Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Для одних Атлантида, а для інших – Вавилонія.(Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 12 серп. 2015 р., 09:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 вер. 2015 р., 10:35 ]

Недавно мені пощастило прочитати книжку Анджея Хцюка "Атлантида. Розповідь про Велике Князівство Балаку". Справді пощастило, бо я отримав найвищу насолоду від щирих і правдивих спогадів поляка про його життя в Дрогобичі у 1920-30-х роках. Окрім досконалої літератури, чудових описів Карпатських гір, міст Дрогобича, Борислава та Львова, життя польських та єврейських родин, окремих людей, особливо письменника і художника Бруно Шульца, який був його учителем, я знайшов там багато цікавих деталей і фактів, про які не знав, бо в радянський період вони замовчувалися або подавалися у спотвореній, вигідній для більшовиків інтерпретації. Сподіваюся, що подані тут деякі витяги з книжки Анджея Хцюка з моїми лаконічними коментарями викличуть у читача певний інтерес.

 

Почну з пояснення щодо заголовку. Автор назвав свою книжку "Атлантида", маючи на увазі, що це була квітуча держава, якою правили могутні володарі. Можна погодитися, що для поляків підлегла їм частина України була Атлантидою. Проте для українців вона була скоріше тим, чим була Вавилонія для євреїв – країною, яка знищила юдейське царство, владу, спалила Господній храм, а євреїв забрала в полон (десь так Польща поступала відносно окупованої нею частини України).

 

Описуючи з любов'ю досить заможне життя своєї родини та його друзів-поляків у Дрогобичі, автор показує й іншу сторону тогочасної Польщі: "Проте це Князівство Балаку не було лише якоюсь Аркадією, сповненою вічного щастя і чару. Біда тут часом аж пищала, не дурім себе з відстані споминів, які все подають у рожевих барвах і перемінюють пропорції на милі й чудові. Коли ми з братом Тадеушем і Тоньком Красульським, львівським батярем, перемитником і бабієм, утікали на лижах до Угорщини (від НКВД і мобілізації до Червоної армії – В. Ш.), то останню ніч у Польщі провели в бідного українського селянина на кордоні. Він мав халупку як на курячих ніжках. У єдиній кімнатині тулилася його родина (жінка і троє дітей) з однією коровою, що виглядала так, ніби вдало пройшла лікування в Косові (у книжці зазначено, що в Косові лікувалися від ожиріння – В. Ш.), з курми, псом і мільйонами бліх, які однаково жерли всіх присутніх. Ми дали йому немало не потрібних уже злотих, кілька доларів, бо ризикував і був бідний, аж хтілося плакати. Він відразу побіг у село по ковбасу та горілку і так мав свята, бо то якраз було Трьох Царів, або їхній греко-католицький святвечір, а в хаті нендза аж пищить. Ми пили ту горілку з єдиної шклянки з-під гірчиці, ковбасу й мамалиґу їли ложками, бо виделок на всій господарці не було зовсім, ножі тільки два, і то тупі як біда, бо їх використовували ще для багатьох інших речей. Той хлоп потримав нас день, – а з його хати совєтські патрулі було видно неозброєним оком, – побажав нам усього найліпшого, а в кінці сказав: «Чорта за Польщі, але тепер ше гірше». Що значило: до дідька зле було нам за польських часів, а тепер іще гірше. "Та жеби та зла Польща вернуласі назад, то ми би сі молили і молили...". Що це, як не польська Вавілонія для українців (її потім замінила ще гірша – більшовицька)? Так жили українські селяни у польській державі, яка панувала на тих землях уже майже п'ять століть.

 

Аж проситься сюди портрет польського урядника Ґриля: "Колись то був хлоп, як шафа, об’ємом, мов цистерна фірми "Карпати", з величезними вусами, бачками і сивою щетиною, яка одразу вкладалася легкими хвилями, якщо пан Казьо не мав часу або грошей на перукаря, аби постригтися. Із гусарських часів у нього залишилася схильність до моцних задів. Не кінських, а бабських. Не раз він зупинявся на вулиці, вражений, і, аби відігнати несподівану спокусу, аж очі затуляв собі рукою і шепотів в екстазі: «Боже, шо за дупа!»

 

Така картинка настільки збивала хід його думки, що відразу після цього він запитував:

- Ага, а про шо то я говорив?

- Про дупу, – підказував я чемно, бо старших треба поважати. /…/

 

Ґриль був рільничим інструктором у старостві, їздив по селах і щось там радив селянам (переселеним сюди полякам, що мали сприяти ополяченню окупованих українських земель – В.Ш.), хоча його інспекції та поради зазвичай виглядали так само:

- Ну і як там, Кульчицький (чи інше прізвище), корови не поздихали?

- Хвалити Бога, нє, здорові.

- Ге, ге, зара’ видно руку майстра. Недармо вчора пан староста говорив до мене: якби не той Кульчицький, то би в нас і молока не було. Ну, а нема в пана чого напитисі? Бо зимно (або гаряче) як холєра, а ми з дороги. Пан знаний із тих своїх наливок. Пестківка того зарази, пане Анджею, така, шо і сам Франц Йосиф ліпшої не пив. Нє, ті келішки, жи пан витягає, то для дітий, дорогий пане Кульчицький, тілько горло мучи’сі від ликання. Келішок муси’ мати свою міру. Ота шклянка то вже більше відповідна. Ну, а ті караїми у вас в селі пищат, нє? Зах’тілосі їм: "Ще не вмерла Україна від Харкова до Берліна"!

- Ано, шось там повідают, прошу пана інспектора, жи нас, шляхту, будут різати перших. Алі пан знає, як то єст: то такі самі люди, як ми".

 

Отут вперше я довідався, що поляки обзивали нас "караїмами" – таким, виявляється, було їхнє зневажливе прізвисько для українців. Далі зустрічається й такий шедевр, як "караїми, грані в тризуб". Якось після перемоги польської футбольної команди "Юнак" над українською "Тадзьо Зайст правив такої:

- Брати слов’яни, воістину послухайте, шо я вам вповім, пастухи, караїми, грані в тризуб (виокремлення жирним моє – В. Ш.): тепера ми разом, цузамен, до ґліду, копиляки, тєгнем за "Юнаком". Якби "Україна" виграла, то ти би, чоловіче, гівно видів, а не добрий матч в Дрогобичі, а так приїдут ту’ і "Рух", і "Вісла", і "ЛКС".

 

Але повернемося до Ґриля, який "…був також інспектором Спілки Загродової Шляхти. За мету собі вона ставила реполонізувати шляхетський елемент, розсіяний в українському морі на Підкарпатті. Передусім спиралися на родову гордість кожного з них, бо кожен у скринях мав якісь старі грамоти і нобілітаційні документи, не раз надані ще за часів Стефана Баторія або й раніше. І він почувався чимсь вищим, ніж простий хлоп Кузьма, Василюк чи Грицик. /…/

 

Різних Хмелінських, Лозінських, Васильковських, Врублевських і Хшонстовських реполонізували, вивозячи їх на екскурсії до Познані та Кракова, давали їм корів за зниженою ціною, і це для селянина було настільки вирішальним моментом, що навіть різні Бондарчуки і Лиски приходили питатися, чи їх би теж не прийняли до тієї організації, що дає корови задурно".

 

На цих теренах з ХІІІ століття мешкало багато древніх родів української шляхти гербу Драго-Сас, які мали прізвища, що закінчувалися на "…ський" і які походили від назв населених пунктів: Кульчицькі, Сілецькі, Ступницькі, Гошовські, Літинські, у тому числі й Лозинські, Врублевські, Васильковські. Після польської окупації, а потім і після австрійської їх різними способами позбавляли шляхетських звань і привілеїв. Зрештою їхні доведені до злиднів потомки готові були ополячуватися навіть за дешеву корову.

 

Продовжимо про інспектора: "Отож ми з Ґрилем їздили по селах і закладали нові осередки СШЗ або відвідували старі. /…/ Приїхавши до Кропивника, Ґриль, за допомогою поліціянта, якого взяв із Підбужа, і безцеремонно піднятого у цій справі солтиса, наказав скликати все село. Коли всі стояли на луці за ґміною, Ґриль виліз на якусь бочку й, енергійним рухом руки віддавши честь присутнім, закликав:

- Браття мої у Христі й у гербі! Сам маршалок Ридз-Сміґлий вповів мені тиждень тому: колишній цісарський гусаре Ґрилю, їдьте до Кропивника і від мого імени маєте там провести бесіду зі всіма родаками. А отже, беруся до тої бесіди, і слухайте, як в церкві пароха. Чи видите то сонечко золотисте понад полями і горами? – Всі подивилися, сонце справді було, отож юрба зашемрала: "Каже, є" (Тобто: "Є так, як каже!"). – Чи чуєте той струмок, шо дзюркоче ту’ близько по найладніших у світі камінчиках кропивницьких? – Він перервав, а вони наслухали. Струмка не чули, бо був далеко, але знали, що струмок дзюркотить і що є за дорогою, отож все було так, як мало бути. Буркнули голосніше: "Каже, є". – Чи видите того поліціянта, що стоїть отам?

 

Тут юрбою пройшла неспокійна дрож, бо поліціянт був недалеко, близько і курив собі цигарку. А який хлоп у Польщі любить поліціянта чи згадку про нього? Однак барвистий стиль Ґриля не суперечив хлопському розумові, бо поліціянт був тут, тим-то і на цей раз буркнули, хоча трошки тихше: "Каже, є!"

- Чому так є? – спитав Ґриль. – Чому ту’ є і то сонце золоте, і той струмок, що дзюркоче недалеко звідци, і той поліціянт, оплот нашого ладу і права? Ну, чому, кажіт?

 

Мовчали. А він витримав павзу, як добрий актор, і виразно прорік:

- Бо Господь Бог так хоче!

 

Та проста аргументація промовляла до їхнього розуму. Ніби таке просте, а проте не кожен впав на цю гадку. Отож схвально покивали головою.

-А чому ту’ є Польща, а не жадні Совіти чи націоналістична Україна або Парагвай? Бо Господь Бог так хоче. І, курва ваша мать, добре затямте: хто проти Польщі, той проти Бога. Ану записуватися до Спілки Шляхти Заґродової!

 

Так ми заклали осередок СШЗ у Кропивнику. Якби Ґриля 1939 року не застрелили більшовики, нині він міг би робити кар’єру як окружний партійний організатор. А може, навіть був би міністром сільського господарства".

 

Як бачимо проводилася агресивна полонізація: і переселення польських селян на українські землі (саме таких переселенців воїни УПА намагалися примусити повернутися назад до Польщі, щоб віддати захоплену ними землю селянам-українцям), і оплачувані державою всілякі спілки та організації, аж до переманювання бідних селян дешевими коровами.

 

Жодного разу у своїй книжці Анджей Хцюк не виказав негативних проявів проти українців. Як на мене, то він писав правду і тільки правду, хоча інколи вона для нас є малоприємною. Наприклад, бідний український селянин, у якого не було виделок ані шклянок замість того, щоб купити щось необхідне для господарки, на "халявні" гроші накупив горілки та ковбаси, що негайно було спожите. І він далі залишився без нічого, лише з худою коровою та мільйонами бліх. А чи складно було нагострити ножі мешканцеві Карпат, де незліченна кількість каміння, придатного для цієї справи?

 

Неприємні роздуми викликає і таке: "...А ось біжить молодий усміхнений смаглявий інженер Хомишин. Його стрийко був греко-католицьким єпископом у Станіславові й войовничим українцем, а цей у вільний час, що зоставався йому після викладання у Технічній Школі та суддівства на футбольних матчах, якраз був войовничим поляком".

 

Григорій Хомишин як єпископ Української греко-католицької церкви відстоював прозахідну орієнтацію. В роки національно-визвольної війни проти Польщі надав приміщення для Національної Ради ЗУНР в Станіславі, активно закликав населення до вступу в Українську Галицьку Армію, направляв в УГА священиків для служби капеланами. Після другої окупації Галичини був заарештований більшовицькою владою за те, що був прихильником утворення самостійной української держави 30 червня 1941 року і після катувань та жорстоких побоїв помер у київській тюрмі. 27 червня 2001 року зачислений папою Іваном Павлом ІІ до лику блаженних. А його племінничок став войовничим поляком. Чи не маємо таке ж сьогодні, коли деякі генетичні українці стають запеклими москвофілами-шовіністами?

 

Автор з симпатією пише про своїх гімназійних вчителів, хоча з моєї точки зору не всі вони на те заслуговували: "Славко, що мешкав навпроти монастиря капуцинів, назавжди закарбувався у моїй пам’яті в такій сценці: він був великим українським націоналістом і стверджував, що поляки всю наукову термінологію взяли з української, яка є найдавнішою мовою світу. /…/ Той самий Славко при переписі населення мав чудову сцену з Кравчишиним (вчитель-українець – В. Ш.), який проводив цей перепис у класі. Кравчишин спитав його про віровизнання.

- Греко-католицьке, пане професоре.

- А національність?

- Українська.

- Нема такої національности, – непереконливо пояснював математик, – є тільки русини. Як я, – додав, бо був польським лоялістом, не завжди, може, ним був, але тоді так говорив.

- Звичайно, є, і я є українець, – гордо сказав Славко.

- Нема такої національности, – підвищив голос Кравчишин. – Я маю тут тринадцять русинів – і всі є греко-католиками.

- Якщо всі греко-католики є русини, а ви мусите записати мене як русина, то прошу подати, що я є русином віри Мойсеєвої, – впирався на знак протесту Славко.

 

І так в кінці року у шкільному звіті було надруковано, що в четвертому класі був один русин віри Мойсеєвої. Славко пишався своїм протестом, а ми вважали, що він мав рацію, так чинячи".

 

Польський уряд забороняв вживати слово українець, а називав нас русинами. Це ж робили й москалі, тільки твердили, що ми не українці, а малороси. І одні, і другі намагалися довести, що немає єдиної української нації, а є русини і малороси.

 

Ще одна польсько-українська історія: "Незадовго до війни у нас мешкав Ромко Сенишин. Його батько, керівник школи у якомусь чималому селі недалеко від маєтку Йоштів, говорив глибоким басом. Від нього Ромко успадкував чудовий баритон і був опорою гімназійного хору. /…/ Ромків батько був русином старого гарту, польським лоялістом, польським державним службовцем, зрештою, тим-то українцем себе не вважав. Мати Ромця була полькою, тіткою сестри мого майбутнього швагра, отож Ромцьо почувався поляком. Однак підо впливом друзів-українців із кожним місяцем ставав дедалі більшим націоналістом. Коли якось він тішився, що до Дрогобича прийдуть німці й створять там незалежну Україну, старий Сенишин без слова підійшов і вдарив його в лице. /…/Не знаю докладно його долі під час війни. Здається, Ромко був у війську чи в українській партизанці, як німецький в’язень добрався до Британії. Але там одружився з полькою і вже пропольських переконань не змінив. Має кількох дітей і активно працює у польських громадських організаціях. Зазвичай багато говориться про привабливість польської культури і про її вплив на наших сусідів, натомість мало враховують, що чужоплемінців найліпше полонізували наші польські жінки. Ромко і його батько є тут чудовим прикладом".

 

Мабуть, виконала свій обов'язок перед батьківщиною й інша полька: "Зося, ходила до гімназії, і я навіть якийсь час був її репетитором. Вона знала, що подобається мені, отож вбиралася гарно і в тих провінційних умовах навіть провокаційно. Готувалася здавати малу матуру екстерном, була великою харцеркою і ненавиділа українців, через що я завжди з нею сварився. Оборона Львова, кричала, той терор по селах, тут має бути Польща! Добре, відповів я, але це також і їхня земля, вони живуть на ній, як і ми, століттями, мають на неї право і, як ми, її люблять. Треба знайти якийсь розв’язок, не знаю, федерацію, Гадяцький договір чи щось таке.

-  Договір? – кпила. – Мій тато перевернувся б у гробі.

 

Під час другої німецької окупації – бо перша тривала у Дрогобичі лише кілька днів, коли Росія, бита німцями, відступала із цих земель, – Зося-харцерка вийшла заміж за великого українського націоналіста".

 

Коли вже зайшлося про українських націоналістів, то заслуговує бути наведеним тут і таке: "Славко Кобрин загинув, коли українське формування, до якого він зі свого патріотизму зголосився добровольцем, збунтувалося проти німців, бо ті їх використали й не дотримали обіцянок".

 

Трапляється, й теперішні, нібито незалежні, українські історики пишуть, що оунівці колаборували з німцями. А ось поляк, який може мати до нас певні претензії, бо історія наших стосунків була дуже складною, пише, що німці їм щось наобіцяли, але, м'яко кажучи, обманули. Та ж ясно як Божий день, що ОУН сподівалася на німецьку допомогу у вигнанні з наших земель поляків та москалів і наступне створення Самостійної України. Коли ж нацисти не визнали Акт проголошення незалежності України 30 червня 1941 року і почали арештовувати членство ОУН, то українські воєнізовані загони повернули свою зброю проти них, а потім для цієї боротьби створили Українську Повстанську Армію.

 

Про польсько-українські стосунки свідчить і такий епізод: "На Сильвестра їду сам на нартах до Орова й Урича. Ніч проведу коло запаленого вогнища, знову відчуваю потребу самотности. /…/ Мама на мій план лише стенула плечима. Без слова спакувала мені до наплічника шмат маківника, який залишився зі свят, і кільце закшувської ковбаси, з пакунка від бабусі. Певно, надавала перевагу моїй самотній виправі, ніж танцям із дівчатами та горілці, бо якось усе не вірила, що я тоді не пив. Боялася тільки вовків і українців – щоб не зробили мені чогось поганого". В Дрогобичі тоді більшість мешканців складалася з українців, поляків і євреїв – їх було майже порівну. Як бачимо мама не боялася євреїв, тільки українців і вовків.

 

В іншому місці читаємо таке: "Маркевич … повів гімназіяльну дружину ім. Гетьмана Станіслава Жолкевського … форс-маршем до Трускавця, де від кулі українського терориста загинув Голувко. /…/ Плакали тоді всі, навіть старші від мене, трагізм тієї смерти відчували навіть деякі українці, не тільки поляки та євреї". Знову-таки, з одного боку українці (караїми, пастухи, туземці), а з іншого – поляки і євреї.

 

Хоча Тадеуш Голувко виступав за діалог та порозуміння з українцями, але він був соратником Юзефа Пілсудського, який проводив проти українців жорстоку політику, а у 1930 році започаткував репресивну акцію, названу пацифікацією. Саме такими діями польського уряду обурюється автор: "Правда, що українцям у Польщі належалася автономія, що вони не мали свого обіцяного університету. Правда, що польська політика супроти них часто була дурна і не раз підлягала найідіотичнішим хитанням і викрутасам. /…/ То їх били і копали, то любили. /…/ З одного боку, багато українських гарячих голів, навіть із моїх друзів, пробиралися на Закарпатську Україну, і наша охорона на кордоні вдавала, що не бачить отих нелегальних переходів; із другого боку, потім у тих, що поверталися, коли уряд отця Волошина впав, бувало, на тому самому кордоні стріляли. Такі дії не могли викликати вдячности українців. Тим більше, що Перемиська підхорунжівка, де було багато моїх друзів-поляків (я отримав звільнення на навчання), послала на Закарпатську Україну кілька чот підхорунжих, перебраних на цивільних, які – вдаючи українців – висаджували мости, залізничні станції, аби створити враження, що населення там невдоволене владою отця Волошина і що єдиним способом повернути спокій у тому справді чудовому краї, де люди тихі, добрі й у найліпшому значенні слов’янські, було віддати його угорцям, – що, врешті, сталося (чи не в поляків навчилися енкаведисти переодягатися за упівців і чинити в українських селах жахливі злочини, а потім приписувати їх бандерівцям – В.Ш.?).

 

Правдою було й те, що молочарські кооперативи, зорганізовані в управління "Маслосоюз" у Львові, мали велику підтримку держави і великі податкові знижки, що часто доводило до шалу діячів Малопольського Молочарського Союзу (автор так називає заснований у 1905 році Союз руських молочарських спілок, який у 1907 році перейменований на Крайовий молочарський союз "Маслосоюз" – В. Ш.), який такого сприяння не мав і боровся з труднощами, змагаючись не тільки з власною польською владою, але й із конкуренцією «Маслосоюзу», який хотів знищити ММС.

 

Із другого боку, наша влада влаштувала пацифікацію. На теренах Східної Малопольщі не було православних церков, а отже, у нас не відбувалася та ганебна акція забирання церков під католицькі костели, але пацифікації були, і навіть самі поляки зі страхом розповідали про них. Я сам, малий хлопчисько, бачив таку картину.

 

Коло корчми Пуца за Гіркою – відразу коло дороговказу, який як бик показував, що до Трускавця шість кілометрів, – стояв ескадрон кавалерії Корпусу прикордонної охорони. Солдати, не злазячи з коней, курили і розмовляли, офіцери, звісна річ, були в корчмі й там напевно не полоскали зуби, а під дороговказом – повторюю: який як бик показував, що до Трускавця шість кілометрів, – стояв собі спокійно вахмістр і чекав. Над’їхала бідна підкарпатська фіра. /…/ Вахмістр ввічливо спитав селянина:

- А куди до Трускавця, батьку, і як далеко?

 

Простий селянин подивився здивовано на вахмістра, котрий стояв тут-таки коло дороговказу, що давав відповідь на те питання! Мовчав. Вахмістр повторив питання лагідним тоном. Тепер селянин відповів:

- Туда, пане, до Трускавця, шість кілометрів.

 

Вахмістр посміхнувся і кивнув селянинові, аби підійшов до нього. Коли той підійшов, вахмістр ляснув його по обличчі.

- Куди до Трускавця? – верескнув.

- Туда, пане, до Трускавця, – відповів той, потираючи вдарену щоку.

 

Вахмістр знову його вдарив. Я стояв ніби соляний стовп, вражений несправедливістю. Ніхто мені того не розповідав, я сам бачив, присягаю.

 

Та забава повторилася кілька разів, аж нездогадливий селянин зрозумів, про що йшлося підофіцерові, і відповів по-польськи. Коли він зробив це, вахмістр подав йому цигарку, якої, зрештою, селянин не взяв, і якби взяв, я б його засудив. Найцікавіше, що ті невинні забави молодшого офіцера відбувалися при схвальному хихотінні солдатів. Я плакав від сорому за все і вигукнув:

- Пане, і вам не сором таке робити?

 

Він подивився на мене, ніби досі не бачив, удав здивування і спитав:

- А ти що? Також українець?

- Ні, поляк. Тільки негарно так робити, як ви зробили, пане. Мені соромно за вас!

 

Він засміявся і подлубав у носі. /…/

-Та пощо ви таке робите, пане? – крикнув я, а він удав, що біжить за мною, аби вліпити мені кілька разів паском звідки ноги ростуть, отож я дав драпака до лісу, що його напевно знав ліпше, ніж він.

 

Я повернувся додому, вражений, обурений, і пожалівся матусі. Вона вислухала мене, зітхнула і знову повторила своє:

- Діти мої, як я за вас боюся. Така поведінка з ними нічого доброго не принесе.

- Ну добре, але чому він таке зробив? – кричав я, розпалений, обурений тим випадком. – Польський солдат може бути свинею?".

 

Під час пацифікації побиття було найменшим злом. Військовики і поліцаї грабували селян, ґвалтували їхніх жінок, спалювали хати і навіть цілі села, нищили будинки "Просвіти", розгромили десятки крамниць "Маслосоюзу", траплялося немало вбивств.

 

Тому керівництво Організації Українських Націоналістів відреагувало на державний терор зі сторони Польщі подібним чином і вирішило здійснити атентат проти Голувка, якого вважали прихованим польським шовіністом – поплічником Пілсудського. Вирок виконали члени ОУН Василь Білас і Дмитро Данилишин. В книзі про них сказано: "Про Біласа і Данилишина пошепки говорили одні одним зі страхом і жахом, і те, що вони робили, було правдою".

 

Подальші ліквідація оунівцями секретаря Консульства СРСР у Львові Майлова за голодомор в Радянській Україні і вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, який керував політикою пацифікації українців у 1930-1932 роках, а також подальші суди у цих справах примусили звернути увагу світової громадськості на українське питання. Навіть польські газети писали, що коли Україна має таку відважну і жертовну молодь, то не можна ігнорувати українських проблем і домагань.

 

Про безглузду політику Польщі Пілсудського проти українців Анджей Хцюк говорить устами своєї мами: "Ох, чому наша політика була така дурна? – запитує вона. – Чому ми не вміли більше їх до нас прихилити, треба було їх не денаціоналізувати, але прихилити на свій бік, бо тут кожен староста чи воєвода приходив і вже запроваджував нові порядки. Таж то брати. І так усе завалилося, і їхній дах, і наш, а бандита скористав. І що лишилося з України?".

 

Наводить він і думки сенатора Речі Посполитої Олевінського, який "стверджував, що війна неминуча, що в уряді є сили, які перед лицем конфлікту хотіли б якось прихилити до себе українські маси або принаймні заручитися їхнім нейтралітетом. Погоджувався з нами, що політика щодо українців була дурнувата і що не всі українці розуміють спільну небезпеку. "Знаю, що це пізно чи навіть запізно, але ліпше пізно побачити свої помилки, ніж ніколи".

 

А чого вартий монолог Бруно Шульца, учителя і навіть друга, якому Анджей Хцюк присвятив у своїй книзі цілий розділ:

 

"Із вулиці Бартоломея, на продовженні якої стояла українська – державна – гімназія ім. Івана Франка, вийшли ставні юнаки в шароварах, у сап’янових чоботях із халявами, у сорочках, вишитих на грудях і рукавах, говорили українською і сміялися. За ними, бо вони йшли швидко, бігли малі в одностроях, подібних до наших харцерських чи зухівських, – це був «Пласт» і пластуни. За шиєю у них кольоровими плямами блищали хустки, у декого замість хусток були зав’язані гуцульські крайки, подібні до тих, які й ми носили, тільки, може, вибирали такі, де було більше жовтого і блакитного кольорів. Вони зав’язували їх на шиях як краватки, двічі-тричі обвивали їх збоку від пряжки паска, як колись шляхта слуцькі паси. Співали якусь харцерську мелодію, але слова були українські.

- Чи то польська пісня? – зацікавлено спитав Шульц.

- Так, тільки слова українські, – пояснив я.

- Ну, бачите, – знову зупинився він після кількох кроків, ніби для довшої тиради. – Польща мала дати їм автономію, але не дала; мала дати їм університет, але не дала. Політика, політика... жодні політичні завоювання, перемоги, потуги, домінування не є тривалі. Рим зброєю завоював Грецію і Юдею, але грецька культура завоювала Рим, вона вижила, а не Рим. Варвари завоювали Рим, але їх завоювала культура Риму. Зараз немає Риму, нема варварів, але всіх нас сформувала латинська, юдео-християнська, цивілізація. Так само було й у Вавилоні, скрізь, бо інакше не може бути. А що ж би поганого сталося, якби ми дали їм той університет? Хіба мало у Львові кам’яниць і великих будинків? Зрештою, можна було збудувати нові. Саме польська держава повинна була дати на це гроші, дати саме на незалежний український університет. Знаєте, що би тоді було? Чуєте? Українці з Совєтської України, з Румунії, з Білорусі, з Югославії, з Угорщини і Чехословаччини, з Канади, Америки, Німеччини й Аргентини тягнулися би до Львова, щоб студіювати у своєму університеті. І студіювали б тут, проводячи в місті чотири, п’ять, шість років життя, найкращих років життя, і поверталися б до своїх сторін. І що? Знаєте, що? Чуєте? Чому цього не розуміють наші смішні владоможці у Варшаві? І скрізь росло би добре польське ім’я, думка про нас, про наше дотримання домовленостей і обіцянок їм даних – прецінь Петлюра був польський союзник, а потім його вояків у нас інтернували. Говорили б про нашу толерантність, про наші звичаї, про музеї, художні галереї, театри, костели, про нашу кухню, про нашу горілку, про наші манери, про жінок – вони за ті університетські роки у Львові, навіть якби не хотіли, набрали би Польщі повні очі й серця. /…/ Знаєте, який би то був навіть політичний капітал, якби за десять-двадцять років у цій частині Европи сотні тисяч української інтелігенції могли сказати: Ох, ото були часи у Львові! То ви були у Львові? – запитували би такого. Ну, аякже, я там навчався в українському університеті, який поляки нам обіцяли і були єдиними, що нас не обдурили і не гнобили. А ті польки? Я пережив там першу любовну пригоду, – розчулювався б такий, – ох, той біґос, та горілка, та львівська опера, ті матчі, той львівський гумор! Пане, – Шульц зловив мене за вилогу маринарки, в очах у нього була майже одержимість, я злякався того вибуху, – ви знаєте, що би то було, що би то значило? Не можна ненавидіти місто і людей, що в ньому мешкають, якщо ти у тому місті навчався. Не можна ненавидіти тло своєї молодости… Ох, кажу вам, змарновано нагоду, яка – аби’м не мав рації – помститься...".

 

Не залишає автор поза увагою і московських окупантів: "Новими квартирантами були тепер більшовики. У помешканні Турків розквартирувався якийсь совєтський лейтенант, який на нове місце поселення приїхав із жінкою, з дитиною, з бабушкою і з собакою. Він постійно ходив у брудному мундирі, бідне помешкання в офіцині здавалося йому вершиною розкоші. Такі речі, як машинка для мелення м’яса, грамофон і радіо, – падажді, Саша, Ріґу можна паслушать, – були для них відкриттям! Поводилися вони дуже спокійно і тихо, прослизали через подвір’я, щоб якнайменше заважати, і це було зовсім інакше, ніж в інших сусідів, де нові квартиранти поводилися по-хамськи гучно, у чоботах переможців і з графськими вимогами, хоча були ще більшими мужиками, ніж наші квартиранти. Якось під їхні вікна пішов трирічний Єндрик, хоча ніхто його не намовляв, і, зіп’явшись на пальці, крикнув до них: "Живе Алмія Польська хай!" На що їхній пес страшно розгавкався, аж його лейтенант Андрушко швидко заспокоїв ще швидше знятим з ноги чоботом. Нам ті їх поморщені й низькі халяви здавалися страшенно смішними".

 

Мабуть найдосконалішою характеристикою радянським офіцерам та й усій Червоній армії буде таке: "Останнім за моєї пам’яті квартирантом був один майор НКВД, якого нам, як і того лейтенанта, призначила нова влада. Він мешкав в одній кімнаті у нашому домі й часом навіть заходив до нас побалакати. Це був високий і пристойний чоловік, у нашому домі він поводився бездоганно, був навіть досить чистий і не смердів, як усі совєти". Як бачимо, дрогобичан не так вражав їхній брудний, вицвілий одяг, не портянки, не хамська поведінка, а запах. Совєти смерділи! Стосовно майора, який не смердів, то цьому є пояснення: "Через кілька днів майор признався, що його звати Олейнічак, що він походить із Плоскірова і що розуміє кожне польське слово. Після хвилини цілком зрозумілого замішання попросив, щоб його не боялися, але щоб також не зловживали його приязню і польськістю".

 

Не церемонилися смердючі друзі Гітлера, що зліквідували разом з ним Польщу, і з місцевим населенням: "НКВД провів у нас обшук, бо шукали нас, щоб ми з’явилися на призов. Зривали підлоги і розвалювали печі, але нас не знайшли. /…/ Під час дальшої совєтської окупації росіяни відібрали у батьків їхню посілість, вигнали їх із дому і, відмовивши видати совєтський паспорт, прирекли їх на поневіряння з «паспортизацією». Особа, яка не мала паспорта, не мала права перебувати у жодній місцевості довше ніж 24 години. Батьки, прецінь похилого віку, бо батькові вже давно минула сімдесятка, немічні, мусили впродовж багатьох місяців тинятися пішки довкола Дрогобича, спати у знайомих поляків та українців по довколишніх селах, часом і в полі. І щойно – о іронія долі – напад німців на Росію у червні 1941 року дозволив їм повернутися додому". Прошу звернути увагу, що наші історики як правило пишуть про напад на Радянський Союз, а поляк пише правду – "напад німців на Росію", бо Радянський Союз фактично був не чим іншим, як Російською більшовицькою імперією.

 

Коли почалася війна, відомство Берії наказало негайно розстріляти усіх "політичних". Анджей Хцюк про це пише: "Її сестра посивіла за одну ніч у віці тридцяти з чимось років. Вона сиділа в Бригідках у Дрогобичі, і 22 червня НКВД сказало в’язням, що їх випускають, збирайтеся "с вєщамі". Коли натовп в’язнів стояв на подвір’ї тюрми, з вартівних веж почали стріляти кулемети. Тітка Лежонів цілий день пролежала під трупами, вночі вибралася з-під них і лісом, через Гірку і Тепцюх, прийшла додому в Борислав. Її привітали словами: "Боже, ти зовсім сива...". Кати-енкаведисти творили жахливі мордерства з 22 до 29 червня 1941 року. За цей час у Дрогобичі було закатовано 1200 осіб, абсолютна більшість з котрих – українці.

 

Дотепно, з легким гумором написаний розділ "Про попів і попадей": "Оскільки на наших теренах явище одруженого греко-католицького клиру впродовж століть було чимсь нормальним, тим-то у нас ніколи не було чути анекдотів про попадей чи целібат, за винятком жартів: ти, син польського ксьондза, або ти, син греко-католицького священика, але в другому випадку, витримавши павзу, треба було додати: позашлюбний, бо шлюбний був повсякденним явищем. Тому я ніяк не можу зрозуміти закидів, що священики повинні жити в целібаті, оскільки їхні дружини й діти, а також матеріяльні справи відволікали би священиків від виконання духовних обов’язків.

 

Судячи з авторитету, який серед своїх вірних мали священики східного обряду, тобто греко-католики, думаю, що русинів чи українців наближало до своїх священиків не тільки почуття солідарности, що вони є національною меншиною, а це завжди об’єднує, але й факт, що, будучи одруженими, їхні священики могли ліпше зрозуміти багато людських проблем і дати щодо них пораду. Натомість напевно можу ствердити, що думці про наш клир та його ітаgе більше зашкодили господині й зрідка коханки або позашлюбні діти тут і там, ніж пащекуваті відьми, попаді завдали шкоди клирові греко-католицькому, бодай тому, що шлюбна єндза є чимсь природнішим, ніж навіть найтактовніша коханка польського ксьондза. Тим більше, що в малому містечку було важко зберегти тактовність у таких справах. Знаю випадки, коли парохові, який удома мав відьму і єндзу, сипали більше грошей на тацю і нижче кланялися: нещастя зближує.

 

Якось старий Геврик, коли ми разом колядували і по-польськи, і по-українськи, залежно від дому, а говорилося про занадто довгі проповіді, сказав так:

- Та най він си в церкві довго говорит – мусит мати якусь нагороду за то, жи вдома то вона командує, а він сидит тихо. Бо в церкві то він пан і господар, а вона  ноль – то най потримає її, холєру. Зрешта, я також приходжу до церкви, аби си відпочити від трайкотання мої старої – якось в церкві думки собі поукладаю, заспокоюся і вже знов можу тягнути той засраний віз, тобто життя".

 

Є добра згадка й про митрополита Андрея Шептицького, 150-річчя від дня народження якого Україна відзначала цього року, в тому числі відкриттям за участі Президента пам'ятника у місті Львові: "Доля цієї землі завжди була трагічна і повна крові, а також неймовірного переплетення сліз із усмішкою. Тиші, сонця і спокою тут не бракувало, але їх було не надто багато. Та завжди у цьому краю багатьох народів і культур, багатьох орієнтацій та ілюзій, багатьох узаємних кривд і віроломства, провин, звинувачень і перебільшень у найтемнішій ночі не бракувало справжньої братньої любові та справжньої людяности, не раз просто монументальної, що аж межувала зі святістю. Ось митрополит Шептицький, син поляка і польки, Фредрівни прецінь, але українець за вибором і головний прапор українського націоналізму, за першої совєтської окупації ховає у себе в катедрі Святого Юра небожа і його колег, польських офіцерів. Пізніше через його руки, як розповідав мені в Откомбі сам примас К. Гльонд, ішли великі гроші з Ватикану на допомогу для євреїв, що переховувалися по монастирях (греко-католицьких – В.Ш.)".

 

У радянській школі, коли йшлося про винахідників, то на першому місці завжди були росіяни – Можайський, Попов, Черепанови, – потім скромненько згадувалося, що літаками, радіо, паровозами цікавилися також десь за рубежем, а про українських винахідників взагалі не говорилося нічого, або робили з них росіян, так, як з Івана Піддубного зробили "русского борца".

 

Лише в роки перебудови я прочитав про українського козака Юрія Кульчицького, який крім багатьох героїчних вчинків заснував першу в Європі "каварню". І про це згадує Анджей Хцюк: "Не забули тоді й про земляка з наших самбірських сторін, Кульчицького, який зайнявся кавою і багато її хапнув із захопленого турецького добра: він мав військовий намет, обвішаний якимись гуцульськими килимами, і продавав у ньому каву, від якої несло горілкою за кілометр. На допомогу в інтересі були маркітантки в одязі з епохи Наполєона (бо іншого вже не було), і туди час від часу зазирали розігріті від піднесення рицарі й поганці, щоб остудитися лимонадом… Кава з горілкою була тільки для втаємничених".

 

Зовсім недавно я дізнався також, що першу у світі гасову лампу засвітили у Львові. А от поляк пишається тим і написав ще у 1972 році: "1853 року у Львові, у вітрині аптеки Міколяша було запалено першу в світі нафтову лампу, що її винайшов Ігнатій Лукасевич, який у своїй Хорувці коло Кросна перший дистилював нафту з ропи і там розробив свою модель лампи. /…/ Масово лампи Лукасевича виробляла віденська фірма «Дітмар», скоро і лампа, і фірма стали відомі на весь світ".

 

Багато ще можна було б подати цікавої інформації із книжки Анджея Хцюка "Атлантида…", але за браком місця треба закінчувати. З прочитаного можу зробити висновок, що і сто, і п'ятдесят років тому були поляки, які відносилися до українців з симпатією, так, як більшість поляків відносяться до нас зараз.

 

І ще: чим далі, тим більше переконуюся, що правдиву історію  пишуть таки письменники, а не професійні історики. Бо письменникове ллється з глибини душі, від самого серця, а професійний історик здебільшого заробляє на хліб і пише так, як  того вимагає замовник.