Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Городок. Про Біласа та Данилишина. Частина ІV. (Автор: Книш Зиновій)

опубліковано 23 груд. 2013 р., 08:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 груд. 2013 р., 09:40 ]

IX. Розділ

Слово за оборонцями: А. д-р Володимир Старосольський

В цю ніч, коли наближалася остання дія городецької трагедії, не брався сон багатьох українців по всій країні. Не спали не тільки близькі рідні, але і знайомим підсудних та їхнім товаришам з Організації Українських Націоналістів тяжко клеїлися повіки до сну. В неспокої провели цю ніч також оборонці. Завтра стануть вони до останнього бою за життя чотирьох молодих хлопців. Упродовж тих кількох днів і для тих ветеранів судової залі були вони не тільки підсудними, відданими під їхню правну опіку й допомогу, не тільки членами одного ж і того самого народу – вони стали для них неначе власними дітьми, за життя чи смерть котрих треба змагатися всіма силами, всім знанням, усім досвідом. А шанси в цьому бою дуже-дуже нерівні. З одного боку лише сила логіки й вогонь слова, а з другого – влада суду, в котрого руках лежить доля й життя тих хлопців.

 

На останній нараді оборонці встановили між собою порядок, в якій черзі промовляти. На перший вогонь пішли два заступники Василя Біласа: д-р Володимир Старосольський і д-р Олександер Марітчак. В слід за ними – два оборонці Дмитра Данилишина: д-р Степан Шухевич і д-р Кость Паньківський. Опісля д-р Лев Ганкевич, оборонець Маріяна Жураківського, і на самому кінці д-р Маріян Глушкевич в обороні Зенона Коссака.

 

Поділено ролі, хто має заторкати засадничі справи, а хто ввійти у розгляд подробиць:

 

Подаючи ті інформації, "Діло" зазначило від себе:

"У цьому завданні підтримає їх морально ввесь український нарід, що займає зовсім недвозначне становище до городецької події та подібних трагедій, але який в ім'я усунення причин тих трагедій і їх наслідків здригається перед новими жертвами, покладеними на вівтарі нещадної взаємної борні під гаслом "око за око, зуб за зуб".

 

Не входимо в те, яким правом уважало себе "Діло" так промовляти в іменні всього українського народу, а не тільки своїх читачів, та й то далеко-далеко не всіх. Дальший розвиток відносин, як це частинно буде видно з продовження цієї праці, свідчив би про щось інше. Та одне певне: цього пам'ятного дня очі всіх українців звернулися на лаву оборонців, як на останню надію.

 

З цієї лави першим піднявся до слова професор д-р Володимир Старосольський.

 

(На жаль, газетні репортери подавали промови в скороченні, записуючи або те, що вдалося, або що здавалося їм суттєве чи цікаве. До незвичайно рідких випадків належить, щоб редакція постаралася від оборонця про повний текст промови, якщо він був написаний перед виголошенням, або прохала відтворити її, на письмі, коли оборонець говорив з пам'яти, користуючись тільки записками. Звукозаписних машин не було ще тоді, а ніхто не додумався, щоб найняти стенографа, який записував би для історії слово в слово чи то ввесь хід процесу, чи хоч би тільки прикінцеві промови оборонців. А шкода з того величезна. Деякі оборонці, як д-р Володимир Старосольський, д-р Маріян Глушкевич, д-р Лев Ганкевич, д-р Михайло Волошин та інші, обдаровані були з природи ораторським хистом і вже хоч би тільки для мистецтва живого слова варто було б зберегти принаймні найважніші з їхніх промов на політичних процесах або й інших. Та не тільки з реторичного боку важливі промови оборонців у політичних процесах 20-тих і 30-тих років у Західній Україні. У них, як у фокусі, збігався есенціональний зміст, екстракт усього судового поступування і з того боку вони були б вагомим джерелом до історії революційного націоналістичного руху в Україні. Слухаючи їх, глядачі в судовій залі неначе віддихали свіжим повітрям після випарів і міязмів зненависницької атмосфери політичних процесів у польських судах, що густо-часто нічого не мали спільного зо справедливістю і були відблиском настроїв підбехтуваної вуличної юрби, або тупої впертости й зарозумілости шовіністичних бюрократів, що хотіли стерти з лиця землі живий нарід, майже третину людности своєї держави за несповна одне людське покоління!

 

У відтворенні промов з цього процесу користувалися ми всіма можливими джерелами, а найбільше матеріалом з книжки редактора Данила Чайковського п. н. "Білас і Данилишин", де він опрацьований дуже сумлінно і старанно, так що можна з нього черпати майже цілі уступи дослівно. Шкода тільки, що автор не покликався на джерела, звідки взяв він текст промови.)

 

Високий Наглий Суде!

Високий і найвищий суде, суде, від рішення якого нема відклику, нема апеляції. Суде; який уже вирішуватиме цю справу в першій та останній інстанції. Суде, що має вирішувати долю цих чотирьох людей, але суде, якого вирішення буде мати своє місце у факторах тієї, кров'ю, болем, нещастям, любов'ю, ненавистю і великими змаганнями наскрізь пересиченої землі.

 

Високий Суде! Інакше говориться до лави присяжних, інакше до фахових суддів. Там можна апелювати до почувань, можна бути неречевим, натомість, коли промовляти до фахового судді, промовляється виключно фактами і доказами. Маю цю недостачу, цю хибу, що не вмію промовляти до присяжних, але разом з тим маю певність, що в цьому спеціальному випадку, може, з деякого боку є щастям, що промовляємо до фахових суддів, тому, що не вирвані вони з коріння цієї землі, і вони її громадяни, і переживають те все, що переживає вся країна. Вони мають ті високі кваліфікації інтелекту й характеру, що дозволяють їм дивитися і вирішувати об'єктивно і керуватися виключно розумом, який хіба не є самою тільки математикою, який є розумінням життя, тим розумом, що розуміє ввесь зміст дійсности. Сказав великий філософ: "Вельтґешіхте іст Вельтґеріхт" (по-німецькому: Світова історія це світовий суд.) і навпаки – "Вельтґеріхт іст Вельтґешіхте". Суд, а зокрема фаховий суд, має і мусить мати можливість об’єктивно глядіти на речі, які є близькі, на речі, які ще обтікають кров'ю, так, як дивився з перспективи століть холодно, спокійно і розумом, тим великим розумом, що все бачить і все розуміє – той філософ. Розумом, який, може, не все прощає, бо не все судові вільно простити, але який ніколи не піде дальше, ніж це наказує припис закону. Оте глибоке розуміння й актуальної хвилини і того струму, що в безконечності перед нами почався і в безконечність нас веде – зветься історією. Це піддає мені відваги, як першому, що має промовляти в обороні цих хлопців.

 

Високий Суде! Передусім хочу обговорити одну справу, яка, не зважаючи на трагічний, глибоко трагічний свій перебіг, має велике значення, яка є чимсь несподіваним і не була охоплена наміром справників нападу на пошту в Городку, як щось, що створив випадок – смерть бл. п. коменданта поліційної станиці Коята. Цю смерть закидують моєму клієнтові Біласові.

 

В цьому напрямі прошу видати уневиннюючий вирок і вважаю, що маю повне право звернутися до вас з таким апелем. Маю право тому, що не тільки не поставлено ніяких доказів вини обвинуваченого, а навпаки – всі докази, що могли в цій справі обтяжити, підперли оборону Біласа, що тієї крови він не винний, що він до блаженної пам'яти коменданта Коята не стріляв. Єдиними приводами до підозри в тому напрямі були зізнання свідка Слуґоцкого. Я, очевидно, не оспорюю його суб'єктивного переконання про те, що Білас був тим, хто стріляв до Коята, але, прошу Високого Трибуналу, – це тільки суб'єктивне переконання, сперте на конклюзії, на висновки, і в тому напрямі я відкликаюся до пам'яти шановних суддів. Сказав Слуґоцкі: була темна ніч, світилася недалеко одна ліхтарня тільки, у віддалі двадцять кроків, світло тієї ліхтарні падало в очі обидвом представникам поліції і що ті два, котрих вони стрінули, стояли в тіні. І ще мушу підкреслити, що свідок Слуґоцкі не бачив ні блиску, ні руху. Чи в такій ситуації можна було бачити, що саме Білас стріляв до пшодовніка Коята? Очевидно, вини Біласові цим одним обтяжуючим зізнанням не доведено, доказу в напрямі ствердження вини нема. Але зате є проти доказ.

 

Зізнання свідка Коллєра, який виразно ствердив, що почув три постріли. З них третій міг бути тільки відгомоном, але два чув виразно, і ми знаємо, що їх було тільки два. Коли ж свідок Коллєр міг почислити і ствердити, що їх було щонайменше два звідси ясний висновок, що вони не могли впасти одночасно, особливо коли взяти до уваги акустичні обставини коридору, де свідок почув постріли. Постріли падали в перерві один за одним і так, що їх могло зловити вухо людини, яка не була приготована на те, щоб уважати, бо випадок прийшов несподівано і дійшов до свідомости свідка так, що він їх порахував.

 

І врешті, Високий Суде, є щодо цього признання другого обвинуваченого, який, з тим високо етичним підкладом, сказав у критичний момент: не стріляв Білас, стріляв я. І не лишилося ані тіні можливосте, що це стріляв Білас, що, може, Данилишин, його дядько, зв'язаний дуже сердечним почуванням, стягає його вину на себе. Тоді, Високий Суде, смію покликатися на ту внутрішню правдивість зізнань Біласа. Адже ж він признався до речей безмежно страшніших, що правно та морально більш його обтяжували б, і не приховував нічого, бо говорив у такому психічному стані, коли не міг сказати неправди і думати про викрут. Він був готовий на все, був уже без ніякої надії. В таких обставинах і в той момент Білас, від самого початку аж до розправи і тут, завжди говорив, що в Глинній-Наварії він не стріляв, що під час усього нападу ні один раз не вистрілив. Тому прошу про уневиннюючий вирок щодо того уступу, де йому закинено вбивство блаженної пам'яти коменданта Коята.

 

Високий Трибунале! Тепер приступаю до другої справи, в якій не буду домагатися відкинути вину. В тій справі мусить запасти присуд, що мій клієнт є винний. Це справа нападу на пошту. В цій справі щодо мого клієнта все вияснене і мушу підкреслити, що акт обвинувачення тільки потверджує зізнання Біласа про те, що діялося під час нападу на пошту. Отже, є фактом, що Білас належав до Організації Українських Націоналістів. Є фактом, що дістав він наказ їхати до Львова, є фактом, що туди поїхав і що знайшовся там серед інших, подібних до нього, пізніших учасників нападу. Є фактом, що в нападі він брав участь, є фактом, що мав призначену ролю та її виконав. Але заходить тут цілий ряд облегчуючих обставин в участі і значенні того, що робив підсудний Білас. Не буду всього повторяти, хочу тільки відкинути погляд і насвітлення, що його дає тій якраз ролі прокурор. Каже прокурор, що Данилишинові й Біласові доручено завдання забрати гроші, бо вони вже мали за собою минуле, що їх вище кваліфікувало до таких експропріяційних нападів, бо вони вже брали участь у нападі на пошту в Трускавці. Я зважуюся сказати щось протилежне. Приділена їм роля вказує якраз на те, що їх уважали людьми якнайменш спосібними до того, що є терором, що є ґвалтом, що виконується зо зброєю в руках, що вимагає може навіть виступу проти людського життя. Навпаки, з ролі, приділеної першому та другому обвинуваченому, ясно виходить, що це була роля, яка вимагає цілком інших кваліфікацій. Роля, що вимагає певности, що цей, кому вона доручена, її сповнить і виконає абсолютно чесно.

 

Високий Суде! Я завжди буду безконечно далекий від того, щоб очорнювати, принижувати який небудь революційний рух, щоб етично плюгавити тих, котрі в ім'я політичних ідей беруть участь у нападі на чуже добро. Як людина, що хоче і має абсолютну волю реально глядіти на життя, знаю, що гроші це та страшна сила, про яку Ґете у "Фавсті" сказав, що це сила, яка панує. Вона панує над людиною безоглядно, і завжди небезпечна для того, хто їх тримає.

 

В підпільній революційній боротьбі й акції, де нема контролі, де неможливі точні рахунки, де нема доказів, скільки хтось узяв, скільки видав і на що видав, з конечности залишається та спокуса, та можливість, що хтось із якої небудь слабости, або завдяки якомусь дефектові свого характеру може піддатися тій спокусі, що пов'язана з посіданням грошей. І я тверджу, що коли Данилишинові й Біласові доручено якраз цю функцію, забрати гроші, то це доказ, що той, хто давав ті доручення, мав абсолютну певність щодо чистоти їхніх рук; що знав, кому доручає цю ролю, що доручає її людям, які про власну користь не дбають і матимуть силу опертися найбільшим спокусам. Признаю, що це доручення було певною мірою почесним вирізненням з-поміж інших учасників, бо той, хто доручив їм ту ролю, знав, що вони все, що зроблять, зроблять для організації, карними членами якої були, без найменшої думки про власне добро і власну вигоду. Вони щиро і повністю, нічого для себе не застерігаючи і не заховуючи, принесли себе в жертву ідеї, що її визнали за велику і святу, і тими способами, які їм представлено, як єдині і найкращі,

 

Уважаю, що те, що найперше промовляє на користь обох на тому місці і на протязі цілого процесу важко їх відділити одного від другого є та обставина, яку я подав і яку треба взяти до уваги, як обставину пом'якшувальну, що зменшує вину обвинувачених згідно з третім параграфом тридцять другої статті розпорядження президента про нагле доступування. Як доказ: незбиті факти, як для одного, так і для другого, що під час усього нападу вони зброї в руках не мали, а напевно не мав її в руках обвинувачений Білас. Уважаю, що цей факт давав би мені навіть право оспорювати, чи взагалі Білас може підлягати наглому судові, але з цього факту я не роблю висновків недопустимости наглого поступування, лише вважаю, що маю повне право й обов'язок висувати цей факт, як другий момент, що злагіднює вину Біласа, і просити, щоб застосовано постанови з третього параграфу тридцять другої статті про облегчувальні обставини. Якщо б формально обов'язували приписи старого закону, то половина з них стосувалася б до Біласа: молодий вік, рівень освіти, чужий вплив і врешті спеціяльно важлива обставина беззастережне признання до вини, без якого то признання, може, цього процесу й не було б. На всякий випадок, без якого цей процес не міг би вестися наглим способом і був би проведений перед звичайним судом. І хоч цей новий кодекс дає ширшу вільність рухів для суддів, то однак ті обставини стали чимсь, що я зважився б назвати природним, вродженим правом. Воно так глибоко лежить вписане в наше сучасне поняття права, що Високий Трибунал очевидно зволить ці обставини взяти до уваги. Факт, що під час нападу Білас не мав зброї, що послухав чужого наказу, факт, що іншої освіти він не мав, крім тієї, що плила від Мотики, і те, що він признався так беззастережно це ряд пом'якшувальних обставин.

 

Але, Високий Трибунале, є ще обставина обставин, щось, що не просить, не говорить, а кричить великим голосом за пристосуванням третього параграфу тридцять другої статті розпорядження президента про наглі суди. Це – мотиви, що ними керувався обвинувачений Білас, коли пішов на цей страшний чин, коли згодився взяти участь в експропріяційному нападі на пошту. Це проблема проблем, найбільша й найсуттєвіша, це відповідь на мотиви: чому ти, Біласе, послухав наказу, чому й сьогодні кажеш, що ти зробив те, що тобі твій моральний обов'язок наказував? Прокурор давав частково відповідь на те питання, навів ряд аналогічних справ нападів, саботажів, експропріяцій. І тут. Високий Суде, я знов скажу, що нема нічого небезпечнішого, як правда недоговорена, правда часткова, правда неповна, неціла.

 

Напади, експропріяції, саботажі, терористичні акти – всі ці без винятку акти бунту і революції, що їх перераховував прокурор – це тільки частина. Їх було багато, багато більше. Була акція, але була і протиакція – був цілий ряд шибениць, цілий ряд розстрілів, сотки і тисячі літ в'язниці, сотки й тисячі зламаних екзистенцій, сльози матерів і батьків, і все те, що може нести якась страшна буря, якийсь вихор, що його не можна спіймати в сітку карного кодексу. Іде щось, що в актуальну хвилину прибирає спеціально гострі форми, але і щось, що специфічне не лише цій землі. Рух, що ідентичним способом виявився скрізь по світі.

 

Фінляндія – спокійна країна, мешканців якої характеризовано тим спокоєм, тим абсолютним спокоєм, опанування життя – ця Фінляндія зірвалася на революційний виступ. Атентат виконала людина, що належала до найвищих і найзаможніших сфер фінляндської суспільносте. І Латвія, і Литва, і Бретонія, і Ірляндія, і Каталонія, і скрізь та всюди – одне й те саме. Якийсь великий крик народів, часто навіть малих, про існування яких не знав світ, а які виступають на арену до боротьби проти тих, кого вважають своїми ворогами, І скрізь ми бачимо ті вчинки, що їх маленьку частинку назвав прокурор. І це, Високий Суде, – не якась зла воля одиниць, не їх помилка, а якась, скажім, психоза, якась природна сила, стихійна сила, сила, що пориває людей на вчинки, метою яких смерть чужа і власна.

 

Нещодавно (в редактора Данила Чайковського і в д-ра Петра Мірчука подано: "В 1913 році" за газетою. Це здається помилка. Не маю змоги перевірити, чи такий конгрес і де відбувся ще в 1913 році. Мабуть це помилка друку, повинно бути 1931 році, тим більше, що другий український щоденник, "Діло" подає в тому місці "нещодавно".) відбувся світовий конгрес соціологів, присвячений тільки національним справам, виключно лише соціологічному дослідженню тих рухів, що їх називаємо національними. І соціологи-представники всіх світових держав одноголосно прийшли до переконання, що тут мається діло з силою природною, елементарною, якоюсь волею національних груп, що сильніша за волю індивідуума, що тут маємо діло з виявом стихійної сили, яка паде, немов той струм води на водоспаді. І всі ствердили безсильність людської одиниці супроти тієї великої елементарної сили, сили, що попросту вже є, існує і пливе наперед.

 

Високий Суде! Французька революція перша створила в тому новому значенні слово, яке, хоч перед тим існувало, мало цілком інший зміст, слово "ля патрі" – Батьківщина, в значенні не держави, а чогось іншого, якоїсь іншої людської спільносте, яка є родиною, але в безмірно більшому значенні, якоїсь людської спільносте, що її творить та загальна спільна воля, що має право говорити за всіх, що має право вимагати від усіх своїх членів якнайбільшого послуху, якнайбільшої посвяти. Постало це слово, це нове поняття, що не існувало ще 200-300 років тому, коли існувала держава-династія, коли був обов'язок вірносте державі і династії, а тепер, коли демократія розбила старі організації, старі спільності, – поставила на їхнє місце нове – оту Батьківщину. І постає любов до Батьківщини та обов'язок супроти неї. І я смію твердити, що та любов і той обов’язок не завжди однакові, хоч зовнішньо, теоретично, їх завжди називають однаково. Насмілилося виступити з парадоксальною, може, думкою, що ваше польське покоління не буде знати цього слова "Батьківщина" і не буде знати любови до тієї Батьківщини в такому смислі, в такій беззастережності абсолютної сили, як це знаєте ви, як це знає її наше покоління.

 

Бо Батьківщина вільна, державна, щаслива Батьківщина – її треба любити, її треба шанувати, її треба боронити і стояти на сторожі її добра. Але  ця Батьківщина вже сильна, вона не дуже потребує нашої допомоги і нашої любови, вона робить не раз і те, що нам матеріально чи морально невигідне. Зате Батьківщина нещасна, Батьківщина в неволі, Батьківщина, що терпить – це є Батьківщина, це є величезне джерело любови, понад яку більшої, сильнішої нема і бути не може. Жеромскі (Стефан Жеромскі, визначний польський письменник.) сказав, що він свою творчість скінчив з приходом визволення Польщі, і сказав це не тільки про себе, сказав велику істину, відкрив тайну того, що діється, що ніколи щаслива Батьківщина не може бути для своїх поколінь і своєї нації – говорю у психологічному значенні – тим, чим є Батьківщина нещаслива і поневолена. І коли в цьому місці, Високий Суде, я прошу, то не для сентименту, тільки для того, щоб ви зрозуміли тих хлопців і їхні вчинки та знайшли речову форму їхньої провини. Щоб ви пішли зо мною тернистою дорогою, якою іде мій нарід і до якого належать також вони.

 

Польський поет Томаш Весоловскі дивився на нашу історію, як не поглянув на неї досі ні один з українців. Він відкрив тайну історії, вказав, що наша історія – це ряд поривів до життя і то поривів, з яких кожний кінчається невдачею. Я вже раз у цій залі покликався на нього. Він у своєму вірші "До України" пише:

 

Dziwnym na šwiecie istniejesz spokojm.

Grobem w kolebce – kolebką w grobie.

Іstniejesz jako na łące trawa,

Mogąca przerošč wszystkie ziemiotwory.

 

Дивним на світі існуєш спокоєм.

Гробом в колисці колискою в гробі.

Існуєш, як та трава на луці,

Що може перерости всі землетвори.

 

Так упродовж тисячоліть і раз і другий і десятий здавалося, ось-ось стане на тій землі якийсь новий твір, щоб внести щось від себе, додати щось своїм зусиллям і багатством своєї душі, якийсь новий культурний дорібок. І кожен раз зусилля кінчалися невдачею. Кожний раз приходила руїна, така страшна не раз, що, здавалося, нема з неї виходу, що ніколи вже Україна з цього положення не вийде. Ці хлопці – є в них не тільки той біль століть, що його свідомо й несвідомо відчувають усі, який єднає нас усіх – той біль нашої історії. В їхньому поколінню, в поколінню цих хлопців живе ще щось інше.

 

Прошу взяти до рук їхні особисті дані, прошу глянути на дати народження тих хлопців. Були цілком молодими хлопцями, дітьми ще, тоді, коли Україна, здавалося, вітає нову свою весну. І тут, Високий Суде, знову не до почувань, але до знання життя відкликаюся. Хто раз поглянув на сонце волі, чи ж може його забути? Чи є на світі сила, що видерла б з його душі ту волю і постанову далі йти до того сонця? І знову порівняння. Два поети двох народів. Міцкевич говорить про 1812 рік, що виріс у неволі, але мав одну весну в житті – весну надії. Шевченко ж "в неволі виріс між чужими, і неоплаканий своїми, в неволі плачучи умру". Чи не бачимо тут тієї глибокої трагедії, різної трагедії двох націй? Міцкевич бодай одну весну мав, але Шевченко, як і много, поколінь перед ним і після нього, такої весни не мали.

 

Але прийшли 1917 і 1918 роки і кинули своє зерно – ті почування, що мусіли остатися й осталися, інакше формульовані у старшого покоління, інакше в молоді, бо вона не має інших критеріїв, крім; одного: любови і бажання служити визволенню України. ,

 

Прошу послухати тієї мови доведених фактів. Один і другий – хто вони? Молоді хлопці, яких освіта кінчається на кількох класах народньої школи, а живуть вони в той час, коли в перші роки їхнього життя завітала наша весна – початок нового життя.

 

І хто прийшов до них? Мотика. Студент-інтелігент, здібний і зручний. Цинік уже на 20-тому році життя, людина абсолютно визбута з усіх почувань моралі. Хто повірить його сповидному каяттю тут на залі? Хто повірить у причини, задля яких він постановив змінити свої переконання і видати в ім'я того своїх товаришів? Хто повірить у переміну, подану з календарною точністю майже щодо години, цинічної людини, голос якої не задрижав і очі не зайшли сльозою, коли видавав і показував на тих саме, котрих перший поставив на шляху, що тут скінчився? Він давав їм у руки "Сурму" й летючки. "Сурма" в руках інтелігента, це не те саме, що "Сурма" в руках таких хлопців, як Білас і Данилишин. Вона обожнює революційну організацію та проповідує, як найвищий закон, послух революційному проводові.

 

І вони стали членами Організації Українських Націоналістів. І стоїмо тут перед одним основним, абсолютним законом соціології та соціяльної психології. Втягано хлопців до конспіративної організації – і що стає тим панівним мотивом їхнього життя? Присяга. З одного боку бажання чину – оте бажання, яке що-якийсь час стукає до вікон, сердець і душ народів, яке проявилося і в польській суспільності в формі романтизму, не того сентиментального, ідилічного, а того романтизму, що кликав до чину, якого квітом було повстання 1831 року, того романтизму, що знову застукав до польської суспільности перед 1863 роком, того, що ворожо ставився до тих, які "не хотіли хотіти".

 

Він приходить і опановує покоління. Приходить, породжує бажання чину. Без уваги на те, чи перед критичним оком ці вчинки виявляються доцільними, чи ні. На це не відповідається аргументами, відповідається тільки тією вірою, що той, хто думає інакше, хто критикує, робить це з психічних дефектів, "не хоче хотіти". Це абсолютна віра в абсолютну силу чину, віра й переконання, що треба міряти сили на заміри, а не заміри на сили.

 

Високий Суде! Приходить ще один мотив, що йде через психологію всіх таких людей. У Данилишина й Біласа з хвилиною, коли вони знайшлися в одних рядах української революційної організації, родиться і горить одне бажання – бажання посвятити себе, бажання спалитися на вівтарі, на жертовнику ідеї, на службу якої вони пішли.

 

Погоджуємося, що для великої ідеї треба посвячуватися і бути готовим на смерть. У них ця потреба – жити для ідеї, служити ідеї переродилася в бажання вмерти за ідею. У своєму критичному наставленні до себе, вони, уважаючи себе звичайними рядовиками, пішаками у боротьбі, прийшли до переконання, що можуть прислужитися великій своїй ідеї нічим іншим, як тільки своєю смертю.

 

Високий Суде! Цей момент пожертвування себе самого, цей момент другий, попри бажання чину, – це момент, що постійно помічається в психології цих рухів, до яких належить також український революційний рух. Недавно в Німеччині ставав перед судом один революціонер-комуніст і сказав: "Вір зінд ді Тотен авф дем Урлявб". (Ми – покійники на відпустці.) "Ми, члени підпільної організації, до якої і я належу, ми є покійники, мерці-небіжчики, яким тільки дано відпустку на короткий час. Ми не зараховуємо себе до живих, наше місце там, по тому боці границі".

 

І є характеристичне для всіх, хто справді щиро й беззастережно пристає до революційних рухів, яким є і ОУН. До того роду людей належав і той поляк, що сказав: "Тасу jаk jа Оjczyznie smiercią słuzą". (Такі, як я, Батьківщині тільки смертю служать.) До роду таких належить і Данилишин, належить і Білас. Перший потвердив це своєю мовчанкою, другий зізнаннями, в яких виразно бриніло: "Такі, як я, Батьківщині тільки смертю служать".

 

І все те, що вони зробили, не може викреслити того факту. Чому, кому віддалися всеціло ці два революціонери? Відділити їх не можу. Було тут тільки одне-одніське почування, святе почування любов, нічого іншого. Не бажання наживи, користи. Вони були тільки невільниками тієї великої ідеї. Волі. І добровільно стали тими рабами і віддали себе, включно зо своїм життям, їй, тільки їй. Два рази відкрив заслону святая святих своєї і Біласової душі той, що мовчить Данилишин. Там у шпиталі, де небуденно щирим, геройським жестом бере на себе з товариша вину за вбивство, і тут, коли на саме слово "Україна" "заламався", той гордий Данилишин заридав.

 

І це нехай промовить до ваших судейських душ – цей кришталь сердець обох підсудних.

 

Пересунувся тут через залю дух блаженної пам'яти Тадеуша Голуфка. Нехай цей дух промовить до вас. А коли дух Голуфка промовить до вас, панове судді, то я ні одну хвилину не буду дрижати за їхню долю".

 

Це була чудова промова. Без патосу й еґзальтації, випливала з найбільших глибів людської душі.

 

З запертим віддихом слухала її вся судова заля, не зводили очей з промовця судді трибуналу і навіть цинічно-глузливий прокурор Мостовскі непорушно сидів на своєму прокурорському фотелі.

 

Не тільки львівська українська, але навіть польська і столична варшавська преса визнали її одною з найкращих, що була коли небудь виголошена у великій процесовій залі львівського суду.

 

X. Розділ

Слово за оборонцями: Б. д-р Олександер Марітчак; д-р. Степан Шухевич; д-р. Кость Паньківський; д-р. Лев Ганкевич

Прокурор домагається кари смерти для всіх обвинувачених, – від того почав свою промову д-р Олександер Марітчак, другий оборонець Василя Біласа, – без приноровлення до них передбачених законом пом'якшуючих обставин. Становище досить дивне, виходить воно з заложення, що одиниця відповідає за вчинки не тільки свої власні, але й інших одиниць. Таке становище фальшиве й анахронічне, правнича наука й модерна судова практика давно вже його закинули. Також діла й учинки давно вже перестали вважатися випливом індивідуальних постанов і від давна вже всі суди історії судять за них у зв'язку з життям оточення, на тлі психіки людських колективів, їхніх діл і поступків.

 

Коли прокурор покликувався на похорони поліциста Коята в Винниках і наводив нам перед очі польську мартирологію, то не слід забувати й мартирологи української. Коли б і її мав на увазі прокурор, тоді передусім підкреслив би факт, що йдеться тут про проступок політичної натури і що ми беремо участь у політичному процесі.

 

Коли ж це процес політичний, то чи кара смерти може корисно вплинути на політичне підложжя, з якого він виріс? На око, це справа може дрібна, але на ділі вона набирає величезної ваги. Кожен, хто хоче поважно її оцінити, до самої глибини, мусить призадуматися, чи кара смерти розв'язує її та їй подібні справи.

 

Ці хлопці смерти не бояться, вони були приготовані на неї в кожному моменті свого короткого ще революційного життя. Адже над Дністром сам Білас просив Данилишина, щоб останніми кулями перервати їм обом нитку життя. Такого бажання не може виявити вдача погана й душа боягуза. І правду писав цими днями один польський часопис, що це "не є злі хлопці". Зойк Данилишина на цій залі, його крик розпуки з темноти селян, що бійців за власну їх волю віддають у руки ворогам, не може свідчити про звихнену вдачу. Таких людей не карається смертю за їхні шляхетні пориви.

 

Співжиття людей не можна будувати на базі ненависти, не можна нехтувати й лишати на боці, поза увагою, всі ті моменти, що злагіднюють і пом'якшують взаємовідносини між ними. Добра воля й відсутність ненависти – це єдині методи, щоб вирівняти трагічні міжнаціональні конфлікти, що з них зроджуються такі трагічні процеси.

 

Прийшла черга на промови в обороні підсудного Дмитра Данилишина. Як перший його оборонець, д-р Степан Шухевич виступив перед трибуналом зо своєю глибоко продуманою та добре обґрунтованою з логічного і правничого боку промовою:

 

Високий Наглий Суде!

В цій справі я, власне, повинен мовчати. Мовчав увесь час процесу Дмитро Данилишин, і я повинен пристосуватися до його тактики і теж замовчати. Але я мовчати не можу, мені не вільно. Я не можу мовчати, бо моє сумління, мій обов'язок, що його на мене кладе моє становище в цій справі – забороняють мені мовчати в цій хвилині.

 

І не можу мовчати ще й тому, бо мушу висказати все, що відчуваю цілим моїм серцем, що чую всією моєю душею, всім моїм сумлінням. І хочу сказати все те так голосно, щоб мій голос почули не тільки судді трибуналу, не тільки присутні в цій залі, але й уся суспільність; щоб мій голос, голос мого серця, голос мого сумління почув увесь світ, уся вселенна. Не можу мовчати, бо уста відчинив мені сам мій клієнт, Дмитро Данилишин, відкрив їх три рази, до чого зараз прийду.

 

Сказав хтось: цинічно мовчить! (Один з польських брукових газетярів у Львові назвав мовчанку Данилишина цинічною.) Це міг сказати хіба тільки той, хто не знає людської душі – бо хто знає психіку людини, той не насмілився б сказати чогось подібного. Я знаю з історії Церкви, що були колись монахи й пустельники, які накладали на себе великий обіт, обіт мовчанки, і все своє життя мовчали. А за те Церква визнала їх святими. Якщо мовчанка була б чимсь лихим, маловажним, або належала до приємностей, то Церква не признавала б святцями тих, що себе їй віддали. Бо мовчати – це мука, мука накладена на себе добровільно, і за те й Церква підносила їх на п'єдестал святих.

 

Мовчати має право кожний обвинувачений. Це право признають йому карні процедури всіх сучасних держав і нікому не вільно притягати його за те до відповідальносте, не вільно переслідувати за мовчанку, не вільно примушувати від неї відступити. Бо це таке його добре право. Якщо обвинувач хоче засуду обвинуваченого, то повинен довести йому провину, а обвинувачений може мовчати і сказати тим: докажи, що я винен.

 

Мовчати в часі процесу, під час такого процесу, де йдеться про: бути чи не бути, жити чи не жити, – мовчання таке є геройством, великим геройством, на яке не всі здатні.

 

Витримати таку мовчанку не хто-будь зуміє. Адже ж тут, на цій розправі, розглядається питання, від якого залежить життя людини. Не раз слова просто рвуться з уст, а він сидить тихо, мовчить, зціпив зуби, затиснув руки і з уст його не падає ні одне слово. Чи ж це не подиву гідне, чи ж не свідчить це про характер, добрий, міцний характер, про тверду й незламну волю, про справді мужеський характер цього хлопця? Думаю, що так.

 

Але й проламав він мовчанку, перший раз, коли стало питання про те, хто забив поліциста Коята. Він промовив: "Я стріляв! Не стріляв Білас, тільки я".

 

Чому? Бо не хотів, щоб його вина спадала на чужі плечі, щоб невинно посуджено його нерозлучного товариша-бойовика. А може хотів його рятувати? Не знаю, хто з них стрілив. Може він, а може й Білас. Але він бачить, що його товариш у небезпеці, і він, хоч сам у такій же великій і грізній небезпеці, сміливо бере на себе новий великий тягар, що при оцінці його вини може дуже заважити на терезках його долі. Ця сильна, безмірна любов до товариша, яка посувається аж до пожертвування своїм власним існуванням, вказує на велич його характеру.

 

І промовив другий раз тоді, коли, на його думку, тут у залі цілком зайво розглядалася інша справа, справа Тадеуша Голуфка. Не міг він мовчати і мусів перервати мовчанку, щоб заявити, що з тим убивством він нічого не має спільного.

 

І третій раз – тоді, коли свідок о. Киндій розповідав про ту сцену, як селяни, побивши їх, неначе злочинців, почули від них слова: "Ми за Україну гинемо". І в хвилину, коли свідок промовив слово "Україна", панове почули в залі плач, плач Данилишина, цього твердого і міцного Данилишина. На сам звук слова Батьківщини він попадає в розпач і проливає не сльози, а перлини болю. Все зніс, та не міг знести образу тієї хвилини, трагічної хвилини.

 

Чи, осуджуючи вчинки Данилишина, можете, панове судді, пройти попри той факт мовчки, не звернути на нього уваги? Колосальна, нечувана любов до всього свого – до свого рідного краю. Ця велика, безмежна любов до України – це мотор усього, чого допустився Данилишин, і над цим мотивом, панове судді, мусите застановитися. Бо не для якихось інших, нечесних, "цинічних" спонук, а тільки з любови до Батьківщини він пішов на чин, що за нього сидить отут на лаві обвинувачених. І коли так думаю та вдумуюся в душу цього хлопця, то мимоволі мушу сказати про нього – дер ґроссе швайгер. (По-німецькому: великий мовчун. Так називали великого німецького знавця воєнної стратегії, польового маршала фон Мольтке.) Так, бо в своїй мовчанці він великий, хоч такий ще молодий, але великий!

 

Він не заперечує, що належав до ОУН. Правда, це не належить до акту обвинувачення, але ця справа тісно в'яжеться з закидами, які йому робить той акт. І цей любий, милий шевчик став членом Організації Українських Націоналістів. А хто його звербував? Інтелігент Мотика. Номен – омен. (Латинська приповідка: назвище – означення (цебто слова, від котрого воно походить). В цьому випадку: Мотика – як те знаряддя, що його вживають у городах підгортати землю на городовину, – закопує своїх товаришів.) Якщо б судове доказове поступовання було протягнулося до сьогодні, я дав би один доказ, що схарактеризував би цього індивідуума. На жаль, післанець, що приніс мені цю, відомість, прийшов кілька годин після замкнення доказового поступовання, прийшов запізно. І якщо б я міг був учора подати Високому Трибуналові те, що знаю і маю тепер, – тут став би доказ, що той Мотика ще з весною цього року, коли його випущено з в'язниці, зобов'язався перед поліційною владою у Дрогобичі робити доноси. Я був би поставив доказ, що до одного з поважних молодих громадян приходив Мотика і питався, чи не знає він про яких-небудь комуністів, або українських націоналістів, бо коли він виходив з в'язниці, зобов'язався за те, що його випустили, доносити про все, що довідається – і це поставило б, як і зізнання, так і саму особу Мотики в цілком іншому світлі. І цей, безумовно здібний, інтелігент іде на село і вербує там молодих хлопців на те, щоб опісля тут видати їх перед наглим судом. Якщо б це було перед звичайним судом, не перед наглим, може можна було б тут сказати якесь лагідніше слово. Але втягати когось до організації, а опісля приходити перед наглий суд і перед наглим судом зо свідомістю того, що тих хлопців жде, проти них свідчити, і хто знає, чи хоч крихітку правди – бож обвинувачені все заперечили – це вже не робота Каїна, це робота диявола, гіршого, підлішого за сотні Каїнів!

 

І на підставі таких зізнань, на підставі таких свідчень такої людини мається судити тих чесних хлопців?

 

Притягнений до організації Данилишин ішов за тією зіркою, що її ніколи не в силі зловити, якою для нього була його люба Україна. Він знав, що боротися за самостійність своєї Батьківщини – для нього святий обов'язок. Він дістає наказ їхати до Городка і брати участь у чині на користь своєї організації. В якому – він, певно, ще не знав аж майже до останньої хвилини. І так, як увесь час мовчить спокійно й гордо тут, у залі, так само мовчки приймає наказ і йде сповнити його, як вояк.

 

Вже оборонець Василя Біласа підкреслив цю дуже важливу обставину, що не кажуть їм стріляти, тільки доручують їм інше завдання – взяти гроші. Їдуть вони обидва, щоб виконати наказ, і погляньте, панове судді, якими фондами вони розпоряджають у хвилині коли виїжджають. Мають тільки те, що треба на залізничний квиток – ані гроша більше не беруть та не хочуть ані на один зайвий сотик зменшити фондів своєї організації. Їдуть, бо дістають наказ. Їдуть оба, бо – як сказав д-р Старосольський – ці два бойовики нерозлучні і, коли йде на небезпеку Білас, мусить з ним іти і його товариш Данилишин, його щирий і вірний друг. Я знаю з війни, яка тісна приязнь може знайти місце в людських душах, а знаєте, мабуть, це добре і ви з воєнного досвіду. І не могли їм доручити завдання, де треба стріляти, бо організатори добре знали криштальні серця їх обидвох. Це геройське серце Данилишина відчули ми тут, а добре пізнала його та жінка селянка, що гостила їх молоком і плакала тут у судовій залі. Сказав прокурор, що вони мордували людей, утікаючи. А ми чули про щось інше. Стріляли на пострах, не хотіли вбивати, не дозволяло на те їхнє добре, чисте серце. Не вбивали, дарма, що погоня могла їх спіймати й видати. Я хочу звернути увагу на одну обставину: втікаючи, Білас бачить, що скоріше чи пізніше їх зловлять, і звертається до свого товариша: "Не втечемо. Ти маєш ще кулі в револьвері, проший однією мене – другою себе. Хай буде з нами кінець". На те Данилишин: "Так бути не може. Хай вони зроблять з нами кінець!"

 

Що це значить? Чи це, може, якийсь акторський жест? Ні, панове, це великий психологічний момент, що дуже багато свідчить про психіку Данилишина. Він знає, що стріляти до себе і до свого товариша – це була б трусливість, а він, карний член організації, трусом бути не сміє. "Нехай з нами зроблять кінець вони", ті, що за нами гонять – ті з того самого українського народу.

 

Майже неможливо говорити в суді про доцільність і засоби діяльности Організації Українських Націоналістів. Прокурор має тут монопольне становище і ми в тому напрямі дискусії вести не можемо. Але якими б ті засоби не були, то ви, панове судді, мусите взяти до уваги внутрішнє "я" кожного з обвинувачених, бо кодекс карає не чин, тільки особу. Тому, караючи, треба зважати на всі душевні моменти обвинуваченого, а тут багато дечого промовляє на користь мого клієнта.

 

А тепер, панове судді, прошу звернути увагу на момент, коли серед найбільш напружених нервів вони зустрічають осіб, що хочуть віддати їх у руки справедливости. Чи можна говорити тоді про розум?

 

Наука каже, що в таку хвилину кожний намагається врятувати життя. Є це гін до збереження життя в моменті найсильнішої натуги нервів. І, може, прокурор має рацію, коли говорить, що "впало багато стрілів", але чи з наміром убити, того не можна сказати.

 

Мій клієнт увесь час мовчав, а мовчанку вважають признанням. Якщо суд прийде до переконання, що він там був, – то я знаю, що його чекає. Я прошу тільки взяти до уваги мотив: для чого він ішов?

 

А йшов він для України, своєї Батьківщини, і це понад усякий сумнів виявив. Слово "Україна" викликало в цього сильного хлопця стогін.

 

Панове судді! Це не Данилишин зойкнув, це зойкнув увесь український нарід!

 

Д-р Кость Паньківський, єдиний з оборонців, що мав нагоду "перегризти" всі судові акти перед початком наглого суду. І тому його промова, за попереднім порозумінням з іншими оборонцями, мала своїм завданням підкреслювати фактичні дані так з самого процесу, як і всього, що діялося перед ним. В коротких своїх, наскрізь речових і фахово-правничих виводах, оборонець виловив усі моменти з ходу процесу, представив факти з поведінки Дмитра Данилишина в часі відвороту з-під Городка і вже в судовій залі, заокругливши їх у цілість, що повинна вплинути, як сукупність пом'якшувальних обставин при видаванні присуду.

 

Промова оборонця д-ра Костя Паньківського ішла, приблизно, за таким ходом думок:

 

Панове Судді!

Мої попередники звернули увагу на справи загального характеру і мені зайво було б це повторяти. Я зверну увагу головно на подробиці, що відносяться до підсудного Дмитра Данилишина.

 

(Тут іде перелік обговорення тих подробиць).

 

Д-р Шухевич сказав, що хоч Данилишин не признався до нападу, то цього нема як заперечити. Тут я хотів би зосередитися на двох моментах відносно закидів Данилишинові: справі нападу і намаганого вбивства. В обох тих справах акт обвинувачення, так як він ці закиди ставить, – не має рації. Д-р Шухевич показав на вийняткові обставини, на душевний настрій тих двох хлопців і нап'яття нервів, що напевно тоді мусіло настати, згадував теж про інстинкт самозбереження. Чи – взявши ті речі до уваги – можна прийняти за факт, що один і другий стріляли пляново, з наміром убивати? Трудно на те погодитися. Пригадаймо собі сцену на станції Глинна-Наварія. Напад відбувся доволі далеко звідти, в Городку. Серед темної ночі, в голоді й холоді, хочуть вони дійти до якогось місця, щоб відпочити. Нема двох думок, що фізично вони вичерпані, психічно перевтомлені. Доходять до залізничної станції і блиснула їм надія, що злигодні втечі вже за ними. І – нагло стає нова перешкода на дорозі. В хвилину, коли рука одного чи другого сягала по зброю – ані не думали вони вбивати поліцистів. Хотіли, мусіли відсунути цю останню перешкоду і стріляли, не мавши ані часу на те, щоб подумати, ані на те, щоб ціляти.

 

Точнісько те саме можна сказати і про подію в Розвадові. Шість годин нічної мандрівки завели їх до Розвадова. Вже далеко від місця нападу і щораз ближче додому. І черговий раз стає перед ними перешкода, що її мусять перебороти, якщо хочуть заціліти, урятуватися. Їм і не в думці вбивати когось, вони прагнуть одного тільки – втекти, відірватися від погоні. Кілька разів стріляв Данилишин, але не ціляв. Що ж могло бути легше для нього, як поцілити віддаленого всього на два-три кроки від нього громадського секретаря Бовдура, якби він справді хотів його не кажу вже вбити, тільки хоч би зранити? Бо він стріляв на пострах, а потім відстрілювався теж тільки на те, щоб не допускати погоні ближче і втекти.

 

Ані в Глинній-Наварії, ані в Розвадові не було наміру й думок убивати, єдиною причиною і єдиною метою стрілянини було – самозбереження й утеча. Сам свідок Бовдур на запитання, що він думав про стріли підсудних у тій хвилині, коли з однієї і другої сторони надбігала юрба людей, сказав, що це було відстрілювання. А що склалося так, що постріл попав у ціль – це ніяк не може бути арґументом-доказом про намір убивства.

 

Дуже прошу звернути увагу на те, що повинно б облегчити кару, а це: мотиви і сам характер справи. Вчинки обвинувачених випливали з мотивів наскрізь ідейних. Я певний того, що такої самопосвяти й ідейности, як у підсудного Дмитра Данилишина, панове судді ще не бачили і не скоро побачать. І просив би пам'ятати, видаючи присуд, що ані поранення поліциста Слуґоцкого, ані свідка Андрухова не можна вважати намаганням убивствам, тільки чинами, що трапилися зовсім випадково. І тому прошу в обох тих випадках видати вирок уневинняючий".

 

Промова оборонця д-ра Лева Ганкевича

Високий Наглий Суде!

Для мого клієнта Жураківського процес не дав нічого, він, був для нього мачухою. Ні один свідок нічого не сказав, ні один свідок його не обтяжив, а моє єдине внесення покликати доктора Вірна – трибунал відкинув. Якби не зізнання самого Жураківського, то не було б відомо, чи був він у Городку, не було б відомо, чи взагалі живе десь у світі такий собі Маріян Жураківський. Це прекрасно схарактеризував один з журналістів, присутних тут у судовій залі: "На лаві підсудних Жураківський сидить, як якась сіра постать з складеними руками, і непритомними очима глядить на вікно". Я не міг би його краще схарактеризувати, цей журналіст мене виручив.

 

Мимохіть пригадується мені сцена з цієї самої залі з-перед кількох років. Був це відомий процес проти комуністів, так званий "святоюрський". На лаві підсудних, на самому переді, сидів звичайний огородник, що скінчив дві чи три кляси народньої школи ще в царському Королівстві, (В часі Віденського Конгресу 1815 року з центральних земель Польщі довкола Варшави створено т. зв. Королівство Польське, (по-російському називали його "Царство Польске"). З того часу центральну Польщу ще довгий час називали скороченою назвою "Королівство''.) а на другому кінці студент політехніки, син великого нафтового промисловця з Борислава, хлопець великої інтелігенції. Перший називався Круліковскі, другий Мошоро. Останнього боронив незабутній провідник нашого адвокатського стану, меценас доктор Міхал Грек. В один момент він звернувся до суду і, показуючи на тих двох обвинувачених, сказав: "Тут маєте звичайного огородничого робітника й одночасно духового велетня, Круліковского, а тут – інтелігента; чи ж можна їх разом порівняти і разом поставити?" І суд Мошора звільнив. А тепер маєте перед собою Данилишина і Жураківського. Шевський челядник і студент сьомої гімназійної кляси. Чи бачите, Високий Суде, ту велетенську скалю, що відділює цього шевського челядника від цього студента?

 

Хтось назвав цей процес сплетивом трагізму. Дуже слушно, бо це справді клубок трагічних непорозумінь і конфліктів. Де тут нема трагізму? Молоді хлопці, які починають акцію, що з нею не годиться частина їхньої власної суспільности, яку осуджує польська громадськість. Їх уважають за бандитів, їх судять, їх чекають шибениці. Мої товариші, попередні промовці, вже намагалися пояснювати цей трагізм. З соціологічного і психологічного становища пояснював професор Старосольський. Широке історичне тло кинув товариш Марітчак, а я ще попробую підійти до нього з хемічного становища. Нації також є свого рода органічними тілами, з яких деякі підпадають на якийсь час повній мертвоті і в них нема жодного хемічного процесу. Так може тривати і довгий період часу, аж несподівано в тих, немов би мертвих тілах починається могутній хемічний процес, що гігантськими кроками летить наперед. Таким органічним тілом може бути й наша нація, що в часі, коли інші нації вступали вже в широке громадське життя, ще переживала періоди, чи то козацьких оселедців, чи сантиментальної романтики. І коли ви, поляки, переживали свою долю десятками років, може на нас упало те саме переживати в тижнях і днях.

 

А, може, тут щось і з геології? І так, під великою скелею сотні літ переховуються пребагаті поклади нафти і щойно якийсь вертач щасливим свердлінням видобуває їх наверх, що й у нас тим вертачам – Петлюрам і Грушевським – після десятків літ удалося довертіти цей незвичайний вибух народньої енергії.

 

І, може, цей вибух незрозумілий не тільки для вас, польської громадськости, але, може, і для нас, може і ми є під тією непереможною галюцинацією, про яку ви тут чули від Мотики і яку ви навіть заапробували. Не треба шукати аналогії польського, ірляндського чи якогось іншого революційного руху. Український революційний рух самостійний і пливе він невідомим нам ще сьогодні річищем. Чи можете собі уявити, панове судді, що діялося в душах української людности дня першого листопада 1918 року, коли вона пробудилася вранці і побачила на ратушевій вежі жовто-блакитний прапор.

 

Приступаю до Городка.

Акт обвинувачення закидає Жураківському, що він, озброєний, брав участь у нападі на пошту. Чи справді Жураківський був озброєний? Формально так, бо мав револьвер. Але чи згодиться зо мною Високий Суд, який упродовж чотирьох днів приглядався Жураківському, що байдуже те, що тримав Жураківський у руці – револьвер, чи соску до ссання. Револьвер у руці Жураківського, це не зброя, це перешкода. Він не вміє стріляти, не вміє поводитися з револьвером, він може й вичистити його не потрапив би, тож не можна сказати, що він "озброєний" брав участь у нападі? Сказав прокурор, що вони мали наказ мордувати і стріляти. Це твердження прокурора нічим не підтримане, навпаки, процес виявив, що так не було. Свідок Станкевіч зізнав, що коли вдерся до нього один з напасників, то ані не стріляв, ані не мордував, тільки крикнув: "Лягай!" і він поклався на землю.

Свідок Тома Томків, що сидів при поштовому віконці, зізнав, що коли напасники вдерлися до кімнати і крикнули: "покладися", – він поклався на землю. На процесі виявилося, що на тому коридорі лежав ще один невідомий чоловік. Може соромно про те признатися Жураківському.

 

Далі сказав прокурор, що Жураківський дуже обмежувався у своїх зізнаннях. Пане прокуроре, – звертається до нього оборонець, – я з повним переконанням говорю, що коли б усі ваші майбутні обвинувачені так "обмежувалися", то виконання обов'язку, що випливає з вашого урядового становища, було б дуже й дуже облегчене.

 

А тепер ще кілька слів про особу Жураківського. Син залізничного робітника, крайнього нуждаря, іде до сонця, вступає до гімназії і доходить до сьомої гімназійної кляси. Вчиться добре і любить науку. Аж одного дня каже йому батько, що далі до школи не піде, бо нема за що. І він не розпачає, береться за тяжку фізичну працю, працює у млині за нужденну винагороду. Та нещастя ніколи не йде саме. Вмирає батько, вмирає мати, залишається він і дві незабезпечені сестри. Заробіток у млині не вистачає, він закладає крамничку в Пасічній і разом вони тягнуть тяжке ярмо життя. Приходить нове нещастя: слабий організм Жураківського, може наслідком важкої праці у млині, набрався страшної серцевої недуги. Він лікується в лікаря Каси Хворих. І, може, цей лікар йому сказав, що хвороба невилікувальна. Можливо, що тоді саме наступив психічний перелом у цього хворого, але доброго хлопця. В його серці знайшлася якась комірочка, що билася почуттям патріотизму. Постає в ньому непереможна думка ще чимсь перед смертю прислужитися своїй нації. Він вступає до революційної організації. І всупереч своїм природним даним, всупереч силам, пішов він з хворим серцем до Городка. А хто знає, може й тому пішов, бо станиславівський лікар дав йому зрозуміти, що не довго вже буде битися його серце...

 

Тут не можу замовчати одного. Два дні тому в цій залі на лавах оборонців покотилися сльози. Ми переживали важкий, трагічний момент, а цей момент, треба сказати, навіть польська преса вшанувала і я вважаю своїм обов'язком тут це з повним признанням підкреслити. Та вже сьогодні в одному щоденникові появилася статейка, де написано – тут оборонець відчитує з польського "Курієра Львовского" такий уступ:

 

Тож з найбільшим здивуванням прислуховувалися ми до слів греко-католицького пароха, що в обличчі трибуналу насмілився славословити злочинців. Не віримо, щоб людина в духовній рясі могла це щиро робити.

 

Ішлося про щось інше. Руський (Т. зн. український. Курієр Львовскі" – ендецька газета, а ендеки вперто називали українців – русинами.) парох мав завдання, хоч би за ціну богохульства, викликати співчуття для обвинувачених, і вжив того в часі своїх свідчень. При цій нагоді заінсценізовано дальший тяг цієї трагічної комедії з допомогою ридання одного з обвинувачених. Але комедія лишилася комедією. Сльози в очах Данилишина можуть бути пересторогою для тих, що їх колись у підземеллях ОУН знову захочуть змусити до кривавих виступів.

 

"Курієр Львовскі" вихопився тут, як Пилип з конопель, коли не бачив "ніякого яснішого світла, що його кидав би в душу підсудних їх нібито український патріотизм". А його редактор не приніс чести польській пресі, своєму ж часописові зробив правдиву ведмежу прислугу.

 

Пішов Жураківський до революційної організації, а коли вона зажадала від нього співпраці, він не міг опертися і кинув усе, кинув дві нещасні свої сестри, що плачуть там сьогодні в тій маленькій крамничці, щоб, на його думку, найкраще прислужитися своїй нації.

 

Високий Суде! Новий закон впровадив багато доброго і дав судові велику силу при оцінюванні провини людини. Я з повним спокоєм передаю долю Жураківського у ваші руки, бо вірю, що покористуєтеся цим новим законом і пристосуєте всі злагіднюючі обставини".