Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

«Генератор ідей, що ними живе Україна». (Автор: Гель Іван)

опубліковано 23 черв. 2014 р., 07:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 лип. 2014 р., 07:23 ]

Книга «Михайло Горинь. Вибране»

Шістдесятництво починалось як культурологічна течія молодої української інтелігенції. Відродження розп'ятої культури, боротьба з русифікацією, повернення в український духовний простір розстріляних і закатованих у таборах знакових імен української літератури, науки, мистецтва тощо – так можна окреслити цілі включеної у ці суспільні процеси початку-середини шістдесятих молодої Київської еліти. Наголошую «Київської», бо власне в Києві, найбурхливіше вирувала стихія (саме стихія) літературних вечорів. Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський творили поетичне ядро, а Іван Дзюба та Іван Світличний були ідеологами – теоретиками, і по суті, вождями усіх опозиційних груп.

 

 

У середовищі мистецької інтелігенції силою характеру та статусом лідера виділялась Алла Горська, в оточенні якої були такі блискучі митці як Віктор Зарецький, Панас Заливаха, Галина Севрук, Людмила Семикіна та ін.

 

У Львові суспільні бродіння проходили не менш бурхливо. Та суттєвою різницею між Києвом і Львовом було те, що по-перше, Львів, окрім Дмитра Павличка не мав такої яскравої молодої парості літературних імен, а, по-друге, культурологічні процеси були радше прикриттям політичних нуртів. Започаткував їх Левко Лук'яненко зі своєю групою, хоча й не був прямим предчею шістдесятників, а продовжили чи точніше створили цілком автономну, хоч і паралельну течію – шістдесятників-державників молоді люди, що в дитинстві були очевидцями визвольної війни і прагнули продовжити її. У Львові ще свіжими були традиції збройної боротьби, й, очевидно, саме імперативи нелегальної політичної організації та організованого підпілля домінували у головах одержимої національною ідеєю молоді.

 

Саме сьогоднішній ювіляр, а тоді 33-й літній молодий учений-психолог Михайло Горинь часто у гострих дискусіях переконав молодого одержимця, автора цих рядків, у тому, що тепер, тобто на початку шістдесятих, «калашниковим» багато не здобудеш. У сучасних умовах вирішальною і результативною зброєю має стати слово.

 

Без сумніву, збройна боротьба найбільш промовиста і результативна як засіб «розмови» з окупантом – у цьому я переконаний і сьогодні. Вона вимагає особливого людського матеріалу – «камікадзе» і строгих організаційних форм. Та якщо людей, готових узяти зброю було в Галичині доволі досить, то до високо організованого підпілля вони були не готові. І те, що Михайло Горинь шукав інших форм і методів боротьби, засвідчувало його свідомий вибір. При тому творити не «кухонну фронду», а відроджувати Рух Опору. І в цьому полягала характерна особливість галицької складової шістдесятників. Тобто, якщо в Києві домінуючим був культурологічний напрям, то у Львові – політичний і національно-державницький. І лідером та одним із організаторів цього руху був Михайло Горинь. Кожен, хто включався у цей рух, усвідомлював, що приречений на тюрми, концтабори, заслання, навіть смерть. Арешти 1965р. підтвердили це. І якщо після повернення із ув'язнення частина людей відійшла від активної діяльності, то Михайло Горинь ще з більшою заповзятістю взявся за зміцнення Руху Опору і, як результат, був арештований вдруге. І це говорить про ступінь відданості та повноту посвяти цієї людини національній ідеї.

 

У 1987 році, році чисельного повернення політв'язнів із концтаборів – Галичина, Україна в цілому ще спали летаргічним сном. Кавказ, балтійські регіони «імперії зла» вже жили перебудовою, а «гласністю» користувалися для боротьби за національну державність. Українське суспільство ще дихало отруйними випарами режиму Щербицького.

 

Буквально через декілька днів після повернення з концтабору М. Горинь включається в суспільну діяльність. Разом з В.Чорновлом, а також автором цих рядків входить в редакцію і відновлює видання «Українського вісника», активізує роботу Гельсінської групи. Виявилось, що народ, поступово втрачаючи почуття страху, таки готовий підтримати тих, хто б'є на сполох. У диспозиції тоталітарних структур залишилися тільки традиційні силові методи, і в грудні 1987 року влада затримує трьох недавніх політв'язнів – учасників Міжнародної конференції з прав людини. Та спроби залякати дають зворотній ефект. І Львів у 1988 р. переходить до більш рішучих, масовіших дій – мітингових форм розвалу імперського режиму.

 

Михайло Горинь – один із авторів ідеї і перших організаторів львівських віч, які згодом стали найрезультативнішим інструментові всенародної участі в українській революції кінця 80-х – початку 90-х і які, по суті, дали нам перемогу – утворення Української Держави.

 

Він був ініціатором і безпосереднім керівником мільйонного «ланцюга», що 19 січня 1990 року розтягнувся від Івано-Франківська до Львова, а від Львова через Тернопіль, Рівне, Житомир до Києва і своєю масовістю підтвердив соборність українських земель та національних устремлінь до волі не лише Галичини, а й східної України. Такою ж масовою акцією всеукраїнської єдності було святкування 500-ліття козацтва, в якому взяло участь до 3-х мільйонів людей і куратором якого був Михайло Горинь.

 

Вулканічний вибух народу у кінці 80-х років вимагав організаційного оформлення для ще ширшого залучення мас у суспільні процеси, розвитку революції та координації дій у масштабах усієї території України. Проте якщо дехто з активних учасників тих процесів уже тоді шукав зручної для себе вузько партійної «приватизованої» ніші, то М. Горинь сконцентрував свої зусилля на створенні всеукраїнської громадської структури. Волею Першого з'їзду Руху він став одним із його керівників. Сьогодні, оглядаючись назад, можемо твердити, що саме Рух – громадська структура, а не Рух – партія був рушійною силою та потужним механізмом в осягненні української державности. І це теж говорить про масштабність, глибину мислення та уміння передбачити розвиток історичних процесів.

 

Як один із лідерів національно-патріотичного блоку у Верховній Раді М.Горинь доклав максимум зусиль для прийняття історичних декларацій 16 липня 1990 року та 24 серпня 1991 року. Державні структури України лиш починали формуватись, а М. Горинь осмислює проблеми національної безпеки на перспективу. На історичній міжнародній конференції у Польщі, одним із організаторів якої став п. Михайло, була відроджена ідея Балто-Чорноморського союзу. За його участю розроблено концепцію українсько-польського стратегічного партнерства з широким залученням балтійських та чорноморських держав, яку сьогодні успішно реалізовує діючий Президент Леонід Кучма.

 

У кожному із наведених окремих життєвих епізодів виявлялись масштабність мислення та блискучий організаторський талант М. Гориня.

 

У далекому 1970 р. публікуючи у Самвидаві книжку М. Гориня «Листи з-за ґрат» у передмові до неї я написав про автора, тоді сорокарічною політв'язня, що він «генератор ідей, якими сьогодні живе Україна». КГБ безпомилково розшифрувало цю фразу як «генератора національної ідеї» і передмова стала одним із пунктів мого звинувачення.

 

Минули роки. Якщо повернутися поглядом у 1962-й рік – рік початку активної громадської діяльності М. Гориня, то за його плечима майже сорок років тернистої, та разом з тим героїчної, мужньої, цілеспрямованої життєвої дороги, за якою арешти, допити, тюрми, концтабори, терор над родиною. А у вінці цієї дороги – Українська держава. Мільйони невідомих і славетних дочок та синів нашої Матері-України виборювали, а покоління Михайла Гориня, як обранці долі, осягнули цю Велику Мету. Але й зараз можна сказати, що М. Горинь – «генератор ідей, якими сьогодні живе Україна».