Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Чверть сторіччя пліч-о-пліч. (Автор: Лук'яненко Левко )

опубліковано 20 черв. 2014 р., 08:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 лип. 2014 р., 12:04 ]

Книга «Михайло Горинь. Вибране»

Познайомився я з Михайлом Горинем десь у травні 1966 року в Мордовському селі Сосновці в концтаборі N 7/1, куди його привезли з України відбувати шестирічне ув'язнення за антирадянську націоналістичну діяльність. Разом з ним привезли Михайла Масютка і Валентина Мороза Всі троє поводилися сміливо, з почуттям власної гідності, не уникали гострих розмов з чекістами та адміністрацією. Навпаки, самі нав'язували дискусії і викривали лицемірність офіційної політики. Ці патріоти принесли в неволю оптимістичний наступальний дух, який підносив у в'язнів віру в свою правоту та бажання її відстоювати.

 

Щоб пригасити оптимізм і пожвавлення українських націоналістів (які становили найбільшу силу в концтаборах), а разом з тим і всіх в'язнів, адміністрація почала вишукувати в нас рукописи і після короткочасних карцерних покарань наприкінці 1966 року запроторила до ПКТ (приміщення камерного типу, тобто маленька табірна тюрма) на шість місяців В. Мороза, М. Гориня, М. Масютка й мене. 

 

  

Під новий 1967 рік концтабір N7/1 розформували, і нас перевезли в 11 зону до містечка Явас. Там у ПКТ вже сиділи Михайло Луцик, Святослав Караванський, два грузини-брати Кобалії, єврей Юлій Даніель та ще чимало різних «порушників» режиму.

 

Через півроку більшість із нас опинилися у Володимирському централі. Там я сидів якийсь час з Іваном Кандибою, Михайлом Горинем і литовцем Вітасом.

 

Либонь, 1969 року мене, Гориня і Красівського посадили до малесенької 9-ї камери на 2 корпусі. Другий поверх цього корпусу був лікарняний, а на першому були карцерні камери та просто тіснющі душогубки. На площі 1,8 на 2,25 метра стояли три ліжка, тумбочка і катаринка («параша»). Проходи між ліжками були такі малі, що ніде ступити кроку та розім'ятися. Причому лежати на ліжку від шостої ранку до десятої вечора забороняли. Коли давали їжу, то один примощувався біля тумбочки, а двоє, сидячи на ліжках, ставили миски на коліна.

 

З тривалої практики й численних експериментів чекісти знали: якщо посадити групу людей на малій площі без можливості виходити, то між цими людьми стосунки спочатку холоднішають, а потім вони починають люто ненавидіти один одного. Отже, хотіли й нас, трьох лідерів українського руху пересварити й роз'єднати. Розуміючи мету російських шовіністів, ми все зробили для того, щоб у тих сатанинських умовах зберегти між собою добрі взаємини, які з виходом на волю переросли в дружбу та глибокі симпатії. Ми намагалися заповнити час книжками, навчанням та серйозними дискусіями, аби менше звертати увагу на тваринні побутові умови.

 

З невольничого життя я виніс такі спостереження. Люди, які потрапили в зону за спробу вирватися з СРСР за кордон, увесь свій довгий термін у зоні думають про одне: як вирватися з Союзу? Якщо його зловили на кордоні під колючим дротом, то він тепер читає журнал про авіацію та планерний спорт і готується перелетіти кордон на планері. Якщо його зловили на спробі перелетіти, він у зоні роками конструює човен, щоб переплисти кордон.

 

Люди, які були в бункері, розмірковують над поліпшенням конструкції бункеру. Хто воював за самостійність зі зброєю в руках, сміється з журналістів, самвидавним словом, на клапті паперу хочуть звалити комуністичну диктатуру. Бабтисти та єговісти вивчають свої релігії і вдосконалюють методи релігійної діяльності. Карні злочинці, які опиняються в політичних зонах, залишаються карними злочинцями.

 

Михайла Гориня ув'язнили за патріотичну пропагандивну діяльність, і таким він незламним патріотом, невсипущим шукачем нових методів боротьби відповідно до вимог часу залишився на все життя. Я особливо цінував у Михайлові аналітичний розум, проникливу орієнтацію в тій чи іншій політичній ситуації, та найбільше мені імпонували його державницькі устремління. За чверть сторіччя перебування в політичних концтаборах і тюрмах з українськими політв'язнями нової, післябандерівської генерації лише з одним чоловіком можна було кваліфіковано говорити про творення української держави цим чоловіком був Михайло Горинь.

 

Пам'ятаю одну дискусію, яку завели Горинь, Красівський і я в отій тісній душогубці. Вона в мене занотована майже дослівно (якщо кагебісти записали її на плівку, дуже цікаво було б послухати). Зіновій Красівський тоді поставив таке запитання: ми віримо в неминучість самостійності України, та чи боролися б ми, якби знали, що вона, Україна, згине?

 

Михайло Горинь: «Без сумніву, боровся б. Боровся б Левко, боровся б і ти, Зенку».

 

Зиновій Красівський: «За Лесею Українкою? Без надії таки сподіваюсь?»

 

Михайло Горинь: «За самою природою нації, даною Богом, інстинкт збереження роду штовхає людину навіть на безнадійну для неї справу, на очевидну смерть. Як у Франції за часів окупації. Як у нас, коли люди ішли в підпілля, ставали до нерівного бою. Як у Польщі. Там під час Варшавського повстання одного разу треба було перенести пакет з наказом через вулицю під обстрілом. Побігла одна дівчина (не чоловік, а дівчина!) куля звалила, побігла друга впала. Куля підкосила і третю й четверту. Упала п'ята. І тільки шостій вдалося перебігти вулицю і передати наказ за призначенням. Яка сила штовхала кожну із них бігти через смерть попередниць під німецькі кулі? Невмирущість нації через смерть одиниць ось що штовхало. Це саме штовхає і нас! А тому не треба припускати думки про згин України».

 

 

Тоді ж, у 9-ій камері, ми багато розмірковували й над тим, як пробуджувати у наших людей національну свідомість, будити оту силу, що штовхає на самопожертву. Горинь виношував плани, як через окремих патріотів піднести свідомість цілої нації. «В нашій історії, казав він, ми мали славних лицарів, готових померти за Вкраїну, але самостійності вони не здобули. Окремих героїв мало. Я розумію, що за такого жорстокого контролю ми маємо обмежені можливості впливу на українську людність. Але суспільство не може постійно перебувати в заціпенінні. СССР не здатний існувати весь час в ізоляції від світу, він опинятиметься дедалі в більшій залежності від Заходу, навіть через потреби виробництва. Суспільство стане ареною впливу різних сил, і однією з них будемо ми. Отже, рано чи пізно ми дістанемо шанс здобувати ідеологічні й моральні перемоги».

 

Час показав, що Михайло Горинь не помилився.

 

Від отих дискусій до звільнення з тюрми і нашої наступної зустрічі з Михайлом Горинем часу минуло чимало. Було те 1976 року в Чернігові.

 

Про намір Гориня приїхати до мене львівські кагебісти, звичайно, пронюхали і негайно повідомили про це чернігівським нишпоркам. Коли приїхав Михайло, ми мали постійних супроводжувачів на зеленому «бобику». Та й не тільки їх. Іноді вдавалося відірватися на якусь хвилину від «хвостів», і тоді десь за рогом обговорювали наші справи. Михайло запропонував створити самвидавний журнал. Я більше схилявся до поширення друкованих матеріалів окремими статтями та розвідками без звивання їх в один часопис. Михайло після моїх аргументів погодився, оскільки була важлива не форма видання, а кількість читачів, до яких дійдуть наші матеріали. Втім, згодом він видаватиме і нелегальний «Бюлетень Гельсінської групи».

 

Коли ми попрощалися в Чернігові, то не знали, що тепер вже зустрінемося аж у Кучинському таборі смерті. Проте й у зустрічі на волі не вірилося. Не пощастило нам на довгі розмови у Кучинській в'язниці. Не дали. Аж навесні 1987 року нас посадили на тиждень до однієї камери, і ми мали щастя відвести душу розмовами про Україну. Говорили про Союз, про імперію, про світ, а найбільше про те, що ось і настає той час, якого ми так довго виглядали з-за ґрат.

 

Згодом Михайла звільнили, а я ще поїхав у село Березівку Томської області на заслання У Львові активізувалася Гельсінська група, і в березні 1988 року Михайло Горинь запропонував мені очолити цю організацію вже під оновленою назвою Українська Гельсінська спілка Я погодився. Того ж року у серпні КГБ дозволив мені відпустку, бо в матері був інсульт. До мене в Чернігів знову приїхав Михайло Горинь, уже з В'ячеславом Чорноволом, і ми обговорили форми і методи діяльності, в нових умовах.

 

На початку 1989 року я повернувся в Україну, і відтоді ми з Горинем працюємо в одному напрямку, постійно відчуваючи дружнє плече один одного. Я відчуваю його надійне плече так само близько як і тоді, у тісній 9-ій камері, коли він ділився з нами своїми вистражданими думками про державність України.

 

І ще була у Михайла Гориня ідея, з якою він ніколи не розлучався у своїх мріях і роздумах про майбутнє Батьківщини. Це духовне єднання Галичини і Наддніпрянщини як запорука соборності української нації. Він болісно переживав денаціоналізацію наших східних земель, моральний занепад народу на козацьких просторах, де зробила свою чорну справу насильницька русифікація. Саме тому Михайло часто називав Україну пташкою з перебитим крилом і страшенно радів, коли там, на сході, раптом з'являлася людина такої могутньої патріотичної сили, що, здавалося, усі оті німі раби, знемагаючи, віддали їй по краплині свої останні найсвятіші почуття. Світличний, Дзюба, Руденко, Стус, Тихий, Марченко... Горинь тягнувся до них усією душею, скрізь подавав їм свою незрадливу руку галичанина. Так, як через квартиру Івана Світличного в Києві перейшли в 60-х роках усі патріоти (увесь тодішній цвіт нації), – так і львівське помешкання Гориня пройшли вони, як чистилище духовного гарту. Тому можна зрозуміти Гориневу радість, коли до свята Злуки йому вдалося організувати живий ланцюг єднання від Львова до Києва, який символізував єдність нашого народу по обидва береги Збруча. Але ніхто не знає, скільки разів довелося самому Михайлові долати отой шлях між Галичиною і Наддніпрянщиною, щоб збулося те незабутнє свято. Я переконаний, що та акція зробила величезний вплив на людей, які так одностайно віддали свої голоси за незалежність.

 

Взагалі Михайло Горинь має неабиякий талан консолідувати прогресивні сили. Не випадково він був і одним з організаторів Координаційного комітету національно-визвольних рухів народів СРСР, в якому за горбачовщини об'єдналися патріоти Вірменії, Грузії, Литви, Латвії, Естонії, України. А 1991 року, напередодні референдуму, саме Михайло Горинь організовує Всеукраїнський конгрес національних меншин в Одесі, де було прийнято ухвалу про одностайну підтримку української державності.

 

Ставши, народним депутатом України, Михайло Горинь обирає у Верховній Раді комісію з питань суверенітету, адже саме тут точиться найгостріша боротьба – якою бути Україні. За його активної участі і розроблено та прийнято Верховною Радою вікопомну Декларацію про незалежність. Але проголошення самостійності держави – це ще не все. Попереду – її розбудова, яка вимагає вже не стільки показних промов (на яких дехто заробляє собі дешеву славу), скільки щоденної копіткої праці. Горинь уникає охриплого критиканства і висуває конструктивне гасло: «Критикуєш – пропонуй, пропонуєш – реалізуй». Без крику і самореклами. Поставте сьогодні перед мікрофоном базарну перекупку, і вона виступить ефектніше й сміливіше за найгорластішого політика Але від того нічого не зміниться. В парламенті Михайло Горинь працював також над законами про створення Українських Збройних сил, у тимчасовій комісії з розподілу колишнього майна СРСР (відстоював принцип передачі Україні 16,37 % золотого запасу та алмазного фонду), власності посольств, причалів, заощаджень у закордонних банках, та, на жаль, у багатьох рішеннях з відомих причин його слово не було останнім. Показовою з цього приводу є Горинева участь у комісії з питань реорганізації КДБ УРСР, коли багаторічному політв'язневі випало розглядати справи і тих високопоставлених службовців, які свого часу переслідували українських патріотів, у тому числі й Михайла Гориня. Вочевидь, саме його втручання у «найделікатніші» аспекти діяльності КДБ когось так налякало, що цю комісію було дочасно розпущено.

 

Так, багато чого не вдалося зробити в тодішній Верховній Раді, і саме тому Горинь одним із перших виступив за її розпуск. Тяжко було домогтися такої постанови, адже тепленького кубельця не хотіли покидати навіть деякі наші найрадикальніші демократи, які пліч-о-пліч з мармазовими, остроущенками та чародєєвими грудьми стали на захист цитаделі УССР. Михайлові Гориню з ними не по дорозі.

 

Ні за яких умов він не зрадив патріотичних переконань, бо цей видатний політик любить Україну в собі, а не себе в Україні.

 

Чверть сторіччя минуло від отої нашої розмови у тісній камері Володимирського централю. А я й досі чую його тихий проникливий голос : «Боровся б... Боровся б Левко, боровся б і ти, Зенку».

 

В малесенькій камері ми мріяли про Велику Україну. І не було тісно нашим думкам.