Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Городок. Про Біласа та Данилишина. Частина ІІІ. (Автор: Книш Зиновій)

опубліковано 21 груд. 2013 р., 06:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 груд. 2013 р., 02:00 ]

VI. Розділ

Стовп обвинувачення

Поліційна сторожа ввела на залю свідка Миколу Мотику, літ 20, греко-католика, родом з Трускавця, учня 8 кляси гімназії у Дрогобичі, далекого свояка Дмитра Данилишина. Тепер сидить у слідчій в'язниці, підозрілий за приналежність до ОУН.

 

Цей свідок головний стовп обвинувачення. Прокурор висунув його з подвійним наміром: найперше, доказати співучасть Зенона Коссака в організуванні нападу на пошту в Городку, і по-друге, вплести в процес справу вбивства посла Тадеуша Голуфка таким способом, щоб у судові протоколи було занесене ствердження, що Голуфка вбила Організація Українських Націоналістів, без потреби передавати наглого суду на шлях нормальної карної судової процедури.

 

Зенон Коссак від давна колов очі польської політичної поліції. З повідомлень донощиків знала вона, що належить він до ОУН і навіть зіграє в ній якусь поважнішу ролю, та не мала на те ніякогісінького доказу. Одним з тих, що точніше поінформували поліцію про роботу Коссака, був відомий провокатор і поліційний донощик Роман Барановський. Це на його донос арештовано Коссака після вбивства Голуфка, тяжко його побито на поліції, одначе ніякі побої не в силі були витягнути признання від цього твердого вдачею, хоч на вигляд лагідного і спокійного хлопця мусіли його випустити на волю після кількамісячного слідства.

 

Коли ж після нападу в Городку зловлено Біласа й Данилишина нитка справи довела в той спосіб до дрогобицького басейну, де був сильний рух ОУН і де проживав також Зенон Коссак, поліція рішилася за всяку ціну притягнути якось до процесу за напад Зенона Коссака і так йому зробити амінь. Пов'язати Коссака з ОУН на те, щоб арештувати й віддати під слідство, не було дуже тяжко. В масових арештуваннях завжди можна страхом і підступом видобути якесь свідчення, що кинуло б на нього підозріння і дало б причину арештувати. Та цього мало, це запроторило б Коссака знову хіба на кілька місяців до слідчої в'язниці, звідки його мусіли б звільнити з браку доказів. А наглий суд – ось чудова нагода! Перш усього – розгулялися найнижчі інстинкти в польській юрбі, що вплинули на поставу майже всієї польської суспільности. В такій атмосфері менше зважають на докази і тверезий глузд, більше поносять емоції. Коби тільки посадити Коссака на лаву обвинувачених, коби обвіяти його подихом ненависти вкупі з дійсними учасниками нападу – все тоді можливе! А далі – від присуду в наглому суді нема відклику! Раз його засудили б у запамороченні ненавистю – пропало! Може й не повісять, але кару смерти заміняють на довгу-довгу в'язницю.

Одначе й тим разом виглядало, що Коссак вислизнеться з поліційних лабет. Як горобець, до котрого вже не раз стріляли, хоч і не брав участи в нападі, але знав, що його напевно чіплятиметься поліція, і приготовив собі певне алібі, у яке, сам про те не знавши, був замішаний також автор цієї книжки.

 

Я сидів тоді в дрогобицькій тюрмі, засуджений на вісім років за зорганізування нападу УВО на поштовий віз під Бібркою. Одного ранку викликали мене на побачення і коли я прийшов у призначену на те кімнату, переділену ґратами надвоє (з однієї сторони – в'язень, з другої – відвідувачі), побачив... кого? Зенона Коссака! До того часу два чи три рази приходила до мене на побачення з рамени дрогобицького Комітету Допомоги Українським Політичним В'язням його молодша сестричка Оленка, тоді ще, мабуть, шкільна учениця. Хоч я і здивувався, побачивши Коссака, та не давав того по собі пізнати. Ну, і що ж? Живе в тому місті товариш, чому ж не відвідати йому мене раз за всі ті роки? На побачення Коссак приніс якусь подачу харчів, говорили ми доволі довго про всякі маловажні справи, звернув я увагу на те, що він два чи три рази питався присутного при розмові ключника, котра година і скільки він ще може зо мною говорити. Навіть не пригадую собі, чи був у розмовниці стінний годинник для орієнтації ключника, я мав дозвіл на мій власний. Година була перша після полудня. А на відхідному, прощаючись, сказав мені, що мої товариші і знайомі далі вчаться і працюють у тій самій ділянці, що нею я колись цікавився. Це мало значити, що Бойовий Реферат, з яким я ввесь час був пов'язаний в УВО, далі працює.

 

Діялося це в той сам день, коли, три чи чотири години пізніше, відбувся напад на пошту в Городку. Газет нам у в'язниці не доручили на час, засланялися тим, що вони ще в цензурі, та ми знали про те вже на другий день уранці від кримінальних злочинців, що працювали в канцеляріях і мали доступ до часописів та чули розмови в'язничної служби. Стало ясно, що відвідинами в тюрмі Коссак запевнив собі сильне алібі, що його не могли підважити жодні обтяження, або конфронтації з підмовленими фальшивими свідками поліції. Десь знову за який день чи два, під вечір, покликали мене до тюремної канцелярії і там, у присутності заступника начальника, списав зо мною протокол незнаний мені поліційний агент зо Львова, що дійсно Коссак говорив зо мною о першій годині в день нападу. Кожне побачення записувалося в тюремній книзі: хто приходив, з ким бачився, в якому часі. Агент мав уже в руках відпис з тої книжки і коли я відходив, чув, як говорив він до урядовця: "Так, це справді «муроване» алібі.

 

Отже не вдалося пришпилити Коссака до участи в нападі. Коли б не те його міцне алібі, то не дивлячись на те, що його в Городку не було, могли б посадити на лаву разом з трьома іншими за безпосередню участь, піднайти фальшивих свідків з Городка, що ніби його пізнавали – і доля його висіла б на волосинці.

 

Одначе, як то кажуть: як не києм, то палкою. Не вдалося посадити за участь, – змайстрували співучасть через підготовку до нападу і знайшли до того послушний інструмент в особі Миколи Мотики. Його арештували разом з багатьма іншими юнаками, настрашили, що віддадуть під наглий суд і повісять. А потім відкрили віконце надії: є можливість урятуватися, якщо "сипатиме" Коссака. Щоправда, справа вже зайшла за далеко і вже тепер пустити його на волю не можна. Але з наглого суду витягнуть, піде під звичайний за кілька місяців, та це тільки формальність, не мине й пів року, як гулятиме на волі.

 

Мотика зловився на вудку. Не тільки старався догодити поліції та прокуророві, але й перестарався. Рятуючи свою шкуру "сипав" не лише Зенона Коссака, але і своїх товаришів, ба навіть близьких родичів, плював на себе самого. Ось того то Мотику поставив прокурор у фундамент звинувачення Зенона Коссака.

 

Раз Мотика розпустив язика – намолов усяких небилиць, говорив не то що те, про що знав, і здогадувався або й витворив у своїй підлій уяві, потакував послушно всьому, що йому піддавала поліція. Це використано, щоб причепити до його зізнань усякі речі, зв'язані з убивством Тадеуша Голуфка в Трускавці і вивести справу, хоч і як побічний продукт, все ж таки на судове форум. І це заломило Василя Біласа.

 

Та не з дурнем справа! Молодий ще, а при тому зарозумілий і чванькуватий прокурор Мостовскі мав проти себе асів львівської адвокатури, оборонців, що провели вже роки свого життя в політичних процесах і нелегко було їх загнати в козячий ріг.

 

Перш усього, як тільки з'явився Мотика на залі, д-р Степан Шухевич спротивився, щоб його, як свідка, заприсягати. Мотика мав бути тим, що за твердженнями акту обвинувачення – передав Біласові листа від Коссака в зв'язку з виїздом до Львова. Якщо тепер сидить за те на лаві обвинувачених Коссак, то так само повинен сидіти й Мотика, а Коссак бути свідком у його справі.

 

Суд таки Мотику заприсягнув.

 

Мотика потвердив перед судом, що:

а) він дістав від Зенона Коссака в Дрогобичі листа до Ярослава Біласа, що був причиною виїзду Біласа й Данилишина до Львова;

б) Василь Білас говорив йому, що Зенон Коссак є провідником ОУН на дрогобицький басейн;

в) Василь Білас був провідником боївки, до котрої належав теж Дмитро Данилишин;

г) Василь Білас признався йому до того, що він убив Тадеуша Голуфка, а відомості про спосіб життя Голуфка дістав від Бунія, придверника вілли, де жив Голуфко.

 

А коли говорив, очі бігали йому неспокійно довкола, на устах то з'являлася то зникала безлично-цинічна усмішка. Нікому не глядів просто у вічі, на все дивився з-під лоба. На питання відповідав скоро, плавко, не надумуючися.

 

На питання голови трибуналу всі обвинувачені заявляють, що свідок говорить неправду, що вони йому не звірювалися, навіть мовчазний Данилишин сказав Мотиці, що він бреше.

Голова трибуналу: Яку роботу виконувала ОУН?

Мотика: Всіляку. Культурно-освітню, організаційну, терористичну.

Голова трибуналу: А що робили Білас і Данилишин?

Мотика: Напали на пошту в Трускавці й убили Голуфка.

Голова трибуналу. Звідки це знаєте?

Мотика: Сам Василь Білас мені про те розказував.

Голова трибуналу: Чи описував убивство подрібно?

Мотика: Так докладно, що я з того точно відтворив собі сцену, як воно діялося.

Голова трибуналу: Звідки ви знали, що Голуфко приїхав до Трускався?

Мотика: Від Олекси Бунія, що запитував мене, чи не варто б "спрятати" Голуфка.

Голова трибуналу: Як же вони його вбили?

Мотика: Найперше Буній розказав їм про спосіб життя Голуфка в пансіоні, а потім показав їм, як дістатися до його кімнати.

Прокурор: Як зорганізувалася ваша п'ятка?

Мотика: Мій товариш з гімназії, Смола, просив мене дозволити відбувати сходини в моїй кімнаті. Там збиралися члени ОУН і я до них пристав.

Прокурор: Хто належав до вашої п'ятки?

Мотика: Крім мене ще Ярослав Білас, Василь Білас і Данилишин.

Прокурор: Чи ви стрічалися з Михайлом Гнатевим?

Мотика: Так, по його виході з тюрми в 1930 році.

Прокурор: Чи це він організував напад на пошту в Трускавці?

Мотика: Правдоподібно, що так.

Прокурор: А чи брав у ньому участь хтось з Трускавця?

Мотика: Так, Білас і Данилишин.

Прокурор: Як ви про те довідалися?

Мотика: Білас мені сказав.

Прокурор: А Буній, чи був членом ОУН і від коли?

Мотика: Його завербували на яких два тижні перед убивством Голуфка.

Прокурор: Знаєте, яким револьвером убито Голуфка?

Мотика: Це був бельгійський револьвер марки ФН.

Прокурор: А ви приготовляли собі алібі на той час?

Мотика: Так. У нас мешкала тоді пані Естрайхер і я бавився з її дітьми.

Прокурор: Ви пригадували їй про те по вбивстві?

Мотика: Я – ні, але коли я виїздив, пригадав моєму батькові, щоб зробив те.

Прокурор: Розкажіть ще раз, як утікали вбивники Голуфка.

Мотика: Вибігли з першого поверху. З кімнати виглянула служниця, вони сховалися, з'їхали поруччям на долину, перелізли через паркан на подвір'ї вілли "Гуцулка" і побігли в напрямі Стебника.

Коссак: Звідки ви знаєте, що я належав до ОУН?

Мотика: Мені про те сказав Василь Білас.

Коссак: Цілий рік не було мене в Дрогобичі, саме в тому часі, на який покликується Мотика. Вже раз завдяки Романові Барановському просидів я в тюрмі невинно дев'ять місяців, бо доніс на мене, як на здогадного вбивника Голуфка, а тепер знайшовся другий такий тип, що обтяжує мене без найменших даних.

 

Прокурор далі випитує Мотику про всякі справи ОУН у Дрогобиччині і Мотика "сипле" якогось Михайла Смолу, що притягнув його до "Пласту" а потім звідти завів на дорогу до ОУН, широко розказує про Михайла Гнатева, як "районового коменданта ОУН", розводиться над справою нападу на пошту в Трускавці, як то Гнатів, що був "здається" його організатором, утік за границю, а Білас і Данилишин після нападу дістали від організації револьвери на власність.

 

І ще додатково випитує про вбивство Голуфка, а Мотика розказує швиденько, аж захлистується власними словами, як то Білас з Данилишином увійшли до вілли Сестер Служебниць на перший поверх, застукали до дверей Голуфка, він сказав "прошу", обидва вони ввійшли до середини і зараз же застрілили Голуфка.

 

Задоволений прокурор передає свідка оборонцям.

Д-р Глушкевич: Від коли ви належали до ОУН?

Мотика: Власне, "офіційно" не належу й сьогодні, бо не складав присяги. Але був чинний в ОУН. Притягнув мене "до роботи" Михайло Смола, я вже про те казав. Від Василя Біласа діставав я "Сурму" і перечитував її. Говорив я про ОУН з Василем Біласом, але також і з Зеноном Коссаком. Від нього я довідався, що це Михайло Гнатів є в нас районовим провідником. Спочатку не знав я, що Василь Білас належить до ОУН, тільки здогадувався на тій підставі, що в нього зберігалася зброя. Після вбивства Голуфка говорив мені Василь Білас, що Провід ОУН з того вбивства невдоволений, бо воно може пошкодити в Женеві українській петиції в справі пацифікації і побиття політичних в'язнів.

Д-р Глушкевич: Як це можливе, щоб два члени ОУН могли піти на таке діло, як убивство Голуфка, тільки на доручення районового чи повітового провідника, який ані не питався про те, ані не просив дозволу в Крайовому Проводі?

Мотика: мовчить.

 

Низкою зручно ставлених питань д-р Глушкевич витягнув від Мотики, що останніми часами не було до нього довір'я в Дрогобичі та що його оминали. Слова Мотики тепер повні неясностей і противенства, м. і. згадував він, ніби це він заприсягав Данилишина. Як він міг когось приймати до організації, якої сам не був членом?

Д-р Старосольський: Від коли ви змінили своє становище до ОУН?

Мотика: Від червня цього року. Спершу я був неначе загіпнотизований і робив усе, як манекен. І щойно у в'язничній камері зрозумів я, що це шкідлива річ. Загіпнотизувала мене доктрина ОУН. Чому казала вона зігнати зо світа Голуфка – не знаю. Гадаю, тому, що проповідував він польсько-українське порозуміння.

 

Д-р Старосольський пригадує Мотиці, що в слідстві він подавав "пацифікацію", як причину, мовляв, Голуфко був її співавтором.

Д-р Старосольський: Чи знаєте ви, що всі ті подробиці, як убито Голуфка, про котрі ви ось тут говорили, були друковані в пресі?

Мотика: викручується неясними відповідями.

 

Оборонець д-р Лев Ганкевич дивується, чому Мотика сидить у в'язниці тільки за саму приналежність до ОУН, а не за діяльність у її рамах, напр., заприсягання Данилишина, поміч у нападі на пошту в Трускавці та в убивстві Голуфка.

 

Мотика палко всьому перечить, з тими справами не мав він до діла, він лише знав про них.

 

Тому, що оборонці не можуть нічого стверджувати, процедура дозволяє їм тільки або питати, або ставити внесення, д-р Ганкевич так конструює свої питання, що з них виходить:

- що це перший Мотика почав у Трускавці пропаґандивну діяльність ОУН,

- що це він притягнув до ОУН Данилишина та ще декого,

- що ці його "учні" потім відвернулися від нього і бойкотували його.

 

На деякі конкретні питання д-ра Ганкевича, яку то "роботу" виконував сам Мотика, коли й до чого намовляв Біласа й Данилишина, – Мотика зовсім не відповідає.

 

Вкінці питається д-р Ганкевич:

- Чи ви, пане Мотика, вважаєте себе людиною етичною і моральною?

 

Голова трибуналу не допускає до відповіді на це питання.

Д-р Ганкевич: Чому ви не видали вбивників Голуфка після того, як поліція арештувала вас зараз по вбивстві, а ждали з тим аж до тепер?

Мотика: Я тоді був неначе в галюцинації.

Д-р Ганкевич: Чому ж ви не зробили того пізніше, впродовж цілого року, до часу вашого останнього арештування?

Мотика: не відповідає.

 

Д-р Глушкевич ставить внесення, щоб свідка Миколу Мотику піддати під оглядини психіатра. Увесь час цей свідок говорить про свої галюцинації, про гіпнотичний стан, що тривав довший час і тільки помалу почав зникати. Постає питання, чи показання такого свідка можуть мати якусь вартість для суду.

 

Обурений прокурор називає це внесення "недоладним маневром оборони", щоб підважити віродостойність свідка. "Трапився свідок" – каже він – "що хоче говорити правду, а вже оборона пробує з нього зробити вар'ята".

 

Внесення оборонця д-ра Глушкевича підтримав д-р Шухевич, подаючи такі аргументи, що не зважаючи на перестороги голови трибуналу й оборони вже в цій судовій залі Мотика обтяжив себе кількома злочинами, як ось: що це він перший розагітував Біласа й Данилишина; що це він защепив думку Бунія в мозок Біласові, що вбити Голуфка дуже легко; що заприсягав Данилишина. Тяжко погодитися, що така людина може бути нормальна і що її свідчення можна брати за добру монету.

 

Додатково д-р Глушкевич подає теоретичні міркування, покликуючися на "діри в пам'яті".

 

В цьому місці прокурор Мостовскі домагається відчитати протокол зізнань Василя Біласа перед слідчим суддею, де він признається до вбивства Тадеуша Голуфка. Це внесення спричинило бурю спротиву всієї оборони.

 

Першим спротивився д-р Володимир Старосольський, зачитуючи при тому декрет про наглі суди. Якщо цей декрет обов'язує – а суд став на такому становищі, бо на основі того декрету йде сьогоднішній процес, – то тут не вільно говорити про вбивство Голуфка. Справа та надто важна і заразом страшна, її треба розглядати широко і спеціально. В такій великій політичного значення справі не можна шукати матеріальної правди фрагментарично, неначе мимоходом. І не можна матеріальної правди в тій справі спирати на зізнаннях двох людей, з яких один говорив про неї на те тільки, щоб урятуватися перед наглим судом, а другий – того роду тип, як свідок Мотика. Що більше, навіть якби Білас і Данилишин говорили стовідсоткову правду, то її треба б перевірити. Як же ж можна сприймати без перевірки слова такого Мотики, що раз-у-раз покликається то на галюцинації, то на гіпнозу? Це ж справа, що потрясла обидвома громадськостями, польською та українською, і її легковажити не слід: або зовсім не заторкувати, або перенести на інше судове форум, що мало б достатньо часу на її прослідження.

 

Натомість прокурор, обстоюючи своє внесення, заступає думку, що не має значення, чи Білас покликався на свої зізнання в тій справі, як на маневр, щоб не допустити до наглого суду і дістатися перед суд присяжних. Не можна тієї справи поминути хоч би й тому, що закон каже перевірювати минуле обвинувачених. І тому, щоб цю справу остаточно вияснити, він не тільки підтримує своє внесення на відчитання протоколу зізнань Біласа в слідчого судді, наскільки вони відносяться до вбивства Голуфка, але й додатково просить допустити свідка Олексу Бунія, що під сучасну пору перебуває в слідчій в'язниці.

 

Д-р Ганкевич поправляє прокурора: точка карного кодексу, що говорить про обов'язок досліджувати минуле звинувачених, відноситься не до устійнювання вини підсудних, тільки до виміру кари після того, коли вже підсудним доказано їхню вину.

 

Д-р Шухевич добачує в поведінці прокурора намір підсунути українській громадськості вбивство Тадеуша Голуфка – яке вона, до речі, відкидає, – неначе заднім входом, не давши змоги всесторонньо розглянути ту справу. Що ж є напад у Городку в порівнянні з убивством Голуфка? Обидві справи ніяк не можна ставити на тій самій площині порівняння. А тим часом, що ми бачимо? Справа нападу на пошту в Городку, для котрої скликано цей наглий суд, сходить на дальший плян, а замість неї на авансцену висувається вбивство Голуфка, щоб його перепачкувати при нагоді іншої справи. Коли ж трибунал допустить внесення прокурора Мостовского на доказ, що Білас і Данилишин убили Голуфка, – оборона мусітиме виступити з контрдоказами.

 

Всі тут чули і бачили, – продовжує д-р Шухевич, – що один з підсудних, Дмитро Данилишин, не хоче говорити навіть у власній обороні. Він тільки два рази промовив: раз в обороні Василя Біласа проти неслушного закиду, начебто Білас убив Коята, а другий раз – заперечуючи твердження Мотики, як несусвітню брехню. На перериві оборонець запитався Данилишина, чому він це зробив, і яка, думаєте, була відповідь Данилишина? "Я мусів це сказати, щоб не перейшла до історії легенда, і то сперта на фальшивому свідченні, що це українці вбили Тадеуша Голуфка". Панове! Це не були слова одного тільки Дмитра Данилишина, простого шевця, устами цього бідного сільського хлопця заговорив увесь український нарід.

 

По короткій нараді трибунал рішив: відкинути внесення оборони, щоб свідка Миколу Мотику віддати під оглядини психіатра; відчитати протокол зізнань Василя Біласа в слідчого судді; покликати свідка Олексу Бунія.

 

Голова трибуналу відчитує протокол зізнання Василя Біласа в слідстві. Протокол довжелезний, відчитування його тривало майже цілу годину.

 

Організатором відділу Організації Українських Націоналістів у Трускавці був Микола Мотика. Він це й Біласа притягнув до організації, але сам його не заприсягав, не мавши до того уповноваження. І Біласа і Мотику заприсягнув Михайло Гнатів.

 

У їхньому відділі був теж Олекса Буній, що працював, як портіер, у віллі Сестер Служебниць. Одного разу сказав йому Буній, що в тій віллі замешкав якийсь Тадеуш Голуфко, який мав би бути одним з тих, що спричинили "пацифікацію" Західної України. Гнатева тоді не було, поліція за щось його арештувала, одначе він швидко вийшов зо слідчого арешту. Два дні після того Білас зголосив Гнатеву організаційним порядком про приїзд Голуфка до вілли Сестер Служебниць та про інформації від Бунія. Гнатів доручив йому зібрати ближчі інформації, а сам він тим часом докладніше розвідається, хто такий Голуфко. Кілька днів пізніше Гнатів покликав до себе Біласа і потвердив, що на основі отриманих відомостей "згори" Тадеуш Голуфко дійсно був одним з тих, що рішали про ведення "пацифікації" в Галичині. Від команди Української Військової Організації прийшло доручення Гнатеву, щоб разом з Біласом і Данилишином убити Голуфка. В міжчасі Білас зібрав від Бунія інформації про спосіб життя Голуфка. Виявилося, що Голуфко не має звички замикати на ніч дверей від своєї кімнати, і тому найкраще буде виконати атентат на нього таки в його кімнаті, ніччю. Устійнено дату атентату на 29 серпня, бо день пізніше Голуфко мав уже вертатися з вакацій до Варшави. Василь Білас передав Данилишинові наказ, що вони в двійку мають убити Голуфка, і дав йому теж отриманий від Гнатева пістоль бельгійської марки ФН. Сам він мав пістоль інший, що його вже давніше отримав від ОУН. Ввечері 29 серпня переодягнулися вони в шопі Данилишина, щоб, бува, не пізнав їх хтось по дорозі. Звідтіль пішли якоюсь вуличкою, пристанули під парканом вілли Сестер Служебниць – це було їх умовлене місце зустрічі з Олексою Бунієм. За хвилину він туди надійшов і сказав, що нема певності, чи є Голуфко вдома, бо поки що вікно його кімнати темне, треба це перевірити. За часок вернувся Буній – так, Голуфко в хаті, його вікно освітлене. Білас і Данилишин піднесли комір у піджаках і насунули на чоло кашкети, щоб трохи закрити обличчя. Ввійшли до вілли і тихо піднялися на перший поверх. Постукали до дверей і почули голос: "прошу". Голуфко лежав на ліжку, здивовано глядів на них, та заки ще встиг промовити слово, вони витягнули пістолі. Голуфко відрухово закрив лице і в тому моменті вони почали стріляти. Скільки пострілів віддали – не пам'ятає. Вибігли на коридор, звідти на вулицю і побігли вулицею Стебницькою. По дорозі стрійнули якусь постать, окутану чимсь білим на голові. Гадали, що це поліцист, (в Польщі літньою порою шапки поліцистів були покриті білим полотном) і вже хотіли в нього стріляти, та показалося, що це якась жінка. Щасливо дісталися додому. Коли пізніше чистив револьвер, ствердив, що є тільки два набої, з чого виходило б, що вистрілив у Голуфка чотири рази.

 

Про спосіб убивства розказував пізніше Бунієві, Мотиці і Гнатеву. Цей останній висловив Біласові вдоволення Команди УВО за добре виконання замаху.

 

Прослухавши протокол, Білас попросив слова і заявив, що в усьому тому нема ні слова правди. Ще перед тим, заки списувано з ним протокол, поліція давала йому читати показання Мотики і в них були точнісінько ті ж самі подробиці. Він ними пізніше покористувався, думавши, що в той спосіб дістанеться під суд присяжних.

Привели Олексу Бунія, робітника, замешкалого в Трускавці, віком 21 років, сім кляс народньої школи, сидить у слідстві під закидом співучасти в убивстві посла Тадеуша Голуфка.

 

На питання, чи належав до УВО, а пізніше до ОУН – не відповідає. Зате признає, що до ОУН належав Василь Білас. І його і Данилишина знає від 1928 року. З Біласом пізнався у "Пласті". Працював, як придверник, у віллі Сестер Служебниць у часі, коли вбито Голуфка. Але на питання, хто вбив Голуфка, яким способом і за що – мовчить.

На питання: чи Білас його заприсягав; чи говорив з Біласом про Голуфка; чи зокрема говорив про те напередодні вбивства – не відповідає.

 

Не пригадує собі, коли Голуфко мав виїхати з Трускавця, нічого йому невідомо про телеграму, наслідком якої Голуфко рішив приспішити свій виїзд.

 

Так і не довідався суд нічого від цього свідка, його відвели, при великому порушенні в залі і, як писав кореспондент "Діла" – "загадка трагічної смерти Тадеуша Голуфка лишилася нерозгадана".

 

Коли скінчився допит останнього свідка відносно вбивства Голуфка, д-р Маріян Глушкевич виступив з внесенням передати справу Дмитра Данилишина й товаришів звичайному судові. Не дивлячись на спротив оборони, на цьому суді і далі розглядається справа вбивства Тадеуша Голуфка, – а це незгідне з законом про наглі суди, де точно визначений реченець, коли може початися і коли мусить скінчитися наглий суд, рахуючи від дня, коли стався злочин. А тому, що в злуці зо справою Городка все таки розглядають і ту справу, оборона вносить передати обидві справи судові присяжних.

 

Спротив прокурора цьому внесенню оборони ішов по лінії, що про справу вбивства Голуфка тут говориться лише тому, бо про неї зізнавав Білас. Вона не є предметом акту обвинувачення і буде ще для неї окремий процес. Підставою присуду й кари теж не буде справа вбивства Голуфка, тільки напад на пошту в Городку й події, що розгорнулися після того. Але конче було потрібно відчитати зізнання Біласа, щоб виробити собі погляд на дотеперішню ролю й діяльність обвинувачених в Організації Українських Націоналістів.

 

Цю мотивацію прокурора Мостовского збиває проф. д-р Старосольський. Є безспірним фактом кожний у цій залі може це завважити, що Біласа й Данилишина слухають у справі вбивства, як обвинувачених, а не в якомусь іншому характері. Їм тут закидають убивство Голуфка, не зважаючи на те, що такого закиду нема в акті обвинувачення, і вони перед тим закидом мусять боронитися і бороняться. Відчитувано теж зізнання Василя Біласа, записані в слідстві, а це цілком противиться законові, що допускає відчитування слідчих протоколів зізнань підсудних тільки тоді, коли підсудний не пригадує своїх зізнань, або на процесі їх міняє. В даному випадку відчитування слідчих зізнань Василя Біласа в справі Голуфка є найкращим доказом, що стоїть він під звинуваченням також відносно вбивства Голуфка. І тому, згідно з законом, увесь процес мусить бути переставлений на шляхи нормального карного поступування.

 

Увесь час трибунал уважно прислухувався до цієї правничої аргументації д-ра Старосольського, за якою солідарно заявилася вся лава оборонців. По обличчях видно було, що на суддів, як правників, вона зробила враження. Трибунал і не хотів і не міг прийняти до денного порядку такого внесення оборони. Не хотів – бо стояв, хоч може в меншій мірі, під таким же психологічним тиском витвореної цькуванням атмосфери, як і решта польської суспільности. І не міг – бо мав пряме доручення центральної польської влади довести наглий суд до кінця, цебто до присуду й екзекуції. Скільки разів трибунал знайшовся в трудному положенні наслідком логічно і правничо обґрунтованих внесень лави оборонців, – відкладав рішення на пізніше. Може це була тільки така судова тактика, може суд потребував часу, щоб надуматися, як умотивувати свою відмову, яку звичайно проголошував після перериву в процесі, а може мусів радитися з іншими представниками державної польської влади.

 

Так було й у випадку цього внесення. Як можна було передбачити, трибунал його відкинув. Покликувався на те, що тільки аж після переведення всього судового розгляду до самого кінця і на основі висліду цілости доказового поступування можна буде прийти до висновку, чи треба буде передати справу іншому судові, чи проголосити присуд.

 

І наглий суд ішов далі. Але навіть у цьому обгрунтуванні видно сліди слушности внесення оборони, бо відкинено його не як зовсім безпідставне і позбавлене правно-процесуальних основ, тільки тому, що в даному моменті процесу ще не можна було на те рішитися, щойно аж на його кінці. Авже ж, до того ніколи не дійшло.

 

VII. Розділ

Останні свідчення

Драматичні і повні напруження сцени попереднього дня розгарячили публіку і сильно загострили цікавість процесом. Наслідком того глядачів зібралося вранці перед судом стільки, що не сила їм було зміститися в великій процесовій залі. Поліція зміцнила контролю карт вступу до залі, навіть знані їй журналісти мусіли показувати свої легітимації. На місце прибув начальник політичної адміністрації міста Львова, "ґродзкі староста" д-р Клімуф і сам особисто тримав нагляд над контролею глядачів. Залишився потім прислухуватися процесові. Між іншими урядовими особами можна було завважити начальника воєводського відділу безпеки Соханьского, що не пропустив ні одного дня. Було теж більше як звичайно всяких урядових достойників, що їх привабила сенсаційність процесу.

 

Ввесь цей день виповнився допитуванням решти свідків. Стільки їх ще лишилося, що допити йшли приспішеним темпом, і було в глядачів враження подібне до того, як глядіти на скоро кручену фільмову ленту.

 

Більшість свідчень відносилася до погоні за Біласом і Данилишином. Говорили вони теж речі знані, а прослухувано їх тому, щоб занести в судовий протокол підтвердження в акті обвинувачення фактів.

 

До цієї групи належали:

Яків Мелетій, (в іншому часописі це назвище подане як "Мелетій Яців".) літ 23, греко-католик, робітник з Верина, повіт Жидачів, свідчить польською мовою. Збирав листя в лісі, коли почув стріли. Покинув мішок з листям, вибіг з лісу й побачив, як два чоловіки втікали, а за ними гналася юрба яких 150 людей. З утікачів один був вищий, другий нижчий ростом. Перший з них тримав два револьвери в руках. Свідок був тим, що перший добіг до втікачів. Чув, як нижчий говорив до свого товариша: "Стріляй!" Ударив вищого граблями по руках і револьвери впали на землю. Один з них був порожній, у другому були ще кулі. Надбігли люди, втікачів піймали, а свідок пішов додому. Пізнає Біласа й Данилишина, як обох тих утікачів.

 

Іван Бовдур, 36 літ, греко-католик, секретар громади Розвадів, присягає і свідчить польською мовою. Один з залізничників повідомив його, що дорогою ідуть два підозрілі чоловіки, їх треба вилеґітимувати. І справді він стрінув на вулиці двох незнаних собі людців, казав їм іти за собою до громадського уряду й показати там свої особисті виказки. Вони почали стріляти і втекли.

Прокурор: Чи були ви тоді, коли зловлено втікачів?

Бовдур: Так.

Прокурор: І був там священик?

Бовдур: Так.

Прокурор: Звідки він узявся?

Бовдур: Він місцевий, міг скоріше від мене туди зайти.

Д-р Старосольський: Ви стріляли до них?

Бовдур: Так.

Д-р Старосольський: А хто ще, крім вас, стріляв?

Бовдур: Бачив я, що стріляли залізничник і Дембіцкі.

Д-р Марітчак: А де ви стояли, коли стріляли?

Бовдур: Над рікою, на валі.

Д-р Глушкевич: Чи ви рішуче твердите, що втікачі перші почали стріляти?

Бовдур: Певно не знаю.

 

Негайно д-р Глушкевич зажадав ствердження в протоколі, що втікачі не обстрілювали погоню, тільки відстрілювалися від неї.

 

Станіслав Курасіньскі, 21 літ, римо-католик, залізничний слюсар у Миколаєві, бачив утікачів, як ішли залізничними рейками і звернув їм увагу, що це заборонене. Вони його послухали, зійшли з рейок і пішли далі в напрямі на Розвадів. Надійшов дорожний майстер і свідок поділився з ним своїми спостереженнями. Обидва тоді пішли до громадського уряду повідомити секретаря, щоб зажадав особистих виказок від незнайомих мандрівників. Замість відповісти секретареві, незнайомі почали стріляти, потім пустилися навтіки. Свідок долучився до погоні і стріляв за втікачами зо свого револьвера, навіть почав було вже їх здоганяти разом з Андруховом, а в ту хвилину пролунав постріл і Андрухів повалився на землю. Котрий з утікачів стрілив до Андрухова, не знає.

 

Михайло Федик, 21 літ, греко-католик, парубок з села Черкаси, говорить по-польському. Ідучи з фільварку додому, стрінув двох незнайомих; молодих людей, вони питалися, як називається село і куди їде потяг, що якраз тоді показався на рейках. Свідок відповів, що це село – Черкаси, а поїзд їде до Стрия. Обидва незнайомі були голодні, хотіли купити щось з'їсти, свідок завів їх до хати Бобеляків.

 

Панько Бобеляк, ("Діло" подає – Бобеляк, а "Новий Час" – Вобелюк.) старший господар з Черкас, заприсяжений, говорить по-українському. Білас і Данилишин зайшли до його хати, там поснідали й відпочивали. Переміняли мокрі панчохи й почистили черевики. Лишили старі панчохи, що їх жінка випрала, а потім поліція їх від неї забрала. Не пригадує, чи вони теж і куртки чистили, бачив, тільки, що вони дуже захляпані болотом. Розвідувалися про село, які там люди, чи є в селі кооператива. Самі ж відповідали непевно, говорили, що походять зо Сколього, і питалися, куди дорога на Миколаїв і Стрий. Револьверів у них свідок не бачив. З обличчя пізнати їх не може, зате пізнає їх штани й черевики.

 

Розалія Бобеляк, жінка Панька, літ 38, греко-католичка, сильно зворушена, почала плакати. Зізнає по-українському, як і її чоловік. Під час свідчень стало їй слабо, посіріла на лиці і трохи не впала. Суд казав їй подати води і принести крісло. Прийшли до її хати два хлопці, щоб поснідати. Не може пізнати, чи це Білас і Данилшпин, була шоста вранці, бачила їх тільки в сутінках, світла в селянській хаті Біг дасть. Схлипуючи, говорить, що не хотіла брати від них грошей за хліб і молоко, а потім вони самі лишили на столі гроші – один злотий і 30 грошів. Також просили її затримати собі панчохи, бо хоч вони й заболочені, але зовсім нові. Крові на їхніх одягах не бачила.

 

Селянське подружжя бідної родини Бобеляків лишило по собі якнайкраще враження, у своїх і в чужих. Видно було, що це люди старої селянської культури, бідні, але чесні українські селяни, свідомі свого роду і своєї батьківщини.

 

Марцін Сліва, літ 39, римо-католик, комендант поліційної станиці в Миколаєві. Перейняв зловлених утікачів по дорозі до Миколаєва. Пізнає Біласа й Данилишина.

 

Обвинувачені закидають йому, що він бив їх там таки на дорозі, ще заки почав говорити, відразу вдарив Данилишина п'ястуком у лице. Сліва це заперечує, він тільки казав їм скувати руки.

 

Другу групу свідків творять особи, що подають інформації про студента Михайла Куспіся. Власне, не зовсім ясно, навіщо тих свідків покликано, коли Куспіся нема між обвинуваченими. Проти нього ведеться слідство в звичайному судовому ході. Мабуть початково прокурор задумував і Куспіся притягнути до наглого суду і під тим кутом порядкував свої матеріали та складав список свідків. А потім у поспіху забув їх скреслити. І дивно: перед двома днями ставив він внесення скреслити 19 свідків, що дійсно могли щось у цій справі сказати, а тепер спокійно прислухувався допитові десяти осіб, що, власне, без них можна б обійтися (Свідчення десяти осіб відносно Михайла Куспіся переносимо до обговорення процесу Степана Мащака й товаришів перед судом присяжних, де він був одним з підсудних. Вони не стоять у ніякому зв'язку з обвинуваченими перед наглим судом.)

 

Дві сестри, Юзефа Найдек, літ 43, римо-католичка, власниця хати при вулиці Шимоновичів число 9, – Марія Ярош, літ 51, її сестра, покликані свідчити про те, що діялося в їх "таємничій віллі" і чи не було там яких конспіративних сходин. Це ж бо Юзефа Найдек винайняла квартиру Юркові Березинському, він зголосився на її оголошення в газеті. Кімната приміщувалася на піддашші, її вікна виходили на вулицю Шимоновичів. Було це 26 листопада. ("За "Новим Часом" це мало б бути дня 25 листопада 1932 року.) Березинський згодив кімнату з паливом і світлом за 40 злотих місячно, дав 5 злотих завдатку, а свої речі зложив до сусідньої кімнати, бо його мала звільнитися аж 1 грудня. (Трохи неясне. Як тоді могли 28 листопада відбуватися збірка й інструктаж майбутніх учасників нападу в тій кімнаті? Щось тут покрутили дати пресові репортери.) Зараз забрався, кажучи, що вернеться за два дні і тоді доплатить решту. Скоро після того, як він вийшов, питалися за ним якісь два типи, сильно зарослі на обличчі, виглядали втомлені і збідовані, та не був це ніхто з підсудних. (Також неясне. Як могли питатися за Березинським люди зараз після його розмови з господинею, коли він сам не знав ще, чи винайме ту кімнату, і навіть не мав би часу нікого повідомити про адресу.) І більше вже не бачила свого комірника. Пізнала його з фотографії, що її показав голова трибуналу. Ані вона, ані її сестра не завважили, щоб у кімнаті відбувалися якісь тайні сходини.

 

Ярослав Білас, літ 20, греко-католик, студент Української Господарської Академії в Под'єбрадах у Чехословаччині, не посвоячений з підсудним Василем Біласом, обидва мають тільки однакове назвище. Тепер перебуває у слідчій в'язниці. Голова трибуналу повчає його, що може не відповідати на деякі питання, якби відповіді могли йому пошкодити. Нічого не має сказати в справі нападу на пошту в Городку. Не відповідає на питання голови трибуналу, чи дістав або передавав якогось листа від Коссака, мовчить теж і на всі інші питання до цієї справи.

 

Встає Зенон Коссак і заявляє, що перший раз у своєму житті побачив свідка на конфронтації в слідчого судді.

 

Потверджує це також Ярослав Білас, при чому додає, що признався на поліції до передачі листа і навіть подав його зміст. Тепер це відкликує, бо це неправда. Чому так говорив на поліції, сьогодні не може пояснити. На поліції не одне говориться, про що в нормальних умовинах та в іншій атмосфері нікому навіть і на думку не прийшло б.

 

До ОУН ніколи не належав, не знає, чи були членами Василь Білас і Дмитро Данилишин. Про їхню діяльність нічого йому невідомо.

 

Микола Романишин, літ 26, кравець, замешкалий у Пустомитах, має працю у Львові і доїжджає туди до неї, додому приїжджає кожної суботи. Ішов з дружиною попри село Поршну і знайшов у кущах вільшини над річкою наплечник з грішми. (Данило Чайковський подає за "Новим Часом", що це було 30 листопада. Або автор, або часопис – помилилися. Щойно ввечері того дня відбувся напад. Свідок міг знайти гроші найскоріше 1 грудня 1932 року.) Коло наплечника лежав ясний плащ. Свідок оглянув ті речі, та побоявся взяти гроші відразу, пішов порадитися свого тестя і потім вернувся разом з тестевим сином, узяв наплечник з грішми, залишивши плащ у кущах. (Звідки там знайшовся плащ? Правдоподібно це вигадка свідка. Ніхто з учасників нападу не мав на собі плаща. Свої плащі, хто їх мав, мусіли віддати в кімнаті Березинського, на те місце дістали куртки.)

 

Вони обидва перерахували гроші, було там 970 злотих дзвінкою монетою. По нараді між собою, рішилися віддати гроші до поліції і по кількох днях тесть відніс наплечник до поліційної станиці в Пустомитах. Від інших людей свідок чув поголоски про трьох незнайомих людей, що проходили тудою й освічували собі дорогу ліхтаркою. (Михайло Куспісь подає, що вже по виході на волю довідався, чому гроші не віднесено до поліції негайно після їх знайдення. В тій родині почалися сварки: не могли поділитися грішми й аж тоді рішилися їх віддати. Незгода на тому не скінчилася, навпаки, відносини загострилися й один з них пізніше повісився. Чутка не провірена.)

 

Найбільш зворушливий момент у всьому дотеперішньому ході процесу настав, коли до залі покликано свідка о. Миколу Киндія, греко-католицького пароха у Верині.

 

(Отець Микола Киндій не був останнім свідком у процесі, його допитувано день скоріше. Але зізнання свідків у цьому розділі описуємо – для ліпшого перегляду не в такому порядку, як їх кликано перед трибунал, тільки поділивши їх на групи. Свідчення о. Киндія були кульмінаційним пунктом у наглому суді. В їхньому світлі обвинувачені і пізніше страчені Василь Білас та Дмитро Данилишин показалися символом найвищої жертви й посвяти з любови до свого народу, що видобувається з містичних глибин людської душі і розбивається об тупість і несвідомість власного народу. І ми затримали їх на кінець, як останній, наймогутніший акорд у цьому страшному процесі.)

 

Судові звітодавці "Діла" всього кількома блідими реченнями передали свідчення о. Киндія, тому даємо слово д-рові Олександрові Марітчакові, що як оборонець Василя Біласа був тоді в судовій залі:

 

"Засідання суду затягнулося до 12 години вночі. Врешті голова трибуналу взиває до залі останнього свідка, о. Миколу Киндія, пароха Верина, де закінчено погоню за Біласом і Данилишином. Цей свідок має розказати про події в селі Верині та про погоню, що в ній, крім поліції, брали також участь наші збаламучені поліцією селяни.

 

До залі входить старшого віку священик, низького росту, з погідним, лагідним обличчям і спокійними очима. Предсідник списує особисті дані свідка і, як греко-католицького священика, звільняє його від присяги.

 

Свідок о. Микола Киндій сідає на столику й починає свої зізнання. На міськім годиннику вибиває північ. У тому моменті погасли світла в судовій залі і запанувало замішання. Трибунал перериває процес, а судові службовці приносять роздобуті з трудом свічки і при їх блідому світлі предсідник продовжує процес та поновляє свій запит про затримання Біласа й Данилишина. В притемненій судовій залі, серед могильної тиші, освітлений слабим полум'ям свічки свідок подає свої зізнання.

 

Ніколи в моїй адвокатській практиці не довелося мені пережити таких зворушливих хвилин, як у часі зізнань о. Киндія, цього правдивого майстра слова і, мабуть, знаменитого проповідника. Спокійним, тихим голосом розказував о. Киндій трагедію героїв:

 

"Дня 1 грудня 1932 року я побачив, як багато людей, одні тільки в сорочках, а другі зодягнені, бігли з дрючками й колами в руках у напрямі лісу. Занепокоєний тим, пішов я за ними і почув крики: "Бити їх, забити! Суд їх звільнить, а вони вернуться і спалять село!" На гостинці почув я стріл, а по стрілі почулися голоси: "Він уже не має патронів, приступай безпечно!" Від зворушення не міг я бігти і пристав. З горбка побачив я чоловіка, що лежав на гостинці, оточений людьми. Я прибіг і став просити, щоб його не били. У віддалі яких 30 кроків побачив я другого, що лежав ще живий. Били і його. Я не знав, котрого з них рятувати. Знову було чути: "Бий, убий!" Як священик, не хотів я до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але вони такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутись. Нагло один з лежачих очуняв і підвівся на ноги. Був це молодий, високий хлопець. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. За хвилину і цей другий прийшов до себе і піднісся. Обидва були побиті, з голови текла їм кров. Вони зблизилися один до одного, люди стали колом.

 

І сталося таке, чого в житті я не бачив, – продовжував о. Киндій. Обидва втікачі взялися під руку і підійшли до могили, що стояла там самотня серед поля, з хрестом на вершку. Тримаючись за руки, стали коло хреста, видно їх було понад людьми. Юрба затихла і всі гляділи на юнаків під хрестом, що стояли, наче святі.

 

Тут голова трибуналу перебив свідкові, що він має подавати факти, а не свої особисті враження.

 

Не зважаючи на цю заввагу, о. Киндій продовжував свідчення. "Тоді промовив вищий з них: "Ми члени Української Військової Організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви будете так воювати – ніколи не будете мати України". Хлопці взялися за руки і поцілувалися.

 

Я вдачі доволі спокійної і вмію над собою запанувати. Але та хвилина, коли довкола стояли люди з дрючками, а вони над ними, на стрілецькій могилі, пригадала мені, що так мусіло бути в Гетсиманському Саді, коли Христа видавали на розп'яття. Почувши їхні слова, самі ноги підігнулися в мене, я клякнув і почав наголос відмовляти молитву. Поклякали й люди, похилили голови і повторяли слова молитви за мною".

 

Коли о. Киндій повторив Данилишинові слова "ми вмираємо за Україну", пом'якли тверді риси обличчя Данилишина, видно було, як він закушує губи, а потім не витримав, шльох вирвався йому з грудей і він розридався, схилившися на рам'я Біласа, що обіймав його, цілував і заспокоював.

 

А в залі почався спазматичний плач, оборонці втирали сльози, над усім запанував неземний, піднесений настрій, що кожне людське серце мусів схопити подивом для двох героїв. Огорнуло й мене зворушення, я мусів на хвилинку вийти до сусідньої кімнати, щоб обтерти сльози. Плач серед публіки не вгавав і предсідник загрозив, що скаже опорожнити залю.

 

Коли вспокоїлося трохи в залі, о. Киндій докінчив: "Коли пролунали останні слова нашої молитви, всі далі стояли навколішки, польські поліцисти підійшли до могили, забрали обох хлопців та відвели їх до Миколаєва".

 

(Д-р Олександер Марітчак: "Справа Біласа й Данилишина", "Свобода", Джерзі Ситі, Рік 66, ч. 248; Д-р Олександер Марітчак: "Процес Біласа й Данилишина", "Детройтські Вісті", ч. 4, 28 січня 1966. Речення: "суд їх звільнить, а вони вернуться і спалять село", вставлене з пресового звідомлення "Діла".)

 

В міжчасі заспокоївся у своєму зворушенні і Данилишин, промовивши до всіх виразно: "Не думайте, що я за себе плакав".

 

VIII. Розділ

Скінчилися докази, промовляє прокурор

Допитано всіх свідків і переведено всі докази, що їх предложив судові прокурор у своєму акті обвинувачення.

Прийшла черга на оборонців.

Першим ставить внесення д-р Маріян Глушкевич на відтяження свого клієнта Зенона Коссака. Пропонує:

 

а) відчитати з актів справи дрогобицького суду, що процеси проти Василя Біласа й Зенона Коссака в 1931 році за участь у дрогобицькому "Пласті" відбувалися кожен в іншому часі і тому Коссак з Біласом не могли познайомитися в суді.

 

б) свідок адвокат Скибінський з Дрогобича може посвідчити, що Коссак зовсім не знав ані Василя ані Ярослава Біласів,

 

в) допитати урядових знавців революційно-конспіративних українських справ, а саме Казимира Івахова, Соханьского і Тилька. А вони можуть потвердити, що тільки Крайовий Провід ОУН рішає про експропріяційні акти. Навіть коли б це правда, що Зенон Коссак був членом ОУН, чи може і якимсь місцевим провідником, то він аж ніяк не міг знати ані про те, що буде напад, а тим більше про його подробиці.

 

г) заслухати свідчення Романа Барановського, що перебуває тепер у слідчій в'язниці, а це на факт, що він фальшиво обвинувачував Коссака в убивстві Тадеуша Голуфки, а що може потвердити також слідчий суддя для особливих справ Скуржиньскі з Варшави. Це останнє дуже важне тому, що у взаєминах між молодими людьми існують деякого роду особисті моменти, наслідком чого вони закидають собі всякі злочини.

 

Прокурор погодився тільки на те, щоб відчитати судові акти в справі "Пласту". Офіційного знавця політичних відносин серед українців, у цьому випадку справ Організації Українських Націоналістів, тут непотрібно. Навіть коли прийняти, що тільки Команда УВО чи пак Провід ОУН рішає про терористичні акти та експропріяції, то й так своє рішення не подає безпосередньо виконавцям тих актів, лише за посередництвом нижчих чинників ієрархічної організаційної драбини, а то через повітового чи районового комендантів.

 

Що ж до Романа Барановського, то від березня ц. р. сидить він у слідчій в'язниці під закидом убивства поліційного комісара Чеховського і нема потреби ще й ту справу вмішувати в наглий суд.

 

Все ж таки д-р Глушкевич свої внесення підтримує. Коссак стоїть під закидом обвинувачення за те, що він знав наперед про напад на пошту в Городку, разом з усіма можливостями такого акту, і тому поставлено його перед наглий суд. Коли ж вияснення авторитетних осіб, що виступають як знавці в таких справах перед судом, докажуть, що підвладних органів ОУН не інформують заздалегідь про поважні акти терору, то таке ствердження, якщо зовсім не опрокине, то принаймні ослабить тезу акту обвинувачення.

 

Також Роман Барановський має зв'язок з тією справою. Це ж бо він перший зізнавав про вбивство Тадеуша Голуфка і замотав туди Зенона Коссака. Коли прокурор не погоджується з тим внесенням, покликуючися на непокінчене ще слідство проти Романа Барановського, то не треба було теж стягати до судової залі свідків Ярослава Біласа й Олекси Бунія, бож їхні слідства теж ще не скінчилися.

 

Тому, що велика, а може й переважна частина цього процесу оберталася довкола вбивства посла Тадеуша Голуфка; тому, що прокурор пояснював, що цю справу розглядають, щоб перевірити віродостойність зізнань Василя Біласа; і вкінці з тих самих причин, чому трибунал відкинув внесення оборони на передачу справи звичайному судові, – оборона, устами д-ра Степана Шухевича, вкосить:

 

а) допитати радника келецького воєводства Казимира Івахова, що в часі вбивства Тадеуша Голуфка займав таке ж саме становище у львівському воєводстві, на обставину, що Крайовим Комендантом УВО в серпні 1931 року був полковник Роман Сушко,

 

б) посла Михайла Матчака на те, що полк. Роман Сушко був заскочений вісткою про вбивство Голуфка і не міг знайти слів, щоб як слід висказати своє обурення з того приводу і наплямувати цей учинок.

 

в) міністра Пєрацкого та віцеміністра Складковского на обставину, що перед роком на посольську інтерпеляцію в справі вбивства Голуфка уряд відповів, що вбивників уже зловлено і що вони стануть перед судом. Чотири особи, а саме Сенів, Олександер Крисько з Унятич, Іван Бутрин з Яворова і Михайло Кобільник призналися до вбивства, з одним з них навіть переводили льокальну візію в Трускавці. Ці високі державні достойники, та ще й для інформації найвищої законодатньої влади, не могли кидати своїх слів на вітер. Одначе, Данилишина тоді зовсім не арештовано, а Василя Біласа, хоч арештовано, то швидко звільнено.

 

г) Яна Крупу комісара поліції в Дрогобичі, та аспіранта поліції в Познані, Бубена, на доказ, що всі названі чотири особи призналися до вбивства або до співучасти у вбивство Тадеуша Голуфка, а зокрема Бутрин розказував про те з такими ж подробицями, як Василь Білас. Тоді поліція на те не зважала, а тепер таки взято до уваги такі самі зізнання Біласа, але не переведено слідства, щоб перевірити їх правдивість.

 

ґ) відчитати уривки польських часописів за цілий місяць після вбивства Голуфка на доказ, що в звідомленнях про вбивство та слідство в його справі подано ті самі і ще багато інших докладніших подробиць про вбивство, як ті, що їх відчитано в зізнанні Василя Біласа, – а це на те, щоб виявити брехливість і донощицький характер свідчень Миколи Мотики. Про ці подробиці у зв'язку з убивством Голуфка довідалася публіка аж з надзвичайних видань газет у неділю пополудні, отже Мотика не міг принести тих газет Василеві Біласові вранці,

 

д) Н. Медаля, ("Діло" подає це назвище: Медаль, а – Новий Час" – Меґаль.) коменданта поліції у Трускавці, на ствердження, що коли він арештував Бутрина, Криська й товаришів – вони призналися перед ним до вбивства Тадеуша Голуфка і він негайно дав про те знати до Львова,

 

е) свідка Миколу Вередку, (Трудно встановити правдиві назвища, стільки перекручень у пресі. В "Ділі" виступає "Вередка", а в – Новому Часі" – "Веретва") шевця з Трускавця, на доказ, що в часі, коли вбито Голуфка, Дмитро Данилишин був у нього в хаті, помагав йому в праці, шив черевики.

 

є) Сестру Августину Сірак, управительку вілли Сестер Служебниць, (В цитованій праці Данила Чайковського подано помилково : Сестер Василіянок.) на доказ, що ніхто з невтаємничених, яким незнаний був зміст депеші, що її отримав Тадеуш Голуфко, не міг знати і не знав про його намір виїхати з Трускавця дня 30 серпня минулого року. Хто це знав і від кого ця вістка пішла в світ – того треба шукати деінде.

 

Д-р Олександер Марітчак, як один з оборонців Василя Біласа, поставив від себе внесення, щоб допитати свідків:

 

а) названого вже комісара поліції в Трускавці, Медаля, на обставину, що вже при першому арештуванні Василь Білас виказав своє алібі і після перевірки того алібі його випущено на волю,

 

б) Осипа (Остапа?) Сарабая з Яворова, Володимира, Єву й Марію Біласів на те, що в хвилині вбивства Тадеуша Голуфка Василь Білас був деінде, а не в віллі Сестер Служебниць, а саме був удома зо своєю родиною, нікуди ввечері не виходив.

 

Після того д-р Марітчак пригадує, що одна з найосновніших засад новітнього судочинства вимагає, щоб не спирати присудів на зізнаннях самих тільки підсудних. Оборона далі підтримує своє становище, що справа вбивства Голуфка вимагає окремого, подрібного і всестороннього судового розгляду. Хто знає, чи наслідки цього наглого суду дозволять так докладно розглянути справу вбивства Голуфка, як це було б, коли б справу передано звичайному судові.

 

До цього додає д-р Глушкевич, що раз дозволено прокуророві доказувати правдивість зізнань Василя Біласа, то хай буде й обороні дозволено ту правдивість поставити під знаком запиту і те доказати.

 

Внесення д-ра Лева Ганкевича: покликати свідка д-ра Бірна зо Станиславова на доказ, що обвинувачений Маріян Жураківський лікувався в нього на поважну недугу серця і що при такому зворушенні, як під час стрілянини в Городку, Жураківський дійсно міг дістати атаку серця.

 

Оборонець д-р Володимир Старосольський стверджує, що оборона спершу взагалі противилася розглядові справи вбивства Тадеуша Голуфка на цьому суді. Тоді прокурор доказував потребу того і трибунал став по стороні його аргументації. Супроти того тепер оборона покликується на ті самі тодішні аргументи прокурора, визнані судом, як слушні, щоб трибунал, допустивши частинний розгляд справи, допустив решту доказів, що їх хоче запропонувати оборона. Коли проти признання одного обвинуваченого оборона ставить аж чотири особи, що призналися до того самого вбивства, то це такий доказ, що його не вільно поминути при розгляді справи.

 

Внесення оборони не випливають тільки з формально-процесуальних підстав. Вони мають і мусить мати на увазі національно-політичний підклад справи, що сколихнула мільйони громадян обох національностей.

 

Ці внесення оборонців д-ра Маріяна Глушкевича, д-ра Степана Шухевича, д-ра Лева Ганкевича, д-ра Олександра Марітчака і д-ра Володимира Старосольського трибунал відкинув.

 

На думку суду, справа вбивства Тадеуша Голуфка не була предметом цього процесу і вона байдужа для виміру справедливосте на підставі закидів підсудним, так як вони представлені в акті обвинувачення.

 

Мотивація голови трибуналу – слушна. Справа вбивства Тадеуша Голуфка справді не була предметом процесу перед наглим судом. На тому становищі стояла оборона від першої хвилини, коли прокурор виявив намір вентилювати вбивство Голуфка на цьому процесі і тепер аргументація суду об'єктивно цілком спиралася на тих самих засадах обов'язної тоді в Польщі карної процедури так, як це представляв оборонець, проф. д-р Володимир Старосольський.

 

І тут, як у народній приповідці, "що мені гоже, зась тобі до того, небоже", суд перескакував з одного становища на цілком протилежне, залежно від того, чи потрібне це було прокуророві, чи ні. Раз така думка суду, що справа вбивства Голуфка до цього наглого суду не належить, то його обов'язком було не допустити до того від самого початку і не дозволити прокуророві того, чого відмовлено обороні.

 

Відчитано акти дрогобицького суду в справі процесу за приналежність до "Пласту" в 1931 році. З них показалося, що вправді в одному й тому самому акті обвинувачення за приналежність до "Пласту" охоплено назвища і Василя Біласа і Зенона Коссака, але відбулися два процеси окремо і кожен з них виступав на іншому, не мавши стичности з собою. До того, Коссак не був присутний на своєму процесі, сидів тоді в тюрмі.

 

Накінець голова трибуналу розпаковує "речені докази", що лежали на столі в запечатаних клуночках і пакетиках. Все те переважно речі, знайдені в часі ревізій, відібрані від підсудних, або знайдені на пошті в Городку, м. і. в покійного Березинського знайшли якісь мапи і принесено їх до суду. Між ними була й мапа Туреччини. Бог один знає, яке могла мати відношення до нападу в Городку і чому знайшлася вона між речовими доказами. Показано теж закривавлену маску й комірець, зняті з убитого Березинського. Дещо з тих речей помилково понумеровані і спаковані, бо не всіх їх можуть пізнати підсудні, як свої, напр., книжки чи частини одягу. Був там і наплечник, у якому знайдено дзвінку монету в кущах. Витягнули теж і панчохи, що їх змінив Данилишин у хаті Бобеляків.

 

Зацікавлення збільшилося, коли почали розкладати на столі револьвери різної величини й марки, і набої до них. Було того чимало – невеличкий арсенал. Дещо з того знайдено при ревізіях, а про деякі ніхто не знає і не вміє пояснити, звідки та чому вони знайшлися тут на столі. М. і. було безліч вистріляних патронів та куль з будинку пошти в Городку. Але чомусь ніхто не завдав собі труду, щоб знавці балістики описали ті кулі і ствердили, з котрих саме револьверів чи з якої іншої зброї вони походять, а зокрема, чи не були деякі з них вистріляні з тієї зброї, що зберігалася в будинку пошти і скарбового уряду в Городку.

 

На тому закінчилося доказове поступовання в наглому процесі, його відложено до години 5 пополудні, коли мали починатися промови.

 

Серед нап'ятої вижиданням тиші, голова трибуналу дав слово прокуророві д-рові Мостовскому.

 

Мостовскі знаний був з того, що хизувався в своїх промовах, брак фактичного знання і досвіду підмінював зарозумілою самопевністю, а коли йшлося про те, щоб ще кількох українців запроторити на довгі роки за тюремні ґрати, він давав волю своїм шовіністичним почуванням, щедро забарвлював ними кожне своє слово.

 

Та тут його завдання не мало перед собою труднощів. Три підсудні призналися до вчинку, чи пак їх зловлено серед таких обставин, що ніяке заперечення не помогло б. А четвертого, Коссака, посаджено на лаву підсудних у надії, що ану ж може знайдеться щось таке в ході процесу, щоб і його разом з іншими вкинути до одного котла, в найгіршому разі він на волю таки не вийде, бо з наглого суду на волю дороги нема, є одна тільки стежка – до звичайного суду. І не треба було докладати зусиль, щоб подбати про гострішу кару для підсудних, бо і прокурор і судді – ще заки почався процес – знали, що і як вирішила про те замість них Варшава.

 

Почав свою промову прокурор Мостовскі з того, що не хочеться йому згадувати про давнішу діяльність УВО й ОУН, за багато часу забрало б подавати місця, де грабовано гроші і нищено державне майно, вилічувати назвища представників польської держави, що стали жертвою нападів УВО. Він "обмежиться тільки до останньої масакри, з уваги на плач родин і сиріт повбиваних і поранених людей", а яку Провід ОУН уважає новим листком до лаврового вінка своїх злочинів, що ними хвалиться його пропаганда за кордоном.

 

Промовляючи до фахових суддів, що знають право й закони може краще за нього, він не буде наводити всіх дрібних фактів, що доказували б тези акту обвинувачення, тільки підкреслить деякі вчинки та злочини, щоб у той спосіб дати заокруглений образ справи.

 

Наказ Організації Українських Націоналістів, виданий у листопаді ц. р., зібрав бойовиків з цілого краю. Про всі місцевості, звідки вони походили, прокурор не говорить, бо не всі ті бойовики тут на лаві підсудних, проти декого ще ведеться слідство і з уваги на нього він мусить ті речі промовчати. Але ось зо Станиславова викликано Маріяна Жураківського, а з Трускавця на цей напад Зенон Коссак вислав до Львова Василя Біласа і Дмитра Данилишина, давши їм вказівки і гроші на дорогу. Почавши з цього місця, прокурор не каже нічого нового, переповідаючи зміст акту обвинувачення і тільки тут і там ілюструючи його доказами заслуханих на процесі свідків.

 

Вину Коссака вважає прокурор доказаною на процесі, не тільки за спонукування до злочину, але й чинну йому допомогу. Як повітовий Комендант ОУН у Дрогобичі, Зенон Коссак вислав Біласа й Данилишина до Львова і тим причинився до злочину, що стався пізніше, він був одним з тих, що дали поштовх до того злочину не тільки наказом, але й допомогою в доставі технічних засобів.

 

Доручення забрати гроші дано Біласові й Данилишинові, а не кому іншому, а це тому, що вони вважалися вже випробуваними бойовиками.

 

Сім ранених та один труп – ось баланс нападу по стороні пошти й публіки. Це були жертви свого обов'язку, або сліпого випадку.

 

Згідно з наказом ОУН, напасники стріляли до своїх, хто хотів утікати, або не слухав їх заклику. І навіть коли обвинувачені були вже поза поштовим будинком та несли призначені для своєї організації гроші – стріляли й убивали далі. На думку прокурора, саме цей останній момент – стріляти для охорони своїх людей після втечі – був запереченням (?) ідейних мотивів, з яких виконано напад.

 

Він не вірить словам Біласа й Данилишина, що саме цей останній убив поліциста Коята на залізничній станції Глинна-Наварія, зате дає віру Слуґоцкому, що Білас убив Коята, а Данилишин зранив Слугоцкого.

 

Жураківський хоче зменшити свою вину, хоч признався до участи в нападі, подаючи себе за невинного співучасника, що не стріляв – бо хворий на серце – і не міг опертися наказам через свою слабу волю. Це не важне. Важне те, що брав участь у нападі і був свідомий злочину, що його виконував.

 

Під кінець хотів прокурор заторкнути ширше справу вбивства посла Тадеуша Голуфка, на що йому не дозволив голова трибуналу. Тому він ніби не розводиться над нею, а проте покликується і на говірливого Мотику і на мовчазного Бунія та й на самого Василя Біласа з часу слідства і в нього зродилася незбита певність, що Голуфка вбили Василь Білас і Дмитро Данилишин.

 

Процес понад сумнів доказав вину всіх підсудних і прокурор звертається до трибуналу з проханням видати присуд і вимірити кару, як передбачено законом про наглі суди.

 

Промова прокурора скінчилася пізнім вечором, суд відложено до наступного дня о годині 10 вранці, призначеного на промови оборонців.