Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Городок. Про Біласа та Данилишина. Частина V. (Автор: Книш Зиновій)

опубліковано 29 груд. 2013 р., 02:27 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 січ. 2014 р., 11:49 ]

XI. Розділ

Слово за оборонцями: В. д-р Маріян Глушкевич

Як тільки скінчив говорити д-р Лев Ганкевич і з лави оборонців ладився виступати з промовою д-р Маріян Глушкевич, голова трибуналу проголосив заяву, що вдарила своєю несподіванкою всіх присутніх. Відложив він дальший біг процесу до чергового дня, четверга, година 9 вранці. Причини свого рішення не подав, та вона скоро вияснилася. Коли б процес продовжився і ще того самого дня, в середу, 21 грудня, наглий суд скінчився присудами смерти, а президент польської республіки не скористав зо свого права ласки – не можна б виконати присуду. Закон про наглі суди вимагав, щоб виконати присуд смерти до 24 годин. Цей же закон постановляв, що не вільно виконувати присудів смерти в неділі і святочні дні, а саме на другий день, 22 грудня, припадало врочисте свято греко-католицької Церкви – Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії. Рахуючися з тими можливостями, перервано процес.

 

В четвер о годині 9.05 вранці голова трибуналу дав слово останньому оборонцеві в цьому процесі, д-рові Маріянові Глушкевичеві, що захищав обвинуваченого Зенона Коссака такими словами:

 

Високий Наглий Суде!

Вельмишановні Панове Судді!

Маю честь звернутися до вас, як оборонець обвинуваченого Зенона Коссака. Звертаюся до вас з моїми найскритішими й найтаємнішими думками, що нуртують у моєму мізкові і в моїй душі вже довгі-довгі роки, і цю мою тайну хочу тут, немов на сповіді, висловити вам у цій великій, грізній справі. Коли б здавалося вам, що я говорю від речі – прошу звернути мені увагу, але і прошу теж вас слідкувати за моїми думками.

 

Перед 22 роками зголосився я до тодішнього президента апеляційного суду у Львові, Тхуржніцкого, з заявою, що покидаю судейське звання. Коли здивований зверхник запитався, чому це роблю, я сказав:

Ексцеленціє – не знаю законів.

Пригадав мені президент Тхуржніцкі, що це ж він сам перепитував мене при судейському іспиті й особисто переконався, що закони знаю дуже добре, я ж продовжував відповідати:

Ексцеленціє – не розумію і через те не знаю слова "смерть" у законі.

 

Таке було і таким лишилося моє глибоке переконання і тому я покинув судівництво та перейшов до адвокатського стану.

 

Законодавці й судді без розбору кидають тим словом, одначе я не можу собі відповісти на те, що таке смерть. І думка ця нуртує в моєму мізку вже десятки літ. Може, ще від тих перших хвилин, коли я, як молодий аплікант, сидів і слухав слів: "суддя прийшов до переконання", і тоді зродилася в мене думка про ту страшну недосконалість усіх засобів і способів, при допомозі яких справедливість шукає дороги до правди. Шукаючи тих доріг, покликається на такі ж самі недосконалі й законспіровані інстанції, як переконання, сумління. І тоді постало в мене питання, на яке й досі не маю відповіді. Бо так само, як ніхто не може мені відповісти, що таке смерть, не може й сказати мені, що таке "переконання". Чи вільно, наприклад, на підставі підозрінь визнати винним людину, спираючися на таких поняттях, як "переконання" або "сумління"? Що це є переконання, чи це функція мізку, чи тільки чуття, почувань? Що властиво значить саме слово "переконання", що його вживаємо в усяких значеннях, – досі не знаю і ніхто на те не дав мені відповіді.

 

Чи переконання основане на логіці, чи якраз тому переконання є такою небезпечною інстанцією наших діянь і вирішувань та постанов, що воно якраз не знає логіки, що логіка йому чужа, бож логіка, як математика, є одна в усій людськості, а навіть, здається, в усій вселенній. А з переконанням – які ж ми бачимо образи?

 

Прокурор, що обвинувачує Коссака, не зробив того проти свого переконання, і я, коли виступаю в його обороні, також переконаний про його невинність, а суд судить і скаже, що він на підставі свого переконання прийшов до такого, а не йнакшого висновку. Але й тут, серед суддів, дуже часто один має протилежну думку, що її диктує йому переконання, інше від переконань двох других суддів. Одна судова інстанція устійнює своє переконання так, інша в інакший спосіб, а третя знову зовсім інакше.

 

Отже я питаюся – що це є "переконання"? І здається, Високий Суде, що людськість від найдавніших часів і тисячеліть боліє над цим питанням, бо вже кодекс Гамурабі покликався на якісь речення, про які можемо твердити, що вони мали щось спільне з так званими доказовими теоріями. Вже знали, що переконання – це якась ірраціональна річ, і намагалися відгородити ту функцію якимись межами. І щойно новітнє законодавство устійнило це переконання, як якийсь абсолют, а я мусів би запитатися, чи це переконання – це та ірраціональна й ірреальна невідома, зглядна сила, що називається переконанням, чи може вона мати справді той привілей, що може бути збудована на фальшивих премісах, або на премісах, що їх бракує одної чи кількох ланок?

 

Судили опиря з Дюссельдорфу і знавці ствердили, що згідно з їхнім переконанням Кіртен є психічно і кримінально невідповідальний, а судді за своїм переконанням визнали його винним і засудили. І, не зважаючи на численні протести вчених, психіятрів і політичних кіл, міністр, за своїм найкращим переконанням, затвердив цей присуд і Кіртена повішено, а протоколу секції тіла досі не подано до публічного відома.

 

Ставав тут у Львові обвинувачений за вбивство Чопак (в "Ділі" заподано: Чабак). І його повішено, а розтин тіла показав повне заникнення однієї частини мізку. Все ж таки судді засудили його з переконання, і то на підставі щирого переконання. Якраз тут бачимо, що таке судейське переконання, це річ ілюзорна, непізнана, ірраціональна і, користуючися модерним словом, у кожному разі зглядна. І чи це переконання побудоване на логіці, на тій єдиній, вселюдській логіці, чи щось інше, що не конечно мусить знати логіку?

 

І нуртує в моїй душі та в моєму правничому мізку друге логічне питання: що це є "сумління" суддів? І тут мусімо відповісти, що не є це точно означене і завжди одне й те саме явище. На протязі тисячоліть сумління змінялося, бо й воно має свою експансію; свій розвиток. Спершу воно було моральним правилом невеличкої групи, опісля більшої, потім племени, згодом народу, тепер нації, а було й сумління раси і може бути сумлінням усієї людськосте.

 

Маємо різні категорії сумління, а його експансія іде не тільки вширш, але й у глибину.

 

Маємо сумління однієї кляси, однієї верстви, а найвиразнішим груповим сумлінням – це сумління національне. Вищим за нього може бути хіба сумління загальнолюдське. І сумління з віками теж міняється. Бо чи сумління в нинішньому розумінні того слова було сумлінням тих "равбріттерів" (по-німецькому: лицарів-грабіжників) котрі, коли ставили свої замки, вважали можливим і згідним з сумлінням живцем закопувати в землю вагітну жінку? Таке диктувало йому його сумління й одночасно жила в ньому віра, що його славний равбріттерський рід буде множитися, багатіти і вбиватися в силу. Або засада "око за око, зуб за зуб"? Це ж також вислів сумління даної епохи, даної раси. І ще недавно були такі часи, коли з глибоким, найкращим і найспокійнішим сумлінням судді засуджували людей палити живцем на кострі. Вони теж не йшли проти свого власного сумління, виконували те, що наказувало їм їхнє сумління суддів. Або, візьмім хоч би такий клич нового людського сумління, що його проголосив великий російський письменник Толстой: "Доволі крови!" Це також один рід сумління, цілком протилежного тому, що обов'язувало на другому кінці світа. А ще інше розуміння людського сумління казало польському поетові Леопольдові Стаффові, писати, що "нема вини, нема кари, нема кривди – є тільки терпіння".

 

Чим же ж у такому випадку має бути сумління суддів? Чи воно має бути пристосоване до якоїсь певної групи, кляси, нації? Є країни, де панівна – національна совість. Є й така країна, де панує і про все вирішує "революційне сумління". Може бути введене і вселюдське сумління. Але воно, якщо мало б собі заслужити на назву сумління ідеального, мусіло б бути функцією не ірраціональною, а функцією логіки, людського мізку, тієї людської математики, яку кожен з нас носить у собі. І наша культура, панове судді, наша цивілізація і наше правознавство щораз більше схиляється в тому напрямі. А коли наше судейське сумління має бути раціональною цінністю, то наші висновки мусять спиратися тільки на фактах. Старий і мудрий римлянин сказав: "Дай мені факти, дам тобі справедливість", але так написано і тільки написано. Бо і в римському праві було таке, що коли суддя не міг рішитися, на котрий бік прихилитися, він мав право сказати "не квід". І нічого іншого це не значило, нічого іншого не міг мати на думці римський законодавець, коли це устійнював, як тільки те, що можна в судівництві стрінутися з фактом, що буде ілюзорний, ареальний, бо вже навіть тоді люди дуже багато знали про так званий ірраціоналізм, а ми до цієї пори про те не здаємо собі справи.

 

Німецькі історики щойно в останні роки трактують це питання, що є щось ірраціональне в людській історії народів та в історичних подіях, що є якась недосліджена сила, але яка все таки існує і проявляється.

 

Мусимо признати, що і в тій тисячолітній драмі двох народів, які замешкують цю землю, в цій драмі, де на кожному кроці, в кожну мить проявляється щось, що не дасться пояснити тим, що великий грецький філософ назвав "людським розумом": що в цій величезній драмі тих двох великих комплексів, які складаються з мільйонів людей, нема людей, нема одиниць, котрі могли б прийти до висновку чисто розумового, нема таких, що мали б талант, що володіли б мистецтвом розуміти і впливати на чужу національну психіку; котрі знали б чужий, так сказати б, психологічний комплекс і зуміли б розбурхані, схвильовані пристрасті в чужій національній психіці перетворити на почуття, подиктоване розумом, на почуття зичливосте. І тут якраз зустрічаємося з тим ірраціональним первнем, який дуже часто є алогічний.

 

Кожен з нас говорить про себе, що володіє тим найвищим добром, яке робить нас багатими на землі – людським розумом. Але тут цей розум безсильний, тут він банкротує, тут він терпить кризу. На руїні атенської держави постав великий мистецький твір – група Ляокоона, батько й діти, що їх обкручує вуж, а вони дивляться на себе з болем. Багато людей намагалося розв'язати загадку, що саме там приховується, що є закляте в тій групі, і різно вияснили. А мені здається, що ця група Ляокоона є якраз уосібленням того ірраціонального, того, що як величезний вуж, якого не видно, якого не бачать там ані діти, ані батько, оплітає їх тіло, їх душу і їхній мізок. І робить їх незрячими, а їм здається, що це з них один одного оплітає, і тому з таким жалем звертаються до себе.

 

Так є в світі, і в людській душі багато ірраціонального, чого ми розумом збагнути не можемо. І так, панове судді, ми не тільки в житті цих двох народів, але й у кожній окремій справі, як і в кожному політичному процесі бачимо ці ірраціональні моменти. І зрештою, як собі вияснити те, що чомусь один з обвинувачених признається, опісля відкликає те саме, один обтяжує другого, а третій мовчить, і знову інший говорить без перериву?

 

Ці речі так само таємні, так само законспіровані, як і той дрібний факт, що трапився на цьому процесі. Сказав свідок Коллєр, що коли посипалися стріли і був поранений Слуґоцкі, то чомусь, не знає, з якої інспірації, сказав до Коллєра: "Бачите, пострілили мене, але це вас чекало". Звідкіля це взялося? Знову щось нерозумове, ірраціональне. І якщо б Коллєр не знав Слугоцкого, а Слуґоцкі Коллєра, то напевно прокурор набрав би переконання, що Слугоцкі щось знає, і намагався б це вияснити й обвинувачувати Біласа й Данилишина в намаганому вбивстві Коллєра.

 

Тому треба великого знання людської душі, щоб з тих усіх матеріалів, що їх нам дав процес, знайти те, що для справи може принести користь і насвітлення, а не шкоду й затемнення. І все таки мусимо прийти до того, що коли судити – то треба послуговуватися логікою, а не почуваннями; що коли судимо, то треба покликати на поміч логіку, таку стислу і докладну і єдину логіку, якою докладною і єдиною є математика. А найперше тому цього потрібно, щоб відкинути той оптичний ефект лави обвинувачених. Мимохіть здається, що всякий, хто сидить тут на цій лаві, кого посадив тут прокурор, сидить по заслузі. Але самі знаєте, панове, що не завжди це правда. Хто не сидів на лаві підсудних, той цієї психології звинувачених абсолютно не знає. Не знає того, що людина здорова, логічно думаюча, посаджена тут, стає людиною хворою, людиною цілком інакшою. Лава обвинувачених є немов якоюсь заслоною, що спускається й підноситься перед людською душею, і той, хто відповідає з лави обвинувачених, є інший психічно й фізично від того, що стоїть з боку від неї.

 

Зверніть, будь ласка, увагу на цей момент, на те особливо небезпечне становище обвинуваченого, але невинного, коли він сидить на одній лаві з іншими, винними. Те сусідство, ця льокальна солідарність, солідарність місця, насуває нам думку про їхню солідарність психічну, а в слід за тим і кримінальну. А все те складається на те, що може зродитися думка несправедливости і прошу відкинути це марево від себе. Вже наш старий закон Литовського Статуту, отой спільний наш і ваш дорібок, каже, що "суджений може бути тільки той, хто винний". А, власне, що тут робить Коссак? Тут, на лаві звинувачених? Отож я, достойні панове, уважаю і так я зрозумів, що в конструкції акту звинувачення є він кільцем, що зв'язує інших, бо, обвинувачуючи цих підсудних, конечно треба було поставити якусь фігуру, котрій можна було б приписати моральне справництво тієї всієї справи. А факти? Які ж вони в цій справі?

 

Фактом є, що в слідстві Василь Білас обтяжив Зенона Коссака. Але рівновартним фактом є те, що він ці зізнання відкликав, а відкликуючи їх, подав цілком зрозумілі причини того свого поступку. І прощу взяти теж до уваги те, що обвинувачений Білас не мав найменшої змоги порозумітися в тій справі з моїм клієнтом. Так само і Ярослав Білас. що кинув на Зенона Коссака навіть не підозріння, тільки саму його тінь, і він теж тут це заперечив.

 

Третій є Мотика. Цей молодий чоловік, що так цинічно ставився до питань оборонців, зате з таким поспіхом намагався відповідати на кожне питання прокурора. Не треба спеціальних здібностей, щоб пізнати, що всі ті його свідчення були завчені, і навіть не він сам їх майстрував. Я особисто вірю, що хтось їх для нього виробив і його вивчив. Також дуже багато дає мені до думання і факт, що прокурор покликав, а потім відкликав багато своїх свідків на обвинувачення.

 

В своєму запалі, в своїй гіпнотичній хворобі Мотика належав до Організації Українських Націоналістів. З таким самим запалом і гіпнотичною хворобою він виступає тут проти ОУН. І як це сталося, що з запеклого аж до хвороби члена ОУН він зразу перейшов до найтяжчих її ворогів та обвинувачів? Перед тим він був без усяких моральних застережень відданий для ОУН, тепер же ж, без усяких моральних застережень відданий її найбільшим ворогам. І прошу звернути увагу на те, що тут він являється ворогом ОУН не як абстрактної організації, як вияву певної політичної думки, ідеології, але його свідчення йдуть з чисто особистих причин і проти осіб, колись його найбільших приятелів. Він їх ненавидить і просто любується в тому, щоб якнайглибше їх закопати. Прошу тільки зрозуміти, як це сталося, що людина, яка була віддана ідеї, з моментом, коли наступила в ній переміна, ця здогадна переміна щодо доцільносте метод організації, стає не ворогом тієї організації, але й донощиком?

 

І чи справді він прийшов сюди, як свідок, покинувши всій свої земні почування, симпатії й антипатії, свідок, що має в чистоті зізнати про все те, що правдиве, без усякого наміру що-небудь прибільшувати, або применшувати? Ми бачили тут як він намагався вилляти свої почування помсти на. підсудних і раз-у-раз говорив, що він сам того не бачив, але що він це знає, бо йому казав той чи інший, і, як ми чули, він хотів знати багато. Він намагається знати і з'ясувати тут майже все, що стосується до цієї організації і до цих людей. І виступає не так у якості свідка, як у якості обвинувача, дуже часто навіть у ролі експерта. Він являє собою якийсь дивний, небачений ще досі в судовій залі твір, – чи, не знаю, – чи відносин, чи процесової політики, чи, може, якогось нового духа або тенденції.

 

І які ж він подає мотиви, чому він уважає ідеологію і змагання ОУН шкідливими? При оцінці вартости підпільної організації та її способу діяння він не руководиться нічим іншим, як чисто утилітарними спонуками. Мовляв, уряд буде нам замикати школи, буде розв'язувати інституції, ну, і я додам, – про посаду буде трудніше. Не можу зрозуміти, як може, в дійсності, молода людина підходити до таких справ таким способом. Він говорить, що Коссак був повітовим комендантом на Дрогобич і знає про те добре, а звідки? Сказав йому Білас. І таке подібне можна сказати про всі його свідчення.

 

Ярослав Білас не сказав, чи лист, що його доручив Мотика, мав конспіративний зміст. Не сказав, хто автор листа. А Мотика не посвідчив, що автором є Коссак. Мотика не знав почерку письма Коссака, не знав того і Ярослав Білас. Цілком не знаємо, що було в тому листі.

 

Нема доказу, чи Коссак знав про мету поїздки. Робота організації могла полягати і на пропаганді. Чи в тому випадку метою поїздки було "дати поміч" у збройному нападі в Городку, – того доказати ніхто не міг.

 

Коссака можна б визнати винним тільки тоді, якщо б він знав, що буде напад. А такого доказу нема. Про мету поїздки знала тільки крайова команда. Тут приходить аналогія з виїздом Жураківського зо Станиславова до Львова. Його також висилав хтось старший становищем. Та він напевно не знав, куди й на що посилає, бо не посилав би на збройний напад хвору на серце людину.

 

Якщо говорити б за відповідальність Коссака, то хіба за якийсь "долюс евентуаліс" (юридична конструкція з римського права).

 

Врешті, навіть якби Коссак знав, то стаття 31 закону про наглі суди не говорить про "підбурювання" з параграфів 26 і 27.

 

Наприкінці я хотів би, від нас усіх, докинути до глибокої промови д-ра Старосольського ще кілька думок, не моїх власних, тільки чужих. Бо справа, що її судимо, справді небуденна. Як сказав Лє Бон, – за одиницями, що діють, стоять "генії", духи-демони, які їх ведуть, а вони ж самі, ті одиниці є тільки знаряддями правильної чи неправильної ідеї і масової суґґестії, що посувають людей, як фігури на шахівниці. Ті фігури самі вірять, що мають волю, та в дійсності вони під примусом чужої волі. Ми були б занадто дрібничкові, якби за рухи народу відповідальними робили одиниці, ті одиниці, що охоплені ідеями-примарами і бажають визволення і не можуть знайти заспокоєння. Одиниці, що їх розум засліпила ілюзія, ніколи не переступлять межі нереального. І судити невласновільні одиниці за діла демонів нам не вільно.

 

Кінчу і прошу, щоб суд звільнив Зенона Коссака, то значить, щоб передав його справу перед звичайне судове поступування. Я вичерпав не тільки тему, але й вашу увагу, панове судді. Не вичерпав я тільки вашого сумління, бо воно бездонно глибоке, таке саме, як моє передсвідчення про невинність Коссака".

 

XIII. Розділ

Трагічний кінець і героїчна смерть

Прогомоніли промови оборонців, настали останні хвилини процесу. Це відбилося на всіх, за вийнятком самих обвинувачених. Позірний спокій оборонців приховував під собою турботу за долю підсудних. Хоч оборонці заздалегідь майже певні були висліду процесу, проте старалися не давати того пізнати по собі, щоб не гасити останньої іскри надії в рідні підсудних. Одні тільки обвинувачені вели себе так само, як і в ході всього процесу – спокійно, без смутку та пригноблення, але й без бравади та "шибеничного гумору".

 

Голова трибуналу повідомляє підсудних, що закон дає їм право до "останнього слова" і питається, чи хочуть вони з того скористати.

 

Встає Данилишин і промовляє одне тільки речення:

 

"Я знаю, що мене чекає і жаль мені тільки, що не зможу працювати для моєї неньки-України".

 

За ним піднімається Білас:

 

"Я свідомий моєї вини й кари, але я націоналіст-революціонер, і одного мені лише жаль, що я своїми зізнаннями кинув тінь підозріння на Коссака. Коссак невинний" (Подано за "Ділом". Виглядає, що текст неточний, передає тільки зміст заяви Біласа. Інші тексти заяви, в котрій важне кожне слово, різняться від "Діла".)

 

Підсудні Жураківський і Коссак зреклися останнього слова.

 

Останнє слово Василя Біласа викликало пізніше контроверсію в публіцистиці та в істориків націоналістичного руху. Дехто хотів інтерпретувати його так, наче б Василь Білас признав за собою вину в розумінні польського карного кодексу. Бо до того часу члени Української Військової Організації і пізніше члени Організації Українських Націоналістів признавалися тільки до виконання вчинку, чи до приналежносте до своєї організації, ніколи не ставляючи знаків рівняння між таким признанням і виною по думці чужих законів, на основі яких судили їх чужі суди. Дехто взагалі заперечував, начебто Білас ужив слова "вина" в своєму останньому слові. Його власний оборонець, д-р Олександер Марітчак, у своїх спогадах два рази вертається до тієї справи:

 

"Така була основна лінія оборони. Тому то подана в деяких публікаціях про процес Біласа й Данилишина та товаришів мнима заява Біласа: "Я свідомий своєї вини й кари" – не відповідає ані лінії оборони, ані теж заявам Біласа в часі процесу. Як Білас та решта обвинувачених, так і оборона стояли на становищі, що ніякої вини по стороні підсудних не було. Був наказ ("Детройтські Вісті" з 14 січня 1967 року) і на закінчення серії своїх статей знову ж з притиском підкреслює:

 

"Звідомлення про справу Біласа й Данилишина подаю з власного переживання і з перебігу процесу, де я був оборонцем. Тому зі здивуванням перечитував я деякі ревеляції з процесу, які вправді величали наших героїв, але вкладали їм в уста такі вислови, яких вони ніколи не вживали. Як приклад, вкажу тільки на одне заподання, неначето Білас на процесі мав висловитися: "Я свідомий своєї вини й кари". Я вже згадував про нашу лінію оборони. І загал оборонців і також усі підсудні стояли на становищі, що по стороні обвинувачених не було ніякої вини та що вони діяли з наказу УВО, якої вони були здисциплінованими членами. Такої лінії оборони придержувався також Василь Білас. Признання вини було б тільки на руку польському трибуналові і прокуророві. Нехай, отже, мої звідомлення про процес залишаться для належного висвітлення справи та в пам'ять геройської смерти сл. п. Біласа й Данилишина для справи їх дорогої Батьківщини" ("Детройтські Вісті", 28 січня 1967 року).

 

Одначе в усіх друкованих звідомленнях, доступних авторові, в останньому слові Василя Біласа виступає "вина й кара", хоч у стилізації заяви Біласа видно деякі ріжниці, дуже зрештою невеликі, правдоподібно тому, що всі цитують те на підставі своєї власної пам'яти. Подаємо тут усе, що вдалося нам зібрати:

 

"Я свідомий своєї вини й кари. Я націоналіст-революціонер. Я селянин. Бажав я селянам показати шлях до визволення. В своїм житті я поповнив один злочин, а саме під час слідства, бажаючи відволікти справу, я кинув підозріння на товариша Коссака. Я є свідомий свого злочину і тому ще раз на цьому місці стверджую, що товариш Коссак є рішуче невинний і ще раз невинний" ("Сурма" за грудень 1932 рік)

 

Це найдовший текст і не видається нам автентичний. Його, мабуть доповнила редакція "Сурми" очевидними, але не висказаними в словах інтенціями Василя Біласа.

 

"Я свідомий своєї вини й кари. Я український націоналіст і революціонер. Але в своєму житті я поповнив один злочин, а саме: під час слідства, бажаючи проволікти свою справу, я кинув підозріння на товариша Коссака. Я є свідомий того (підкреслення моє, З. К.) злочину й тому ще раз на цьому місці стверджую, що товариш Коссак є рішуче невинний і ще раз невинний" (Д-р Петро Мірчук: Нарис історії ОУН, т. І., стор. 318.)

 

Майже тими самими словами подає текст останньої заяви Василя Біласа редактор Данило Чайковський, правдоподібно тому, що теж користувався "Новим Часом":

"Я свідомий своєї вини й кари. Я націоналіст і революціонер. У своєму житті я поповнив один злочин, а саме під час слідства, бажаючи відволікти свою справу, я кинув підозріння на товариша Коссака. Я є свідомий того злочину і тому ще раз на цьому місці стверджую, що товариш Коссак є невинний і ще раз невинний" (Данило Чайковський: цитована праця, стор. 189.)

 

В обох останніх текстах, на відміну від двох попередніх, подано "я свідомий того злочину", т. зн. обтяження Коссака, а не нападу на пошту в Городку. Це дало привід редакторові Данилові Чайковському до такої інтерпретації останнього слова Василя Біласа:

 

"Стверджуючи "свідомість своєї вини й кари", сл. п. Василь Білас мав на думці прогріх супроти свого друга, теж члена УВО-ОУН, сл. п. Зенона Коссака, а не провину проти польської держави, чи влади. Бажаючи продовжити розправу, Василь Білас признався, нібито він одержав наказ від Зенона Коссака. Це твердження він під час розправи відкликав" (Данило Чайковський: цитована праця, стор. 81.)

 

Нам видається, що, сказав Білас в останньому слові "вина", чи не сказав, – це не має аніякісінького значення і в нічому не поменшує пам'яти про нього не тільки в націоналістичному русі, але й усьому українському народові. Бо ж навіть як і вжив він слова "вина", то напевно не думав осуджувати чи знецінювати того, за що боровся ввесь свій молодий ще вік і за що прийняв смерть з руки ворога. Він просто висказав це, не вдумуючися в тонкощі, з якими можна б інтерпретувати його останнє слово, мавши на думці сказати, що він сподівається смертної кари, але як націоналіст-революціонер її не лякається. От і все! Обидва ці слова, "вина й кара", так нерозлучно вживаються, повторюються в книжках і навіть тоді в газетах, на самому процесі, що для молодого, бо всього 21-літнього юнака, без повної освіти, стали неначе однією монетою, що має дві сторони: вину й кару.

 

О годині 13.30 зранку пішов трибунал на нараду, що тривала всього пів години.

 

Серед могильної тиші голова трибуналу Ягодзіньскі відчитав присуд:

 

Дмитро Данилишин, Василь Білас і Маріян Жураківський присуджені до кари смерти. Справу Коссака передано звичайному судові.

 

Суд прийняв, що вина всіх трьох підсудних доказана на процесі, а саме:

- всі вони брали участь у збройному нападі на поштову касу і забрали чуже майно, вживаючи насильства,

- Дмитро Данилишин свідомо стріляв до поліциста Евґеніюша Слугоцкого з наміром убити його і не вбив тільки випадково,

- так само свідомо стрілив Данилишин до Олекси Андрухова, мавши намір позбавити його життя, і тільки випадково не вбив,

- Василь Білас стрілив до поліциста Коята, поцілив його в груди й убив.

 

В мотивах присуду трибунал покликувався головно на признання самих обвинувачених. Суд повірив твердженням Слугоцкого, що до нього стріляв Данилишин, а Коята вбив Білас. Не повірив признанню Данилишина до обох тих злочинів, прийнявши, що Данилишин хотів таким способом спасати свого молодшого товариша й сестрінка. Не дав теж віри обороні Данилишина, що він не хотів убити Олексу Андрухова, бо стріл був ззаду, в плече.

 

Суд не знайшов пом'якшувальних обставин з 2 і 3 статей закону.

 

В справі Коссака трибунал не був однозгідний, тому передав справу звичайному судові (в зв'язку з тією справою д-р Петро Мірчук на стор. 320-321 цитованої книжки, подає таку "історійку":

 

"Разом з одним українським громадянином зо Львова, який тепер живе на еміграції, Роман Шухевич поставив перед собою завдання врятувати Коссака від шибениці чи довговічного ув'язнення.

 

Згідно з польським карним кодексом щодо негайних судів, для того, щоб засудити підсудного на кару смерти, треба було одностайности цілого трибуналу, цебто, однозгідного погодження всіх трьох суддів. Якщо хоч один суддя виявив сумнів, чи утримався від голосування над карою смерти, справа даного підсудного переходила до звичайного суду. Знаючи це, Роман Шухевич і згаданий українець зо Львова подбали про те, щоб підкупити одного з польських суддів. У багатого громадянина з Дрогобиччини вдалося одержати більшу суму грошей на оборону Коссака. За першим разом цей громадянин передав тисячу польських злотих, опісля інші суми. Оборонцем Коссака став д-р Маріян Глушкевич, який у поляків мав марку москвофіла. Д-р Глушкевич погодився "переговорити" з одним з суддів, які судили учасників нападу на пошту в Городку. Він улаштував прийняття і дав польському судді готівку. (Підкреслення моє, З. К.). Під час наради суддя сказав до своїх колеґ, що він сумнівається щодо вини Коссака, тому не може голосувати за його засудженням".

 

Одна з чергових вигадок згаданого автора. Перемішані тут, м. і., дві справи: збірка на оборону підсудних і заходи за звільненням Коссака. Не перечимо, що такі заходи могли бути і навіть повинні були бути, і що ними займався Роман Шухевич. У книжці "Розбрат" згадував я про намагання визволити Степана Бандеру з тюрми у Вронках, що до них теж і Роман Шухевич прикладав свою руку. Також далекі ми від того, щоб уважати непідкупними польських суддів. Вони такі ж самі люди, як інші, з усіми людськими слабостями, до котрих належить теж захланність на гроші. В моїх дослідах історії Української Військової Організації натрапляв я на факти підкупства і поліційних і судових органів. Особливо відносно перших спеціалістом був покійний уже сьогодні оборонець д-р Семен Шевчук, якому не один підсудний через те завдячував своє звільнення. Але ніколи не важився він робити це особисто тільки через посередників. Підкупства суддів, зрештою доволі рідкі, не тому, щоб судді були так дуже чесні, але просто через брак грошей, якщо були, то йшли тільки при столику гри в карти, без ніякого натяку, чому програються гроші до судді, І без виразного зобов'язання судді. Говорити про те, що д-р Глушкевич, оборонець у наглому суді який поставив на ноги всю польську громадськість у цілій державі, влаштував спеціальне прийняття для судді та вручив йому особисто гроші, може справді хіба один тільки автор цитованої книжки. Ні один адвокат, а тим більше д-р Глушкевич, не брав би на себе такого риску, і ні один суддя не насмілився б брати особисто гроші від оборонця та ще в такій справі.

 

Вже не згадуємо про те, що підкупство в справі Коссака не так то й було потрібне. Це правда, що грозила йому небезпека, бо в наглому суді все може трапитись і змоги направити це у відкликові – нема. Але не забуваймо, що сам голова трибуналу Яґодзіньскі признався одному з оборонців, д-рові Костеві Паньківському (гл. вище) про готовий уже вирок для підсудних, в якому передбачено було передати Коссака до звичайного суду. Такої самої думки були теж оборонці а зокрема свідчить про те д-р Степан Шухевич (гл. стор. 244 цитованої праці Данила Чайковського) і на доказ правдивости своїх передбачувань подає свою розмову з Яґодзіньским уже після присуду. Нав'язуючи до промови д-ра Глушкевича, Яґодзіньскі мав висказатися так: «Я вже хотів відобрати йому слово. Під час цілої розправи Коссакові не грозила кара смерти а він водно "смерть" і "смерть" бачить, що двом чи трьом особам грозить смерть, а він постійно їм ту смерть пригадує". (Там же, стор. 223)

 

Було майже неможливо впродовж пів години перевести нараду трибуналу, видати присуд, записати на письмі його разом з мотивацією. Це наводить думку, що присуд був готовий і написаний уже давніше, ще заки скінчився процес і заки трибунал пішов на нараду.

 

Після відчитання присуду з мотивацією від імені оборони поставив внесення д-р Володимир Старосольський, щоб трибунал пред'явив засуджених до ласки президентові держави, заповідаючи водночас, що оборона також від себе вишле таке прохання.

 

(До цієї справи завважує д-р Степан Шухевич у своїх спогадах:

 

"Після скінчення мотивації, раптом устав д-р Володимир Старосольський і від імені всіх трьох засуджених попросив суд, щоб подав їх президентові до уласкавлення. Цей крок д-ра Старосольського, без порозуміння з іншими оборонцями, – мене обурив, про що я зразу сказав д-рові Старосольському, коли він скінчив говорити. Причина була проста: Данилишин і Білас повинні були вийти з залі розправ, як чисті українські революціонери, без плями. Прохання про уласкавлення мимоволі кидає якусь тінь на авреолю революціонера. Правдою є, що обов'язком оборонців було вжити всіх засобів для рятування життя хлопців, у тому й просити про їхнє уласкавлення, але це годилося зробити аж після розправи, в бюрі предсідника, а ніколи публічно в залі розправ. Д-р Старосольський признав мені рацію. (Чайковський, стор. 225).

 

Прокурор запротестував проти того, щоб трибунал пред’являв засуджених до ласки президентові держави, а потім поправився, що це відноситься тільки до Біласа й Данилишина, справу ж Жураківського він лишає вільній руці суду.

 

(До того місця в процесі знову вирвався д-р Мірчук, пишучи на стор. 318:

Данилишин і Білас заявили, що вони про жадне уласкавлення не просять".

 

Не подав він, звідки це взяв і на якій основі написав. Але ми сумлінно переглянули доступний нам джерельний матеріал і не знайшли, щоб у судовій залі Білас і Данилишин складали таку заяву. Авже ж, що не просили помилування. Не просили хоч би й тим, що мовчали. Та це не значить, що зверталися вони з такими словами до трибуналу.)

 

Трибунал пішов на нараду до голови окружного суду, оборонці поспішили стилізувати своє прохання, судова заля пустіла – наглий суд скінчився.

 

Звітодавець "Діла" кінчав свій судовий репортаж такими словами:

 

"Засуджені хлопці спокійно, без жодного поруху обличчя, не змінюючи ні трохи своєї поведінки за ввесь час процесу, вислухали присуду і заяви своїх оборонців. Оточені гуртом поліцистів, залишилися самотою в залі, з якої трохи згодом, через опорожнений уже передсінок та задні сходи вивели їх одинцем до в’язничної каритки. Ще хвилина – і вона помчала на Казимирівську вулицю, а за нею плятформи з поліційною охороною.

 

Перед судом гуртки людей ділилися останніми враженнями про трагедію, за якою слідкували протягом шести днів та яка залишить важкий спогад на все їх життя".

 

Єдине, що вдалося нам ствердити і про що згадує теж редактор Чайковський, це те, що Данилишин заборонив оборонцям просити про його помилування. Але не публічно, на залі, це мусіло бути в часі побачення з ними вже після засуду. Писав про те надзвичайний додаток до часопису «Новий Час", що з'явився в продажу на вулицях Львова вже пів години після присуду. Сказано там, що д-р Старосольський від імені всієї оборони вислав телеграфічно до президента Польщі прохання про помилування засуджених на кару смерти, не зважаючи на категоричну заборону Данилишина. (Чайковський, стор. 192).

 

Нам здається, що Білас і Данилишин настільки великі постаті в історії революційного українського націоналістичного руху, що не потребують підсолоджування "істориків"

 

Право ласки надавала президентові республіки конституція, що в своїй статті 47 говорить:

 

"Право дарувати і злагіднювати кару та дарувати наслідки карно-судового засуду в окремих випадках – прислугує президентові республіки".

 

Отже з формально-правного і конституційного боку президент не в'язаний нічиєю думкою чи пропозицією. Проте в практиці президент рідко коли рішить інакше від того, як йому запропонує його цивільна канцелярія.

 

Всі зусилля оборонців, рідні та й організованої української суспільности, щоб урятувати життя засудженим, ішли спішними телеграмами до президента Ігнацого Мосціцкого. Оборонці спільно за власними підписами вислали йому таку телеграму:

 

"Оборонці засуджених на смерть у наглому суді у Львові Данилишина, Біласа й Жураківського гаряче просять, щоб пан президент республіки, в ім'я любови обох народів, зволив застосувати право ласки до всіх засуджених".

 

Це було приватне прохання оборонців. Подібного змісту телеграма з внесенням на помилування пішла від оборони також офіційною дорогою через суд.

 

В акції за помилуванням дуже активну участь взяло теж українське жіноцтво. Жінки збирали підписи під окрему петицію до президента і вислали її телеграфічним шляхом. Також звернулися вони до жінки маршала Юзефа Пілсудского.

 

Передбачаючи смертні присуди в наглому процесі, Українська Парляментарна Репрезентація заздалегідь доручила своєму членові Остапові Луцькому вживати всіх можливих засобів на варшавському ґрунті на помилування засуджених. Хоч як роз'юшена була польська – і без того україножерна – публічна опінія, хоч як і постава трибуналу й ароґантна поведінка прокурора Мостовского мало давали надії, все ж таки якась її іскра тліла на дні душі в усіх, тим більше, що спокійна і скромна, але повна гідности і палкого патріотизму поведінка геройських хлопців мусіла з'єднати собі симпатії навіть у декого з поляків. Один з визначних польських політичних діячів обіцяв особисто представити ту справу президентові Мосціцкому, роз'яснити йому становище оборони й усієї української суспільности, що з уваги на вмішання до наглого суду справи Тадеуша Голуфка, конче потрібно зберегти життя Біласа й Данилишина для окремого пізнішого процесу за те вбивство.

 

Тридцять років пізніше опубліковано інформацію про ще одну спробу українських парляментаристів урятувати життя Біласові й Данилишинові. Кооперативний часопис в ЗСА, "Наш Світ", у посмертній згадці про інж. Юліяна Павликовського, директора Ревізійного Союзу Українських Кооператив у Львові, подаючи перегляд його многогранної суспільно-економічної та політичної діяльности, згадує теж про його інтервенцію в міністра Пєрацкого в справі помилування Біласа й Данилишина. Нав'язуючи до тієї згадки, інж. Роман Загайкевич, син другого тодішнього визначного громадянина й політика, в тому часі віцемаршалка варшавського сейму, д-ра Володимира Загайкевича, писав до автора:

 

(Лист з дати Ірвінґтон, Нью Джерзі, 11 листопада 1970 року.)

 

"З приводу 70-річної річниці народин мого батька, відвідала його в таборі переміщених осіб у Міттенвальді делегація, і тоді інж. Юліян Павликовський відсвіжив нам картину інтервенції, переповідаючи:

 

"Кабінет міністра внутрішніх справ був ду­е непривітний, довгий, вузький та високий. Просто пригноблюючий. В одному кінці кімнати розставлені були темні клюбові меблі. Міністр почастував делегацію, в склад якої входили сенатор інж. Юліян Павликовський і віцемаршал сейму д-р Володимир Загайкевич, цигарками й сигарами, та вона від того відмовилася. Коли делегація скінчила реферувати справу, міністр підвівся і почав у задумі ходити з одного кінця кімнати до другого. Здавалося, що це тягнеться в безконечність. Вкінці став і сказав: "Панове, нема двох думок, що Білас і Данилишин – геройські хлопці. Але державна рація вимагає, щоб їх стратити. (Павза). А коли б панове скористалися з моїх слів та опублікували їх, я проголошу це неймовірною брехнею".

 

Ось так трьома шляхами ішли заходи про помилування: від правничого, громадського та політичного українського світа.

 

До українців долучилося ще чотири поляки, колишні польські бойовики з революційної діяльности за царських часів, а тепер члени опозиційної до уряду Польської Партії Соціялістичної (ППС): Томаш Арціщевскі, Квапіньскі, Добровольскі і Пурталь, що післали президентові таку телеграму: "Нижче підписані, члени колишньої бойової організації Польської Партії Соціялістичної, просять пана президента республіки помилувати в ім'я засад людяности засуджених наглим судом у Львові на кару смерти трьох українців, які в своєму переконанні боролися за волю свого народу".

 

Всі ті заходи не довели до нічого. О годині 4.30 пополудні прийшла відповідь з канцелярії президента Польщі, що він не скористав зо свого права ласки щодо Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Тільки Маріянові Жураківському кару смерти перемінено на 15 років важкої тюрми.

 

На рішення Варшави ждав прокурор у своєму кабінеті і всі оборонці в адвокатській кімнаті судового будинку. Заки ще до суду дійшло офіційне повідомлення, знали про його зміст редакції львівських часописів зо спеціяльного комунікату Польської Агенції Телеграфічної (ПАТ).

 

Виконання присуду належить до прокурора. Мостовскі призначив час: 23 грудня над ранком. Сам, без членів прибуналу, поїхав до Бригідок о годині 6 ввечері повідомити про те засуджених в’язнів. До його приїзду всі три засуджені сиділи разом в одній камері, тепер їх розділили поодинці. Прокурор заходив до кожного з них окремо подавати їм до відома рішення президента. Оборонців допустили щойно тоді, як відійшов прокурор. Дозволено їм на останні побачення з ріднею. Оборонцям, загартованим і привиклим до людського горя, серце краялося на вид нещасної жінки – матері Біласа й одночасно сестри Данилишина. В розквіті їхньої весни покидали вони цей світ, а вона втрачала в них відразу свого сина і брата.

 

Всю ніч провели Білас і Данилишин у смертних камерах-одиночках. Доступ до них мав тільки в'язничний капелян, о. д-р Богдан Липський, що висповідав їх обидвох і то з одним то з другим переводив ніч, аж доки о годині 5 вранці не прийшли оборонці на останнє прощання.

 

До останньої хвилини життя обидва засудженні поводилися спокійно й опановано. Сердечно дякували оборонцям за опіку і тут ще раз, на порозі смерти, Дмитро Данилишин заявив своєму оборонцеві, д-рові Степанові Шухевичеві, що це не Білас стріляв на станції Глинна-Наварія і не він убив поліциста Коята.

 

Обнявши та поцілувавши обох хлопців, неначе рідних своїх дітей, оборонці були неменше зворушені та психічно збуджені, як молоді їхні, відважні духом клієнти.

 

Історик даремно шукатиме в українських часописах звідомлення про останні хвилини і страту Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Польська цензура не пустила їх у світ, увесь наклад часописів з того дня сконфісковано і знищено. Між людьми кружляли тільки неясні і не завжди вірні чутки на підставі того, що розказували пізніше присутні при екзекуції свідки: оборонці і в'язничний капелян.

 

Письмові описи екзекуції Біласа й Данилишина подали два оборонці з їхнього процесу, д-р Олександер Марітчак і д-р Степан Шухевич. До загального відома дійшли вони аж чверть століття пізніше. Подаємо їх понижче дослівно так, як говорив про те д-р Марітчак через радіостанцію в місті Понтіяк коло Детройту в ЗСА, бувши зв'язаний обмеженим часом, і як списав це д-р Шухевич у єдиному опублікованому розділі своїх спогадів.

 

"...Засуджені зверталися до нас з проханням бути при їхній екзекуції, при чому сл. п. Дмитро Данилишин сказав до мене тихим голосом: "Буде мені легше..."

 

Зрештою, я ще раніше рішився бути при екзекуції.

 

По непереспаній ночі, в морозний день 23 грудня 1932 року, вийшов я над ранком, ще за темряви, на місце страчення. Вулиця Казимирівська, де видніла тюрма "Бриґідки", була оточена кордонами поліції. Мене перепускають. Надходить теж бл. п. д-р Степан Шухевич і д-р Володимир Старосольський. Входимо мовчки на бічне в'язничне подвір'я, де вже при поставленій шибениці стояв кат у білих рукавичках і з маскою над очима. Незабаром надійшли всі члени нашого суду і прокурор. За кілька хвилин впроваджують Дмитра Данилишина. В'язнична сторожа тримає його за руки і веде на місце страчення. При нім український священик з хрестом у руці. Данилишин іде гордо, а його зір шукає нас, оборонців. Виведено його на підвищення і при гробовій мовчанці ще раз відчитано присуд наглого суду. Прокурор візвав ката виконати вирок. Кат заклав петлю на шию Данилишина, витягнув з-під ніг дошку, і тіло зависло в повітрі. Передсмертні судороги – жахливий вид, – приходить смерть. Після оглядин лікаря знято застигле тіло і вложено до приготованої домовини.

 

За кілька хвилин в'язнична сторожа веде сл. п. Василя Біласа. Він іде скорим кроком – очі блискучі – і в половині його смертного шляху почули ми слова: "Хай живе Україна!" В'язничний сторож брутально закрив рукою його уста, Білас хоче ще далі видобути з себе голос, але не в силі. Тяжка рука в'язничного сторожа стискає його уста.

 

(Ані в д-ра Марітчака, ані в д-ра Шухевича нема згадки, що сталося це на наказ прокурора. Звідки це вийшло, хто пустив цю чутку – годі довідатися, але фактом є, що вона ходила між людьми уже того самого ранку, коли відбулася страта. Прокурор Мостовскі ввесь час екзекуції вів себе ганебно. Навіть кат Бравн зберігав більше поваги перед маєстатом смерти, як доктор права, прокурор і представник державної влади Мостовскі. Почувши оклик "Хай живе Україна", Мостовскі кинувся, як ошпарений, і гукнув на ключника закрити в'язневі уста. Навіть таку культурну, зрівноважену й делікатну в поведінці людину, як д-р Володимир Старосольський, вивела з рівноваги брутальність Мостовского і він голосно запротестував проти того. Правда це, чи вигадка – подаємо з інформаційного обов'язку, що так тоді про те у Львові говорено.)

 

Знову відчитано вирок, знову жахливий вид передсмертних судорогів і холодне вже тіло складають у домовину" ("Українська Газета", Детройт, з неділі, дня 21 грудня 1958 року.)

 

Смерть – страшна річ і ніколи невідомо, як вестиме себе людина, коли смерть заглядає їй у вічі. Хоч обидва хлопці вели себе надзвичайно мужньо і справді по-геройському ввесь час, все ж таки д-р Шухевич хотів підтримати їх і приготувати на ті останні, найстрашніші секунди коли приходиться покидати життя, щоб не заламався котрий з них і щоб відійшов у вічність з чистою пам'яттю в своїх і з подивом у чужих. Тому ще на вечірньому побаченні в тюрмі сказав він обом хлопцям, кожному зокрема:

 

"Ви рішуче не смієте заламатися, мусите виступити там твердо, як це було ввесь час на розправі. На місці страчення я стану напроти вас і буду глядіти в ваші очі, а ви глядіть у мої. Зором буду вас підтримувати на дусі". (Чайковеький, цитована праця, стор. 227.)

 

Подаємо опис останніх хвилин на підставі спогадів д-ра Шухевича:

 

"Десь біля третьої години я вже був на ногах. Після хвилини прийшов до мене д-р Паньківський, який мешкав у сусідній кам'яниці... Коли ми прийшли до д-ра Старосольського, він уже зібрався. Був страшенне поденервований. Жінка боялася, щоб наслідком того поденервування з ним не трапилося щось лихого. Ми пішли. В'язнична брама була ще замкнена. Ми задзвонили, але варта не хотіла нас впустити. Появився по хвилині начальник в'язниці Райке і нашому проханню теж відмовив, мовляв, "пан прокурор Мостовскі заборонив кого-небудь впускати". Д-р Марітчак почав з ним сварку, яка мала той вислід, що Павлік після хвилини нас впустив, бо "пан прокурор Мостовскі дзвонив, щоб оборонців пустити".

 

- Чому панове так пізно приходять? Тепер тяжко дати панам побачення, бо година екзекуції вже надходить, – такими словами привітав нас д-р Мостовскі.

 

Д-р Старосольський звернув увагу, що внаслідок його розпорядження нас протягом години затримано перед в'язничною брамою.

 

Д-р Мостовскі дозволив на побачення, але тільки протягом п'яти хвилин. Ми пішли до хлопців. Виглядали цілком спокійними, але коли я востаннє пращався з Василем Біласом той обійняв мене і так щиро через деякий час тулився до моїх грудей, як це робить дитина, коли тулиться до грудей дорогої своєї матері.

 

З доручення Мостовского, який ночував у Бриґідках, бо, здається, боявся вночі їхати з в'язниці і до в'язниці, ми вернулися до кімнати, в якій він був, бо мали разом з ним іти на сцену страчення. Там уже були два лікарі і деякі поліційні урядовці. Ніхто нічого не говорив.

 

Врешті д-р Мостовскі сказав, що маємо вже йти й ціле товариство вирушило в ту прикру дорогу... Трачено в тому самому місці, де свого часу розстріляно Луцейка і Крупу, тільки, що шибеницю поставлено напроти місця страчення. Ми затрималися там і ждали...

 

Місце страчення було освітлене електричною луковою лямпою, зрештою на подвір'ї було ще цілком темно...

 

Нараз, на початку довгого переходу між шпиталем і сусіднім муром, у відблиску світла, що падало від місця страчення, на тлі темних в'язничних мурів появилися невиразні тіні... Одну з них перебігла згори вниз ясна смуга. Це був о. д-р Богдан Липський у ясному епітрахилі. З решти осіб ще не можна було нікого пізнати...

 

Тіні посувалися помалу, поважним кроком, наче б о. д-р Липський хотів хвилину страчення пересунути якнайдальше. Коли наблизилися, ми пізнали Данилишина, що йшов праворуч о. д-ра Липського, а за ним поступали два дозорці. Переходячи коло нас, Данилишин крикнув до нас: "Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!"

 

В'язничний сторож кинувся, щоб долонею закрити уста Данилишина. Д-р Старосольський, у страшенному поденервуванні, закричав з усієї сили: "Не рухати нещасного!" Дозорець зняв руку, але Данилишин уже більше не сказав ані слова. Підпроваджено його під шибеницю і там поставлено обличчям до нас. Д-р Мостовскі помалу ще раз прочитав присуд. Помалу, щоб тортурувати Данилишина. Кат уставився за Данилишином і тримав петлю над його головою. Я став напроти Данилишина, глядів йому просто в очі і думкою пересилав йому слова: "Тримайся, українська дитино, бадьоро, не заломися, український нарід про твоє добре серце не забуде!...

 

Данилишин також пильно глядів у мої очі.

 

Прокурор Мостовскі сказав:

- Виконати вирок!

 

Тоді кат закинув Данилишинові петлю через голову на шию, ногою вибив з-під ніг низенький стілець, помічник тягнув за другий кінець довгого нового шнура, а два в'язничні дозорці тримали за руки і ноги. Данилишин до останньої хвилини глядів мені в очі. Після моменту, кат з помічником і двома дозорцями пустили Данилишина. Ще кілька легких скорчень і Данилишин спокійно завис на шибениці.

 

Так висів він через десять хвилин. Опісля кат приступив до д-ра Мостовского і сказав, що вирок виконано. Обидва лікарі підійшли до Данилишина, пощупали б'ючку, послухали, що серце вже перестало битися і тоді зголосили, що він уже не живе. Дозорці спустили тіло Данилишина, поклали на мари. О. д-р Липський прошепотів над ним коротку молитву. Ми, оборонці, через увесь час страчення обох хлопців, з пошани для них і для поваги хвилини, стояли з відкритими головами. Після молитви о. д-ра Липського, тіло Данилишина дозорці відклали на бік.

 

О. д-р Липський з дозорцями удався по Василя Біласа. Він мав бути страчений, як другий, це значило, що його признано більш обтяженим.

 

Далеко в переході знову появилися тіні. Але надворі вже було ясніше і здалека вже можна було пізнати Василя Біласа. Ішов поважно. Коло нас повторив ті самі слова, що й Данилишин, але вже йому ніхто не важився замикати уст. Повторилася та сама огидна сцена, що з Данилишином.

 

Коли кат закидав петлю, він не потрапив на його шию, тільки петля спинилася на бороді, а тим часом помічник потягнув за шнур. Якусь хвилину потривало, поки кат зсунув петлю на шию. Коли кат і його помічники опустили Біласа і він сам висів на шибениці, тоді д-р Мостовскі з капелюхом-мельоником "на бакер" приступив ближче до шибениці, щось шепнув катові, а той почав Біласа помалу крутити від лівої до правої сторони. Д-р Мостовскі заклав монокль до правого ока й пильно приглядався трупові, особливо тому місцеві, де шнур стиснув шию і карк. Взагалі, поведінка прокурора Мостовского під час страчення була штубацько-провокативна. Під час цього акту, навіть під час читання присуду для кожного хлопця зокрема, він мав на голові капелюх, цілком природно "на бакер".

 

Помолившися над тілом нещасного Василя Біласа, ми, не попрощавшися з Мостовскім, пішли додому.

 

Після приходу зо страчення додому, я кинувся на ліжко, і плакав, наче мала дитина" (д-р Степан Шухевич: Великим борцям..., у праці Данила Чайковського "Білас і Данилишин", стор. 227-231.

Нав'язуючи до ганебної поведінки прокурора Мостовского, хочемо при цій нагоді навести інше місце з тих самих спогадів д-ра Степана Шухевича, де він подає один характерний момент, що як не можна краще свідчить про натуру Мостовского.

 

"З рамени прокуратури слідство вів заступник прокурора, д-р Генрик Мостовскі. Це була загально зненавиджена особистість. Навіть його товариші з прокуратури не терпіли його. Загально говорено, що він і заступник прокурора Городискі роблять таємні доноси на товаришів, на своїх зверхників, суддів і т. п. В польських часописах появлялися вістки, що з нагоди сливе кожного політичного процесу Мостовскі діставав від ОУН вироки смерти.

 

Евідентним було, що ці вироки він сам собі писав і посилав, бо крім нього ніхто не діставав таких присудів. Раз зібралися заступник прокурора Краєвскі, Мостовскі й інші в бюрі прокурора д-ра Ліпша на товариську балачку. Нараз д-р Ліпш запитався Мостовского:

- Ну, Геню, чи ти вже написав собі вирок смерти від ОУН?

 

Всі засміялися і від того часу д-р Мостовскі таких вироків більше вже не діставав". (Сторінка 212 тих самих спогадів).

 

Урядово подала до відома виконання присуду Польська Агенція Телеграфічна в комунікаті з дня 23 грудня 1932 року:

 

"Сьогодні о год. 6.30 ранку, на подвір'ї карної в'язниці Бриґідки при вулиці Казимирівській, виконано присуд смерти на Василеві Біласові і Дмитрові Данилишинові, засудженим на кару смерти через повішення. До хвилини екзекуції засуджені перебували в спільній келії, де греко-католицький духовник, о. д-р Богдан Липський, давав їм релігійну потіху. Після виведення засуджених на місце екзекуції, відчитано їм присуд. Засуджені поводилися ввесь час, до останньої хвилини, спокійно.

 

Перший згинув Данилишин, потім Білас. При екзекуції асистував прокурор д-р Мостовскі, лікарі д-р Мощеньскі та д-р Фіялковскі і чотири оборонці засуджених. Після екзекуції в обидвох засудженців стверджено смерть".

 

Мати Біласа робила заходи, щоб видано їй тіло сина і також її брата, Дмитра Данилишина. Її відіслано до оборонця д-ра Костя Паньківського, що інтервеніював у прокурора Мостовского, до котрого належало виконання присуду. Мостовскі справив її до шефа прокурорського уряду при окружному суді у Львові, д-ра Хіровского. Показалося, що його нема у Львові, треба було шукати його заступника, прокурора Турнеля, від котрого довідалася, що ця справа вже не належить до прокуратури. Так посилали її з канцелярії до канцелярії, аж доки до краю виснажена жінка довідалася в управі тюрми Бриґідки, що тіла в міжчасі похоронено на Янівському цвинтарі у Львові.

 

Хоч тільки чотири оборонці та один духовник були присутні при смерті Біласа й Данилишина, проте у відході до вічности супроводжали їх усі українці міста Львова. Бо з наказу церковної влади всі українські церкви у Львові були цілу ніч відкриті, їх щільно виповнили українці міста Львова. В часі виконування присуду бито в дзвони. Їхній голос гучно лунав понад сонним ще містом, піднімався високо до неба, разом з молитвами українців за душі хлопців, що гинули за свій нарід.

 

Тіла Біласа й Данилишина погребано тайком, що й слід трудно було знайти. Та нарід український поставив їм нерукотворний пам'ятник у своїх серцях та у вічній про них пам'яті.