Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Городок. Про Біласа та Данилишина.Частина VІ. (Автор) Книш Зиновій)

опубліковано 30 груд. 2013 р., 10:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 січ. 2014 р., 10:08 ]

ІІ. Частина

Процес Степана Мащака і товаришів перед судом присяжних у Львові

І. Розділ

«Другий том» городецької драми

Минуло пів року. Поросли травою могили Біласа й Даиилишина, життя постарому йшло наперед, націоналістичний рух нуртував десь під землею, від-часу-до-часу вогнистою лявою прориваючися наверх. Не відпочивала судова заля, проте люди звикли до дрібніших політичних процесів, давно вже перестали вони бути сенсацією, ставали "хлібом насущним" українського життя в Польщі.

 

Увесь цей час не припинялося слідство довкола справи нападу на поштовий уряд у Городку. Як висловився один з українських львівських часописів, наглий суд проти Біласа й Данилишина та товаришів був тільки першим томом городецької драми, тепер прийшов другий том, її кінець. Постаті та понуре закінчення наглого суду не затерлися в пам'яті і коли стало відома, що в перших днях червня почнеться другий процес за Городок – первісні настрої віджили зо свіжою силою. Новий процес – проти Степана Мащака й шістьох товаришів – за злочин з 97 параграфу нового польського карного закону, почався у вівторок, дня 6 червня 1933 року.

 

На лаві звинувачених сиділо сім молодих українців, майже всі з закінченою середньою освітою, в такому порядку:

 

Степан Мащак, уроджений 1914 року в Бориничах, повіт Бібрка, студент техніки.

 

Михайло Куспісь, уроджений 1910 року в Ставчанах, студент техніки.

 

Степан Цап, уроджений 1912 року в Городку, гімназійний учень.

 

Зенон Коссак, уроджений 1907 року в Дрогобичі, студент університету.

 

Микола Мотика, уроджений 1912 року, учень восьмої кляси гімназії.

 

Ярослав Білас, уроджений 1912 року, гімназійний випускник,

 

Марія Ковалюк, уроджена 1911 року в Скнилові, службовичка Повітового Товариства Кредитового.

 

Всі обвинувачені за приналежність до Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів. Мащак і Куспісь – додатково за безпосередню участь у нападі на поштовий уряд у Городку, Цап – за допомогу в нападі і переховування його учасників, Коссак – за підготову нападу і за приєднання до нього Біласа й Данилишина, Ярослав Білас – за співпрацю з напасниками та допомогу їм, і Марія Ковалюківна за те, що переховувала Степана Мащака вже по нападі.

 

Процес відбувався перед судом присяжних, проводив ним суддя Мединьскі, побіч нього засідателі Тертіль і Млинарскі.

 

Звинувачував той же сам прокурор д-р Генрик Мостовскі, що й у наглому суді проти Біласа й Данилишина, лаву оборонців зайняли д-р Степан Біляк, д-р Степан Шухевич, д-р Маріян Глушкевич, д-р Володимир Старосольський і д-р Семен Шевчук, призначений з уряду на оборонця Миколи Мотики.

 

Обвинувачені виглядали здорово і трималися бадьоро. Тільки на Зенонові Коссакові відбилася довга тюрма та переживання наглого суду, в якому він неначе "обірвався з-під шибениці".

 

В першому дні публіки на залі небагато – мабуть через дощову погоду, а може й тому, що контроля вступів на залю дуже гостра, нічим не поступалася тій, що була в часі наглого суду.

 

Зате лава журналістів виповнилася до останнього місця, видно преса сподівалася сенсаційного процесу.

 

Кілька хвилин після дев'ятої устійнено склад лави присяжних: 1. Владислав Кржижановскі, 2. Л. Бачиньскі, 3. Р. Новіньскі, 4. Ю. Каміньскі, 5. К. Ґельб, 6. Ґ. Порембскі, 7. А. Буйко, 8. Т. Ровіцкі, 9. Р. Борженцкі, 10. М. Адамскі, 11. д-р К. Коляржовскі, 12. д-р Ю. Янеллі, і два заступники: З. Барановскі та Н. Дзбаньскі – одинадцять поляків та один жид.

 

Відчитання тридцять і трьох сторінок акту звинувачення забрало рівно годину часу.

 

Виведено підсудних, на залі лишився для допиту тільки перший з них, Степан Мащак. Він зізнає:

 

"До ОУН належу від 1931 року, притягнув мене Юрко Березинський. Знаю, що ОУН змагає до відбудови української держави шляхом збройного повстання. Березинський, мій шкільний товариш від третьої гімназійної кляси, давав мені читати підпільну літературу і згодом, завдяки ньому, став я членом ОУН. В трійку з Березинським та ще одним хлопцем зустрічалися ми на Кайзервальді, там Березинський викладав нам ідеологію Організації Українських Націоналістів.

 

27 листопада 1932 року сказав мені Березинський, що буде якась виправа і я теж маю в ній узяти участь, тому мушу дня 29 листопада вранці прийти на ріг вулиць 29 Листопада і Шимоновичів. Коли я туди прийшов, застав уже Березинського ще з одним незнаним мені юнаком, а за хвилину надійшов ще один, якого називали "Ґенком". Ґенко з Березинським пішли до міста, а третій, ясноволосий хлопець, завів мене до мешкання Березинського, де я застав ще двох хлопців, а саме Жураківського, якого я ще тоді не знав і довідався про його назвище аж у слідстві, і другого, котрого кликали "техніком". Цей "технік" показав нам плян пошти – ми ще не знали, що це в Городку, – пояснив, як має відбутися напад, і призначив ролі. Мені припало вивести двох урядовців з кімнати на лівому крилі і покласти їх на підлогу. Вибрали ми собі револьвери, поскидали свої плащі й переодягнулися в куртки. Тим часом вернувся Березинський з Ґенком і всі ми разом пішли на станцію, де долучилися до нас ще два, яких я теж не знав, пізніше довідався, що це Старик і Купецький. О годині першій всіли ми на поїзд і поїхали до станції Каменоброду, а звідти пішки до Городка. "Технік" пішов зв'язатися з другою групою учасників нападу, ми ждали тим часом у парку. За яку годину "технік" вернувся, вивів нас у поле і там зустрілися ми ще з чотирьома товаришами – серед них були Білас, Данилишин і ще якісь два. Березинський заявив, що на таку велику групу замало набоїв, він з "техніком" їде до Львова привезти більше, а нас заведуть на нічліг. Якийсь хлопець, що ввесь час стояв з боку, завів нас до стодоли і там ми перебули до наступного дня.

 

Пополудні прийшов по нас Березинський, уже не з техніком, тільки з якимсь іншим. Пішли ми під якусь фігуру, там розділилися на дві групки й підійшли під пошту. В моїй п'ятці були ще Білас, Данилишин, Ґенко і той, що приїхав з Березинським до Львова замість "техніка". Обидві наші групи злучилися під поштою.

 

Я ввійшов у перші двері направо в лівому коридорі. Сидів там якийсь службовик, пізніше я довідався, що він називається Томків. Я крикнув по-польськи; "Руки вгору"! І казав йому покластися на підлогу в коридорі – він це зробив. В тій хвилині почув я крик і стріли, але хто стріляв – не бачив. Все те тривало може п'ять хвилин.

 

Потім ми вийшли і побігли праворуч за пошту на поле, дійшли до ліса і там розділилися. Білас, Данилишин і той, що останній приїхав зо Львова, пішли вбік, а я, комендант нашої групи і Купецький, що під час нападу стояв увесь час коло брами, а тепер ніс гроші ішли цілу ніч, заблудили й аж над ранком вийшли на село Поршну. Ідучи попід лісом, знайшли ми відповідне місце – щоб було сухо і щоб легко було його пізніше віднайти – і там закопали тимчасово револьвери. Нам треба було до Львова. Минули ми Соловку (Це – здається – перекручена назва якоїсь місцевини, або річки.) і коло Персенківки розійшлися.

 

До Львова я вернувся 1 грудня ввечері. Просив господиню, щоб на випадок, коли за мною буде питатися поліція, сказала, що ввесь учорашній день я був удома, а сам поїхав до батьків. Вернувшися до Львова, довідався я, що поліція вже шукала за мною в моєму мешканні – не міг я там лишатися наніч. Пішов до міста пошукати місця, де б перебути кілька днів і випадково стрінув Ковалюківну, з якою познайомився ще весною того року. Просив її дозволити мені перебути якийсь час у неї вдома, бо за мною шукає поліція. Вона згодилася, не тільки мене знала вона, але й наші батьки були з собою знайомі.

 

В хаті її батьків перебув я до 18 грудня, котрого то дня арештувала мене поліція.

 

Степана Цапа не бачив я між учасниками нападу. Також не було й Куспіся в Городку, але бачив я його у Львові в мешканні Юрка Березинського.

 

На поліції мене не били, я сам признався до всього".

 

Мащак, молодий, бо в часі арештування всього 18-літній, юнак, не витримав поліційного тиску й атмосфери, в якій проходили допити, заламався духово, наговорив стільки всячини, що годі було й відкликувати того в слідчого судді. За багато вибалакав усяких подробиць. Не лишалося йому нічого іншого, як триматися в дальшому своїх зізнань, відкликавши тільки те з них, чим обтяжив він інших, а зокрема Михайла Куспіся. І він спростовував, що хоч у слідстві подав, начебто бачив Куспіся в Городку в часі нападу, – та це неправда, Куспіся там не було.

 

Голова трибуналу відчитав відпис протоколу зо слідства, з якого виходить, що поліція привезла Мащака до Поршни, він показав місце, де закопано револьвери, і знайдено їх там шість. По словам Мащака мали там ще залишити теж і частину грошей у дзвінкій монеті. Їх не знайдено.

 

Відчитав теж суддя Мединьскі вірш Мащака на честь Біласа й Данилишина. Мащак признався до авторства, написав його в тюрмі, зворушений їхньою смертю.

 

Назвища Купецького спершу не знав. У ході слідства один з поліційних агентів піддав йому те назвище й показав світлину, тоді він сказав, що бачив того юнака давніше.

 

Прокуророві це видалося невірогідне. Мащак так часто згадував Купецького в слідстві і стільки про нього говорив, що виглядає, наче б Купецький належав до дуже близьких його товаришів.

 

Цікавився теж прокурор, чи "Ґенка", з котрим Мащак виїхав до Городка і в відвороті розлучився з ним аж під самим Львовом, не кликали також "Стефком" і чи крім назвища "Березинський" не чув він між учасниками нападу подібного звуково назвища "Березовський" та чи не було між ними когось з Коломиї.

 

Все те Мащак заперечив.

 

На дальші питання вияснював, що в його револьвері було вісім куль; що до поштового будинку ввійшов він третій або четвертий з черги; що на коридорі не бачив нікого; що Березинський мав отруту ціянкалій і врешті, що в часі їхньої втечі стріляли до них зліва і справа.

 

Прийшла черга на допит другого обвинуваченого, Михайла Куспіся. Його різкі й мужеські відповіді зробили враження на слухачів:

 

"До Організації Українських Націоналістів належу і признаюся до частинної підготовки нападу на пошту в Городку. Притягнув мене до Організації Юрко Березинський у 1928 році. З ним я познайомився в домівці "Пласту" при Бляхарській вулиці, а було це десь зараз після нападу на пошту при вулиці Глибокій у Львові. Присяги в приписаній формі не складав, бо вважав себе безвірним, зате мусів я дати слово чести, що буду вірно повинуватися організаційній владі і в усьому її слухати".

 

В дальшому переповів Куспісь змальовану вже в допиті Мащака сцену в кімнаті Березинського і признав, що це він вияснював зібраним там бойовикам плян пошти в Городку та призначував місця, де кожен з них має стояти в часі нападу і що має робити. Двічі або й тричі водив "Ґенка" та ще якогось хлопця дорогою зо Львова до Глинної-Наварії. Потверджує слова Мащака, що 29 листопада виїхав з групою людей до Каменоброду. На полі дожидав їх місцевий зв'язковий, котрого прозивали "жидиком", і завів їх ночувати в стодолі.

 

Пізніше ходив з Василем Біласом на ринок у Городку купити для всіх харчів. На лихо бачили його там багато знайомих, про що він негайно зголосив Березинському і тому в них постав сумнів, чи добре буде йому брати участь в нападі. Подумавши хвилинку, Березинський порадив йому вертатися до Львова.

 

У Львові ходив увесь час без діла по місті, ждучи тієї години вечора, коли він звичайно вертався поїздом додому. Про те, що з нападом не повелося, довідався аж у Ставчанах. За вийнятком Березинського, не знав нікого з учасників нападу. Вже по арештуванні Біласа й Данилишина довідався про їхні назвища.

 

Степана Цапа не бачив на полі, де ждали на зв'язкового, щоб завів їх на нічліг, не було теж Цапа і в стодолі. Чоловік, якого кликали "жидиком", зовсім певно не був Цап. Так само не було між учасниками нападу Купецького, про те він міг би заручити своєю головою.

 

Голова трибуналу: А чому ви інакше говорили на поліції?

Куспісь: Мені грозили, що коли не буду говорити, як їм потрібно, замкнуть мою матір. Я був готовий на всяку брехню, щоб не допустити до того.

Прокурор: Чому саме ви мали обводити учасників нападу по околиці Городка?

Куспісь: Я з них усіх був єдиний, що добре знав ті сторони.

Д-р Шухевич: А чому ви брали участь в інших справах підготовки нападу?

Куспісь: Того від мене жадала ОУН. Як карному членові організації, мені не вільно було відмовитися.

Прокурор: Що могло в'язати вас, студента третього року техніки, з Цапом, який ще й гімназії не скінчив?

Куспісь: Я познайомився з Цапом ще вліті 1932 року, не пригадую ближче, в яких обставинах, і бачився з ним яких три-чотири рази, завжди принагідно. Останній раз стрічався я з ним на кілька днів перед нападом і навіть викликав його з бурси, щоб обговорити справу побиття професора Ляксера, що я йому обіцяв. Але де жив Цап – того я не знав.

Прокурор: А чому ви погодилися й обіцяли Цапові та іншим його товаришам з восьмої кляси – вам мало або й зовсім незнаним – побити професора Ляксера?

Куспісь: Бо це така товариська річ, що годі її відмовити, і я кожному в такій справі радо послужив би.

 

II. Розділ

Розповідь Михайла Куспіся

 

В уважного читача могло зродитися питання: як це так, що Михайло Куспісь, арештований однієї ночі з Біласом і Данилишином, признався – як виходить з його допиту на процесі – до підготовки нападу на пошту, був навіть намічений на одного з учасників і тільки в останній хвилині його звідти відтягнули, – отже як це так, що не поставлено його під наглий суд разом з Біласом, Данилишином, Жураківським і Коссаком?

 

Отож, Куспісь признався частинно вже після того, коли запізно було віддавати його до наглого суду. До того, він мав сильне і дуже вірогідне "алібі", що його змайстрував йому його односельчанин і товариш з Української Військової Організації, Котовський. А причини, чому він кінець-кінцем признався і чому саме такий спосіб оборони вибрав, з'ясовує він у своїй власній розповіді, котру ми перервали в моменті, коли поліція стягнула його в хаті з ліжка і привела на найближчу станицю:

 

"Прийшли ми туди, – а там гурма поліції, місцевої, довкільної і львівської, гудуть, як джмелі. Вхопили мене, як чорт грішну душу, не встиг я спам'ятатися, як уже закували, та ще й це не вистарчило, прикували аж до двох поліцистів. Ов, гадаю собі, це вже не переливки!

 

Гарчали, як собаки, викрикували й погрожували, а з їхніх вигуків, уривків розмов та проклять я здогадався, що взяли мене не за напад на пошту в Городку, тільки за стріли на станції Глинна-Наварія і до сторожа на фільварку в Глинній.

 

Довго ми там не барилися, посідали на авта і гайда до Львова! Завезли мене не до поліційних арештів при вулиці Яховича, тільки до шпиталю на Личакові і там перейшов я через перші конфронтації: з раненим поліцистом Слуґоцкім і сторожем з фільварку Марціном Фалянґою. Показалося, що на станції ми стріляли до коменданта станиці, "пшодовніка" Коята і "постерункового" Слуґоцкого. Перший упав трупом на місці, другий ще жив, (від тих ран він помер який рік пізніше) хоч важко поранений.

 

Слуґоцкі добре мене знав і з вигляду і з назвища. Цілий рік я жив у Пустомитах, мав там лекції, учив польських гімназистів, двох хлопців і дві дівчини. Через те знали мене всі залізничники й поліцаї, а також багато цивільних поляків.

 

Знав мене теж і сторож з фільварку. Коли прийшов перший телефонат від начальника станції в Глинній-Наварії, поліція ще не спішилася їхати по мене, зайнята була слідкуванням за ходом облави. Яких 20 хвилин після того знову дзенькнув телефон з Глинної – це доносив на мене ранений сторож. Аж тоді поліція прожогом метнулася і я знайшовся у Львові ще перед тим, заки зловлено Біласа й Данилишина. На моє нещастя я був першим, кого вхопила поліція після нападу. Коли ж до того і Слуґоцкі і Фалянга на конфронтації в шпиталі з присутності слідчого судді Ояка рішуче впізнали в мені того, що стріляв до них – поліція просто оскаженіла.

 

Завезли мене на вулицю Яховича й лишили скованого в авті на подвір'ї. Рух там величезний, хоч ще темно: авта то виїжджають, то приїжджають, приводять якихось людей, крики і соковиті прокльони аж глушать! Приставлені до моєї охорони поліцисти скорочували собі час, лупцюючи мене, скільки їм завгодно. Били, чим попало і куди попало. Били довго і люто, я верещав на всі груди, мій крик губився в загальному гармідері на поліційному подвір'ї, ніхто й не глянув у мій бік – там до такого звикли. Я аж захрип від крику, а поліцаї дубасять та все приговорюють: оце тобі за Коята, а це за Слуґоцкого, ти сучий сину! Оце тобі раз, і на тобі ще раз, щоб ти знав, і щоб ти здох, гайдамацьке бидло!

 

Збили до нестями і я не чув, що діється зо мною та довкола мене. Коли прочуняв, наближався вже світанок. Рух на подвір'ї не вгавав. Чи то надокучило поліцаям далі мене бити, а чи хтось наказав їм спам'ятатися, бо ще ждуть мене конфронтації, а коли змолотять мене на сніп, то не то свідки, але й рідна мати мене не впізнає, – досить того, що на якийсь час лишили мене в спокою.

 

Почало сіріти, настав день, а мене далі лишили в авті. Збитий і понівечений, напівсидів, напівлежав я там, не знаю вже як довго. Та розум мені не скаламутився і думка ввесь час бистро працювала, хоч і не дуже мала за що вхопитися. Невідомо, скільки саме знає поліція, поки що обвинувачує мене тільки за стріли на станції Глинна-Наварія і до сторожа в фільварку. А про Городок – ні чичирк!

 

На поліційному подвір'ї рух без угаву, вже й знудилося мені слідкувати за ним. Минали години за годинами, а може це тільки час мені так довжився, все приводили й відводили якихсь людей, мені зовсім незнаних, і я майже не завважив, як підвели двох людей до поліційного вантажника, де я сидів скований.

 

Глипнув я – сон це, чи мара? Таж це Білас і Данилишин! Потовчені, побиті, пом'яті, заболочені й закривавлені – але вони ж! (назвищ їхніх тоді я ще не знав). Зловили їх таки, Боже мій!

 

Не обмінялися ми ані одним словом, не прозрадилися й поглядом. Скували нас усіх трьох разом і знову повезли до шпиталю на очну ставку. А всі ми три були майже однаково зодягнені: сірі штани-"пумпи", зелені куртки, студентські шапочки – в них т. зв. корпорантські, (корпорації – студентські товариства для плекання товариського життя, організовані на зразок серед неєвропейських, головно німецьких, спертих на кількасотлітній традиції) а в мене технічна, т. зв. така, що їх носили студенти політехніки у Львові. Такі ж самі міцні черевики на ногах, тільки в них червоні, а в мене чорні. Та й ростом ми не дуже від себе відбігали, Данилишин трішки вищий, а Білас дрібку нижчий від мене. Коли побачили нас трьох, подібних до себе ростом та одягом, – Слуґоцкі з Фалянґою завагалися. Вже не так певні в своїх свідченнях, все ж таки кінець-кінцем обидва погодилися на мене, як того, що до них стріляв.

 

Хоч поява Біласа й Данилишина внесла елемент сумніву в мою вину, поліція не дуже на те зважала. Тепер били нас усіх трьох, навіть не завдавали собі труду розлучити і скувати кожного окремо – далі тримали нас скованих разом, а це вельми облегшило оборону, був час порозумітися й обміркувати, що і як говорити. На жаль, не придалося це нінащо моїм обидвом товаришам.

 

Прийшов час, що розлучили нас таки і тепер почалося приспішеним темпом слідство до наглого суду.

 

Спочатку найбільше прискіпався до мене агент Будни. Він обнюхував мене дослівно як собака. Я ввесь просяк димом зо стрільного пороху, що не встиг вивітрити на холодному повітрі, але в той час техніка поліційного слідства в Польщі ще не стояла так високо, щоб уміти це використати, або може поліція така певна була моєї вини, що й не дуже їй залежало на інших доказах. Я захищався тим, що цілими днями просиджую в досвідній хемічній лабораторії львівської політехніки і наскрізь просмердів хемікаліями, навіть дівчата втікали від мене через те та й з дому трохи не прогнали.

 

Допитували безперервно, як день так ніч, на зміну, поліційні агенти Цєсєльчук, Гірни, Будни, Фіц і Баран, (три з них – ренеґати з українського роду: Будни, Гірни й Баран. Гірний навіть служив в Українській Галицькій Армії. Мабуть такий сам був і Цєсєльчук, бо по-польському його назвище було б Цєсєльчик) а може й інші, лихий їх знає, стільки того поліційного кодла пересунулося за ті тижні, та й попав я в такий млин, що годі було їх полічити. А я все одної й тої самої співав: не знаю, не був, не бачив, а чи хто мене бачив – теж не знаю. Колісцем повторяв теж самісіньке, що сказав уже вдома. Першим ударом для мене було, коли привели Біласа і він сказав мені до очей, що це я провадив його п'ятку в нападі на Городок. Згодом пізнавали й засипали мене ще Жураківський і Степан Мащак, але негайно все відкликали, як тільки повели їх на допит до слідчого судді Ояка.

 

Все те діялося в мурах поліційних арештів і в кімнатах для допитів. А тим часом "на світі", зовсім без мого відома майструвалося для мене алібі. Може це й було моїм щастям, бо я не знав, хто і що буде про мене свідчити, не подавав назвища ні одного свідка на мій захист, поліція сама їх вишукувала і я про те не знав. А як це сталося, довідався я багато пізніше.

 

Як тільки повели мене з дому на поліційну станицю, мати вискочила з хати й побігла до недалекого нашого сусіда, Миколи Котовського. Був це студент-правник, (Пізніше був адвокатським аплікантом у Городку, в канцелярії адвоката д-ра Бірецького) також належав до Української Військової Організації, тільки до іншого якогось відділу, чи не до пропаґандивного. Розказала йому, що сталося, і повторила те, що я говорив поліцаям, вона все те добре чула в сусідній кімнаті.

 

Не згаявши ні хвилини, Котовський кинувся по селі збирати людей, як свідків на підтвердження моїх слів. Найперше мусів знайти когось, хто нібито світив мені ліхтаркою в очі. Зробив він це напрочуд швидко і добре. Несповна дві години після мого арешту, прийшов на поліцію один з молодших господарів у нашому селі. Нікого це на поліції не здивувало, бо якимсь чином розійшлася вже вістка про стрілянину на станції, про поранення сторожа на фільварку, про обшук у мене і відвезення до Львова. Трохи чи не все село піднялося на ноги, хоч була ще дуже рання година. Цей чоловік називався Олекса Маковський, було йому яких 25-27 років. Хвалив він поліцію і на ввесь голос виявляє своє задоволення з того, що нарешті того сучого сина, цебто мене, взяли під ключ, давно вже це належалося такому розбишаці. Поліцисти тільки посміхалися, всьому – бо селу відомо було, що перед кількома тижнями завелася в мене сварка з тим дядьком, я його добряче змолотив буком і він тільки й думав про те, щоб тією самою монетою відплатитися мені при найближчій нагоді. Не дальше, як учора ввечері, – продовжував Маковський, – мало що знову не прийшло до бійки. Ішов він з кумом додому, біля "Сеньової хати" його притиснуло і він присів під плотом віддати довг природі. Було це десь так коло сьомої години. Хтось надійшов, він злякався, чи не "шандарі" ("Шандар" – перекручене з "жандарм", так ще з австрійських часів по селах називали всяку поліцію.) це, блиснув ліхтаркою та пізнав мене. Я тоді злісно гукнув: "Згаси світло, бо як тобі засвічу, то полетиш на небеса!" Маковському хотілося спробувати щастя віддячитися мені за прочухана, тим більше, що вони були два з кумом проти мене одного, та заки він упорався зо штанами, я вже відійшов подальше.

 

Тут поліцаям уші стали сторчки. Невже правду я казав, що вже о сьомій годині прийшов додому? Дядькові вірили, що він злом дише на мене і радіє з мого лиха, все ж таки пішли провіряти. Дядьків кум потвердив усе слово в слово. Не забули теж піти на те місце "біля Сеньової хати" і знайшли під плотом "речевий доказ". Микола (Як рідний брат тодішнього війта в Ставчанах, Микола Котовський стояв поза всяким підозрінням. Його ні разу не арештували. Влітку 1939 року його мобілізували, в боях під Варшавою тяжко був поранений і помер від тих ран у червні 1941 року, перед вибухом німецько-большевицької війни.) хвацький хлопець, добре подбав, щоб усе грало!

 

Не могло поліцаям поміститися в голові, що хоч Маковський любив мене, як пес палицю, та це була наша власна справа, між двома українцями, коли ж пришилося захищати українця перед поляком, Маковський ні на мить не завагався, забув про все і став поряд зо мною проти спільних ворогів.

 

Ранком наступного дня Микола поїхав до Львова розробляти мені алібі на цілий день нападу в згоді з тим, що я говорив у мене в хаті поліцистам, що чула моя мати і чого я вперто тримався за все поліційне слідство. Щільно виповнив увесь час від години другої пополудні десь так по п'яту, чи навіть шосту, тобто до часу, коли я мав сісти до поїзду й поїхати додому. Поліція вислухувала багато свідків, одні з них собі нічого не пригадували, другі зізнавали непевно, але були між ними і ті, що їх підготовив Микола. Вони твердо свідчили, що бачили мене чи то в бібліотеці, чи під будинком політехніки при вулиці Лева Сапіги, чи то на коридорі або ще десь там. Те саме відносилося до людей, що їхали тим самим поїздом зо Львова: одні мене не бачили, другі добре собі не пригадували, а свідки Миколи рішуче стверджували, що їхали разом зо мною і цупко трималися того ввесь час і на поліції і в слідстві. Може й не була це головна причина, чому я урятувався від наглого суду, та воно мені дуже помогло: слідчі органи і пізніше прокурор були в сумніві, а цей сумнів ще більше поглибився в дальшому слідстві.

 

Єдине, що мали в тому часі, з самого початку, проти мене, це ствердження Біласа при конфронтації зо мною, що я провадив його п'ятку в нападі на поштову касу в Городку. Мого назвища він не знав, тільки пізнавав мене по зовнішньому вигляді. Дуже це мене вдарило, хоч я й не показував того по собі. Не знав я ще тоді ані про показання свідків, що їх відшукував Микола Котовський, ані про компромітацію одного з головних стовпів поліційного звинувачення проти мене, урядовця староства в Городку, (про те буде мова пізніше) а все те сильно мене відтяжувало й перекреслювало рахунки поліції.

 

Увесь цей час тримали мене в строгій ізоляції. Переводили тільки ночами з однієї тюрми в другу, так що за кілька днів не знав я вже, де я, і геть утратив лік часу. Ні на хвилину не відступали від мене поліційні агенти, чергувалися з собою, розказували безліч усіляких історій і сміховинок про підпільників, що були колись арештовані й сиділи по в'язницях, або й вийшли на волю. Довший час ніхто й пальцем не торкнув мене, зате давали мало їсти й пити та зовсім не дозволяли спати. Я висох, як скипка, і здавалося мені, що вже мох росте на мені.

 

Допит і конфронтації йшли ввесь час, інколи ставили мені свідків чи пізніших звинувачених до очей, а бувало, що тільки показували їм мене крізь вікно, про що я не знав, довідався аж від слідчого судді.

 

Слідство спочатку передано в руки "апеляційного слідчого судді для справ вийняткового значення", Ояка. Був це старший віком суддя, десь уже близько йому було до емеритури. Говорили про нього, що він спольщений українець з так званих у Галичині "кацапів", цебто москвофілів. Ні одного лихого слова не можу про нього сказати. Слідство його було дуже старанне, не минав він найменшої дрібниці, але в усьому було видно стару ще австрійську школу: на підшепти поліції був він глухий, його власна думка і власне переконання було йому важніше, він шукав дійсної правди в усій тій плутанині, не тероризував свідків, ані не впливав на них, однаково скрупульозно досліджував кожну обставину, що промовляла проти мене, чи за мною.

 

Привели Василя Біласа, він на поліції мені до очей сказав, що я разом з ним був у кімнаті з поштовою касою. Тепер Білас знітився і зам'явся у своїх зізнаннях. На питання Ояка, чому в поліції пізнавав мене певно, а тепер вагається, сказав Білас, що до конфронтації зо мною поліція його підготовляла, показувала йому мене крізь вікно, ввесь час тарабанили йому в уші, що вже нема ніякого сумніву про мою участь у нападі, я нібито й сам до того признався. Він, Білас, був так знесилений і пригнічений, що навіть добре мені не приглядався і потвердив те, що підсувала йому поліція. Але тепер, приглянувшись мені гаразд, він тієї певности не має, навпаки, щораз більше здається йому, що він перемішав мене з якоюсь іншою, подібною до мене особою. Ні, таки зовсім певно це не був я.

 

Жураківський, що в поліції також мене пізнавав, зразу ж, як тільки привели нас до Ояка – все відкликав. Ніколи він мене не бачив, також йому показували мене крізь вікно, світло було притемнене, він потакнув, навіть добре не придивившись до мене. Тепер бачить, що я людина зовсім інша від тієї, що її він собі пригадує з акції в Городку.

 

Сцени конфронтацій з іншими звинуваченими виглядали, як живцем узяті з якогось сенсаційного фільму. Вже сама зовнішня обстановка справляла несамовите враження: затулені коцами двері й вікна, я стою закутий між двома поліцистами, кожного з обвинувачених приводять по два поліцаї з крісами – чотири поліцаї при кожній конфронтації! Ояк стоїть напроти мене, писарчук у кутку при столику, середина кімнати освітлена добре, решта потопає в сутінках. На Біласа й Данилишина, знечулених лютими знущаннями поліції, мабуть менше це ділало, зате я добре бачив, що в Жураківського нерви нап'ялися, як тятива на луці.

Ояк до мене:

- Знаєте того пана?

- Ні, – відповідаю.

- А ви, – так Ояк до Жураківського, – пізнаєте його?

 

Жураківський змішався. Але знав він, як і всі інші, які стояли під слідством, що Ояк суддя, а не поліційний комісар. Видно було, що він нерішений. Попросив Ояка наказати мені підступити ближче до світла, обернутися лівим, а потім правим боком. Я слухняно все те виконував. Жураківський пильно приглядався і заперечив, будь-то б він знав мене і бачив коли-небудь перед тим на волі. На поліції в нього було пересвідчення, що я брав участь у нападі в Городку. Але тепер, у ліпшому світлі і коли все діється без поспіху та принаглювання, він щораз більше утверджується в переконанні, що я тільки подібний до одного з напасників і що своїми показаннями на поліції він кинув підозріння на зовсім невинну людину.

 

Вся поведінка і слова Жураківського виглядали такі імовірні, що не тільки Ояк, але і я сам міг повірити в них.

 

Попросив Ояк Жураківського описати, як був зодягнений той чоловік, подібний до мене, у Городку і які різниці він бачить між одягом його та моїм. Він подав якісь там дрібниці, що тепер уже вилетіли мені з голови. Я бачив і розумів тільки одне: Жураківський пізнав мене напевно. На поліції обтяжив мене з невідомих мені причин, може його до того змусили биттям, може вмовили, що я признався сам і що він мені своїми словами нічого не може ані помогти ані пошкодити, як і Біласові й Данилишинові, котрих зловили під час утечі, але тепер, коли почув, що я свою участь у нападі заперечую, за всяку ціну намагався мене відтяжити і робив це дуже переконливо.

 

Коли вже мова про одяг, то конче треба згадати одну обставину, що понад усякий сумнів дуже мусіла захитати певністю про мою співучасть у нападі на городецьку пошту.

 

Всі підозрілі, чи то Білас і Данилишин, яких зловили ще в дорозі, чи то арештовані пізніше, мали на ногах тяжкі черевики, подібні до лещетарських, т. зв. бергштайгери. Самі арештовані говорили, що це не випадкове, таке було доручення від їхніх начальників – всі мали бути однаково зодягнені й узуті, щоб могти себе пізнати. Були вони й у мене. Та тільки всі інші були червоного кольору, а в мене одного – чорні. Черевики замовляв, або й готові купляв або сам "Максим", або хтось з його доручення. Замовив і я для себе в мого шевця, та він спізнився, не зробив їх на час і я взувся в чорні, що їх мав уже давніше. Дуже я тоді лихий був на того шевця і ні в тямці мені було, яке то щастя для мене. Незчисленну кількість разів питалися мене на поліції, де мої червоні черевики, де я їх заховав, це мені переливалось крізь уші і від самих відповідей на ці питання міг мені просохнути язик.

 

Не поминув того і Ояк. Чомусь я боявся згадувати в слідстві про того шевця. Здавалося мені, що вже сам мій намір справити собі такі самі черевики, як і в решти бойовиків з Городка, буде свідчити проти мене. А в Ояка я рішився. Може справді краще мені сказати правду, як увесь час відпекуватися від червоних черевиків, що дедалі й у сні будуть мені з'являтися. Так, черевиків червоних я не маю, тільки чорні, але я замовив собі в шевця червоні, бо тепер на них мода і не хотів я відставати від інших моїх товаришів, тільки що швець до хвилини мого арешту з черевиками не був ще готовий.

 

Через кілька годин кличуть мене знову до Ояка – привели шевця. Почав він оправдуватися і перепрошувати мене за те, що не поспів на час з моїм замовленням. Ояк поклепав шевця по плечах і сказав, що більшої прислуги не міг він мені зробити.

 

Ранений на станції в Глинній-Наварії поліцист Слуґоцкі свідчив проти мене. Але його показання, тверді на першій конфронтації, схитнулися після того, коли привели нас трьох з Біласом і Данилишином. Ще менш певний показався він перед суддею Ояком, коли слідство йшло вже без згущеної ненавистю поліційної атмосфери. Виглядало, наче б він тільки тому ще й далі мене обтяжує, що не хотів відступитися від своїх слів у часі першої конфронтації, але сам він у власній душі не має про те певности. Так, либонь, думав теж і Ояк, коли сказав:

- Це неправда. Коли ви дістали кулю, вам скоріше всі святі могли привидітися, як той, хто стріляв. Як ви могли його пізнати, коли вночі блиск від стрілу засланяє стрільця, а як кого й освітлює, то хіба його жертву?

 

А найбільше, здається мені, помогли мені врятуватися від наглого суду заплутані зізнання одного з головніших свідків поліції проти мене і дурне положення, в якому він через те попав.

 

Ще в перших годинах поліційного слідства в Городку зголосився до поліції один поляк, урядовець староства з Городка. Він сказав, що добре мене знає і яких десять хвилин перед нападом бачив мене у групці інших студентів около 300 метрів від поштового будинку.

 

Як жива стоїть мені перед очима сцена конфронтації з ним. Привели мене до кімнати, майже порожньої, вікна і двері закриті коцами, як звичайно, стою скований перед Ояком між двома поліцистами. Увійшов свідок і не встиг ще й рота розкрити, як Ояк насів на нього з лайкою, що свідок він нікуди негодящий, що шкода витрачати час на його вислухування і на конфронтацію, а коли це Ояк і робить, то тільки тому, що так наказує йому судова процедура. А я стояв ні в цих, ні в тих і не міг зрозуміти, чому Ояк так напосівся на власного свідка.

 

Поляка збентежила мова Ояка, стояв він зніяковілий, переступаючи з ноги на ногу. Здавалося мені, що він більше наляканий, як сам обвинувачений – штани на ньому тряслися і цокотів він зубами.

 

Спитав мене Ояк, чи я знаю того чолов'ягу. Авже ж, що знаю, це урядовець у старостві, в мене часто бувало діло з ним, приходив я за дозволами на аматорські вистави, фестини, забави і т. п. Коли я міг його бачити востаннє, добре собі не пригадую, та мусіло це бути десь літом, перед кількома місяцями.

 

Почав свідок переповідати, де й коли мене бачив, ішло йому це пиняво й аж ніяк не самопевно, язик затинався в роті. На питання Ояка, як я був зодягнений, подав усе менш-більш точно, а коли прийшло до шапки, не вмів сказати, чи я був у студентській шапочці, чи в т. зв. кашкеті.

Питається Ояк:

- Яку шапку мав Куспісь?

- Студентську, – відповідає урядовець.

- Яку студентську, з університету, чи з політехніки? – питається Ояк остро.

 

Свідок зніяковів ще більше й каже:

- Не знаю.

- А може Куспісь мав кашкет на голові?

- Так, дуже можливо, що був це кашкет.

 

А це було надзвичайної ваги для слідства, бо всі без винятку, напасники мали на головах студентські шапочки, і коли свідок бачив когось у кашкеті або в капелюсі, то напевно не одного з напасників!

 

Це до решти розлютило Ояка і він крикнув на свідка:

- Коли ви так добре придивлялися Куспісеві та його одягові, то може скажете нам, які він мав на собі підштанки?

 

А до поліційного типа, що мовчки сидів на боці (був це, як пізніше я довідався, комісар Петрі):

- Боже, що це за ідіот! Не вміє відрізнити студентської шапочки від кашкета, а береться свідчити і невинну людину позбавити голови!

 

Що за видовище! Слідчий суддя виливає відро холодної води на головного поліційного свідка!

 

Нещастям того поляка було, що коли йому показали трупа Березинського, він з усією рішучістю ствердив і підписав це в протоколі, що вбитий Березинський – це я. Отже виходило б, що він бачив не мене, тільки Березинського серед групки студентів, пізніших напасників.

 

Свідок вийшов. Сердитий Ояк позбирав свої папери і казав поліцистам мене відвести.

 

Поліційна машина працювала далі, слідство ішло ввесь час. Як досі, хоч і поважні були закиди й обтяження супроти мене, але була в них та одна слаба сторінка, що ані Білас, ані Жураківський, ані Мащак мене не знали і ніколи перед тим мене не бачили, тому легко було проти того боронитися та й і їм самим зручніше відкликати обтяження, в суді могли вони це з більшою імовірністю пояснювати помилкою щодо особи.

 

Положення змінилося, коли арештовано Степана Цапа з Городка. Він належав до юнацтва ОУН і я мав доручення тримати з ним зв'язок. У підготовці нападу на пошту я доручив йому знайти нічліг для учасників нападу й годувати їх, аж доки не підуть на акцію. Тепер він до того признався і всипав мене та ще й повторив це при конфронтації. "Сипання" Цапа, що знав мене особисто з давніших часів, автоматично зміцнювали обтяжуючі зізнання Біласа, Жураківського й Мащака.

 

А вже неначе ударом обуха по голові було для мене свідчення судді Лятошинського з Городка. Був він з українського роду, однак т. зв. кацап. В тих часах москвофілів не було вже в Галичині багато та й ненависть між ни­и й українцями пригасла, та мабуть належав він до тих останніх могіканів, що гірше ляха ставилися до нас. Він добровільно зголосився свідком до поліції і сказав, що бачив мене в Городку на короткий час перед нападом.

 

Зібравши це все докупи і бувши певною мого засуду, поліція знову почала "гаманувати" мене, щоб здобути моє власне признання і поставити його, як корону на інші докази. День і ніч не давали мені жити, мені остогид увесь світ і я давно уже признався б до всього, щоб тільки на очі не бачити тієї поліційної зграї. Та не міг, ніяким чином не міг признатися. Не зо страху за мою власну шкуру, мені вже ясно було, що на волю не вийду, забагато зібрали на мене всяких свідчень і посередніх доказів моєї причасности до городецької справи. Та я вже знав тоді, що моя мати, брат і зо два десятки інших свідків твердо підтримували моє алібі. І хоч би мене на кусні пошарпали, я не міг би післати рідну мою добру матір за тюремні грати.

 

А тут поліція вдруге арештувала деяких моїх свідків на алібі, побивала їх і всяко їм погрожувала, щоб тільки відступили вони від первісних свідчень. Була небезпека, що може не витримає хто з них, а прорветься ланцюг в одному місці – потягне за собою біду для всіх.

 

Хоч я належав тоді ще до вступного прокурорського слідства – його завжди з доручення прокурора вела поліція – та сидів уже в Бриґідках, поліційні арешти при вулиці Яховича були переповнені. Пильнували мене, як теж інших, дуже гостро, та ще не було такої в'язниці в Польщі, де сяк чи так, скоріше чи пізніше не могли в'язні порозумітися з собою. А сидів тоді в Бриґідках мій довголітній гімназійний товариш, Володимир Байтала, типове "львівське дитя", щирий і завзятий український патріот та учасник підпілля. (Належав до тих багатьох львівських хлопців, що за Україну дали б себе на шматки розшарпати, але... по-польському говорили краще, як українською мовою.)

 

Одного дня пощастило йому непомітно всунути мені попід двері камери газетні вирізки з наглого суду, а серед них листа-"ґрипса", де стояло друкованими буквами: "Не признаватися. Не зізнавати. Будете зізнавати, як вспієте порозумітися зо спільниками". ("Спільниками" в тюремній говірці називали причасних до слідства в одній і тій самій справі.)

 

Хоч і як я втішився, що через Байталу вдалося нав'язати контакт з нашим проводом у тюрмі, та цей лист мене збив з пантелику. Я мусів негайно знищити його, але думав і передумував і не зрозумів його, мабуть, як слід. Чомусь здавалося мені, що радять признатися, але аж після того, як зможу порозумітися з іншими товаришами слідства за ту саму справу.

 

Якимось чином Байтала, хлопець завжди зручний, знайшов спосіб частіше контактуватися зо мною і передавати мені вирізки з газет. Почав я ще раз передумувати всю справу від початку до кінця і шукати способів порозуміння з іншими, що мене обтяжили в слідстві на поліції. Біласа вже не було в живих. Жураківський свої зізнання в слідстві відкликав, лишалися тільки Мащак і Цап. Мащак занадто мене обтяжив, щоб можна було йняти йому віру, коли усе те заперечить перед суддею. А Цап – шмаркач, заляканий і за себе і за своїх батьків: він сьогодні відкличе, завтра дістане пару позаушників від поліцая – і знову наговорить дурниць. З ним трудно буде порозумітися коротенькими інструкціями, передаваними в "ґрипсах" через Байталу.

 

З тяжким серцем рішився я признатися частинно до підготовки нападу, заперечивши мою безпосередню участь у ньому. Таким признанням у нічому не пошкодив би я ані моїй матері, ані свідкам на моє алібі – бо вони свідчили про те, що бачили мене того дня чи то у Львові, чи то в поїзді між Львовом і моєю залізничною станцією та що о год. 8 ввечері я був удома й поклався спати. Також нікого не мушу обтяжувати моїм признанням, згадувати буду тільки Василя Біласа, Дмитра Данилишина і Юрка Березинського – а вони вже не живуть – всі інші, з якими я мав до діла в часі підготовки, будуть виступати, як незнані мені ні з назвища, ні з вигляду.

 

Все залежало від того, чи і як удасться мені порозумітися з Цапом та устійнити нашу спільну оборону із запевненням безпеки для нього, щоб його вже не чіпалася поліція. Бо Цап був замішаний в одну дурнувату історію і коли б вона вийшла на яву, могла б принести шкоду і сором і нашій організації та й іншим українцям у Городку. Конче треба якось так усе наладнати, щоб поліція була вдоволена Цапом і лишила його в спокою.

 

Постановив я спробувати, чи не вдасться мені досягти того через поліцаїв: я їм признання до підготовки в нападі, а вони мені розмову з Цапом.

 

На превелике моє диво це повелося при першій таки моїй спробі. Запропонував я це Гірному, бо цей паскуда найбільше і найдовше витрачав часу коло мене. За найближчим разом, коли прийшла на нього черга продовжувати мій допит, сказав я йому:

- Ви вже переконалися, що нічого не витягнете з мене. Якщо б і мав я сказати що-небудь – завжди маю час на те в суді. Але я готов до дечого признатися – тільки не до участи в нападі, – про те шкода говорити! – під умовою, що дасьте мені нагоду розмовитися з Цапом.

 

Гірному аж очі засвітилися. Не тільки я, але й поліція втомилася вже за ті тижні товкти воду в ступі і тупцювати на місці, не ступивши ні кроку наперед. І ось саме йому, Гірному, припаде заслуга, що він добився того, що не вдалося десяткові інших – видобути від мене хоч частинне, та все таки признання. Я сказав йому двома-трьома реченнями, без свідків, на що саме я згідний підписати протокол, якщо помістять мене з Цапом на короткий час в одній камері, тільки в двійку. Коли ж ні – то хай ця забава в допит іде до кінця, доки не промине визначений законом час на вступне прокурорське слідство. Не писну ні слова.

 

Гірни подумав, пошкрябався за вухом і солодшим від меду голосом сказав, що він від себе на те погоджується, але сам рішити не може.

 

Чи справді порозумівався Гірни зо своїм начальством, а чи заманеврував справу якось сам, щоб усю заслугу записати на свій власний рахунок, – не скажу. Але справді приверено Цапа до моєї камери і лишили нас самих, без свідків.

 

Цап, хоч ніби організований член Юнацтва ОУН, зовсім стратив голову після арештування. Я тому й не дуже дивувався і не робив йому докорів – це ж уперше він знайшовся за ґратами, та ще в такій драматичній і грізній своїми наслідками справі, не мавши навіть 18 років життя. Він страшенне був лихий на мене за нещастя, що впало на нього і на всю його родину. Йому конче було потрібне, щоб я признався, бо це доказало б правдивість його зізнань і тоді поліція відчепиться від нього. Обіцяв я йому те, тільки суворо наказав, щоб він за ніяку ціну не "сипав" нікого більше з Городка та щоб мовчав про деякі інші справи, що там давніше діялися, а про які ані поліція, ані ніхто інший не підозрівали, що ОУН прикладала до них свою руку. За те я признам, що справді просив Цапа переночувати та прохарчувати кількох людей, а вони нібито приїхали до Городка з наміром висадити там в повітря пам'ятник Ягайла у відплату за збещещення могили поляглих за волю України. Поліції потрібно доказу на те, що я привіз бойовиків до Городка і що постарався для них про нічліг, а як я це пояснював Цапові, чи кому іншому – це її мало цікавило. Таких зізнань нехай він тримається до кінця слідства, не тільки в поліції, але також у слідчого судді. А коли прийде процес – буде поступати так, як порадить йому оборона.

 

Задоволений Цап погодився на все, його забрали, а я подав до протоколу поліційного слідства таке:

- Я брав участь у підготовці нападу на пошту в Городку з наказу ОУН. Вона полягала на тому, що я зібрав інформації про спосіб урядування тамошньої пошти, коли приходять і де зберігаються гроші, вирисував плян розміщення, запропонував спосіб виконати напад та вибрав шляхи відвороту для його виконавців. Водив бойовиків на місце, щоб запізналися з дорогою, кудою прийдеться їм вертатися.

 

Потім призначено мене до безпосередньої участи разом з Біласом і Данилишином. Одначе напад не відбувся у заплянований день 29 листопада тому, що спізнилися гроші з Кракова. Про те я мав повідомити "Максима" з Крайового Проводу і разом з Юрком Березинським того самого дня вернувся до Львова. По дорозі і на станції стрічали мене деякі знайомі поляки, дехто з них навіть вітався зо мною здалеку, бачив мене, м. і., також суддя Лятошинський. Свідком того всього був Юрко Березинський, доповів про те "Максимові" чи може ще комусь з Проводу і тому рішили на моє місце послати когось іншого. Коли він вернувся на другий день з новим бойовиком, на місці злуки ніхто того не завважив, усі мали насунені шапки на очі й піднесені догори коміри курток, а потім і маски. Між собою наказано було не говорити, це й мусіла бути причина, чому дехто з бойовиків, а зокрема Білас і Жураківський, що початково на поліції показали на мене, як на одного з учасників, помилилися. А потім, побачивши свою помилку – відкликали їхні зізнання.

 

Вірила в те поліція, чи ні – в те не входжу. Не така то вже вона дурна. Але дістала в руки те, за чим даремно побивалася довгі тижні. Всі були задоволені: поліція, бо перед прокурором та слідчим суддею могла похвалитися моїм протоколом, Цап – бо про нього забули, перестали ним цікавитися, і я – бо нарешті міг віддихнути по більш як місяцеві безперебійного слідства в поліції.

 

Була там одна подробиця, що навіть поліцію переконувала про можливість такої версії. Під час відвороту бачила нас якась жінка з Городка – зрештою, не вона одна – і хоч не могла бачити облич, бо темно, та зачула декілька слів, що ними обмінялися втікачі. М.і. говорила та засвідчила це пізніше в суді, що один з них кричав: "Павел, Павел, – ...така єго маць!" Це навело поліцію на думку, що серед бойовиків був якийсь Павло. А що в усій групі не було нікого з таким іменем, ані  псевдом, поставала, правдоподібність, що мусів це бути той, хто підмінив мене в останній хвилині. Насправді було так, що "чув дзвін – та не знав, де він". Хтось з нас дійсно сказав "впали, впали", бабуня не дочула та перекрутила це на "Павел".

 

Після того я вже поліції став непотрібний та й вона рада була позбутися мене і так перейшов я до розпорядження слідчого судді. Думав я, що судове слідство далі вестиме суддя Ояк, той сам, що допитував мене й інших перед тим, заки ще почався наглий суд. Та коли привели мене на перший допит уже в судовому слідстві, побачив я перед собою Янушевского, також "апеляційного слідчого суддю до справ вийняткового значення". Цей тип, спокійний на вигляд і маломовний, пашів ненавистю до українських націоналістів і йому куди більш відповідало становище поліційного комісаря, як слідчого судді. Коли мав би я порівняти їх обох з Ояком, то сказав би, що Ояк був суддею, який шукав правди, а Янушевскі шукав для суду жертви.

 

Цей перший допит пройшов цілком непомітно. Я потвердив усе те, що сказав на останньому допиті в поліції, а Янушевскі ще раз записав це в своєму протоколі, про нічого мене наразі додатково не розпитував.

 

Скоро потім дістав я звичайною дорогою через Байталу карточку: "Відклич усе!"

 

Тут я вже цілком збовванів! Найперше кажуть мені зізнавати, а коли я з немалим трудом зліпив це якось так, щоб мало воно всі вигляди правдоподібности, кажуть мені все те заперечити.. Ну, добре, я відкличу. І що тоді? Що маю говорити на місце відкликаного і які маю подати причини зміни зізнань? Вже не йшлося мені про більшу чи меншу шкоду для мене самого, бо нічим я собі вже більше ані помогти, ані зашкодити не міг. Та не хотілося мені самого себе осмішувати. Я й так не вийду з процесу з повною честю і сатисфакцією, що не зламався і до нічого не признався. Тепер ще маю робити з себе дітвака, який сам не знає, чого хоче і що говорить. Хіба, відкликавши, заявити, що далі в слідстві буду мовчати, аж до процесу на судовій залі?

 

Зовсім я розгубився, але послухав. Попросив паперу і написав Янушевскому коротенько: мої зізнання перед ним відкликаю, все в них вигадане на те, щоб поліція дала мені принаймні два-три дні передишки. Тепер я вже трохи відпочив і коли є в кого охота, можуть зачинати допитувати мене наново.

 

Ніколи я ані не бачив, ані від інших не чув, щоб Янушевскі був у такій скаженій люті. Кричав на мене, лаявся, грозив постаратися, щоб дали мені 20 років тюрми і т. д.

 

Дальше переповідати хід судового слідства було б нецікаво. Так чи інакше, з тими чи іншими подробицями я вже мусів триматися частини мого признання і на самому процесі.

 

III. Розділ

Допит решти підсудних

Третій зізнає звинувачений Степан Цап:

"До Організації Українських Націоналістів не належав, чув я про неї з часописів, а найбільше довідався вже з мого акту обвинувачення. До того часу знав я з газет, що така організація існує і що вона тайна, але ближчих відомостей про неї не мав.

 

В Городку мешкаю разом з батьками при Львівській вулиці.

 

Михайла Куспіся знаю від вакацій, пізнався з ним через мого товариша Андрушкова. Стрічався я з ним доволі рідко. Раз бачив його в суді в Городку, де він мав якусь справу. Потім, у день шкільної конференції, мав він приїхати до Городка помогти нам побити професора Ляксера. Всі ми разом чекали на професора до 8 години ввечері, даремне, він не прийшов. Ще два рази пізніше бачив я його: раз на забаві "Помочі" в Городку дня 19 листопада і другий раз 26 листопада, тоді я виходив з проби співу і запізнав його з деякими моїми товаришами.

 

Дня 28 листопада був я в школі тільки на перших трьох лекціях, вийшов, мавши домовлену зустріч з дівчиною. На другий день був у шкільному будинкові тільки до другої години, після чого вернувся додому й нікуди більше не виходив..

 

Дня 30 листопада був у школі до першої години, о другій вернувся додому, потім проходжувався по ринку і відпровадив товариша Андрушкова на станцію. Опісля ще трохи походив по ринку і тоді пішов до бурси "Товариства Школи Людовей", був там довший час і там довідався про напад на пошту. Разом з товаришами побігли ми поглянути на місце нападу, було це вечором.

 

На поліції подав я все, що чув від дня нападу аж по день мого арештування 15 грудня 1932 року, а саме, що там було сім осіб, в академічних шапочках і в зелених куртках. А потім говорив ще й те, що піддавала мені поліція. Від неї, вже по моєму арешті, довідався я, що учасники нападу ночували в нашій стодолі, бо там знайдено якісь речі. Але нікого з тих нічліжників я не бачив.

 

Голова трибуналу відчитав зізнання Цапа на поліції – вони дуже різнилися від теперішніх. Там він признав, що Куспісь питався його, чи не могло б переночувати в його стодолі кілька хлопців, а потім одного вечора цей же Куспісь викликав його з бурси, завів на поле, де ждало на них кілька осіб з револьверами. З них він тільки одного Березинського пізнав уже пізніше, зо світлини в часописі. Цап повів їх спати до стодоли, а Березинського – на ринок, де вже був Куспісь ще з одним юнаком, що тримав пакет під пахвою. Більше вже нікого з тих осіб Цап не бачив, хоч здогадувався – як йому це давніше заповідав Куспісь, – що вони мали висадити в повітря пам'ятник "оброньцуф Ґрудка", чи котрийсь інший, як кару за те, що поляки знищили могили Українських Січових Стрільців.

 

Питається тепер голова трибуналу, як погодити розбіжності в тодішніх і теперішніх зізнаннях.

 

Цап просить узяти до уваги перші його зізнання з 15 грудня, коли він усьому заперечив. Пізніше налякався він, побачивши на поліції свою родину та почувши погрози поліцистів, що коли не говоритиме, як вони хочуть – усю його рідню замкнуть у тюрму. Тому говорив усе, що поліція підсувала йому, а потім і в слідчого судді потвердив, бо перед віддачею його до суду поліція знову грозила, що коли змінить зізнання в суді, візьмуть його назад на поліцію і такого дадуть прочухана, що пам'ятатиме грецький місяць. Правдиві є ті перші його зізнання і також сьогоднішні, що покриваються з першими.

 

Прокурор: Чи є в вас наймит без руки, якого називають "Жидиком"?

Цап: Є такий. Він пишеться (Т. зн. так пишеться в метриці та в інших документах) "Жидик", та всі ми кличемо його Олексою.

Прокурор: А вас ніколи не називали "жидиком ?

Цап: Ніколи. Таке мені сказали аж на поліції.

 

Д-р Степан Біляк, оборонець Цапа, питаннями витягає з нього, що довкола нападу на пошту ходили по Городку дивовижні вістки, м. і., що перед нападом учасники його збиралися в якійсь ямі за містом; що Цап у тюрмі читав звідомлення з процесу Біласа й Данилишина та мав часописи з описом нападу й усякими до нього коментарями; що ці часописи спускали йому інші в'язні мотузком з горішнього поверху.

 

Тут голова трибуналу засміявся, що "Бригідки" мають неначе своє касино.

 

Накінці Цап признав, що його батько поважно хворий, а мати має недугу серця і коли він побачив їх на поліції – зізнав би несусвітню і найбільш безглузду брехню, щоб тільки їх звільнили.

 

Коли на залю ввійшов Микола Мотика, четвертий з ряду обвинувачений, усі на залі нащурили вуха. Цікаво оглядали його і присяжні судді, він бо зіграв підлу ролю в усій тій справі і як "коронний" свідок прокуратури на наглому суді показав себе з етичного та морального боку якнайгірше. Сьогодні, коли вже не висить над ним петля з шибениці, почувається він сміливіше і досить певним себе голосом починає зізнавати:

 

"До Організації Українських Націоналістів належав. Притягнув мене туди Василь Білас з початком березня 1931 року в лісі між Тустановичами і Трускавцем, був при тому присутний також Михайло Гнатів. Білас запитався мене, чи хочу належати до ОУН. Я чув, що та організація прямує до самостійносте України, і погодився на те. Тоді я склав тільки приречення. (Приречення – термін узятий з польської судової і взагалі мови по всяких урядах, означає урочисту обіцянку.)

 

Віддали мене під команду Василя Біласа, а замешкав я в хаті Коссака.

 

Від товариша, якого назвища не можу сказати, дістав я дня 27 листопада 1932 року листа з адресою В. і з наказом доручити Біласові. Не було сказано точно, котрому, мені здавалося, чи то я так здогадувався, що маю передати листа Ярославу Біласові. Заїхав я фіакром (Кінна повозка в галицьких містах, коли ще не було таксівок. Назва з французького слова, походить ще з австрійських часів.) під хату Ярослава Біласа в Трускавці і передав йому листа, зазначуючи, що це від згаданого товариша. Ярослав Білас відчинив листа, коли я вже відходив, і я пізніше довідався від нього, що лист був призначений не йому, тільки Василеві Біласові.

 

Не знаю, чи Дмитро Данилишин належав до ОУН, не знаю теж, хто був комендантом ОУН у Трускавці.

 

В мене в хаті не відбувалися ніякі організаційні сходини.

 

Раз якось говорив мені Василь Білас, що в мешканні Ярослава є зброя, але чи знав про те Ярослав Білас – мені невідомо.

 

Голова трибуналу: Чому ви говорите так дуже інакше від того, що зізнавали в слідстві?

Мотика: Я зумисне хотів наробити хаосу, щоб не було наглого суду, який і мені загрожував.

Голова трибуналу: Це можна б зрозуміти, як довго йшов наглий суд. Але ж ви підтримували те все вже по засуді Біласа й Данилишина!

Мотика: Була чутка, що відбудеться другий наглий суд.

 

Голова трибуналу відчитує уривки слідчих зізнань Мотики: "Коссак передав мені зелену конверту з проханням доручити її Біласові... Після частинної ліквідації ОУН в Трускавці, збиралися в мене члени УВО, м. і. Кузик, Буній, Біласи Володимир, Василь і Ярослав, Данилишин та інші".

 

В тому місці прокурор поставив внесення, щоб відчитати всі слідчі зізнання Мотики. Цьому рішуче спротивився д-р Степан Шухевич і згодився, щоб відчитати тільки ті зізнання Мотики, що суперечні з сьогоднішніми – так виразно постановляє судова карна процедура. Постає гостра виміна слів між прокурором і оборонцями, Мостовскі закидує д-рові ІПухевичеві, що він не має права боронити не свого клієнта. Оборонця д-ра Шухевича підпер д-р Глушкевич та оборонець Мотики, д-р Семен Шевчук – обидва доказують неправильність внесення прокурора з правного боку.

 

Трибунал опинився в невигідному становищі. Нарада забрала йому аж пів години, після чого внесення прокурора – дуже рідка річ! – відкинено.

 

Голова трибуналу відчитав частину широких зізнань Миколи Мотики – зо слідства ще перед наглим судом – про його організування ОУН у Трускавці, про її членів і т. д.

 

Прокурор, котрого рішення суду, щоб відкинути його внесення, різнуло, неначе ножем під бік, ще раз пробує щастя, прийшов уже до себе і пропонує відчитати всі зізнання Мотики, підходячи до того з іншої сторони та з іншою мотивацією. Трибунал відкинув і те друге внесення. На залі здивування – нечасто можна стрінутися з чимсь таким у польському суді в політичних процесах.

 

Скінчивши читати, голова трибуналу питається:

- І що ж ви скажете, пане Мотика, на ці суперечності?

Мотика: Те саме, що й перед тим. Я хотів намішати саламахи, щоб не допустити до наглого суду. Мені було жаль Василя Біласа та й сам я стояв під тією загрозою.

Голова трибуналу: Як же ж ви уявляли собі, що врятуєте Біласа й себе?

Мотика: Відмовляю відповіді.

 

Прокурор третій раз виступає з внесенням відчитати зізнання Мотики, тим разом з процесу в наглому суді, і ствердити з них, чи дійсно Мотика хотів увести хаос у слідство для відвернення наглого суду.

 

Знову після півгодинної наради, трибунал це внесення допустив. Відчитано ту частину зізнань Мотики на наглому суді, що має зв'язок з сьогоднішнім процесом. Голова суду спершу не міг знайти акту, котрим поставлено Мотику під слідство в наглому суді, аж Мотика пригадав, що це було на допиті в слідчого судді 4 грудня, – знайдено цей акт.

Прокурор: Як ви хотіли рятувати Василя Біласа?

Мотика: Я хотів притягнути до справи якнайбільше людей, щоб слідство не могло скінчитися до 14 днів.

Прокурор: А чи вже на наглому суді не змінили ви свого погляду?

Мотика: Відмовляю відповіді.

Прокурор: А коли ви тоді зізнавали, що нал­жали до УВО, – була це правда?

Мотика: Відмовляю відповіді.

Прокурор: А ваше твердження тоді, що це ви завербували Василя Біласа – також правда?

Мотика: Я втретє відмовляю відповіді.

Прокурор: Чи ви завербували Ярослава Біласа до УВО?

Мотика: Відмовлю відповіді.

Прокурор: А хто належав до вашої п'ятки?

Мотика: Не знаю.

Прокурор: То ви казали, що Білас брав участь у нападі, і так хотіли його рятувати від наглого суду?

Мотика: Я заявляв і заявляю, що на запити в справі моїх зізнань на наглому суді не буду відповідати. Прошу мене про те не питатися.

Прокурор: Чи ваше зізнання про те, що Василь Білас ішов грабити пошту...

Голова трибуналу: (перебиває) Відхиляю це питання.

Прокурор: Чи Коссак тому вибрав Василя Біласа й Дмитра Данилишина до нападу в Городку, що вони були вправні в грабежі?

Голова трибуналу: Відхиляю це питання. Постанова суду вирішила не торкатися тих питань.

Прокурор: Чи ви й тепер є членом ОУН?

Мотика: Від червня 1932 року – ні.

Прокурор: Чи й тепер уважаєте діяльність ОУН шкідливою?

Мотика: не відповідає.

Прокурор (показує світлину): Чи це ваша п'ятка?

Мотика: Ні. Білас і Данилишин до моєї п'ятки не належали. Не належав теж Буній. Це принагідна світлина.

Прокурор: Як то? Принагідна, і сама п'ятка?

Мотика: Це не має нічого до речі.

 

Прокурор просто засипає Мотику градом питань, а той послідовно не відповідає ні на одне з них, зокрема щодо членства Бунія в ОУН. Тоді прокурор почав свій наступ на Мотику з іншого боку.

Прокурор: Чи ви пропонували комусь свої послуги?

Мотика: Це був мій трік, щоб вийти на волю.

Прокурор: Трік супроти прокурора? Ви ж бо писали листа до прокурора, а листа дістав комісар поліції.

Мотика: Я консеквентно далі відмовляю відповіді.

Прокурор: Так, я бачив вашу консеквентність, як ви на наглому суді підкидали стричок товаришеві. А були ви конфідентом поліції? (Поліційним донощиком).

Мотика: Ні!

 

Оборонець д-р Семен Шевчук стверджує питаннями до Мотики причину, чому він виступив ОУН. Коли його батько довідався про його зв'язки з організацією, дав йому такого лупня в шкуру, що Мотика відразу побіг до Біласа з проханням відпустити його з організації.

 

Допит Мотики протягнувся несподівано довго, виповнив до кінця ввесь день процесу. Його наглий зворот у способі оборони, його заперечення всього, чим давніш обтяжив товаришів, його відмова далі танцювати під дудку прокурора ясно свідчили, що Мотика хоче реабілітуватися і перед товаришами з ОУН і перед українською суспільністю.

 

Виступ Мотики в суді став сенсацією дня. Це ж був головний стовп обвинувачення прокурора проти Зенона Коссака та Ярослава Біласа, а тепер почав він висовгатися йому з рук. То ж не диво, що лава журналістів заповнилася до останнього місця, ще й крісла мусіли для них доставляти. Бо допит Мотики ще не скінчився, заповідається дальша сенсація в його двобою з прокурором. Цей останній мав учора свій "чорний день". Мотика справив йому несподіванку, трибунал відхиляв йому внесення – все те вивело Мостовского з рівноваги, він то блід, то червонів. Загальна думка серед оборонців, журналістів і публіки така, що прокурор схоче собі відбити вчорашню поразку й піде з новою атакою на Мотику.

 

Привели звинувачених – всі глядять на Мотику, білявого юнака в шоколядного кольору піджаку. Помітна зміна поведінки не тільки в нього самого, але і в поставі підсудних до нього. Першого дня бокували від нього, сьогодні ж з ним говорять.

 

В залі повно – і голки на землю не впустив би.

 

Голова трибуналу: Поясніть нам, пане Мотика, чому ви в цьому процесі так дуже змінили свої попередні зізнання?

Мотика: Я це вже сказав учора. Хотів відсунути наглий суд і намішав усякої неправди. Сьогодні тої потреби нема, небезпека наглого суду минула і я можу говорити правду.

Голова трибуналу: Чи ви були членом ОУН у Трускавці?

Мотика: Так.

Голова трибуналу: Вам відомо про якісь виступи ОУН та акти терору в Трускавці.

Мотика: Знаю про напад на пошту та вбивство Голуфка.

Голова трибуналу: Знаєте, хто це зробив?

Мотика: Ні.

 

Відповідаючи на дальші питання голови три­буналу, Мотика говорить, що Коссака "сипав" під натиском поліційного агента Гірного, а твердження, наче б то Коссак був комендантом УВО в Трускавці – видумані.

 

Його ще раз і ще раз, навпереміну голова трибуналу з допомічними суддями, випитують про давніші зв'язки його з ОУН та про попередні зізнання, на все те Мотика відповідає "не скажу", або "не знаю", або "відмовляю відповіді", покликаючися на вчорашню заяву, щоб не питати його про ті речі, бо він свої давніші зізнання видумав.

 

По цій неначе артилерійській підготовці, щоб утомити Мотику і схитнути його з рівноваги, почав свій наступ прокурор. Він теж ставив питання за питанням – а Мотика все "ні" та й "ні".

 

Прокурор: Чи знаєте, що це за вашими зізнаннями викрито зброю в Ярослава Біласа?

Мотика: Це неправда.

Прокурор: Чому ви обтяжили Петрія й Осипа Біласа?

Мотика: Відмовляю відповіді.

 

Далі Мотика заперечує всі питання прокурора про те, чи пропонував він поліції свої послуги, чи обіцяв "засипати" всю організацію за можливість виїхати за границю, і чи пропонував те саме суддям.

Прокурор: На вас хтось впливав, щоб ви змінили свої зізнання?

Мотика: Ні.

Прокурор: Обіцював вам щось?

Мотика: Ні.

 

На питання свого оборонця, д-ра Семена Шевчука, Мотика вияснює, що справді писав листа до прокурора, та не було в тому листі ніяких пропозицій, тільки ствердження його невинности. Прокурор його не закликав і відповіді не дав, тільки комісар Білєвіч списав з ним у тій справі протокол. Нічого "конкретного" в тому протоколі не було. Далі розказує Мотика, відповідаючи на питання оборонця, що в Ярослава Біласа поліція знайшла зброю перед арештом Мотики, отже не міг він "всипати" того на допиті після арешту. З Ярославом Біласом бачився він тільки передаючи йому листа, а потім на конфронтації в поліції тому не міг з ним узгіднювати зізнань.

 

Навіть присяжні судді, що звичайно на процесах мовчать і рідко випитують обвинувачених, і ті запитували його про деякі справи з його особистого життя перед арештом. Так і видно, що хотіли з'ясувати собі, що це за людина.

 

Присяжний суддя: Василь Білас був торговельним помічником, а притягнув до організації вас, гімназиста. А чи з уваги на становище вас обидвох не було це навпаки?

Мотика: Суспільне становище в ОУН ролі не грає. Не я його, тільки він мене завербував до організації.

 

Прокурор з подивугідною впертістю ще раз вносить, щоб відчитати слідчі зізнання Мотики, цим разом про вбивство Тадеуша Голуфка.

 

Противиться тому д-р Семен Шевчук. Це внесення не має нічого спільного з закидами акту обвинувачення супроти Миколи Мотики, воно обраховане лише на викликання настроїв у присяжних суддів. "Судова заля, це не перегонова площа, щоб ми тут грали на настроях", кінчає д-р Шевчук і дістає за цей вислів упімнення голови трибуналу.

 

В справі внесення прокурора трибунал вийшов на нараду, що тривала доволі довго. Внесення прокурора прийнято тільки частинно, з уваги на те, що підсудний Микола Мотика відмовляється відповідати на деякі питання, що мали своєю ціллю вияснити розбіжність між давнішими й теперішніми його зізнаннями. Трибунал рішив відчитати відповідні місця з його давніших зізнань, як теж із зізнань Василя Біласа.

 

На цьому скінчився довгий допит Миколи Мотики. Він сідає четвертим на лаві підсудних, на залю входить інтелігентний своїм виглядом юнак, Ярослав Білас, студент Української Господарської Академії в Под'єбрадах на Чехо-Словаччині, і зізнає:

 

"До Організації Українських Націоналістів не належу. Якщо я признався до того в часі слідства в тюрмі і навіть описав, як звербував мене Микола Мотика, то сталося це під впливом психічного стану, викликаного гнітючою атмосферою слідства і тюрми. Признався я тому, щоб якнайшвидше дістати акт обвинувачення і не продовжувати слідчого арешту.

 

Пригадую собі, що в неділю пополудні Мотика приніс мені синю конверту з адресою "Вп. В. Білас". В середині було одне тільки речення: "В. Д. Приїдьте до Дрогобича". (Правдоподібно скорочене: "Вельмишановний Друже", прим, автора.) Не було підпису. В слідстві щоправда сказав я, що був там підпис "К", але це піддали мені поліційні агенти у Львові з погрозами, що коли не згадаю в протоколі тієї букви "К", буду також відповідати за напад на пошту в Городку. Того самого дня ввечері Мотика ще раз був у мене і я, здивований змістом листа, сказав йому, що лист не для мене. Не знав я, чи був він призначений для Володимира, чи для Василя Біласа, і пішов до читальні, щоб стрінутися з котримось з них та вияснити це. По дорозі наткнувся я на Василя Біласа, сказав йому, що маю такого листа і не знаю, кому його доручити. Василь Білас узяв від мене конверту з листом, перечитав його, сказав "я вже знаю", і сховав до кишені. Що сталося пізніше з тим листом – мені невідомо. Голова трибуналу знову відчитує слідчі зізнання, Ярослав Білас заподав там, що на конверті адреси не було, а лист підписаний був літерою "К".

 

Підсудний повторяє, що так подиктували йому на поліції під погрозами поставити його під наглий суд, коли не підпише того протоколу. А на замітку, чому на наглому суді проти Біласа й Данилишина перший з них сказав, начебто дістав від Ярослава Біласа наказ поїхати до Дрогобича, пояснює підсудний, що можливо Василь Білас хотів таким способом боронитися. Василь Білас не був його свояком, навіть далеким, мали тільки обидва однакове назвище.

 

Як шостого приводять на допит Зенона Коссака. Власне, в акті обвинувачення поставлено його на четвертому місці, а тепер чомусь цей порядок змінили.

 

"До ОУН я не належав, – каже Коссак, – ніяких листів до Біласа через Мотику чи кого іншого не передавав. Нападу на пошту в Городку не підготовляв. У сам день нападу був у Дрогобичі, до год. 3 пополудні в родини Татухів, а потім до шостої без четвертини відбував лекції.

 

Арештований був тільки один раз, у Львові, під закидом убивства Голуфка. Тоді просидів я три місяці. В 1931 році був я в Дрогобичі, та не заїжджав додому. Тоді йшли там арешти і я боявся, щоб і мене не загорнули. Тому вступив я до мешкання Романа Барановського, діставши від нього у Львові карточку до господині його дрогобицького мешкання, він там з дружиною мали заплачене мешкання до кінця червня. Я стрінувся з ним випадково на вулиці, він дав мені візитівку, її пізніше власниця мешкання віддала поліції от і стільки всього мого знайомства з Романом Барановським".

 

Голова трибуналу: А чому обтяжує вас Мотика?

Коссак: Я вже під час наглого суду не міг собі того пояснити та й до сьогодні не знаю. Може це чийсь вплив, чиясь намова...

Прокурор: Звідки ви знаєте Романа Барановського?

Коссак: Через його жінку, вчительку музики, він з нею жив постійно в Дрогобичі. Потім вона втратила посаду й вони вернулися до Львова. В їх заплаченому мешканні був я всього один день, на основі білетика Романа Барановського до господині мешкання, пані Кобринської.

Прокурор: А звідки взялися поголоски про те, що ви були за кордоном?

Коссак: Це звичайні сплетні. Мої сусіди вигадали байку, що я виїхав до брата в Совпедію, а потім мав летіти понад нашу хату до Чехо-Словаччини і навіть кинути з літака листа на своє подвір'я. Просто смішно розказувати про таке.

 

В Перемишлі був я всього один раз, ще як гімназійний учень. Тернополя й Рогатина і на очі не бачив.

 

Арештували й мою сестру, не знаю за що, я сидів тоді в тюрмі. Ніколи не писав я до неї, щоб знайшла мені конспіративне мешкання.

Прокурор: А цей Барановський обтяжив вас, як члена ОУН?

Коссак: Про те не знаю.

 

Оборонець Коссака, д-р Маріян Глушкевич, стверджує, що в справі вбивства Тадеуша Голуфка Коссака допитували, як свідка, а не як обвинуваченого.

 

Голова трибуналу випитує Коссака про його перебування в кількох містах Галичини, як Стрий, Долина, Мізунь, Перемишль.

 

Прокурор хоче довідатися від Коссака, чого він їздив з Мізуня до Людвиківки, що лежить усього п'ять кілометрів від чехословацької границі, на що Коссак відповідає, що їздив не сам, а з цілою прогулькою, і має свідків на те, що не ходив до Чехо-Словаччини, вернувся з Людвиківки до Мізуня.

 

Одначе прокурор таки домагається покликати свідків, що Коссак був "комендантом ОУН на Дрогобиччину", що тримав контакти з багатьма членами ОУН, робив часті прогульки на чеську границю. А далі, що на з'їзді ОУН його обрали бойовим референтом і тому він підготовляв атентати й напади, м. і., на скарбову касу, на касу тартаку та на громадського післанця в Сколім.

 

Д-р Глушкевич у своєму спротиві широко мотивує, що слухати тих свідків непотрібно, бо воно нічим справи не вияснить, коли ж би трибунал тих свідків допустив, то він від себе вноситиме візвати свідками багато осіб, щоб виказати неправдивість зізнань прокурорських свідків у справі Коссака.

 

Остання обвинувачена, Марія Ковалюк, входить на залю усміхнена, голова трибуналу упоминає її за те, бо це, мовляв, не годиться з повагою суду. Зізнання її коротенькі, відносяться тільки до справи переховування Степана Мащака.

 

"До Організації Українських Націоналістів я не належала. Степана Мащака знала давніше і зустрічалася з ним доволі часто при всяких нагодах, завжди випадково. Дня 13 грудня 1932 року стрінулася з ним на вулиці, ми розговорилися і він жалівся, що перетомлений наукою. Це піддало мені думку запросити його до нас на відпочинок.

 

В акті обвинувачення пише прокурор, що Мащак був мені "од серця". А це незгідне з правдою, він був так просто товариш, як і інші. Ми ходили на проходи трохи не щодня, та говорили про байдужі справи, а не про любовні. І не згадував мені Мащак, що за ним шукає поліція".

 

Голова трибуналу: Пане Мащак, ви зізнавали передучора, що говорили тій пані про поліцію, яка за вами шукає.

Мащак: Я казав у хаті, що в мене була поліція. Правдоподібно панна Ковалюківна не зрозуміла це аж так, щоб за мною шукали. Поліція часто буває в мешканнях студентів.

Ковалюківна: Не пригадую собі такого.

Прокурор: А чи ви також інших хлопців запрошували до себе до Скнилова, коли вони були втомлені?

Ковалюківна: Ні, не запрошувала тому, що втомлені. В нас часто бували гостями товаришки й товариші і так само дехто з них запрошували й мене до себе, разом з іншими.