Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Городок. Про Біласа та Данилишина. Частина VII. (Автор: Книш Зиновій)

опубліковано 1 січ. 2014 р., 12:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 січ. 2014 р., 09:52 ]

IV. Розділ

Чотирнадцять поліцистів – база прокурора

 

Прокурор покликав 102 свідків на підтвердження закидів акту звинувачення. Їх допитувано десять днів. На залі з'являлися вони не в означеному якомусь порядку, на одну й ту саму обставину слухали одних свідків на початку, а потім і на кінці доказового поступування. Деяких свідків допитувано по два рази. Слідкувати за ними в хронологічному порядку, т. зн. у такому, як вони входили до судової залі, щоб свідчити, було б тяжкувато. Тому, для проглядности ходу процесу, будемо реферувати перебіг доказового поступування в порядку не хронологічному, тільки систематичному, т. зн. групуючи їх відповідно до того, до яких обставин або до котрих фактів відносяться їхні свідчення. Такий спосіб дозволить читачам краще орієнтуватися в призбираному на процесі фактичному доказовому матеріалі та в його інтерпретації з одного боку прокурором і з другого обороною.

 

Вже сам допит підсудних, а з них у першу чергу Миколи Мотики, підніс температуру в судовій залі. Барабанний вогонь голови трибуналу і прокурора на Мотику, що в останній хвилині показав їм хвоста, став предметом жвавої дискусії не тільки серед чисельно зібраних журналістів, але й серед публіки в судовій залі. Загальне враження: як досі, Мотика успішно витримав цей огонь, вийшов з нього оборонною рукою. Для всіх було цікаво, як тепер розгортатися буде ситуація в світлі зізнань прокурорських свідків, тому зрозуміло, що не дивлячись на дощову погоду заля щільно виповнилася цікавими глядачами.

 

Як перша група прокурорських свідків виступала поліція. Це вищі й нижчі поліційні службовці, що брали участь у слідстві, допитували підозрілих, обслідували окремі факти. Їх у кожному політичному процесі багато і вони звичайно творять головну базу доказів обвинувачення. До цього процесу покликав їх прокурор чотирнадцять. Вони мають свідчити про загальне тло справи, про хід слідства, в'язати докупи окремі його розгалуження і стверджувати загальні його висновки. Є ще кілька поліційних комісарів та агентів, що не належать до цієї групи, бо їхнім завданням було або слідкувати за окремими підсудними, а найбільше за Зеноном Коссаком, або їхні свідчення відносяться до одного лише з підсудних. Про них буде мова в тих групах свідків, що відносяться до звинувачених.

 

Перший входить на залю комендант поліційної станиці в Городку, Ст. Маєвскі.

 

Він знає Михайла Куспіся, передусім з організації "Пласту", як скрайного українського націоналіста. Про Степана Цапа не міг би сказати того самого. Напад його заскочив, нічого він не знав, ані не чув, про його підготовку. Звернуло хіба його увагу те, що останніми часами перед нападом Куспісь бував частіше в Городку, як давніше.

 

В день нападу увага поліції була спрямована на погроми жидів, що відбувалися того дня в містечку. На яких 20 хвилин перед нападом зайшов він за чимсь на пошту і довідався тоді, що гроші, які завжди приходили на передостанній день місяця, цього разу спізнилися.

 

Напад почався на десять хвилин перед п'ятою годиною пополудні, а вже чверть години пізніше свідок був на пошті і помагав перев'язувати ранених. Березинський, хоч непритомний, але ще дихав.

 

Ніч була темна і мрячна, дуже невигідна для погоні за справниками нападу. Повідомлено львівську поліцію, що заалярмувала всі поліційні станиці в сусідніх повітах і зорганізувала погоню за всіми вимогами поліційної рутини.

 

Одночасно з тим, як львівська політична поліція вела слідство в крайовому масштабі, свідок зайнявся ближчими розслідами цеї справи в самому Городку. Довідавшися, що в зв'язку з нападом арештовано Михайла Куспіся, пригадав собі він, що останніми часами частенько бачив його в Городку. Знав свідок теж, що Куспісь жив у добрих товариських відносинах зо Степаном Цапом. Закликав Цапа на поліцію і тут Цап сказав, що перед кількома днями Куспісь питався його про їхню стодолу та чи є там доволі соломи, але заперечив, мов би там хтось спав перед нападом і мов би він знав щось про те або про сам напад. Сусід Цапа, Кишка, виявив на допиті, що йому здавалося, наче б хтось був у Цаповій стодолі і він навіть звернув на те Цапові увагу, а Цап мав відповісти, що там певно спить їх наймит Жидок. Це Кішка (Назвище того свідка в одних пресових звідомленнях подається "Кишка", а в інших "Кішка", а часом раз так, раз інакше. Правдоподібніше виглядає "Кишка" (частина в черевній ямі) як "Кішка" (кіт, киця), бо такого слова в Галичині не вживали. "Кішка" могло теж бути спольщенням українського слова,"кишка".) потвердив на конфронтації з Цапом.

 

В тому місці Цап перебив Маєвскому завваженням, що на першому допиті зовсім не було про те мови. Розмову з Куспісем про стодолу й солому вигадав Цап аж тоді, коли налякався за родину, побачивши її на поліційній станиці.

 

Далі свідок зізнає, що Цап, Гапка, Куспісь і Андрушків оглядали те крило судового будинку, де містилася пошта. Там ніби Куспісь мав якусь справу в суді, але, як довідався свідок пізніше, не йшла тоді в суді ніяка справа проти Куспіся. А було це десь у половині листопада.

 

Допитуючи далі всякі особи в Городку, щоб розвідатися про всі можливі подробиці, які могли б мати значення для слідства, Маєвскі ствердив, що в місяці листопаді Куспісь часто відбував зустрічі з Цапом і з Андрушковом, що Цап два рази ходив за чимсь у поле з Куспісем, бачили їх навіть разом під будинком пошти. Допитуваний Лагута сказав, що 29 листопада під вечір бачив там яких 5-6 осіб, а серед них Куспіся, що навіть кликав його по імені: "Міську, Міську!", за що його пізніше того самого вечора Куспісь вилаяв: "Чого кричиш за мною по імени на голос і мішаєшся не в свої справи!" Навіть погрозив йому за те револьвером. За те "Міську" навіть Цап картав Лагуту на другий день, кажучи, що цим своїм необережним вигуком перешкодив висадити в повітря пам'ятник Ягайла.

 

Перша ревізія в Цапа не дала вислідів. Обшуки йшли ввесь час систематично, перешукано понад дві сотні стоділ у напрямі на львівську дорогу. При другій ревізії в Цапа агенти знайшли пляшку, перекинули ще яких десять возів соломи і знайшли ще одну пляшку й коробку з цигарками.

 

Було відомо, що напасники втікали вздовж т. зв. Львівського Передмістя в Городку. Під двома фігурами (Був у Галичині звичай по селах ставити на полі фіґури святих, найчастіше Матері Божої, часом теж невеличкі каплички.) в тому напрямі знайдено останки їжі. Друга з тих фігур стоїть якраз напроти стодоли Цапа.

 

Є в Цапів слуга "Жидок", але свідок чув, що також підсудного Степана Цапа кликали таким прізвищем.

 

Другий поліцист з городецької станиці, Владислав Пура, доповнює попередні зізнання Маєвского. В стодолі Цапів знайдено, крім двох пляшок і коробки з цигарками, також щітку, наплечник, одну шкарпетку, одну краватку, дві батареї з електричної лямпки, рештки хліба й ковбаси, чоколяду та всякі папери з опакування.

 

На ствердження Маєвского, начебто Цапа прозивали в Городку "Жидком", Цап гнівно протестує, а Пурі пригадує, як той грозив йому на одному з допитів, що виарештує всю його родину, а його з братом Михайлом відставить до Львова.

 

Д-р Степан Біляк, випитуючи свідка, вивів на денне світло, що головним джерелом інформацій Маєвского був один хлопець польського роду, що ворогував з Цапом.

 

З питань д-ра Степана Шухевича виринув сумнів щодо віригідности другого інформатора Маєвского, на прізвище Шомбровскі. Коли цей Шомбровскі доносив Маєвскому про зустрічі Цапа з Куспісем, не подав ані імени ані назвища того останнього.

 

Широкі свідчення про поліційне слідство в справі Городка давав комісар поліції Ян Петрі з уряду начальника відділу безпеки у львівському воєводстві. На домагання оборони його заприсяжено. (Державних урядовців, коли вони виступали свідками в суді, не завжди заприсягали. По найбільшій частині їм тільки пригадували їхню службову присягу, що її мусіли складати вони, як починали працювати, і що вона відноситься також до їх свідчень у суді.) Він обговорив "політичні силуети" всіх підсудних, за винятком одного Степана Цапа, котрого не знає і про котрого нічого до часу городецької справи не чув.

 

Про напад його повідомлено телефонічно й уже о год. 5.30 був він у Городку. Перш усього казав усунути всіх людей, що з цікавости купою зібралися перед будинком. Увійшовши до середини, побачив трупа Березинського. Наказав оглянути його агентові Барскому, що його привіз з собою, і позбирати в усьому будинку патрони з револьверних куль. Мав з собою поліційного собаку. Його годі було пустити за слідом, бо землю вкрила густа мряка.

 

Згодом дістав вістку, що поліція перевела ревізію у другої сестри Данилишина, Крамаревої, і знайшла в неї арсенал зброї. На підставі звідомлень поліційних агентів з Дрогобича, свідок доручив арештувати Ярослава Біласа, Зенона Коссака та Миколу Мотику і привезти їх до Львова.

 

В Городку пробув ще два дні, кермуючи слідством, потім передав його слідчій політичній поліції і вернувся до Львова. Незалежно від того, що зловлених учасників та інших підозрілих увесь час допитувала львівська слідча поліція в ході вступного прокурорського слідства, він сам теж допитував більшість з них. Помагали йому в цьому слідстві агенти Пільц, Гірни і Барскі. Свідок суворо заборонив їм бити в'язнів або користуватися іншими насильними методами в слідстві.

 

Свої допити почав свідок від Василя Біласа і Дмитра Данилишина, а потім ще й від Мотики. Данилишин уперто ввесь час мовчав, мовчав теж з початку й Білас. Зате вдалося свідкові промовити Мотиці до амбіції, з'ясувавши йому, що таке наглий суд і яка в ньому небезпека. Мотика подумав і почав розказувати про листа Коссака до Ярослава Біласа. А коли знайдену в нього світлину "п'ятки" свідок показував Ярославу Біласові – той на вид світлини пожовк і трохи не зімлів.

 

Тут Ярослав Білас піднявся з лавки і хотів щось сказати – оборонці його вгамували і він сів.

 

Мотика пояснював, що це світлина прощальна, з нагоди виїзду Бунія до Львова, коли ж свідок запитався, як погодити товариство студентів з шевцем і портієром – признав, що це фотознімок організаційної п'ятки.

 

Всі так були заслухані в свідчення комісаря Петрі, що аж тепер голова трибуналу завважив відсутність д-ра Семена Шевчука, оборонця Мотики. Шукали його, думавши, чи не вийшов на коридор, і не знайшли. Супроти того трибунал відложив справу до чергового дня вранці, вважаючи, що не можна слухати такого важного для підсудного Мотики свідка без присутности його оборонця.

 

На другий день уже точно в 9 годині д-р Шевчук сидів на лаві оборонців. Учора мав він пильну справу в іншому суді і мусів вийти на часинку. Ніхто з інших оборонців не міг його заступити, не підписали вони з д-ром Шевчуком т. зв. права субституції, не хотіли боронити одночасно інших обвинувачених і Мотику, який їх сипав.

 

Комісар Петрі ще раз коротко переповів свої вчорашні свідчення і довго спинився на тому, як то він випитував Мотику. Мотика зовсім добровільно і без принуки подав йому склад ОУН у Дрогобиччині, наскільки знав чи чув про нього, розказав про напади на банк і пошту в Трускавці, називаючи учасниками Михайла Гнатова, Василя Біласа, Дмитра Данилишина, Петрова, Лапуника й Ількова. Розкрив теж напад Данилишина, Кузика, Якимова й Василя Біласа на купця Крепля в листопаді 1931 року. Поліційна перевірка потвердила, що справді названі люди брали участь у тій "роботі" і тепер частина їх сидить у тюрмі.

 

Під впливом тих зізнань Мотики захитався й Василь Білас та признався до своєї ролі в городецькому нападі.

 

Відкликання зізнань Мотики викликало в свідка величезне здивування. Спосіб говорення Мотики, вся його поведінка, факт, що признався він без найменшого примусу та зізнавав навіть про речі, про які його не питали, ніяк не казали сподіватися такого звороту. При тому розказує свідок такий факт:

 

"Вже під час процесу, коли над Біласом висів мотуз, пішов я до Мотики й питався його, не як поліційний комісар, тільки як людина, чи здає він собі справу з того, що наробив. Навіть у мене самого очі зайшли вологістю. Мотика відповів рішуче: "Переходжу до денного порядку над вузлами крови з Біласом. Пане комісарю – я говорю правду". Не вдаючись у те, подобалася мені така відповідь, чи ні, я мусів у душі признати, що була вона мужеська і консеквентно випливала з духової постави Мотики".

 

Куспіся наказав свідок арештувати, бо тяжко ранений поліцист Слуґоцкі зразу показував на нього, як на того, що стріляв на станції Глинна-Наварія. Потім виявилися сумніви щодо того, все ж таки затримав Куспіся в арешті тому, що Василь Білас згадував про якогось "техніка", описом згідного з Куспісем. Цей то "технік" мав привести їх під пошту і разом з Біласом та Данилишином вдертися до касової кімнати.

 

Днями й ночами допитували Куспіся, він усе заперечував, одного ж ранку заявив: "хоч би й до суду-віку мене допитували, я вам нічого не скажу, бо ви вороги, а я чоловік конспіративний". Але таки проззрадився, що Білас і Данилишин виламали ґрати в віконці каси надармо, бо можна було до каси дістатися інакше. Ця подробиця утвердила свідка в переконанні, що Куспісь таки брав участь у нападі. Його арештовано зразу ж по акції, в слідстві сидів він відокремлений, тож звідки міг він знати про ролю Біласа й Данилишина внутрі поштового будинку? (Як видно, свідок не знав, що трійка Білас-Данилишин-Куспісь якийсь час разом сиділа скована в поліційному авті на подвір’ї слідчого відділу при вулиці Яховича у Львові, не згадували про те Білас і Данилишин, бо мабуть їх питалися тільки про те, що діялося до хвилі арештування. Мовчав, самозрозуміло, і Куспісь.)

 

Пізніше Куспісь признався, що він рядовиком в ОУН, однак нічого й нікого не зрадив, засланяючися організаційною тайною.

 

Голова трибуналу: Мотика каже, що він тому обтяжував усіх, що ви обіцяли йому скласти матуру (Матура, матуральний екзамен – з латинської мови: іспит зрілости після закінчення гімназії.) і виїзд за кордон. Чи це правда?

Петрі: Ні, я ані того, ані нічого іншого Мотиці не обіцював.

Голова трибуналу: А що ви на те, пане Мотика?

Мотика: Ще раз кажу, що всі мої зізнання перед комісарем Петрі були видумані, я їх уже відкликав і тут це відкликання підтримую. Що ж до способу самого допиту, то дня 3 грудня досвіта закликали мене до кімнати, де було повно комісарів, вони казали: "Пане Мотика, зізнавайте так, як треба, то вас випустять". А потім сам комісар Петрі сказав мені: "Ви мусите зізнавати так, як ми хочемо, ви – знаряддя в наших руках, котрим знищимо морально український нарід та Організацію Українських Націоналістів".

Петрі: Не було такого в часі слідства.

Ярослав Білас: Я мушу вияснити, чому мені підогнулися ноги і я захитався. Зовсім не тому, що я побачив фотографію. Тоді минуло вже 48 годин, як мене почали допитувати днем і ніччю, я не спав, не їв і так ослаб, що й сам дивувався, як міг устоятися на ногах. Хитнувся я з надмірного ослаблення й перевтоми доброї чверть години після того, коли показали мені фотознімок.

Куспісь: Я зовсім не з власної ініціятиви говорив, що Білас з Данилишином не мусіли лізти крізь віконце до каси. Мені показали фотографію віконця й пояснювали, що це тудою вони обидва дісталися до каси. Тоді щойно я відізвався, що хіба не мусіли ламати ґратів у віконці, можна це було зробити інакше.

Прокурор: Які можете подати факти, що потверджують зізнання Мотики?

Петрі: Фактів на те нема, розмови з Мотикою в більшості ішли без свідків. Подати б можна хіба таке: зізнання Мотики, Бунія і Василя Біласа згоджувалися з собою. Потвердили їх також факти справ Гнатова, Смоли й Бунія, перевірювані на підставі зізнань Мотики.

Д-р Шевчук: Ви кажете, що поліція Мотиці нічого не давала, не пропонувала, ані на нього не натискала. То як же ж він так без ніякої причини і так докладно зізнавав?

Петрі: Не знаю, може мав якусь надію на Боже Провидіння.

Д-р Шевчук: Слаба потіха! (На залі сміх). А чи Мотика говорив вам, що у Ярослава Біласа є арсенал зброї і чи ви на тій підставі його знайшли?

Петрі: Стверджую категорично, що Мотика того не говорив.

Д-р Шевчук: Чи Мотика був платним конфідентом поліції? А може поліція робила йому якісь надії за доноси?

Петрі: Рішуче не був. І нічого йому поліція не пропонувала.

Д-р Глушкевич: Ви сказали, що "приватно я дораджував Мотиці постаратися про книжки і продовжувати студії". Чому ви таке говорили Мотиці?

Петрі: Бо я не тільки поліційний комісар, але й людина.

Д-р Глушкевич: А чи Мотика знав, що ви це йому говорите тільки "приватно"? Ви йому це казали?

Петрі: Ні.

Д-р Шухевич: Чи в вашому бюрі пропонували коли арештованим студентам працю для поліції? Чи знали ви про те?

Петрі: Ні. Я гидую конфідентами.

Прокурор: Чи Коссак признався перед вами, що писав листа до Біласа?

Петрі: Не давав відповіді ані так, ані ні. З ним багато говорив я про співжиття поляків з українцями. Коссак запевнював мене, що до ОУН належить не тільки шкільна молодь, але й ремісники та робітники. Додав теж, що його розмови зо мною мають запобігти проливові крови з обох сторін.

Коссак: Про лист говорив я комісареві, що я ним заскочений і що в обличчі цього листа логіка відмовляє мені служби. Комісар багато промовляв мені до серця, я все ж таки казав, що нічого не знаю про того листа.

 

Свідок Цєсєльчук, аспірант поліції у Львові, свого часу арештував Степана Мащака, як підозрілого за побиття директора української гімназії у Львові, Бабія. Його випущено на волю, не мавши певних доказів вини. Переведена в Мащака ревізія висліду не дала, хіба те, що викрила його зв'язок з Миколою Копачем, на якого було підозріння, що він вів підготовку нападу на один з львівських поштових урядів.

 

Потім, коли пізнали його з фотографії інші учасники нападу, Мащака знову арештовано в хаті Ковалюківної. Знайдено в неї всякі книжки, що їх вона ніби купила.

 

Тут трибунал переглядає книжки і що він там знаходить? "Циганку Азу", "Похід українських армій на Київ та Одесу" і т. п. белетристичну та мемуаристичну літературу, легально друковану в Польщі та продавану в усіх книгарнях.

 

Мащак зразу не признавався, аж доки не пізнав його на конфронтації Жураківський, сказавши: "Цей вам може розказати більше, ніж я".

 

Чи належить Ковалюківна до ОУН – того свідок не знає, в кожному разі вона до того не призналася. Але має велику бібліотеку про всякі атентати й підпільні рухи. Має авантурничу натуру, ненавидить часописів "Мети" і "Діла" за те, що вони проти націоналістів, і погоджується з програмою націоналістів, хоч її не знає.

 

Поліційний агент Владислав Барскі, той сам, що помагав комісареві Петрі в початковому слідстві, був присутний при конфронтаціях Куспіся з Мащаком і з Цапом. Мащак рішуче показав на Куспіся, як на "техніка", який брав участь у нападі. А Цап при конфронтації сказав Куспісеві: "Міську, я знаю тільки до двадцять дев'ять". (Це мало б значити: до дня 29 листопада, цебто до дня перед нападом. (Прим. 3. К.).)

Д-р Шухевич: Чому ви про те не говорили в слідчого судді?

Барскі: Я забув і про те мене не питалися.

Д-р Шухевич: Ага, а тепер ви собі пригадали, хоч вас також про те не питали!

Куспісь: Свідок каже, що коли Цапа привели до конфронтації, я "спйіоруновал" (По-польському: глянув на нього грізно, неначе громом ударив.) його зором. Як я міг це зробити, коли мене відвернули лицем до стіни?

Цап: Встає і потверджує це.

 

Д-р Сосюкало, що того дня заступав неприсутного д-ра Глушкевича, стверджує, що свідок Барскі є родом з Ряшівщини, а підсудні говорили українською мовою, йому не дуже зрозумілою, а крім того його освіта – тільки п'ять кляс середньої школи.

 

Свідок Юзеф Будни, поліційний агент, знаний з того, що вважається в слідчій поліції знавцем від українських справ. Мабуть і він ренегат з українського роду, колись називався Йосип Будний.

 

Подає він, що довший час працював у слідчому відділі політичної поліції у Львові, а коли в дрогобицькому басейні позначилася зміцнена діяльність українського націоналістичного підпілля, його службово відрядили туди.

 

Хоч працював у Дрогобичі, та нічого не знає про діяльність Коссака. Допитував раз Куспіся і тоді той не признався ані до приналежносте до ОУН, ані до участи в нападі, що більше – заявляв себе марксистом.

 

Допитував також Мотику і хоч нічого йому не обіцював, ані не грозив, Мотика виказав тоді Ярослава Біласа, як повітового, а Володимира Біласа, як районового коменданта ОУН.

 

Мотика заперечує це свідкові до очей, а Ярослав Білас підводиться і каже:

- Та хіба я виглядаю на повітового коменданта? Я не надаюся навіть на районового!

 

Тими словами викликав веселість на залі.

 

Тепер наступив сенсаційний момент у зізнаннях свідка Будного:

"Коли я був у Трускавці – а вбито тоді Голуфка – Мотика сам зголосився до поліції, немов би на залізничній станції у Дрогобичі чув він розмову двох типів про те вбивство. Запропонував комісареві Білєвічеві, що буде його інформатором, просив лише затримати його ім'я в тайні. Мотика навіть виходив на вулицю, щоб пізнати тих двох типів, та не знайшов їх. Тоді теж обіцяв Мотика поліції, що постарається замешкати в Коссака і буде на нього доносити. Конфідентом у повному значенні того слова Мотика не був, одначе в наслідок того зголошення до комісаря Білєвіча я стояв з ним у зв'язку яких три місяці. Вже по кількох днях почав я вагатися, чи можна вірити Мотиці, і навіть зголосив це комусь, що Мотика мабуть вигадує всякі речі.

 

(На стор. 307 свого "Нарису історії ОУН" д-р Петро Мірчук пише:

"Микола Мотика... зразу після нападу зголосився на поліції та заявив, що спіймані Білас і Данилишин – це учасники нападу, і що якраз Зенон Коссак, як повітовий провідник ОУН у Дрогобиччині, передав ним листа до Ярослава Біласа".

 

В цьому нема ні зерна правди. Мотика до поліції не зголосився сам, тільки його арештували, подібно як і інших хлопців у дрогобицькому басейні, що їх підозрівала поліція у приналежності до ОУН. Наказав його арештувати комісар Петрі. Це зовсім ясно виходить з усього слідства так перед наглим, як пізніше і перед звичайним судом. Коли Мотика змінив свої первісні зізнання і перед судом присяжних відкликав обтяження Ярослава Біласа та Зенона Коссака, стягнув на себе злість прокурора й поліції, вони не мали причини прикривати його перед українською суспільністю, навпаки, не щадили зусиль, щоб представити його в якнайгіршому світлі.

 

Це одне. А далі, навіть прийнявши, що Мотика добровільно зголосився до поліції, щоб засипати Біласа й Данилишина, як учасників нападу на пошту в Городку – не міг того зробити хоч би тому, що по-перше поліція вже мала їх у руках і знала назвища, а по-друге в тому часі ніхто не знав імен зловлених над Дністром бойовиків, поліція пильно зберігала їх у тайні "для добра слідства". Коли їхні назвища стали відомі – Мотика вже був арештований.)

 

Д-р Біляк: Як то? Ви переконалися, що Мотика фантазував про тих двох типів, і не зважаючи на те, таки прийняли його до слідкування за Коссаком?

Будни: Не можемо відкинути послуг, коли хтось їх нам пропонує.

Ярослав Білас: Я знав про те, що Мотика "сипле" і вже хоч би й тому не міг називати себе перед ним комендантом УВО.

 

Коло назвища Мотики раз-у-раз виринало прізвище другого відщепенця від українського народу, поліційного агента Гірного.

 

Покликано його до залі свідчити і він ще раз подав подробиці з допитів підсудних – їх уже по кілька разів усі чули і вони до зануди всім відомі.

 

Довше спиняється на Мотиці. Це перед ним Мотика перший раз згадав про лист Коссака до Ярослава Біласа. (Комісар Ян Петрі свідчив (гл. вище), що це він переконав Мотику признатися і Мотика почав свої зізнання від цього листа Коссака. Але зазначив Петрі, що в допитах помагали йому три інші поліційні агенти, між ними Гїрни. Тепер Гірни приписує собі заслугу, що це завдяки йому почав зізнавати Мотика, перший з усіх. Виглядає більш правдоподібне, що Мотику "зламав" інтелігентніший Петрі, як грубуватий неотеса Гїрни. Можливо, що Гірни в дальшому допиті уточнював подробиці перших зізнань Мотики перед Яном Петрі.)

 

Коли ж Білас відпекувався, – сконфронтовано його з Мотикою. При цій конфронтації Ярослав Білас збілів і признався, що лист був підписаний літерою "К". Ніяких користей не обіцював Мотиці, а втім його й заохочувати не було потрібно, він так швидко говорив, що годі було встигати слідкувати за тим.

 

Мотика заявляє в цьому місці, що його допитував Гірни не самого, а разом з учасниками нападу, перехресними питаннями. Це тривало два дні і він нічого ввесь час не їв. А до того, Гірни казав йому, що "прокурор – свій хлоп" і коли Мотика поможе поліції, він напевно не буде притягати його до відповідальности.

Прокурор: А котрий це прокурор мав би бути "свій хлоп", може я?

Мотика: Так, ви.

Д-р Шухевич: А хто вам подавав харчі до тюрми?

Мотика: Ніхто. Їсти давала мені поліція.

Д-р Шухевич: А хто приносив?

Мотика: Поліцисти й агенти, навіть Гірни.

Гірни: Світлий трибунале! Після зізнань Мотики в суді від нього відвернулася вся українська громадськість. На Різдво всі українські політичні в'язні дістали Святу Вечерю, один Мотика – ні. Мене взяв жаль і я з милосердя заніс йому дещо від себе.

Д-р Шухевич: Ви часто так милосердитеся над в'язнями?

Голова трибуналу відхиляє це питання, але ще перед тим Гірни встиг відповісти: "Так, часто".

 

Поліційний агент Антоні Фіц, заприсяжений, розповідає про свою участь у слідстві. До справи приділено його відразу після вістки про напад. Він був на пошті після нападу, бачив там вісім ранених і з перших допитів свідків устійнив, що мусіло бути одинадцять напасників.

 

В часі слідства він допитував Куспіся, Мотику, Мащака й Цапа.

 

Мащак, хоч Куспіся з назвища не знав і не був з ним давніше знайомий, але пізнав його, як учасника нападу, по бровах, по одягові та інших подробицях, але пізнавав рішуче та без вагання.

 

З фотографії Мащак пізнав ще Купецького, як того, що був ранений у руку й узяв один наплечник з грішми, і Максимцева. По носі й рості пізнав Цапа, як того, що водив напасників до себе на нічліг.

 

Був свідком конфронтації Цапа з Куспісем, коли то під громовим поглядом останнього Цап зам'явся і сказав: "Міську, я не сказав, що ти був у Городку 30 листопада". Сам Куспісь ні одним словом не хотів згадати про цей день, кажучи, що 30 листопада завжди був для нього фатальний. Свідок здогадується, що причиною нехіті Куспіся до 30 листопада було мабуть те, що це він добив раненого Юрка Березинського, ідучи по лінії організаційних інструкцій, що ранені бойовики не повинні попадати в руки поліції на місці акції.

 

Признає, що коли списувано протокол з Цапом, у сусідній кімнаті були його брат, батько й мати, яких теж допитували.

 

На сам кінець Фіц додає, непитаний, як чергову сенсацію цього процесу, що в вівторок, дня 6 ц. м., вже коли почався цей процес, він бачився в суді з Мотикою і завважав його сильне поденервування. Фіц спитався його, яка цьому причина, і Мотика відповів, що перед хвилиною впливав на нього оборонець Коссака, щоб відкликав він свої обтяжуючі Коссака зізнання і це його дуже зденервувало.

 

Мотика з місця і до очей свідкові заперечує, це неправда, ніколи він нікому і тим самим і свідкові такого не говорив.

 

Цап від себе до свідчень Фіца додає, що це Фіц повідомив його про грудну хворобу матері. Не дозволив Цапові навіть листа до матері написати, хіба що признається до всього. Та ще й викрикнув, що постарається, щоб видано заборону прийняти Цапа до якої небудь школи в Польщі. "Під впливом того я спершу почав крутити, а потім потакувати всьому, що піддавала мені поліція". – кінчає Цап.

 

Не вміє Фіц пояснити, чому не допитував слуги Цапів, що пишеться "Жидок", хоч це назвище часто згадувалося і всім впадало в очі, а конче хотів це прізвище "Жидок" накинути Цапові.

 

Як тільки голова трибуналу відпустив свідка Фіца – в залі вибухла чергова бомба процесу.

 

Д-р Шухевич хоче поставити кілька питань свідкові, але перед тим вносить заяву:

"В імені моїх товаришів-оборонців заявляю, що ми передбачували такі випадки і власне тому рішили нічого не говорити з Мотикою. Ніхто з нас не заговорив до нього від початку цього процесу. Це я підтверджую своєю адвокатською присягою". Точні і ясні питання д-ра Шухевича вибивали Фіцові ґрунт з-під ніг. Свідок бентежиться і не вміє сказати, чи Мотика говорив з оборонцем Коссака перед процесом, чи під час нього. Не є певний теж, чи говорив Мотика "оборонець Коссака", чи тільки "оборонець".

 

Тоді д-р Шухевич вносить, щоб допитати присутного на залі комісаря Дзєньґелєвіча, одного агента та шістьох поліцаїв, що пильнували підсудних – усіх під присягою – а також під присягою і самого д-ра Маріяна Глушкевича на обставину, чи говорив він першого дня процесу з Мотикою, бо така намова до зміни зізнань оборонцем іншого підсудного кваліфікується, як кримінальний злочин.

 

Спротив прокурора збиває д-р Шухевич тим, що йдеться тут про викликання настрою недовір'я присяжних до цілої оборони, це справа першорядної ваги і вона мусить бути вияснена відразу і понад усякий сумнів.

 

Трибунал вийшов до сусідньої кімнати на нараду, а вернувшися, проголосив ствердження уряду, що Мотика з д-ром Глушкевичем не порозумівався і що з ним першого дня процесу не бачився.

 

На поновне внесення д-ра Шевчука і д-ра Глушкевича, суд вирішив допитати всіх свідків, що їх запропонувала оборона.

 

Нагло встає Мотика і заявляє:

"Високий суде! Я пригадав собі, що агент Фіц приходив намовляти мене, щоб я підтримував мої зізнання з поліції, а вона так уже зробить, що хоч я й буду засуджений, то не буду сидіти".

 

Фіц намагається заперечувати, йому кажуть мовчати.

 

На залі почався рух і всі стали свідками небуденної події в суді. Всі поліцисти, на чолі з комісарем Дзєнґелєвічем, виходять з залі. Їх зараз будуть допитувати, як свідків. Д-р Глушкевич скидає адвокатську тоґу, виходить на залю і стає проти трибуналу. За згодою сторін його не заприсягають і тільки покликуючися на свою адвокатську присягу він зізнає, що ніколи, ні в суді, ні поза судом не говорив він з підсудним Миколою Мотикою. Єдині його слова до Мотики, це ті питання, що їх ставив у часі процесу.

 

Свідок комісар Дзєнґелєвіч: Я мав доручення ізолювати Мотику від решти підсудних і доручив це "пшодовнікові" Мотикевічеві. Сам я особисто не завважив, щоб д-р Глушкевич коли не-будь говорив з Мотикою.

 

Пшодовнік Мотикевіч: Я був увесь час коло Мотики, бо мені наказано вважати на його ізоляцію від інших обвинувачених. Рішуче стверджую, що тоді, в перший день цього процесу, я не бачив, щоб д-р Глушкевич говорив з Мотикою.

 

Супроти стверджень тих двох найголовніших свідків на ту обставину, обидві сторони, цебто оборона і прокурор, погодилися решти поліцистів не кликати.

 

Всі дотеперішні поліційні свідки – це або місцеві поліцисти з Городка, або агенти слідчого відділу політичної поліції у Львові.

 

До Львова викликано теж двох свідків поліції зо Станиславова. А саме Вацлава Сухенека, начальника відділу безпеки станиславівського воєводства, і поліційного комісаря Францішка Діца. Вони перші допитували Маріяна Жураківського, ще перед тим, заки його відіслано до Львова. З різних пред'явлених йому світлин Жураківський пізнав Куспіся, як "ставчанського техніка", що перший вдерся до каси. Мав він казати Жураківському, що буде стріляти, якби хто його на пошті пізнавав. З поліційного альбому фотографій Жураківський показав на учасників нападу Степана Мащака і Максимцева, якого не вдалося зловити, він утік за кордон.

 

Ще виступав перед судом, як свідок, Шерльок Гольмс (Герой кримінально-детективних оповідань англій­ського письменника Конана Дойля. Це ім'я надають усім, хто виступає в ролі детектива-аматора, звичайно з трохи глузливим відтінком значення) з Городка, місцевий тайний агент Ромуальд Юзеф Новачевскі. Не зчаста трапляється такому нагода виступати перед великим, майже столичним, судом і тут він хотів похизуватися своїм детективським хистом та почав широко розказувати про свою ролю в слідстві, зачинаючи ще "від царя Тимка, як земля була тонка". В селі Ворощеві коло Городка хтось розкидав летючки ОУН і він поїхав туди, саме на один день перед нападом, прослідити справу. Він там ствердив, хоч не каже, яким способом, що летючки розкинув Купецький, який у тому селі провадив церковний хор. Купецький не мешкав у Ворощеві, тільки доїздив туди, якраз на другий день мав приїхати на пробу хору і свідок рішився на нього заждати. Проте, хоч Купецький, як йому казали, дуже точно приїздив на проби, того дня чомусь не приїхав і на те в селі негодували. Не було рації свідкові лишатися там довше, він вернувся до Городка. А коли йшов до залізничної станції, зустрів п'ятьох молодих людей, що йшли серединою вулиці, на чолі їх один в академічній шапці. Свідок хотів було навіть їх вилеґітимувати, та боявся спізнитися на поїзд.

 

Голова трибуналу каже Куспісеві встати і надягнути куртку. Свідок, якби йому ще замало очей, обмацує Куспіся руками і з утіхою пізнає в ньому того, що йшов на чолі п'ятки. Пригадує собі теж Новачевскі, що на другий день після нападу говорив йому мешканець Городка Микола Мацєйовскі, начебто бачив під вечір кількох типів, що йшли до суду, а першим з них був знайомий йому хлопець, котрого в Городку всі називають "Жидком". Зголосивши це комісареві Маєвскому, свідок більше тим не цікавився, аж коли арештовано Цапа і свідок збирав про нього інформації в школі, довідався, що Цапа там прозивали "жидком".

Д-р Старосольський: А чому ви не почали шукати за тим "жидком", коли вперше почули про нього?

Новачевскі: Я мав роботи по самі вуха і не ставало часу на такі "брабанцкє коронкі". (Брабант – провінція в Бельгії, знана зо своїх тонких мережив і плетив. Звідси "брабантські мережки" – витончена, делікатна річ, і також – дрібничка.)

Д-р Старосольський: То вислідження справників нападу для вас така неважна річ, як "брабанцкє коронкі"?

 

Свідок бентежиться, не знає, що відповісти, і вкінці під загальний сміх на залі каже: "Пане меценасе – де горить ліс, там не час людей рятувати!"

Накінець додає свідок, що коли при допиті Куспіся пригадав йому ту сцену в селі, Куспісь мав йому сказати: "Шкода, що ви мене тоді не легітимували, були б дістали кулю в лоб".

 

На тому скічилася дефіляда поліційних свідків, що мали представити перебіг слідства, обставини, серед яких воно проходило, і загальне тло справи.

 

V. Розділ

Далі безконечна черга свідків

Ще на наглому суді над Біласом і Данилишином було доволі подрібно описано, як саме відбувався напад і що діялося в перших годинах після нього. Одначе, з того часу слідство викрило нові факти, а ще й судочинство вимагало, щоб присяжним суддям безпосередньо на судовій залі дати образ події, в зв'язку з котрою відбувався цей другий процес за Городок, і тому прокурор візвав до суду цілу фалянгу свідків, понад двадцять, з котрих деякі вже свідчили перед наглим судом і не могли нічого нового додати на цьому процесі.

 

Сюди в першу чергу належать знані вже нам урядовці городецької пошти Станкевіч і Томків. До першого стріляли, а другого вивели й поклали на землю. Показують йому Мащака, чи не він це, але свідок не може його пізнати.

 

В той час у кімнаті Станкевіча був купець Станіслав Бернадевіч, бачив тих, що стріляли, але не були це ані Мащак, ані Куспісь.

 

Діонісій Чермак, жид, урядовець скарбового уряду в Городку, був у магістраті, коли стався напад на пошту, а що в тому будинку приміщений і скарбовий уряд, – він побіг туди, затурбований, бо може нападено теж на скарбову касу. Коли вже добігав до урядового будинку, бачив, як вискочили звідти кілька осіб. З них один побіг до цвинтаря, зовсім в іншому напрямі, як решта його товаришів. Свідок кинувся його здоганяти, втікач обернувся до нього і на один мент міг свідок глянути йому в обличчя. Був це рудуватий юнак у картузі – не може його пізнати серед підсудних. Рудий тип побіг на поле, а свідок вернувся, бувши без зброї, а до того тяжко зодягнений, не міг бігти.

 

Ціла низка свідків, що або випадково проходила в той час попри суд, або зайшла до середини, чи врешті надбігла з цікавости, коли зчинився алярм – нічого не може сказати і нікого вони не пізнають. До них належить Анна Дунас, українка, Іван Дзюра, робітник при дорозі, Антін Фасовський, купець з Городка.

 

Групка кількох свідків – Ізидор Лінден, купець, Михайло Мартин, робітник, Катерина Опалинська, Юзеф Матгавзер, судовий службовець, Юзефа Радевіч, Олена Стеблецька, випускниця торговельної школи, всі з Городка, бачили незнайомих людей чи то перед нападом, чи то вже в утечі, обличчя їхні були закриті і тому свідки нікого не можуть тепер пізнати.

 

Трохи розради внесла Катерина Опалинська в ту нудну церемонію вислухування свідків, що або нічого не вміють сказати, або повторюють уже по десять разів перемолочені речі. Перш усього, вона ніяк не хотіла присягати. Переконували її, що того вимагає закон – от усі інші свідки без опору присягали, – та для неї це нічого. За присягу карає Бог, а Бог стоїть вище людських законів. Нарешті якось її заприсягнули. Переповідаючи те, що бачила й чула – а було того дуже малувато – згадує вона, що заслухала уривок розмови між утікачами. Говорили вони по-польськи, один з них кликнув до другого: "Павел, павел, але бендзє штемп... курва єґо маць". (Штемп – у львівській говірці: прикра і заразом соромна справа.)

 

Були теж на пошті в день нападу Михайло Кечко, адвокатський помічник, і магістер Ян Ґрабіньскі. Коли почався напад, вони, нічого про те не знаючи, сходили наниз з горішнього поверху. Кечко, хоч українець, та зізнає в польській мові, що якийсь чоловік стрілив до них три або чотири рази і ранив Ґрабіньского в ногу. Серед підсудних не бачить нікого з тих, що були тоді на пошті. Сам він, довголітній мешканець Городка, ніколи не чув, щоб кого-небудь з родини Цапів називали "жидиком".

 

Так само Ян Ґрабіньскі не пізнає нікого з підсудних. Важне його враження, на котре чомусь ніхто не звернув більшої уваги. А саме, хоч і ранено його в ногу, та здавалося йому, що напасники не дуже поважно брали справу, бо стріляли долом, для постраху, а не щоб когось убити.

 

На тлі полинялої судової рутини перемаршу попри трибунал усіх тих свідків чітко вибивається свідок Степан Андрущишин, доктор права, конципієнт оборонця д-ра Степана Біляка:

 

"Я сидів у канцелярії д-ра Біляка з соліцитатором, (писар в адвокатській канцелярії) коли це вбіг актор українського театру, Нікітін, що в часі виступу того театру звичайно гостював у подружжя Біляків. Він крикнув, що біля брами будинку лежить якийсь убитий, а від пошти чути стрілянину. Ми вийшли в трійку і побачили, що справді хтось лежить. В тому моменті від сторони пошти надбігла група людей і ми втекли до хати. В Городку були тоді заворушення, польські студенти били жидів, і ми лякалися, що це саме одна з таких бійок у супроводі вистрілів. Ці люди стріляли кілька разів до дверей, за які ми сховалися, і навіть зранили собаку.

 

Хто був у цій групі, а зокрема, чи був там Куспісь, я не бачив. Зате бачив, як вони побігли дорогою на поле. Тоді ми внесли до хати того, що лежав під дверима, та він швидко помер".

 

Так само більше життя на судову залю внесла Марія Біляк, дружина оборонця Цапа, д-ра Степана Біляка. Її спокійні, рішучі й інтелігентні зізнання та відповіді на питання ввесь час виводили прокурора з рівноваги.

 

В часі нападу була вона в своїй хаті і нічого не знала. Прибігла служниця й повідомила її, що хтось лежить під брамою. Вона вибігла перед хату і застала там уже д-ра Андрущишина, магістра Твардієвича і паню Добровольську коло якогось чоловіка, що лежав ногами на дорозі, а головою на хіднику, обернений обличчям до землі. Хтось сказав, що це певно жид, якого вбили польські студенти. В міжчасі прийшло ще кілька людей і всі рішили, що треба рятувати людину. Пані Білякова побігла до хати принести води і відчинити двері навстіж, щоб легше було внести раненого, коли надбіг гурт людей. Свідок думала, що це певно студенти женуться за жидом, що лежав на дорозі. Всі забігли назад до хати, а свідок стала на останньому східці коло дверей. Ті, що надбігли, освітили лежачого електричною ліхтаркою, перескочили через нього і побігли далі. Свідок почула, як заскавучів собака й утекла за двері. За хвилину, коли виглядало, що все вже вспокоїлося, свідок знову вийшла і тоді внесли раненого до хати. Він мав сльози в очах і видно було, що вже конає. Де не взявся й поліцист, розщепив йому куртку і витягнув з кишень паприку, маску й кілька злотих.

 

Нікого з напасників свідок не бачила, зокрема не бачила ані Куспіся ані Мащака. Про Катерину Жук чула, що це людина, яка вигадує всячину і навіть має за собою тюрму.

 

Два дальші свідки, адвокатський аплікант Володимир Твардієвич і служниця подружжя Біляків, Єва Марущак, повністю підтвердили зізнання пані Марії Біляк, яким з великою увагою прислухалися присяжні судді, як теж глядачі на залі. Прокурор намагався підважити ясні й певні зізнання пані Марії Білякової, випитуючи про подробиці, то формулюючи дуже скрутні, часами навіть підступні питання – та на все діставав рішучі й негайні відповіді, яким нічого не можна закинути. Виведений з терпеливости, питається свідка, чому вона одні подробиці пам'ятає, а других ні, на що каже пані Біляк:

"Те, що пам'ятаю докладно – точно розказую, а чого не пам'ятаю – того не говорю".

 

В зізнаннях пані Марії Білякової та інших осіб, що в той час були або в неї в хаті, або в адвокатській канцелярії її чоловіка – нічого нема про актора українського театру Нікітіна, з одним тільки вийнятком, що це він вбіг до канцелярії і приніс першу вістку про раненого під хатою. Його самого на свідка не кликали ні на перший, ні на другий процес. Можливо тому, що прокурор не вважав це потрібним – всі ті речі бачили й могли про них посвідчити інші особи з хати Біляків, а правдоподібно й тому, що не знати де шукати актора мандрівного театру – він сьогодні тут, а завтра там. А тим часом, як знаємо, він нехотячи зіграв фатальну ролю у відвороті бойовиків після нападу. Одне місце зо свідчення д-ра Андрущищина промовляє за її правдивістю. Говорив він, що коли всі втекли до хати, напасники стріляли за ними до дверей і навіть зранили собаку. Чому ж мали б вони стріляти до мирних людей, що нічим не були їм загрозливі, не спиняли їх у відвороті, тільки втекли, щоб сховатися в хаті? І чому стріляли вони до дверей однієї тільки хати д-ра Біляка, а не також до інших? Відповідь насувається сама: мали до того причину, бо за одвірком стояв Нікітін зо своїм пістолем і сипав по них вогнем. Стріляв, не здаючи собі справи, до кого, може й справді думав, що це надбігли польські громила. І не лежало це в українському інтересі виявляти цієї справи. Ніхто з поляків про те не знав, прокуророві й поліцистам може й на думку це не приходило, тим то ніхто ані в слідстві; ані на процесі не випитував про те свідків з хати д-ра Біляка. (З усіх часописів тільки "Сурма" згадала про стріли до бойовиків з одної хати не називаючи, що це дім д-ра Біляка. "На біжучих бойовиків кинувся, сейчас за поштовим будинком, пес-вовчур, неочікуваного переслідувача, що міг би навести на їх слід погоню, застрілено; в тій хвилі посипалися на бойовиків стріли з поблизького будинку і від одного з них упав перед домом посла Біляка один з бойовиків. (Цю обставину замовчала вся преса та не піднесено її на розправі)". ("Сурма", число за грудень 1932 року).).

 

В третю групу покликаних до процесу свідків зараховуємо тих, що мали підтверджувати вину окремих звинувачених.

 

Першого з них, Степана Мащака, міцно тримав прокурор у жмені. Мащак признався до участи в нападі, не відкликав того признання ані в слідстві, ані на процесі, не мав потреби боронитися і тому прокуророві не треба було висилюватися, щоб доказати його вину. І якщо свідчив хто проти Мащака на процесі, то хіба поліційні агенти, що вели слідство. І головно тому, що по думці вимог модерного судівництва саме признання звинувачених не вистарчає, коли незалежно від того їхня вина не підперта іншими об'єктивними доказами. Отже, як сказано, перед Мащаком одна тільки стелилася дорога: з процесової залі до тюрми.

 

Але тісно з його справою зв'язана була доля останньої підсудної, Марії Ковалюківної. Вона дала захист Мащакові в часі, коли за ним шукала поліція, і Мащака арештували в її хаті. Оборона її ішла по лінії, що вона не знала про співучасть Мащака в нападі на пошту і запросила до хати своїх батьків просто, як товариша, що перевтомлений наукою потребував відпочинку. Мащак не "сипнув" її так, як усіх інших своїх товаришів, співучасників нападу, і, власне, ніяких доказів її вини не було, крім того, що Мащака арештовано в хаті її батька. Сама ж Марійка Ковалюк, дівчина веселої і безжурної вдачі, не дуже собі брала до серця звинувачення, навіть жартувала на судовому коридорі, що тепер тяжко їй буде знайти нареченого, коли прокурор посадив її на лавку підсудних.

 

В її справі ішлося тільки про одне: знала вона чи не знала про ролю Мащака в моменті, коли запрошувала його до себе. Річ, що її тяжко доказати, але й не легко проти такого закиду боронитися. Якщо б вона призналася до приналежности до Організації Українських Націоналістів, або якби її хтось тим обтяжив, тоді обвинувачення мало б ґрунт під ногами. Зростало б підозріння, що рятувала вона Мащака свідомо, в почутті організаційної з ним солідарности. І тому намагання прокурора ішли в тім напрямі, щоб у присяжних суддів викликати таке враження.

 

Допитано всю родину Марійки Ковалюківної. Батько її, о. Ковалюк, посвідчив, що ані дочка, ані сам Степан Мащак нічого йому про те не згадували. Він і не розпитувався, привик до того, що в його хаті часто ночували, а то й довше гостювали хлопці й дівчата, товариші і знайомі його дітей. Подав теж, що дочка його Марія надзвичайно любить читати, проводить багато часу над книжками і придбала собі чималеньку бібліотеку. Він і сам не раз дивувався, бо в молодих дівчат це явище не таке то вже часте.

 

Прокурор не хотів вірити, як можна приймати незнайомого до хати. Коли ж д-р Старосольський вияснював, що українські священичі доми знані зо своєї сердечної гостинности, що особливо в вакаційну пору там повно гостей, що приймають з усім серцем і переночовують людей, які перший раз зайшли туди, – прокурор надзвичайно був здивований. Він справді не знав про те, в польській суспільності, де священики безженні, не мають родин і дітей – це щось небувале.

 

Дружина о. Ковалюка, Анна, прийняла до хати Степана Мащака, бо хоч давніше його не бачила, та відомо їй було, що батько його приятелює з її чоловіком. Та й не водиться так у них, щоб наперед розпитувати гостя, хто він такий і чого прийшов.

 

Богдан Ковалюк і Володимира Ковалюківна, брат і сестра підсудної Марії, скористалися з постанов закона, що звільняє рідню підсудних свідчити в суді.

 

Марія Петрасевич, вдова по державному урядовцеві, винаймала Мащакові кімнату. Мешкав у неї Мащак два роки. Виставляє йому якнайкраще свідоцтво: це дуже милий, добрий і порядний хлопець, за ті два роки не мала ніколи причини жалітися на його поведінку. Чи був у хаті в день нападу і пізніше – тяжко їй сказати. Думає, що був, бо коли виїздив хоч би на один тільки день, завжди її про те повідомляв. Тому не мала підстави підозрівати, що нема його вдома. Ніколи Мащак не просив її казати поліції, якби питалася, що він у день нападу був удома.

 

Ще допитувано на процесі о. Антона Каштанюка, д-ра Григора Свергуна, Дарію Мидзель, Романа Петрасевича та Ірину Юрчаківну. Всі вони зізнавали на користь Мащака й Ковалюківної, говорили інтелігентно і не давали збити себе з толку питаннями прокурора. Власне, невідомо навіщо покликував їх прокурор свідчити, користи йому вони не принесли, хіба навпаки.

 

Цілком своєрідне і заразом підрядне місце в цьому процесі займав Степан Цап. Його звинувачено в двох речах: що він помагав Куспісеві в деяких подробицях підготови до нападу; що він переночував напасників у своїй стодолі, завів їх туди, перебравши на місці зустріч в полі, виступаючи під іменем "Жидик" чи "Жидок". Хоч належав він до Юнацтва ОУН з декількома своїми товаришами і саме Куспісеві був даний цей відділ під опіку – поліція про те не знала й не здогадувалася. Та й мабуть не дуже їй це було цікаве, для прокурорського слідства найважніше було ствердити й доказати співпрацю Цапа з Куспісем у підготові до нападу. Якби поліція мала таке підозріння, кількома ляпанцями поза вуха була б добула від Цапа таке саме признання, як у тому, що він дав нічліг учасникам нападу.

 

Цап виспівав усе, що знав у зв'язку з тією справою. У слідстві відкликав і на процесі боронився тим, що хоч може й ночували напасники в його стодолі, то він про те не знав, їх туди не водив і не мав з тим нічого спільного. Стодол на колодку не замикають, кожен може туди зайти під ніч. І чому мав би він їх якраз до своєї стодоли завести? Якби хотів, міг би їх примістити в першій-ліпшій з сотень стодол на господарствах у Городку. Щастям його було, що поліція вчепилася, як сліпий плота, прізвища "Жидик", намагаючися приліпити його до Цапа. Не пробували того перевірити, не звертали навіть уваги на правдивого "Жидика", наймита в Цапів, і навіть ні разу того Жидика не допитували. З признань деяких учасників нападу вона знала, що до справи замішаний був якийсь "Жидик" з Городка і цей "Жидик" водив напасників ночувати до стодоли. Цап признався, що дав нічліг, у його стодолі знайшли сліди нічліжників, отже Цап – це "Жидик". І довкола цієї назви "Жидик", як колесо довкола віссі, обернулося на процесі кільканадцять свідків. За вийнятком поліційних агентів, ніхто з них не посвідчив, що Цапа в Городку називали "Жидиком" і це облегчувало тезу оборони, що хоч може дійсно напасники обрали собі Цапову стодолу на нічліг, та завів їх туди не він, тільки цей якийсь мітичний "Жидик". 

 

Поліцист Мурскі, прикріплений до станиці в Городку, сказав, що хоч у Городку живе він від 1918 року, – ні разу не чув, щоб Цапа називали "Жидиком".

 

Агент Антоні Фіц, що від початку приділений був до слідства городецької справи, щойно вернувшися до Львова, довідався, що учасників нападу провадив у Городку якийсь студент "Жидик", але хто це сказав і хто назвав Цапа "Жидиком", того він не знає.

 

Гімназійний учень Петро Дармограй і випускник гімназії Юліян Шеремета, обидва з Городка, посвідчили рішуче, що в день нападу між годинами 4 і 5 пополудні проходжувалися з Цапом по ринку і тоді він мав на голові приписану гімназійну шапку, зовсім неподібну до кашкета. Ніколи не чули, щоб хто-небудь з товаришів Цапа, або взагалі хтось з мешканців Городка, називав Цапа "Жидиком".

 

Не дуже теж придалися свідки, що мали зміцнити підозріння на Степана Цапа, наче б то він завів напасників до своєї стодоли.

 

Іван Кишка молотив у стодолі Цапа 29 листопада, ніби мав чути якісь підозрілі шелести в соломі і звернути на те увагу Цапа.

 

А перед трибуналом сказав, що ніякого шелесту не чув і нічого про таке з Цапом не говорив, Конфронтували його на поліції з Цапом і Цап тоді до нічого не признався.

 

Д-р Біляк: Як вас допитували на поліції?

Іван Кишка: Забрав мене поліцай з хати, посадив на цілу ніч до тюрми, де я змерз, аж зубами дзвонив, а над ранком привели мене до канцелярії та й казали: "Ти напевно мусиш щось знати й маєш нам те сказати!" А що ж я мав говорити? Хіба вигадувати щось?

 

Сусід Цапів, Василь Левко, цілий день 29 листопада молотив у своїй стодолі і не бачив, щоб хтось або входив, або виходив зо стодоли Цапа. Він, так само як Іван Кишка, не чув, щоб коли-небудь кликали Цапа "Жидиком". Знає, що стодола Цапів не замикається та й він своєї теж не замикає, нема до того потреби.

 

Прокурор спротивився, щоб заприсягати Михайла Цапа, брата підсудного Степана, бо він йому підозрілий.

 

Д-р Біляк дивується такому становищу прокурора. Слідство давно покінчене і всіх підозрілих або посаджено тут на лаву підсудних, або випущено на волю. Нема ніякого іншого слідства в якійсь пов'язаній з Городком справі, тим самим нема й підозрілих. Свідок має зізнавати про важні справи і його слід заприсягнути.

 

Після того, як д-р Шухевич долучився до того внесення, трибунал, після наради, рішився свідка заприсягнути.

 

Михайло Цап свідчить, що його брат прийшов до хати кілька хвилин після п'ятої години пополудні. Прийшов сам, ніяких людей коло стодоли свідок не бачив. Ніколи в Городку не кликали його брата "Жидиком". Їхня мати хвора на жовтачку і час-від-часу має серцеві атаки. Коли довідалася вона про арештування сина, важко відхворувала вісім тижнів. В їхній стодолі, де поліція знайшла якісь речі, часто ночував наймит Жидок, можливо це він їх там залишив.

 

Михайло Цап, батько підсудного Степана, потвердив це майже слово в слово.

 

Щепан Гапка, гімназист з Городка, шкільний товариш Цапа, не чув, щоб хто коли називав Цапа Жидиком". З Куспісем познайомився одного разу, прийшовши разом з Цапом до суду. Був там теж і Андрушків. Всі три сиділи в коридорі на лавці й дожидали, поки вернеться Куспісь, що мав якусь справу в суді. Тиждень пізніше, також разом з Цапом, вийшов на залізничну станцію зустрічати Куспіся, якого запросили помогти побити професора Ляксера. Про те побиття більше старався сам свідок, ніж Цап. Він навіть постарався для Куспіся для тієї цілі про здоровенну сукату палицю. Куспісь приїхав, усі три пішли під будинок гімназії, але Ляксер не прийшов того дня

 

В день нападу Цапа в школі не було, а в самому часі нападу був він у бурсі. Звідти обидва пішли дивитися на трупа Старика та на вогонь на передмісті. Також разом з Цапом увечері вернувся додому.

 

На питання оборонців каже Гапка, що Цап був дуже добрим товаришем у школі. Далі відкриває, що комендант поліційної станиці в Городку, Пура, кликав свідка перед тижнем, щоб перечитав свої зізнання, і поучував його, як має зізнавати в суді.

 

На домагання оборонців, це занесено до судового протоколу.

 

Останній свідок у справі Цапа, студент прав Володимир Андрушків, був арештований, як підозрілий у нападі на пошту, тому прокурор не годився, щоб його заприсягнути. Андрушків, хоч старший від Цапа, але товаришував з ним від дитинства, ніколи не чув, щоб прозивали його "Жидком" чи "Жидиком". Рідню Цапів у Городку часами називали "Данилами", а звідки пішла така назва – того він не знає.

 

Адрушків зізнавав певно, твердо й рішуче, а при виході з залі прощався усміхом з Цапом і Куспісем, з яким він теж знайомий.