Рубрики‎ > ‎Хто є хто‎ > ‎

Басараб Ольга. (Автор: Книш Зиновій)

опубліковано 3 січ. 2014 р., 10:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 січ. 2014 р., 07:30 ]

З книги «Власним руслом» , Торонто, Онт., 1966.

 

Народилася вона 1890 року в селі Шуровичах над річкою Стирем у повіті Броди. Батько її, о. Михайло Левицький, був парохом Щурович. Мати Савина походила з широковідомого в Галичині священичого роду Стрільбицьких. Один з них, як ротмістр австрійської кавалерії в часі наполеонських воєн, загнався аж до Еспанії і привіз собі звідти дружину з високого аристократичного роду еспанських грандів.

 

 

На тринадцятому році її життя помер о. Михайло Левицький, а два роки пізніше Ольга лишилася круглою сиротою, разом з сестрою Іванною і братом Северином. (Знаний пізніше в "Пласті", як "Сірий Лев".)

 

Ольга Левицька скінчила ліцей в «Українському Інституті для Дівчат» у Перемишлі. У Відні записалася на торговельні курси при Державній Торговельній Академії.

 

Її зацікавлення суспільними й політичними справами почало виявлялися дуже швидко. Виростаючи змалку в патріотичній українській священичій родині, широко розгалуженій і посвояченій з іншими родами, що дали Галицькій Україні чільних представників літературного, культурного, економічного й політичного життя, Ольга Левицька на повні груди віддихала патріотичним повітрям тодішньої галицької української інтелігенції. У своїх гімназійних роках була редакторкою шкільної газетки. Вийшовши зо школи пірнула у вир студентського і загальноукраїнського життя. У Львові належала до товариств «Просвіта», «Сокіл» і «Жіноча Громада». Була з тих жінок, що брали участь у стрілецькому вишколі і входила в склад першої жіночої чоти. Коли ж переїхала до Відня і записалася там на торговельні курси, не припинила своєї суспільної праці, вступила до студентського товариства «Січ», заходила теж до інших українських товариств і організацій, що їх немало було у Відні, де завжди жила велика українська колонія.

 

У 1914 році одружилася з інж. Дмитром Басарабом, та недовго тривало її подружнє життя – інж. Басараб упав один з перших на італійському фронті 1915 року й Ольга лишилася вдовою на 25 році свого життя. Неначе щоб заглушити в собі біль кинулася вона у вир праці – бачимо її скрізь: учила неписьменних, опікувалася раненими й полоненими, працювала у товаристві українських робітників «Єдність» і в товаристві «Родина».

 

У 1918 році була членом Управи Українського Жіночого Союзу у Відні і разом з д-ром Надією Суровцовою та д-ром Харитею Кононенко стала членом-основником українського відділу Міжнародної Ліги Миру і Свободи. Немало часу віддавала допомоговій справі, як от інформації для поворотів з фронту, праця в американській допомоговій установі «Хрістіан Гералд» після закінчення війни 1918 року.

 

В тім же 1918 році поступила вона на працю до посольства Західньо-Української Народної Республіки у Відні, спершу, як службовичка, а потім у 1919 році, як радник того ж посольства. Короткий теж час була секретарем українського посольства у Фінляндії.

 

Ось так виповнений був її час від ранку до вечора і так пам'ятають її сучасники, як жінку сповнену невичерпаною енергією, скрізь і завжди готовою до праці. Але українська колонія у Відні рідшала, багато українців або вернулися до краю, або переїхали до сусідньої Чехословаччини. Вернулася до Львова й Ольга Басараб. Не знаємо точної дати її повороту в Україну, правдоподібно було це десь у другій половині 1923 року. Згадують про те дві визначні діячки українського жіночого руху – Мілена Рудницька й Олена Залізняк – але дат не подають. Перша пише, що «до Львова вернулася Ольга Басараб тільки в 1923 році», (Мілена Рудницька: Ольга Басараб, з приводу річниці її смерти, "Свобода", ч. 30 з 16 лютого 1956) друга окреслює час трохи докладніше: на кілька місяців до кінця 1923 року. (Олена Залізняк: Останнє побачення з Ольгою Басараб, "Жіночий Світ", Вінніпег р., XV, ч. 2, лютий 1964)

 

Теж у Львові за активізувалася Ольга Басараб у суспільній праці, в хвилині свого арештування була вона членкою Головної Управи Союзу Українок та її касиркою. Працювала на прожиток в одній з нафтових фірм, що її бюра містилися у великій кам'яниці Шпрехера при Марійській Площі, а мешкала на личаківській дільниці під ч. 34 вулиці Станислава Висп'янського. Там її ненадійно арештувала польська поліція дня 9 лютого 1924 року.

 

Як трапила поліція на слід Ольги Басараб? На це питання до сьогодні не можна дати певної відповіді. В цій справі ходили дві версії. По думці одних, це були часи загальних репресій на студентів тайного українського університету. Поліція дошкулювала їм несподіваними нічними ревізіями, частими арештами, всякими погрозами і дрібними колючками. Разом з Ольгою Басараб в одному мешканні жила студентка Стефа Савицька – вони винаймали кімнату у вдови по священикові, Кобилянської. Критичного дня 9 лютого поліція наскочила на те мешкання, щоб зробити ревізію в студентки Савицької, і при тій нагоді знайшла жмут розвідочних паперів і документів. Одні подають, що в шафі з біллям, другі, що за образом на стіні. Стефу Савицьку арештовано відразу, Ольги Басараб не було вдома, вона пішла до праці, забрано її звідти пізніше. Вона відтяжила Стефу Савицьку, признавши, що ці папери належать до неї і що Савицька нічого про те не знала. На тій основі Савицьку пізніше звільнено.

 

На основі другої версії до квартири Ольги Басараб завів польську поліцію сотн. Василь Коваленко, колишній начальник контррозвідки при штабі Головного Отамана Симона Петлюри. Він співпрацював тоді з розвідкою Української Військової Організації, за ним слідкували тайні агенти польської дефензиви і зайшли за ним до мешкання Ольги Басараб.

 

(Здається, що така була теза акту обвинувачення в пізнішому процесі. На жаль недоступні нам судові акти, а сам процес відбувався тайно і нема з нього пресових звідомлень. Одначе деякі інформації про хід процесу і різні з ним зв'язані справи маємо від д-ра Матвія Стахова, відомого українського політичного діяча і секретаря Української Радикальної Партії. На основі постанов австрійської карної процедури, що тоді ще обов'язувала в Галичині, коли запоряджено тайність процесу, кожен обвинувачений міг визначити двох своїх мужів довір'я, що мали право прислухуватися процесові за закритими дверима. З того права скористав д-р. Матвій Стахів і на внесення оборонця д-ра Степана Шухевича призначено його мужем довір'я. Через те він мав нагоду переглядати судові акти і бути присутним на залі упродовж усього процесу. І хоч з того часу минуло вже сорок літ та не одне могло затертися з пам'яті, все ж таки свідчення й інформації д-ра Матвія Стахова мають велике значення, як єдине доступне і можливе до використання джерело в тій справі. Щоб не покликатися на них за кожним разом, зазначуємо, що скрізь, де мова про судовий процес і судові акти, маємо на думці інформації д-ра Матвія Стахова.)

 

Отож з судових актів виходило, що сотн. Василь Коваленко був передчасно звільнений з табору інтернованих вояків української армії за ціну співпраці з польською контррозвідкою проти большевиків. Не було в тому нічого дивного. В тому часі багато вже було випадків, що старшини Української Дієвої Армії вступали за контрактами на службу до польського війська, кожен по своїй спеціальності. Сотн. Василь Коваленко був спеціалістом від розвідки і коли йому запропоновано працю в тій ділянці, він на те погодився, тим більше, що в тому часі Уряд УНР був у військовому союзі з Польщею.

 

Поселився сотн. Коваленко у Львові, мав там мешкання і там жила його дружина, але характер його праці вимагав частих виїздів і довших періодів перебування у Варшаві.

 

Нема точних даних про те, як знайшов він дорогу до Української Військової Організації. Судові акти подають, що завербував його туди полк. Андрій Мельник, знайомий з ним ще з того часу, коли був шефом штабу Української Дієвої Армії, і спираються в тому на висновках з тверджень Василя Коваленка після його арештування. Коваленкові, як українцеві, польська дефензива не довіряла і провірювала його рухи, слідкуючи за ним при помочі своїх тайних агентів. Про те він, як сам колишній шеф розвідки, повинен був знати або принаймні здогадуватися і бути більш обережним.

 

Одного разу, а було це з початком лютого 1924 року, приїхав він з Варшави до Львова і зараз же пішов на квартиру Ольги Басараб при вул. Виспяньского ч. 34. Агент дефензиви, що стежив за ним у Львові, доніс про те в своєму щоденному звіті. Львівський відділ дефензиви провірив, хто живе в кам'яниці і прийшов до переконання, що сотн. Василь Коваленко не міг мати ніякої товариської чи особистої причини, щоб прийти з відвідинами чи то до Ольги Басараб, чи то до студентки Стефи Савицької. Він був наддніпрянець, вони обидві галичанки, ніколи за Збручем не бували, не мали нагоди познайомитися з Коваленком.

 

Дефензива сама не мала права робити ревізії ані арештувати цивільні особи, зверталася з тим за поміччю до слідчої політичної поліції. На її прохання поліція зробила обшук у мешканні обидвох жінок. Правдоподібно мусіла бути ривалізація між обидвома органами – військовою і цивільною поліцією – ця остання не дуже була вдоволена тим, що військова протирозвідка втискається на терен її діяльносте, тому ревізію перевела дуже побіжно, нічого не знайшла і в тому смислі вислала звіт до ДОК, що вислід ревізії не дав підстави нікого арештувати.

 

Дефензивою в поточній мові називали в Польщі військову контррозвідку, що підлягала II Відділові Генерального Штабу і мала свої бюра при кожній Окружній Корпусній Команді (ДОК – Довудзтво Окренґу Корпусовеґо).

 

Під натиском дефензиви, що настоювала на строгіші засоби, зроблено ревізію вдруге, цим разом уже ґрунтовну, і тоді знайдено таємні розвідочні папери, звіти й документи. Заарештовано Басарабову, Савицьку й Василя Коваленка. Цей останній подав, що приїхавши на короткий час до Львова, хотів побачитися зо своїм знайомим з воєнних часів, Андрієм Мельником, не мав його адреси і хотів довідатися про неї в Ольги Басараб, з котрою припадково познайомився давніше. Додав, що дійсно побачився з полк. Андрієм Мельником в одній з більших кав’ярень при Марійській Площі, а побачення те було йому потрібне, щоб по старій знайомості позичити трохи грошей, бо його платня мала, видатки ж на життя великі і тяжко йому було зв'язувати кінці.

 

Стільки перша частина його свідчень. Потвердив це пізніше полк. Андрій Мельник: він знайомий з сотн. Василем Коваленком здавна, останніми часами бачився з ним дуже рідко, але коли цей прийшов до нього з проханням грошової допомоги – не міг відмовити помочі старому військовому товаришеві, позичив йому якусь там суму і крім того подарував трохи грошей від себе.

 

Така версія мала б знайти своє потвердження в актах судового слідства. Можливо є в ній щось з правди, але дуже мало правдоподібне, щоб поліція два рази робила обшук в Ольги Басараб і то впродовж нецілих 24 годин, а коли не знайшла нічого за першим разом, то ще менш правдоподібне, щоб після того Ольга Басараб чи то надалі зберігала чи то свіжо принесла до своєї кімнати компрометуючі розвідочні матеріали.

 

Володимир Мартинець, пишучи свою книжку (В. Мартинець: Від УВО до ОУН, стор. 72.) ще в 1947 році, тільки одним реченням згадує, що поліція знайшла в Ольги Басараб матеріали, залишені там референтом розвідки Осипом Думіном і на їх підставі дійшла до сотн. Василя Коваленка, а потім, маючи його в руках, до інших членів.

 

Так чи інакше – перший раз упало тоді назвище полк. Андрія Мельника і на основі зізнань сотн. Василя Коваленка поліція почала в'язати його з тією справою. Від Ольги Басараб про полк. Андрія Мельника поліція не довідалася, по-перше тому, що вона взагалі відмовилася від усяких зізнань і нічого не говорила, по-друге, вона не стояла в ніякому організаційному відношенні до особи полк. Андрія Мельника. Без сумніву знала його, як і полк. Андрій Мельник її, з віденських і може ще й перед тим з львівських стрілецьких часів. Одначе не знала про нього, як про Крайового Коменданта, та й ледве чи знав полк. Мельник, що вона належала до УВО.

 

До речі, невідомо точно, коли Ольга Басараб стала членом Української Військової Організації. Дехто висував здогади, що до УВО вона зовсім не належала, тільки з почуття патріотичного обов'язку співчувала тій організації та віддавала їй усілякі прислуги. Це треба опрокинути, бо ледве чи припадкові послуги викували б у її душі таке глибоке почуття організаційного обов'язку зберігати тайну, щоб во ім'я того загинути смертю. Їй же ж вистачило б подати назвище Осипа Думіна, як того, що дав їй переховати в'язку паперів, видумати на те першу-ліпшу правдоподібну історію і вся фурія поліції відвернулася б від неї в іншому напрямі, в погоні за керівником розвідної діяльносте.

 

На підставі старанно зібраних та розцінених з усіх джерел інформацій можна б відтворити такий образ відношення Ольги Басараб до Української Військової Організації. Перебуваючи за кордоном, Ольга Басараб членом УВО не була. Вона по вуха поринала в різній корисній суспільній і політичній праці на вимогу тодішньої хвилини, поклала в тих ділянках великі заслуги, але все те діялося поза рамками Української Військової Організації. Те саме можна сказати про перші тижні її життя після повороту до Львова. Можливо, що в такому центрі революційного підпілля, що ним був тоді Львів, як зрештою завжди, вона мала знайомих серед керівних членів УВО. Але членкинею Української Військової Організації мабуть стала пізніше.

 

Деяке світло на те кидають свідчення сотн. Петра Баковича. (Гл. цитоване інтерв’ю автора з сотн. Петром Баковичем.) Склалося так, що жив він при тій самій вулиці Станіслава Виспяньского, що й Ольга Басараб. Одного разу стрінувся він там з сотн. Осипом Думіном – обидва ж вони були членами тодішньої Крайової Команди УВО – і говорили про всякі біжучі організаційні справи. Між іншим Думін жалівся тоді, що не має добрих місць зберігати матеріали, заки їх опрацює і перевірить. Якраз тоді з другого боку вулиці надійшла Ольга Басараб, котру сотн. Петро Бакович знав, як свою сусідку, але не мав її в евіденції членів УВО. За його твердженням, вона членкинею УВО в той час напевно не була. Сотн. Бакович познайомив їх з собою, представив Ользі Басараб сотн. Думіна, як студента історії, зокрема найновішої від 1914 до 1918 років. Ольга Басараб запросила сотн. Думіна до себе на чай і так зав'язалося між ними знайомство. Про дальший тяг знайомства і як розвинулося воно в постійну співпрацю, розказував йому сотн. Осип Думін пізніше.

 

Зайшовши до кімнати Ольги Басараб, відразу зорієнтувався він, що це ідеальне місце, щоб зберігати різні таємні матеріали. В цілому мешканні жили самі жінки – господиня, Ольга Басараб і студентка Стефа Савицька – ніхто туди не заходив, не притягало воно до себе ніякого підозріння. Спочатку він зберігав там різні речі без відома Ольги Басараб, клав конверту з документами за образ, коли вона виходила до кухні прилагодити чай, і в такий самий спосіб на другий чи третій день їх звідти забирав.

 

Одначе треба прийняти, як певність, що пізніше сотн. Осип Думін мусів втаємничити Ольгу Басараб у свою діяльність, бо ж незручно було продовжувати її таким способом у безконечність і бути в своїх рухах залежним від того, чи вийде вона до кухні, чи ні. Знаємо, що заходила вона до поштової скриньки УВО в крамниці подружжя Юрієвих, котрою то скринькою завідував сотн. Осип Думін. Більше як певно, що в міру того, як розгорталася співпраця з ним Ольги Басараб, зростала потреба тісніше зв'язати її відповідальністю за ту працю. Мусів це добре розуміти зручний та обережний сотн. Осип Думін і десь у тому часі, осінню 1923 року, оформив її в членстві Української Військової Організації. І нічого іншого, тільки присяга на вірність Української Військової Організації скувала уста Ольги Басараб у часі поліційних тортур.

 

Вночі з 12 на 13 лютого 1924 року Ольга Басараб знайшла свою смерть у камері ч. 7 поліційних арештів при вул. Яховича у Львові. Обставини її смерти окутані тайною і мабуть ніколи не можна буде без ніякого сумніву ствердити, як згинула ця геройська жінка. Найбільше про те знаємо з оповідання полк. Андрія Мельника, що після свого арештування сидів у тій самій камері ч. 7. Розказують про те колишні співв'язні полк. Андрія Мельника, що пізніше сиділи з ним в одній і тій самій камері. Ось як передає це Михайло Бажанський, (Михайло Бажанський: Як згинула Ольга Басарабова, Прага 1941, накладом УНО, стор. 16-20.) що перебував з полк. Андрієм Мельником у келії ч. 109 львівських «Бриґідок» на початку 1928 року: 

 

 

"При масових арештуваннях 9 лютого 1924 року натраплено на матеріали в мешканні Ольги Басараб і цього ж дня її арештовано. Взагалі, в той час заарештовано багато людей, і мене. Сиділи в поліційних арештах при вулиці Яховича... Мене перевели по якімсь часі до нової келії. Розглядаючися на новім місці приміщення, оглянув я всі кути, всі стіни з безліччю імен, давніх, зчорнілих і свіжих ясних. На стіні над ліжком було вишкрябано нігтем:

 

За кров, за сльози, за руїну

Верни, верни нам Україну!

 

Почерк був трохи інший від письма, яке булі понижче. А понижче було:

 

Вміраю замучена, помстіть! Ольга Басараб.

 

Мені тоді щось здушило груди. Тяжкі думи прийшли до голови ...

 

Більше не вдалося мені нічого знайти, хоч я докладно оглядав цілу келію. Підлога була свіжо вимита й нічого не можна було на ній запримітити. Надійшов вечір і як попередніх так і того пам'ятного вечора зачали скажено вити дресовані поліційні собаки під брамою тюрми на Яховича. Коли ж я зачав прибирати ліжко і бажаючи присунути його ближче до стіни, перекладав сінник, з ліжка випала жіноча сорочка. Взяв я її при світлі, що доходило до келії маленьким вікном, і побачив монограму О. Б. Сорочка була дуже закривавлена, а в місці грудей була одна червона пляма ...

 

Тайна смерти Ольги Басараб була в моїх руках. Але я сам не знав тоді, що робити. Впала мені думка: треба знайти якогось свідка й показати йому сорочку, передати "на світ", а потім використати, хай дізнається світ, як ляхи поводяться з українськими в'язнями.

 

У глибокій задумі я не завважив, як від довшого часу спочивало на мені око дозорця через вічко у дверях. Я стрепенувся і мимоволі закрив коцом реліквію по Ользі. Мій рух став підозрілим дозорцеві. Скрипіт ключа – і він уже станув при мені. Рубіни крови Ольги Басараб опинилися в моїх і його руках. Треба було бачити його: не можна було не пізнати свідка злочину, він червонів і блід, закушував зуби і не міг нічого промовити. Потім дико вирвав з моїх рук сорочку і відійшов."

 

Це оповідання передане драматичним тоном і мабуть не дуже вірно передає справжній, спокійний і зрівноважений спосіб розказування полк. Андрія Мельника. Крім того вражають в ньому деякі моменти, як це, наче б то діялося в часі безпосередньо по смерті Ольги Басараб, коли то між іншим разом з нею арештованим був і полк. Андрій Мельник. Але його арештовано значно пізніше, аж по двох місяцях. Не було того, щоб поліція арештувала його, потримала кілька днів, випустила на волю і потім знову по двох місяцях наклала на нього руку. А навіть, якби він був тоді арештований, у масових арештуваннях 9 лютого, то не знав би нічого про смерть Ольги Басараб, бо ж сидів би ізольований у поліційній тюрмі. Мабуть автор переплутав тут елемент часу, пересунув арешт полк. Андрія Мельника з місяця квітня на місяць лютий.

 

Більше спокійно і простішими словами розказує про те другий співв'язень полк. Андрія Мельника і його товариш з судового процесу, інж. Богдан Зелений:

 

"Про подробиці в зв'язку зо смертю Ольги Басараб розказував мені в тюрмі полк. Андрій Мельник таке.

 

Після його арешту приміщено його в тій самій камері, де замучено Ольгу Басараб. Спочатку він про те не знав, здогадався з розмов з ключниками і з посмітюхами. Камера була свіжо побілена, все ж таки під тонкою верствою вапна можна було відчитати деякі вириті на стіні написи. Тоді завважив він напис Ольги Басараб:

 

"За кров, за сльози, за руїну – верни нам, Боже, Україну!"

 

Це заставило його докладно розглянутися по всіх закутках у камері, між іншим перешукав він уважно тюремний сінник на ліжку і між протертою на трачиння соломою знайшов закривавлену сорочку з монограмою О. Б. Не могло бути ніякого сумніву, що була це сорочка Ольги Басараб і що сховала її вона там сама, інакше поліція була б її викинула. Хотів він видати її на світ разом зо своїм біллям. Раз на тиждень наречена приносила йому чисте і забирала старе білля. Не було надії, щоб при видачі білля поліція не доглянула закривавленої сорочки, тому він трохи переправ її в холодній воді, щоб не дуже було видно сліди крови, але щоб усе таки лишилося її настільки, що хемічна аналіза могла б викрити ту кров. Замішав сорочку між своє білля і так передав її на світ. При контролі видаваних на волю речей поліція мусіла ту сорочку завважити і затримати, бо суджена полк. Андрія Мельника її не дістала." (Інтервю автора з інж. Богданом Зеленим з дня 6 серпня 1964 року.)

 

Обидва оповідання відбігають від себе в деяких подробицях, зокрема щодо того, що сталося із закривавленою сорочкою Ольги Басараб. На жаль передчасна смерть полк. Андрія Мельника не дала авторові змоги устійнити з першого джерела точний перебіг тієї події.

 

Про саму смерть Ольги Басараб думки поділені. Величезна більшість схиляється до того, що поліція катувала Ольгу Басараб, щоб видобути з неї принаймні назвище її зв'язкового і так дійти по нитці до клубка; що Ольга Басараб уперто мовчала і це довело поліцію до скаженої лютости; що тіло Ольги Басараб було до тої міри побите, що годі було дозволити, щоб хто-небудь міг її бачити в такому стані і через те поліція повісила її, симулюючи самогубство. Були голоси, що до того долучилося бажання помсти в поліції за даремність її слідства і неможливість нічого видобути з Ольги Басараб. Відповідальним за те і безпосереднім виновником смерти Ольги Басараб був підкомісар політичної поліції Смольніцкі, блідолиций тип в окулярах з каламутним поглядом очей і непорушним обличчям садиста.

 

Але не бракувало й поглядів, що змучена побоями Ольга Басараб, у безвиглядній ситуації і в перспективі дальших тортур добровільно сама на себе наклала руки, щоб забезпечити себе перед розслабленням мукою і з ляку, що може не витримати та прозрадити тайну. З власного досвіду переживання тортур на поліції автор знає, що катування може не завжди зламати духа, але скоро ломить тіло та обезсилює фізично людський організм. І коли приходить момент зневіри у власну витривалість, у голову настирливо всвердлюється думка, щоб позбавити себе життя і не дати можности тріумфувати ворогові. Але – є на те воля, та не стає фізичної сили. Людина лежить непорушною колодою і часто не в силі підняти руки чи крутнути головою.

 

Та це не міняє сутті справи і в нічому не зменшує геройської постави Ольги Басараб в обличчі поліційного насильства. Чи насильне вбивство, чи самовбивча смерть Ольги Басараб для оборони Української Військової Організації будуть навіки ясним прикладом героїзму української жінки, що рука в руку та нога в ногу зо своїми товаришами крокує до перемоги українського народу над його ворогами.

 

Відгуки смерти Ольги Басараб

За п'ять років польського володіння українська галицька суспільність привикла до переслідувань. Нікого не дивували арешти, не було новістю, коли побито кого на поліції. Тож коли рознеслася чутка про арештування Ольги Басараб та інших одиниць, українська громада сприйняла це як черговий вияв нагінки польської державної адміністрації на все, що українське. Ну, і що ж, були арешти в 1919 році, не переводилися від тоді, рідко минув місяць, щоб не арештували й не судили в тому чи іншому повіті. Одних засудять, других випустять – і життя пливе по-старому.

 

Аж тут два львівські польські часописи, а саме «Курієр Львовскі» та соціалістичний «Дзєннік Людови» принесли дня 15 лютого 1924 року в своїй поліційній хроніці вістку, що в поліційній тюрмі при вул. Яховича повісилася якась Юлія Боровська, у віці 20 літ. Поліція арештувала її десь на провінції за волокитство, перевезла до Львова і тут Боровська наклала на себе руку. Ніхто не звернув на те більшої уваги, такі речі, хоч і не щодня, але трапляються. Як звичайно в таких випадках, тіло перевезено до Інституту Судової Медицини при львівському університеті для переведення секції. Секція відбулася під проводом проф. Сєрадзкого, поляка з роду, керівника Інституту Судової Медицини, в присутності його асистента і студентів медицини. Виказала вона кількадесят важких ран на тілі помершої. Її поховано крадьки і без свідків, на державний кошт, бо вона наче б то не мала близької родини.

 

Може на тому і скінчилося б, принаймні наразі, якби водночас не почали вперто кружляти по місті чутки, що поліція закатувала якусь жінку, політичного в'язня. До преси поліція мала подати фальшивий комунікат з неправдивим назвищем своєї жертви, змінивши її вік і назвище та причину арештування, щоб у той спосіб затерти сліди свого злочину. І якраз у тому часі польський комунофільський часопис «Трибуна Люду» у Львові надрукував такого листа студентки-польки, що була присутня при секції тіла Юлії Борковської:

 

Шановна Редакціє!

Коли я була малою дівчинкою, я читала й чула про переслідування царськими посіпаками бійців за волю. Я тоді не мала ще поняття про садизм і садистів і всіляких Муравйовів, великих та малих, уважала за шакалів у людській подобі. Я ніколи не повірила б, що у вільній Польщі теж є посіпаки, які до такої міри вміють знущатися над своїми жертвами, що все їхнє тіло перетворюється в одну смугасту масу шкіри, м'язів і крови. Вчора відбулася в Інституті Судової Медицини секція тіла жінки, яка ніби то повісилася у львівській в'язниці. Секція виявила, що все її тіло було вкрите великими синьо-червоними пругами й ранами від шкіряного пояса та його залізної пряжки, якою били її перед смертю. В місцях, де пряжка вдаряла об тіло, були фіолетні міхурі, що їх проф. Сєрадзкі казав відрізати від тіла, щоб продемонструвати їх перед студентами медицини, як "типовий і рідкий препарат важкого побиття". (Зміст цього листа й дальші інформації про ту справу подані за цитованою вже статтею Мілени Рудиицької у "Свободі" з дня 16 лютого 1956 року.)

 

Все те занепокоїло родину Ольги Басараб, бо не було кілька днів вістки ні від неї ні про неї. На доручення родини, оборонець д-р Олександер Марітчак інтервеньював у львівській поліції, бажаючи довідатися про причину її арештування та про стан її здоров'я. Відповів йому комісар Михайло Кайдан порадою читати газети, там, мовляв, усе докладно було написано. В слід за тим брат Ольги, Северин Левицький, зараз на другий день пішов особисто до дирекції львівської поліції з домаганням дати йому побачення з сестрою. Тоді комісар Вагнер повідомив його, що вночі з 12 на 13 лютого Ольга Басараб повісилася на рушнику на віконних ґратах своєї камери. Северин Левицький з іншою ріднею покійної домагалися вияснення, чому поліція не повідомила негайно родину про смерть, з якої причини секція відбулася без співучасти правних дорадників родини і на якій підставі похоронено Ольгу Басараб крадьки від людського ока, цілком без відома її найближчої родини.

 

  

Не діставши від поліції вияснення – бо ж які тут вияснення були можливі? – родина Ольги Басараб зробила донесення до прокуратури, щоб запорядити ексгумацію тіла покійної, бо різні моменти свідчать про те, що померла вона насильною неприродною смертю.

 

Від смерти минуло вже два тижні. В той час Польща ще хотіла вважати себе правовою державою, що шанує свої власні закони. Прокуратурі трудно було знайти правно оправдані причини, щоб відмовити домаганню ексгумації. Судово-лікарська комісія ствердила понад усякий сумнів на тілі сліди важких побоїв. При ексгумації були присутні теж українські лікарі і вони протоколярно висказали свій сумнів, чи до тої міри стортурована жінка знайшла б фізичну силу, щоб покінчити самогубством.

 

Але на тому справа стала. Комісія не висловила своєї офіційної думки про безпосередню причину смерти, з чого скористався прокурор і доручив припинити слідство.

 

Тепер уже всім було ясно, що Ольга Басараб пострадала життям в поліційних казаматах. Широко розлилася хвиля обурення, що виявлялася протестними страйками жіночої шкільної молоді, маніфестаційними Богослуженнями з панахидами за упокій душі замученої Ольги Басараб.

 

Підносилася справа теж і на внутрішньому польському політичному форумі, одначе годі було сподіватися від неї більших ефектів. Ціла польська суспільність лавою станула в обороні поліційних катів і нічого не потрапило зрушити її сумління. Коли відомий польський письменник Стефан Жеромскі в одній зо своїх повістей торкнувся справи побоїв у польській львівській поліції і навіть назвав там ім'я поліційного комісара Кайдана, то викликав тим шалену реакцію в польській суспільності. Радикальні польські шовіністичні елементи не спинилися перед явними погрозами, на автора пішов страшний натиск об'єднаної україножерної польської опінії і під його впливом у другому виданні своєї книжки він зовсім пропустив те місце.

 

(Подаємо це місце з повісти Стефана Жеромского в українському перекладі:

 

"До визнання змушують за допомогою биття та середньовічних тортур. В'язнів катують електричним струмом. Роздягненого догола Никифора Бортничука катував електричним струмом комісар Кайдан. .. Польська поліція застосовує ось які тортури. Обидві руки жертви сковують разом і попід них втягають обоє колін. Між руками та колінами просувають залізний прут і здається, що бідолаха скрутився калачиком. Потім кладуть жертву на спину і б'ють батогом по голих ступнях доти, поки жертва зомліє. Тоді приводять її до пам'яти і "допит" починається з початку. А ще в горло та в ніс вливають струменем воду, поки людина не почне задихатися ... Биття під час допиту палицями по п'ятах, стискування пальців кліщами коли між пальці вкладають олівці або якісь інші тверді предмети, вибивання зубів гербовою печаткою, виривання нігтів поряд з милосердним старопольським биттям хамів по обличчю і стародавнім ламанням ребер закаблуками – все тепер у моді!" (Стефан Жеромський: Провесна, переклала П. Погребна, Видавництво "Дніпро", Київ 1965, стор. 252 - 253.)

 

 

Ось як пише про заходи українців перед польськими урядовими чинниками Мілена Рудницька, Голова Союзу Українок у Львові та пізніше посолка до сойму в Варшаві:

 

". . . 12 лютого і вночі з 12 на 13 відбувався в призначеній для тієї цілі камері "допит". В'язні, що сиділи в сусідніх камерах, чули нелюдські крики тортурованої жінки. Коли кілька місяців пізніше приїхала до Львова соймова комісія, що досліджувала умовини в тюрмах на території всієї держави, вона знайшла в тій кімнаті якісь загадкові електричні проводи і дроти, призначення яких поліція не вміла пояснити.

 

Польські урядові чинники навіть не пробували перевірити обставин смерти і викрити та покарати тих, що її спричинили. Навпаки, сойм, уряд і суд докладали всіх зусиль, щоб затушувати справу і таким чином вони стали співвиновниками у злочині. Коли українські посли внесли в цій справі інтерпеляцію і нагляче внесення, президія сойму впродовж трьох тижнів не ставила справи на порядок нарад, хоч засідання відбувалися тоді в перманенції. (Про те були тільки короткі вісті в крайовій українській пресі. Напр., львівське "Діло" в ч. 27 з дня 6 лютого 1925 року подало в рубриці "Новинки":)

 

Вкінці, 6 березня 1924 року міністр справедливости Виґановскі зложив у соймі декларацію, в якій промовчав факт тортурування Ольги Басараб у слідчій в'язниці і не дав жодних пояснень щодо її смерти, але зате оскаржив покійницю "у злочинній протидержавній акції". У відповідь на те посол Сергій Хруцький, речник Української Парляментарної Репрезентації, заявив: "Сойм не є судом, щоб устійнювати, чи та які проступки зробила Ольга Басараб. Для сойму це байдужа річ, чи вона була членом революційної організації, чи ні. Сойм мусить стояти на сторожі правопорядку в державі, а в цивілізованій державі мусить існувати суд і тільки суд може карати за злочини. В цивілізованому світі навіть найстрашніших злочинців не мордують потайки."

 

Але польський парламент був іншої думки: він задовольнився декларацією міністра і відкинув внесення українських послів на розгляд обставин смерти Ольги Басараб.

 

Останні вісті

Справа Басарабової на сеймовій комісії.

"4. II. відбулося засідання комісії для розслідження відносин у в'язницях. Ухвалено втягнути до звіту комісії також протоколи про поліційні відносини. На засіданні комісії, що відбудеться слідуючого тижня, затвердять протоколи з візитації в'язниць. На внесення посла Інзлера ухвалено вибрати підкомісію, до якої ввійшли ксьондз Вирембовскі, Узембло і Звєржиньскі, для розгляду актів справи Ольги Басараб і дисциплінарних актів підкомісаря Лабяка, щоб познакомитися з матеріалом для оконечної редакції протоколів."

 

Нічого не вийшло ані з комісії ані з підкомісії. Справа втопилася в засіданнях і протоколах, дебати не вийшли поза чотири стіни засідань комісії.

 

Рівночасно польська преса обливала брудом пам'ять покійної, пишучи про неї, як про шефа шпигунської банди. Знайшлися навіть такі польські газети, що зробили з неї власницю дому розпусти. У польському громадянстві не знайшовся ніхто, хто мав би мужність засудити це нечуване звірство.

 

Польські жінки також солідаризувалися з комісаром Кайданом і виправдували його злочинну поведінку, коли українське зорганізоване жіноцтво піднесло цю справу на терені міжнародних жіночих організацій.

 

Такі заходи почалися в Відні, де ще так недавно жила Ольга Басараб, належала до різних українських і австрійських жіночих організацій та де багато австрійських жінок знали її і добре пам'ятали. Українське жіноцтво у Відні репрезентував Український Жіночий Союз, де колись Ольга Басараб була членом Управи і свого часу проявляла в ньому дуже жваву діяльність. Цей Союз стояв у постійному контакті з австрійським відділом Міжнародної Жіночої Ради і з повоєнною вже жіночою організацією, Лігою Миру і Свободи. Ця остання погодилася зужити один вечір на обговорення справи методів господарювання Польщі на українських землях і знущань її над українською людністю, що їхнім найновішим виявом було вбивство Ольги Басараб у львівській поліційній в'язниці. Місце і час виступу проголошено в поширеному щоденнику «Вінер Таґблят». Вечір мав відбутися у великій домівці Ліги Миру і Свободи, що містилася в колишній цісарській резиденції, т. зв. Новому Бурґу у Відні. На референтку запрошено Олену Залізняк, що недавно приїхала зо Львова і бачилася з Ольгою Басараб на кілька тижнів перед її арештуванням.

 

Під натиском польського посла у Відні австрійська політична влада заборонила протестаційний вечір і загрозила Олені Залізняк, що викине її поза межі австрійської держави, коли вона своєю політичною акцією справлятиме клопоти і погіршуватиме відносини з Польщею. Все ж таки вечір відбувся тиждень пізніше, хоч і в інакшій формі, бо на підставі старого австрійського закону про збори влада не могла їх заборонити, коли скликувано їх за особистим запрошенням і коли на залі приявні були тільки запрошені гості. Доповідь виголосила Олена Левицька, дружина покійного посла до віденського парламенту, д-ра Євгена Левицького. Поліція не могла їй того заборонити ані стосувати до неї репресії, бо мала вона австрійське громадянство.

 

Олена Залізняк подає ще такі дальші подробиці акції українських жінок у Відні:

 

"Супроти ситуації, що створилася тоді, не мали ми виглядів, щоб справу належно висвітлити у Відні. Тому я написала до Управи Української Жіночої Ради в Берліні під головуванням Зінаїди Мірної, щоб вона видала інформативний листок і розіслала на різні адреси жіночих організацій у країнах, з якими, через контакт з міжнародними жіночими централями стояли в кореспонденційному зв'язку. Написала я до секретарки Української Жіночої Ради, Ганни Чикаленко-Келлер, та переслала їй деякі життєписи й інформативні дані та знімку Ольги Басараб.

 

Виданням і розсипкою того листка, опублікованого в трьох мовах – українській, німецькій та англійській – зайнялася Ганна Чикаленко-Келлер, та сама, що проживаючи під час Першої світової війни в Швейцарії, сконтактувала Українську Жіночу Раду з міжнародними жіночими організаціями.

 

Тоді, в 1924 році, розсилаючи інформативні листки про трагічну смерть Ольги Басараб на різні адреси в країнах, де тільки були відділи Міжнародної Жіночої Ради, подавала вона мою зворотну адресу до Австрії в Мауер коло Відня, так що до мене приходили звідусіль листи з висловами співчуття і з запитами в тій справі ... Який трагічний збіг обставин, що на ті самі адреси, які Ольга Басараб дбайливо збирала для розсипки інформацій про голод в Україні 1922 року, два роки пізніше розсилали ми летючки-протести з приводу її мученицької смерти в польській тюрмі. . .

 

В той час трапилася Українському Жіночому Союзові ще одна неприємна історія в зв'язку з намаганням поширяти правдиві інформації про смерть Ольги Басараб. Не пригадую собі вже з чиєї ініціативи хотів зайнятися порушенням цієї справи в пресі брат отамана Українських Січових Стрільців, сотник Іван Коссак, що перебував тоді в Відні. Він звернувся до мене з проханням, чи не могла б я позичити йому якісь знімки Ольги Басараб, знаючи, що ми жили близько з собою. Очевидно, я це зробила. Яке ж було моє обурення, коли на другий день у поширеному у Відні, але маловажному щоденникові Sесhs Uhr Вlаtt, що появлявся о год. 6 під вечір, тоді як усі люди верталися з праці, була поміщена ця фотографія Ольги Басараб з підписом, що це комуністка Юлія Боровська, яка загинула в польській тюрмі за свої політичні переконання. Яким чином опинилася ця фотографія і долучена до неї ганебна інформація на сторінках того часопису, я й досі не знаю, бо п. Івана Коссака пізніше не бачила". (Олена Залізняк: Останнє побачення з Ольгою Басараб, "Жіночий Світ", Вінніпеґ, рік XV, ч. 2 (170), лютий 1964 року.)

 

Ця справа стане ясна, коли пригадаємо собі, що чи цей брат отамана Гриця Коссака, Іван, чи може другий ще, був совєтофілом. У 1927-1929 роках з'явився він у Львові і належав до групи т. зв. сальонових комуністів. Завданням їх було утримувати взаємини з інтелігентськими українськими родинами і ширити серед них радянофільські настрої. Під кінець 1929 року одружився він з однією українською студенткою, до того часу діяльною в націоналістичному студентському гурті, і виїхав з нею на Совєтську Україну. Після якогось часу пропав за ними слід.