Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Городок. Про Біласа та Данилишина. Частина VIII. (Автор: Книш Зиновій)

опубліковано 3 січ. 2014 р., 10:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 січ. 2014 р., 10:24 ]

VI. Розділ

Бій за Коссака

Хоч Зенон Коссак сидів на лаві підсудних аж на шостому місці, передостанній, та в дійсності це була найважніша особа серед обвинувачених, прокуророві й поліції найбільше залежало на тому, щоб його засудити, і за нього йшов головний бій. Арештований у справі вбивства Тадеуша Голуфка, вийшов на волю після тримісячного слідства, бо не було доказів його вини; поставлено його під наглий суд – але й там не вдалося довести до його засуду. І тепер прокурор, при помочі фалянґи своїх поліційних помічників, зо шкури вискакував, щоб запроторити Коссака в тюрму на довший час. Посилення революційного націоналістичного руху в дрогобицькому нафтовому басейні вважали його ділом, підозрівали теж, що не зважаючи на постійне його замешкання в Дрогобичі, а не у Львові, в центрі українського життя, належить він до верхівки ОУН, може навіть до Крайової Екзекутиви. За тим мали б промовляти його часті виїзди то до Львова, то до інших галицьких міст. Встановлено особливий нагляд за Коссаком і відряджено до того спеціальних агентів, тепер вони з'явилися перед судом, як свідки, з вислідами свого слідкування.

 

На чоло тієї поліційної "бригади" висунувся комісар львівської поліції Злотковскі, спеціально приділений для слідства в справі Коссака. В його руках збігалися поліційні звіти про те, куди їздив, де бував і з ким зустрічався Зенон Коссак. Він, напр., знає, що 7 липня 1931 року Коссак був у віддаленій від села Мізуня хаті і мешкав там до 29 серпня. Цими точними датами намагається свідок зробити враження на присяжних суддів і відвернути їх увагу від інших інформацій, темних і здогадних, без підпертя фактами й доказами. В днях 2 і 3 серпня був Коссак у Долині, відбував теж прогульку до чеського кордону. Звідти вернувся назад до Долини, де заходив до родини Притуляків. На кілька днів перед убивством Голуфка прийшов до нього якийсь тип, з яким оба поїхали до Долини, а звідти до Стрия. Коли пізніше поліція розпитувалася про те Коссака, він представляв того типа, як свого брата, поліція перевірювала те і брат Коссака заперечив, начебто він їздив з ним до Долини і Стрия. В Стрию мав Коссак перебувати в родини інж. Кравцева – чого Кравцеви не підтвердили.

 

Далі поліція зібрала інформації, що Коссак підготовляв напад на поштовий амбулянс у Східниці коло Борислава, навіть виробив плян того нападу – цей плян знайшли пізніше в якогось Муйли. Також плянував Коссак напад на касу тартаку в Синевідську, на возьного української гімназії в Станиславові, коли він нестиме гроші на платню для вчителів. (Чи дійсно мав Коссак якесь відношення до тих планованих акцій, годі тепер ствердити. Але ці подробиці показували б на те, що інформації про них дістала львівська поліція від Романа Барановського. Коли на переломі 1928/1929 років я перебрав підреферентуру експропріяцій від Романа Барановського, що був тоді Бойовим Референтом у Крайовій Команді Української Військової Організації, він передав мені, м. і., також плян нападу на тартак у Синевідську і на "терціяна" (так у Галичині називали Гімназійних сторожів) у Станиславові, як дрібніші речі, але вже перевірені й готові до виконання. Правдоподібно Роман Барановський, що видав поліції Коссака після вбивства Голуфка, на добавок додав ще й інші інформації, щоб його сильніше обтяжити, бо конче хотів його позбутися, підозріваючи, що Коссак здогадується про його провокативну ролю.)

 

Був теж яких чотири дні в Бережанах, у пані Яцковської. З Мізуня їздив часто до пані Татухової, з якою мав любовні зв'язки.

 

Прокурор: Чи ці прогульки і подорожі робив Коссак для приємности?

Злотковскі: Ні. Він був оплачуваний з фондів ОУН і їздив з організаційними інструкціями.

Прокурор: А чому він скрився у Дрогобичі, хоч міг легально жити в матері?

Злотковскі: Він хотів утруднити поліції обсервацію. Ми знали його, як праву руку Головінського ще з виступів УВО в 1930 році. (Невірне, може теж основане на фальшивих інформаціях Романа Барановського. Юліян Головінський став другий раз Крайовим Комендантом Української Військової Організації і водночас Головою Крайової Екзекутиви Організації Українських Націоналістів під кінець червня 1930 року. В тому часі Коссака або зовсім не знав, або дуже мало. Зв'язок з мережею УВО тримав через мене, а з ОУН – через львівських членів Крайової Екзекутиви, як Богдан Кравців, Степан Охримович, Іван Ґабрусевич, Зенон Пеленський та інші. Міг туди приїздити на засідання й Коссак, але він постійно жив у Дрогобичі. Більш як певно Барановський намагався представити поліції Коссака, як дуже небезпечного революціонера – він зрештою і був таким – та накладав йому на плечі, що тільки міг.)

 

Прокурор: Які зв'язки мав Коссак з панею Татуховою?

Злотковскі: Він часто бував у неї, а поза тим – не знаю, чи були це зв'язки приватного тільки характеру, чи й іншого.

Д-р Глушкевич: Чому ви кажете, що "Коссак скривався"?

Злотковскі: Бо ми не знали, де він.

Д-р Глушкевич (піднесеним голосом): Отже, коли ви не знаєте, де я, то це має значити, що я скриваюся перед вами?

Голова трибуналу: Пане меценасе, (Так у колишній Австрії, а потім і на австрійських землях, що перейшли до Польщі, титулували адвокатів.) прошу спокійніше!

Д-р Глушкевич: Кажете: "він не був там, де повинен був бути". Отже, де повинен був бути Коссак, коли був у родини Доскочів у Дрогобичі?

Злотковскі: У Львові.

Д-р Глушкевич: Так? А як був у Львові, то де мав бути? А чи було досліджуване, чи Коссак приголошувався, (В Польщі закон постановляв, що коли хтось спинявся в якійсь місцевині довше, як на 24 години, мусів голосити це в міському або громадському уряді, в т. зв. "мельдунковому бюро".) коли був у Мізуні та в Бережанах?

Злотковскі: Того в цій хвилині не знаю.

Д-р Глушкевич: А хто така пані Яцковська з Бережан, чи ви її допитували?

Злотковскі: Ні, ми її не допитували і не знаю, хто вона.

Д-р Глушкевич: Як-то? Ви не поцікавилися ближче людьми, в яких бував Коссак, хоч і слідкували за його поїздками? А звідки ви знаєте, що Коссак був "платним комендантом УВО"?

Злотковскі: Зо слідчого уряду поліції, що має своїх агентів, займається обсерваціями та обслідуванням підозрілих політично людей.

Д-р Глушкевич: Це я знаю, нас також про те вчили. Мені йдеться про те, чи ви ствердили джерела цієї інформації?

Злотковскі: Ні.

Д-р Глушкевич: Отож бо й то! Ви маєте вістки, але не ствердили їх особисто, як свідок. І кажете, що Коссак був "платним комендантом", а в Бережанах навіть не мав чим заплатити візника. Що ж це за "комендантура", та ще і платна?

Злотковскі: не вміє того пояснити.

Д-р Глушкевич: Коссак каже, що діставав гроші від мами, а мама каже, що не посилала. Ці твердження собі суперечні. Чи ви перевірювали, по чиїй стороні правда?

Злотковскі: Тої справи ми не перевіряли.

Д-р Глушкевич: Велика шкода. Бо це дуже важна справа.

Коссак: Комісар каже, що допитував мене. А я ж перший раз у моєму житті побачив його тут у судовій залі. Що ж до мого брата, то ще прокурор Ліпш у давнішому слідстві ствердив, що брат приїздив до мене до Мізуня. Справді можна загубитися серед того всього: один каже, що я комендант крайовий, другий – що повітовий, третій – що районовий, а ще один – що комендант платний. Дійсно, серед таких зізнань я сам не знаю, чим і ким я мав бути!

Д-р Старосольський (до свідка): Ви казали, що Коссак був зв'язковим між Крайовою та Повітовою Командами УВО – отже, ще один титул і ще одне становище?

Злотковскі: Може ним і був.

Д-р Шухевич: Чи Коссак їздив сам до Долини, чи ще з кимсь? Чи ви когось про те допитували? І чи всі вернулися з прогульки на чехословацьку границю?

Злотковскі: не може дати відповіді ні на одне з тих питань.

Д-р Шухевич: Нема що казати! дуже точне слідство!

 

Тут Коссак вияснює, що справді їздив до Людвиківки близько чехословацької границі, але не сам, тільки з прогулькою, де було коло двох тисяч осіб, що найняли для тої цілі спеціяльний поїзд на вузькоторовій залізниці.

 

Голос з лави оборонців: В такому разі всі ті дві тисячі осіб повинні тут сидіти разом з Коссаком на лаві підсудних.

 

Вільгельм Олінькевіч, комісар поліції в Перемишлі, сам особисто не знає Коссака, слідкував за ним через своїх агентів, коли Коссак приїжджав до Перемишля. Заходив тоді Коссак до редакції часопису "Український Голос", який, на думку свідка, видається за гроші полк. Євгена Коновальця. Зустрічався теж Коссак з усякими підозрілими в приналежності до ОУН людьми. За ним увесь час слідкувала агентка Буськівна і коли завважила, що він сидить у ресторані з Василем Качмарем, редактором "Українського Голосу", прикликала іншого агента, щоб вилеґітимував Коссака. Обидва вони тоді з Качмарем мали сказати, що обговорюють справу організації "Лугів". З конфіденційних джерел свідок чув, що Коссак їздив теж до Берліна, бачився там і говорив з полк. Євгеном Коновальцем і, мабуть, привіз до Перемишля його інструкції. Проте свідок застерігається, що того рішуче ствердити не може, такий тільки його здогад.

 

На те заявляє Коссак, що до Перемишля не їздив. Є в Дрогобичі більше Коссаків, а між ними також один його іменник, Зенон, і також бльондин.

 

Може котрийсь з тих Коссаків був тоді в Перемишлі.

 

Д-р Глушкевич витягнув питаннями від свідка, що не стверджено тоді, котрий саме Коссак був у Перемишлі, чи той, що сидить на лаві підсудних, чи інший; що свідок не знає, куди саме їздив Коссак за границю і звідки вернувся. А може він був в Австралії?

 

За те питання голова трибуналу дає д-рові Глушкевичеві догану, проти чого, в імені оборони, протестує д-р Шухевич, бо питання було цілком на місці та мало своєю метою доказати недбалість і поверховність поліційного слідства.

 

Поліцист Ірак з Перемишля пізнає на лаві підсудних Зенона Коссака, як того, котрого легітимував у Перемишлі. Показує судові свою службову книжечку, де записав тоді особисті дані Коссака. Вони згідні з дійсними, але Коссак далі стоїть на своєму, Що не був тоді в Перемишлі, а звідки поліція взяла його особисті дані, того він не береться доказувати, хоч для поліції не така то вже трудна справа.

 

Заки покличуть на залю агентку Буськівну, що крок за кроком ходила в Перемишлі за Коссаком і посилала Ірака, щоб його вилеґітимував у ресторані, д-р Шухевич просить голову трибуналу пересадити обвинувачених в іншому порядку на лаві. Прокурор противиться таким "театральним ефектам" але на домагання д-ра Шухевича, що така пересадка практикується в судах усього світу, суд на те погодився.

 

Ввійшла висока, несимпатична з обличчя жінка, у квітчастій сукні й білому капелюсі. Це аґентка Соня Буськівна, полька. Після заприсяження, вона широко розводиться, як-то вона обсервувала українські будинки в Перемишлі, як попала на Зенона Коссака, що йшов до редакції "Українського Голосу", слідкувала за його зустрічами з Михайлом Мушинським, Совганом, братами Зиблікевичами та іншими. Коссак пішов до ресторану, а за хвилину надійшов туди Василь Качмар, на її думку, "знани бойовєц". Тоді вона післала до ресторану Ірака, щоб вилеґітимував Коссака та записав його дані з особистої виказки.

 

Буськівна показує на Коссака на лаві підсудних і стверджує, що це саме за ним слідкувала вона в Перемишлі.

 

Одначе Коссак і тепер це заперечує та заявляє: "Прошу світлого суду, коли ми їхали сьогодні ранком сюди, я бачив, як поліцай показував мене якійсь пані. І тепер пізнаю: це та сама пані".

 

Дуже подрібно й широко зізнає комісар поліції Бендек, колись зо Сколього, а тепер перенесений до Долини. Він теж мав інформаторів, що докладно доносили йому про перебування та подорожування Коссака по Скільщині. Від одного з тих інформаторів, дуже точного і якого заповідання завжди сповнялися, довідався свідок про те, що Коссак підготовляє замах на пошту, на касу тартаку і на грошового листоношу в Скольому. М. і., на основі інформацій того донощика свідок перехопив транспорт около 1,000 примірників "Сурми" – везла його одна пані поїздом зо Сколього до Стрия, – зліквідував замах на проф. Яцкова в Стрию та зловив бойовика, що засідався на самого свідка. Цей то інформатор, та ще й інші, розказували свідкові, коли приїжджав Коссак до Сколього, з ким і де відбував наради, котрих людей вербував до нападу восени 1930 року.

 

На питання д-ра Шухевича свідок признає, що не має доказів на ту діяльність Коссака. Він тільки довідувався про неї з довірочних інформацій і про все те доносив поліціям у Дрогобичі й у Львові.

 

Коссак: Я просто заскочений тими закидами і не маю що-небудь про них говорити. Одне мене тільки дивує: не раз мене вже арештували й обвинувачували за всякі справи і ті звинувачення пізніше показувалися безпідставні. Але тих справ у Скільщині ніхто мені на поліції не то що не закидував, але й не говорив про них і не допитував. Це направду більш як дивне!

 

Поліційний агент з Дрогобича, Юркевіч, знає з-поміж підсудних одного тільки Коссака. Про нього чув, що є він комендантом УВО на Дрогобич, що виїздив часто до Львова, часами до Чехословаччини – все в організаційних цілях. З довірочних джерел відомо йому, що Коссак теж поширював нелегальну націоналістичну літературу.

 

Свідок допитував Мотику і Ярослава Біласа в справі листа, що його мав Коссак передати Біласові через Мотику. Ярослав Білас признав тоді, що в тім листі було написано: "В. Д! Приїдьте до Дрогобича на Доли. К." Доли – це те місце в Дрогобичі, де сходилися члени ОУН і де також мешкав Коссак.

 

Цей свідок знає, що Мотика був конфідентом агента Будного і що в 1931 році Юрко Березинський приїздив до Дрогобича та контактувався з Коссаком.

 

Коссак негайно опрокидує ці твердження свідка. Найперше, він зовсім не був знайомий з Березинським. По-друге, тоді, коли Березинський мав приїжджати до Дрогобича, Коссака там не було, і так записано в актах у першому протоколі свідка.

 

З відповідей Юркевіча на питання д-ра Глушкевича випливає, що вістки про поїздки Коссака до Чехословаччини походять з "поуфного" (По-польському: довірочний, конфіденційний.) джерела, ні одна людина ані не бачила Коссака в Чехословаччині, ані не чула про те від нього самого, ані про те не свідчила.

 

Коссак заподає, що в нього ніколи не знайдено ніякої нелегальщини і що "Доли", де ніби він мешкав, лежать по противній стороні міста Дрогобича.

 

Аспірант поліції Бубен приїхав аж з Познаня свідчити на цьому процесі. Колись він служив у поліції в Дрогобичі. В часі однієї ревізії в директора гімназії Володимира Кузьмовича знайшов він запрошення на сходини, на котрих Коссак мав викладати ідеологію ОУН.

 

Чув теж, що Коссак часто стрічався з усякими людьми, на яких лежало підозріння, що вони належать до ОУН, а найчастіше з Криськом, що вважався його правою рукою. Доручення Коссака в Трускавці виконував Микола Мотика.

 

Суд ствердив з актів, що це запрошення було вислане на пластову нараду, що справу мали поставити під суд, але потім прокурор від того відступив.

 

Коссак: Справа тієї доповіді дуже проста, її давно вже вияснено й аж дивно, що тепер знову відгребують її з-під попелу. Дня 30 серпня 1930 року святковано в Дрогобичі десятирічну річницю походу Української Галицької Армії на Київ. З тієї нагоди на святі виголошено три доповіді: одну – професор Никифорук, другу – Михайло Гнатів, і третю – ще хтось. Я розписував тільки запрошення на основі другого параграфу закону про збори і підписував їх, як голова студентської секції в Дрогобичі.

 

На питання д-ра Глушкевича, Бубен признає, що про нараду знав, але не знав, що на тій нараді говорено.

 

Далі каже, що мав вістки, будь-то Коссак брав участь у нападі на пошту в Трускавці і вивіз забрані гроші. Розказував йому про те якийсь тип, що подав дуже докладний опис особи Коссака, згадав навіть про шрам у нього на чолі, та коли прийшло до конфронтації – Коссака не пізнав.

Прокурор: Ви виголошували доповідь про Івана Мазепу, мабуть з націоналістичною тенденцією. Ви націоналіст?

Коссак: Так, я націоналіст. Та це зовсім не рівнозначне з приналежністю до Організації Українських Націоналістів. Мої погляди на ОУН такі: ОУН проповідує нелегальну боротьбу, а я, хоч і погоджуюся зо світоглядом та ідеологією ОУН, але стою на становищі, що політичну роботу легше й ліпше можна виконувати явною діяльністю, тому методи ОУН мені не відповідають.

Прокурор: Чи вас намовляв хто коли-небудь приступити до ОУН?

Коссак: Ні, ніколи, мабуть тому, що я не крився з моїми поглядами і вони були відомі. (Цим питанням прокурор хотів заманеврувати Коссака в клопітливе положення. Коссак не міг сказати, що він симпатизує з діяльністю ОУН, чи хоч-би тільки погоджується з нею. Це було б неначе першим кроком признання приналежносте до ОУН і зміцнило б у присяжних суддів підозріння, підбудоване показаннями поліційних свідків. А з другого боку – і на те розраховував прокурор – не міг він теж осудити Організації Українських Націоналістів, бо на те не дозволила йому честь і присяга. Вибрав він посередню дорогу: годиться з ідеями та світоглядом, не підходить йому спосіб практичної роботи. Але всім, хто знав Коссака, було відомо, що він був одним з речників переємства бойових акцій УВО в Організації Українських Націоналістів, а коли відмовлявся на суді від революційних метод ОУН, то тільки тому, щоб не облегчувати поліції її завдання.)

 

Коли я при слові, то хотів би при цій нагоді вказати на розбіжності у твердженнях поліційних свідків. Свідок Бубен каже, що я перебував три тижні нелегально в Дрогобичі, а другий свідок, Юркевіч, що тільки два дні.

 

Закликаний ще раз Юркевіч потвердив, що Коссак дійсно тільки на два дні приїздив до Дрогобича, супроти чого аспірант Бубен, збентежений, відтягнув свій закид про тритижневе перебування Коссака в Дрогобичі.

 

Д-р Глушкевич просить, щоб свідок Бубен привіз акти, з котрих можна б ствердити назвища його інформаторів. На велике здивування всіх, прокурор приєднався до того внесення. Звичайно поліція зберігає в дуже строгій тайні назвища своїх донощиків, покликаючися, що тільки Міністерство Внутрішніх Справ, як найвища поліційна влада в Польщі, може звільнити її від обов'язку оберігати ту тайну.

 

Проте, суд це внесення відкинув.

 

Владислав Ліс, поліцист у Дрогобичі, ходив назирцем за Коссаком, бачив, як Коссак зустрічався з Гнатовим, Муйлою, Смолою і Мотикою, але про що саме вони говорили, того не чув.

 

Коссак: Смолу я знав здавна і ми часто бачилися, в тому не було ніякої конспірації. Мотика мешкав у моєї бабуні, а Гнатова й Муйли зовсім не знаю і з ними ніколи не говорив.

Ліс: Дійсно, пан Коссак має рацію, бо коли говорив з ними – не витався, не здіймав капелюха і поводився так, якби вони були йому чужі.

 

Поліційний агент Юзеф Мотика чув, що від Коссака приходить нелегальна література до Трускавця. Назвища свого інформатора не хоче зрадити.

 

Внесення д-ра Глушкевича, щоб виявити це назвище, суд відкинув.

 

Ту літературу бачив свідок у вересні 1931 року в Гнатова, який признав, що отримує її від Коссака.

 

Коссак покликується на те, що від 1 вересня 1931 року до червня 1932 року сидів у тюрмі і тим самим не міг доставляти підпільної літератури до Трускавця.

 

Старший поліцист Ян Мидень і поліцист Ст. Малек, обидва з поліційної станиці в Трускавці, Коссака не знали. Знали тільки Мотику, що мав, на їхню думку, бути ініціятором і комендантом УВО в Трускавці. Мидень переводив ревізію в сестри Данилишина, Крамаревої, і знайшов у неї зброю. Дійшло до того через його конфідентів, які теж приносили йому "Сурму" та "Юнака", що їх отримували від членів ОУН.

 

Обидва ці свідки покликуються зчаста на Мотику, на його організаційні зв'язки, що тривали аж до хвилини його арештування.

 

В зв'язку з тим, оборонець Мотики д-р Семен Шевчук поставив внесення покликати на свідка батька Мотики. Прокурор до внесення прихилився, Теодор Мотика приїхав і посвідчив, що його син виступив з ОУН у червні 1932 року, заявив про те батькові і від тоді зовсім змінив спосіб свого життя.

 

Тепер сталося щось, що рідко трапляється в процесах: прокурор піймав облизня від власних своїх свідків.

 

Покликано Владислава Дзєнковского, урядовця залізничної станції, і Міхала Пйотровского, "інформатора здройового" – обох з Трускавця. Вони мали часто бачити Коссака в Трускавці. Виявилося, що вони не знають ані Коссака, ані нікого іншого з підсудних.

 

Дзєнковского впімнули, щоб він ще раз уважно приглянувся підсудним, чи не пригадає собі, кого з них бачив на станції в Трускавці. Свідок оглядає всіх на лаві обвинувачених і по надумі показує на... Куспіся. Всі, не виключаючи трибуналу, щиро з того сміються. Ще раз входить на залю Пйотровскі, також вдивляється в кожного підсудного і... показує на Мащака, якого нібито бачив у Трускавці.

 

Зайво казати, ані Куспісь ані Мащак в житті своєму не були в Трускавці. Обидва свідки виходять серед сміху на залі, а прокурор удає, ніби пильно студіює щось в актах.

 

Володимир Кузьмович, вислужений гімназійний учитель, зізнає, що Зенон Коссак був його учнем. Сходини, що про них згадував аспірант Бубен і що на них нібито мав читати реферат Коссак, скликано з нагоди роковин здобуття Києва Галицькою Армією. Колишні старшини УГА – Осип Станимир, Михайло Гнатів та ще один – розказували на тих сходинах свої спогади. Не було там ані одним словом мови про ОУН. Сходини скликала студентська секція товариства "Підгір'я" і Коссак, як її голова, підписував запрошення, бо це були довірочні сходини на основі другого параграфу закону про збори. Те саме зізнавав свідок пізніше у слідстві і на судовій справі, що її не доведено до присуду з уваги на відсутність елементів злочину. Таке запрошення знайдено в свідка в часі ревізії, яку переводив агент Юркевіч. Він теж списував протокол зо свідком. Аспіранта Бубена свідок не знає.

 

Олександер Веселий, студент прав, пам'ятає, що Коссак передавав через нього листа до пані Кобринської в справі мешкання.

 

Пані Кобринська, що була визвана на свідка того самого дня, прислала лікарське свідоцтво, що вона лежить хвора і не може приїхати. Допитувати її поїхав член трибуналу Млинарскі і відчитав протокол, списаний з її зізнань. З нього показалося, що Коссак зовсім не представлявся їй, як Роман Барановський. Та й не міг того зробити, бо вона здавна його знала. Не мала причини вважати підозрілим того, що Коссак хотів у неї переночувати.

 

Ольга Татух, з Дрогобича, знає Коссака. Кожного дня пополудні о год. 3 він мав лекцію з її донечкою, потім сидів часинку біля її хворого чоловіка, щоб розважати його. За те діставав місячно 25 злотих. Нічим іншим свідок йому не помагала, про політичні справи ніколи в них Коссак не говорив.

 

Свідки Юлія Коссак, тітка Зенона Коссака, та його 86-літня бабуня Розалія Коссак, у котрої мешкав Микола Мотика, не могли завважити якоїсь приязні чи тісніших товариських контактів Коссака з Мотикою. Не бачили теж, щоб передавав він їх комірникові якогось листа.

 

Олена Коссак, сестра підсудного, дістала від брата листа з проханням знайти йому мешкання. Ані тим не здивувалася, ані не було в тому нічого "тайного" чи "конспіративного". Вона знала, що між братом і матір'ю з якихсь причин прийшло до незгоди і було їй зрозуміле, що він хоче мешкати окремо.

 

Коли брат жив у Львові, вона часами посилала йому трохи грошей, що їх заробляла лекціями. Небагато того було і нечасто, всього яких 6-8 разів по 50 злотих.

 

Накінець голова трибуналу відчитав цей уступ зізнань Василя Біласа, де він відкликає, мов би дістав від Коссака наказ їхати до Львова, жаліючи водночас, що його обтяжив.

 

На тому вичерпано всі докази і протидокази відносно Зенона Коссака в цьому процесі.

 

 

VII. Розділ

Куспісь

Хто глядів на Куспіся, як сидів він тихо на лаві підсудних, не звертаючи на себе нічим уваги, ледве чи подумав би, що цей молодий, середнього росту і зовсім не грізний на перший погляд юнак зіграв більшу ролю в городецькій справі, як котрий не-будь з інших обвинувачених в обидвох процесах. Це ж він піддав думку "Максимові" про напад на пошту в Городку, місті, яке він добре знав, часто там буваючи та опікуючися відділом Юнацтва ОУН, це він предложив під розгляд перевірку і затвердження в бойовому рефераті плян нападу, це він найбільше часу вклав у його підготовку, він інструктував шляхи відступу. Він теж сам особисто брав участь у нападі і то на найважнішому місці, бо разом з Біласом і Данилишином вдерся до каси забрати гроші. І на кінець, провадив відворот з бойової акції, доки бойовики не поділилися на дві групи, при чому, коли інші без пригод дійшли на місце призначення, йому трапилася халепа найперше разом з Біласом і Данилишином на залізничній станції Глинна-Наварія, а потім самому вже, на фільварку, в дорозі додому. І був він перший з учасників акції, що попався в руки поліції.

 

Сліпе й безмірне щастя вирвало його з-під наглого суду, хоч треба признати, що немало до того причинилися його спритність, гарт і добра оборона.

 

Не беремося рішати, зле він зробив, чи добре, признавшися частинно до закидуваних йому вчинків. Він сам був ковалем своєї долі і заки на те рішився, сам розцінював причини, що, на його думку, промовляли за чи проти того. Лави підсудних йому сяк чи так не минути, а тепер ішла боротьба, за що його засудять: чи за безпосередню участь у збройному нападі, що потягнув за собою смерть стільки людей, чи тільки за його підготовку.

 

До його справи закликано найбільше свідків, бо аж 25, хоч він сам покликувався тільки на свою матір. Більшість з них зізнавали на його користь.

 

З обтяжень інших звинувачених висіло над ним зізнання тільки одного Степана Мащака, що відкликав усі інші свої обтяження, за вийнятком того, що бачив Куспіся в мешканні Березинського, де розподілювалися ролі напасників. Два другі, а саме Маріян Жураківський і Степан Цап, свої зізнання в суді відкликали і тим Куспіся до деякої міри відтяжили. Це саме слід сказати про Василя Біласа, що вже не жив.

 

Цей короткий перегляд положення справи Куспіся на процесі навели ми, щоб ліпше нам розуміти танець свідків, яких вивів прокурор на ствердження участи Куспіся в нападі на пошту, чи то на послаблення й підваження його алібі, або хоч би тільки і на згущення підозріння довкола його особи.

 

Бронислав Сліпко, поляк, учень учительської семінарії, бачив Куспіся в день нападу на станції в Городку о годині пів на четверту пополудні. Куспісь стояв там з якимсь чорнявим чоловіком, вищим від нього ростом. Не був він обернений обличчям до свідка, тому Сліпко пізнавав його лише по рості й поставі.

 

З дальших питань виявилося, що цього свідка теж кликав до себе комендант поліційної станиці в Городку, Пура, читав йому для пригадки протоколи і навіть погрожував на випадок зміни зізнань у суді.

 

Другий учень учительської семінарії, Едвард Шомбровскі, (в пресових звітодавців з процесу перемішано назвища Сцьомбровскі і Шомбровскі) вертався зо Львова тим самим поїздом, що й Сліпко, і бачив Куспіся з боку, як стояв з якимсь типом, але не на тому місці, де Сліпко, тільки з іншого боку станції. Бачив, як говорив з ними Андрушків, а потім вони розділилися: Куспісь з незнайомим пішли до міста наперед, а за ними, у віддалі яких 15-20 кроків – Андрушків. Одяг Куспіся описує трохи інакше, як Сліпко.

 

Володимир Андрушків, (Це назвище подають часом "Андрушків", а часом -Андрушко") зізнаючи в справі Цапа, згадав теж, що знає Куспіся довший час, був на станції в Городку того самого дня й о тій самій годині, коли Сліпко нібито мав бачити Куспіся, стояв на станції досить довго, але рішуче не бачив там Куспіся.

 

Тепер його прикликують на залю для конфронтації з Шомбровскім. Андрушків далі твердо стоїть при своєму слові: Куспіся на станції в день нападу не було.

 

Прокурор хоче застрашити свідка, йому з гніву аж жили вибігають на чоло, він червоніє і кричить до Андрушкова:

- То ви кажете, що свідок Шомбровскі говорить неправду? Ви, що були арештовані й підозрілі в тій справі?

 

Андрушків не дається вибити з рівноваги і спокійно відповідає:

- Так, я був підозрілий, я був арештований, я сидів і мене випустили, як невинного. Але я шостий раз однаково свідчу про одне й те саме, а Шомбровскі щораз інакше.

 

Свідок Ярослав Лагута, гімназійний учень у Городку, мав бачити Куспіся в групі тих, що йшли на пошту, і кликати його: "Міську, Міську!" Тепер він ці свої зізнання відкликує. В тій групці людей він бачив когось подібного до Куспіся і справді гукнув до нього "Міську", але ніхто до нього не відізвався і він зрозумів, що мусів помилитися. Неправдиве й те, ніби хтось йому мав пізніше погрожувати за цей оклик.

 

В протоколах поліційного і судового слідства його зізнання записані інакше. Бо на поліції зо страху говорив так, як наказувала йому поліція, а потім, уже в суді, тільки перечитали йому давніші свідчення і казали підписати.

 

Прокурора аж підкинуло на кріслі, він устає і з криком заявляє, що цього свідка він арештує, як запідозреного в фальшивих свідченнях перед судом. Звертається до присутного на залі поліційного агента:

- "Панє вивядовцо", (Вивядовца – нижчий ступінь поліційного агента.) прошу арештувати того пана, щоб надумався в криміналі, як має свідчити.

Агент хоче входити на залю перед трибунал, де стоїть свідок Лагута. В тому моменті всі оборонці встають, підносять руки вгору, заступають агентові дорогу і не дозволяють підступити до Лагути. Неймовірна, сенсаційна й небувала в суді сцена!

Д-р Старосольський: Прошу занотувати в протоколі мотиви, з яких прокурор хоче арештувати свідка.

Д-р Біляк: Я прошу теж ствердити, що свідка кажуть арештувати, ще заки скінчено його допитувати.

 

Прокурор, блідий, не сідає, а просто падає на крісло, а тим часом допит Лагути йде далі.

 

З питань оборонців вийшло на яву, що на поліції свідка, молодого хлопчину залякували тюрмою, підсували йому всякі подробиці слідства, про які він не міг знати. А коли взивали на допит до слідчого судді, завжди приходив по нього поліцист і водив до суду, щоб свідок не міг – у часі між отриманням завізвання і допитом – з ніким бачитися. Увесь час він стояв безнастанно під страхом поліційних погроз.

 

Прокурор заявляє вдруге, що арештує свідка, трибунал підводиться, щоб вийти на нараду, а д-р Біляк каже голосно:

- Я хочу ще далі випитувати свідка. Не тільки на залі, але й на лаві журналістів помітний великий рух.

 

По короткому перериві д-р Маріян Глушкевич в імені всієї оборони вносить до протоколу таку заяву:

"В цьому трудному процесі пан прокурор уже кілька разів викликав подражнення і загострення, що перешкоджають спокійному розглядові справи. Навіть голова трибуналу мусів сам не раз реагувати на те, що прокурор застрашував свідків. Якщо це повториться ще раз, заявляю, що будемо мусіти відступити від оборони підсудних.

 

А далі, ми маємо ще низку питань до свідка Лагути і просимо йому забезпечити можливість свідчити спокійно і без загроз.

 

Додатково просимо ще раз покликати свідків Сліпка, Шомбровского, Гапки та начальника поліційної станиці в Городку, Пуру, щоб вияснити ненормальні умови, серед яких велося слідство в Городку".

 

Прокурор: Перша частина заяв оборонців для мене байдужа. Другій противлюся, а свідка Лагуту таки арештую.

 

Трибунал, по нараді, проголосив: усі внесення оборонців відкидає, а на виступи прокурора буде завжди реагувати в межах законів.

 

Процес відложено до наступного дня, а Лагуту, молодого і застрашеного хлопчину, взяли до тюрми.

 

Через судову залю перекотилася довга хвиля свідків, що безпосередньо чи посередньо потверджували "алібі" Михайла Куспіся. Це переважно або селяни з його околиці, або учні чи студенти, що разом з ним залізницею доїжджали кожного дня до Львова. Деякі з тих свідків зізнавали вже раз у наглому суді над Біласом і Данилишином, хоч Куспіся не було тоді між обвинуваченими. Їх тепер покликано вдруге, щоб випитати докладніше, згідно з вимогою карного судочинства. Проте, не могли вони сказати багато більше, здебільшого повторяли те саме, що вже говорили давніше. Декотрих з них завізвано на внесення оборонця Куспіся, д-ра Степана Шухевича.

 

Разом з тим, д-р Шухевич, підтриманий іншими оборонцями, пропонував перевести льокальну візію в Городку і віддати Миколу Мотику під психіатричний розгляд. Хоч прокурор – вийнятково – не противився цим двом внесенням, трибунал їх відкинув.

 

Петро Васюник, 21 років, студент першого року техніки, греко-католик, заприсяжений – знайомий з Куспісем від шістьох років. Хто брав участь у нападі – не знає. Останній раз бачив Куспіся дня 30 листопада 1932 року пополудні. Було це на філії львівської політехніки при вулиці Лева Сапіги. Свідок стояв там у гурті товаришів, розмовляли вони тоді про антижидівські заворушення, бо ця тема була в усіх на устах. Надійшов Куспісь, його запросили долучитися до гурту, він відмовився, кажучи, що в теперішню пору недобре студентам стояти в більших гуртах. Куди пішов звідти Куспісь, свідкові невідомо.

 

Єва Куспісь, літ 43, селянка, мати Михайла Куспіся, греко-католицького віровизнання, подає, що її син доїжджає до Львова на студії. В день нападу, 30 листопада 1932 року, вернувся додому звичайною вечірньою порою о годині пів на восьму, а що був стомлений – зараз ляг спати. До школи їздив він зо станції в Глинній-Наварії, мав лекцію в Глинній. Не пізнає нікого з обвинувачених, ніхто з них ніколи не заходив до сина.

 

Показують їй панчохи, що їх нібито мав забути Куспісь у мешканні Березинського. Таких панчіх вона в сина не бачила.

 

Петро Куспісь, 17 років, греко-католик, брат підсудного Михайла, потверджує все, що говорила мати. Не пізнає з фотографії Березинського і Старика, ані вони, ані ніхто з обвинувачених не були в них у хаті. Не бачив у брата таких панчіх, як йому показують.

 

Питаються його, чи ходив брат до церкви і чи молився вдома. Свідок потакує.

 

Встає з лавки підсудний Михайло Куспісь і пояснює:

"Хоч я з переконання байдужий до релігійних справ, та це моє внутрішнє переконання. Я з тим не крився, але й не виявляв того публічно, як теж не збирався намовляти когось на безбожництво.

 

Я молився в хаті, ходив до церкви і навіть ставав на самому переді, найперше тому, щоб не робити прикрости моїй матері, яку я люблю і шаную, а теж тому, щоб не деморалізувати інших".

 

Роман Лєнчак, літ 32, римо-католик, маґістер прав, замешкалий у Ставчанах, їхав дня 30 листопада вранці разом з Куспісем до Львова. Говорили про протижидівські заворушення. Хоч свідок про те не питався, Куспісь сам з власної волі хвалився, що має в кишені револьвер. Показував йому кольбу крізь кишеню, при чому додав: "Це відома марка "Ортґіс", її ніхто не має, хіба німецька райхсвера (Райхсвер – німецька армія) й Організація Українських Націоналістів".

 

Еміль Коваль, літ 20, греко-католик, студент промислової школи у Львові, присягає українською, але відповідає на допит польською мовою. Він має свояків у Розвадові і часом туди доїжджає. Даного дня приїхав до Розвадова вже після того, як зловили Біласа й Данилишина. День перед тим стрінувся на залізничному двірці у Львові з Михайлом Куспісем. Куспісь хотів йому продати студентську шапочку. (Один часопис подавав, що Куспісь хотів ''продати", другий, що "обміняти" студентську шапочку. На око незначна подробиця, але в ланцюгові доказів справа тієї шапоччки мала своє значення. Про те говорить Куспісь:

"Максим" доручив мені постаратися про декілька студентських шапочок. Купувати їх у крамниці було незручно, бо продавець міг би собі це пригадати і в

і разі конфронтації сам, чи з намови поліції, мене пізнати. Недобре було теж посилати когось іншого, бо це знову на одну особу поширювало б коло втаємничених у справу. Порадив я собі в той спосіб, що "позичив" кілька шапочок у моїх товаришів-поляків на політехніці – без їх відома, але з наміром пізніше віддати таким самим способом. Коваль ходив до промислової школи на Снопківській вулиці у Львові, її студенти носили шапочки трохи інші від технічних. Коваль належав до тих свідків, що самі добровільно зголосилися в мою користь. Я дійсно хотів позичити в нього шапочку, подаючи якусь там причину. Згадавши непотрібно про шапочку, хоч його про те не питалися, в дійсності Коваль обтяжив мене до деякої міри, всім бо було відомо, що напасники в Городку мали студентські шапочки на головах. Поліція знала, що українські студенти так університету, як і політехніки, не носили польських студентських шапочок і факт, що я перед нападом намагався роздобути для себе її, утверджував слідчих у переконанні про мою участь у нападі'?)

 

Олекса Маковський, робітник зо Ставчан, українець, бачив Куспіся в селі о годині 7 ввечері. Батько свідка, щоправда, жив у незгоді з родиною Куспісів, але свідок знав його дуже добре і пізнав того вечора. Куспісь вертався додому дорогою з Глинної.

 

Петро й Павло Качмарики, селяни зо Ставчан, під присягою подають, що того вечора приходив до них Маковський позичати коня і розказував, що стрічав Куспіся на дорозі.

 

Мирослав Чичкевич, студент прав, знає Куспіся і бачив його в день нападу на станції у Львові о годині 3 пополудні, коли відходить поїзд до Самбора. Куспісь ішов тоді до міста.

 

Ще один студент-правник, Петро Маляр, знає Куспіся і при вході на залю вітається з ним усміхом. Того дня, коли відбувся напад у Городку, він разом з Куспісем приїхав до Львова о годині 10 ранком, а пополудні знову бачив його на залізничному двірці. Десь тиждень перед тим бачив він Куспіся в шапці студента техніки. Українські студенти не носили таких шапок, свідка це здивувало і він питався про те Куспіся. Заспокоївся відповіддю, що в тій шапці має він побити якогось професора в Городку, просили його про те тамошні учні, його знайомі.

 

З цього свідка не вийшло користи Куспісеві, бо показалося, що до Львова приїздив він з Куспісем не 30 тільки 29 листопада, а через те підпало під сумнів також і те, чи не помилився він, кажучи, що бачив Куспіся в день нападу пополудні.

 

Натомість твердо й рішуче свідчили про те, що в день нападу бачили Куспіся на головному двірці у Львові о год. 5 пополудні: студент експортівки (Так популярно називали Вищу Школу Заграничної Торгівлі у Львові.) Ярослав Бажанський та ще один студент, Володимир Івасик. Куспісь сидів у ждальні під вікном, вони тільки бачили його, не говорили з ним.

 

Їхні певні свідчення дуже не на руку були прокуророві і він намагався всякими крючками в питаннях зловити їх на брехні або принаймні підважити вірогідність їхніх слів. Не мав у тому успіху.

 

Два рази, в різному часі та в різних місцях бачив Куспіся у Львові в день нападу свідок Василь Цигуль, українець, студент Вищої Торговельної Школи: раз около 10 години вранці недалеко від техніки, а потім у полуднє на вулиці Хорущини.

 

Три свідки, українець Петро Михайлюк і два брати-поляки Ян і Роман Лєнчаки, їхали з Куспісем в одному вагоні до Львова о годині 9.30 в день нападу. Свідчення Романа Лєнчака ми вже подавали, так само менш-більш говорив і його брат Ян. Їхні слова дали притоку д-рові Шухевичеві питатися, чи поліція піддавала свідкам марку револьвера Куспіся.

Прокурор: Звертаю увагу пана голови трибуналу, що д-р Шухевич так формулює свої питання, щоб дискредитувати поліцію.

 

І тепер висвітлюється справа, чи мав Куспісь револьвер, якої марки і чи бачив хто в нього цей револьвер.

 

Францішек Оржеховскі, бетоняр, позичав раз у Куспіся револьвер і навіть пізнає його серед тих, що лежали на столі, як "речові докази".

 

Той же револьвер бачив коваль зо Ставчан, Адам Муриньскі, і навіть просив Куспіся, чи не міг би він йому роздобути такого самого.

 

Михайло Дацків, українець, кілька днів перед нападом на дорозі з Басівки до Ставчан стрінув Куспіся, який витягнув тоді револьвер та націлився на свідка.

 

Куспісь це признає. Він якраз водив тоді одного з учасників нападу, чорнявого хлопця, з Городка до Глинної, показуючи йому дорогу відвороту. Побачивши свідка, свого знайомого, хотів жартом його налякати, а з того вийшла забава, бо свідок теж витягнув свій револьвер, ніби для оборони.

 

Прокурор: Чи це такий у вас у Ставчанах звичай, що коли люди стрічаються, то на привітання витягають пістолі?

 

Гайовий Колодзіньскі, римо-католик, знає студента Куспіся. Обидва вони мали револьвери того самого калібру 7.65 міліметрів, Куспісь показував йому свій. Мав він тоді тільки одну кулю і хотів відкупити в свідка більше, на що свідок не погодився.

 

Також при якійсь нагоді показував Куспісь револьвер свідкові Мартинові Фаляндишеві, римо-католикові, залізничникові.

 

Цей же сам револьвер бачила в Куспіся свідок Анна Парила, літ 18, учениця другого року торговельної школи, з Глинної-Наварії. Хотіла йому ближче приглянутися, та Куспісь не дозволив, казав, що це не забавка для дітей.

 

Під впливом того, що стільки свідків і при всяких нагодах бачили в Куспіся револьвер, у присяжних суддів і взагалі в усіх, хто уважно слідкував за обидвома процесами, могло скластися враження, що Куспісь тільки те й робив, що наліво й направо хвалився своїм револьвером. Якось тяжко повірити в те, щоб відважний будь-що-будь бойовик, що заслуговував на довір'я в свого організаційного проводу, бо ж доручили йому таку відповідальну справу, як підготовку небезпечного та трудного до виконання нападу, вів себе так необережно і стягав на себе підозріння в тих часах, коли револьвер в українця вистарчав, щоб засудити його за приналежність до революційної протидержавної організації.

 

Правда, до такого враження причинявся факт, що прокурор тих усіх свідків покликав на один день свідчити про те, що може діялося впродовж кількох років.

 

На внесення д-ра Шухевича і за згодою прокурора покликано свідка Марію Фоґельґезанґ, поштову службовичку з Городка. В наглому суді над Біласом і Данилишином свідчила вона, що в касі, де урядувала, були тільки два напасники, а що ними були Білас і Данилишин, що потвердив Білас і за що їх засуджено, то не могло там бути ще і третього, Куспіся.

 

На першому процесі її не допитувано докладно. Білас широко розказав, як він вдерся разом з Данилишином до касової кімнати і що вони там оба з Данилишином робили, це вважалося неспірною річчю, що не потребує доказу, а хіба підтвердження з уст свідка, щоб не спиратися в засуді на признання самих тільки підсудних!

 

Тепер же ж казали їй розповідати про все з подробицями. Та й сама вона вже визбулася страху, від якого ще не зовсім прийшла до себе в часі наглого суду.

 

Отож, за її словами, справа малася так. Разом з касиром Стеблєцкім рахувала вона гроші, коли почула стріли. Зо страху впала на землю. Тоді один з напасників переліз крізь віконце, відчинив другому двері й обидва почали згортати гроші до наплечника й течки. Як довго там були, тяжко їй сказати, але були тільки два. Після того, як вони вибігли на вулицю, виглядало, що вже все вспокоїлося, і вона встала з підлоги. А в тому моменті один з напасників підійшов до віконця і крикнув: "течка, течка!" Свідок подала йому течку, що про неї напасники забули. Всі мабуть побігли, бо на коридорі хтось кричав: "Прендзей, прендзей!" (По-польському: Швидше, швидше!)

 

Здається їй, що той, хто вернувся за течкою, був якийсь інший від тих, що були в касі і згортали гроші до наплечника, але певно того їй сказати годі.

 

Свідкові показують Куспіся, навіть кажуть йому одягнути куртку, Марія Фоґельґезанґ пильно глядить на Куспіся, дивиться йому в очі та оглядає його і вкінці каже, що це не він, бо Куспісь темноволосий, а тамтой був білявий.

 

Можна собі уявити, як почував себе Куспісь під поглядом жінки, що вдивлялася в нього. А й суд і присяжні зависли очима на її устах: скаже вона "так", чи "ні"? Від одного слова її зависла Куспісева доля.

 

В зв'язку з тим на процесі відбувся такий діалог між прокурором д-ром Мостовскім і панною Фоґельґезанґ.

 

Прокурор: Чи ви пізнаєте котрогось з бойовиків тут на цій лаві?

Фоґельґезанґ (дуже рішуче): Ні.

Прокурор: А чому ви говорили одній пані в Городку, що ви пізнали Куспіся, але він був дуже чемний і ви не будете йому шкодити?

Фоґельґезанґ: Я того не говорила, це чиясь вигадка.

 

Одна з найцікавіших частин цього процесу почалася, коли прийшла черга свідчити на Катерину Жук, служницю з Городка. Належить вона до того роду свідків, що все чули, все бачили й усе знають, і мала бути одним з головних доказів безпосередньої участи Куспіся в нападі на пошту.

 

Більш як годину широко розводилася вона про те, що бачила перед, під час і після нападу, бо стояла близько гурту людей під судовим будинком і чула, як один з них сказав: "А як дістанемо гроші, то поділимося ними там під фіґурою, де ми умовилися".

 

Опісля два хлопці з того гурту підійшли до неї й один з них – з фотознімки пізнає, що був це Василь Білас – спитався, як називається дзюбатий урядовець на пошті. "Станкевіч", відповіла вона. А тоді другий сказав: "Запиши собі". Спершу свідок думала, що це "академіки" йдуть бити жидів на пошті, і коли побачила, як вони вбігли до середини двома гуртами та коли далися чути стріли – сховалася в сусідній хаті. За хвилину побачила, як напасники вискочили з пошти з револьверами в руках і пігналися в поле попри хату о. Стеблецького. Один з них почав приставати, захитався й упав коло хати д-ра Біляка, крикнувши: "добий мене" і "возьми легітимацію". Тоді один з тих, що бігли, нахилився над лежачим, розщепив йому куртку, вийняв щось звідти і потім стрілив та вбив його.

 

Розпочався гострий бій і палка дискусія над свідченнями Жуківної. Найперше д-р Шухевич, порівнюючи давніші її зізнання в слідстві і теперішні в суді, ствердив питаннями багато розбіжностей і навіть суперечностей між ними, поминаючи вже деякі просто неймовірні речі, як могла наприм. Жук, бувши в хаті й бачивши ту сцену здалеку, чути стогони раненого, як могла вона, втікаючи з-під суду до сусідньої хати, чути знадвору, що на пошті кричали: "Руки вгору!" і т. д.

 

Катерина Жук не може вияснити того, хоч далі стоїть при своєму і додає при тому, що давніше не говорила всього, бо знає, що їй погрожували смертю і навіть засідалися на неї. Свої помічення добровільно зголосила по нападі поліційному агентові, якого бачила на коридорі.

 

З підсудних пізнає Степана Мащака і Михайла Куспіся, як тих, що стояли в групі напасників під будинком пошти, і не зважаючи на всі питання оборони, що ставлять це під сумнів, уперто того тримається. Куспісь мав їй грозити смертю на конфронтації; якщо вона буде його пізнавати.

 

На внесення д-ра Шухевича суд наказав замкнути всі входи на залю і вивести свідка разом з комісарем поліції, щоб привела з коридору того агента, котрому зголосила свої спостереження в часі нападу. За хвилину привели її разом з агентом Ромуальдом Новачевскім. Він признає, що допитував Катерину Жук, але тільки інформативно, не списуючи з нею протоколу. Пам'ятає, що згадувала вона про те, немов би бачила учасників нападу. Свідок відпустив Катерину Жук, бувши зайнятий виконуванням доручень своїх зверхників, і зголосив про неї та про її свідчення поліційному комісареві в Городку.

 

Трудно було повірити Катерині Жук, таких нісенітниць наплела вона. Одначе брехня в суді оцінюється протидоказом, а не особистими враженнями. На те, щоб ствердити правдомовність Катерини Жук, просив д-р Шухевич допитати кількох свідків. Суд внесення відкинув. На другий день оборонець знову вернувся до тієї справи, поставивши внесення допитати свідків, що в хвилині нападу Катерина Жук була в іншому місці, а не в хаті господаря Горошка, як свідчила, а через те не могла бачити того, що діялося під час нападу і по нім перед будинком пошти. Далі, щоб допитати трибунал та оборонців з наглого суду на розбіжності в її свідченнях. В наглому суді вона показувала на Біласа й Данилишина, як на тих, що їх бачила під поштою, а тепер твердить, що це були Мащак і Куспісь. А те важне тому, що як сам прокурор заявив, вона є єдиним свідком обвинувачення, яка бачила і пізнає Куспіся, як учасника нападу, отже її свідчення мусять бути всесторонньо висвітлені і не лишати за собою і тіні сумніву.

 

Прокурор, авжеж, спротивився тим доказам, а суд, по нараді, відкинув внесення допитати трибунал та оборонців з наглого суду, зате погодився допустити інших свідків на ствердження неправдомовности Катерини Жук.

 

Вже давніше свідчив Андрій Галушка, що коло 5 години пополудні в день нападу бачив під пам'ятником трьох, а потім чотирьох юнаків. Бачив, як вони пішли на пошту і як звідти після стрілів вискочив ранений жид. Увесь час свідок там крутився, на хвилинку зайшов до шинку, потім пішов під хату д-ра Біляка і помагав вносити до хати раненого Старика. Сам він городецький, знає багато мешканців того містечка, але серед усіх тих людей, що там були, не бачив Катерини Жук.

 

Тепер починається цікава історія.

 

Перший входить на залю господар з Городка, Степан Горошко, в котрого хаті Жуківна мала сховатися під час нападу й обсервувати звідти, що далі діється.

 

Горошко свідчить під присягою, що, по-перше, його хата не стоїть коло суду, по-друге, Жуківної не знає і в житті своєму її не бачив, по-третє, в сам час нападу він був у млині і тоді його хата була замкнена на ключ.

 

Слово в слово повторила це за Горошком його дружина Ганна Горошко.

 

Третій свідчить Казімєрж Смик, поляк. Жуківна сказала, що разом з ним була тоді в хаті Горошків. Але Смик ствердив під присягою, що він був у той час у своїй власній хаті, а не в Горошка. Він знає Катерину Жук з оповідань свого вітчима, тюремного сторожа, котрий розказував йому, що вона була частим гостем у городецьких арештах. Раз навіть, пригадує собі, сиділа за крадіж. В день нападу її не бачив, тож не міг з нею говорити.

 

Прикликали Катерину Жук. Побачивши Горошка і Смика, вона помітно бентежиться. Коли ж суддя переповів їй зміст свідчень, вона признає, що незнайома з Горошками і що минулого разу помилилася; що в часі нападу була не в хаті Горошків, тільки в якогось Колодзєя, а говорила там не з присутним на залі Смиком, тільки з іншим "Казіком" Смиком.

 

Смик: Такого нема. В цілому Городку тільки я один називаюся Казім'єрж Смик.

Д-р Шухевич: "Пан'єнко" (По-польському: панночко. Тут у трохи насмішливому тоні) а де ви були у вівторок, день перед тим, заки приїхали сюди? Кликав вас хтось?

Жуківна (дуже нерадо): Кликав мене пан комендант Пура і казав мені свідчити так, як у нього.

Д-р Шухевич: А нині, чи їхав хтось з вами?

Жуківна: На станцію в Городку відвіз мене "постерунковий", а до поїзду у Львові вийшов напроти мене "вивядовца", що приїхав зо мною аж сюди.

Д-р Шухевич: А чи ви знаєте панну Фоґельгезанґ?

Жуківна: Не знаю.

Суддя Тертіль: Чи бачила "панєнка" ту паню, що стояла на пошті в куті?

Жуківна: Я бачила її перед нападом, але не хочу говорити, бо мене страшили і стріляли на подвір'ї в мого господаря.

Д-р Шухевич: Коли стріляли?

Жуківна: Багато разів. Перед святами і по святах.

 

Один з присяжних суддів розпитується в Жуківної про те, як то було на пошті зараз після нападу, бо вона сказала, що ходила туди поглянути. З її відповідей виходить, що її зовсім там не було.

 

Також з відповідей на дальші питання д-ра Шухевича виходить, що Жуківна не знає нікого з персоналу городецької пошти, за вийнятком одного Станкевіча.

 

Стало очевидне, що свідок Катерина Жук не тільки що не зміцнила твердження обвинувачення, але і стала невигідна для прокурора і він напевно кляв у душі поліцію, що постаралася йому про такий "доказ" проти Куспіся.

 

А вже "добив" цього свідка д-р Шухевич, коли на його питання мусіла явно перед трибуналом і присяжними суддями признатися, що три роки сиділа в тюрмі за крадіж, з того один раз п'ять місяців.

 

Здавалося – все покінчене з Катериною Жук. Її випустили і прикликали чергового свідка, суддю Ружицкого з Городка. Його мали допитати в справі зізнань Лагути. Ружицкі сказав, що Лагута виглядав щоправда схвильований і зденервований, одначе зізнавав добровільно. В кімнаті, де допитувано Лагуту, сидів також поліцист. Свідок давав Лагуті читати його поліційні зізнання.

 

Коли свідок ладився вже відходити, запитався його д-р Шухевич, чи знає він Катерину Жук.

Прокурор: Противлюся тому питанню, бо свідок покликаний свідчити про інші справи.

 

Одначе трибунал дозволяє, бо хоч і прикликано д-ра Ружицького в справі Лагути, але коли свідок знає щось і про інші речі, що можуть бути придатні в процесі, суд має не тільки право, але й обов'язок його вислухати.

 

Суддя Ружицкі, як видно, задоволений, починає з того, що свого часу вів він слідство в Городку проти Юзека Качмара та його брата, підозрілих за грабунковий напад, і тоді перший раз наткнувся на Катерину Жук. Вона сама зголосилася до нього, начебто чула, як обидва брати змовлялися виконати напад. Ба, що більше, вона навіть бачила, як вони нападали, і потім підглянула, де він закопав револьвер у хаті. Про все те розказувала Жуківна так докладно і з такими подробицями, що свідок уважав за потрібне заприсягнути її і ще раз допитати. Після того казав привезти обох Качмарів до конфронтації з Жуківною. Обидва вони заперечили свідчення Катерини Жук, бо як вона могла все те чути й бачити, коли сиділа тоді у в'язниці за крадіж. Ружицкі це перевірив і що виявилося? Не тільки в сам день грабункового нападу, але й на тиждень перед тим та ще два тижні після того сиділа Жуківна в тюрмі. Свідок вислав навіть на Жуківну урядове донесення до прокурора за кривоприсягу – але з незрозумілих для нього причин прокурор не зробив з того вжитку і не притягнув Катерини Жук до карної відповідальности.

 

Прокурор хотів було кількома питаннями вже не рятувати Катерину Жук, лише принаймні ослабити ефект показань судді Ружицкого, одначе цей рішуче свої зізнання підтримав і прокуророві не лишилося нічого іншого, як залишити поле бою.

 

Для доповнення, як то було з Катериною Жук та її обтяжуванням Куспіся, подаємо тут його власні слова:

"Найбільше "сипала" мене перед поліцією та слідчим суддею Катерина Жук, бо певно й рішуче свідчила, що пізнає мене, як одного з безпосередніх учасників нападу.

 

Вона видалася мені, на перший погляд, людиною несповна розуму. Не могло в мене бути двох думок про те, що вона бреше, бо коли почала говорити про обставини на пошті, я відразу побачив, що знаю їх краще від неї.

 

Як могла вона мене пізнавати – не вміщалося мені в голові. За майже два місяці в тюрмі я змінився до неможливости. З голоду схуд, нестрижене волосся скуйовдилося патлами, та й не голився я ввесь час ані разу.

 

До конфронтації викликав мене слідчий суддя вночі. Спав я на сіннику, та це тільки назва така, бо соломи в ньому не було, вся потерлася на січку і було тої січки дуже небагато. Накриватися дали мені один тоненький коцик. Тієї ночі я так змерз, що мусів роздерти сінник і залізти в січку, щоб хоч трохи загрітися. Ключник відкрив двері і наглив мене, щоб швидше йти, я не мав навіть часу обтріпатися з тої січки – повно її було на одязі, у волоссі на голові і в зарості на обличчі. Без перебільшення можу сказати, що виглядав я більш на страшило для горобців, як на людину, і коли б тієї ночі поставили мене не перед Катериною Жук, а перед рідною моєю матір'ю – вона жахнулася б і не пізнала б у тому чудовищі свого сина. А Катерина Жук навіть не дуже приглядалася, відразу сказала: так, це той, що я бачила його в Городку перед поштою у день нападу.

 

Пізніше Катерина Жук призналася, що один городецький поліцист заплатив її за те, щоб свідчила про мене, навіть показала, котрий. Темна, неписьменна і бідна, як чорна ворона, ця дрібномістечкова проститутка сліпо йшла за всім, що їй казала поліція, і я не можу дивуватися, що за марних кілька злотих хотіла продати українця полякам на страту".

 

Ще одне місце з розповіді Куспіся про його судовий процес заслуговує на увагу, зокрема тому, що нема про те згадки в судовому репортажі кореспондента "Діла".

 

"Одним з тих, що дорізував мене в слідстві, був суддя Лятошинський чи Лятошиньскі з Городка. Знав він мене з того, що я час-від-часу мав дрібні справи в городецькому суді, чи то як свідок, чи навіть як обвинувачений у зв'язку з культурно-освітньою працею в селі. Поліція прискіпувалася за кожну театральну виставу, за кожну забаву, чи "фестин" і робила донесення до суду. Майже все такі справи кінчалися нічим, але треба було витрачати час, ходити в Городок до суду і вистоювати там годинами на коридорі. Це, зрештою, тичилося не одного тільки мене, така була доля кожного свідомого студента чи суспільного й культурного працівника на селі.

 

Отож цей Лятошиньскі заявив – тільки не можу собі точно пригадати, було це ще в часі поліційного слідства, чи аж перед слідчим суддею – що бачив мене в день нападу перед судовим будинком у Городку. До конфронтації мене з ним не приводили, може тому, що вірили йому, як тому, що добре мене знає з вигляду і часто мене бачив давніше.

 

Прийшов процес. Лятошиньскі з'явився в суді на визначений день і все те потвердив перед трибуналом. Значить, запечатав мене, як у гробі, бо хто ж повірить слову підсудного проти судді? Та мабуть забув він давну правду – "мовчи, язичку, будеш їсти кашку". Замість на тому скінчити й піти собі, він з власної волі, непитаний, неначе на те, щоб надати більшої певности своїм словам, додав: "добре собі те пригадую, бо саме того дня відбувалися похорони студента Ґродковского, котрого вбили жиди в польсько-жидівських заворушеннях". І тоді, ще раз, уже на питання д-ра Шухевича, твердо повторив: "Так, зовсім певно це було в день похоронів Ґродковского".

 

Тим відобрав усяку вартість своїх свідчень для прокурора. Звалив мені з плечей найтяжчий камінь. Бо ще заки д-р Шухевич встиг перевірити, коли саме були ці похорони, зголосився один з присяжних суддів із зауваженням, що Ґродковского ховали не в день напа­ду, 30 листопада, тільки 29, день перед тим. Де негайно і без труду перевірено. Отже вийшло, що суддя Лятишиньскі бачив мене не 30, тільки 29 листопада, що теж з моїми словами не суперечило, я признав, що був тоді в Городку, що бачили мене знайомі і через те мене від участи в нападі відтягнено.

 

До нині не второпаю, навіщо Лятошиньскі додав ту згадку про Ґродковского. Хіба не пам'ятав він, коли це було, коли пам'ятало про те стільки людей? А може в останній хвилині відозвалося в нього сумління, щось рухнулося на дні серця в того відступника від свого народу і він у той спосіб, не компрометуючи себе, хотів мені помогти? Трудно в те повірити, але й не можна того зовсім виключити.

 

В зв'язку з твердженнями свідків, що мали мене бачити в Городку в день нападу, і з другої сторони свідченням моєї родини і селян зо Ставчан, які бачили мене того вечора в селі вже в часі між сьомою і пів на восьму, пробував прокурор просунути думку, що я міг брати участь у нападі, а потім – знаменито орієнтуючись в околиці і знаючи там кожну стежинку – швидким маршом дійти на час до хати. Ішлося про те, щоб ствердити віддаль поштового будинку в Городку від моєї хати у Ставчанах. Цю думку висунув один з поліцистів моєї станиці, кажучи, що з Городка до Ставчан не більше як 12 кілометрів і що подолати цю віддаль для мене за більш як дві години – було б нічим. Тоді запитався його голова трибуналу, Мединьскі: "А скільки вам треба часу на те?" "Яких три четвертини години або й годину" – відказав поліцист. "О, то з вас не абиякий скорохід", – засміявся Мединьскі. Під загальну веселість додав д-р Шухевич: "Куспісь – це не Петкевіч", (Петкевіч і Кусоціньскі, польські спортові рекордисти в бігу й олімпійські змагуни. Перший – у бігах на коротку віддаль, другий – на десять кілометрів.) до чого теж один з присяжних суддів долучився з зауваженням, що "не виглядає він теж і на Кусоціньского.

 

Дійсна віддаль від пошти до моєї хати виносить щонайменше 18-19 кілометрів, до того дорога дуже погана, та ще й уночі і серед мряки треба було б яких чотири години. Д-р Шухевич хотів навіть урядового ствердження думки військового картографічного знавця, але потім усі погодилися, що це понад людські сили зайти туди за дві години".

 

Останньою в справі Куспіся зізнавала Марія Гальперн, касирка на станції Глинна-Наварія. Знає Куспіся з обличчя. Він ніколи не купував залізничих квитків, не потребував, мав шкільну карту.