Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Городок. Про Біласа та Данилишина. Частина IX. (Автор: Книш Зиновій)

опубліковано 6 січ. 2014 р., 10:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 17 січ. 2014 р., 07:07 ]

VIII. Розділ

Кінцева фаза процесу

Процес наближався до кінця. Вислухано всіх свідків, оборонці вправді пропонували допитати ще додаткових, та їх внесення трибунал відкинув.

 

Почалося читання актів – найнудніша частина кожного процесу. Заля пустіла, більшість присяжних суддів дрімала.

 

Судові знавці досліджували кулі, знайдені на місці нападу в ранах службовиків, у тілі вбитого "пшодовніка" Коята та позбирані в будинку городецької пошти. Знавці порівнювали, чи і котрі з них були вистріляні з тих револьверів, що їх знайшли в Поршні. Чомусь не допитувано їх у суді, тільки відчитано письмову експертизу.

 

В новітньому судочинстві ствердження знавців балістики зіграє велику ролю, до них прив'язується щораз то більша вага, в міру поступу наукових метод досліджування. Не один невинний урятувався завдяки сумлінній праці фахових знавців, як теж з другого боку не одного злочинця досягла через те рука справедливости. В судових процесах другої половини нашого сторіччя свідчення тих знавців вислухують з великою увагою обидві процесові сторони, цебто прокурор, як речник обвинувачення, і адвокати, як представники оборони. І одні і другі не сприймають тверджень таких знавців "на сліпо", як без дискусійних. Над ними йде не раз довга й завзята боротьба, славні оборонці у великих карних процесах нерідко самі могли б бути експертами, бо мусять слідкувати за поступами науки про балістику.

 

На обидвох процесах за городецьку справу експертизи знавців слухали, як необхідного зла, що його вимагає закон і що тільки забирає час, опізнює працю трибуналу. Чому досліджувано кулі тільки з револьверів, закопаних у Поршні? Чи досліджувано їх також у зв'язку з іншими револьверами напасників, напр., зловлених Василя Біласа і Дмитра Данилишина? Чому не досліджувано їх у порівнянні з тією зброєю, що була на пошті в Городку? Чи справді точно стверджено, котра куля з котрого револьвера походила? З зокрема, чи процедура експертизи відбувалася так, що виклювала б усяку помилку або свідомий фальш поліції для обтяження того чи іншого звинувачення, чи звільнення від підозріння службовців пошти, що вони також стріляли? Чи позначено, на котрому місці знайдено патрони з вистрілених куль і котрі? Що ж легше, як вистрілити кулю з чийогось револьвера і сказати, що її витягнено з тіла вбитого або пораненого на пошті службовця, або поліциста в Глинній-Наварії?

 

В модерних судових процедурах чи в доповняльних до них службових інструкціях, як слід переводити слідство і поступати в таких випадках, існують дуже точні приписи про те, з метою захоронити підсудного перед помстою чи самоволею поліції і зберегти суд перед судовою помилкою. Коли експертиза або та частина поліційного слідства відбувалися незгідно з такими приписами – її вислідів не можна допустити в суді, як доказу.

 

Політична поліція тодішньої Польщі, полуправової держави, як рам'я прокурора в слідстві, головний натиск клала на признання підозрілого. Звідти й поліційні побої та тортури в'язнів, що були в Польщі на денному порядку і навіть відбувалися над тим розгляди наслідком петицій в женевській Лізі Народів, не кажучи вже про плямування Польщі з того приводу в світовій пресі і навіть протестів багатьох чесних польських патріотів, що обурювалися на ганьбу, яку стягала на Польщу її політична поліція.

 

Як там справді було з тими вистріляними кулями в Городку, вже ніколи не довідаємося, навіть, якби якимсь чудом заціліли у воєнній заверюсі поліційні й судові акти і зберігалися десь у большевицьких архівах.

 

З інших документів зачитано тоді також хемічну експертизу тубки з ціянкалієм, знайденої у вбитого Юрко Березинського, і присуд наглого суду в справі Біласа й Данилишина.

 

Далі відчитувано т. зв. свідоцтва моральности кожного підсудного. Цей звичай зберігся з давніх ще австрійських часів і потім увійшов у польське судочинство на підставі вже нового польського закону про карну процедуру, хоч обрала вона собі зразком головно судові звичаї колишньої царської імперії. За Австрії, свідоцтва моральности, потрібні для всяких, не тільки судових цілей, видавали парохіяльні уряди. Закон уважав, що найбільш покликаними особами посвідчувати моральну поведінку було духовенство, без уваги на обряд чи релігію. Потім усе більш і більш перекидувано це право на державну адміністрацію, і то політичну, не самоврядну. Спершу на повітові староства, а потім просто на поліційні станиці. Що міг посвідчити про моральну або неморальну поведінку якоїсь особи, яка старалася, напр., про вчительську посаду або хотіла, щоб її прийняти до вищої школи, урядовець у повітовому старостві? Чи міг він знати всіх 70 чи 80 тисяч мешканців свого повіту? Він мусів спиратися на інформаціях найближчої поліційної станиці, а та знову ж, коли не знала даної особи, збирала про неї інформації від своїх "довірочних" інформаторів. По суті речі не були це ніякі "свідоцтва моральности", що мали інформувати про характер і моральну поведінку особи, а просто посвідки політичної льояльности супроти польської держави і з того боку кожен українець уже наперед уважався її ворогом і тим самим "неморальною" особою. Найчастіша "прихильна" форма такого посвідчення потверджувала, що дана особа "поліції ближче незнана", або "досі не була арештована", або "в поліції не занотована". Можна собі уявити, якого свідоцтва могли сподіватися звинувачені від тієї самої поліції, що тягнула їх перед суд. Просто глум, та й годі!

 

На якийсь час запроваджено тайність процесу, щоб відчитати підпільну літературу, знайдену при ревізії в підсудних. Ця тайність була так потрібна, як п'яте колесо у возі. "Сурму" чи летючки й відозви ОУН міг читати кожен, хто хотів і кому на тому справді залежало, а вже напевно читали її ті українці, що прислухувалися процесові в судовій залі. Щодо польської публіки – хіба не треба було лякатися, що відчитана нелегальна література загітує їх проти власної польської держави. Правда, конституція постановляла, що звідомлення з явних судових розглядів не можуть конфіскуватися в цензурі і, теоретично, кореспонденти українських часописів могли б друкувати в своїх газетах те, що заслухали на процесі з відчитаної підпільної літератури. Але чи варто було б їм витрачати місце в газеті на те, щоб друкувати речі і без того знані їхнім читачам?

 

Внесення на продовжування процесу в тайності звичайно виходило від прокурора, – хоч міг це запорядити і трибунал з власної ініціативи – на те, щоб зробити враження на присяжних суддів. Ось глядіть бо, панове присяжні судді, яка це грізна для Польщі справа і які небезпечні члени ОУН на лаві підсудних!

 

Зачитування "Сурми" та "Юнака" взяло яку годину часу, після чого голова трибуналу відложив справу до наступного дня вранці.

 

Остання фаза процесу знову привабила чисельну публіку до судової залі, настрій серед неї інакший, як попередніми днями, це можна було відчути, тільки переступивши поріг, і судовий репортер досвідчив того на собі, пишучи:

"Заля має інший вигляд, як минулими днями. Вона набита публікою, що прийшла мабуть з простої цікавости послухати заповідженої на нині промови прокурора, бо вже вчора випитали всіх свідків. Переповнені теж лави журналістів та лавки за ними, на яких повно вищих поліційних службовців.

 

В повітрі відчувається нервово важка атмосфера. Ще сьогодні-завтра, може ще день і – черговий акт трагедії молоді буде закінчений. Трагедія для тих, що сидять, і для тих, що їх батьками.

 

Треба бачити засумовані та скорчені журбою обличчя рідні підсудних, щоб могти дати відповідь на питання: хто відповідає і за цю і за безліч непорозумінь та трагедій, що знаходять своє закінчення на цій залі, де ось сидимо й механічно нотуємо кожну її подробицю? Хто? Питання, що настирливо вимагає відповіді". ("Діло", Львів, п'ятниця, 23 червня 1933, ч. 160.)

 

Засідання суду почалося на кілька хвилин перед десятою. Голова трибуналу відчитав 16 питань для присяжних суддів.

 

Сім з них відносяться до вини державної зради для всіх обвинувачених.

 

Восьме й дев'яте говорять про безпосередню участь Степана Мащака та Михайла Куспіся в нападі на городецьку пошту.

 

Десяте питання – про дальшу участь Куспіся в нападі, на випадок, якби присяжні судді заперечили питання восьме про безпосередню участь.

 

Одинадцяте питання ставиться про дальшу участь у нападі Степана Цапа, через допомогу його учасникам.

 

Дванадцяте і тринадцяте питання мають своїм змістом дальшу участь у нападі Зенона Коссака, через доручення його виконати.

 

Чотирнадцяте, п'ятнадцяте і шістнадцяте питання – про дальшу участь у нападі Миколи Мотики, Ярослава Біласа і Марії Ковалюківної

 

Оборонці дістали десять хвилин, щоб нарадитися над цими питаннями. В імені всієї оборони д-р Володимир Старосольський запропонував поставити кожному обвинуваченому до першого питання про державну зраду додаткове питання не про безпосередню їх участь у "відірванні частини держави від її цілости", а про "належання до організації, що мала своєю метою та підготовляла державну зраду", з параграфу 96 карного закону.

 

Між оборонцями і прокурором почалася довга правнича дискусія. Мотивуючи пропозицію своїх питань, д-р Старосольський аргументував це з правничого боку, інтерпретуючи постанови закону, не тільки його "букви", але й "духу" та "інтенцій", покликуючися одночасно на авторів поважних і відомих правничих творів.

 

Зо свого боку прокурор д-р Мостовскі, спротившився тому внесенню оборони, засипував трибунал і присяжних суддів цитатами й вийнятками з усяких правничих авторитетів.

 

Трибунал радив пів години, внесення оборони відкинув, бо, мовляв, "кожна діяльність Організації Українських Націоналістів є не тільки підготовокою до державної зради, але вже злочином державної зради".

 

IX. Розділ

Прикінцеві промови

Почав промовляти прокурор д-р Генрик Мостовскі. Його промова виповнила решту дня і зайняла більшу частину наступного дня процесу. Надзвичайна її довжина пояснювалася мабуть тим, що цим разом прокурор не сидів міцно на своєму сідлі. Вже сам перебіг процесу, що не йшов гладко по лінії його бажань, денервував його і вибивав з рівноваги. Не було виключене, що дехто з обвинувачених може висмикнутися з сильця, що його наставив прокурор, і тепер він у прикінцевій промові зміцнював його вузли.

 

Промову поділив на дві частини. Перша малювала загальне політичне тло, друга займалася особами кожного з підсудних. Сам факт, що на висвітлення політичного підложжя прокурор потребував майже половини своєї промови, свідчив про слабість конструкції звинувачення, про недостачі фактичних, незбитих і понад усякий сумнів певних доказів вини всіх підсудних. І це прокурор намагався заступити апелем до почувань присяжних, не як суддів у вимірі справедливосте, тільки як польських патріотів. Пересуваючи їм перед очима картину за картиною кривавих сцен, побитих і поранених поляків, відчитуючи вийнятки з нелегальних брошур і націоналістичної підпільної преси, силкувався прокурор відповідно наставити присяжних до Організації Українських Націоналістів, як цілости. Відкликуючися до їхніх емоцій, не гребував теж агіткою, що її не соромився б і вуличний шовіністичний нацьковувач.

 

На цьому загальному тлі зарисовував прокурор силуети окремих звинувачених, починаючи не від Степана Мащака, як першого на лаві підсудних, тільки від Зенона Коссака, бо він, на думку прокурора, "найстарший рангою" між обвинуваченими. Це він, бойовик та комендант, а зокрема комендант Дрогобиччини, що видала з себе стільки бойовиків та перевела в себе стільки більших чи менших бойових актів – а все те під організаційним проводом та ідейно-моральним впливом свого революційного коменданта. Все те, що діялося в Дрогобиччині чи то давніше з рамени УВО, чи то пізніше з наказу ОУН, сяк чи так було пов'язане із особою Зенона Коссака, провідної революційної постаті дрогобицького нафтового басейну. Бойовик з Коссака тим грізніший, що це не імпульсивний і брутальний громило. Ні, це розважний, сальоновий "революціонер у краватці", що своїм тонким знанням людей, організаційним хистом та інтелігентною поведінкою умів з'єднувати собі людей. Що може бути кращим доказом на командне становище Коссака, як те, що перед смертю Дмитро Данилишин хотів бачитися не з сестрою, не з родиною, тільки з Зеноном Коссаком? "Вояк зо своїм комендантом" – так закінчив прокурор характеристику підсудного Зенона Коссака.

 

Перейшовши з черги до Миколи Мотики, прокурор хотів у промові відбитися за те, що Мотика, один з його найголовніших підпор обвинувачення, зокрема щодо Зенона Коссака, в останній хвилині крутнув хвостом, відкликав свої обтяження і хотів виправдати себе перед товаришами, хоч би за ціну засуду в процесі.

 

Мостовскі просто не знаходив слів для своєї погорди й моральної огиди до Мотики. Мотика в нього, це "лайдак", "продавець", "юда" і зрадник. Нема таких висказів у мові культурної людини, щоб могли досадно схарактеризувати моральне обличчя Мотики. Навіть сатана затрясся б з огиди, якби мав увійти в тіло Мотики. Тільки подумати, що зробив Мотика: післав на шибеницю товаришів; набив тюрму своїми товаришами з організації; шукав власної користи в доносах на них; напрошувався до служби, якою гидували навіть представники польської поліції, що з неї користали. І ось такому Мотиці, від самого погляду на якого здригається людська душа, підсудні подають руку після того, як змінив він свої зізнання в суді. Чи так роблять ідейні люди? Чи розцінюють вони моральну вартість таких чорних типів, як Мотика, залежно від того, яку це їм принесе користь? Ні, так не поступають сповнені ідеєю люди, так чинять тільки злочинці, духово близькі тим же Мотикам!

 

Несподівано прокурор, що так широко розігнався в своєму вступі і при характеристиці Коссака та Мотики, може з натяку трибуналу, почав скорочуватися. Через Ярослава Біласа майже перескочив, не присвячуючи більше уваги закидам супроти нього, і спинився на підозрілих в участі в нападі.

 

Михайло Куспісь, за його словами, зовсім певно був безпосереднім учасником грабункового нападу, це він – "той третій з каси", що вліз до середини разом з Біласом і Данилишином і потім вертався по течку. Треба признати, що бойовик він добрий, та й конспіратор сполягливий – нерадо відслонює тайни своєї організації.

 

Куспісь знайшов собі жертву для своїх диявольських плянів, а саме Степана Цапа, що як добрий, хоч і неначе "позастатутовий" член Організації Українських Націоналістів, сумлінно виконав усі завдання, яких від нього вимагав Куспісь.

 

Навіть молоденького Мащака, що без биття і без більшої принуки признався на поліції не тільки до своєї участи, виляпав язиком не тільки все, що знав, але й видав інших знаних собі учасників нападу і навіть завіз поліцію на місце, де були заховані в часі відвороту револьвери – а це аж ніяк не можна б назвати доброю поведінкою не то що бойовика, але і звичайного, недосвідченого члена організації – представляє прокурор, як "грізного бойовика", що вміє тероризувати людей. Бо тільки він один змусив повинуватися собі поштових службовців силою самого наказу, інші мусіли стріляти. А тому Мащак, хоч і дуже ще молодий, але й дуже небезпечний.

 

Найменше говорив прокурор про Марію Ковалюківну, може тому, що й не мав що багато в її справі сказати, а може мусів уже кінчати свою доволі довгу промову. Все ж таки бачив у ній, якщо не повноцінну членкиню, то напевно кандидатку на доброго члена Організації Українських Націоналістів.

 

Закінчив промову прокурор апелем до присяжних суддів, що повинні вони тямити про напади ОУН на пошти й державні каси та своїм вердиктом запобігти тому на майбутнє. Засуду всіх звинувачених, і то гострого, домагається "польськосьць Львова", польська державна рація і факт, що національна меншість мусить підчинитися національній більшості, а одним з доказів того повинен бути засуджуючий вердикт присяжних суддів.

 

Довгу промову прокурора подав пресовий звітодавець у сильному скороченні, оправдуючи це тим, що "не вражала вона нічим замітним з реторичного боку". Можливо. Одначе з політичного боку, в ім'я історичної документації, як доказ і образ ментальносте польської галицької суспільносте, що її речником був прокурор, варто було більше місця віддати кінцевим виводам д-ра Мостовского, знаного, як одного з запеклих ворогів українства, брутального в словах і злобного в поведінці до підсудних, оборонців та журналістів, засліпленого шовініста і позбавленого сумління та критицизму.

 

З оборонців першому припало промовляти д-рові Володимирові Старосольському, що заступав Марію Ковалюківну та Степана Мащака.

 

Почав він від Ковалюківної. Про її вину нема що й говорити, вона ніпричому в тім процесі, це мусить признати кожна неупереджена людина. Чи ж можна класти їй у вину те, що запросила у відому з гостинности хату її батька, о. Ковалюка, свого товариша? І чи ж він перший та єдиний з тих, що гостювали в о. Ковалюка? В нього ж дві доньки й один син, у всіх них знайомі й товариші, все те молоді люди, що горнуться до гурту, і що ж у тому дивне, що й Мащак був одним з тих багатьох десятків юнаків та юначок, що пересунулися через хату прихильного молоді українського священика, батька трьох дітей? Крім здогадів поліції та прокурора, нема аніякісінького не то певного доказу, але хоч би й натяку на вину Ковалюківної.

 

Степана Мащака непотрібно обвинувачували, він сам собі зготовив обвинувачення. І якщо судити його, то в ніякому разі за справжню участь у нападі. Бо хоч він і був у поштовому будинку в часі нападу, та його роля була лише допоміжна, зовсім підрядна. В касі він не був, грошей не забирав, ані вже забраних не ніс у часі відвороту, отже ж годі тут говорити про напад, це скоріше була поміч у нападі, виконанім іншими особами.

 

А втім, він приступив до організації, мавши всього несповна 17 років життя. Березинський мав на нього непереможний вплив і був для нього авторитетом, а характер у нього такий, що раз дав слово – завжди його дотримує.

 

В цьому місці, обговорюючи правний бік закиду про вину Мащака, промовець аналізував юридичну сторінку закиду державної зради відносно всієї лави звинувачених, тонко відмічуючи різниці між підготовкою до повстання, намаганням викликати повстання та участи вже в самому повстанню.

 

В кінці промови д-ра Старосольського звертався і до присяжних суддів і до членів трибуналу і до всіх присутних у залі поляків-журналістів, урядовців та слухачів:

"Ви поляки – ми українці. Та якось склалося, що ми знайшлися по двох боках бойового історичного фронту. Хай же ж ця боротьба проходить по-лицарськи. А ви пам'ятайте те, що чи до поляків, чи до українців однаково відноситься все: хто раз уродився українцем чи поляком, той бере на себе всі мрії й бажання свого народу. Ми можемо не погоджуватися з методами терору Організації Українських Націоналістів. Та це ще не значить, щоб у її лавах не було високоідейної молоді. Якби було так, як говорить прокурор, що за кличами ОУН пішла найгірша українська молодь; може б це не боліло нас так гірко, як болить сьогодні".

 

В обороні Михайла Куспіся та Ярослава Біласа промовляв оборонець д-р Степан Шухевич.

 

Ярослав Білас упав жертвою зізнань Мотики і так як з черги Мотика впав жертвою поліції, що здеморалізувала його своїми впливами й обіцянками. Та вкінці він зрозумів, що кращий чорний, але свій власний хліб, як солодка поліційна булка; тому й відкликав усе, що сказав у слідстві перед процесом. Навіть прокурор не покликався на його зізнання, немов би Ярослав Білас був комендантом ОУН на Трускавець. Так само не винен Ярослав Білас у допомозі до нападу на пошту в Городку тим, що дістав у свої руки чужого листа; перечитав його, сказав, що лист не до нього, та віддав, кому слід. Кожному з нас може статися така подія і це аж ніяк не злочин. Скільки разів не один з-поміж тут присутних дістав чужого листа через помилку поштаря, розпечатав його і переконався зо змісту, що лист не до нього – передав сусідові, чи вкинув назад до поштової скриньки? А зрештою, в тому листі не було нічого про напад, тільки про приїзд до Дрогобича – зміст зовсім невинний і ніяка фантазія не могла б здогадатися, що стоїть він у зв'язку з тоді ще нікому незнаним планом нападу на поштовий уряд у Городку! До кваліфікації вчинку, як злочину, треба свідомости того, не можна карати за щось, що зроблено несвідомо і без знання.

 

Михайла Куспіся представляє оборонець, як сірого рядового бойовика, хоч і точного виконавця взятих на себе обов'язків та організаційних наказів. Та й брав він участь тільки в підготовці до нападу, а не в самому нападі. Доказом того, що в часі нападу не було його в Городку, є те, що він був удома вже пів на восьму ввечері. Ствердило (це багато свідків, не тільки українців, але й поляків, не тільки знайомих Куспіся, але і людей, що з ним ворогували. Навіть ідучи найшвидшим кроком, і то вдень, а не вночі, та ще й серед густої мряки, що налягла тієї ночі на околицю, не міг би Куспісь зайти по нападі до хати скоріше, як десь коло 9-тої. години. Покійний Білас ствердив у своїх зізнаннях, що на станцію у Глинній-Наварії прибув аж о год. 11-ій вночі.

 

Мусів теж оборонець спростувати прокурора щодо його закидів про здичавілість української молоді, що б'є палицями своїх учителів. Не може оборонець стриматися від обурення на такі злобні й несправедливі слова. Молодь українська така ж сама буйна, як і в інших народів, ані ліпша, ані гірша. Ось у цій залі свідчив один з представників польської молоді, гімназійний учень Гапка, хлопець розсудливий та кмітливий. Чи ж не сказав він, що й він теж запрошував Куспіся побити професора Ляксера і що залежало йому на тому може більше, як підсудному Степанові Цапові та що він навіть вистарався для Куспіся про добру палицю з суками та ґудзами для тієї цілі? Чи ж мали б ми генералізувати цей випадок на всю молодь польського народу, як робить це прокурор у відношенні до Цапа й Куспіся? Молодь є молодь, знаємо її цінні прикмети, але знаємо і хиби, які здебільшого з віком зникають. Ніхто з нас не похваляє биття професорів палицями. Але коли всі тут присутні вдаряться руками в груди і сягнуть думкою в свої хлоп'ячі роки, пригадають собі не один з таких хлоп'ячих жартів, вибриків і вчинків, що до них їм тепер соромно було б признатися. А вже кожен мусить признати, що учні рідко полюбляють більшість своїх професорів і не завжди вини того слід шукати по стороні молоді. Хто любить молодих людей і їх розуміє, той завжди знайде дорогу до їхніх сердець, бо вони скоріше відкриваються до добра, як до зла.

 

Промова д-ра Степана Шухевича, виголошена з серцем та втримана в теплому, батьківському тоні, зробила дуже добре враження на присяжних суддів, видно було, як вони в задумі потакували головами.

 

Оборону Степана Цапа почав д-р Степан Біляк, покликуючися на слова прокурора: "Я не кажу; що Цап є членом ОУН, він скоріше підпадав би під категорію "позастатутових членів організації". Це свідчить про зміну настрою і переконання прокурора відносно приналежносте Цапа до Організації Українських Націоналістів. Зрештою навіть представники поліції в Городку, як Маєвскі і Пура, не чули, щоб Степан Цап або сам належав, або стояв близько до ОУН. Отже це певне, що Цап членом ОУН не був.

 

Але був він добрим сином, що з усього серця любив своїх батьків. Побачивши свою матір на поліції, за ціну одного листа з потіхою для неї готов був признатися до всього, що хотіла поліція, готов був узяти на себе тягар злочину, що його ніколи не виконав, хоч би і мало це йому принести роки тюрми. Побоюючись за здоров'я батька й матері, змінив свої перші зізнання, в котрих заперечив свою вину і до нічого не признавався. Зміняючи зізнання, взяв за підставу до них вичитані з газет подробиці і ще й ті, що про них довідався від агента Фіца, який уже допитував Василя Біласа, Куспіся й інших арештованих, отже мав якесь уявління про те, що діялося і в Городку і в ході підготовки до нападу.

 

Куспісь признав, що призначив учасникам нападу нічліг у стодолі одного зо своїх знайомих у Городку, поліція перешукала стодоли і натрапила на Цапа, він їй видався найбільш правдоподібним з тих, що водили бойовиків на місце нічлігу. Доказів на те, опріч початкового і потім відкликаного признання самого Цапа, нема ніякісіньких. Сусіди ствердили, що на господарстві Цапів є лютий собака і якби хто-небудь чужий був у стодолі, та ще й такий довгий час, собака своїм гавканням мусів би звернути на те увагу сусідів. Якби Цап справді завів бойовиків до своєї власної стодоли, напевно був би поховав знайдені там речі, щоб закрити сліди нічлігу, зрештою ці речі не показували з певністю на нічліг чужих людей, ані не такі вони, щоб не знайти їх у першій-ліпшій іншій стодолі.

 

Було відомо, що бойовики користали з якоїсь стодоли, поліція конче мусіла якусь стодолу знайти і хтось, кому залежало на тому, щоб звернути підозріння на Цапа, підказав їй це. Як би там не закінчився цей процес, оборонець, запевнив, що як мешканець Городка він ще займеться тією справою і більш як певно її вияснить до самого кінця.

 

Скінчив д-р Біляк проханням до присяжних суддів, щоб звільнити Степана Цапа й віддати того доброго сина його мамі, що хвора й дожидає його вдома з нетерпеливістю і з тугою.

 

Треба вставитися в положення д-ра Семена Шевчука, знаного з деяких давніших політичних процесів оборонця, коли його з уряду призначено для оборони Миколи Мотики, на голову котрого сипалося стільки проклять, висловів погорди та ненависти, від якого відцуралися підсудні, його товариші в слідстві, від якого відпекалася українська суспільність після наглого суду над Біласом і Данилишином. Просто диво, як Мотика не збожеволів після тих закидів, коли самому оборонцеві моторошно було братися за оборону.

 

А тим часом, коли добре подумати й безсторонньо розцінювати все, що мало відношення до звинуваченого Миколи Мотики – ідемо тут за словами його оборонця – то вийде на яву, що цей буцімто "зрадник" і "запроданець" – це просто людина дуже слабої волі, патологічно розположена до гіпнотизму та багата на пересадну уяву. В своїй фантазії затиралася в нього межа між дійсними та вигаданими речами. Хоч і які намагання були представити Мотику, як донощика, конфідента, чи провокатора, то вислід процесу того не доказав. Його арештували, як багато інших, до зізнань його ніхто не підкупляв. Василя Біласа й Дмитра Данилишина були б засудили, хоч би Мотики й на світі не було, бо зловили їх у часі втечі зо зброєю в руках, а до того Василь Білас признався до участи в нападі. Прокурор стоїть на неправильній плятформі і робить Мотиці кривду, коли викрикує, що Мотика консеквентно прямував до того, щоб Біласа й Данилишина повішено. На думку оборонця, з Мотикою діялося те саме, що в поемі про тирана Діоніза: зловили Мероса з кінжалом коло спальні Діоніза і на думку їм не прийшло нічого іншого, тільки примушувати Мероса признатися: "Говори!" Так і тут: "Ґадай, мув, гадай, мув!" Ну і Мотика "ґадал" і "мувіл", чого від нього хотіли.

 

Спочатку можна було здаватися, що Мотика сидить у клітці, хоч і позолоченій. Та золото скоро зблідло, Мотика очуняв, Вирвався з пут і випарів своєї розбурханої атмосферою наглого суду фантазії і як тільки став на твердій землі дійсносте – відкликав усе, що робив для хаосу. Його твердження не такі то вже смішні, як могло б видаватися на перший погляд. Судова практика показує, що хаос і замішання в слідстві не одному врятували життя і на те можна б навести чимало доказів.

 

Мотику звинувачують у приналежності до Організації Українських Націоналістів. Та який же з нього, в біса, бойовик? От вступив, як багато інших молодих хлопців, бо на нього впливали і хлопцям у його віці конспірація імпонує. А потім налякався і коли прийшов час присяги – не присягав. Ще пізніше зовсім формально виступив з організації, не брав участи в ніякій організаційній діяльності, не поширював нелегальної націоналістичної літератури. Як же ж це погодити з закидами приналежности до ОУН?

 

Коли ж мова про листа, переданого Біласові, то навіть сам прокурор поминув цю справу в своїй кінцевій промові. А що не хотів сказати, від кого отримав листа? Бо не хотів до решти бути нікчемним. Це тільки може свідчити про ясні проблиски в його душі.

 

"Можете вважати Мотику, за кого хочете, може вам не подобатися його поведінка, можна давати йому таку чи іншу моральну оцінку – але з правного боку не смієте його засудити!" – кінчає д-р Семен Шевчук. В своїй промові вибрав він єдиний можливий шлях – до кожної речі в відношенні Мотики підступати з гумором. Блиски того гумору перетикували всю його оборону і викликували не раз голосний сміх серед присяжних суддів, не кажучи вже про публіку в залі, навіть по членах трибуналу видно було часами, що вони силкуються бути поважними і не піддаватися атмосфері щирого сміху й веселости в судовій залі.

 

X. Розділ

Остання промова і засуд

Як і в наглому, так і в цьому процесі останню промову виголошував оборонець Зенона Коссака, д-р Маріян Глущкевич. Проти Коссака не було, беручи справу з чисто юридичного боку, майже ніяких доказів вини. Майже все обвинувачення спиралося або на давніших і пізніше відкликаних зізнаннях Василя та Ярослава Біласів і Мотики, або на свідченнях службовців поліції. Все залежало, як до того поставляться присяжні судді, а вони рідко кермуються правничими міркуваннями. На те їх, і запроваджено, щоб до правничого крючкотворства фахових суддів додати елемент т. зв. здорового глузду та суспільного сумління. А одне і друге, та ще в політичних процесах, сильно залежне від зовнішніх впливів. Тому й вирішено між оборонцями, що останнім повинен промовляти оборонець Коссака, щоб присяжні судді пішли на нараду під враженням його слів.

 

Заки почав говорити д-р Глушкевич, – справив для всіх несподіванку: поставив внесення відкрити доказове поступування та допитати, як свідків, прокурора д-ра Генрика Мостовского й оборонця д-ра Степана Шухевича, що був з Дмитром Данилишином найдовше в ніч перед стратою і той потвердить, що Данилишин перед смертю взагалі з ніким не хотів бачитися. Це викаже безосновність закину прокурора в його промові, начебто Данилишин не хотів побачення з родиною, зате висказав побажання востаннє побачитися з Зеноном Коссаком, як своїм організаційним провідником.

 

Тяжко описати, яке враження справило на всіх це внесення оборонця. Якщо суд допустить наново відкриття доказового поступування, тоді не обмежиться воно до вислухання тільки тих двох свідків – перед публікою будуть відтворені останні години до повішення Біласа й Данилишина, чого не дозволила писати польська цензура.

 

Прокурор не спротивився тому, щоб відкрити доказове поступування, бо й він тоді запропонував би судові не одного ще свідка та й інші докази. Одначе запротестував, щоб допитувати, як свідка, його самого. Це внесення оборони розцінює він, як чергову спробу відлучити його від процесу, згідно із заявою, що її в імені оборони перед кількома днями складав тут у залі цей же сам д-р Маріян Глушкевич. "Знаю, що я невигідний для оборонців", сказав прокурор.

 

Суд не потребував навіть десяти хвилин, щоб відкинути внесення оборонця, мотивуючи відмову тим, що "висказ прокурора був одним з його власних переконань, а вони не сміють мати впливу на рішення присяжних суддів". (Прокурор не переконав членів трибуналу, зате переконав д-ра Петра Мірчука, бо цей у своїй історії ОУН на сторінці 320 пише: "Кілька годин перед стратою Дмитро Данилишин зажадав, щоб йому дозволено попращатися з Коссаком. Прокурор не згодився...")

 

Про те власне ішлося д-рові Глушкевичу, щоб не він, тільки трибунал з уряду це ствердив. Йому присяжні могли б повірити, або й ні, коли ж це виходить з уст голови трибуналу – присяжні приймають це за певність. І в тому одночасно містилася неначе вказівка – осторога присяжним, щоб не руководилися у вердикті "одним з переконань прокурора".

 

Зміст надзвичайно цікавої промови д-ра Маріяна Глушкевича можна вбрати в такі слова:

- Політичні процеси, як і сама політика, пройняті односторонністю, патетичним підходом до справи і відкликами до патріотизму. І тому не дають вони можливости розглядати факти спокійно та безпристрасно. Прокурори вважають такі процеси двигунами в піднесенні на вищий щабель у своїй професійній кар'єрі, а на звільнення підсудних публіка глядить, як на катастрофу, на програну Польщі. В звичайних процесах уже давно прийнято засаду, що краще звільнити десять винних, як засудити одного невинного, а тут – навпаки, і це вже не раз доводило до трагічних судових помилок. У політичних процесах дозволялися навіть такі методи, як викрикувати в залі: "Поліція! Арештувати!"

 

(В тому місці голова трибуналу звертає увагу оборонцеві: "Пане меценасе, це не оборона підсудного, тільки особистий випад супроти прокурора").

 

Особисті випади? Саме особисті переконання представників обвинувачення – прокурорів і поліцистів – і також "конфіденційні" вістки, що їх або не можна, або не дозволено перевіряти, грають найбільшу ролю в політичних процесах – а всі вони є смертю справедливости.

 

Коссак, як людина культурна і вища духом, без сумніву мусів мати серед плебсу ворогів, що його недолюблювали. А був він надто діяльний і надто трудящий і це давало нагоду подавати на нього доноси та засобляти поліцію "конфіденційними" інформаціями, зрештою зовсім непотрібними, бо вся діяльність Коссака проходила в легальних, цілком доступних для контролі і перед нічиїм оком не закритих формах студентського, культурно-освітнього чи спортового життя його суспільности.

 

На основі тих доносів та "конфіденційних" вісток Коссака арештували, витримали кілька місяців і мусіли випустити, бо "довірочні" інформації не знайшли підтвердження у вимаганих законом доказах.

 

Потім, при іншій нагоді, арештували Мотику, він там зложив "якесь зезнанє", його випустили і доручили слідкувати за Коссаком. Що з того виходить? Виходить багато, і то важного: по-перше, що Коссака треба було слідити; по-друге, слідити тому, щоб щось проти нього мати; і по-третє, того, що було проти Коссака, було замало, а може в дійсності й нічого не було. Мотика "слідив", та нічого не "вислідив".

 

Прийшов Городок і Мотику заарештовано вдруге. Його допитують, багато поліцистів і довго. Допитує і комісар Петрі. Пригадує про наглий суд і смерть, що за ним слідує. Але все буде добре, якщо Мотика погодиться зложити "таке зезнанє", а тим часом радить йому постаратися про книжки й учитися. Значить, у тому є вже надія, це не пусті слова, на вітер кинені, бо кому потрібно вчитися, коли дорога перед ним коротка: до наглого суду, а звідти на шибеницю? Мотика думає: "таке зезнанє?" "Таке зезнанє" може урятувати від наглого суду і від смерти? Та звідки його взяти, це "таке зезнанє"? Хіба видумати? Отже треба вигадувати і то швидко, бо часу мало, дуже мало, "таке зезнанє" мусить бути готове вже на завтра.

 

А все те, всі ті думки шугають йому в голові серед безнастанних допитів. Питаються його про Василя Біласа, про Дмитра Данилишина, про вбивство Голуфка, і ніколи при тому всьому не забувають про Зенона Коссака. В тих допитах не тільки хочуть довідатися щось від Мотики. Багато дечого довідується і сам Мотика. А він чув щось від Біласа, носив йому листа. Що шкодить сказати, що це лист від Коссака? Ось так виляглося в голову Мотики "таке зезнанє". І лягло в основу звинувачення Коссака, як коменданта УВО чи ОУН у Дрогобиччині. Було сказано, що Мотика – сам "чорт у людській подобі". Судили ж колись не чортів, тільки відьом і чарівниць за "конфіденційні" їх взаємини з чортами і коли вдумаємося в процес, що проходив у душі Мотики в тюрмі, то прийдемо до переконання, що Мотиці до чорта далеко. Це просто жалюгідна, слаба особа, без волі, без відваги і без людських атрибутів.

 

До вигаданого в той спосіб зізнання Мотики доскочили "конфіденційні" вістки за справу, що її давно вже суд відкинув, навіть не довівши її до процесу. І тепер наново витягає її прокурор, як підпору свого обвинувачення, всі ті поголоски про Сколе, Перемишль, пошту і т. д., все те, що вже було раз під слідством і відпало, як нічим не стверджені сплетнярські "конфіденційні" вістки. Але ж це археологічні викопалини і куди їм до суду, як доказам! Це вже навіть не історія, хіба палеонтологія!

 

Поліція і прокурор так були задоволені тими "довірочними і достовірними" тайними джерелами інформацій на Коссака, що навіть не потурбувалися про точне слідство. В ньому багато дір, що їх обвинувачення і не старалося заповнити. Возьмім для прикладу хоч би й те. Білас сказав, що наказ їхати до Львова дістав "від якогось пана". Під того "якогось пана" поліція в слідстві підтягнула потім Зенона Коссака, а він заявив рішуче; що не знає Василя Біласа, не знає Дмитра Данилишина, не знає їх ані з вигляду, ані з назвища. Супроти такої заяви першим обов'язком поліції було – заки ще братися за доказ, чи справді Коссак висилав тих хлопців до Львова – доказати, що Білас, Данилишин і Коссак зналися з собою. Того не зроблено, поліція прийняла це як факт, і так постала перша діра в слідстві, кудою втікає тепер звинувачення.

 

Подібна справа з листом, що його ніби мав написати Коссак до Біласа і передати через Мотику. Цей лист пропав, щез, існує не як реальний, речовий доказ, тільки як предмет розмови між деякими особами. Чи стверджено і доказано, хто його писав, і де він, цей лист? Цей лист з фізичної речі став словом, що пролунало та згубилося десь у повітрі. А на тих двох моментах – знайомстві між Біласом та Данилишином і Коссаком і на передачі листа – було побудоване звинувачення Коссака перед наглим судом. І якщо наглий суд передав Коссака звичайному, то значить, не міг його засудити на основі тих двох "доказів", а це значило, що в дійсності його звільнив, бо наглий суд випустити звинуваченого на волю не може, по закону не може!

 

Які ж докази вини Коссака пред'явив прокурор у цьому процесі? "Таке зезнанє" Мотики відпало, він це відкликав, усі тут були свідками того, і при відкликанні їх стояв міцно, не поступився під барабанним огнем представника звинувачення.

 

Скаже хтось: були свідки. Так, свідки, але які? Кожен свідок, що приходить сюди до залі, приносить з собою свої клопоти, пристрасті і настрої і це не може не відбитися на їхніх свідченнях, хоч які б вони не були особисто чесні й достовірні. Та в справі Коссака мали ми до діла зовсім з іншим родом свідків. Це не свідки, що не мали ніякого відношення до Коссака, чи його діяльности, свідки, що випадково і при нагоді щось або самі бачили, або довідалися. Це люди, яких професія є обвинувачувати і їх не можна й не слід уважати за свідків у звичайному розумінні того слова, бо вони прийшли до суду не свідчити, тільки обвинувачувати. І навіть обвинувачували не тим, що самі бачили чи в інший спосіб були того свідками, тільки тим, що зібрали "конфіденційними інформаціями".

 

Яку вартість, як доказ, мають такі "конфіденційні інформації"? Колись римський імператор Траян заборонив уживати їх у своїх судах: "Забороняємо вживати тайних донощиків, бо не лицює це з повагою нашої влади". Історія знала пізніше закаптурених свідків, де їх ніхто не бачив, вони скриті були перед оком обвинувачених, надягнувши каптурі на голови. Вони зникли і лишилися плямою на справедливости та історії судівництва. Але там принаймні були постаті за плащем і голос за каптуром, а тут за конфіденційними відомостями – повна анонімність, безіменність, ми не знаємо, хто їх подає, людина, чи каналія, а чи може взагалі нікого за ними нема? Судова практика не допускає засудити на підставі "конфіденційних інформація " навіть за крадіж курки, але можна засудити за державну зраду! І цікаве, що держава боїться розкрити конфідента, але не боїться засудити невинного. Сам комісар Петрі сказав тут у залі, що він гидує конфідентами, він знає тільки приятелів поліції. Одначе поліція має стояти на сторожі юстиції, а юстиція – єдина жінка, що не хоче і не має приятелів!

 

"Конфіденційні" відомості мали б свідчити про те, що Коссак був "платним комендантом". Який же ж це, питаюся, "платний комендант", що має гроші на здогадні подорожі до Берліна і Праги, але не в здогадній, у дійсній поїздці до Бережан не має чим заплатити за візника і пішки мусить тюпати з залізничної станції до міста? І з уваги на ті ж грошеві ощадності мусить ночувати в мешканні Романа Барановського, за котрим шукає поліція?

 

Я хотів перевести доказ на заперечення слів, наче б то Данилишин бажав перед смертю пропрощатися з Коссаком, а на те прокурор обізвався, що ми його хочемо відлучити від процесу. А я подаю, що хто в залю для виміру справедливости вносить свої "особисті переконання", як це ствердив трибунал – той сам себе відлучує від процесу!

 

(Тут голова трибуналу знову впоминає оборонця).

 

Кінчу. Ви хочете справедливости? Коли вона має тут зродитися, здобудьтеся на найвище геройство – зрозуміти чужий біль і сказати: "Це мій біль!" Відчути чужу душу і сказати: "Це моя душа". А якщо ви вірите, що Коссак стоїть на перешкоді згоді між двома народами – беріть його голову! Для цього нового ладу і нового щастя не шкодую і моєї – тож разом з його головою беріть і мою!

 

Пізно ввечері, бо аж о десятій годині, скінчилася промова оборонця. Виголосив її д-р Глушкевич, за словами газетного репортера, "так драматично, так зворушливо і з таким вогнем життя, що під її враженням усі виходили з залі з розсвіченими очима та розпаленими обличчями". Журналісти, з яких декотрі від років обслуговували свої часописи судовими репортажами і чули не одну промову д-ра Глушкевича, говорили, що того дня побив він усі свої дотеперішні рекорди в промовах.

 

Ранком другого дня голова трибуналу зробив підсумки процесу для вжитку присяжних суддів. Після тригодинної наради проголосили вони такий вердикт:

 

Чи завинили підсудні в злочині головної зради з параграфу 97 карного закону?

Степан Мащак                 11 так 1 ні

Михайло Куспісь             11 так 1 ні

Степан Цап                       4 так 8 ні

Микола Мотика               10 так 2 ні

Ярослав Білас                   8 так 4 ні

Зенон Коссак                   11 так 1 ні

Марія Ковалюк                 4 так 8 ні

 

Чи завинив Степан Мащак у злочині грабункового нападу в Городку?11 так 1 ні.

 

Чи завинив Михайло Куспісь безпосередньою участю в злочині грабункого нападу на пошту в Городку?4 так 8 ні.

 

Чи завинив Степан Цап у допомозі в грабунковому нападі на пошту в Городку?6 так 6 ні.

 

Чи завинив Зенон Коссак у допомозі грабунковому нападі в Городку тим, що доручив туди виїхати Біласові й Данилишинові?7 так 5 ні.

 

Чи завинив Зенон Коссак у допомозі до того нападу, давши Біласові й Данилишинові гроші на дорогу?4 так 8 ні.

 

Чи завинив Микола Мотика в допомозі Біласові й Данилишинові виїхати до Городка, передаючи їм листа?5 так 7 ні.

 

Чи завинив Ярослав Білас у допомозі Василеві Біласові й Дмитрові Данилишинові виїхати до Городка, передаючи їм листа?6 так 6 ні.

 

Чи завинила Марія Ковалюк, переховуючи в себе учасника нападу на пошту в Городку, Степана Мащака?6 так 6 ні.

 

Коли відчитано вердикт присяжних суддів, зголосився до слова прокурор д-р Мостовскі і просив судити якнайлагідніше Степана Мащака, бо він признався до всього і його поведінка дає надію на поправу. Зате вимагав якнайвищого і найсуворішого виміру кари для "зухвалого" Михайла Куспіся і "таємничого" Зенона Коссака.

 

Оборонці ж просили судити якнайлагідніше і припинити виконання кари Степанові Мащакові, Миколі Мотиці та Ярославу Біласові.

 

Всі підсудні, за вийнятком Зенона Коссака, зреклися останнього слова, а Коссак склав таку заяву:

"Перед українською громадськістю заявляю під словом чести, що про Городок довідався я вперше з преси. (Невідомо, чому Коссак виступив з такою заявою, В таких випадках найкраще мовчати. Правдоподібно стояв він під пресією публічної опінії у своїх рідних сторонах, у дрогобицькому басейні, звідки походили страчені Василь Білас і Дмитро Данилипган, як теж два учасники цього процесу. Бо заяву свою спрямував він не до суду, тільки до української суспільности. Незалежно від того, що Коссак виробляв собі на той день алібі і, навіть прийнявши, що це він вибрав та вислав двох виконавців нападу на пошту в Городку, він у своїй заяві сказав правду і його слово чести правдиве та несплямлене. Його, як визначного і завжди підозрілого в поліції члена ОУН, повідомлено, щоб подбав собі про алібі, не кажучи, що саме і де саме відбудеться того дня. Знаю це з мого власного досвіду.)

 

На кілька хвилин перед першою годиною трибунал проголосив присуд: Зенона Коссака засуджено на сім літ важкої тюрми, Михайла Куспіся – на п'ять, Степана Мащака, Миколу Мотику і Ярослава Біласа – кожного на два роки. Степана Цапа і Марію Ковалюківну звільнено від вини.

 

Нікому із засуджених суд кари не припинив.

 

В "Нарисі історії ОУН" д-ра Петра Мірчука, цілому цьому процесові відведено всього кілька рядків: "1933 року перед судом у Львові відбувся в червні процес проти 5 дальших здогадних учасників нападу на пошту в Городку Ягайлонському. Суд засудив: Зенона Коссака на 7 років, Куспіся на 5, С. Мащака, Г. Купецького, Мотику і Ярослава Біласа – по 2 роки тюремного ув'язнення". Автор тут «поправив» поліцію і суд, бо "засудив" на два роки тюрми Гриця Купецького, що ніколи не попався в руки поліції і перед судом не ставав.

 

В цьому присуді вражали три речі. Найперше – диспропорція кари, наложеної на Зенона Коссака в порівнянні з іншими підсудними. Нема сумніву, що на те в великій мірі вплинула політична поліція, що хотіла позбутися Коссака, як визначного в тому часі націоналістичного діяча, на довший час.

 

По-друге: надсподівано низькі виміри кари Степанові Мащакові, Миколі Мотиці та Ярославу Біласові. Всіляко собі те пояснювали, а головно тим, що після страшного засуду і виконання двох присудів смерти в наглому суді, не тільки в Польщі, але й у світі постала сильна реакція в публічній опінії і тепер польські державно-політичні чинники хотіли злагіднити в українській суспільності болючий спогад та не роз’ятрювати рани.

 

Були поголоски, наче б то серед свояків Степана Мащака були впливові особи, що знайшли дорогу до вищих кіл у Варшаві, а зокрема до жінки міністра справедливости Міхаловского (Не маю можливосте прослідити, чи він уже в тому часі був міністром справедливости, а чи став ним дещо пізніше. В кожному разі належав він до політичної верхівки табору т. зв. пілсудчиків у тодішній їх політичній організації.) і що це завдяки її старанням вийшла з Варшави інструкція до шовіністичного львівського суду погамуватися та бути поміркованим у присудах. Власне, доказу на те ніякого нема, а родина Мащака це заперечила, і це можна хіба зареєструвати, як факт, що такі сплетні ходили між людьми, а викликало їх несподіване і нечуване в прокурорській кар'єрі кровожадного д-ра Мостовского внесення про легкий вимір кари Мащакові. Мостовскі не був з тих, що жаліли б підсудних.

 

І третє – Мотика, що підвів поліцію, що перекреслив надії прокурора, той Мотика, на якого метав громи прокурор з приводу його зміни зізнань і на котрого скаженіла з люті поліція – дістав усього два роки в'язниці. Були передбачування, що вліплять йому п'ятку, щоб показати, що з поліцією нема жартів і що вона вміє та може помститися.

 

Городецька драма скінчилася, занавіса спустилася, публіка розійшлася додому.

 

Читачам цікаво було б знати про долю її головних акторів.

 

Василь Білас і Дмитро Данилишин спочивають у Львові на Янівському цвинтарі. Ще й сьогодні, під большевицьким режимом, невідомі руки прикрашують квітками їхню могилу – не забуває і ніколи не може забути український нарід тих геройських своїх синів.

 

Володимира Старика і Юрка Березинського закопали поляки таємно в спільній могилі на скраю цвинтаря в Городку. Та молодь скоро про те довідалася і заопікувалася могилою. Польським шовіністам було це не в лад і вони викопали обох з могили, а польська поліція не знайшла винних тієї профанації. Аж за німецьких часів тлінні останки їх обидвох перенесено на цвинтарик УГА і поставлено там гарний мистецький пам'ятник з іменами всіх там похованих, а на першому місці – імена Березинського і Старика. (З листа інж. Івана Озаркевича в «Новому Шляху», Вінніпег, дня 14 січня 1955 року, ч. 4.)

 

Могила Зенона Коссака – невідома. В березні 1939 року, в обороні "Срібної Землі" розстріляли його мадярські гонведи разом з Михайлом Колодзінським (полковником "Гузарем").

 

Степан Цап, хоч вийшов на волю з процесу, та стояв під безнастанною "опікою" польської поліції в Городку. Між першими українцями з Городка, що їх вивезли большевики в Сибір за першої окупації в 1939-1941 роках, була вся родина Цапів. Постаралися про те польські поліцисти, що перейшли на большевицьку службу. За тією родиною заглух усякий слід.

 

Не зважаючи на спроби Миколи Мотики реабілітувати себе на другому процесі, українська суспільність ніколи йому повністю не простила. За неперевіреними вістками, знайшов він спосіб незле влаштуватися під большевицьким режимом.

 

Михайло Куспісь відсидів у тюрмі свій присуд, по виході знову пірнув у революційне життя і був засуджений на вісім років тяжкої тюрми за спробу влаштувати Степанові Бандері втечу з тюрми у Вронках. Визволила його війна, живе десь на еміграції.

 

Степан Долинський, комендант бойового відділу в Городку, студіював медицину в Австрії, студій йому докінчити не вдалося. Зник з очей своїх організаційних товаришів у жовтні 1939 року. За чутками, що їх мені не вдалося перевірити, мали його вивезти большевики і там десь він загинув. Михайло Куспісь стрінув його по дорозі з тюрми додому і бачив останній раз, як входив він до брами української бурси при вулиці Хшановских у Львові.

 

Степан Мащак виправдав частинно надії прокурора Мостовского на "поправу" в тому смислі, що по виході з тюрми стояв осторонь революційного українського підпілля. Виїхав за границю і скінчив університетські студії в Німеччині. Після війни жив у Німеччині, працюючи в якійсь установі чи фірмі. Жив самотньо. Влітку 1972 року знайшли його в кімнаті з розірваним серцем. (Подаю за інформаціями з Німеччини, не мавши до хвилини, коли пишуться ці рядки, можливости докладніше того перевірити.)

 

Марію Ковалюк стрінув сумний і незаслужений кінець. По виході з тюрми Марія (Мушка) та її сестра Володимира (Душка) далі працювали в Організації Українських Націоналістів. По якімсь часі дістала вона під свій провід мережу жіночого відділу у Львові. В половині 30-тих років постала у Львові опозиція частини ОУН супроти групи, що кілька років пізніше оформилася в свою чергу в опозицію проти ПУН. Тоді зліквідовано керівника тієї опозиційної групи і при тій нагоді, як пише д-р Петро Мірчук, "застрілено передчасно" теж Марійку Ковалюківну.

 

Про останніх двох з підсудних у процесах за Городок – Маріяна Жураківського та Ярослава Біласа – ніяких вісток не маю.