Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Городок. Про Біласа та Данилишина. Частина ІІ. (Автор) Книш Зиновій)

опубліковано 18 груд. 2013 р., 12:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 груд. 2013 р., 08:01 ]

Наглий суд

Ще тривало слідство, ще широкій публіці незнані були назвища всіх справників нападу на пошту в Городку, а вже польська преса загула про наглий суд. Майже кожного дня були згадки, що справники стануть перед наглим судом, можливо навіть, що відбудуться два процеси в наглому порядку: один за напад на пошту в Городку і другий за вбивство польського студента Ґродковского, одного з групи бешкетників та погромщиків жидів, його заколов ножем якийсь жид у самообороні.

 

Спрагла крови польська львівська вулиця, трясена ненависницькими дрижаками польська шовіністична суспільність чекала наглого суду, не як акту справедливости, тільки як сенсаційного видовища, що лоскотало нап'яті нерви.

 

І цей наглий суд прийшов. Визначено його на день 17 грудня, година 9 вранці.

 

Акт обвинувачення доручено пізно, в останній хвилині приписаного законом реченця. Ледве ставало часу постаратися про оборону і майже не було змоги з нею порозумітися.

 

День перед наглим судом у кімнаті окружного суду, призначеній для оборонців, відбули свою нараду адвокати д-р Лев Ганкевич, д-р Володимир Старосольський і д-р Кость Паньківський, що взяли на себе обов'язок захищати звинувачених на наглому суді. Адвокат д-р Степан Біляк з Городка не міг узяти участи в процесі, мусів виїхати до Варшави на касаційний процес в іншій справі перед найвищим судом.

 

Про підготовку до оборони та про наради оборонців подають цікаві інформації два учасники лави оборонців – д-р Кость Паньківський та д-р Олександер Марітчак. Перший з них у листі (З дати Елмгурст, Нью-Йорк, 2 вересня 1970 року) до автора пише:

 

"Коли 1 грудня 1932 року появилася в пресі відомість про напад у Городку і про притримання Біласа й Данилишина, Варшава дала наказ відбути наглий суд. Про те сказав д-рові Старосольському суддя Ягодзіньскі, як кажеться "довірочно", зараз за два-три дні. Він уже мав готовий вирок на них обох, бо "вони стріляли й убили поліциста". Яґодзіньскі сказав, що справа тим цікава, що Білас і Данилишин, як виявляється, брали участь у вбивстві Тадеуша Голуфка. На марґінесі згадаю, що Яґодзіньскі не був такою поганою людиною, як про нього люблять писати різні націоналісти, а також і деякі адвокати. Я знав його ще з часів конципієнтури в Чорткові і мушу сказати, що в багатьох справах він допомагав мені вже пізніше, як суддя апеляційного суду. Д-р Володимир Старосольський, зустрінувши мене тоді, сказав, що перед нами великий і дуже прикрий процес, і просив мене про допомогу в підготуванні оборони. Акти, мовляв, дістанемо на один день перед процесом, як тільки буде готовий акт обвинувачення. Він запросив мене на засідання колегії оборонців, на якому я був уперше. Я зобов'язався увесь день зранку до вечора сидіти над актами й робити нотатки для всіх обвинувачених, а скільки їх буде і хто ще буде поруч Біласа й Данилишина – ми ще не знали. І так ми чекали тиждень і другий – акту не було. Бо Варшава не знала, на яку стати: чи тільки Городок, чи також Голуфко. Вкінці прийшло рішення з Варшави, що тільки Городок, бо треба робити наглий суд. Якщо були б причепили до Городка справу Голуфка, то не було б наглого суду, а польська публічна опінія вимагала крови і Варшава пішла по тій лінії. Яґодзіньскі повідомив д-ра Старосольського, що акти будуть до диспозиції оборонців, можна їх буде переглядати ввесь день перед процесом.

 

Пізно ввечері знову відбулося засідання колегії оборонців. Щойно тоді певно знали, що будуть чотири обвинувачені, і визначено для них чотирьох оборонців. Я вже вище згадав, що Ягодзіньскі говорив про справу так, якби вже було по процесі: Білас і Данилишин – смерть, що буде з Жураківським – ще не знати, а Коссак – до звичайного суду. І тоді д-рові Степанові Шухевичеві приділили Дмитра Данилишина, д-рові Володимирові Старосольському – Василя Біласа, д-рові Левові Ганкевичеві – Маріяна Жураківського, а мені передано оборону Зенона Коссака, тому що це була певна справа, не можуть його засудити. Я мав теж наступного дня студіювати акти, зробити для кожного оборонця потрібні нотатки і, знавши акти, допомагати їм усім.

 

Тут настала новина. А саме з'явився адвокат д-р Маріян Глушкевич і заявив, що він дістав гроші для себе на оборону Зенона Коссака. Сума була поважна і по словам д-ра Глушкевича, передана тільки для нього особисто, а не для колегії оборонців. Гроші мав передати колега Коссака, Юрій Сасик.

 

Ось так моя оборона відпала, але інші адвокати, члени колегії оборонців, хотіли, щоб я був на процесі, як майбутній знавець актів, і в той спосіб я став другим оборонцем Дмитра Данилишина. Це вияснило б причину, чому я, як молодий ще тоді адвокат, попав на лаву оборонців у такому поважному процесі.

 

Зголосився ще добровільно до оборони д-р Олександер Марітчак, що в останніх роках у політичних процесах перед присяжними суддями виступав рідко. Лава оборонців уже була повністю обсаджена з розподіленими ролями для її учасників, але д-р Старосольський погодився запросити його собі на допомогу в обороні Василя Біласа.

 

Увесь наступний день я сидів над актами. Всі інші оборонці на них тільки глипнули оком, бо не мали часу. Читання з'їло мої нерви – я вичитав там речі, про які не говорити. Увесь час процесу я був неначе підповідачем для оборонців, що не знали актів, а на всіх павзах і нарадах – свого рода "професором", звертаючи увагу оборонцям на всякі деталі, про або вони самі мене просили, або я сам уважав за потрібне їм відповісти. Мені приємно, що оборонці були з мене задоволені і запевняли мене, що я непогано вив'язався зо свого завдання".

 

Цей образ підготовки оборони до процесу серед таких незвичайних умовин і перешкод, доповняє (Детройтські Вісті", ч. 1 і 2 з січня 1967 року, (додаток до часопису "Вільне Слово" в Торонті, Канада)) другий оборонець, д-р Олександер Марітчак. Його інформації важні ще й тим, що подає він загальну лінію оборони, яку схвалила колегія оборонців на одному зо своїх засідань:

 

"При Союзі Українських Адвокатів у Львові існувала колегія оборонців, що займалася політичними процесами перед польськими судами на цілій території Польщі. Тому, що оборона в політичних процесах була переважно безплатна, колегія оборонців приділювала своїм членам оборону в згаданих процесах.

 

Також у процесі перед наглим судом у Львові проти Біласа, Данилишина і товаришів, згадана колегія визначила до оборони таких адвокатів: д-ра Володимира Старосольського і мене для Василя Біласа, д-ра Степана Шухевича і д-ра Костя Паньківського для Дмитра Данилишина – як головних обвинувачених. Крім того, д-р Лев Ганкевич прийняв оборону Маріяна Жураківського, а д-р Маріян Глушкевич – Зенона Коссака. Очевидно, що всі оборонці мали взаємну субституцію, так, що на випадок якої-небудь перешкоди могли себе взаємно заступати.

 

Слід зазначити, що українські адвокати й оборонці мали відому на терені Галичини добру опінію. Вони не тільки виконували своє звання в надзвичайно солідний і гідний спосіб, мавши високий рівень адвокатської етики, а також відзначалися здебільша ґрунтовним правничим знанням і загальною ерудицією.

 

Для характеристики оборонців слід додати:

 

На першому місці групи оборонців стояв д-р Володимир Старосольський, професор Українського Вільного Університету в Празі, автор численних правничих праць в українській та німецькій мовах, який мав ще марку знаменитого адвоката-теоретика й оборонця в карних справах. Давніший конципієнт відомого адвоката й оборонця д-ра Грека, д-р Старосольський допровадив оборонну вмілість до високого рівня.

 

Дальшим оборонцем був д-р Степан Шухевич, що виступав у багатьох політичних процесах та виказував не тільки першокласну техніку оборони, але також надзвичайне знання фактичного процесового матеріялу. Він педантично записував усі протоколи зізнань і дуже часто краще знав акти процесів від прокурора та предсідника суду, які все ж таки мали більше часу і спромоги запізнатися точно зо станом справи.

 

Оборонець д-р Лев Ганкевич відзначався глибоким начитанням та вмілими винаходами в ході кожного політичного процесу. Особливо його основне знання польської історії, а зокрема польського революційного руху з передвоєнних часів, давало йому змогу шахувати прокурора фактами з польської революційної діяльности. Іронічний, часами навіть саркастичний тон промов д-ра Ганкевича нерідко ставив прокурора в дуже немиле становище.

 

Дальший оборонець, д-р Маріян Глушкевич, колишній москвофіл, людина високої культури, з часом став почувати себе українцем і боронив у численних українських політичних процесах. Д-р Маріян Глушкевич відступив трохи в своїх молодих літах від строгости правничих наук і видав збірку поезій, тоді ще російською мовою, але в пізніших роках поміщував інтересні студії в "Правничім Часописі" вже чистою українською мовою.

 

Врешті оборонець д-р Кость Паньківський, що саме тоді входив у адвокатську кар'єру, бо недавно відкрив своє адвокатське бюро. Дуже солідний і милий у поведінці, мав він тоді переважно нагляд над фінансовими справами Союзу Українських Адвокатів і колегії оборонців. У судових виступах відзначався солідністю і знанням справи.

 

...В перший день процесу відбулася теж важлива нарада оборонців у напрямі оформлення лінії оборони та способу її переведення. На тій нараді всі оборонці прийняли одну лінію, а саме: підсудні діяли, як члени Української Військової Організації; незалежно від того, чи це була б організація підпільна, чи т. зв. легальна, члени її підлягали військовій дисципліні. Згідно з засадами дисципліни кожного члена військової організації обов'язує наказ і на випадок невиконання наказу передбачуються в організаційних постановах дуже суворі кари. Підсудні були зобов'язані присягою виконати наказ і тому слід їх трактувати не як звичайних злочинців, тільки як військовиків. У ніякій збройній сутичці не караються смертю військовики чи полонені, які, виконуючи наказ, були примушені зчаста вбивати противника. Відповідні постанови містяться в міжнародних договорах і вони хоронені міжнароднім правом. Тому-то обвинувачені не мають за собою вини і до них не можна стосувати постанов карного закону про звичайне вбивство, або про звичайний напад. В обороні слід підкреслити визвольні змагання поляків, які в часі повстань чи інших підпільних діянь стосували методи воєнної боротьби і постійно обурювалися, коли повстанців чи інших революціонерів засуджувано на смертну кару" ("Детройтські Вісті", ч. 1 з січня 1967 року, "Процес проти Біласа й Данилишина").

 

Дещо інакше представляє справу призначення оборонців для окремих підсудних д-р Степан Шухевич:

 

"Коло півночі я всів до залізничного вагону, що йшов просто з Крем'янця до Львова, і в шостій рано був уже у Львові. Тут я скочив до хати, обмився і побіг до суду та на сьому ранком був у кімнаті для адвокатів. Були там д-р Паньківський, д-р Ганкевич, д-р Марітчак і д-р Старосольський, який цим разом не спізнився...

 

Ми всі пішли до секретаріяту, щоб зголосити оборону. Коли ми стали коло секретарського столика, з-за моїх плечей обізвався голос:

 

А я зґлашам сен яко оброньца Зенона Коссака – (по-українському: а я зголошуюся, як оборонець Зенона Коссака).

 

Я пізнав голос д-ра Глушкевича, обернувся до нього і сказав, що я бороню Коссака. На це дістав я відповідь, що в нього була родина Коссака і просила про оборону. На те знову я завважив, що нині рано був у мене брат Коссака, Богдан, і просив про оборону, а крім того, сам підсудний віддав мені свою справу.

 

- То в мене були його товариші, зрештою, можемо обидва боронити його? – запитав д-р Глушкевич.

 

Я не погодився на те і зрезигнував з оборони Коссака та поставив свою особу до диспозиції інших обвинувачених. Було з поголосок відомо, що найбільш обтяжений є Дмитро Данилишин. Коли я висловив свою думку, тоді д-р Ганкевич казав:

- То нехай Данилишина бере Шухевич, я собі візьму Жураківського.

 

Хоч спершу пляновано, що Данилишина боронив д-р Ганкевич.

 

Я радо погодився боронити того найбільш обтяженого й оборону розділено цим способом: Дмитра Данилишина боронив д-р Степан Шухевич, як його помічник – д-р Кость Паньківський, Василя Біласа боронив д-р Володимир Старосольський, як його помічник – д-р Олександер Марітчак, Маріяна Жураківського боронив д-р Лев Ганкевич, а Зенона Коссака – д-р Маріян Глушкевич.

 

"Непорозуміння" з обороною Коссака дуже скоро вияснилося: громадяни Дрогобича, Борислава, Тустанович і Трускавця перевели грошову збірку на оборону всіх підсудних. Зібрано тисячу долярів. Ті гроші взяв до своїх рук Юрко Сасик і дав їх до свого сталого адвоката д-ра Глушкевича, якому сказав, що він ті гроші привозить від товаришів, щоб д-р Глушкевич боронив Зенона Коссака. Ми всі інші оборонці, навіть найтяжче обвинувачених, боронили безплатно" (Уривок з розділу недрукованих спогадів д-ра Степана Шухевича, поміщений п. з. "Великим борцям" у книжці Данила Чайковеького "Білас і Данилишин", стор. 213-214, видання Організації Оборони Чотирьох Свобід України, Нью-Йорк, 1969.)

 

Негайно після наради, о год. 10, оборонці пішли до голови трибуналу Яґодзіньского, щоб дістати відбитку акту обвинувачення. Не діставши її, мусіли поїхати до в'язниці при вулиці Казимирівській, щоб узяти акт обвинувачення від своїх клієнтів. Там теж обвинувачені підписали їм повновласті на оборану.

 

Настала субота, 17 грудня 1932 року. Надзвичайне зацікавлення процесом виявилося в тому, що вже о восьмій годині ранком перед судовим будинком зібралася велика юрба людей, що хотіли придбати квитки вступу на залю. Одначе судова канцелярія видавала їх дуже ощадно: для публіки призначено всього 150 місць, решту затримано для поліційних, прокурорських, судових та інших державних представників, що виявили охоту слідкувати за процесом.

 

Велика судова заля виповнилася по береги, зокрема вражала чисельність пресових звітодавців. Представники щоденної преси засіли на лавках, призначених для присяжних суддів, іншим віддано місця в перших рядах лавок для авдиторії. На залі, в усьому судовому будинку і на вулицях довкола нього аж кишіло від поліції, тайної та в одностроях.

 

Трибуналом наглого суду проводив суддя окружного суду Ягодзіньскі, поруч нього, як т. зв. вотанти, засіли окружні судді Дворжак та Мігалє.

 

Обвинувачував прокурор д-р Генрик Мостовскі, зарозумілий ароґант і кар'єрист, сліпий виконавець доручень згори, знаний зо своєї погорди та брутальної поведінки до підсудних на політичних процесах, а його відношення до оборонців переступало межі не то що культурносте, але і звичайної пристойности.

 

Кілька хвилин перед дев'ятою привели підсудних на залю, кожного зокрема. Їх чотири. Для охорони поставлено за їхньою лавкою дев'ять озброєних поліцистів.

 

Заля вже повна. Всі очі вп'ялилися в чотирьох підсудних. Кореспондент "Діла" описує їх, як:

 

"молодих хлопців у віці від 21 до 27 років, всі дрібної будови, худощаві, зо слідами переживань останніх днів. Лиця інтелігентні. Роблять враження щирих, одвертих юнаків, страшенне вимізерованих, простої і нескладної вдачі".

 

З підсудних очі авдиторії пересуваються на лаву оборонців. Всі вони знані з попередніх політичних процесів: д-р Степан Шухевич,, д-р Володимир Старосольський, д-р Лев Ганкевич, д-р Маріян Глушкевич, д-р Олександер Марітчак і з молодших членів української львівської палестри (адвокатський стан) – д-р Кость Паньківський.

 

Входить трибунал.

 

Прокурор д-р Мостовскі ставить формальне внесення, щоб судовий розгляд перевести за постановами закону про наглі суди.

 

Голова трибуналу відчитав ствердження Міського Староства Львова, що розпорядок про введення наглих судів у львівському воєвідстві був своєчасно і згідно з законом проголошений.

 

Д-р Степан Шухевич в імені лави оборонців ствердив, що акт обвинувачення оборона дістала тільки вчора о пів на одинадцяту, не мала змоги ані основно з ним познайомитися, ані порозумітися як слід з підсудними. Він просив дати обороні принаймні пів години часу на порозуміння з обвинуваченими.

 

Прокурор Мостовскі спротивився тому внесенню і тоді д-р Володимир Старосольський підтримав внесення, доказуючи, що підставою всякої оборони в кожному карному процесі мусить бути можливість порозумітися з підсудними, і в браку такого порозуміння всяка оборона стає ілюзорна, з оборони дійсної переміняється тільки в оборону з назви.

 

Супроти тих виводів голова трибуналу згодився вможливити оборонцям конференцію з підсудними після відчитання акту обвинувачення. Він же й сам його відчитав.

 

Перед судом стали:

Дмитро Данилишин, син Федора й Марії, народжений 2 квітня 1908 року у Трускавці, греко-католик, нежонатий, шевський челядник, з освітою трьох кляс вселюдної школи;

 

Василь Білас, син Дмитра і Єви, народжений 17 вересня 1911 року в Трускавці, нежонатий, греко-католик, торговельний помічник з освітою сім кляс народньої школи. Ставав уже перед судом у Дрогобичі за приналежність до нелегального (Після нападу на поштовий віз під Бібркою 31 липня 1930 року згинув від кулі поліциста в погоні Гриць Пісецький, один з учасників нападу. Під звичайним щоденним одягом мав він на собі пластовий однострій, бо просто з нападу мав намір іти до літнього пластового табору. В репресіях з літа того ж року, польська влада – крім т. зв. пацифікації та інших погромницьких заходів, – розв'язала теж одну з українських гімназій та "Пласт". До того одним з претекстів послужило їй те, що Гриць Пісецький був у пластовому однострої. Проте в багатьох місцях пластове життя продовжувалося ще якийсь час тайно, в підпіллі).

 "Пласту" і покараний тримісячною тюрмою;

 

Мирослав Маріян Жураківський, син Михайла й Марії, народжений 16 серпня 1905 року в Станиславові, замешкалий у Пасічній, греко-католик; має скінчених сім кляс гімназії;

 

Зенон Коссак, син Миколи й Констянтини, греко-католик, народжений 1 лютого 1907 року в Дрогобичі, колишній студент прав.

 

Далі в акті обвинувачення переданий перебіг акції в Городку, подій у часі відвороту підсудних з Городка, як їх арештовано і які злочини кожному з них закинено. Все те списано на тринадцяти сторінках густого машинового письма. Сконструйований цей акт частинно на підставі зізнань самих підсудних, частинно спираючись на показаннях свідків, а в немалій мірі на здогадах і висновках поліційних та судових слідчих органів. Він тільки згрубша відтворює фактичний стан, далеко йому до дійсности, не тільки тому, що ні поліція ні суд усієї правди не знали і не могли знати, але й тому, що вони старалися нагинати свої твердження до потреб звинувачення.

 

Зокрема, Білас, Данилишин і Жураківський обвинувачені в тому, що 30 листопада 1932 року в Городку, спільно з іншими, незнаними судові особами, вдерлися до поштової контори і "зо зброєю в руках, уживши насильства, забрали для себе чуже рухоме майно", цебто, стероризувавши поштовий персонал, забрали готівкою 3,232 злотих і 15 грошів. Тим допустилися злочину з параграфу 259 карного закону.

 

Зенон Коссак, за словами акту звинувачення, "намовив Біласа й Данилишина та допоміг їм узяти участь у цьому грабунковому нападі; давши їм гроші на дорогу, Наказуючи поїхати до Львова і нав'язати зв'язок з організаторами нападу".

 

Крім того акт обвинувачення висуває проти Дмитра Данилишина закид, що на залізничній станції в Глинній-Наварії стріляв до поліциста Евґеніюша Слуґоцкого, пробив йому кулею грудну клітку і тільки випадково не вбив. Так само тільки випадково не вбив Олексу Андрухова в селі Верині, повіт Жидачів, стріляючи до нього зблизька і поціливши кулею в плечі.

 

Василь Білас, за твердженням акту обвинувачення, в ночі з 30 листопада на 1 грудня в Глинній-Наварії вистрілом з пістоля в груди зловмисне вбив "пшодовніка" поліції Альфреда Коята.

 

Переповідаючи опис нападу на пошту в Городку, прокурор не подає точного числа його учасників, каже тільки, що мало їх бути "около десять". В часі стрілянини на пошті напасники ранили поштового касира Маріяна Стеблєцкого, касира скарбового уряду Міхала Дембіцкого, книговода Вальтера Комана, возьного Кароля Клімчака, магістра Яна Ґрабіньского, Хаю Зотенберг та Ізаака Вінтера. Згинув від пострілу в шию старший поштар Людвік Колач.

 

Негайно після нападу знайдено під входовими дверима з головного коридору скарбового уряду вбитого бойовика. Перед хатою адвоката д-ра Біляка лежало тіло другого напасника. Стверджено, що першим був студент політехніки у Львові Юрій Березинський, а другим статист міського театру Володимир Старик. Слідство ствердило, що обидва вони були членами Організації Українських Націоналістів.

 

Решта напасників утекли, за ними пущено погоню. В ній брала участь також залога поліційної станиці в Пустомитах. Її два члени, Альфред Коят та Евгеніюш Слугокі, наткнулися коло станційного будинку в Глинній-Наварії на двох незнайомих людей. На оклик: «»Стій, хто йде?» ті два люди засипали обох поліцистів стрілами, від чого Коят згинув на місці, а Слуґоцкого важко поранено. Йому дав першу поміч Фердинанд Коллєр, залізничий асистент у Глинній-Наварії. Він теж негайно заалярмував телефоном найближчі залізничі станції і поліційні станиці.

 

Константи Скшипєц, залізничний зворотничий, що знав уже про подію в Глинній-Наварії, на другий день, цебто 1 грудня 1932 року около години 11 перед полуднем завважив двох людей, що йшли здовж залізничного шляху з Черкас до Миколаєва. З вигляду вони були втомлені і неспокійні. Потелефонував про те до станції в Миколаєві, звідки залізничники Ян Мадейовскі, Юзеф Юрчак і Станіслав Карасіньскі пішли слідом за тими двома молодими людьми аж до Розвадова, там стрінули громадського секретаря Бовдура і зажадали від нього, щоб вилегітимував обох підозрілих. Всі пустилися йти до громадської управи. В одному моменті вищий з тих двох молодих людей вихопив з кишені пістоль і почав стріляти. Нікого не поцілив. Стріляючи дальше серед утечі, зранив у плече Олексу Андрухова. Так добігли до Верина, де їх наздігнала погоня. Тут їх зловили, "діймаво побили" (признає це сам акт обвинувачення), відобрали зброю і передали в'язнів комендантові поліційної станиці в Миколаєві. Поліція ствердила, що вищий ростом, це Дмитро Данилишин, а його товариш – Василь Білас. Негайно перевезено їх до Львова, лікарські оглядини ствердили, що обидва вони справді сильно побиті.

 

Обвинувачений Дмитро Данилишин відмовився що-небудь говорити і в поліційному й у судовому слідствах, зате Василь Білас зізнавав широко і на основі його слів акт обвинувачення змальовує підготовку й перебіг городецької акції ось так.

 

27 листопада 1932 року в Трускавці, десь так о годині 3 пополудні, Ярослав Білас казав йому прийти разом з Данилишином до Дрогобича і ждати на мості коло рафінерії о годині 5 ввечері. Там стрінулися вони з Зеноном Коссаком, що передав їм наказ: негайно виїхати до Львова і на другий день, 28 листопада, о годині 10.30 стояти під годинником на політехніці. Підійде до них чоловік з кличкою: "де лісовий деканат?", йому мають відповісти: "в сутеринах". (Підземелля, кімнати меншання нижче рівня землі)

 

На дорогу дав їм Коссак два доляри. Білас і Данилишин зробили, як їм велено, таємничий висланець організації перебрав їх на умовленому місці під годинником. Вийшли з ним до міста, але куди, того не вміє сказати, бо не знає Львова. Незнайомий передав їх іншому, пізніше показалося, що Березинському. Цей завів їх до якогось мешкання, де вже ждали два, що потім також брали участь у нападі. Під вечір прийшли ще два, принесли з собою наплечники для всіх учасників нападу – їх мало бути одинадцять, а може навіть і дванадцять. Чоловік, що стрінув їх на політехніці, показав усім плян поштового будинку і розділив між них ролі. На долю Біласа, Данилишина і ще одного припало забрати гроші з касової кімнати. Всі інші мали стероризувати присутніх у поштовому будинку і пильнувати безпеки акції.

 

Ще того самого дня Білас, Данилишин з трьома іншими бойовиками поїхали залізничним поїздом до Глинної-Наварії. Звідтіль пішли пішки до Городка – тоді ще не знали, як називалося те містечко – і там заночували на передмісті в якійсь клуні. На другий день зійшлися на полі з Березинським, що привіз з собою ще шістьох людей. Кожному з них дав револьвер і два запасні магазини з кулями та пояснив, що завтра, дня 30 листопада, відбудеться напад на пошту.

 

Разом ще з сімома бойовиками вернулися вони до клуні і там ждали аж до 4 години наступного дня. Тоді прийшов Березинський ще з одним. Всі дістали від нього маски з поясненнями, як і коли їх уживати, і всі рушили спільно до міста. Без поспіху підійшли під будинок поштового уряду, вихопили пістолі і вбігли до середини. Все діялося дуже швидко, бо кожний мав призначене місце і знав, що робити. Білас пішов до касової кімнати, згідно з дорученням. Дверей до каси не міг відчинити, мусів вибити віконце в дверях і крізь нього дістався до середини. Почав згортати гроші до наплечника з шухляд і зо стола. Що робили інші, не знає, не було часу за тим слідкувати. Почув стрілянину, що йшла десь на коридорі, чи в інших кімнатах. В одному моменті просюрчав свисток – умовлений знак, що пора покидати будинок – і разом з двома іншими, що були з ним у касі, вибіг на вулицю. Тоді спостерігся, що забув портфель у касі, вернувся ще за ним і догнав бігом своїх товаришів. Коли підійшли до лісу, поділили гроші на дві частини.

 

Наплечник з грішми ніс спочатку Білас, опісля один з його незнайомих товаришів. З Данилишином і ще третім, що з ним були в касі, дійшли до залізничної станції в Глинній-Наварії, там думали всісти до поїзду й поїхати до Стрия. Решта відлучилася від них скоріше і пішла в напрямі на Львів. Коли розходилися, один з учасників нападу взяв від Біласа револьвер і дав йому інший. Данилишинові дав два револьвери (Мабуть помилка судового звітодавця. Правдоподібно дістав він тоді два додаткові магазинки з набоями.) і 18 злотих на дорогу додому. Всісти до поїзду їм не пощастило. Коло станційного будинку несподівано наткнулися на двох поліцистів. Данилишин стрілив двічі, вбив Коята і зранив Слуґоцкого. Тікаючи на південь, над ранком зайшли до якоїсь хати, випили молока і з'їли по кусникові хліба, за що заплатили один злотий і двадцять грошів. Данилишин змінив там свої мокрі панчохи. Пізніше довідалися, що це село називається Черкаси. В Розвадові за ними почалася погоня і швидко потім їх зловили.

 

Обвинувачений Зенон Коссак заперечив усьому, навіть тоді, коли Білас сказав йому те все до очей. Але його обтяжили своїми зізнаннями Василь та Ярослав Біласи і Микола Мотика – каже далі акт обвинувачення. З них Мотика подав, що дня 27 листопада около першої години пополудні Коссак передав йому листа в великій зеленій конверті з проханням занести його до Трускавця і доручити Ярославу Біласові, а цей признався, що отримав такого листа від Миколи Мотики. В середині була картка, а на ній угорі дві літери "В.Д." і слова "приїдьте до Дрогобича", а замість підпису – літера "К". І це також заперечив Коссак, але Ярослав Білас з Миколою Мотикою під час конфронтації з Коссаком свої твердження підтримали.

 

На Жураківського було підозріння, що він має зв'язок з ОУН. Після нападу в Городку станиславівська поліція перевірювала алібі людей, що їх підозрівала про контакти з ОУН. Жураківського вдома не застала, ждала на нього, а коли приїхав – арештувала. На допиті він признався до участи в нападі, переказуючи його перебіг менш-більш так само, як Василь Білас.

 

Слід за іншими учасниками нападу поки що застиг. Зате знайдено частину забраних з пошти грошей. Михайло Романишин з села Поршна під Львовом знайшов 900 злотих і 92 грошів захованих у кущах. Що сталося з рештою грошей – невідомо.

 

Під кінець акту обвинувачення прокурор вияснював, що Українська Військова Організація та Організація Українських Націоналістів, хоч різні назвами, але в дійсності неначе одна організація під різними іменами. Своїм завданням уважають вони акти терору супроти польської держави та представників її влади. Одним з таких терористичних актів було вбивство посла Тадеуша Голуфка, до чого мав на поліції признатися Василь Білас.

 

Відразу з першого ж погляду вражає, що прокуророві, як авторові акту обвинувачення, невідомо багато так про плян акції, як її учасників та й про саму подію в поштовому будинкові. Дечого не відтворено як слід, згідно з дійсністю, або свідомо промовчано. Можна завважити, що Василеві Біласові приписано також те, що робили інші напасники, а може він сам узяв це на себе, щоб відвернути підозріння від товаришів.

 

Після відчитання акту обвинувачення проголошено перерив на 15 хвилин і виведено підсудних з залі. Голова трибуналу дозволив оборонцям порозумітися з ними, але тільки з кожним зокрема. Такий дозвіл обороні на нараду з підсудними впродовж тільки однієї чверть години в наглому суді, де йдеться про життя і смерть – це просто глум і насміх над основним правом кожного обвинуваченого.

 

Василь Білас під огнем

Швидко проминуло чверть години перериву на порозуміння оборонців з обвинуваченими і почався допит підсудних.

 

Першого привели Василя Біласа, малого росту, приємного з обличчя хлопця. Він блідий – це наслідок переживань останніх тижнів, фізичної і душевної втоми від безнастанного слідства, попередженого й переплітаного поліційними знущаннями.

(Хоч у своїх зізнаннях перед наглим судом Василь Вілас не розводився широко, як тяжко побила його поліція, але збереглося про те свідоцтво самовидця, одного з українських політичних в'язнів, що в поліційних арештах у Львові сидів з Василем Біласом в одній камері. З уваги на те, що в Польщі неможливо було б оприлюднити свідчення того в'язня, надруковане воно було в заокеанській українській пресі і, само собою, без заподання назвища свідка, щоб захоронити його перед помстою польської поліції. Тут подаємо дослівно частину списаного з тим свідком протоколу, яка відноситься до Василя Біласа: "...Вигляд Василя Біласа спонукав мене поставити йому кілька питань: що він тут робить і чому обандажований. Василь Білас заявив, що побито його на станиці державної поліції в Миколаєві над Дністром у той спосіб, що бито якимсь твердим предметом по голові, закованого кинено до землі, копано по грудях, плечах і голові, стягнено черевики і зап'ятками чобіт топтано по пальцях на ногах. Вигляд Василя Біласа дня 2 грудня представлявся ось так: на голові вистрижено волосся на поверхні около 25 сантиметрів та, обандажовано рану, спричинену в тому місці, ударами. На лівому лиці здерто шкуру так, що постала одна велика рана. Лівий підбородок опухлий і синій від потовчення. Почавши від плечей аж до ніг ціле тіло покрите синяками. Пальців на ногах я не бачив, але Білас жалівся на великий біль у пальцях і підозрівав, що вони поломані. Білас заявив, що крім побиття на станиці державної поліції, також побили його та його товариша Данилишина в поліційному авті з Миколаєва до Львова. Їх поліцисти положили на долівку авта і товкли чоботами та кольбами. Далі сказав той в'язень, що він та ще кілька українських політичних в'язнів, які бачили побитого Біласа, постановили при найближчій нагоді показати службовцям поліції при їхній келії наслідки побиття Біласа. 2 грудня пополудні, коли в їхню келію прийшов агент поліції та два поліцисти, в'язні піднесли сорочку Біласа й показали поліцистам рани на його тілі і також, заявили, що донесуть про те до відповідних чинників і заподадуть поліцистів, як свідків на обставину, як виглядав Василь Білас дня 2 грудня 1932 року. Поліцисти збентежилися й один з них заявив: "Но, то трудно... трудно". Після того забрано Біласа з тієї келії. ("Новий Шлях", число 9, Едмонтон, дня 28 лютого 1933 року: "Як ляхи мучили зловлених українських бойовиків").-

 

Білас до вини признався, то значить не до вини в значенні карного кодексу, тільки до виконання вчинку, що його закидає йому акт обвинувачення.

 

Його участь почалася з того, що на вправах впоряду під час сходин "Сокола" в Трускавці підступив до нього Ярослав Білас і переказав, що кличуть його до Дрогобича на стрічу. Ярослав Білас не доводиться йому ніяким родичем, у них тільки однакові назвища. Про ту стрічу знав уже і Дмитро Данилишин, його дядько – рідний брат Біласової матері.

 

До Дрогобича прибули на п'яту годину пополудні. Умовлене місце зустрічі було на мості. Коли туди прийшли, не було ще нікого, аж за хвилину надійшов незнаний їм чоловік. Він повідомив їх про наказ організації, що мають їхати до Львова, де і з ким там стрінутися і тоді дістануть дальші вказівки. Дав їм теж гроші на дорогу.

 

Тим чоловіком не був Зенон Коссак. Коссака він знає, а той був хтось інший, кого він побачив уперше. В поліційному слідстві обтяжив Коссака неповинно, піддавала йому це поліція, він був смертельно втомлений і не стало йому сили противитися. Коли ж голова трибуналу завважив на те, що не тільки на поліції, але й перед слідчим суддею Білас обтяжував Коссака, признає, що так було, одначе в часі допиту в судді завжди була при ньому поліційна сторожа, а в другій кімнаті ждала на нього тайна поліція і по суті для нього допит у слідчого судді нічим не різнився від поліційного, він бо знав, що кілька хвилин пізніше знову переберуть його в свої руки поліційні агенти.

 

Голова трибуналу відчитав акт справи перед повітовим судом у Дрогобичі, де Василь Білас і Зенон Коссак разом з іншими спільно були обвинувачені за приналежність до "Пласту", що вже тоді був нелегальний.

 

Далі говорить Білас, що оба вони з Данилишином вернулися додому й поклалися спати, а вже о четвертій годині раненько на другий день були на двірці в Дрогобичі та заїхали до Львова десь так на десяту годину. Трамваєм число один заїхали під політехніку.

 

Дуже докладно, з прерізними подробицями, що часто не мали більшого значення, переповідає Білас про свою участь у нападі, про те, як приїхав до Львова, з ким стрічався, де обговорювався плян і т.д., згідно з основною лінією акту обвинувачення. Львова він не знав, але на підставі його описів і заподання, що їхали трамваєм число вісім, голова трибуналу ствердив, що Білас з Данилишином та третім, незнайомим, що перебрав їх на політехніці, їхали вулицею Потоцького й увійшли до кам'яниці на розі вулиць Шимоновичів і Гелени Модржеєвскої. В кімнаті застали вже Маріяна Жураківського і ще одного, незнаного йому ні з вигляду, ні з назвища, ані навіть з псевда. Студент з техніки передавав якісь папери Березинському, мабуть пляни пошти й мапи околиці, потім кудись пішов, вернувся за годину-півтори і привів з собою ще двох. Одного з них представлено, як коменданта цілої групи, що мала взяти участь у нападі.

 

Пізнім пополуднем Березинський повідомив усіх, що ще цього самого вечора поїдуть на місце. Показав їм плян поштового будинку, кожному призначено місце і ролю в нападі. Принесено теж револьвери. Скільки було тих револьверів, не знає, не рахував, бачив тільки, що було їх більше, як присутніх у кімнаті осіб. Завважив шість "ортґісів", два великі "штаєри", два бельгійські автоматичні пістолі і два барабанні револьвери. Здогадувався, що або буде більше осіб причасних до нападу, або може дехто потребуватиме двох пістолів.

 

Поїздом заїхали до Глинної-Наварії, висіли з протилежного боку до станційного будинку і пішли полями й лісами, провадив їх один з учасників. Годі йому точно сказати, як довго йшли, бо не мав годинника, здавалося, що була може десята година, коли зупинилися на скраю лісу. Це місце мусіло бути заздалегідь визначене, бо ждав там на них місцевий провідник. Його не видно було, виринув з темряви на умовлений свист і завів їх ночувати до чиєїсь стодоли, мабуть не до його власної, бо дуже наказував їм сидіти тихенько, щоб не почув господар. Ночувати в Городку лишилося їх дев'ять – Березинський з одним кудись пішли, – але чи всі були в тій самій клуні, не скаже, був утомлений маршом і не рахував.

 

Поснідали тим, що принесли з собою в наплечниках, просиділи в стодолі десь до години пів на четверту і тоді вийшли в поле. Там уже були всі одинадцятеро і тоді щойно Березинський роздав між них зброю. Йому достався пістоль марки "Ортгіс".

 

Березинський повідомив, що з деяких причин не буде сьогодні нападу, треба заждати до завтра. Казав їм вертатися до клуні і ждати на виклик. 30 листопада пішли на стрічу в полі на тому самому місці. Звідти попростували до міста, бо напад мав відбутися за годину-півтори. Березинський ще раз перевірив, чи кожен має увесь потрібний виряд, роздав їм по кілька яблук і цитрин. Ще раз коротко повторено, що, де і як кожен з них мав робити, в котрому моменті спустити маску на обличчя. Було всього шість або сім масок, Білас її не мав.

 

Поділено їх на дві групи. Групою Біласа проводив Березинський, другою якийсь незнаний бойовик. Пішли гусаком. До поштового будинку ввійшли всі разом, не завважив, щоб хтось їм придивлявся чи звертав на них якусь особливу увагу. Не бачив, що робили інші, не його це діло, він мав увійти до касової кімнати.

 

Тут голова трибуналу показав Біласові наклеєні на великому картоні побільшені фотознімки всіх кімнат поштового будинку і Білас пояснював, який був плян для кожного з них, зокрема, що наказано робити йому з Данилишином.

 

Комендант його трійки, призначеної до каси, відчинив перші двері до пошти, а другі були замкнені. Тоді він стрілив кілька разів, вирвав раму з віконцем і наказав йому лізти крізь вікно. Ввійшли до каси. Там бачив урядничку, на смерть залякану, що сама помагала їм забирати гроші. Чув стріли, не знає, хто саме стріляв, він сам не потребував стріляти, йому ніхто опору не ставив.

 

Дальша розповідь Біласа – довга може й задовга – подає все те, що вже було сказано в акті звинувачення і в розповіді Михайла Куспіся.

 

Він був у другій групі втікачів, перша побігла скоріше. Збіглися разом на полі. Комендант перерахував їх – було їх усього дев'ять – і тоді сказав, що два або впали, або може втекли іншою дорогою. Наплечник Біласа з грішми був тяжкий, дали його нести комусь сильнішому. В лісі знову затрималися на хвилину, поділили гроші на дві частини, щоб легше нести, перев'язали легко ранених. Один з ранених у руку дав свій револьвер Данилишинові. Тоді поділилися – одні на Львів, а він з Данилишином та ще одним – на Стрий.

 

Була може одинадцята вночі, коли прийшли до Глинної-Наварії. Їхній товариш передав їм гроші на дорогу, попрощався й відійшов, а вони сперлися на поруччя на станції і так ждали на поїзд. Нагло почули кроки, з пітьми виринули два поліцаї, один запитався: "хто там?" і ще заки Білас встиг щось відповісти, Данилишин вистрілив двічі, крикнувши: "утікай!"

 

Ранком другого дня наздігнала їх погоня над Дністром. В часі втечі стріляв Данилишин, він стріляв теж, але в повітря, щоб настрашити погоню. Коли вистріляв усі набої і коли було ясно, що не втекти їм, просив Данилишина застрілити його. Данилишин відмовився, сказавши, що й без них це зроблять. Коли погоня їх спіймала, побила до безтями, він стратив притомність, а коли прочуняв, побачив перед собою поліцая. Цей нічого його не питався, тільки зацідив йому кулаком в обличчя. Привели їх на поліційну станицю. Відмовив він відповідати на питання, зізнавати почав багато пізніше, вже у Львові.

 

На тому, власне, кінчався б допит Василя Біласа про його участь у нападі. Та це була тільки одна подія в ланцюгові його діяльности в рамах Української Військової Організації, а потім Організації Українських Націоналістів. І тепер слідували питання трибуналу, прокурора й оборонців, що мали на меті устійнити та вияснити мотиви вчинку звинуваченого Василя Біласа і його товаришів, їхню участь і ролю в революційно-визвольній організації, політичний характер акції в Городку та ідейне її підложжя в підсудних.

 

Голова трибуналу: В ваших зізнаннях є одна хіба ріжниця, що відноситься до підсудного Коссака.

Білас: Я вже сказав, що тоді зізнавав неправду. Був перевтомлений, потверджував те, що підказувала мені поліція.

Голова трибуналу: Чи напали ви на пошту для зиску?

Білас: Зовсім ні. Ми мали здобути гроші для Організації Українських Націоналістів.

Голова трибуналу: Брали ви участь у замахові на Тадеуша Голуфка?

Білас: Ні, не брав.

Голова трибуналу: Але ж ви до того призналися в слідстві!

Білас: Сказав я це тільки на те, щоб відволікти справу і щоб не пішла вона під наглий суд.

Голова трибуналу: Ви подали там дуже точні й докладні подробиці.

Білас: Вони були відомі кожному, хто читав газети. Я подав з них усе, що запам'ятав.

Суддя Мігалє: Як довго ви були на пошті?

Білас: Мені здавалося, що це тривало дуже коротко, не довше як яких дві мінути.

Суддя Дворжак: А що ви робили в ОУН?

Білас: Найбільше читав, усяку літературу, що її приносив мені Микола Мотика, бо він завербував мене до організації.

Дворжак: А може Мотика говорив вам, хто вбив посла Голуфка і нападав на пошту в Трускавці?

Білас: Ні, ми про те не говорили.

Прокурор: Чи тоді, як ви заприсягали Бунія, він був уже портієром у пансіоні Сестер Служебниць?

Білас: Ще не був.

Прокурор: А говорили ви з Мотикою про те, що "буде якась робота" в Трускавці?

Білас: Такого ніколи не говорив.

Прокурор: Але ж Мотика потвердив вам це все до очей!

Білас: Він сказав неправду.

Прокурор: Чи Данилишин брав участь у нападі на поштовий уряд у Трускавці?

Білас: Того не знаю.

Прокурор: Ви ж так зізнали.

Білас: Ні, я того не сказав.

Д-р Старосольський: Чи ви знали, в якій справі їдете до Львова?

Білас: Того я не знав.

Прокурор: Кажете, що не знали, але ви знали, що це такий наказ і ви йому повинувалися ?

Білас: Так.

Прокурор: А чому саме вас з Данилишином вибрали з Трускавця?

Білас: Того я не можу знати.

Д-р Шухевич: Чи знаєте, хто втягнув Данилишина до ОУН?

Білас: Здається мені, що Мотика.

Прокурор: Ви заперечили, що це Коссак дав вам наказ їхати до Львова. Але ви могли послухати того наказу від невідомого вам чоловіка?

Білас: Він представився від організації так, що я міг йому повірити.

Голова трибуналу: А що, якби це був якийсь агент або провокатор?

Д-р Старосольський: Чи ви приступили до ОУН чи до УВО?

Білас: Тоді ще була тільки УВО.

Д-р Глушкевич: Ви поїхали на наказ до Львова, не знаючи, в якій справі. Там ви довідалися, що має бути напад. Чому ви не відмовилися від нього?

Білас: Я не міг. Присяга на те не дозволяла.

Д-р Марітчак: А що було б, якби ви не повинувалися?

Білас: Тоді мене або виключили б з організації, або може й убили б.

Прокурор: Чому ви стріляли до поліцистів по дорозі?

Білас: Ми мали револьвери, ми були члени революційної організації і як же ж так здаватися зовсім без спротиву?

 

В світлі дальших питань вийшло на яву, що Василь Білас вступив на шлях революційної діяльности ще в 1929 році, ставши членом спершу Української Військової Організації, а потім, коли на її місце прийшла Організація Українських Націоналістів, разом з іншими товаришами своєї конспіративної п'ятки, перейшов до ОУН. Завербував його до організації Микола Мотика і тільки з ним він з початку стрічався, пізніше прибув ще Олекса Буній і накінець Дмитро Данилишин. На провідника тієї п'ятки призначено їм Михайла Гнатева. Не вживали його до ніякої терористичної роботи, не брав участи в нападі на пошту в Трускавці, чув, що до тої акції спроваджено бойовиків з інших околиць, щоб їх ніхто у Трускавці не знав. На бойову акцію пішов перший раз у Городку, до того часу його діяльність в організації полягала тільки на політичному й ідеологічному вишколі. За вчителя їм був Мотика, як найбільш освічений. Хто його притягнув до організації? Найперше Мотика його, потім він Олексу Бунія і заприсягнув його на револьвер. Яким способом інші приступили до організації – йому невідомо.

 

Довго допитували Василя Біласа, ставили йому безліч запитів не тільки в справі Городка, але й усяких інших, пов'язаних з підпільними акціями в дрогобицькому басейні. Накінець перейдено до справи Голуфка.

 

Втомленому Біласові не вистачило сил, він посірів на обличчі і трохи що не впав на долівку. Принесено йому води і змінено лавку – підсудні сиділи на звичайній лавці, тепер же ж принесено їм лавку з опертям на плечі і дозволено Біласові зізнавати сидячи.

 

Прокурор конче намагався причепити до судового розгляду вбивство Тадеуша Голуфка, хоч воно не було предметом акту обвинувачення, за нього підсудних не притягнено до відповідальности і тому, власне, не повинно бути про те мови на процесі.

 

Згадав про ту справу Василь Білас у ході поліційного розслідування. Йому блимала надія, що через те протягнеться слідство, поліція і прокурор схочуть довести до кінця нерозгадану тайну смерти Голуфка і промине час, доки можна буде поставити арештованих під наглий суд. А потім усе можна буде відкликати в нормальному слідстві. В іншому часі та перед іншим судом може б так і сталося. Та не тепер. Не тільки поліція, прокурор і суд, але й велика частина польської публіки неначе вдихала вже в себе запах крови й усе інше було їм байдуже.

 

Поліційні зізнання Біласа використовувалися не так на вияснення справи Голуфка, як більш, щоб підсичувати й розпалювати зненависницьку атмосферу довкола підсудних та заспокоювати своє сумління суворою карою, що була вирішена, ще заки почався суд.

 

Голова трибуналу пригадав Біласові, що на поліції, перед комісарем Петрі, він склав надзвичайно докладні й подрібні зізнання про вбивство Голуфка. Не тільки про саме вбивство, але і про його підготовку та причини. Провідник їхньої п'ятки підготовляв їх до того психологічно, розказуючи, як то Голуфко плянував "пацифікацію" в 1930 році і своєю поставою та своїм впливом заважив на тому, що польський уряд рішився на ту акцію. За те Українська Військова Організація видала на нього присуд смерти і доручила виконати це їхній п'ятці, з уваги на те, що Голуфко приїздив до Трускавця на вакаційний відпочинок і спинявся звичайно в пансіоні Сестер Служебниць, де Буній працював, як портієр.

 

Після тієї вступної духової обробітки, Михайло Гнатів дав наказ Біласові й Данилишинові вбити Голуфка, що вони і зробили. Коли ж Білас уперто все заперечував і пояснював чому понаговорював таких нісенітниць на поліції, голова трибуналу не йняв тому віри і далі допитувався, звідки Білас міг знати про такі речі, як те, що Голуфко закривав себе рукою перед атентатчиками, що в часі втечі Білас стрінув якусь жінку в білій хустці й узяв її спершу за поліциста – Білас пояснює, що про ті та ще й багато інших дрібниць у зв'язку з убивством Голуфка широко розписувалася в тому часі вся польська й українська преса. Зрозуміло, що всі мешканці Трускавця й найближчих околиць цікавилися тим, бож саме там убито Голуфка, пильно читали часописи й пускали всякі здогади і навіть плітки.

 

Все те, що він міг з тої плутанини правди й вигадок запам'ятати, понаговорював він поліційним комісарам у часі допиту з єдиною метою – протягнути слідство поза реченець можливости скликання наглого суду. Коли ж це не вдалося – нема йому потреби продовжувати ці брехні й видумки.

 

Довкола справи Голуфка розгорілася дебата між усіми учасниками процесу і тоді піднявся д-р Володимир Старосольський та в імені всієї лави оборонців виголосив таку заяву:

 

"Трагічна і сповита тайною справа смерти Тадеуша Голуфка з цього процесу вилучена. Ніхто з підсудних за неї не обвинувачений і тільки випадково вона пов'язана з сьогоднішнім судовим розглядом. Наскільки подробиці поліційного слідства щодо справи Голуфка вияснюють чи ще більше затемнюють її – ми тут на цій землі і в теперішньому моменті не маємо і не можемо мати змоги перевірити. Перед судом стоїть альтернатива: або зовсім не згадувати про ту справу сьогодні, або припинити наглий суд, доручити порівняти зізнання Василя Біласа з дотепер зібраним фактичним матеріялом у справі Голуфка в новому, нормальному слідстві згідно з постановами карної процедури, і потім перевести новий процес".

 

Ані суд, ані прокурор не відповідали на заяву д-ра Володимира Старосольського, але вона своє враження зробила, бо на тому допит Василя Біласа закінчено.

 

III. Розділ

Дальші підсудні і перші свідки

Увага присутніх перенеслася на другого з черги звинуваченого, Мирослава Маріяна Жураківського. До участи в нападі на пошту у Городку він признався. Не знає назвища того, хто звербував його до ОУН, міг би його пізнати, якби побачив. Прокурор показує йому якісь фотознімки всі ті обличчя йому невідомі.

 

До Львова вислав його незнаний йому з назвища зв'язковий член ОУН, давши на дорогу 30 злотих. У Львові на визначеному місці мав його перебрати інший зв'язковий. А щоб вони могли себе пізнати, Жураківський мав нести в руках газету "Кур'єр Станіславовскі", знову ж зв'язковому буде виставати з кишені в плащі "Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни". Все відбулося, як було умовлене, з тим чоловіком поїхав до якогось мешкання, там довідався про плян нападу, та все ще не знав, у якій це буде місцевині. В часі нападу його завдання мало полягати на тому, щоб стояв він на коридорі і пильнував публіки.

 

Це було 27 листопада. Казали йому вертатися до Станиславова і приїхати завтра, що він і зробив. Другий раз їхав разом з Петром Максимцевим.

 

В часі нападу виконав точно, що йому наказано. Не мав потреби стріляти. Грошей йому нести не давали, відворот перейшов щасливо, дістався до Львова і тут скривався три або чотири дні в якійсь призначеній для нього квартирі. Там відвідала його якась дівчина, що помогла йому видістатися зо Львова. Перед тим казала йому піти до д-ра Барвінського і зголоситися до лікарських оглядин, щоб у той спосіб виробити собі алібі на причину поїздки до Львова. Він того не зробив, поїхав просто додому, а тут уже не було часу майструвати алібі, зараз по приїзді його арештували (На сторінці 304 свого "нарису" д-р Мірчук пише: " Поліція попала на слід Маріяна Жураківського і він під тортурами признався, що брав участь у нападі". Жураківського ані пальцем ніхто не торкнув. Він сам відразу до всього признався, ще на вступному інформативному допиті в Станиславові, заки відвезли його до Львова, де велося властиве слідство. Не тільки сам признався, але й говорив більше, як його питали, і ще й других "засипав". Ані в слідстві, ані в суді, ані перед співв'язнями ніколи він того не заперечував.)

 

В часі цього допиту виявилося, що Жураківський, не зважаючи на свій молодий вік, довго вже хворий на серце. Навіть у часі самого нападу зробилося йому слабо. На питання д-ра Ганкевича, як він, людина хвора, міг вступити до бойової організації, Жураківський відповів, що в коло діяння Організації Українських Націоналістів входять не самі тільки бойові справи, він думав, що зможе прислужитися організації в такій ділянці, де його брак здоров'я не буде тому стояти на перешкоді. До Львова їхав, не знаючи, що призначено його до терористичної акції, а коли про те довідався, запізно вже було відмовлятися і перевертати старанно підготовлений плян. Отож до Городка він поїхав і хоч як це соромно, але мусить признатися, що тоді злякався. Не вмів він навіть стріляти з револьвера і більше в нього страху було не за себе, як за те, щоб через свій брак досвіду не пошкодити іншим.

 

Зізнання Жураківського неясні, подекуди заплутані й хаотичні. Голова трибуналу, прокурор і д-р Ганкевич мусіли питаннями витягати з нього свідчення.

Голова трибуналу: А що було б, якби на ваш зазив урядовці пошти не поклалися б на землю?

Жураківський: Тоді хіба стріляти. Але був наказ, щоб тільки по ногах.

Голова трибуналу: Чи ходила стежа перед нападом перевірювати, як там на пошті?

Жураківський: Можливо, що ходила, та я не знаю.

На інші питання голови трибуналу Жураківський по найбільшій частині відповідає: не пригадую.

Голова трибуналу: Чому ж ви не пригадуєте таких речей?

Жураківський: Я вже казав, що часто дістаю серцеві атаки. Тоді я перелякався, стиснуло мене за серце, я не бачив і не думав про те, що діється навколо мене.

Голова трибуналу: Коли ж ви так боялися, то чому ви не втекли з пошти?

Жураківський: Я хотів вийти, але комендант загрозив мені револьвером і я мусів лишитися.

Голова трибуналу: А дорогу, кудою втікали ви до Львова, пам'ятаєте?

Жураківський: Ні. Була темна ніч, ми вернулися до Львова аж на шосту рано, здається мені, що йшли через Скнилів.

Голова трибуналу: Вам дали маску?

Жураківський: Так.

Голова трибуналу: А отруту теж?

Жураківський: Ні, була тільки мова про неї. Березинський заповів, що дасть нам ціянкалій, щоб зажити в разі тяжкого поранення, але не роздав.

Голова трибуналу: Якими мотивами ви руководилися, ідучи на пошту? Чи хотіли взяти гроші собі?

Жураківський: В ніякому разі. Ми дістали наказ здобути гроші на діяльність Організації Українських Націоналістів.

Голова трибуналу: А присягу ви складали?

Жураківський: Так, присягав на револьвер.

Голова трибуналу: Може скажете, хто вас заприсягав?

Жураківський: Хоч би й хотів – не можу. Не знаю того, як і не знав назвищ інших учасників нападу,

Д-р Ганкевич: Вам добре йшла наука, чому ж ви покинули школу?

Жураківський: Я мусів. Не ставало грошей на науку, тому я пішов працювати до крамниці.

Голова трибуналу: А до якої школи ви ходили?

Жураківський: До польської гімназії у Станиславові.

Д-р Ганкевич: Ви хворі на серце. Як же ж ви могли піти до організації, що вимагає від членів сильного здоров'я?

Жураківський: Я вже казав, що сподівався працювати в іншій ділянці для помочі моєму народові.

Голова трибуналу (іронічно): Якої помочі? Застрілити одного поштовця?

Жураківський: Чому аж так? А от у Городку я зовсім не потребував стріляти.

 

До залі ввійшов Дмитро Данилишин, молодий, вище середнього росту і кремезної будови хлопець. Суд і публіка звикли вже, що обидва попередні звинувачені зізнавали. На тлі довгої розповіді Василя Біласа і трохи коротшої та хаотичної мови Маріяна Жураківського, постава Данилишина вдарила, як сенсаційна бомба. Той хлопець цілком не хотів говорити. На перше питання голови трибуналу, як він називається, склав заяву одним коротким реченням: "відмовляю всяких зізнань". І не промовив ані одного слова, не відповідав на питання трибуналу, мовчав і тоді, коли йому передавали зміст зізнань Біласа.

 

Супроти такої його постави, суд уже не питався його про нічого, казав йому сідати, бо й оборонці зреклися питань. Щоб якось принаймні ствердити особисті дані підсудного Данилишина, голова трибуналу випитував Василя Біласа про дату народження, місце замешкання й освіту Данилишина – Білас відповідав, наскільки знав. Не дуже дивувався голова трибуналу відмові Данилишина зізнавати, він подав до відома, що ще в слідстві Данилишин навіть одного протоколу не хотів підписати.

 

Прийшла черга на останнього обвинуваченого, Зенона Коссака, колишнього студента права. Студії мусів він перервати найперше тому, що взяли його до війська, а потім посадили в тюрму.

 

Молодий, гарної мужеської вроди, і своєю поставою і мовою справив враження повноцінного інтелігента. Заперечив він усі закиди проти нього: до вини не признається, Біласові не давав ніяких доручень, не висилав листа в конспіративних справах. Василя Біласа пригадує собі з вигляду. З Данилишином ніколи не був знайомий, не знає теж Жураківського. Миколу Мотику, що обтяжив його перший, знає з бачення, мешкав бо Мотика з ним на одному подвір'ю. Коли з ним бачився востаннє, а зокрема, чи було це дня 27 листопада 1932 року – не пам'ятає.

 

Все те послідовно і без змін повторяв Коссак від першого свого допиту після арештування, не відступив від того ані в поліції, ані в слідчого судді.

 

Тут перервано процес, а коли о годині 5 пополудні знову він почався – на лаві обвинувачених на першому місці, де дотепер сидів Василь Білас, голова трибуналу казав сісти Дмитрові Данилишинові.

 

Почався допит прокурорських свідків. Першою ланкою в їх ланцюгові був Мєчислав Маршалік, літ 54, начальник поштового уряду в Городку. За його словами, грошеві вплати до поштового уряду хиталися між кількома й кільканадцяти тисячами денно. Перед першим кожного місяця впливи звичайно слабші. На один день перед першим місяця приходили гроші на виплати платень державним службовцям. На кінець листопада 1932 року гроші спізнилися, в день нападу прийшло 50,000 злотих. Йому невідомо, чи хто коли розвідувався про спосіб урядування пошти в Городку, зокрема не чув, щоб хтось розпитувався, чи й коли надходили до поштового уряду якісь більші суми.

 

В часі нападу він почув стріли, до його кімнати вбігли касир Стеблєцкі і листоноша Калюжний. Признає, що в поштовому бюрі були два револьвери, мали їх Стеблєцкі й Колач – але ні один з них не стріляв. Цілого перебігу нападу він не бачив, проте показує на пляні поштового уряду, як він відбувався. Коли свідок вийшов на коридор, побачив раненого напасника, що давав ще слабі знаки життя, і побіг до телефону та просив управу міста прислати лікаря.

 

(Перед самим нападом помічники його безпосередніх учасників зірвали телефонічну сполуку поштового уряду із зовнішнім світом, подали навіть спосіб, як це зробили, щоб непотрібно було перетинати телефонічних дротів. Виходило б, що сполука зірвана була тільки частинно, коли начальник поштового уряду міг дзвонити до ратуші. В дальшому ході процесу не було про це згадки, ані поштові, ані поліційні свідки про те не говорили. Не було теж потвердження з магістрату, чи справді начальник пошти телефонував за лікарем. І чому до магістрату, а не до шпиталю, або безпосередньо до котрогось лікаря в місті? Цікаво, що начальник пошти кликав не поліцію, щоб повідомити її про напад, тільки затурбувався раненим напасником.)

 

Голова трибуналу: Ви сказали в поліційному слідстві, що побігли до телефону негайно, як тільки почули стріли.

Маршалік: Може це не було в першому моменті, тільки трохи пізніше.

Голова трибуналу: Чи пригадуєте собі, скільки було тих стрілів?

Маршалік: Ні, я не рахував їх тоді.

Голова трибуналу: Важне встановити, скільки було стрілів і звідки вони йшли.

Маршалік: Я чув від поліції, що стріляв хтось також крізь вікно.

Голова трибуналу: Як ви ввійшли до кімнати з телефоном, чи ви там когось застали?

Маршалік: Я побачив Станкевіча, схованого за апаратом. Він казав мені, що до нього стріляли.

Д-р Шухевич: Коли ви вчули стріли, чи завважили ви, звідки вони йшли? З котрого місця?

Маршалік: Це було нагло і швидко, я не зорієнтувався.

 

Другий поштовий урядовець, українець Тома Томків, літ 46, заприсяжений, зізнає польською мовою. До його кімнати вбіг якийсь молодий чоловік з револьвером у руці, а потім ще один, казали йому підняти руки вгору, вийти з кімнати і покластися на підлогу. Лежачи на долівці, свідок бачив, як виломлювали грати в віконці каси і хтось влазив до середини. Був він переляканий, зовсім стратив голову, не може описати того, що ліз крізь віконце, ані навіть не пригадує собі його одягу.

 

Признає, що на пошті були два револьвери, але ані Стеблєцкі, ані Колач їх не вживали. Йому здається, що напасники самі себе постріляли.

 

З-поміж поштових урядовців допитувано ще того дня українця Івана Калюжного, літ 48, листоношу в експедиційному відділі.

 

(Передавати точний зміст усіх свідчень, з питаннями й відповідями, було б зайвим переобтяженням уваги читачів. Тому ми, для порядку, подаватимемо тільки їхні назвища та обставину, про котру мали вони свідчити. Довше спинимося тільки на свідченнях, що або відбігали від тверджень акту обвинувачення, або суперечили з ним, або внесли до процесу що-небудь нове.)

 

Заприсяжений, свідчить українською мовою про деякі подробиці, що бачив або чув під час нападу. Напад застав його, як він сортував гроші до висилки з пошти. Коли почув стріли – втік до кімнати начальника пошти і не бачив, що далі діялося. Вийшли звідти з начальником, аж почули голос Марії Фогельґезанґ, що вже нема нікого. Негайно по нападі мусів бігати з усякими дорученнями своїх шефів.

 

Ставав перед судом адвокатський аплікант Ян Ґрабіньскі, літ 36, що прийшов на пошту надати листа, а потім мав ще якусь справу в горішніх кімнатах (в "Ділі" виступає, як Ян, а в "Новому Часі", як Маріян.) Коли сходив наниз – стріляли до нього якісь три люди і зранили його в ногу.

 

Едвард Шомбровскі, учень семінарії, приїхав того дня зо Львова і бачив на двірці двох молодих людей у зелених куртках та в студентських шапочках.

 

Юзеф Матгавзер, 29 літ, замешкалий у Городку, судовий урядовець, хотів увійти до поштового уряду, а при вході хтось крикнув йому "руки вгору" та почав стріляти. Свідок утік, нікого з обвинувачених не пізнає. На питання д-ра Шухевича ствердив, що возьний скарбового уряду, який приміщувався в одному будинку з поштою, мав кріс, але з нього не стріляв.

 

Юзефа Бачека питалися пополудні того ж дня якісь два молоді люди, куди дорога на станцію. Це було яких два кілометри від Городка. Звинувачених не пізнає. На питання, як були вони зодягнені, відповідає, що один з них мав на голові лещетарську шапку, а другий студентську. (Так само і цей свідок в одному часописі заподаний, як Бачек, а в другому – Бачох.)

 

Як остання прийшла на допит Катерина Жук, літ 38, римо-католицького обряду, служниця. Вона сама добровільно зголосилася на свідка. Були вагання, чи заприсягти її, вкінці голова трибуналу рішився її заприсягнути і тоді вона сказала, що в день нападу стояла перед поштою. Почула стріли, а скоро потім бачила, як один з учасників нападу втікав одним боком, а кілька других у противну сторону. Вона перша зо свідків, що пізнає звинувачених, а саме перших двох на лавці – Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Завважила їх перед нападом під ліхтарнею коло поштового будинку.

 

Назвище Катерини Жук слід собі затямити, бо з ним зустрінемося серед забарвлених сенсацією обставин.

 

Засідання суду затягнулося до години 7.30 ввечері і тоді його відложено до чергового дня.

 

IV. Розділ

Суд у шпиталі

Не зважаючи на неділю, процес іде далі, в наглому суді дорога кожна година.

 

Засідання суду визначено в шпиталі при вулиці Піярів на Личакові, щоб допитати ранених у часі нападу й погоні за його справниками свідків. Для потреб трибуналу віддано одну з менших заль на першому поверсі, т. зв. шпитальну "сепаратку". За металевими шпитальними столами і на таких же самих залізних шпитальних кріслах позасідали всі учасники процесу, від голови трибуналу починаючи і на звинувачених кінчаючи.

 

На кілька годин шпитальна тиша перервалася гамором юрби поліцистів, журналістів і всяких до суду причасних осіб. За публіку були шпитальні доглядачки, сестриці, монахині й молодші лікарі. Особливо багато прибуло пресових звітодавців – не щодня ж бо засідає трибунал у шпиталі!

 

Першого привезли на шпитальному ліжку на коліщатах свідка Яна Клімчака, 28 років, римокатолицького обряду, возьного скарбового уряду в Городку. Присягає лежачи, висунув тільки два пальці з-під покривала. Записано до протоколу ствердження начального лікаря шпиталю, д-ра Островского, що свідок притомний і може говорити.

 

В день нападу ішов він на пошту вкинути листа до скриньки. Побачив гурток незнайомих людей, що швидко йшли вулицею й увійшли до поштового будинку. Він побіг за ними і тільки переступив поріг, як хтось крикнув йому піднести руки вгору. В тій же хвилині пролунав постріл і він, поцілений кулею в груди, звалився на землю. Куля пройшла наскрізь. Свідкові відомо, що в поштовому уряді був кріс і револьвер, цей останній зберігався замкнений у бюрку начальника станції. На його думку, ніхто з поштарів не стріляв, просто не було на те часу.

 

Євзебій Коман, 58 літ, поляк, римо-католик, уже приходить до здоров'я, свідчить сидячи на ліжку в шпитальному халаті.

 

За його словами, була може 4 година пополудні, коли хтось раптово відкрив двері до його кімнати і гукнув "руки догори!" В кімнаті царив сумерк, він не бачив, хто до нього говорить, узяв це за жарт якогось городецького студента, встав з-за свого стола і підійшов ближче, щоб йому придивитись. Та коли пролунали два-три постріли, зрозумів він, що це не переливки, миттю відскочив і затріснув за собою двері, лякаючись, щоб не відобрали від нього ключів до каси, де зберігалися гроші. В останній хвилині завважив, що стріляв на нього з порога кімнати напасник у кольоровій оксамитній студентській шапочці. Почув, що його стріли ранили, ранений був також його товариш Дембіцкі, лежав на підлозі і стогнав, Просив подати йому води.

 

(Свідчення Комана неймовірне і противиться здоровому глуздові, не кажучи вже про те, що суперечить воно інформаціям самих учасників нападу. З тих свідчень виглядало б, що:

а) двері були відкриті, в них стояв на порозі один чи два напасники і стріляв до Комана та його товариша, отже мусіли вони бути на деякій віддалі від нього;

б) по тих стрілах Коман, уже ранений, затріснув двері до кімнати;

в) значить, що озброєний напасник на порозі або сам відступився за поріг і дозволив Команові затріснути собі двері перед носом, або ранений і беззбройний Коман відштовхнув з порога молодого, сильного та здорового бойовика.)

 

Видно було, що свідок Коман намагається представити себе відважним героєм, який не застрашився у прикрій ситуації і врятував для пошти гроші.

 

Д-р Шухевич: Ви пізнали в убитому Березинському одного з тих, що стріляли до вас?

Коман: Так, по його одягові. А другий був з росту подібний до Данилишина.

Д-р Старосольський: Ви сказали, що пізнали б з вигляду того, що стріляв?

Коман: Так, це був чорнявий чоловік з дивним виглядом голови: вгорі широка, а вниз загострювалася клином.

Д-р Марітчак: А чи знаєте, хто пустив чутку, що Березинський згинув від крісової кулі?

Коман: Не знаю.

Прокурор (ні з цього, ні з того): Пане Білас, яким револьвером ви вбили Голуфка?

 

Д-р Старосольський гнівно протестує перед головою трибуналу проти підступних питань прокурора і просить його заборонити прокуророві це, як недозволене карною процедурою.

 

Прокурор застерігається проти такого означення його питань, що не мають на меті нічого підступом видобувати від підсудних, тільки відкрити матеріяльну правду.

 

Голова трибуналу не допускає до дальшої дискусії між прокурором та обороною і продовжує допитування свідків.

 

В шпиталі Команові вибрано кулю, була вона малого калібру – 6.75 міліметрів. Голова трибуналу хотів ствердити, хто міг стріляти до тих поштовців і почав по черзі питатися підсудних, хто з них який мав револьвер. Тут Данилишин "забувся" і відповів, що не пригадує собі, але зараз же спостерігся і замовк. Прокурор каже записати в судовому протоколі, що підсудний Данилишин промовив, не дивлячись на свою заяву на початку процесу, що буде мовчати. На те оборонець д-р Шухевич підмітив, що це право обвинуваченого: він може мовчати, але й може говорити.

 

Потвердив теж Коман, що в касовій кімнаті лежав на столі револьвер, був теж і кріс, стояв "десь за шафою". Але ані він, ані Дембіцкі не стріляли. Коман не мав часу, а Дембіцкі, напившися води, зімлів.

 

Було ясне, що і на пошті і в скарбовому уряді була зброя – кріси й револьвери. Одначе годі було встановити питаннями, скільки саме було її, а вже коли прийшлося висвітлювати, хто з урядовців стріляв і хто почав стріляти перший – всі намагання розбивалися об одностайну відповідь: ніхто не стріляв, одні не могли, бо ранені, другі не мали часу, треті в тій суматосі забули про зброю і т. д.

 

Вся та стрілянина виглядала на якусь містерію. Однозвучні відповіді службовців показували на те, що так їх по інструктовано. Але хто? Мабуть не поліція, чи прокурор, бо так виходило б з його питань до свідків і з усієї поведінки на процесі. Можливе було хіба пояснення, що самі урядовці так між собою домовилися: вони ніби тільки невинні жертви. Не всіх бо напасників зловлено, може одних повісять, а других запроторять за ґрати, та лишиться ще на світі багато, щоб помститися за своїх товаришів.

 

(Показання майже всіх прокурорських свідків подавали, що напасники більше стріляли, як говорили. Кожний з них або перше стріляв, а потім говорив, або одночасно і стріляв і говорив. Такого нема навіть у сенсаційних фільмах з далекого американського заходу, обрахованих на те, щоб якнайбільше галасу й гуку. Хіба зовсім безкритична людина могла б у таке повірити. В такому випадку напасники зужили б майже ввесь свій запас стрілива таки в поштовому будинку, ще заки почали відворот. І чи здавали собі свідки справу, що в такий спосіб постає образ неначе з трагікомічної оперети на ярмарковій сцені: напасники тільки те й роблять, що вистрілюють самі себе, на втіху глядачам.)

 

Товариш Комана в його кімнаті, Зиґмунд Дембіцкі, поляк, літ 32, теж уже виздоровленець, свідчить сидячи на ліжку, нічого нового не додає до слів свого попередника. Це він бачив якогось незнайомого чоловіка, що пополудні в день нападу ходив по уряді, настирливо пропонуючи купувати в нього солом'яні рогожі. В часі поліційного слідства виринуло підозріння, чи не був це висланець напасників, щоб в останній хвилині перевірити ситуацію на пошті. Та мабуть був це бідний чолов'яга, яких десятки вештаються по містах і містечках, продаючи дрібні вироби домашнього промислу: ложки, колотушки, рогожі і т. і.

 

Останнього привезли на ліжку свідка Евгеніюша Слугоцкого, раненого на залізничій станції Глинна-Наварія поліциста. Він свідчить, що критичного дня був на службі від ранку до пів на шосту пополудні. Десь перед північчю заступник коменданта станиці, старший "постерункови" Котарскі, викликав його з дому до поліційної станиці. Там довідався, що прийшла телефонограма зо Львова про напад на пошту в Городку з дорученням для всіх поліційних станиць уважно стежити за дорогами, кудою могли б утікати напасники. Разом з комендантом Коятом пішли вони на залізничу станцію в Глинній-Наварії, наткнулися там на двох людей у пітьмі, ті відкрили вогонь на поліцистів. Вищий ростом стріляв до свідка, а нижчий до Коята. У висліді того комендант станиці Коят згинув, а свідка тяжко поранили.

 

Коли скінчили допитувати Слуґоцкого, наступила драматична сцена, що сколихнула всіми присутніми.

 

Голова трибуналу запорядив конфронтацію свідка з Біласом і Данилишином, казав їм встати, надягнути куртки і шапки. Свідок, не дуже їм приглядаючися, пізнає їх обидвох тільки по рості, бо на станції було темно і не міг бачити їхніх облич. Показує на Данилишина, як того, що поранив свідка, і на Біласа, як на вбивника Коята.

 

(Як побачимо далі, від першої хвилини після стрілянини на, станції в Глинній-Наварії і ввесь час поліційного слідства Слуґоцкі вперто тримався того, що це Михайло Куспісь зранив його та вбив Коята; що він добре знав Куспіся, бачив його й пізнав на станції в моменті стрілів. Тоді не було для нього "темно" на станції і пізнавав вій Куспіся не по рості чи поставі: тільки таки по обличчі.)

 

Постає коротка суперечка: Білас запевняє, що з них двох стріляв тільки Давилишин. Слуґоцкі далі стоїть на своєму, що стріли йшли від них обидвох. 11

В тому моменті підводиться мовчун-Данилишин і заявляє:

- Свідок помиляється, стріляв тільки один з нас. Це я вистрілив обидва рази, свідок не міг того бачити, бо обидва стріли впали занадто швидко, один за одним.

 

Цей твердий хлопець, що не дбаючи про свою власну долю вперто мовчав увесь час, заговорив цей єдиний раз тільки на те, щоб стати на оборону товариша. Добра його і справедлива душа не могла погодитися, щоб терпів за нього Білас, його не тільки друг по організації, але і близький родич.

 

(Мати Василя Біласа була рідною сестрою Данилишина)

 

Слуґоцкі: Повторюю під присягою, що до мене стріляв Данилишин, а до "пшодовніка" Коята – Білас, бо якщо б тільки один з них стріляв, то я бачив би рух руки.

Д-р Старосольський: Прошу записати в протоколі, що свідок Слуґоцкі тільки тому підтримує свої зізнання, що не бачив руху руки під час стрілів.

 

Прокурор хоче скористатися з того, що Данилишин промовив, і втягнути його в дальші зізнання та питається:

- Пане Данилишин, скільки ви мали набоїв?

 

Данилишин: Не відповідаю.

Прокурор: А котрим револьвером ви застрілили Голуфка?

 

Цього вже було всім забагато, д-р Старосольський і д-р Шухевич одночасно домагаються від трибуналу прикликати прокурора до порядку й заборонити такі питання.

 

Не ждучи на слово голови трибуналу, прокурор заявляє, що не зважатиме на ніякі заборони і далі буде розпитуватися про справу Голуфка – нічого не спинить його від намагань її висвітлити. Тим викликує враження закукуріченого впертюха, що не зважає на тактовність супроти поваги суду.

 

Мовчки вислухав заяву Данилишина суд, тільки між представниками преси помітний рух – кожен пильно записував скупі слова Данилишина.

 

Слуґоцкого відвезли, судовий розгляд у шпиталі скінчився. В саме полуднє всі вийшли з будинку лікарні, що знову пірнув у дрімливій атмосфері шпитальної тиші...

 

(Варто звернути увагу на те, що писав пізніше про ту частину судового розгляду, що велася в шпиталі, один з оборонців у тому процесі:

"...Свідків підвожувано або на ліжках, або на кріслах перед обличчя суду. Вони описували напад, але при тому так тихенько і так слабо говорили, що можна було надіятися негайної їх смерти...

 

Пополудні того самого дня був похорон адвоката д-ра Кам'яньского і, дивним-дивом, на тому похороні були два з тих свідків, що під час переслухання вдавали найбільш знеможених!.. Тепер вони йшли в поході цілком здорові й веселі, неначе ніколи й нічого не було. З того було видно, що ціла сцена з переслуханням у шпиталі була вмисно зааранжована, щоб викликати сильніше враження. Доперва це була театральна сцена! Ми, всі оборонці з того процесу, були на похороні Кам'яньского. На приявність свідків звернув увагу д-р Лев Ганкевич". (Д-р Степан Шухевич "Великим борцям...", стор. 218 цитованої праці Данила Чай ковського).

 

V. Розділ

Фалянґа прокурорських свідків

Третій день процесу, понеділок, 19 грудня 1932 року, виповнився цілою фалянґою свідків, більш чи менш важливих, що почалися показаннями Маріяна Станкевіча, 26 років, поляка, поштового асистента в Городку. В його кімнату теж ускочив якийсь студент чи пак особа в студентській шапочці, вигуком казав лягти на землю і водночасно вистрілив. Станкевіч упав на землю і скрився за телефонічною будкою. Напасник вибіг, тоді свідок перейшов до розмовниці, наткнувся там на іншого напасника, що знову казав йому покластися на землю. Так він там пролежав у розмовниці разом з Бернадевічем, аж почули свисток. Побачивши, що напасники зникли, побіг він до кімнати експедиції за револьвером – там були два револьвери, один у футлярі і другий без кобура. Кріса, за його твердженням, на пошті не було. Обидва револьвери лежали в скриньці, а те, на його думку, було доказом, що ніхто з них не стріляв. Не стріляв і він, бо покликали його до помочі перенести раненого Колача на ліжко. Нікого з підсудних не пізнає, хоч обидва напасники, що казали йому лягати на землю, були без масок.

 

З цих показань свідка пробивається одне: були на пошті револьвери, але кожен подає інакше місце, де вони лежали. Виходить, що ніхто про те докладно не знав, і слушно дивувався оборонець д-р Шухевич, чому призначена для оборони поштовців зброя лежала не десь під рукою коло грошей, а в далекій експедиції, та ще й замкнена в скриньці, на що йому неменш дотепно завважив сам голова трибуналу: "урядовці боялися, щоб хтось не вкрав револьверів".

 

Поштова службовичка Марія Фогельґезанґ, 30 років віком, римо-католицького віровизнання, сиділа разом зо скарбником Стеблєцкім у першій кімнаті ліворуч головного коридору. Бачила, як один з напасників розторощив грати у віконці, що у дверях, уліз до середини, відчепив ланцюжок, на який були защеплені двері, і впустив ще одного. Напів притомна зо страху – ще й тепер, на судовій залі, цей страх не зовсім її покинув, як сама до того признається – вона не пригадує собі подробиць, навіть не старалася глядіти на обличчя напасників, тому й пізнати їх тепер не може. Слухняно виконувала їхні накази і навіть помагала їм згортати до наплечника гроші зо стола.

 

Три свідки: Хая Зоттенберґ, жінка купця в Городку, Ісаак Вінтер, літ 28, торговельний помічник і Берек Штернберг, літ 27, теж торговельний помічник, обидва з Городка, завізвалися до суду хіба тому, що напад застав їх на пошті і два перші дістали легкі постріли в часі того сум'яття з перестрілкою. Вони нічого суттєвого не вміють сказати і нікого не пізнають.

 

Не з'явився один з головних свідків, скарбник Стеблєцкі, приславши на оправдання лікарське свідоцтво. Не зважаючи на протест оборонця д-ра Маріяна Глушкевича, щоб Стеблєцкого таки візвати, хоч би й телеграфічно, бо ж це один з найважніших свідків, скарбник грошей, задля яких стався цей напад, голова трибуналу постановив тільки відчитати давніші його показання, складені в слідстві.

 

В цьому моменті прокурор Мостовскі справив усім присутнім у судовій залі несподіванку. Ні з цього ні з того відчитав список 19 свідків, що їх покликано на його домагання, і заявив, що він зрікається доказу з них. Між ними були такі імена, як начальник слідчого відділу в Станиславові Сухенек і комісар поліції в Станиславові Ґалєнкевіч та декілька селян з Оброшина, Ставчан і Глинної-Наварії. Своє внесення мотивує тим, що в часі слідства прив'язував деяку увагу до показань тих свідків, одначе дотеперішній перебіг процесу переконав його, що вони зайві, факти, що їх ці свідки мали ствердити, висвітлені вже іншими доказами.

 

Така заява прокурора заскочила всіх. Насувався очевидний здогад: прокуророві спішно, свідків багато, процес через те затягнеться, а коли переступить дозволений законом реченець, коли мав би скінчитися – автоматично з наглого перемінився б у звичайний процес. Згідно з постановами карної процедури, тоді треба було б його перервати, відіслати справу назад до слідчого судді для переведення нормального слідства і відбути новий процес, перед судом присяжних.

 

В імені оборони д-р Шухевич просить дати обороні пів години часу, щоб могла вона зайняти становище до такого несподіваного внесення прокурора.

 

Прокурор перерві противиться, мовляв, це його свідки і не оборони це справа, хто з них буде допитаний, а хто відісланий додому.

 

Оборона дістала всього десять хвилин на нараду. В її імені д-р Степан Шухевич домагається допитати перед трибуналом ось таких свідків:

1. Михайла Федика з Черкас, того господаря, в котрого хату зайшли Білас з Данилишином, щоб поснідати й почистити одяг та черевики, а то на обставину, чи на їхньому одягові була кров, чи саме тільки болото,

2. Юзефу Найдек і

3. Марію Ярош, обидві замешкали у Львові під числом 9 вулиці Шимоновичів, щоб вони пізнали, хто з обвинувачених приходив до мешкання Березинського на інструктаж щодо виконання нападу,

4. а теж дальших десять свідків, селян зо Ставчан, Оброшина, Глинної і Наварії.

 

Що ж до решти шістьох свідків, то їх можна б не допитувати.

 

Прокурор, дещо схвильований, відповідаючи на пропозицію оборони відкликає своє внесення щодо скреслення зо списку свідків Михайла Федика, однак домагається, щоб на ту саму обставину, а саме слідів крови на одягах Біласа й Данилишина, покликати ще свідків Панька й Розалію Бобеляків з Черкас.

 

Трибунал заявив, що справу вирішить пізніше, тим часом буде продовжувати допит свідків неспірних.

 

До них належать у першу чергу два урядовці залізничної станції Глинна-Наварія, Фердинанд Коллєр і Станіслав Пєстрак. Перший довідався про напад у Городку від поліциста Котарского в часі переїзду через станцію стрийського потягу. Де до нього доволікся пізніше ранений поліцист Евґеніюш Слуґоцкі, після чого він повідомив телефонічно про події на станції дирекцію залізниць у Львові й усі залізничні станції та поліційні станиці аж до містечка Щирця.

 

Коллєр збудив Пєстрака, що помагав рятувати Слуґоцкого, знайшов тіло Коята надворі і переконався, що він уже не живе. В часі розмови зо Слугоцкім, обидва вони згадували назвище Михайла Куспіся, студента, що його знали обидва, він бо частенько купував залізничні квитки на станції.

 

На чергу прийшов свідок Олекса Андрухів, двадцятилітній парубок з Розвадова. Він не міг приїхати на суд, у часі погоні за Біласом і Данилишином дістав постріл і ще не вийшов з лікування у стрийському шпиталі.

 

Довкола справи свідчень Андрухова вив'язалася словна перепалка між обороною та прокурором.

 

Д-р Степан Шухевич, як оборонець Данилишина, звернув увагу на те, що його клієнтові закидають, начебто він стріляв до Олекси Андрухова наміром позбавити його життя. А тому це один із найважніших свідків і просто годі собі уявити, як можна його лишити без допиту на процесі, безпосередньо. Тому оборонець вносить, щоб суд переїхав до Стрия і там у лікарні допитав Андрухова.

 

(Читачеві таке внесення могло б видаватися чисто демонстраційним, з уваги на те, що трудно допустити, щоб трибунал прихилився до нього і тратив один цілий день, один з небагатьох, що лишилися в наглому суді. Одначе так з обов'язку оборонця як і сумління адвоката д-ра Шухевича мусів домагатися того, хоч би тільки тому, щоб таке внесення занесене до судового протоколу і щоб лишилося воно навіки слідом, що для рятунку звинувачених оборона не лишила навіть найменшої речі, вичерпала всі можливі засоби.)

 

Коли ж прокурор закинув обороні, що вона технічними крючками свідомо проволікає процес, д-р Шухевич поважно й урочисто проголосив заяву: "В усій моїй дотеперішній правничій практиці я завжди противився заочному відчитуванню свідчень, бо такий спосіб ведення процесу виключає явність і безпосередність, дві фундаментальні основи модерного правознавства цивілізованого світу. А на останній закид я можу тільки відповісти: ми процесу не проволікаємо, але й до шибениці не спішимося. Може вам, пане прокуроре, спішно до неї – то це ваша справа. Нам до смерти не спішно".

 

Ця заява справила гнітюче враження на всю судову залю, разом з трибуналом, а воно ще більше поглибилося, коли до неї долучився ще й д-р Лев Ганкевич з кількома словами, що їх закінчив моттом з німецької сентенції: Нур ді Тотен райтен шнель". (Тільки мерці їздять швидко.)

 

Мовчки і без зауважень сприйняв трибунал заяву оборони, виголошену устами д-ра Степана Шухевича. Мабуть під її впливом трибунал проголосив своє компромісове рішення: відчитати свідчення Андрухова, бо вони вже були складені в суді в Стрию під присягою, зрезигнувати з допиту свідків, що їх зреклися обидві процесові сторони, зате допитати всіх інших свідків по лінії внесення оборони у відповідь на заяву прокурора про зречення дев'ятнадцятьох свідків. Це один з дуже рідких випадків у карних політичних процесах міжвоєнної Польщі, коли трибунал не пішов сліпо і слухняно за бажаннями прокурора.

 

У своїх свідченнях перед слідчим суддею в Стрию Олекса Андрухів подав доволі докладний опис погоні за Біласом і Данилишином над Дністром. Він сам долучився до погоні тоді, коли син поліциста з Розвадова сказав йому, що це втікають бандити, які напали на залізничну станцію в Глинній-Наварії. Андрухів показував на вищого ростом, цебто на Дмитра Данилишина, як на того, що ранив його пострілом з віддалі двох кроків. "Нижчий", отже Василь Білас, стріляв теж, на дорозі між двома мостами.

 

В показаннях свідка Андрухова нема нічого, що свідчило б, чи Данилишин хотів дійсно його вбити, чи зранити, щоб позбутися погоні, а чи зовсім тільки випадковий був цей постріл. У занесених давніше до протоколу зізнаннях Василя Біласа була згадка про те, що обидва вони стріляли лише на пострах, щоб припізнити погоню. Мабуть це була і правда, бо Данилишин був добрим стрільцем, тож на відстані всього двох-трьох кроків і в білий день, якби хотів, міг би покласти Андрухова трупом на місці.

 

Тому д-р Шухевич, вказуючи на недостачі в свідченнях Андрухова, вносить ще раз його допитати. Бо з відчитаних показань того свідка виходить, що його допитувано недокладно. Цього свідка не можна збути чим-небудь. Вимагає точного вияснення справа, чи Данилишин ціляв у нього, чи куля попала в нього випадково в часі відстрілювання від погоні. Білас, утікаючи, кричав "стріляй на пострах", і навмисність чи випадковість поцілення Андрухова мусить бути устійнена понад усякий сумнів, ще й тому, що Данилишин стоїть перед наглим судом також і за Андрухова. Коли не може того зробити цілий трибунал, тоді доручити делегованому судді в Стрию доповнити допит Андрухова.

 

На мить трибунал завагався, заповів рішення на пізніше і по якомусь часі, після наради пошепки за столом, відкинув внесення оборони. Суд сам вирішить, хотів Данилишин убити Андрухова, чи ні.

 

Покликано судових знавців, лікаря д-ра Давідовіча і хеміка, професора д-ра Вестфалєвіча.

 

Д-р Давідовіч мав видати фаховий осуд на підставі протоколів лікарських оглядин поранених та секцій убитих.

 

Відчитано протокол секції Колача, що згинув відразу – куля поцілила його в горлянку. Причиною смерти поліциста Коята було прорвання аорти. З опису рани Олекси Андрухова все ще можна побоюватися, що грозить йому тривкий параліч.

 

Коли прийшли на чергу протоколи секцій тіл Березинського і Старика, прокурор Мостовскі спротивився, знову мабуть з нетерплячки, так йому спішилося до шибениці. Така поведінка Мостовского ставала майже непристойною навіть для деяких поляків. Не диво, що суд відкинув його внесення і став на становищі оборони, що обидва протоколи слід відчитати.

 

Показалося, що в Березинського були дві рани: в голову і в легені. Обидві смертельні й обидві з дуже близької віддалі. З того не можна виключити, що Березинський сам собі завдав смерть, бо одна і друга рана може походити з його власної руки. В обидвох випадках револьвер майже приложено до тіла – обидві рани осмалені стрільним порохом.

 

(Дуже дивно, що не було там згадки про рану в коліно. Михайло Куспісь та ще один з учасників нападу бачили, як він ішов штикульгаючи. Людина, ранена в груди, іде не штикульгаючи, вона заточується на ході. Одне з двох: або товариші Березинського помилилися, стоявши на деякій віддалі від нього, або судовий звітодавець преси, що й так доволі скупе місце віддавала процесові, зосередився тільки на тих моментах, що говорили про причину смерти Березинського і Старика.)

 

Заява знавця-лікаря зробила велике враження на всіх присутніх у судовій залі. З неї бо майже недвозначно виходило, що якимсь чином Березинський дістав постріл у груди і учувши, що не може втекти, а згідно з наказом не схотівши віддати себе живим у руки поліції, сам собі пустив кулю в лоб. Про те свідчили й інші уступи того ж протоколу секції. Вони стверджували, що отвори в ранах були різної величини, отже мусіли походити від стрільної зброї різних калібрів. Секції не переведено докладно, згідно з сучасними вимогами судової медицини. Не стверджено, чи обидві кулі пройшли наскрізь, а чи залишилася котра в тілі, а якщо залишилася – не подано її калібру та опису, з якого револьвера, а може і кріса, вона походила.

 

Старик також дістав кулю в ліві груди з недалекої віддалі. Але з такою раною він міг ще пробігти кількадесят кроків. І тут постає сумнів: підстрелено його ще в поштовому уряді, а чи дістав він кулю аж від Нікітіна коло дому д-ра Степана Біляка, де і знайдено його вже мертвого?

 

Хемік д-р Вестфалєвіч, професор львівської політехніки – на запрошення суду – перевів аналізу знайдених у кишені камізельки Березинського білих порошків. Окремо було кілька грудок у папері, а окремо в маленькій скляній фіольці. Хемічна експертиза ствердила, що в обох випадках була це смертельна отрута ціянкалій, у давці 0.2 грама. Зроблена й опакована фахово, разом було того кільканадцять порошків, кожен був смертельний.