Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Доля одного з сотень тисяч ... (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 27 лют. 2017 р., 09:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 квіт. 2017 р., 03:12 ]

Я, Кахнич Іван Якович, народився 1 квітня 1955 року у родині Якова Кахнича 1918 року народження та Анни Кахнич з роду Хом’як, 1929 року народження. 

  

Сім’я Якова та Анни Кахнич з синами, дочками, невістками, зятями та онуками

 

Своєю розповіддю хочу показати дитяче, юнацьке та доросле життя більшості такої ж молоді другої половини 20-го століття.

 

Народився я у досить бідній сім’ї. Батьки на цей час, щоб вижити, пішли працювати до колгоспу. Батько у будівельну бригаду, а мати після закінчення рільничої школи – обліковцем. Моїм вихованням в основному займалася бабуся.

 

З дитячих років особливо запам’яталося, у цей час мені було 3 роки, будівництво місцевого клубу. Я маленьким прибіг до батька на роботу і побачив як закладають фундамент клубу. Мені було цікаво звідки для цього набрали видовжених гладких каменів та ще й з якимись написами. Коли я став дорослим аж тоді з’ясував, що це були надгробні гранітні пам’ятники з німецького кладовища поселення Угартсберг, яке місцеві жителі називають – Випучки. Жителі цього поселення підчас відступу німецької армії виїхали, а радянські керівники додумались демонтувати нагробки з їхнього кладовища та забетонувати у фундамент майбутнього клубу.

 

Після закінчення будівництва у парку за клубом довший час валялося ще декілька таких надгробних пам’ятників.

 

У ці часи з весни до осені діти в основному ходили босоніж, а одяг в більшості випадків передавався від старшого молодшому. Одяг старалися шити батьки самі, а взуття купляли якщо були в наявності гроші.

 

До теперішнього часу не зникають у пам’яті роки коли мені було 5-6 років. Мати посилала мене у сільський магазин за хлібом. Черги завжди були великі, які тягнулися далеко на вулицю. В одні руки продавали не більше як одну хлібину. Через довготривалий час вистоювання в черзі я старався заходити в середину крамниці та знайти кого-небудь із знайомих. Пізніше притулявся біля нього і так мене приймали у чергу. Коли приносив хлібину додому і мати її розрізала, то він чомусь був темно коричневим. Виявляється у ті часи на полях в основному вирощували жито, ячмінь та Хрущовську кукурудзу. Мука з такого зерна завжди давала випічці темний колір.

 

У ті часи для нас дітей надзвичайною радістю була подія, коли батько їздив до Дрогобича і деколи привозив білу булочку. Булочки були чомусь такі смачні, що і до тепер цей запах здається відчуваю.

 

Дітей ще змалку привчали до роботи. У цей же період з ранньої весни до пізньої осені для мене була обов’язкова робота назбирати кошик кропиви чи лободи для свині. У випадку не виконання застосовувались фізичні міри покарання. Однак час для дитячих ігор та розваг все одно знаходився. Тому компанії були досить багатодітними.

 

До школи пішов у 1962 році. Не знаю чому але мене все, що відбувалося в селі цікавило. Починаючи з третього класу мати мене з старшим братом Миколою записувала у колгоспну жукарську бригаду, яка нараховувала біля 20 дітей.

 

Брат Микола Кахнич

 

Під керівництвом бригадира, ми ходили поміж рядками картоплі та струшували жуків у відра. В кінці роботи цих жуків знищували. Яку платню за цю роботу ми отримували не знаю, бо усе забирала мати. Така бригада існувала декілька років. Коли її відмінили, то ще два роки місцеве населення збирали жуків у банки та приносили на колгосп біля пожежної, де їх знищували. Процедура була така – перед вечором колгоспний агроном Коваль Ф.П. приймав жуків, висипав з банок у бочку, записував у відомість і на другий день виплачував за це гроші. За півлітри жуків платили 85 копійок, на цей час для нас дітей це був досить непоганий заробіток.

 

Коваль Ф. працював головним агрономом колгоспу по захисту рослин. Вечором він цих жуків в основному спалював, заливши соляркою. Одного разу я з товаришем-сусідом контролювали цю процедуру і зрозуміли, що не всі жуки спалюються, залишки закопували у яму. Коли стемніло ми взяли лопату і розкопали цю яму, в результаті ми набрали ціле відро жуків яких на другий день повторно здали.

 

Деколи приходилось бути поводирем коня підчас обгортання колгоспної картоплі.

 

У старших класах, підчас літніх канікул, приходилось уже працювати в колгоспній будівельні бригаді. В основному розробляли бетонний розчин в ручну і здійснювали заливку фундаменту під нову колгоспну стайню, а коли мурували – розробляли розчин для цегляної кладки.

 

У ті часи сільське СТ (споживче товариство) заготовляли хрін, який здавали на переробку. Весною та осінню місцеві діти, в тому числі і я, ходили по полях і викопували корені хріну, очищали від листя та корінців, а у вечірню пору несли та за гроші здавали.

 

У літній період непоганим видом заробітку було збирання та продаж печериць. У ті часи на пасовиськах печериць було багато. У цьому бізнесі були теж конкуренти. Я старався вставати дуже раненько, ще коли було темно, і до світанку попасти в урочище «убереж». Там було пасовище для колгоспних коней. З ранку, коли приходив на це місце, було видно білі поляни печериць. Мені залишалось тільки зрізати та класти у невеликий кошик, який я брав із собою, у кульку при транспортуванні вони втрачали товарний вид. Все це потрібно було робити швидко, щоб встигнути на другий рейсовий автобус на Дрогобич. У Дрогобичі на базарі розкладав на купки і до обіду встигав усе продати.

 

Невеликий термін був ще у одному бізнесі. Колгосп у ті часи висівав багато кукурудзи на силос. Головне завдання було не пропустити молочну стиглість кукурудзи. Ці поля ніхто не охороняв. Тому я та ще деякі такі ж самі перед вечором наламали скільки можна у сумку, а ранком везли автобусом у Дрогобич на базар. Для такого бізнесу кукурудза була придатна десь біля десяти днів.

 

У розпал теплого літа, підчас збирання зернових культур, обов’язковим завданням, для нас дітей, було назбирати зернової полови для годівлі зимою корови. Оскільки у цій справі було задіяно дуже багато дітей та дорослих, треба було проявляти неабияку хитрість в конкуренції. На зерновому полі залишався один з нас, я або брат Василь, який набирав полову у мішок з під бункера соломи, а другий велосипедом возив додому. Коли удома накопичилось достатньо полови, то деколи допомагали заготовляти родині Лучечко (Сенцьовим).

 

Бували випадки коли брат Микола отримував закази на п’явки. Цікавий був метод ловіння п’явок. Ми знали, що вони водяться у тростинових заростях Пісоцьких ставів, де вирощували промислову рибу. Ми опускали ногу у воду і дуже уважно прислухались до своїх ніг. П’явка спочатку припливала до ноги, торкнувшись до неї починала своїми присосками протинати шкіру. У цей момент ми витягували ногу і забирали п’явку у спеціально приготовлену банку з водою. Наловивши необхідну кількість – ми поверталися до дому. Брат Микола деколи возив п’явки у місто Борислав, де він навчався і здавав у аптеку. Бували випадки, що не встигали зняти п’явку і вона прокушувала шкіру до крові.

 

У цей час пам’ятаю, що у першу покупку, за мої гроші, батьки купили мені ручний годинник.

 

Моєю успішністю у школі батьки майже не цікавились, тому успішність була середня. В основу моєї успішності лягали знання, які я отримував на уроках. Удома я практично книжок не читав, а тільки виконував домашні завдання. Інколи перед уроком списував у інших учнів, які мали кращу успішність. Предмети, які мені легко давалися це – географія, арифметика, алгебра, геометрія, креслення та малювання. Декілька разів мене брали на шкільну олімпіаду з предметів математики та географії. На уроках математики я досить скоро засвоював нову тему уроку, тому часто мені було не цікаво, перешкоджав іншим. Учитель для того, щоб я не нудьгував, садив мене на першу парту, давав декілька більш складних завдань і я змушений був їх виконувати.

 

У ці часи основним атрибутом колгоспу був духовий оркестр. Усі урочистості, паради, похорони і т.д. проводились за участю духового оркестру. Основою оркестру були учні школи. Керівник духового оркестру Савка Іван Андрійович проводив прослуховування учнів та на свій розсуд відбирав майбутніх оркестрантів. Будучи в четвертому класі я мав честь стати членом духового оркестру.

 

На цей час я був невеликого росту, але не знаю чому мені доручили вивчати нотну граматику та інструмент бас. Цей бас був старого випуску, круглої форми і опирався на лівому плечі. Приходилось дуже важко, деколи з мене сміялися, що не я несу бас, а він – мене. До восьмого класу потрохи я освоїв цей інструмент. У подальшому, по волі долі, уміння грати у духовому оркестрі мене багато разів виручало.

 

Іван Кахнич з учасниками шкільного духового оркестру на параді у місті Миколаєві

 

Після закінчення восьмого класу у 1974 році, я вирішив будь-де поступати, тільки б піти із школи та пильної опіки батьків. У цей період мій сусід Роман Дудич навчався у дрогобицькому механічному технікумі. Він мені дав таку інформацію, що у технікумі є духовий оркестр і його керівник шукає музиканта-басиста. Щоб стати учнем техніку мені достатньо здати екзамени на трійки і я поступлю поза конкурсом. В результаті я здав екзамени – математику на чотири, а диктант на три. Так я поступив у технікум по спеціальності обробка металів різанням. Батьки фактично у цей час не знали куди я поступав. Уперше дізнались коли прийшло повідомлення про зарахування мене на перший курс цього технікуму.

 

Перший курс для мене став дуже важким випробуванням. Якщо предмети давались відносно не важко, то по фізкультурі великі проблеми. У дитинстві я перехворів ревматизмом, через це у мене сповільнився розвиток, а також дало ускладнення на моє серце. Після першого семестру учитель фізкультури запропонував бажаючим піти займатися у Дрогобицьку міську секцію легкої атлетики. Хто буде займатися у ній, тому оцінка по фізкультурі буде збільшена на один бал. Я на це погодився і три рази на тиждень став ходити на секцію легкої атлетики. На секції мені прийшлось бігати, тягати штангу, гирі та виконувати різні спортивні вправи. Результату прийшлось не довго чекати. На другому курсі навчання я уже більшість студентських нормативі по фізкультурі виконував на відмінно. На третьому курсі навіть приймав участь у міських легкоатлетичних змаганнях. Призових місць не займав але результати були, як для мене, досить високі.

 

Із студентським духовим оркестром приходилось приймати участь у різних святкових церемоніях технікуму та міста.

 

На першому курсі навчання приходилось сидіти над навчальними посібниками, бо за трійки не давали стипендії. Другий та третій курси давались набагато легше, особливо креслення та технічні предмети. До мене стали звертатися заочники, яким я за відповідну оплату робив креслення і навіть курсові.

 

У ті часи практично усі студенти мали бути членами ВЛКСМ. Прислухаючись до батькової поради та свого сумління я у комсомол не поступав. Керівником моєї групи був Лужецький Григорій Андрійович, він же і був секретарем партійної організації. Впродовж двох курсів він мене пробував переконати в необхідності вступу у комсомол, на що я не погоджувався. Тоді він поставив мені ультиматум, якщо я не стану комсомольцем, то мене можуть виключити з технікуму. Беручи до уваги такий ультиматум у кінці другого курсу прийшлось стати комсомольцем.

 

Г.Лужецький викладав у нашій групі предмет «технічна механіка». Я вирішив йому за це трохи нашкодити. У цій науці він був, м’яко кажучи, не сильний викладач. На першому уроці він проводив опитування, а на другому повинен робити пояснення нового матеріалу. Для цього він мав законспектований зошит і весь новий матеріал читав, а ми повинні були все це конспектувати. Я старався сидіти навпроти нього, за першим столом. Лужецький зачитував декілька речень, запам’ятовував, ходив по аудиторії вдаючи, що він говорить напам'ять. Я скориставшись моментом, коли він мене не бачив, старався перегорнути в конспекті декілька листків в довільну сторону. Коли він повертався до конспекту зачитати нові речення, то розгублено дивився на нас та знову шукав відповідну сторінку. В такій ситуації я отримував задоволення бо зміг помститися. Таку шкоду я робив йому багато разів. Думаю він догадувався, що це я таку пакість йому робив, але не мав у цьому реальних доказів.

 

Цей предмет я старався вчити добре бо в іншому випадку могли бути великі неприємності. В кінці навчання з цього предмету у мене було відмінно, а також відмінно і за курсову роботу.

 

Після третього курсу студентів розподіляли на виробничу практику. В результаті я поїхав працювати у місто Херсон на комбайновий завод свердлувальником. За шість місяців роботи я заробив певну суму грошей. Повернувшись додому вирішив зробити для матері подарок і купив їй пральну машину та телевізор. На цей час такі речі були дуже необхідні, а у нас ще не було.

 

Після закінчення четвертого курсу та захисту диплому я вирішив заступитися за свого одногрупника, товариша Федора Колечко. Він був з досить побожної сім’ї. Через свої релігійні переконання він теж не захотів вступати у комсомол. Він дійшов до захисту диплому. Підчас захисту відповів на всі додаткові питання, але останнє було для нього роковим. Його запитали : “Чи є Бог ?“ Він їм відповів: “Так є”. За це комісія прийняла рішення, що захист не відбувся, і його скерували на повторний захист через рік.

 

Підійшов час вручення дипломів про закінчення технікуму. Перед врученням дипломів я в коридорі перестрів секретаря партійної організації  Г. Лужецького і привселюдно висказав усі його гріхи, що стосувалися Федора Колечко. Для нього це був шок, бо ніхто раніше такого не дозволяв собі говорити в слух викладачам, тим більше секретарю партійної організації. Відповідно він пожалівся директору технікуму. При врученні дипломів мене зачитали але сказали, щоб я зайшов до директора в кабінет. Тут я зрозумів, що попав у халепу. Зайшовши у кабінет директора вислухав від нього лекцію за мою поведінку, прийшлось покаятись і диплом таки отримав.

 

Після закінчення технікуму усі випускники повинні відпрацювати по скеруванню не менше два роки на одному із заводів. Я відчував, що мені від керівника групи попаде найгірше скерування або найдальше. Тому я добровільно вирішив по скеруванню їхати на роботу в Сибір у місто Глазово УАР. У цьому я переслідував одну важливу ціль. В Сибірі я зможу вступити в товариство мисливців та рибалок, а також купити собі рушницю, так як це зробив старший брат Микола. Осінню я постараюся любими шляхами добитися того, щоб мене забрали до армії.

 

В результаті моя мрія збулася. Я став членом УТМР та купив собі рушницю. Восени 1974 року я повернувся додому уже з рушницею, залишив її дома, бо мене прикликали до армії. Служив в Уральському воєнному окрузі. В місті Іжевську на призивному пункті, при розподілі призовників, стали запитувати чи є серед нас музиканти духових оркестрів. На це я відгукнувся і так попав у місто Свердловськ до сержантської школи, яку називали «Гайдарівка».

 

У цій школі ми навчалися у класах, а після обіду я ходив у клуб на заняття духового оркестру. Оскільки у мене було трохи вільного часу, перечитуючи газети, вирішив і сам написати статті про життя курсантів. Моя проба увінчалася успіхом. Через певний час в окружній газеті «Красная звезда» було надруковано декілька моїх заміток, за що я отримав невеликий гонорар. За винагороду я мав можливість у клубному кафе попити каву та поласувати деякими солодощами.

 

Як вияснилося на території цієї школи у 1961 році знаходився командний пункт ППО. З нього вели переслідування американського літака-розвідника (льотчик Пауерс), якого збили ракетою ППО. Ніде у пресі не фігурує той факт, що перш ніж збити американський літак, з цих установок збили два своїх літаки-перехоплювачі.

 

Мене навчали декілька офіцерів учасників війни у В’єтнамі. У проміжках навчання вони розказували багато цікавих випадків із своєї бойової практики.

 

Після сержантської школи мене направили у місто Магнітогорськ для проходження подальшої служби. Підчас служби виїжджав на бойові стрільби в пустиню біля озера Балхаш. Там я брав участь у запуску двох ракет по мішенях, які спеціально для навчань запускали. Відстрілялись успішно. За одне відчув, що таке пустеля. У день температура повітря + 50 градусів, а у ночі + 10 – 15 градусів. Скрізь, де перебувають люди, велика кількість скорпіонів, флангів та всякої нечисті. Після проїзду машини пилюка не опускалася на землю декілька годин і зависала в повітрі, як туман. У 1976 році мене демобілізували сержантом запасу.

 

Після демобілізації я вирішив піти працювати у місто Дрогобич на автокрановий завод диспетчером заводу. Моїм безпосереднім керівником був росіянин, учасник війни, Проскурніков. У диспетчерській був спеціальний радіозв’язок з цехами. Я проявив ініціативу і в обідні перерви включав магнітофон із записами української музики. Така ініціатива не сподобалась моєму шефу. В один день між нами сталася словесна перепалка, яка переросла у сварку. В результаті я вимушений був звільнитися із заводу.

 

Після цього прийняв рішення поїхати на роботу у місто Тирасполь Молдавської республіки. Працював я інженером-технологом об’єднання «Автополив». Робота була досить цікава, випускали різного виду техніку для поливу полів, садів та виноградників.

 

Часто приходилось виїжджати безпосередньо на місця роботи випущеної нами поливальних установок. Такі зустрічі закінчувалися застіллям з молдавськими винами. Літом часто орендували автобус та виїжджали в Одесу на море купатися з відповідною ємкістю вина. Через рік я приїхав додому у відпустку перед травневими святами. Сусід Роман Дудич запропонував мені допомогти грати у духовому оркестрі на параді підчас травневих свят. На цю пропозицію я погодився, відбули ми парад. Після цього директор підприємства «Миколаївцемремонт» Скобальський Зіновій запропонував мені роботу інженера-конструктора та бути членом духового оркестру.

 

Після повернення в Молдавію, звільнився з роботи та переїхав працювати в Миколаїв. Будучи у себе на батьківщині, в 1978 році я вирішив відновити своє захоплення журналістикою. Став позаштатним кореспондентом районної газети «Ленінська зоря». Декілька років визнавали мене кращим позаштатним кореспондентом.

 

На підприємстві теж досяг непоганих успіхів, став керівником конструкторської групи, кращим раціоналізатором, спортсменом та учасником духового оркестру.

 

На роботу у Миколаїв я кожен день їздив робочим автобусом. У 1980 році ріка Дністер, після багатоденних дощів, вийшла з берегів і затопила великі площі. Вода була на стільки велика, що стала перетікати через автомобільну дорогу між селами Пісочна та Розвадів.

 

Вечором я їхав на роботу у Миколаїв, до нас у автобус підсіла дівчина Проців Оля, продавець магазину з села Гірське. По дорозі я з нею познайомився, пізніше знайомство переросло у дружбу і закінчилось тим, що в кінці серпня 1980 року ми оженилися.

 

Сама Оля родом із села Пісочна. Батьки її Проців Михайло Ількович 1924 року народження, та мати Проців (Грещук) Марія Іванівна 1929 року корінні Пісочани.

 

Весною 1981 року родичка моєї дружини запропонувала мені добудувати житловий будинок у селі Черниця, після закінчення якого ми б разом в ньому проживали. Після деяких вагань я на її пропозицію погодився. Через два роки я зумів виконати необхідні роботи, щоб переселитися у нього для проживання.

 

Через певний час упорядкував подвір’я та вирішив придбати бджоли та завести собі пасіку. В цьому мені допоміг мій родич з Гірського Василь Кахнич та брат з села Тернопілля Михайло Андрійчик. Через два роки у мене появилося декілька бджолородин. Я почав самостійно робити вулики та розширювати свою пасіку. У 1985 році виникла необхідність організувати районне товариство пасічників. На загальних зборах пасічників мене обрали головою товариства. Реалізація бджолопакетів та продуктів бджільництва давало мені непогані прибутки. В основному за рахунок цього у 1988 році я купив собі легковий автомобіль марки «Москвич», який мені багато допоміг у повсякденній роботі.

 

У 80-х, 90-х роках серед місцевого населення дуже популярними стали вироби із натурального хутра, а саме – фредки, норки, нутрії, кролі, песці, чорнобурки, ондатри, куниці. Із хутра цих звірів шили шапки, комірці, шуби. Всі ці звірі водяться у дикій природі. Крім ондатр їхня популяція дуже мала, тому місцеве населення по можливості купляли молодняк цих звірів на звірофермах і вигодовували у своїх господарствах. Деяких звірків навчились розмножувати і в домашніх умовах. Ці звірі крім кролів та нутрій – хижаки, тому для відгодівлі потребувались м’ясні продукти. Вирощуванням фредок зайнявся і я. Закупивши бувші у використанні клітки на звірофермі села Вівня та молодняк завів свою звіроферму. Були роки, що кількість звірків досягала до 50 штук. Для корму використовував м'ясо здохлих телят з тваринницької ферми місцевого колгоспу. Коли не було телятини, то для корму використовував кури з Держівської птахофабрики. Паралельно у природних умовах ловив ондатри. З реалізацією шкірок проблем не було, у більшості випадків їх викупляли прямо з дому. У скорому часі навчився і вичиняти шкірки в домашніх умовах. До мене приносили шкірки і я за певну вартість їх вичиняв. З часом мода на хутро вийшла з моди, вирощування у домашніх умовах звірків припинилося.

 

У цій справі пригадується цікавий випадок. Клітки із звірками розміщалися в стайні. Вранці, підчас годування, погано закрив клітку. Вечором, коли повернувся із роботи, побачив таку сцену. Біля п’яти фредок вилізли із клітки, задушили чотири курки, висмоктавши із них кров, поскладали на одну купку і спокійно на них лежали. Після цього випадку прийшлось добре перевіряти засувки та сітку кліток.

 

Село Горуцько, а теперішня назва Гірське, ще з польських часів мало не зовсім добру репутацію серед молоді, а частково і людей старшого покоління в питаннях гостинності. Справа в тому, що молодь часто затівала між собою дріб’язкові сварки, які переростали у рукопашні бійки. Часто траплялися випадки, коли могли набити приїжджих. У бійках деколи могли нанести ножові поранення. Головним спокусником бійок була горілка.

 

Декілька десятків років назад у селі весілля справляли два дні – у суботу та неділю. На весіллі в основному із спиртного подавали самогонку. Готуючись до весілля обидві сторони старались заготовити не менше як літр самогону на одного запрошеного гостя. Біля весілля, коли гуляли танці, постійно збиралася велика кількість молоді в ролі глядачів, а за одне випити на халявку горілки. Горілку для «запорожців» виносили дружби, або хто-небудь із знайомих. Перевернувши декілька склянок, появлялася дурна хоробрість, і щоб її показати іншим затівали показові бійки. Часто зачіпалися до хлопців із сусідніх сіл.

 

Така ж тенденція продовжувалася в селі у вечірні часи, особливо у вихідні дні на танцях. Біля місцевого клубу весь час продавали самогон в необмеженій кількості та часі.

 

Пригадую декілька таких випадків із свого юнацького життя. Проходив я селом із братом Миколою та його двома товаришами. Не відомо з чого неподалік почалася штовханина. Один з нас хотів утихомирити дебоширів та випадково отримав удар рукою по обличчю. Від образи, усі мої супутники зняли із себе светри, віддали мені і почали бити цих дебоширів. В результаті два дебошири упали на землю, втративши свідомість, а один – встиг втекти.

 

Другий випадок – біля весілля. До мене приїхали два друзі із сусіднього села Раделичі. Ми спокійно спостерігали за танцями. До приїжджого товариша Івана Дудича підійшов випивший старший мужчина, любитель затівати бійки, Василь Грейцар і став до нього чіплятися. Мій товариш уже був добре обізнаний, як поводитись у таких ситуаціях. Довго не задумуючись наніс противнику удар кулаком у голову, що той упав втративши свідомість. Пролежавши декілька хвилин, його ледве підвели на ноги. Отямившись він промовив: “Що це за бик мене так ударив?” Після цього він пробував шукати свого кривдника, але безуспішно.

 

Маючи друзів у селі Раделичі мені з місцевими товаришами теж приходилося ходити в гості до них. Там нас, відповідно, від несподіванок прикривали місцеві друзі. Так, що ми були там у безпеці.

 

Місцеві дебошири намагалися кого-небудь із чужих пригостити кулаками, або помститись за бійку в гостях.

 

Один мій односельчан Роман гостюючи у Раделичах попав у не милість до таких розбишак. Коли його стали бити кулаками, він уже не оборонявся, а кричав :”Не бийте тільки по губах, бо я граю на трубі”. Отримавши добрих стусанів, більше у це село на кавалєрку не ходив.

 

Осінню 1976 року я демобілізувався з армії. У цей час група місцевих молодих хлопців, допризовного віку, вирішили порозважатися і узяли собі за мету набити усіх демобілізованих солдатів, а їх було більше 20 чоловік. Одного дня, коли я повертався сам додому, мене теж перестріли і ультимативно заявили: ”Ми уже всіх дембелів набили, учора передостаннього Івана Даціва, залишився тільки ти один”. Я зрозумів, що опиратися групі забіяк у кількості шести чоловік було марно. У відповідь запропонував: ”Якщо для вас набити мене так важливо, тоді, починайте”. На деякий час вони задумались, і відповіли: ”Ми тебе одного пожаліємо і не будемо бити”. Після цього ми розійшлися з миром.

 

Причиною такого рішення скоріш за все було те, що серед них був один сусід, а другий троюрідний брат. Не виключаю варіант, що у мене уже два дорослі брати, які бити теж добре уміють, у боргу ми б не залишилися.

 

Такі бійки часто переростали у колективні, після яких приходилось зализувати рани до декілька днів. У міліцію у ті часи ніхто не жалівся. Якщо отримав стусанів по заслузі, то змушений визнати свою поразку, якщо даремно, то старався при можливості відомстити.

 

Мені у великі бійки не приходилось вступати, а дріб’язкові колотнечі закінчувались на мою користь. Після 90-х років бійки майже припинилися через те, що потерпілі, в більшості випадків, звертались у міліцію, а за це декого карали або ставили у рамки закону.

 

У 1989 році по Україні прокотилася велика хвиля Народного руху. До цього процесу я підключився зразу. На цей час я проживав у селі Черниця майже десять років. По ініціативі завідуючого кафедрою Львівської політехніки Юрія Микольського на підприємстві організували товариство української мови ім. Т.Шевченка, де мене обрали секретарем товариства.

 

На підприємстві ми організували виставку «Кобзарів» та проводили різного виду пропагандистську роботу. Видно інформатори про нашу роботу дали знати у РВВС. Візит начальника міліції В.Сердюка не забарився. Зібрали збори і він став нас учити, договорився до того, що назвав жовто-синій прапор шматою. 

 

Народний рух почав набирати широкого розмаху. У кінці 1989 року у селі Пісочна місцеві активісти Народного руху вирішили відновити пам’ятник збудований січовими стрільцями у 1917 році, а за радянської влади – зруйнований.

 

Світлина старшин Коша УСС у селі Пісочна та її зворотна сторона

 

(Історія цієї фотографії дуже цікава. Її прислав з м. Буенос Айрек (це Аргентина) Іван Раделицький. Його судьба туди закинула підчас війни. Його, як остарбайтера, вивезли німці до Німеччини. З Німеччини він додому не повернувся, а виїхав до Аргентини. Довший час не давався чути. У кінці 80-х років він написав листа у сільську раду дізнатись чи живуть його брати. Виявилось, що жили його два брати та ще й живий батько Семен Раделицький, якому на той час виповнилося 100 років. Іван вирішив таки приїхати на батьківщину і прихватив цю фотографію, яку викупив за мізерну ціну у місцевій бібліотеці. На світлині старшини УСС, які у 1917 році базувалися у Пісочні. Батька він таки застав живим. Пізніше батько на 101 році життя помер. На звороті фотографії написані прізвища старшин.)

 

На відкриття пам’ятника, яке відбулося у листопаді цього ж 1989 року, я запросив деяких своїх друзів і у тому числі Микольського Юрія. Він попросив, щоб йому надати можливість виступити але останнім, що було і зроблено. У своїй промові він згадав історію УСС та наголосив, як наш прапор назвав головний районний міліціонер.

 

Сексотники відповідно В.Сердюку про це донесли. Через декілька днів почалося переслідування, та намагання притягнути до кримінальної відповідальності. Микольський мене взяв за свідка, крім досудового розслідування справа до суду так і не дійшла. Основна причина була в тому, що Микольський Ю. був приписаний у місті Львові та мав хороший юридичний захист. Підчас досудового розслідування я підтверджував сказані слова головним міліціонером Сердюком. В результаті на цьому ця справа закінчилася.

 

У 1990 році проходили вибори до місцевих та районних Рад. Я активно підключився до передвиборної агітації, щоб усунути від влади комуністичних ставлеників, а також дав згоду балотуватися депутатом до Пісочнянської сільської Ради. В результаті виборів мене обрали депутатом сільської Ради від Черницького виборчого округу.

 

На сесії сільської Ради мене одноголосно обрали головою виконкому сільської Ради. У сільській раді я пропрацював не повних п’ять років. За цей час разом з головою Ради прийшлось багато чого, у відносинах з місцевими керівниками, змінювати.

 

До цього розподілом земельних ділянок для будівництва, сіножаті та вирощування сільськогосподарських культур займалися керівники колгоспу. Через це з великими труднощами довелось забирати деякі ділянки у колгоспі та розподіляти місцевим жителям.

 

Виникали проблеми з благоустроєм територій трьох сіл сільської ради, обладнати сміттєзвалище, ремонти доріг, клубів і шкіл, будівництво нової школи в селі Черниця та багато іншого.

 

Найбільше часу у роботі голови виконкому, а по сумісництву секретаря, забирала бюрократична паперова робота.

 

Після розвалу Радянського Союзу настав занепад економіки, знецінення грошей, введення в обіг купонів, масовий дефіцит промислових товарів та продуктів харчування. Для рівномірного розподілу товарів та продуктів було введено талони на горілку, цукор, миючі засоби та інше. Промислові товари у магазинах продавались по списках. Все це накладало великі труднощі та не порозуміння.

 

До складу сільської Ради входило три села Пісочна, Черниця та Надітичі. Загальна кількість населення перевищувала чотири тисячі. Виникали потреби видачі різного виду довідок населенню. Багато людей стали звертатись з сімейними проблемами, з визначенням земельних меж, потребами у виділенні земельних ділянок під новобудови. Багато робіт було зроблено але не все як би цього хотілося.

 

Відбувши одну каденцію у сільській Раді я добровільно склав свої повноваження і вирішив повернутися на попереднє місце роботи, яке за мною зберігалося згідно існуючого закону.

 

В ті часи, коли Україна стала незалежною державою, у багатьох населених пунктах почали будувати пам’ятники «Борцям за незалежність України». Молодь села Черниця у 1993 році проявила теж таку ініціативу. Навезли велику гору землі. А на вершині планували установити великий хрест. Керував цими роботами Євген Павлінович. Коли була сильна злива, земляна гора розсунулася. Побачивши таке вирішив взяти ініціативу у свої руки. Зібрав ініціативних односельчан і запропонував їм ескізно намалювати своє бачення пам’ятника. За основу було взято ескіз місцевого художника Андрія Засідковича. Цей проект доповнили елементами з інших пропозицій та елементів, які на цей час були виготовлені. Розробивши архітектурний проект мені довірили очолити будівництво пам’ятника. Земляну гору розсунули бульдозером. На пожертви односельчан придбали необхідні матеріали: цемент, камінь, арматуру та деякі інші матеріали. В результаті спільних зусиль будівництво пам’ятника було закінчено у 1995 році. В скорому часі навколо насадили декоративні дерева та огородили територію, в результаті навколо нього утворився затишний сквер.

 

У 1998 році до мене звернувся підприємець Роман Данчевський , корінний житель села Черниця, який має свій бізнес у місті Львові, з пропозицією розробити архітектурний і будівельний проект будівництва нової дзвіниці біля церкви села Черниця та кошторисну вартість цього будівництва. У короткий час ця робота була виконана. Попередньо робота була оцінена у шість тисяч доларів. На кошти спонсорів Романа Данчевського та Мирона Кіндія, який теж вирішив долучитись до цього будівництва, в цьому ж році розпочали будівництво. У процесі виконання будівельних робіт прийшлось виконувати відповідні керівні, архітектурні та виконавчі роботи. Будівництво дзвіниці закінчили у 2000 році. В цьому ж році дзвіницю було освячено та проведено святкове відкриття.

 

Після закінчення своєї каденції, я вирішив повернутися на попереднє місце роботи в «Миколаївцемремонт». Пропрацювавши заступником начальника ремонтної дільниці один рік, мені запропонували роботу заступника головного механіка цементного заводу, на що я погодився. Ця робота була для мене досить цікава та плідна.

 

З 1997 року почався занепад економіки нашої країни в тому числі і цементного заводу. Контрольний пакет акцій заводу викупили невідомі люди з Києва, які стали усі доходи забирати собі, а на розвиток виробництва не залишалося майже нічого. Завод опинився на грані банкрутства. Заводом зацікавилася французька фірма «Лафарш», яка хотіла викупити контрольний пакет акцій.

 

Тіньові керівники з Києва були проти цього. У цей час на заводі організовується ініціативна група підтримки фірми «Лафарш». В число керівників цієї групи увійшов і я. Боротьба за відчуження заводу тривала більше року і закінчилась перемогою, хоча керівники заводу були підкуплені і проявляли в цьому саботаж.

 

Після викупу контрольного пакету акцій фірмою, основні керівники заводу залишились і дальше працювати. Після цього стихійно почалися переслідування членів ініціативної групи, в тому числі і мене.

 

Декілька разів на щоденній планерці у директора заводу Постоловського А.А. піднімали питання про мою відповідність займаній посаді, дорікали головному механіку Добушовському О.П., що Кахнич Іван мало зайнятий роботою та займається не зрозумілою підривною діяльністю на заводі. В результаті я залишився одиноким в боротьбі проти деяких керівників заводу. Після деяких закулісних домовленостей мені запропонували покинути службу головного механіка та очолити службу котлонагляду. Така перестановка мене не задовольняла тим більше не хотілось змінювати професію.

 

У цей час багато місцевих жителів виїжджали закордон на заробітки. Відчувши несправедливий тиск на мене я прийняв рішення теж виїхати закордон на заробітки.

 

Літом 1999 року, узяв відпустку, та купивши туристичну путівку до Франції у місто Люрд виїхав закордон. Поклонившись святому місцю, де з’являлась Пречиста діва Марія 13 разів на скелястій горі, чотири дні приймав участь у всіх святкових ритуалах. На п’ятий день, з такими ж шукачами робіт, ми вирушили до Іспанії.

 

Перед від’їздом залишив своїй жінці заяву на звільнення без дати. Зрозумівши, що невелика зачіпка на роботу в Іспанії є, заява на розрахунок була подана у відділ кадрів цементного заводу. Не знаючи іспанської мови прийшлось працювати майже задаром два місяці на українських посередників на півдні Іспанії, біля міста Аліканте. Через два місяці я переїхав у місто Сабадель обслуговувати дитячі атракціони, а ще через два місяці на будівельні роботи у місто Барселону. Через рік вивчивши розмовну іспанську мову став працювати як майстер. Освоївши декілька професій я виконував роботи штукатура, муляра, сантехніка, електрика, плиточника, паяльника мідних труб.

 

У цей час економіка Іспанії була у розквіті, відповідно було багато добре оплачуваної роботи. За один місяць я заробляв більше ніж на цементному заводі за рік.

 

Працював я у Іспанії майже 10 років. За цей час у мене появилося багато друзів заробітчан – іспанців, каталонців, аргентинців, перуанців, чілійців, кубинців та багато інших національностей.

 

Часто моя робота поєднувалася з відпочинком на морі, подорожах по Іспанії та Каталонії.

 

У 2004 році на півтори роки до мене приїхала дружина Оля. У цей час керівник моєї фірми «Європа» запропонував нам подорож на орендованому моторному човні по Середземному морі. Нас чотири сім’ї під керівництвом капітана, директора моєї фірми, аргентинця Пабла Мартінеса попливли відпочивати на острови Майорка та Міньорка у Середземному морі. Директор добре обізнаний у мореплавстві, тому плавання було досить цікавим та насиченим різними подіями, відвідинами декількох морських портів на островах, купанням у відкритому морі та відпочинку на різних пляжах. Ця поїздка мені запам’яталась на усе життя.

 

З 2007 року економіка Іспанії стала занепадати, оплата праці погіршувалась, виникали проблеми в пошуку робіт та й потреби у заробітках для мене уже такої не було, я вирішив повернутися в Україну. Повернувшись додому у 2009 році, я зробив повну реконструкцію свого будинку з середини та відповідний благоустрій біля нього власними силами.

 

Підчас роботи на цементному заводі виникла ідея написати книгу про історію села Черниця та Пісочна. За декілька років було зібрано багато документальних матеріалів та в 1999 році тиражем 500 примірників видана перша авторська книга.

 

Через певний час у 2002 році місцевий житель села Гірське, голова колгоспу Петро Петришин, видав книгу «Історія села Гірське-Горуцько» майже на 400 сторінок. В цій книзі він зібрав багато матеріалі та судових рішень. Про цю книгу відгукнувся місцевий житель, а в даний час громадянин США Іван Лучечко: «Так це не історія села, а збірка матеріалів до історії села Гірське.»

 

Автор у своїй книзі негативно висловлювався про партизанську боротьбу місцевих партизанів.  

 

Беручи до уваги такі критичні вирази я вирішив зібрати матеріали та видати книгу про діяльність визвольного руху у селі Горуцько. В результаті така книга була видана у 2008 році. В ній зрозуміло висвітлено події тих часів. З чого починалося, як проходили та чим усе закінчилося.

 

У 2010 році до мене звернувся Роман Данчевський і попросив написати нову книгу про історію села Черниця, та приурочити її до 10 річниці побудови дзвіниці. В результаті була видана моя третя документальна книга.

 

Займаючись збором фрагментів історії боротьби і страждань за волю України жителів Пісочної, Черниці, Надітичів у 2011 році видана книга «Їм дзвони не грали …».

 

Мені відомо, що з числа жителів села Гірське вийшло багато знатних людей, зібравши такі матеріали у 2013 році у видавництві «Каменяр» міста Дрогобича надрукована книга «Моє рідне село та його величні люди».

 

У 2014 році на прохання жителів Гірського видана книга про життєвий шлях отця Ігоря Регусевича «Терниста дорога до Бога».

 

Робота за кордоном та деякі захворювання дитинства дали про себе чути. У 2011 році після відвідування кардіологічної лікарні міста Львова у мене виявили серйозні проблеми з серцем, а через пів року мене признали інвалідом третьої групу по захворюванню серця. Підлікувавшись, ця хвороба трохи відступила.

 

Будучи уже пенсіонером, більш інтенсивно підключився до громадського життя села.

 

У 2012 році виповнилося 65 років з того часу як у нерівному бою з каральними органами НКВД героїчно загинули вісім партизанів Пісочнянського куща. Через декілька днів після бою, партизанів таємно похоронили на кладовищі села Пісочна.

 

Родичі партизан, до цієї знаменної дати, прийняли рішення встановити пам’ятник. Мені довірили розробити проект та установку такого пам’ятника. Зібравши необхідні кошти виготовили та встановили пам’ятник у вигляді тризуба, над яким височіє символічний партизанський хрест. На головній плиті викарбовано прізвища та імена героїв-партизан, які загинули 21 листопада 1947 року біля хутора Острів, у нерівному бою з каральними органами НКВД. Відкриття та освячення пам’ятника відбулося у день св. Михайла 2012 року. У цей день 65 років тому назад відбувся останній бій героїв.

 

Велику увагу приділяю озелененню території села Черниця та прилеглих земель. Місцеве кладовище, з допомогою однодумців, обсадив декоративними деревами – липа, акація, туя. У центрі села, біля пам’ятника «Борцям за волю України», виріс красивий сквер з декоративних дерев. Дорогу протяжністю біля 200 метрів, яка веде до святого місця «Гринчиха», теж обсаджено декоративними деревами. Територію бувшого колгоспного двору засаджено різновидними декоративними та фруктовими деревами. За межами села, береги ровів та деякі невживані землі, теж стараюсь засадити липами, акаціями та іншими деревами.

 

У 2011 році за активну участь у розбудові Української незалежної держави, керівництво районної ради нагородили мене медаллю на честь 20-ї річниці незалежності України. Декілька років підряд, за активну дописку цікавих матеріалів у місцеву районну газету «Громада», визнавався кращим позаштатним кореспондентом.

 

У 2012 році на прохання громади села Черниця, через аварійність існуючого фундаменту церкви села Черниця, мені доручили організувати та провести ці роботи. Робота полягала в тому, що необхідно демонтувати по частинах старий вимощений з каменю фундамент та на його місце залити бетонний фундамент. Роботу було проведено успішно не пошкодивши конструкцію дерев’яної стародавньої церкви. У цьому ж році по периметру церкви вимостили бруківку.

 

На наступний 2013 рік провели демонтаж, шліфовку, монтаж та фарбування зовнішньої оббивки церкви. У цьому ж році провели заміну 12 вікон церкви. У 2014 році провели демонтаж старого металевого покриття трьох куполів церкви та покрито булатною бляхою. У 2015 році провели заміну металевого покриття звісу церкви та покрили ромбами з булатної бляхи. В кінці січня 2016 року температура денна стала плюсовою тому прийняли рішення  поміняти металеву обшивку 34 підпор звісу на булат. Ця робота була завершена у середині лютого.

 

Підчас революції Гідності на Євромайдані 2013-2014 років не залишався спостерігачем, а прийняв по мірі можливості участь. Здоров’я не дозволяло бути на передових позиціях барикад, тому вирішив допомагати в силу своїх можливостей. За цей час три рази, по декілька днів, відвідував Майдан, допомагав забезпечувати польову кухню Майдану дровами, продуктами та одягом. Польова кухня Миколаївського району знаходилась у підніжжя торгового комплексу «Глобус», та рядом з вулицею Інститутська. Ночувати випадало будь-де, в основному перебивався у КМДА. Вносив також свій доброчинний внесок для допомоги Майдану.

 

Підчас бойових подій на Донбасі займаюся волонтерською роботою в селі. Організовував збір коштів та продуктів для бійців АТО. Проводив колективні зустрічі з бійцями підчас їх короткотермінових відпусток у рідному селі. 

 

Підчас Революції Гідності найбільш пам’ятним днем для мене стала зустріч Нового 1914 року прямо на Майдані в присутності майбутнього героя України Василя Кіндрацького, головного мисливця району Михайла Адама, поварів та обслуги польової кухні з Миколаєва. У цей час ми чекали і Василя Шкляра, але з невідомих причин він не прийшов.

 

Підчас вуличних бойових сутичок 20 січня, між майданівцями та міліцією польова кухня та палатки були спалені, однак в короткий термін все це було відновлено. Останній раз підчас поїздки прийшлось бачити на власні очі жахливі наслідки цих кривавих протистоянь.