Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Городок. Білас і Данилишин. Частина І. (Автор: Книш Зиновій)

опубліковано 16 груд. 2013 р., 02:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 груд. 2013 р., 08:01 ]

І. Розділ

Пізнім вечором 30 листопада 1932 року неясні і тривожні вісті передавалися з уст до уст серед українців міста Львова. Щось сталося, не знати певно де, чи в самому Львові, чи деінде, але на поліції рух, польські газети підготовляються випускати вранішні видання з сенсаційними заголовками. Нічого доброго це не ворожить, отож дехто рішився не ночувати вдома, а в деяких установах та й у багатьох приватних хатах перевертали шухляди з паперами, заглядали між книжки, чи може, бува, не закинулося там якесь число "Сурми" або підпільна листівка. Ніч заповідалася неспокійна, більш як певно будуть обшуки по українських хатах, як звичайно в таких випадках. Воно б ще нічого, за кільканадцять років польського володіння галицько-волинськими землями України був час привикнути до нічних несподіванок. Якби тільки знаття, що на речі! А от та непевність, страх перед невідомим, шарпала нерви та проганяла сон.

 

Проте ніч минула без несподіванок. Ранішні телефони до редакцій "Діла" та "Нового Часу" не зголошували ані арештів, ані обшуків. Пробивалася з них тільки цікавість, бажання ближчих інформацій про події, що десь учора почалися, ішли всю ніч та ще й далі продовжуються, хоч, власне, майже нічого ще не знати. А діялося воно не у Львові, тільки в недалекому повітовому містечку Городку.

 

(В деяких моїх статтях та друкованих пізніше промовах уживав я назви "Городок Ягайлонський". Привик до неї здавна, так писала вся українська преса, вживала її "Сурма" і навіть Олег Ольжич в одному своєму вірші писав "Городок Ягайлонський".

 

Один з уродженців Городка, інж. Іван Озаркевич, написав мені з того приводу листа, що пізніше був надрукований у тижневику "Новий Шлях" (Вінніпег, число 4 з дня 14 січня 1955 року). Подаю цього листа з незначними скороченнями:

 

"...Старовинне містечко Городок основане в дуже давніх часах, ще перед Львовом. Коли ж постав пізніше Львів, до назви малого города "Городок" додано ще й "коло Львова". Бо був ще в Західній Україні "Городок над Дністром" і ще якась третя місцевина такої самої назви.

 

Десь у 1903-1904 роках, "цісарсько-королівська" польська адміністрація в Галичині дозволила собі, наперекір усьому українському населенню, на зміну історичної назви, викидаючи "коло Львова" і вміщуючи там провокативний додаток "Ягайлонський". (Польський король Ягайло, литовець родом, переїжджаючи через Городок застудився і помер десь коло Перемишля в дорозі до Кракова). Скоро опісля на ринку поставлено кам'яну статую Ягайла. Українське населення Городка не прийняло нової, силою накиненої назви. Городок усе залишався "Городком коло Львова", а довколишні неосвічені селяни навіть не вміли вимовляти трудної назви "Ягайлонський". На адресах листів ще довгі роки, бо аж до польської окупації, писали ми "Городок коло Львова", а мій батько, що там проживав, постійно вживав своєї фірмової печатки з "Городком коло Львова" в усіх трьох мовах (українській, німецькій і польській).

 

Великою образою в місцевих людей уважалося, коли один одного прозивав "Ти вунґело!" (перекручене польське "Яґелло"). А що образою є те, чим хтось хоче другого образити, тож суд за образу тим словом карав. "Вунґело" – Яґелло – це той "бовван на ринку".

 

Десь мабуть у 1912 році резервісти-українці, що відбували вправи в місцевім 89 полку піхоти, сильно ушкодили пам'ятник Ягайла, відрубали носа й ногу та гострим знаряддям понаписували на ньому деякі непристойні слова.

 

Назва "Ягайлонський" і статуя на ринку все були сіллю в оці місцевим українцям. Аж у 1939 році совєти привернули первісну назву "Городок коло Львова", а в 1941 році німці танком стягнули Ягайла з постаменту.

 

Отже назва "Городок Ягайлонський" була лише коротким епізодом від 1903-1904 до 1939, разом около 35 років.

 

Редакція «Нового Шляху» помістила листа, але далі стояла на своєму становищі і виправдувала його тим, що «така назва існувала за часів польської окупації, подібно як існувала і польська пошта в "Городку Ягайлонському" і польська поліція і, взагалі, польська окупація. Саме за часів польської окупації на цю польську пошту в місцевості під назвою "Городок Ягайлонський" відбулася відома експропріяція членів УВО-ОУН. Під цією назвою та подія набрала розголосу, з цією назвою зв'язані були поліційне слідство й переслідування, судові процеси й засуди, і тому недивно, що під цією назвою та подія перейшла до історії. Отже, коли автор при описі акту УВО ужив назви "Городок Ягайлонський",... то зробив він це з таких самих причин, з яких поляки польську місцевість "Осьвєнцім" називають сьогодні німецькою назвою "Авшвіц", коли мова про німецький концентраційний табір, що знаний у всьому світі з часів німецької окупації саме під тією назвою".

 

Погляд і аргументація, на нашу думку, неправильні. Коли йти по тій лінії розумування, то й описуючи події, що сталися за часів польського володіння у Львові чи в Бережанах, мусіли б ми консеквентно писати "Львуф" і "Бржежани", бо вони знані були в світі з часів польської окупації саме під тією назвою.

 

Тому в дальшому послідовно будемо вживати тільки української назви "Городок коло Львова", або в скороченні "Городок", пишучи "Городок Ягайлонський" тільки в цитатах з документів і з часописів того часу.)

 

Перші скупі вісті про те приніс комунікат офіційної "Польської Агенції Телеграфічної" з дати Львів, 1 грудня 1932 року:

 

"Дня 30 листопада ц. р., в 17 годині, вісім замаскованих бандитів перевели грабунковий напад на поштову контору в Городку Ягайлонському. В хвилині нападу в конторі знаходилися три поштові службовці та кілька принагідних інтересентів. Бандити засипали персонал револьверовими кулями, пробуючи зрабувати каси. Завдяки геройській поставі персоналу, напад відперли. У висліді стрілянини одного з бандитів убили, другий – важко ранений – небавом помер. Решта напасників утекли, вкравши лише незначну суму в більоні (дзвінка монета з металу – мідь, нікель, срібло), яких 3,000 злотих. Рани від кількох куль дістали: скарбник поштової контори Стеблецький, скарбник скарбової управи Дембілький і возьний Климчак. Крім них ранені чотири інтересенти. За бандитами, що втекли, почалася негайно погоня. Дотеперішні висліди слідства ствердили, що бандити були членами УВО і що напад є без сумніву ділом тієї організації".

 

(Автор у клопоті, як писати назвища поляків. Поляки в урядових документах і в пресі спольщували українські назвища, перекручуючи їх на польський лад. Напр., коли українець називався Стеблецький, поляки писали "Стеблєцкі". З українського боку не було встановлено постійного звичаю, як писати українською мовою подібні до українських назвища поляків. Звичайно їх так само "українізували", як поляки українські назвища "полонізували". І коли поляк називався "Стеблєцкі', в українській мові писали "Стеблецький". Наслідком такої практики тяжко пізнати назвища, хто українець, а хто поляк, хіба, що додавати до назвища ще й національність, напр., "поляк Стеблецький", або "українець Стеблецький".

 

Будемо намагатися скрізь передавати назвища поляків за їхньою польською вимовою, а українські – за українською. Вважаємо це конечним у праці, що заторкує українсько-польські взаємини, і де впереміжку виступають побіч себе українці з поляками. Це повинно облегчити читачеві орієнтацію. За будь-які недогляди в тому – заздалегідь прохаємо вибачення).

 

Повідомлення Польської Агенції Телеграфічної, що розсилалися крайовій і заграничній пресі, як теж, залежно від умови, іншим пресовим агенціям у світі, завжди складалися дуже коротко й обережно та стилізувалися так, щоб пізніше не треба було чогось міняти або відкликати. Тому це джерело інформації звичайно було скупе і не задовольняло жадібної на сенсації публіки. Та поки що поліція не спішилася розкривати всього, що довідалася в перших годинах після нападу. Черговий, ще коротший комунікат ПАТ, тільки незначно відхилив заслону окутаної поки що таємницею події. Друкуючи його, польська преса піддавала перцю заголовками:

 

"Стріли до поліцистів" Один убитий та один ранений.

Львів. ПАТ. – Вчора, 30 листопада ц. р., в год. 23.15, заалярмований подією в Городку Ягайлонському, пішов на стежу комендант станиці Коят з поліцистом Слуґоцким. На залізничій станції Глинна-Наварія стрінув двох підозрілих людців, яких завізвав вилегітимуватися. В тому моменті ті два людці засипали поліцистів кулями. У висліді комендант станиці згинув на місці, а Слуґоцкі дістав постріл у живіт. Важко раненого поліциста Слугоцкого перевезли до шпиталю у Львові. На місце події негайно виїхав повітовий староста Екгарт.

 

В першій хвилині годі було зорієнтуватися, хто вчинив напад на пошту, чи стояла за тим революційна українська організація, а чи може він був ділом звичайних бандитів. За тим, що напад організували революційні українські кола, промовляли головно два факти:

 

Нападено на поштовий уряд, а не на банк, чи якусь іншу касу. Напади на пошти належали до традицій Української Військової Організації, вона чомусь давала пошті першенство перед іншими польськими державними касами.

 

Гучна стрілянина в часі нападу і відвороту після нього. Професійні бандити намагалися більше страшити і менше стріляти, а вже до надзвичайних рідкостей належало, щоб стріляли вони до поліції.

 

Тим часом кожне свіже видання львівських часописів приносило всякі нові подробиці, при чому їм ішлося не так про те, щоб поінформувати читачів, як то воно справді було, а більше про те, щоб сенсаційними вістками і крикливими заголовками розбудити їхню цікавість і підбурхати уяву. Вістки то суперечили собі, то знову заперечували сказане вчора, щоб піддати новий здогад сьогодні. Головне джерело інформацій, слідча поліція, доволі скупа на слова, засланялася тайною слідства і це ще більше побуджувало фантазію газетярів.

 

Десь між 3-5 грудня можна було скласти собі таку картину городецької події на підставі газетних інформацій, і – як уже сказано – не раз суперечних собі вісток. (подаємо за "Ділом", чч. 268, 269, 270, 271, 273, 276, 280 і 281 з грудня 1932 року)

 

В середу, 30 листопада 1932 року, о год. 4.45 по полудні, вісім (кількість напасників подавалася різно: раз 8, то знову 10, а ще в інших – 11. Її точно не устійнено до самого кінця судового процесу) замаскованих людей увійшли до будинку суду в Городку, де також приміщувалася скарбова каса. Правдоподібно заздалегідь вони поділили між себе ролі, бо одні з них влетіли до пошти, другі до скарбового уряду, інші знову ж пильнували сходів і телефонічного бюра. Перерізали телефонічний дріт, поштовий асистент хотів їм перешкодити в тому, до нього стріляли, але він вийшов ціло. Газети подавали, що "чудом спас своє життя". В одну мить почалася стрілянина. Не устійнено, хто перший почав стріляти, а що в будинку на той час було чимало людей, – багато з них поранено, декого вбито.

 

Жертвами тієї стрілянини впали:

Скарбник скарбової каси Коман, ранений у праву руку,

ліквідатор Дембіцкі – постріл у черево,

поштар Колач,

урядовець Стеблєцкі

і три особи з публіки.

 

Помер від ран возьний Клімчак і згинули два напасники, один з них упав трупом на місці, другий встиг ще вискочити з будинку, добіг до дому українського адвоката, д-ра Степана Біляка, посла до варшавського сейму, і там сконав на вулиці.

 

На той час у поштовому уряді було 50,000 злотих. Напасники не могли дістатися до каси, захопили тільки мішок з дзвінкою монетою, яких 3,000 злотих.

 

Газета "Вєк Нови" подавала, що при одному з убитих знайдено виказку студента політехніки і значок тризуба, а в кишені – паприку й цитрину.

 

Звідси пішов перший здогад, що на пошту напали члени української революційної організації. Звичайно вживали вони паприки, щоб нею посипати землю за собою і не дати гончим поліційним собакам знайти їхній слід, а цитринами гасили спрагу, зігрівшися в бігу.

 

Відгомін стрілів відразу поставив на ноги ціле невеличке містечко Городок. Місцева поліція, зміцнена, негайно прибулими зо Львова поліційними агентами, зараз почала погоню за втікачами. Заалярмовано поліційні станиці городецького та сумежних повітів. Одначе напасники вислизнулися з поліційного обруча і зникли в лісах.

 

Два з них дали про себе знати на залізничій станції Глинна-Наварія, де вбили коменданта поліційної станиці Коята й ранили поліциста Слуґоцкого. Їх зловлено в полуднє 1 грудня аж у селі Верині над Дністром, у жидачівському повіті. За ними гнався гурт залізничників, до котрих долучилися місцеві селяни. Втікачі відстрілювалися й ранили одного з погоні, Олексу Андрухова з Розвадова. При зловлених знайдено автоматичні пістолі марки "Ортґіс" з набоями.

 

Непровірені та непідтверджені чутки подавали, начебто зловлено ще одного з напасників коло села Оброшина і четвертого аж у Трускавці коло Дрогобича і в нього буцімто знайшли аж чотири револьвери, мапи і кілька примірників "Сурми".

 

"Вєк Нови" помістив фотографії двох убитих учасників нападу. Газетні фотографії не дуже добрі, але настільки виразні, щоб пізнати в них обличчя інтелігентних хлопців. Одного з них мав зразу ж на місці пізнати комісар поліції зо Львова, що приїхав на слідство до Городка.

 

Урядові комунікати в пресі подали, що один з убитих називався Михайло Юрко Березинський, 20-літній студент, а другий Володимир Старик, що якийсь час працював статистом у львівському театрі. Назвищ обидвох зловлених у Верині над Дністром поки що не виявлено. Їх увесь час допитувано. При першому допиті був присутній городський староста Клімуф і начальник відділу безпеки львівського воєвідства Соханьскі.

 

Були здогади, що захоплені на пошті 3,000 злотих більоном, зловлені під Миколаєвим напасники кинули в Дністер, щоб позбутися тягару, він заважав їм при втечі. Але пізніше гроші знайшлися в одному селі під Львовом, де їх мабуть тимчасово сховала інша група напасників, що йшла відворотом у напрямі на Львів.

 

Перших два-три тижні після нападу поліція виарештувала багато молодих українців у Львові й околиці, та швидко всіх їх мусіла випустити, вони до нападу не мали ніякого відношення. Одною з причин арештів було, що поліція ніяк не могла устійнити, скільки саме було тих напасників. Оповідання свідків були хаотичні, більшість з них тепер хотіла показатися героями і перебільшували число бойовиків. Виходило б, що було їх найменше сім, а не більше одинадцяти, а що поліція мала в своїх руках двох і два були вбиті, тож шукала за рештою, ідучи ще по свіжому сліді, доки вони не згубляться в масі суспільности і не закриються певними "алібі". Не без того, щоб використати таку нагоду, і ніби шукаючи за справниками нападу, перевести обшуки в багатьох українських громадян і просто дошкулити їм, як це вже від років стало звичкою польської політичної поліції. Само собою, що ревізії не минули теж редакцій українських часописів, домівок і приміщень легальних українських організацій та установ. В українській пресі помішувалися тільки дуже короткі вістки про те, щоб не наражатися на конфіскату.

 

В неділю, 4 грудня, поліційна гарячка вспокоїлася, слідство пірнуло під поверхню нормального життя й пішло таємними стежками, закритими навіть для польської преси. В недільних газетах не було ні одного слова про напад у Городку, а в понеділок писалося тільки широко про похорони вбитого в Наварії поліциста. В похоронах, що відбулися в містечку Винниках коло Львова, з величезною парадою, взяв участь львівський воєвода, представники польської цивільної та військової влади, виголошувано похоронні промови з погрозами українцям.

 

Тепер польська преса, не мавши нічого свіжого подати до справи нападу, а нетерпелива ждати до кінця слідства, звернула жало своєї злоби на всю українську суспільність. Перед у тому вів краківський "Ілюстровани Кур'єр Цодзєнни". Він ще в неділю з тріюмфом підкреслював, що поліція має в своїх руках п'ятьох напасників і коли правда, що всіх їх було сім, з чого двох убито, то значить зловлено вже всіх і вони в якнайшвидшому часі стануть перед наглим судом у Львові. При тому накинувся мокрим рядном на обидва українські щоденники у Львові, "Діло" й "Новий Час", що вони не принесли вісток про напад разом з польськими газетами, тільки "пірнули в глуху мовчанку". Не щоб полемізувати з україножерним часописом, тільки для вияснення українській громаді, "Діло" помістило коротку нотатку, що:

 

"Подана вістка про подію в Городку прийшла в нічній експедиції ПАТ-ної, коли і "Діло і "Новий Час" знаходилися вже під машиною. Саме в таких випадках українська журналістична служба має далеко більші труднощі, як польська. Також з цензурних оглядів українська преса, щоб не наражуватися на репресії, мусить у таких випадках ждати або офіційного комунікату, або передруковувати з польських не сконфіскованих часописів. Ось, напр., навіть останній "Вєк Нови" з 3 ц. м. підпав конфіскаті за частину відомостей про Городок, а за опис протижидівських ексцесів були кількакратні конфіскати різних польських газет. Фінансова ситуація української преси надто відома, щоб ми могли легковажити собі такі речі". ("Діло", ч. 270, понеділок, 5 грудня 1932 року. При цій нагоді повторяю, як і в давніших моїх виданнях, що цитуючи голоси тодішньої преси, я не міняю її мови, тільки справляю правопис згідно з теперішніми вимогами.)

 

II. Розділ

Урядове висвітлення події

Слідство йшло невпинно, як день, так ніч. Відомі вже були назвища обидвох зловлених над Дністром бойовиків, як теж інших арештованих у Трускавці та в Дрогобичі у зв'язку з тим нападом, та ні один український часопис не важився їх друкувати, доки не будуть вони офіційно подані до відома. Нічого, крім різних натяків, загальних інформацій у супроводі лайки на арештованих, та й на всіх українців, не можна було вичитати в польських часописах. Повідомлено, що в п'ятницю, 10 грудня, прокуратура й суд перевели в Городку "льокальну візію"; що слідство прийняло надзвичайно широкі розміри; що зловлені бойовики замішані були в деякі попередні бойові акції УВО-ОУН; що справа нападу на пошту в Городку буде розглядатися перед наглим судом у Львові.

 

Тиждень минув у непевності. Не зважаючи на те, що від нападу проминуло вже чотирнадцять днів, справа все ще хвилювала не тільки українську громадськість, але: й польська преса домагалася докладніших вісток, як далеко зайшло слідство і які будуть його наслідки. Тоді урядова ПАТ видала черговий свій комунікат:

 

"Дня 13 ц. м. закінчено слідство проти учасників нападу на пошту в Городку членів боївки УВО Біласа, Данилишина, Жураківського і Коссака. Акт обвинувачення вже їм передано. Судова розправа в доразовому порядку почнеться 17 ц. м. В ході слідства виявилося, що два учасники нападу, а саме Василь Білас і Дмитро Данилишин, є вбивниками пок. Тадея Голуфка, що згинув 30 серпня 1931 року в Трускавці.

 

(Тадеуш Голуфко, сеймовий посол з урядового табору маршала Йосипа Пілсудского і заступник голови урядової партії під назвою "Безпартійний Бльок Співпраці з Урядом (ББВР), вбитий 30 серпня 1931 року в Трускавці. Був прихильником польсько-українського порозуміння, але на плятформі вимог польського уряду, хоч ішов назустріч українцям дальше, як інші польські державно-політичні діячі, що згуртувалися довкола програми Пілсудского. В справі його вбивства відбувся судовий процес у Самборі 1933 року, одначе тайна його смерти, зокрема мотиви вбивства, його куліси і загадка, чия рука кермувала вбивниками ніколи не вияснилася. ),

 

Спільником убивників був також портієр пансіонату Сестер Служебниць Олекса Буній, свого часу арештований і випущений на волю з браку доказів. Бунія арештовано тепер знову і він сидить у слідчій в’язниці". ("Діло", ч. 280, субота, 17 грудня 1932 року.)

 

Цю вістку польська преса доповнила вже від себе, начебто ті самі особи напали свого часу також на пошту в Трускавці. Білас і Данилишин ніби мали признатися, що належали вони до п'ятки, котрій наказано вбити Голуфка. Слідство в цій останній справі веде слідчий суддя для справ особливої ваги з Варшави і він приїздив до Львова допитувати Біласа й Данилишина.

 

Тоді ще годі було сказати, скільки в тому правди, а скільки газетярської та поліційної фантазії. Відомо ж бо, що поліція – та й не тільки польська – завжди намагається "пришити" всякі нерозв'язані справи людям, що їх має в своїх руках. Хоч міг це бути тільки "трюк" поліції і преси, спільників у підбехтуванні польської суспільности, щоб натровити її на українців, саме напередодні наглого суду.

 

Процес визначено на суботу, 11 грудня 1932 року, і день перед тим Польська Агенція Телеграфічна випустила останній свій комунікат про напад на пошту в Городку та висліди слідства в тій справі. Комунікат довгий, що мав відтворити картину самої події, відвороту бойовиків, арештування учасників і наслідків поліційного та судового слідства, подати устійнений фактичний стан так, як він представлявся в моменті, коли мав початись у Львові наглий суд. Тому, що на цьому фактичному стані побудовано акт обвинувачення та ведено наглий процес, і тому, що до нього намагалися поліція, прокуратура й суд нагинати показання свідків та інтерпретацію всіх зібраних до справи доказів, цей комунікат – до речі, виданий у тісному порозумінні з поліційно-судовими органами, – стає документом історичної ваги. А що відтворений у ньому дійсний стан, прийнятий польською стороною за правдивий, у багато дечому відбігав від справжньої дійсности, не від речі буде навести його тут у цілості, щоб читачам було легше слідкувати за перебігом найперше наглого суду над Василем Біласом, Дмитром Данилишином і товаришами, а потім за процесом Зенона Коссака з товаришами, як продовженням і закінченням городецької справи:

 

"Дня 30 листопада ц. р., о год. 16.50, увійшло до будинку поштового уряду в Городку Ягайлонському десять напасників. Одинадцятий стояв перед будинком на сторожі. Напасники отримали завдання ограбити касу поштового уряду, а також касу скарбового уряду, приміщену в тому самому будинку. Ввійшовши до середини, напасники розділилися на дві групи і стали діяти систематично. Один з них підійшов до телефонічної централі поштового уряду і перетяв телефонічні сполучення, щоб унеможливити комунікацію. Два інші напасники звернулися до віконця поштового уряду, розбили револьвером шибку і стрілами стероризували касира, що сидів при касі. Опісля через вибите віконце ввійшли до середини касового переділу. Решта напасників розбіглася по будинку й відкрила сильний вогонь з револьверів, наслідком якого кілька осіб було ранених. У менті влому до касового переділу, начальник поштового уряду получився з магістратом телефонічно, домагаючись помочі словами: "Рятунку, бандити!" В тій самій хвилині магістрат повідомив орган державної поліції про напад на поштовий уряд. Справники вспіли заграбити около 3,000 злотих у більоні, зате інших грошей не знайшли, хоч вони були на видному місці. Загарбані гроші напасники винесли в наплечнику, що його мав на собі один зо справників нападу. Коли вони збиралися вже втікати з будинку, возний (возьний – нижчий урядовець для всяких послуг) поштового уряду, бл. п. Колач, ухопивши кріс, почав стріляти. Як устійнило вступне слідство, один з напасників упав мертвий на місці, а другий, важко ранений, почав утікати й упав недалеко дому посла адвоката Біляка. Внесений до його хати, помер наслідком ран.

 

Після завершення нападу, учасники розділилися на дві групи, з котрих одна, зложена з восьми осіб, пішла в полудневому напрямі, а друга, з трьох осіб – на північ. Обі групи втікали малими вуличками, вкінці полями і стрінулися недалеко фільварку (фільварок – хутір, економія, частина більшого земельного маєтку) "Морги", звідки вибрали спільний напрям утечі на південній схід.

 

Як ствердило вступне слідство, перед нападом справники зібралися на передмісті Городка Ягайлонського під хрестом, де підкріпилися поживою і де їх бачив один робітник. Повідомлені про напад, слідча влада й поліційні органи почали негайно енергійну погоню в усіх напрямах.

 

Далі вступне слідство показало, що справники нападу ішли з початку разом, однак пізніше, змучені втечею крізь поля й вертепи, поділилися на дві групи. Два з них не могли дотримати кроку сильнішим співтоваришам і почали щораз більше лишатися ззаду. Вкінці один зо справників нападу, з групи фізично сильніших, дав їм 30 злотих, щоб купили собі залізничі квитки на станції Глинна-Наварія і втікали далі поїздом.

 

В ході дальшої втечі, о год. 2І.30, Білас і Данилишин наткнулися на станції в Глинній-Наварії на патрулю державної поліції, зложену з пшодовніка (поліційний підстаршина) Коята і постерункового (поліційний рядовик) Слуґоцкого. Коли патруля візвала підозрілі особи, щоб вилегітимувалися (доказали особисті документи), вони витягнули пістолі, почали стріляти й убили пшодовніка Коята, а постерункового Слуґоцкого тяжко ранили.

 

Після цього другого замаху Білас і Данилишин утікали полями та стежками здовж залізничого шляху, виминаючи людські оселі. В селі Черкаси задержалися в одній з хат упродовж трьох четвертих години, де підкріпилися їжею і змінили перемочені шкарпетки.

 

На другий день, 1 грудня, о год. 9.35, залізничий функціонер (службовець) Скшипєц, що робив службу на бльоку ч. 1, запримітив двох підозрілих і сильно заболочених людей, що йшли від сторони Черкас у напрямі до Миколаєва. А що вже знав про замах зо смертельним вислідом на патрулю в Глинній-Наварії, то в ньому зродилося підозріння, що ті люди є справниками вбивства. Тому повідомив про своє спостереження управителя станції в Миколаєві, після чого разом з Мадейовскім і Юрчаком пішов за обома підозрілими. Трохи пізніше Біласа й Данилишина, що втікали через село Розвадів, задержав громадський секретар Бовдур, який, збуджений підозрілим виглядом утікачів, старався їх вилегітимувати.

 

Одначе напасники приспішили кроку і стріливши кілька разів до Бовдура та мешканців Розвадова, що гналися за ними, втекли в напрямі мосту на Дністрі, відстрілюючися ввесь час. Тим часом, повідомлений про стріли постерунок (станиця) поліції в Миколаєві, випередив їх і допав справників нападу за лісом на полях громади Веринь. Вони, бажаючи втекти перед погонею, перейшли вбрід Дністер. Серед учасників погоні, селян з Розвадова й сусідніх сіл у числі около сто осіб, вибився селянин Андрухів, що хотів перетяти втікачам дорогу. Його тяжко поцілила куля в плече. Зранили його стріли Данилишина. Люди занесли Андрухова до однієї з хат, звідки опісля перевезено його до лікарні в Стрию.

 

Данилишина й Біласа роззброїв пшодовнік Сліва, комендант поліції в Миколаєві. Вони подали: Данилишин походить з Трускавця, народжений 1908 року, з професії – швець, і має скінчені три кляси народньої школи. Білас є купецьким практикантом, уроджений 1911 року в Трускавці, має сім кляс народньої школи та був уже караний за приналежність до нелегальної організації "Пласт". На тілі й одягах обох арештованих знайдено сліди крови. Вони мали при собі два автоматичні пістолі марки "Ортґіс" і 30 злотих. Оба відмовили всяких зізнань щодо приналежносте до тайної організації.

 

О год. 16 Біласа й Данилишина відвезено до слідчого відділу поліції у Львові.

 

Дня 5 ц. м. Михайло Романишин і Василь Малецький принесли до дому свого тестя, Тараса Малецького, в селі Поршній, знайдений у недалеких кущах наплечник, у якому був мішок з грішми. Наслідком настоювання Тараса Малецького, Романишин зголосив дня 9 ц. м. на поліційній станиці, що знайшов гроші, і приніс 900 злотих та 72 гроші дзвінкою монетою. Як виказало слідство, ті гроші покинули справники нападу.

 

Далі виявилося в часі вступного слідства, що Маріян Жураківський, замешкалий у Станиславові, дня 28 листопада виїхав звідти в невідомому напрямі. Наслідком переведеної за ним сліжки, Жураківського небавом арештували, як третього учасника нападу на поштовий уряд.

 

Четвертого учасника, Зенона Коссака, арештували в Дрогобичі. Як виявилося, Коссак був тим, що дня 27 листопада передав Біласові й Данилишинові гроші на дорогу до Львова, як теж видав їм доручення піти до вестибулю політехніки і там чекати на одного чоловіка, що видасть їм дальші накази.

 

Стільки офіційний комунікат Польської Агенції Телеграфічної.

 

Навіть людей, що не знали, як там справді було, вражають у ньому деякі суперечності, напр., один з напасників перетяв телефонічну сполуку, а хвилину потім... начальник поштового уряду телефонує до магістрату, звідки знову ж телефонують до поліції. В той час і в малих містечках не було автоматичних телефонів, уся сполука йшла через поштову централю. Отже – були перетяті телефонічні сполучення, чи ні? А далі, на початку подано, що було напасників одинадцять, з котрих десять увійшли до середини, а один зостався надворі. Після нападу, в якому згинули два бойовики, решта поділилася в утечі на дві групи: в одній мало бути вісім, а в другій – три, отже разом знову одинадцять. То скільки ж їх було: одинадцять чи тринадцять?

 

Увесь цей час до наглого суду львівська польська преса вела себе ганебно. Всякі інформації, вістки й коментарі до справи Городка подавалися під найбільш сенсаційними заголовками – що ще можна б зрозуміти – але й у супроводі таких вигуків та епітетів, як "бандити", бандитський", "провокація", "злочинне хамство" і т. п. Дійшло до того, що коли батько вбитого Юрка Березинського, парох села Оглядова в радехівському повіті, в товаристві свого сусіда з села Кривого, о. Набережного, що приїхав відвідати горем прибитого батька, відправив Богослуження з панахидою за спокій душі свого сина, польські газети у Львові, на чолі з пів-поліційною "Газетою Поранною" з дня 16 грудня накинулися на обидвох священиків, як на "підбурювачів проти публічного спокою", що використовують церкву на "провокаційні панахиди за постріляних бандитів". А півофіційна пресова агенція "Всхуд" пустила це в світ. Цього вже було забагато навіть деяким чеснішим полякам, що хоч і засуджували всю діяльність Української Військової Організації, хоч і хотіли покарання зловлених бойовиків, все ж таки вважали, що прийоми агенції "Всхуд" і "Газети Поранної" тільки провокують усіх людей без уваги на національність і політичний світогляд, у кого хоч би дрібка якогось почуття пристойности.

 

Над Львовом нависла гнітюча атмосфера наглого суду. Різно ждали на нього українська і польська суспільності. Перша – трепетно і з журою, друга – з жадобою крови, підсиченою всіми можливими поліційними і пресовими практиками психологічного нап'яття. Не могло бути сумніву щодо його висліду – на місто зморою лягла тінь шибениці.

 

III. Розділ

А як було справді... А. Підготова

Тут конче треба на мить відхилити заслону й відкрити читачам, як то було насправді в Городку, як підготовано плян акції, як відбувся сам напад, як проходив відступ. Без того годі буде зорієнтуватися в лябіринті свідчень і судових доказів, але й тяжко було б зрозуміти реакцію, що її невдача в Городку потім викликала теж у самих українських революційних колах, як і в усій українській суспільності, та до яких це довело наслідків.

 

Акцію організував "Максим" (псевдо, живе на еміграції, займає видне становище в політичному житті), з бойового реферату у Крайовій Екзекутиві ОУН у Львові. Коли і як постановлено взятися за ту акцію – невідомо. У відповідальних тоді за такі речі осіб вплинула на те думка, що перед першим кожного місяця через пошту в Городку переходила поважна сума грошей на виплати державним службовцям у трьох сусідніх повітах, а також брали вони до уваги причини суто політичної природи. Городецький повіт уважався національно-політично відсталим, з успішною і блискуче та бравурно виконаною акцією в'язалися надії, що вдасться повіт розбурхати й облегчити в ньому політичну роботу.

 

Так воно було, чи йнакше, але у вересні 1932 року "Максим" почав підготовляти напад на пошту в Городку. В обсервації руху на пошті, способу урядування, а потім у визначуванні шляхів відвороту для виконавців, був йому помічний бойовик Михайло Куспісь. Сам родом з городецького повіту, добре знав місто й цілу околицю, знав теж людей, що при їхній помочі можна було б перевести звичайну в таких справах підготовчу роботу на місцях.

 

Разом з Куспісем поїхав "Максим" до Городка оглянути поштовий будинок, внутрішнє розположення кімнат, приглянутися способові урядування, а з другого боку перевірити, наскільки добрі і певні можливості відвороту. Городок – містечко мале, всі себе там знають, переховатися там, чи хочби тільки на короткий час скритися – просто неможливе. Відворот мусів іти на довкільні ліси, а до найближчого з них – около десять кілометрів і та частина дороги дуже небезпечна.

 

Будинок стояв у самому центрі містечка і вже це було дуже некорисне. На добавок, несповна пів кілометра від пошти примістилася поліційна станиця з нормальною залогою 14 поліцистів, а з другого боку, ще ближче до пошти, стояли казарми полку легкої гірської артилерії. Та й тут не кінець лихові. Навскіс від пошти, по другій стороні вулиці, стояв постоєм якийсь "морський батальйон" чи іншої подібної назви частина, в складі около 400 людей. Як на невелике містечко – поліція, військо і морський шкільний батальйон, це була сила, що її в одну мить можна було поставити на ноги й обставити ввесь Городок, що й миша звідти не висунулася б. Про все те "Максим" знав і сам побачив, приїхавши на місце. Як тому зарадити? Придумано такий спосіб.

 

По другому боці Городка стояли стирти з очеретом та трощею (під Городком лежить великий став-озеро, довкола його берегів густо росли очерети й рід водяної трощі). Було їх там кількадесят. Восени вони вже висохли і коли б їх підпалити – ніякій пожежній сторожі не вдалося б погасити вогню. Пожежа нікому не загрожувала б надто, хіба щурам, що гніздилися в стиртах. Та ще й для польського уряду, що був її власником. Але коли б не пильнувати вогню, вітер міг би перекинути його на поблизьке "жидівське місто" – так називалася ця частина Городка, – а там хати густо і тоді вже дійсно велика небезпека загрожувала б усьому містові. "Максим" розраховував на те, що коли на якої пів години перед нападом підпалити стирти з трощею, пожежна сторожа, військо й велика частина міської людности були б зв'язані пожежею далеко від місця нападу. Напевно пішла б туди й частина поліції і таким чином прочистилася б для акції ОУН друга частина міста. Так воно і сталося пізніше в дні нападу, але тільки до деякої міри.

 

"Максим" з Михайлом (Куспісем «техніком») оглянули пошту і ствердили, що до акції конче потрібні дві бойові п'ятки й комендант, разом одинадцять людей. Придалося б і більше, але коли стільки бойовиків нагло з'явиться в невеликому містечку, – притягне це до себе увагу. В поштовому будинку постійно працювало двадцять усякого рода службовців, а в часі, коли мав би виконуватися напад, цебто в пізніх пополуднених годинах, приходило туди за всякими ділами приблизно 50-60 відвідувачів з публіки.

 

Кілька днів пізніше, з доручення "Максима", поїхали до Городка обидва коменданти намічених до виконання нападу п'яток, – Михайло Куспісь і Гриць Файда. Завданням їх було добре пізнати дорогу відступу, бо це ж вони мали вести бойовиків після того, як вискочать з поштового будинку і розділяться на дві групи. Кожен з них мусів знати терен відвороту обидвох груп, бо в останній хвилині могли б зайти несподівані зміни. Доручення вони виконали сумлінно, кожною дорогою перейшли два рази, раз у день і ще раз уночі.

 

На коменданта цілої акції визначено Степана Долинського.

 

(Д-р Петро Мірчук подає, що провід бойовиками передано Юркові Березинському. (Нарис історії ОУН, том І, стор. 302). Це незгідне з правдою. На керівника нападу визначено його коменданта і був ним не Юрко Березинський, тільки Степан Долинський. На Березинського звалено все вже в слідстві і на процесі, бо він уже не жив.

 

Пізніше ще не раз стрінемося з твердженнями д-ра Петра Мірчука, що або собі суперечать, або далеко відбігають від правди. Все показувало б, що автор "Нарису історії ОУН" передавав перебіг акції в Городку тільки на підставі переповідженого в пресі акту обвинувачення з наглого суду над Василем Біласом і Дмитром Данилишином, не зібрав він інформацій ані від живих ще організаторів нападу, ані від його учасників).

 

 

Його мусіли стягнути аж з Ґрацу, де він студіював медицину. Бойовик він був добрий і випробуваний, брав участь у декількох менших акціях, виправдав себе як холоднокровний і з бистрою орієнтацією провідник. Приїхав він у жовтні 1932 року і Куспісь їздив з ним ще раз до Городка, щоб дати йому нагоду особисто розглянутися в положенні.

 

Стільки про планування та організаційну підготовку. Тут ще хіба можна б згадати, що в ній брало участь забагато осіб, як це виявилося пізніше. Крім Куспіся, Файди й Долинського, як безпосередніх провідників самої акції і відвороту, "Максим" користувався допомогою інших членів Організації для всяких, щоправда підрядних, завдань, та стояли вони в зв'язку з підготовкою нападу. Непотрібно знала про те групка людей, що могла або проговоритися перед іншими членами, або могла щось з них витиснути поліція в масових арештуваннях і безцеремонних допитах, а що могло б навести її на слід чи то декого з учасників, а може й організаторів нападу. Скажемо, для прикладу, що одяги для напасників закупляв Володимир Нидза, (засуджений пізніше на 12 років тяжкої тюрми, повісився у в'язниці у Вронках) санітарний матеріял придбала Катруся Зарицька, (в одному з пізніших політичних процесів засуджена російською владою на довголітню тюрму) а так само інші, потрібні для такої великої акції, речі доставляла "Максимові" не одна й та сама особа, тільки більше членів організації. Не згадуючи вже про те, що ще й дехто з місцевих людей у Городку вмішаний був у обсервацію поштового уряду, підготовку нічлігів тощо. А в таких справах – що менше причетних до діла, то ліпше й безпечніше.

 

Бойова ж підготова до нападу відбувалася на два дні перед визначеною датою. Призначені до акції бойовики зійшлися дня 28 листопада в кімнаті Юрка Березинського у Львові при одній з бічних вулиць горішньої частини вулиці Потоцького. Одні прийшли туди самі, за кличкою, інших, а зокрема декого з-поза Львова, привели зв'язкові.

 

На столі в Березинського лежав великий плян пошти в Городку, одначе без подання назви міста. Нарисував його Куспісь, що, як студент політехніки, знався на рисуванні плянів. На пляні – точне розміщення кімнат, коридорів, дверей і вікон та кількости зайнятих там урядовців.

Туди теж заздалегідь принесено зброю, що її бойовики дістали аж в останній хвилині перед нападом. Різного типу револьвери й пістолі, переважно австрійської марки "Штаєр", бельгійські "ФН" і традиційні в бойових акціях Української Військової Організації німецькі "Ортгіси". Був теж один-єдиний австрійський револьвер марки "Ґассер". Кожен дістав такий пістоль, з яким був найкраще обзнайомлений. Тільки "Ґассера" ніхто не хотів брати. Хоч це добрий австрійський револьвер з барабаником на вісім стрілів, але зв’язаний з ним був забобон, душе поширений між бойовиками. Не признавалися до того, коли зійшла мова на те, намагалися обертати де в жарт, але було таке переконання, що "Ґассер" приносить нещастя. Говорили, що "Ґассером" застрілився Ярослав Любович, (учасник нападу на поштового листаря у Львові 1929 року, гл. "Далекий приціл" Зиновія Книша) мав його при собі Гриць Пісецький (згинув дня 31 липня 1930 року у відвороті по на­паді на поштовий віз під Бібркою коло Львова. Гл. про те в книжці Зиновія Книша п. н. "Дрижить підземний гук".) і також згинув.

 

Тільки Юрко Березинський не вірив у забобони, хіба що в призначення. "Ґассер", на його думку, найліпша зброя: гостро й цільно б'є, далеко несе, ніколи не затинається, а коли б і затявся – то один рух пальцем і револьвер знову готовий до стрілу. Він і взяв собі того "Ґассера".

 

Хлопці похилилися над рисунком пошти і "Максим" виложив їм загальний плян акції та ролю кожного з них. Кожен мусів докладно знати, що йому робити перед, під час і після нападу.

 

Хто мав який плащ, мусів лишити його в Березинського, зате дістав "куртку". Були вони в двох кольорах: зеленім для однієї п'ятки, сірому для другої, а одна чорна – для коменданта. Всі теж отримали шапочки польської студентської технічної організації. А вже перед тим кожному наказано, щоб прийшов у коротких, до колін, штанях – називалися вони тоді популярно "пумпи" – сірих грубих панчохах і постарався або про лещетарські черевики, або про тяжкі підковані цвяхами, звані по австрійській ще традиції "бергштайґери" (тяжкі черевики з грубими підошвами, їх уживають альпіністи, щоб видряпуватися на скелі, льодовики і стрімкі шпилі гір). В той спосіб увесь бойовий відділ зодягнувся неначе в однострої, що мав облегшувати бойовикам орієнтацію, вони ж бо в більшості досі себе не знали.

 

Само собою в кожного перевірено ввесь одяг і білля, щоб не було там кравецьких етикеток або інших знаків, що в разі нещасливого випадку помогли б поліції устійнити походження і назвище бойовика. З тієї теж причини кожному суворо заборонено мати при собі які-небудь документи. Незліченну кількість разів кожному втовкмачувано це в голови при всіх вишколах, лекціях конспірації, вправах і дрібніших акціях – але людська вдача тяжко піддається заборонам і майже завжди поліція знаходила при вбитих бойовиках щось, що давало їй орієнтацію в слідстві та ідентифікацію трупа.

 

Належали теж до бойового виряду сухі харчі на два дні і по дві цитрини, щоб втишити спрагу після швидкого бігу. В кожній п'ятці був "санітар", цебто один з бойовиків мав з собою спирт для промивання ран і перев'язку, якби когось легко ранили. Ранені тяжко, що не могли спасатися втечею, знали одне: попастися в руки ворога не сміють. Не тільки, що затовчуть їх на смерть, але ще перед тим у тортурах можуть вирвати від них цінні признання.

 

Тільки комендант бойового відділу, Степан Долинський, і провідник обох п'яток – Куспісь та Файда – не враховуючи "Максима", знали, що напад відбудеться в Городку.

 

Акцію визначено на день 29 листопада. Зараз після інформативного інструктажу в кімнаті Березинського, Куспісь повіз до Городка першу групу, сім бойовиків. Городок, як відомо, лежить на захід від Львова, на шляху Львів-Перемишль. Куспісь повіз їх в іншому напрямі. На третій станції від Львова вони висіли з поїзду, підождали в укритому місці, заки стемнілося, і тоді лісами почвалали до Городка. Завів їх Куспісь на лісову галявину, де вже чекав з кличкою зв'язковий "Жидик", перебрав від Куспіся групку бойовиків і повів ночувати. Куди саме – Куспісь тоді ще не знав, його ділом було негайно вертатися до Львова і привезти решту бойовиків. Потім обі групи мали стрінутися на умовленому місці. Все пішло, як по маслі. До Львова Куспісь зайшов, бойовиків привіз, "Жидик" знову їх перебрав і завів на визначене місце.

 

Несподівано виринула перша трудність. Зв'язковий з розвідки передав Куспісеві, що на пошті нема грошей. З якоїсь причини гроші, що мали надійти о другій пополудні, не наспіли, запізнилися, мабуть привезуть їх чергового дня 30 листопада.

 

До сто чортів! Невже ж даремне піде стільки труду? – не стримався комендант, щоб не заклясти в душі.

 

Що сталося? Як виявилося, нещодавно помер начальник пошти в Городку. Його заступник, зайнятий і нормальною роботою в уряді і перебиранням нового обов'язку начальника уряду, не міг дати всьому ради на час і телефонічно просив Краків, звідки мали над'їхати гроші, щоб їх прислали на другий день. Правда це чи ні, не сила було розвідці точно про все розвідатися, хіба те, що на пошті сподівалися грошей чергового дня, 30 листопада, найпізніше около 4-ої години пополудні.

 

В новій ситуації, що тепер витворилася, комендант Долинський казав Куспісеві з Березинським негайно поїхати до Львова й довідатися, що діяти, чи ждати з нападом до завтрішнього дня, чи відкласти на пізніше. Обидва вони вернулися від "Максима" з наказом: напад виконати 30 листопада, відкласти на місяць не можна, бо йде зима, а ждати до весни – задовго.

 

Бойовики поділилися на групки і кожна з них окремо почимчикувала на місце зустрічі за стодолою українського міщанина Процишина, зараз таки недалечко від пошти. Комендант Степан Долинський, обидва п'яткові Михайло Куспісь та Гриць Файда, Юрко Березинський, Василь Білас, Маріян Жураківський, Дмитро Данилишин, Степан Мащак, Гриць Купецький, Михайло Старик і Петро Максимців – перевірено, що є всі одинадцять бойовиків (ніхто з них не знав усіх інших, тільки деякі зналися з давніших часів).

 

Ще раз повторено кожному його завдання, пригадали, що акцією в будинку керує Степан Долинський, після виходу з пошти провід перебирає Михайло Куспісь, як найліпше обізнаний з місцевими умовинами та з цілою околицею, – аж поки не настане пора розділитися у відвороті на дві групи. Тоді команду над більшою групою, що відступатиме на схід, переймає Гриць Файда, який знає дорогу до Львова, а меншу групу поведе на південь Михайло Куспісь.

 

Розтягнувшися по два-три, бойовий відділ пішов у напрямі пошти. Десь на годиннику долі вдарила дванадцята...

 

А як було справді... Б. Акція

Був четвер, а це в Городку торговий день, багато людей на вулицях і більше їх, як звичайно, теж у поштовому уряді. По дорозі стрінув бойовиків місцевий агент таємної поліції. На хвилину завагався, став... і пішов далі. Як сам він пізніше на процесі сказав, його здивувало, що в Городку стільки студентів, він же ж більшість з них знав, як не по назвищі, то з вигляду. Студенти, головно прихильники "народової демократії", бешкетували по більших містах і били жидів. У часі одного з таких подвигів польської студентської молоді у Львові жиди, що в міжчасі взялися організувати собі самооборону, зарізали ножем студента Ґродковского. По всій Польщі розгорнувся спалах обурення, бійки перенеслися навіть до містечок і цей агент думав собі, що місцеві студенти запросили на поміч колегів зо Львова, щоб "пошкрябати трохи кудлаїв". Заспокоївши так собі сумління "сторожа публічного порядку", пішов далі своєю дорогою. І не в гадці йому було, що так урятував собі життя. Бо був наказ, що коли б чи то агент чи уніформований поліцист спинив бойовиків у місті, – один з них мав застрілити його на місці, постояти хвилинку, забравши в нього зброю, щоб дати час товаришам відбігти, а тоді здатися на власне щастя й тікати, куди ноги понесуть.

 

Ввійшовши до поштового будинку, бойовики миттю розскочилися, кожен на своє місце, витягнувши пістолі, щоб стероризувати публіку й урядовців. Маски пришиті були під дашками студентських шапочок, вистарчав один рух, щоб стягнути їх на ніс. Все повинно б тривати які три хвилини, – ну, не довше як п'ять мінут.

 

Трійка – Михайло Куспісь, Василь Білас і Дмитро Данилишин – мали своїм завданням заволодіти касою, наповнити наплечники грішми і тоді комендант дасть знак до відвороту. Всі інші пильнували службовців і публіки, уважали теж, щоб ніхто не вийшов з будинку, ані не сходив з другого поверху наниз чи виходив знизу нагору. По правилу, кожен повинен би піднести руки вгору й обернутися лицем до стіни. Та ба! Може б воно так і сталося в Чікаго або на Далекім Заході, або й у Городку, якби в конторі було всього кілька урядовців. Але тут – ціла юрба людей і віч-на-віч кількох бойовиків, всі почувалися сміливіші. До того – це ані Чікаго, ані Далекий Захід, де на крик "руки вгору" кожен автоматично повинується, бо знає, що це не переливки. А тут люди за все своє життя ні не бачили ні не чули про те, дехто остовпів зо страху або й оторопів з дива – і мало хто повинувався наказові бойовиків.

 

Напад і експропріяція повинні перейти так, щоб не впав ні один стріл. Непотрібні стріли не тільки алярмують довкілля і кличуть поміч, але й свідчать про нервозність бойовиків та про перешкоди, що їх не можна подолати без проливу крови. І воно недобре психологічно впливає на бойовиків. А що в таких випадках успіх акції залежить від секунд – то кожен стріл зменшує шанси її вдатности.

 

Це все бойовики знали. Але, не час переконувати і далі грозити словами. На випадок непослуху сказано вимусити його силою. Стріляти по ногах, щоб непотрібно не вбивати людей. Хто перший вистрілив – ніколи не стверджено, ані в слідстві, ані на судовому розгляді, але стрілів було більше і як наслідок того – кільканадцять поранених, дехто зовсім легко, так що й до шпиталю на перев'язку їх не брали.

 

Здається, що з бойовиків перший почав стріляти Юрко Березинський. Стріляв, бо мусів. Кому як кому, але йому годі було закинути, щоб піддався він нервам, мав же ж він за собою кілька акцій і був зразком доброго й опанованого бойовика. Йому припали до нагляду дві кімнати зараз направо від входу, де звичайно зайнятих було чотири-п'ять урядовців. Як виявилося пізніше, забігав до них зчаста їхній приятель-поляк і кожного разу, коли входив до кімнати, жартував з ними криком: "ренце до ґури!" (по-польському: руки вгору!) Всі до того звикли, що його відвідини ніколи не обійшлися без того "ренце до ґури", це стало в нього привітанням, щось якби "добридень" чи добрий вечір".

 

І коли пам'ятного дня 30 листопада 1932 року, майже в білий день, вскочив у їхню кімнату бойовик Юрко Березинський та привітав їх знайомим їм окликом "ренце до ґури", вони й уваги на те не звернули і, зайняті своєю роботою, навіть не глянули на нього. Аж коли Березинський повторив свій наказ, вони підняли голови з-над стола, побачили пістоль у його руці і маску на обличчі, та все таки здавалося їм, що це їхній приятель задумав унести трохи різноманітности в мотонну рутину своїх дотеперішніх привітань, і вони відповіли йому лайкою:

 

- Та чи ти з глузду зсунувся, Сташек? Сховай револьвер і не жартуй!

 

Та не до жартів ішло, як швидко впізнали поляки. Юрко Березинський почав стріляти по ногах і легко зранив двох поляків. Не було для нього іншого виходу – він стояв сам один проти п'ятьох. І тепер виявилося щось, чого не довідалася розвідка і що опісля старанно промовчувано в ході слідства й замазувано на самому процесі. На пошті була зброя і було її досить. Бо коли Березинський знешкідливив двох службовців, інші почали стріляти до нього. В суді кожен від того відпекувався, але в його одягові було кілька дір від куль, одна з них поцілила його в коліно, розторощила його і відобрала можливість утечі після акції.

 

В тій хвилині ще ніхто не знав про те, інші бойовики чули стріли, але стояли на місцях – не пролунав ще сигнал до відвороту. Один з них мусів також стріляти до тих, що сходили з другого поверху і не послухали наказу стояти на місці.

 

Все те діялося в секундах.

 

Тим часом трійка з наплечниками натрапила на непередбачену перешкоду, що, мабуть, перерішила успіх усієї акції, перетягнувши її занадто поза намічені рамки часу.

 

Двері до касової кімнати, сильно оковані, були або закриті звичайно, або й ні, а якщо закриті, то не замкнені на ключ. Урядовці всередині контактувалися з відвідувачами крізь заґратоване віконце в дверях, воно відчинялося й закривалося теж з середини. Працювали там чотири особи – три чоловіки й одна жінка. В моменті, коли трійка бойовиків підійшла під віконце, на столі лежали готові до стрілу кріси. Мусіли вони бути звичайно сховані, коли не завважила їх розвідка в часі обсервації способу урядування на пошті. Тільки коли до каси принесено більшу суму грошей, урядовці витягнули їх з шафи, щоб мати напохваті (подаємо за інформаціями Михайла Куспіся, якому в розподілі роль приділено касову кімнату разом з Біласом і Данилишином. Ніхто з поштових службовців, що свідчили на обидвох процесах городецької справи, не згадував про те. І взагалі виглядало, що питання, чи була на пошті зброя, яка, скільки і де вона зберігалася, свідки намагалися або промовчати, або збути будь-якою відповіддю).

 

Бойовики підійшли під віконце в надії, що коли націлять дула пістолів на урядовців і зажадають, щоб відчинити двері – без труду дістануться до середини. Перерахувалися. Несподівано для них урядовці не виявилися слухняними. Не тільки в кімнаті під наглядом Березинського, але скрізь і в цілому приміщенні пошти, за малими вийнятками, ані службовці ані публіка не повинувалися бойовикам на перший наказ. І стріляти мусів не тільки один Юрко Березинський, теж і на інших місцях впало кілька пострілів і зранено кілька осіб, заки змушено публіку повинуватися волі напасників. Всім наказано лягати на підлогу попід стіни.

 

І коли Куспісь просунув свого "штаєра" крізь віконце та крикнув: "встаць, ренце до ґури!" (по-польському: встати, руки вгору!), два службовці щоправда піднялися з крісел, та замість піднести руки вгору, вхопили за кріси й пустилися навтіки до сусідньої кімнати з лівої сторони. Кімната була опанцирена і мала тільки одні двері, зайти до неї можна було тільки з каси, не з коридору. Раз поляки добігли б до неї і за лягли там з крісами – все пропало б! Не міг до того допустити Куспісь. Миттєво вистрілив він, поцілив одного поляка в ногу і він упав ще перед порогом, а заки його товариш спам'ятався, друга куля Куспіся звалила його теж. Жінка зо страху зомліла й теж упала на землю. Склалося так, що один службовець кудись вийшов перед хвилиною і в моменті нападу в касі лишилися тільки ті три особи.

 

Предурна ситуація! Двері до каси замкнені, віконце заґратоване, бойовики стоять безрадні, – нема кому відчинити, бо чоловіки стогнуть поранені, а жінка зомліла!

 

Тяжким своїм "штаєром" Куспісь щосили гатив по віконних ґратах. На щастя не були вони з кованого заліза, вдалося їх поламати, та діра така вузька, що здавалося, що й кіт не перелізе. Але Куспісь проліз. Бо мусів. Пропихаючися якось, поширював діру, два товарний підштовхували його ззаду і таки вліз до кімнати та відчинив двері Біласові й Данилишинові.

 

В тій хвилині мимохіть глянув позад себе: на другому кінці коридора важко ранений Юрко Березинський вискочив на одній нозі з кімнати, сперся під стіною і приклав собі "Ґассера" до голови. Сухий тріск вистрілу і Юрко важко зсунувся попри стіну на підлогу. Легенда довкола "Ґассера" ще один раз знайшла своє підтвердження.

 

Хоч усе те діялося, як у блискавці, та дорогоцінні секунди минали...

 

На хвилину перериваємо наш опис того, що діялося в касовій кімнаті, щоб дати слово Михайлові Куспісеві:

 

"Коли ми вже з Біласом і Данилишином вдерлися до касової кімнати, вони обидва зайнялися грішми, а я тим часом мусів уважати на двох ранених урядовців і на жінку, що лежала на підлозі. Вона вже прийшла до себе, закліпала повіками і все ще напівжива зо страху благально вліпила в мене очі. Нас здивувало, що майже нема паперових грошей – саме тільки срібло і трохи дрібноти. Та не дуже було часу шукати, бо ж не слід забувати, що вся та історія тривала кілька хвилин. Але гроші були і було їх доволі, багато пізніше вийшло це на яву, хоч на процесі про те ґоворено мало й нерадо. Касирка, та сама, що їй зо страху відобрало мову, складала банкноти у в'язки і поставила їх на крісло під подушку, щоб, сидівши на них, тягарем тіла пригладити трохи і припрасувати пом'ятий папір. І тепер прошу собі уявити, що сталося далі! Глипнув я на перелякану панну – а їй уже мусіло бути десь так по сороківці – і стало мені жаль жінки. Покропив я її водою зо шклянки обличчя, дав напитися води і сказав по-польськи:

– Не лякайтеся, пані, ми вам нічого злого не зробимо.

 

Ще й посадив її на крісло, під подушкою якого лежало біля двадцяти тисяч злотих у банкнотах!

 

В той час Білас з Данилишином позгортали до наплечників усі гроші, що їх могли знайти на столі й у шухлядах, почали шукати за банкнотами, бож неможливо, щоб у повітовому місті, в більшій пошті, всі грошеві операції переводилися дрібною тільки монетою.

 

Не стало часу – Долинський дав свисток до відвороту і ми вибігли з пошти.

 

Зайнятий поміччю урядничці і нагло почувши свисток, у поспіху забув я течку з медикаментами – наплечника я не мав. В течці було всяке причандалля для першої допомоги, як перев'язки, дезинфекційні засоби, аспірина тощо. Течка була не моя, принесла мені її Катруся. В тім моменті течка була нам непотрібна, всі ми, за вийнятком Юрка Березинського, ще були живі і здорові. Та не міг я течки лишити на пошті ще й тому, бо ану ж були на ній відтиски пальців! Не моїх, бо я ввесь час був у рукавичках. А ще буває, що люди люблять підписувати течки, я ж того не перевірював. Не було ради, мусів я вернутися за течкою, годі ж було завертати цілу групу, пішов я сам.

 

На пошті в той час було не більше я30 осіб, деякі з них ще й далі лежали на землі, а деякі вже стояли. Всі послушно розступалися передо мною, дехто й руки підносив догори, хоч я їх до того не взивав. Наука не пішла в ліс. Будь вони піднесли руки відразу – як же ж інакше вийшла б уся та справа!

 

Увійшовши перший раз до будинку, не завважив я, яке там повітря, але коли вбіг удруге зо свіжого, морозного вечору – мене вдарив у ніздря неможливий сопух. Пахло, немов з лятрини, аж недобре мені зробилося, я й до сьогодні не можу забути того смороду.

 

Підбіг я до касової кімнати, касирка вже зачинила двері, я й не пробував, замкнені вони, чи ні, тільки сказав їй крізь віконце:

– Будьте ласкаві, подайте мені мою течку.

 

Вона без слова підійшла до стола, взяла течку й подала мені крізь віконце.

 

Я подякував їй ґречно і підсвідомо, зовсім відрухово зняв шапку, щоб уклонитися, як і слід, жінці. До наших шапок були прикріплені маски і коли я здіймав шапку з голови – маска злетіла мені з носа! На одну мить, при повному світлі, касирка побачила моє обличчя...

 

Коли мене пізніше арештовано, перейшов я через безліч конфронтацій. Привели мене і перед ту урядничку. Називалася вона Марія Фогельгезанґ, назвище показувало б, що вона німка або жидівка з роду. Вона уважно приглядалася мені і вкінці сказала слідчому судді, що не пізнає мене, що напасник виглядав цілком інакше, – а мені шепнула тихцем, щоб не почув суддя: "нехай йому Господь помагає".

 

Вибігаючи з каси я кляв себе за мій дурний розум і за чемність до жінок, але тепер я справді і до глибини був вдячний тій жінці".

 

Ніхто не перепиняв бойовиків, коли вони вибігли з поштового будинку. Правда, стрілянина була доволі густа, але грубі мури кам'яниці глушили їх відгомін і надворі не дуже було їх чутно. Деякі відвідувачі входили до пошти, не мавши поняття, що там діється. Їх впускала до середини охорона сіней і сходової клітки, але вийти звідти вже не могли. Телефони всередині були понищені, а також зірвано телефонічне сполучення Городка зо світом. Дротів не перетинали, бо це легко можна знайти і хутко направити лінію. Зробили це інакшим способом. До дроту з антени прив’язали камінь і перекинули його через телефонічні дроти. На одному кінці зроблено петлю, пересунено через неї другий кінець і зашморгнено. Всі дроти стягаються тоді докупи, наслідком чого вривається електричний струм. А перекинений дріт прив'язати треба до стовпа, щоб не звисав. Це тяжче знайти, бо звичайно шукають перетятих дротів і глядять за ними наниз, на землю, а не догори. Таким способом бойовики позбавили Городок телефонічної сполуки на кілька годин.

 

(Свідки на процесі зізнавали, що один з бойовиків перетяв телефонічну сполуку вже в поштовому будинку, в кімнаті, де приміщувалася телефонічна централка. Знову ж начальник пошти свідчив, що зв'язався телефонічно з управою міста, як тільки напасники вибігли з поштового будинку. Щось неясне з тим перерванням телефонічного зв'язку і тієї справи на обидвох процесах не висвітлено задовільно.

 

Так само ніколи пізніше не висвітлено, хто саме підпалив скирти очерету під містом. Виходило б, що незалежно від бойового відділу, призначеного до акції на пошті, мусіли водночас діяти помічні бойовики, яких завданням було звернути увагу містечка на пожежу і знищити телефонічну сполуку. Мабуть огонь не був грізний, бо про нього майже ніхто не говорив, як про щось гідне уваги).

 

То й не диво, що заки поліція ввійшла до поштового будинку, напасники мали час відбігти доволі далеко. Та й тоді ще поліцисти вагалися, бо в міжчасі опам'яталися стероризовані люди й остерігали їх, що всередині ще сидить один "дуже страшний, з револьвером у руці". Це мертвий уже Юрко Березинський віддавав останню послугу своїм товаришам, припізнюючи на кілька цінних хвилин погоню. Перший до будинку ввійшов поліцист Пура і хвалився своєю відвагою, як то він прискочив до "бойофца" і видер йому з рук револьвер. Не згадав тільки, що з мертвих рук.

 

(На стор. 303 свого "Нарису історії ОУН…, т. І, д-р Петро Мірчук пише: "Березинський був смертельно поранений у будинку пошти і впав, як тільки вибіг на вулицю, де й дострілився".

 

Всі свідки, як один, так на наглому суді, як і на пізнішому процесі перед присяжними, в один голос стверджували, що Юрко Березинський згинув усередині поштового будинку. Так само говорить один з учасників нападу, Михайло Куспісь)

 

V. Розділ

А як було справді... В. Відворот

На стрілах у поштовому будинку не скінчилося. Як тільки стало ясно, що вже по нападі і що бойовики почали відворот, стероризовані досі урядовці набралися відваги й почали стріляти навздогін за напасниками. Куди пізніше, вже на допитах у часі процесу, показалося, що майже всі вони були вислужені військові, підстаршини і навіть старшини, а дехто з них побував і в "легіонах" Пілсудского. Стало зрозуміле, яке важке завдання взяли на себе бойовики, хлопці відважні, але молоді, – і було їх усього одинадцять.

 

Один з урядовців – називався Колач – перебив легко кулею руку Данилишинові. Коли він прицілювався вдруге, побачив це Гриць Файда, що славився добрим стрільцем. З далекої віддалі, майже на сто метрів, цільним стрілом у горло поклав він Колача трупом на місці.

 

Саме відгомін тієї стрілянини підняв на ноги польських "Стжельцуф" (польська парамілітарна організація) і вояків з недалекої казарми. З усіх сторін сипалися стріли на бойовиків, що відстрілювалися дуже обережно, мусіли щадити стріливо, далека бо ще лежала перед ними дорога. В цьому короткому бою на вулиці коло пошти бойовий відділ Степана Долинського потерпів тяжкі втрати. Крім Данилишина, зранено ще Гриця Купецького в праву руку, Маріяна Жураківського в ногу, Михайла Куспіся в руку і Степана Мащака в ногу. На щастя все це були рани легкі, що не позбавили бойовиків можности стріляти та продовжувати відворот. Але один згинув. Володимир Старик лишився на вулиці з простреленими наскрізь грудьми.

 

Не тільки люди, а й собаки бігли в погоні за бойовиками. Великий собака-вовчур скочив Данилишинові на груди і був би звалив його з ніг, якби Данилишин не вбив його вистрілом з пістоля.

 

В часі цього короткого й запеклого вуличного бою сталося щось, що тільки злегенька і поверховно заторкнено в пізнішому слідстві, але що тим більш підкреслило трагізм городецької події.

 

Бойовики бігли Судовою вулицею в напрямі на Львівське передмістя і Стрільницю. Судова вулиця звужується при своєму кінці і в найвужчому її місці стояв з одного боку дім д-ра Степана Біляка, адвоката й посла до варшавського сейму, а з другого господарські будинки українця Процишина. Тією вузиною, з високими парканами по обидвох боках, мусіли пробігти бойовики, її не можна було ні обійти, ні обминути. В моменті, коли вони туди добігли, перед хатою д-ра Біляка стояла його дружина, його заступник д-р Андрусишин, адвокатський конципієнт (так називали в Галичині адвокатських практикантів) Твардієвич і артист Нікітін з театру ім. Тобілевича, що якраз тоді заїхав на гостинні виступи до Городка.

 

Зацікавлені й одночасно занепокоєні стріляниною коло пошти, вийшли вони на вулицю поглянути, що на речі. Побачивши озброєних бойовиків, усі сховалися в хаті. А Нікітін став у сінях, закритий муром, зробив щілку в дверях, витягнув великого калібру пістоль з кишені і давай кресати по бойовиках! Це від його кулі згинув Старик, інші дістали рани в руки й у ноги. Щастям для бойовиків було, що Нікітін стріляти не вмів і все ж таки він один завдав їм більше втрат, як кількасот змобілізованих до погоні поліцаїв, вояків, стржедьцуф і цивільних поляків. Будь він козаком, а не актором, перед домом українського патріота лягло б трупом десять бойовиків. Та він стріляв навмання і тут справдилося прислів'я, що чоловік стріляє – а Бог кулі носить.

 

Звідки прийшов до пістоля актор мирного українського театру, (Нікітін був росіянином і ніколи не скривав своєї національности. Любив театральне мистецтво, не мав змоги проявити себе серед своїх земляків і так пристав до українського мандрівного театру) чого носив він його з собою – про те ніхто ніколи не довідався. І чому він так запекло стріляв? І він сам і всі інші свідки неначе старалися затушкувати його поступок. Був здогад, навіть правдоподібний, що коли побачив він десять озброєних людей з масками на обличчях і в студентських шапочках на головах, і всі вони бігли в напрямі на хату д-ра Біляка, відомого українського суспільного й політичного діяча, думав він, що це польська боївка хоче напасти на дім д-ра Біляка і здемолювати йому житло. В тому часі по багатьох містах, як уже було згадано, бешкетувала польська студентська молодь, і хоч переважно громила тільки жидів, попадалося й іншим на горіхи.

 

Самі бойовики в поспіху втечі не могли зорієнтуватися, хто їх постріляв, чи польська погоня, чи незнаний їм Нікітін – і їм жеж давали чосу і ззаду і з носу – тріскотнява стрілів лунала з усіх сторін. Вони тільки кляли, відстрілювалися більше на пострах, щоб тримати погоню на віддалі, і залиті кров'ю та потом бігли, щоб вирватися з міста й дістатися до лісу (роками пізніше, коли Михайло Куспісь вийшов уже на волю, розказувала йому про те його бабуня, що була свідком тієї погоні. Вона прийшла до міста на торг, продала підсвинка і вступила, "на могорич" до т. зв. "коршми Іця" напроти пошти. Звідти бачила все, як на долоні. Д-ра Біляка та його помічників знала, мавши всякі справи в суді. На неї набрехав хтось, що вона відьма і що в неї навіть хвіст. Це на селі страшенна образа і зневага чести, вона запізвала наклепників до суду і там заступав її д-р Біляк. Нікітіна знала з театру, як і всіх інших українських акторів. Якби воно дивно не виглядало, але. ця проста сільська жінка надзвичайно любила театр і не пропустила ні одної вистави – літо чи зима, дощ, чи погода – скільки, разів театр заїхав до Городка. Пішки тюпала туди зо свого села.

 

П'ять кілометрів бігли, не зважаючи на рани, заки дісталися до лісу недалеко села Бартатова. Щойно там відпочили й перев'язали рани. На землю лягала мряка, спершу легка, а дедалі все густішала. А це, хоч і сповільнювало погоню, але й утруднювало орієнтацію в дальшому відвороті.

 

Відділ поділився на дві частини: шість під командою Гриця Файди пішли на Львів. Пізніше вони розсипалися і кожен одинцем та з іншого боку дійшов до Львова, де згубилися в людському муравельнику. Ніяких пригод по дорозі вони не зазнали. Не знавши, що може їх стрінути в дорозі, серед мряки, чи не наткнуться на погоню, для безпеки підшукали вони зручне й сухе місце та сховали там гроші, револьвери й усе інше, що – знайдене при них – могло б навіяти підозріння про їхню участь у нападі в Городку.

 

Трійка Білас-Данилишин-Куспісь, що не розлучалася, від коли переступили поріг поштового будинку, подалася на південь. Куспісь мав їх довести до найближчої станції на залізничому шляху Львів-Стрий-Лавочне, помогти всісти до поїзду і тоді сам скритися, чи то в себе вдома, чи десь в околиці, що її він знав, як свою кишеню, або й до Львова вернутися.

 

З погонею поки що щастило. Головну її силу вдалося звернути в інший бік невеличкими хитрощами. Коли Куспісь у день нападу приїхав до Городка після остаточного побачення з "Максимом", привіз з собою залізничий квиток з Перемишля до Городка з дати 30 листопада і цей квиток він ніби "згубив" у касі поштового уряду. Поліція справді знайшла квиток і здогадувалася, що боївка приїхала з Перемишля, то й певно туди вертатиметься. Тому, хоч поліційна акція, як завжди, промінювала з Городка на всі чотири сторони світу, але найпильніша увага в перших годинах пішла на залізничий шлях і всі дороги до Перемишля. Скоро потім приїхала на місце поліція зо Львова, один з комісарів пізнав Березинського, що студіював у Львові, а родом був з-під Радехова, тож мало було правдоподібне, щоб він і другі приїхали до Городка з противного боку. Та дві-три години втікачі таки скористали. До того, заки бойовики завернули на південь і південний схід, розсипали карбід по болоті, щоб відв'язатися від поліційних собак. Карбіду вжили тому, що паприка вже знана була поліції як засіб, що ним послуговувалася УВО, а карбід можна було й на селі мати. При тому сліди карбіду також неначе показували напрям утечі на захід.

 

Та хоч і змилили вони погоню, хоч і не бігли за ними поліційні собаки, то не відв'язалися від нещастя, що чорною хмарою висіло над ними від першої ж хвилини нападу.

 

Всі три, розлучившися з товаришами, перепочили часинку та, вгасивши спрагу цитринами, без перешкод підійшли під залізничу станцію Глинна-Наварія. Тут сподівалися всісти до поїзду, що десь незабаром мав над'їхати зо Львова. Тяжко повірити – але ніхто з них не мав годинника! Велика більшість бойовиків – хлопці бідні, на власні годинники їм не спромогтися, знову ж не під силу було організації постачати годинники своїм членам.

 

Присіли вони, скрившися за якимись старими вагонами недалеко станційного будинку. Під вагоном привели себе трохи до порядку, щоб виглядати на статечних та законослухняних громадян Речипосполитої, заки всядуть до поїзду. На той випадок були в них щітки до взуття й одягу, теж паста. Та було темно, тільки з дверей станційного будинку простелявся на землю тьмавий пояс світла, до вагонів не доходив, трійка почистилася навпомацки, як могла.

 

Не знали вони, що на станції вже чатували поліцисти. Всі поліційні станиці городецького й сумежних з ним повітів були вже телефонічно поставлені на ноги, а в таких випадках перші кроки поліцистів ідуть до залізничих станцій. Хоч і без того був звичай у Польщі, що майже до кожного поїзду підходив поліцист з найближчої станиці. Поліцисти стояли в тіні, годі їх було побачити. Хоч, на коротку мить здавалося, наче блиснули багнети на крісах.

 

Посидівши хвилинку, хлопці пішли нагинцем здовж порожніх вагонів вантажного поїзду, намагаючись ступати як тільки можна нечутно, що не завжди вдавалося. Наближалися до того місця на плятформі станції, де звичайно зупинявся поїзд, і перелізли попід вагони. Не вспіли піднятися й випростуватися, як ударив на них сніп світла з двох електричних ліхтариків – поліцисти мабуть почули шурхіт ніг по камінню між рейками і вийшли з засідки. Моментально, інстинктовноі в тій же самій секунді, коли блиснуло світло, бойовики відкрили вогонь з пістолів. Лямпки покотилися на боки і щось важко гепнуло на землю. Стріляли всі три, а хто і кого поцілив, просто неможливо було устійнити серед тієї темряви. Пізніше, на наглому суді, всі ті стріли взяв на себе Дмитро Данилишин. Це були одні з тих кілька всього слів, що їх він промовив на суді.

 

Не ждучи, що буде далі, побігли вони в напрямі на село Пустомити.

 

Одначе тільки один поліцист згинув на місці від куль бойовиків, другий, "постерункови" Слуґоцкі, не сконав. Знайшов ще настільки сили, щоб доповзти до дверей залізничої станції. Начальник станції, почувши стріли, зо страху забарикадувався в хаті і довгенько Слуґоцкі стукав до дверей і стогнав під ними, заки начальник йому відкрив, втягнув до хати і на його домагання задзвонив до поліції у Львові, передаючи слова Слуґоцкого, що Михайло Куспісь зо Ставчан, якого він знає особисто не тільки з вигляду, але й по назвищі, вбив коменданта станиці Коята, а якийсь другий незнаний йому "бойов'єц", поранив його самого, Слуґоцкого.

 

Від коли бойовики минули дім д-ра Біляка в Городку, поліція втратила їх з очей і це був перший слід за ними. Вся сила поліційної погоні пе­рекинулася з залізничої лінії Львів-Перемишль на лінію Львів-Стрий. Обставлено кожну станцію, заалярмовано всіх, хто ще міг долучитися до погоні. Після стрілів на станції Глинна-Наварія годі було і думати, щоб сісти до поїзду, треба чимдуж звідти тікати, бо кожної хвилини могла пригнатися туди поліційна облава.

 

Бойовики знову поділилися. Білас з Данилишином мусіли на південь, а Куспісеві лишався вибір між Львовом і власною хатою. Відпровадив він трохи обидвох хлопців, підійшли вони під Пустомити, показав там їм світла пустомитської вапнярки, зорієнтував на південний напрям і попрощався з ними.

 

Білас з Данилишином пішли залізничими рейками – велика помилка, що рішила їхню долю. Їх можна зрозуміти: втомлені, з нап'ятими до краю нервами, хотіли якнайшвидше відійти від місця, де постріляно поліцаїв, і вибрали найлегшу дорогу. Найлегша ж дорога майже завжди найбільш небезпечна. Найперша засада – ніколи не триматися ані залізничого, ані битого шляху в часі погоні, а ще більше тепер, після стрілів на станції, що наново заалярмували поліцію і справили погоню на їхній слід.

 

Поліція і без того найрадше тримається залізничих шляхів і широких доріг, запускатися в ліси й відлюддя не дуже в неї охота, хіба що йдуть разом більшими групками. Хоч поліцаї, але теж люди і не чужий їм страх. Отож Біласові й Данилишинові потрібно було б продиратися лісами й полями, обминаючи села й хати, а потім іти бічними дорогами й пільними стежками.

 

Ішли вони до ранку, по дорозі вступили до одної сільської хати напитися молока, потім їх побачили залізничі робітники – а це звичайно в більшості поляки – і знов гінці, телефони, обруч погоні затіснявся. Їх перестрів громадський писар в одному селі під Миколаєвом над Дністром, хотів вилегітимувати й затримати. Бойовики не далися, знову мусіли стріляти, але тепер їм на п'яти наступали не лише поліцисти, не тільки довкільні поляки, але всі селяни з околиці, їх-бо підвела поліція, кажучи, що це втікають небезпечні бандити, вони ограбили українську кооперативу й убили її управителя.

 

І хоч удалося обом хлопцям переправитися через Дністер, у селі Верині зловила їх погоня. Зловили українські селяни й передали в руки польській поліції двох бойовиків, своїх братів, селян, що боролися за тих же селян, за ввесь свій український нарід (про те ще буде мова далі).

 

Розставшись з товаришами, Куспісь простояв хвилинку, бачив, як зникали їхні тіні в надранішній мряці, і думав, кудою йому тепер іти. Власне, його завданням було помогти Біласові й Данилишинові всісти до поїзду, після чого самому якнайшвидше дістатися до Львова. Та до Львова далеко, по дорозі все заалярмоване, наближався ранок і тяжче буде йти непомітно, отож він рішився зайти до себе додому, до Ставчан. Послухаймо з власних його уст, чим це для нього скінчилося.

 

"Хоч як утомлений маршом з Городка, а нервове напруження теж давало про себе знати, я підбігав підтюпцем, щоб ще за ночі зайти додому, куди було добрих шість кілометрів. По дорозі мусів перейти через польський фільварок (спольщена німецька назва: щось ніби хутір, економія, більшого землевласника) у селі Глинна. Обминути його ніяк – по обох його боках непролазне болото – коли ж би йшов додому окружною дорогою, поспів би хіба аж на ранок. Велика це була недогода, та я потішав себе, що сторож фільварку, Марцін Фалянґа, спить, про те я не раз переконався давнішими часами. Як на лихо, він тої ночі не спав. Що його вигнало з хати в таку мрячну ніч, біс один знає, але він нагло вигулькнув з імли і я напоровся на нього, що, ні сюди, ні туди. В руках у нього була рушниця, т. зв. дубельтівка, (з подвійним дулом), а коло ніг гарчав здоровенний собака-вовчур.

 

Не питаючися, хто я і що тут роблю серед, ночі, сторож нацькував на мене собаку:

- Бєрж! (по-польському: бери!)

 

Собака стрибнув, та заки доскочив до мене, я втишив його двома кулями з мого "Штаєра". Поцілив теж сторожа в руку, щоб не міг, він стріляти за мною. Фалянґа заревів, як на пуп, а я дав драла.

 

Недобре. За багато тієї стрілянини. Та що вдієш? Якось не складалося інакше.

 

Добіг я додому, обійшов хату – скрізь. тихо, всі навколо сплять. Постукав я у віконце, вийшла мати. Нікого тут не було, ніхто не питався за мною. Хутенько поскидав я з себе одяг і шубовснув під перину. Тільки що простягнув я ноги та зручніше вмостився в ліжку – почулися кроки надворі, багато їх і тяжкі. А я вдавав, що сплю.

 

Ввійшли в хату два поліцисти з нашої станиці, а за ними сільський громадський, що їх у нас по селах називали "дерев'яними поліцаями". Надворі мусіло їх бути більше, певно обставили хату. Я мав при собі "штаєра" в ліжку, всадив його між пішву й насип у перині. Нічого легшого, як постріляти обох поліцаїв і може б удалося втекти, бо надворі ніч і мряка, а я знав село, що міг би йти з заплющеними очима. Чомусь переконав я себе, що це нічого іншого, тільки звичайна провірка, чи я в хаті, як це поліція завжди робила після кожної більшої акції. Але цим разом було не так. Дійсної причини цих поліційних відвідин серед ночі я не знав, все ще думав, що прийшли переконатися, чи не виходив я з хати.

 

Встав я з ліжка, поліцаї закинули перину – мій "штаєр" потонув у м'якому пір'ї. Поліцисти обшукали мій одяг, глип – при поясі від штанів висить кобур. А щоб тобі грець, геть чисто забув я про нього!

 

Знітився я тільки на хвилину, пояснюю поліцаям, що це кобур від дерев'яних пістолів, ми їх уживаємо на сцені в нашому аматорському гуртку в селі. Поліцисти знали це, бували на наших виставах і бачили. Повірили моїм словам, чи ні, та більше мене про те не розпитували. Поникали по кутках, не дуже страшний це був обшук і я вже почав був заспокоюватися, що все скінчиться гаразд.

 

Пішли звичайні питання про те, де був, що робив і т. д. Відповідав я не дуже голосно, все ж таки так, щоб чула мати в сусідній кімнаті. Боронився я просто і тому моя оборона виглядала правдоподібна: від ранку до самого вечора був на викладах у політехніці – це вже останній рік моїх технічних студій.

 

- Чи бачив мене хто, як я їхав до Львова, на станції, або в поїзді?

- Напевно мусіли бачити, щодня тим поїздом багато доїжджали до школи, так само, як і я, але трудно мені сказати, чи хтось спеціяльно звернув на мене увагу. Я нікому не придивлявся, звик до того, що все бачу одних і тих самих людей, то може і з ними таке ж було. Також багато людей бачив я в поїзді, вертаючися зо Львова додому. Тут я почав перелічувати всякі назвища. Я знав, що ті люди постійно їздять до Львова, та Бог знає, чи були вони того дня в поїзді.

 

А ще, коли я вже йшов з поїзду додому, недалеко від хати одного з сусідів хтось обсвітив мене електричною лямпкою. Струм яркого світла нагло вдарив мене в самі очі, я відрухово кинувся вбік, заліз у калабаню і від ніг до голови захляпався болотом. Це так мене розлютило, що я вигукнув:

- Згаси світло, бо як тобі засвічу, то полетиш до неба!

 

Поліцаї спокійно й уважно все те вислухали. Майже певний був я, що підуть собі, звідки прийшли, знайшли ж бо мене сплячого в хаті. А вони кажуть мені збиратися, підемо до поліційної станиці" (Тут перериваємо розповідь Михайла Куспіся. Він не ставав перед наглим судом, тільки перед судом присяжних пів року пізніше, і продовження цієї розповіді знайде читач на своєму місці при обговорюванні слідства і процесу, де Куспісь був підсудним.)