Рубрики‎ > ‎

Хто є хто

Гринчиха – святе місце паломників. (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 8 квіт. 2017 р., 07:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 черв. 2017 р., 03:11 ]

 

«ГРИНЧИХА» – розташоване на краю села Черниця Миколаївського району Львівської області. У даний час це красиво облаштована свята криниця з шатровим навісом. Біля нього установлена фігура Пречистої ДІВИ МАРІЇ. Поруч побудована велика каплиця, в якій проводяться літургійні відправи. Сама територія обгороджена добротною металевою огорожею. По периметру насаджено хвойні дерева, які створюють спокійну та затишну атмосферу. На території цього святого місця доріжки вимощені бруківкою, а рядом ціле літо цвітуть різнобарвні квіти та гарно пострижена газонна трава. У вечірній час територія освічується ліхтарями. З центру села Черниця до «ГРИНЧИХИ» прокладена гравійна дорога. Уже декілька століть до цього святого місця приходять паломники із навколишніх та інших сіл та міст, щоб помолитися, просити оздоровлення, та випити цілющої води з джерела яке витікає в цьому місці.

 


На «Гринчисі» є присутність Божа. Тут збираються на прощу багато паломників спраглі його присутності. «Гринчиха» наче обрана Божою Матір’ю собі місце душевного та фізичного зцілення.

 

Місцю де з’явилась Пресвята Богородиця, місцеві миряни та прихожани приділяють особливу увагу. Це місце з кожним роком стає більш мальовничим та привабливішим.

 

Саму назву ця місцевість отримала з часу появи тут у 1725 році чудотворного сяйва, в середині якого чітко було видно постать Божої Матері яка торкалася святими стопами землі. У цей час неподалік пасли корів місцеві пастухи, серед яких була місцева жінка Гринчиха. Це може бути прізвище або вулична кличка. Ця новина дуже скоро розповсюдилась по селі та окрузі. З цього часу до цього місця стали масово приходити місцеві люди та паломники з навколишніх сіл.

 

Знаючи, що з цього місця витікає джерельна вода, яка вважається цілющою, особливо для очей, має заспокійливі властивості при нервових недугах та стресах, люди стали пити цю воду, омивати лице та руки. Пам’ятаючи про цілющість цієї води, підчас пошесті чуми в навколишніх селах, Гринчиха набирала з джерела воду і ходила від хати до хати, кропила будинки і всіх, хто в них проживав. Незабаром епідемія стала згасати, а в скорому часі взагалі припинилася.

 

Для увінчання пам’яті про ці події біля джерела поставили великий дубовий хрест. З часом цей хрест загнивав, а на його місце ставили новий. Передостанній дубовий хрест поставив Більський Іван – церковний провізор села, а джерело з середини поглибили та виложили дубовими брусами. Верхню частину була вимуровано з цегли. Після Другої світової війни новий хрест поставив Деркач Василь з Струком Іваном, а почистив криницю Павлінович Михайло, він же огородив джерело зверху.

  

У 1980 році родина Більських, яка проживає неподалік, на власні кошти та залучені пожертви односельчан об бетонували це джерело і зробили з нього криницю. Заодно почистити джерело їм допоміг Більський Василь. Над криницею змонтували шатровий дах, під яким місцевий художник Андрій Засідкович намалював образ Пречистої Діви Марії. З боку встановили кам’яну фігуру Пречистої Діви Марії. Невелику територію біля криниці обгородили і засадили хвойними деревами.

 

У 2007 році родина місцевого жителя Романа Кіндія з синами Мироном та Іваном на знак пошани до цього святого місця вирішили за свої кошти збудувати біля джерела велику каплицю. Проект каплиці розробили архітектори приватної фірми «ТВД» міста Львова. Будівництво велося власними силами та силами приватної фірми «ТВД» зі Львова, яка в їхньому підпорядкуванні. Усіма будівельними роботами керував будівельний майстер фірми Яремчук Андрій. Дах каплиці накрили жовтою булатною бляхою. Для освітлення каплиці та навколишньої території провели електричну лінію. Виготовили та встановили огорожу, виложили пішохідні доріжки тротуарною плиткою. Зробили благоустрій дороги та прилеглої до цього святого місця території.

 

Як тільки наступає весна Віра Кіндій з однодумцями займається озелененням цієї території, висаджує квіти, прибирає газони та доріжки, щоб до пізньої осені це місце милувало око небайдужих прихожан.

 

17 травня 2009 року стало урочистим днем відкриття та освячення каплиці. На це дійство з’їхалось дуже багато священиків, односельчан та прихожан з навколишніх сіл. На цих урочистостях була відправлена святкова молебень та провели урочисте освячення каплиці. У промовах священнослужителів звучали багато слів подяки Мирону Кіндію та його родині за такий великий жертовний внесок в увіковічення цього святого місця.

 

З часом висаджені хвойні дерева стали досить могутніми і охороняють це святе місце міцним кільцем в якому відчувається тишина, спокій  та запах чистого повітря.

 

Облюбували це місце і різного виду птахи, які своїм співом радують прихожан.

 

Місцеві школярі часто приходять до цього місця помолитись за успішну здачу екзаменів та навчання, а випускники школи – закінчення школи.

 

На Різдвяні свята тут постійно проводять святкову відправу та освячення Йорданської водиці.

 

Весною до Паски відправляють Хресну Дорогу, а після паски – Маївки.

 

Багато молодих матерів з маленькими діточками приходять сюди, щоб відпочити та помолитись за щасливу долю своїх немовлят.

 

Місцевий поет та керівник церковного хору В.В.Городицький написав та присвятив «Гринчисі» пісню.

 

В чарівнім куточку Черниці

Де сосни шепочуться стиха,

Стоїть там чудесна криниця,

А в ній є цілюща водиця.

Це місце усі звуть «Гринчиха».

«Гринчиха», ти рідного краю сторона,

Тут сяє роками проміння молитов золоте,

Колись в давнину, тут з’явилась Матінка Божа,

Це місце для нас урочисте, воно є святе.

Тут квіти і трави, і птиці

Всевишньому славу співають,

Тут золото сяйвом іскриться

Казкова красуня-каплиця,

І щира молитва лунає.

На всю цю красу подивиться

Людей йде із всіх сіл багато:

Водиці живої напитися,

Поклін, честь і славу віддати.

Прийдімо, помолімося і ми нині,

Зцілимось водою з криниці,

«Гринчиха» - це наша святиня,

Для всіх християн Берегиня

В чарівнім куточку Черниці.

Доля одного з сотень тисяч ... (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 27 лют. 2017 р., 09:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 квіт. 2017 р., 03:12 ]

Я, Кахнич Іван Якович, народився 1 квітня 1955 року у родині Якова Кахнича 1918 року народження та Анни Кахнич з роду Хом’як, 1929 року народження. 

  

Сім’я Якова та Анни Кахнич з синами, дочками, невістками, зятями та онуками

 

Своєю розповіддю хочу показати дитяче, юнацьке та доросле життя більшості такої ж молоді другої половини 20-го століття.

 

Народився я у досить бідній сім’ї. Батьки на цей час, щоб вижити, пішли працювати до колгоспу. Батько у будівельну бригаду, а мати після закінчення рільничої школи – обліковцем. Моїм вихованням в основному займалася бабуся.

 

З дитячих років особливо запам’яталося, у цей час мені було 3 роки, будівництво місцевого клубу. Я маленьким прибіг до батька на роботу і побачив як закладають фундамент клубу. Мені було цікаво звідки для цього набрали видовжених гладких каменів та ще й з якимись написами. Коли я став дорослим аж тоді з’ясував, що це були надгробні гранітні пам’ятники з німецького кладовища поселення Угартсберг, яке місцеві жителі називають – Випучки. Жителі цього поселення підчас відступу німецької армії виїхали, а радянські керівники додумались демонтувати нагробки з їхнього кладовища та забетонувати у фундамент майбутнього клубу.

 

Після закінчення будівництва у парку за клубом довший час валялося ще декілька таких надгробних пам’ятників.

 

У ці часи з весни до осені діти в основному ходили босоніж, а одяг в більшості випадків передавався від старшого молодшому. Одяг старалися шити батьки самі, а взуття купляли якщо були в наявності гроші.

 

До теперішнього часу не зникають у пам’яті роки коли мені було 5-6 років. Мати посилала мене у сільський магазин за хлібом. Черги завжди були великі, які тягнулися далеко на вулицю. В одні руки продавали не більше як одну хлібину. Через довготривалий час вистоювання в черзі я старався заходити в середину крамниці та знайти кого-небудь із знайомих. Пізніше притулявся біля нього і так мене приймали у чергу. Коли приносив хлібину додому і мати її розрізала, то він чомусь був темно коричневим. Виявляється у ті часи на полях в основному вирощували жито, ячмінь та Хрущовську кукурудзу. Мука з такого зерна завжди давала випічці темний колір.

 

У ті часи для нас дітей надзвичайною радістю була подія, коли батько їздив до Дрогобича і деколи привозив білу булочку. Булочки були чомусь такі смачні, що і до тепер цей запах здається відчуваю.

 

Дітей ще змалку привчали до роботи. У цей же період з ранньої весни до пізньої осені для мене була обов’язкова робота назбирати кошик кропиви чи лободи для свині. У випадку не виконання застосовувались фізичні міри покарання. Однак час для дитячих ігор та розваг все одно знаходився. Тому компанії були досить багатодітними.

 

До школи пішов у 1962 році. Не знаю чому але мене все, що відбувалося в селі цікавило. Починаючи з третього класу мати мене з старшим братом Миколою записувала у колгоспну жукарську бригаду, яка нараховувала біля 20 дітей.

 

Брат Микола Кахнич

 

Під керівництвом бригадира, ми ходили поміж рядками картоплі та струшували жуків у відра. В кінці роботи цих жуків знищували. Яку платню за цю роботу ми отримували не знаю, бо усе забирала мати. Така бригада існувала декілька років. Коли її відмінили, то ще два роки місцеве населення збирали жуків у банки та приносили на колгосп біля пожежної, де їх знищували. Процедура була така – перед вечором колгоспний агроном Коваль Ф.П. приймав жуків, висипав з банок у бочку, записував у відомість і на другий день виплачував за це гроші. За півлітри жуків платили 85 копійок, на цей час для нас дітей це був досить непоганий заробіток.

 

Коваль Ф. працював головним агрономом колгоспу по захисту рослин. Вечором він цих жуків в основному спалював, заливши соляркою. Одного разу я з товаришем-сусідом контролювали цю процедуру і зрозуміли, що не всі жуки спалюються, залишки закопували у яму. Коли стемніло ми взяли лопату і розкопали цю яму, в результаті ми набрали ціле відро жуків яких на другий день повторно здали.

 

Деколи приходилось бути поводирем коня підчас обгортання колгоспної картоплі.

 

У старших класах, підчас літніх канікул, приходилось уже працювати в колгоспній будівельні бригаді. В основному розробляли бетонний розчин в ручну і здійснювали заливку фундаменту під нову колгоспну стайню, а коли мурували – розробляли розчин для цегляної кладки.

 

У ті часи сільське СТ (споживче товариство) заготовляли хрін, який здавали на переробку. Весною та осінню місцеві діти, в тому числі і я, ходили по полях і викопували корені хріну, очищали від листя та корінців, а у вечірню пору несли та за гроші здавали.

 

У літній період непоганим видом заробітку було збирання та продаж печериць. У ті часи на пасовиськах печериць було багато. У цьому бізнесі були теж конкуренти. Я старався вставати дуже раненько, ще коли було темно, і до світанку попасти в урочище «убереж». Там було пасовище для колгоспних коней. З ранку, коли приходив на це місце, було видно білі поляни печериць. Мені залишалось тільки зрізати та класти у невеликий кошик, який я брав із собою, у кульку при транспортуванні вони втрачали товарний вид. Все це потрібно було робити швидко, щоб встигнути на другий рейсовий автобус на Дрогобич. У Дрогобичі на базарі розкладав на купки і до обіду встигав усе продати.

 

Невеликий термін був ще у одному бізнесі. Колгосп у ті часи висівав багато кукурудзи на силос. Головне завдання було не пропустити молочну стиглість кукурудзи. Ці поля ніхто не охороняв. Тому я та ще деякі такі ж самі перед вечором наламали скільки можна у сумку, а ранком везли автобусом у Дрогобич на базар. Для такого бізнесу кукурудза була придатна десь біля десяти днів.

 

У розпал теплого літа, підчас збирання зернових культур, обов’язковим завданням, для нас дітей, було назбирати зернової полови для годівлі зимою корови. Оскільки у цій справі було задіяно дуже багато дітей та дорослих, треба було проявляти неабияку хитрість в конкуренції. На зерновому полі залишався один з нас, я або брат Василь, який набирав полову у мішок з під бункера соломи, а другий велосипедом возив додому. Коли удома накопичилось достатньо полови, то деколи допомагали заготовляти родині Лучечко (Сенцьовим).

 

Бували випадки коли брат Микола отримував закази на п’явки. Цікавий був метод ловіння п’явок. Ми знали, що вони водяться у тростинових заростях Пісоцьких ставів, де вирощували промислову рибу. Ми опускали ногу у воду і дуже уважно прислухались до своїх ніг. П’явка спочатку припливала до ноги, торкнувшись до неї починала своїми присосками протинати шкіру. У цей момент ми витягували ногу і забирали п’явку у спеціально приготовлену банку з водою. Наловивши необхідну кількість – ми поверталися до дому. Брат Микола деколи возив п’явки у місто Борислав, де він навчався і здавав у аптеку. Бували випадки, що не встигали зняти п’явку і вона прокушувала шкіру до крові.

 

У цей час пам’ятаю, що у першу покупку, за мої гроші, батьки купили мені ручний годинник.

 

Моєю успішністю у школі батьки майже не цікавились, тому успішність була середня. В основу моєї успішності лягали знання, які я отримував на уроках. Удома я практично книжок не читав, а тільки виконував домашні завдання. Інколи перед уроком списував у інших учнів, які мали кращу успішність. Предмети, які мені легко давалися це – географія, арифметика, алгебра, геометрія, креслення та малювання. Декілька разів мене брали на шкільну олімпіаду з предметів математики та географії. На уроках математики я досить скоро засвоював нову тему уроку, тому часто мені було не цікаво, перешкоджав іншим. Учитель для того, щоб я не нудьгував, садив мене на першу парту, давав декілька більш складних завдань і я змушений був їх виконувати.

 

У ці часи основним атрибутом колгоспу був духовий оркестр. Усі урочистості, паради, похорони і т.д. проводились за участю духового оркестру. Основою оркестру були учні школи. Керівник духового оркестру Савка Іван Андрійович проводив прослуховування учнів та на свій розсуд відбирав майбутніх оркестрантів. Будучи в четвертому класі я мав честь стати членом духового оркестру.

 

На цей час я був невеликого росту, але не знаю чому мені доручили вивчати нотну граматику та інструмент бас. Цей бас був старого випуску, круглої форми і опирався на лівому плечі. Приходилось дуже важко, деколи з мене сміялися, що не я несу бас, а він – мене. До восьмого класу потрохи я освоїв цей інструмент. У подальшому, по волі долі, уміння грати у духовому оркестрі мене багато разів виручало.

 

Іван Кахнич з учасниками шкільного духового оркестру на параді у місті Миколаєві

 

Після закінчення восьмого класу у 1974 році, я вирішив будь-де поступати, тільки б піти із школи та пильної опіки батьків. У цей період мій сусід Роман Дудич навчався у дрогобицькому механічному технікумі. Він мені дав таку інформацію, що у технікумі є духовий оркестр і його керівник шукає музиканта-басиста. Щоб стати учнем техніку мені достатньо здати екзамени на трійки і я поступлю поза конкурсом. В результаті я здав екзамени – математику на чотири, а диктант на три. Так я поступив у технікум по спеціальності обробка металів різанням. Батьки фактично у цей час не знали куди я поступав. Уперше дізнались коли прийшло повідомлення про зарахування мене на перший курс цього технікуму.

 

Перший курс для мене став дуже важким випробуванням. Якщо предмети давались відносно не важко, то по фізкультурі великі проблеми. У дитинстві я перехворів ревматизмом, через це у мене сповільнився розвиток, а також дало ускладнення на моє серце. Після першого семестру учитель фізкультури запропонував бажаючим піти займатися у Дрогобицьку міську секцію легкої атлетики. Хто буде займатися у ній, тому оцінка по фізкультурі буде збільшена на один бал. Я на це погодився і три рази на тиждень став ходити на секцію легкої атлетики. На секції мені прийшлось бігати, тягати штангу, гирі та виконувати різні спортивні вправи. Результату прийшлось не довго чекати. На другому курсі навчання я уже більшість студентських нормативі по фізкультурі виконував на відмінно. На третьому курсі навіть приймав участь у міських легкоатлетичних змаганнях. Призових місць не займав але результати були, як для мене, досить високі.

 

Із студентським духовим оркестром приходилось приймати участь у різних святкових церемоніях технікуму та міста.

 

На першому курсі навчання приходилось сидіти над навчальними посібниками, бо за трійки не давали стипендії. Другий та третій курси давались набагато легше, особливо креслення та технічні предмети. До мене стали звертатися заочники, яким я за відповідну оплату робив креслення і навіть курсові.

 

У ті часи практично усі студенти мали бути членами ВЛКСМ. Прислухаючись до батькової поради та свого сумління я у комсомол не поступав. Керівником моєї групи був Лужецький Григорій Андрійович, він же і був секретарем партійної організації. Впродовж двох курсів він мене пробував переконати в необхідності вступу у комсомол, на що я не погоджувався. Тоді він поставив мені ультиматум, якщо я не стану комсомольцем, то мене можуть виключити з технікуму. Беручи до уваги такий ультиматум у кінці другого курсу прийшлось стати комсомольцем.

 

Г.Лужецький викладав у нашій групі предмет «технічна механіка». Я вирішив йому за це трохи нашкодити. У цій науці він був, м’яко кажучи, не сильний викладач. На першому уроці він проводив опитування, а на другому повинен робити пояснення нового матеріалу. Для цього він мав законспектований зошит і весь новий матеріал читав, а ми повинні були все це конспектувати. Я старався сидіти навпроти нього, за першим столом. Лужецький зачитував декілька речень, запам’ятовував, ходив по аудиторії вдаючи, що він говорить напам'ять. Я скориставшись моментом, коли він мене не бачив, старався перегорнути в конспекті декілька листків в довільну сторону. Коли він повертався до конспекту зачитати нові речення, то розгублено дивився на нас та знову шукав відповідну сторінку. В такій ситуації я отримував задоволення бо зміг помститися. Таку шкоду я робив йому багато разів. Думаю він догадувався, що це я таку пакість йому робив, але не мав у цьому реальних доказів.

 

Цей предмет я старався вчити добре бо в іншому випадку могли бути великі неприємності. В кінці навчання з цього предмету у мене було відмінно, а також відмінно і за курсову роботу.

 

Після третього курсу студентів розподіляли на виробничу практику. В результаті я поїхав працювати у місто Херсон на комбайновий завод свердлувальником. За шість місяців роботи я заробив певну суму грошей. Повернувшись додому вирішив зробити для матері подарок і купив їй пральну машину та телевізор. На цей час такі речі були дуже необхідні, а у нас ще не було.

 

Після закінчення четвертого курсу та захисту диплому я вирішив заступитися за свого одногрупника, товариша Федора Колечко. Він був з досить побожної сім’ї. Через свої релігійні переконання він теж не захотів вступати у комсомол. Він дійшов до захисту диплому. Підчас захисту відповів на всі додаткові питання, але останнє було для нього роковим. Його запитали : “Чи є Бог ?“ Він їм відповів: “Так є”. За це комісія прийняла рішення, що захист не відбувся, і його скерували на повторний захист через рік.

 

Підійшов час вручення дипломів про закінчення технікуму. Перед врученням дипломів я в коридорі перестрів секретаря партійної організації  Г. Лужецького і привселюдно висказав усі його гріхи, що стосувалися Федора Колечко. Для нього це був шок, бо ніхто раніше такого не дозволяв собі говорити в слух викладачам, тим більше секретарю партійної організації. Відповідно він пожалівся директору технікуму. При врученні дипломів мене зачитали але сказали, щоб я зайшов до директора в кабінет. Тут я зрозумів, що попав у халепу. Зайшовши у кабінет директора вислухав від нього лекцію за мою поведінку, прийшлось покаятись і диплом таки отримав.

 

Після закінчення технікуму усі випускники повинні відпрацювати по скеруванню не менше два роки на одному із заводів. Я відчував, що мені від керівника групи попаде найгірше скерування або найдальше. Тому я добровільно вирішив по скеруванню їхати на роботу в Сибір у місто Глазово УАР. У цьому я переслідував одну важливу ціль. В Сибірі я зможу вступити в товариство мисливців та рибалок, а також купити собі рушницю, так як це зробив старший брат Микола. Осінню я постараюся любими шляхами добитися того, щоб мене забрали до армії.

 

В результаті моя мрія збулася. Я став членом УТМР та купив собі рушницю. Восени 1974 року я повернувся додому уже з рушницею, залишив її дома, бо мене прикликали до армії. Служив в Уральському воєнному окрузі. В місті Іжевську на призивному пункті, при розподілі призовників, стали запитувати чи є серед нас музиканти духових оркестрів. На це я відгукнувся і так попав у місто Свердловськ до сержантської школи, яку називали «Гайдарівка».

 

У цій школі ми навчалися у класах, а після обіду я ходив у клуб на заняття духового оркестру. Оскільки у мене було трохи вільного часу, перечитуючи газети, вирішив і сам написати статті про життя курсантів. Моя проба увінчалася успіхом. Через певний час в окружній газеті «Красная звезда» було надруковано декілька моїх заміток, за що я отримав невеликий гонорар. За винагороду я мав можливість у клубному кафе попити каву та поласувати деякими солодощами.

 

Як вияснилося на території цієї школи у 1961 році знаходився командний пункт ППО. З нього вели переслідування американського літака-розвідника (льотчик Пауерс), якого збили ракетою ППО. Ніде у пресі не фігурує той факт, що перш ніж збити американський літак, з цих установок збили два своїх літаки-перехоплювачі.

 

Мене навчали декілька офіцерів учасників війни у В’єтнамі. У проміжках навчання вони розказували багато цікавих випадків із своєї бойової практики.

 

Після сержантської школи мене направили у місто Магнітогорськ для проходження подальшої служби. Підчас служби виїжджав на бойові стрільби в пустиню біля озера Балхаш. Там я брав участь у запуску двох ракет по мішенях, які спеціально для навчань запускали. Відстрілялись успішно. За одне відчув, що таке пустеля. У день температура повітря + 50 градусів, а у ночі + 10 – 15 градусів. Скрізь, де перебувають люди, велика кількість скорпіонів, флангів та всякої нечисті. Після проїзду машини пилюка не опускалася на землю декілька годин і зависала в повітрі, як туман. У 1976 році мене демобілізували сержантом запасу.

 

Після демобілізації я вирішив піти працювати у місто Дрогобич на автокрановий завод диспетчером заводу. Моїм безпосереднім керівником був росіянин, учасник війни, Проскурніков. У диспетчерській був спеціальний радіозв’язок з цехами. Я проявив ініціативу і в обідні перерви включав магнітофон із записами української музики. Така ініціатива не сподобалась моєму шефу. В один день між нами сталася словесна перепалка, яка переросла у сварку. В результаті я вимушений був звільнитися із заводу.

 

Після цього прийняв рішення поїхати на роботу у місто Тирасполь Молдавської республіки. Працював я інженером-технологом об’єднання «Автополив». Робота була досить цікава, випускали різного виду техніку для поливу полів, садів та виноградників.

 

Часто приходилось виїжджати безпосередньо на місця роботи випущеної нами поливальних установок. Такі зустрічі закінчувалися застіллям з молдавськими винами. Літом часто орендували автобус та виїжджали в Одесу на море купатися з відповідною ємкістю вина. Через рік я приїхав додому у відпустку перед травневими святами. Сусід Роман Дудич запропонував мені допомогти грати у духовому оркестрі на параді підчас травневих свят. На цю пропозицію я погодився, відбули ми парад. Після цього директор підприємства «Миколаївцемремонт» Скобальський Зіновій запропонував мені роботу інженера-конструктора та бути членом духового оркестру.

 

Після повернення в Молдавію, звільнився з роботи та переїхав працювати в Миколаїв. Будучи у себе на батьківщині, в 1978 році я вирішив відновити своє захоплення журналістикою. Став позаштатним кореспондентом районної газети «Ленінська зоря». Декілька років визнавали мене кращим позаштатним кореспондентом.

 

На підприємстві теж досяг непоганих успіхів, став керівником конструкторської групи, кращим раціоналізатором, спортсменом та учасником духового оркестру.

 

На роботу у Миколаїв я кожен день їздив робочим автобусом. У 1980 році ріка Дністер, після багатоденних дощів, вийшла з берегів і затопила великі площі. Вода була на стільки велика, що стала перетікати через автомобільну дорогу між селами Пісочна та Розвадів.

 

Вечором я їхав на роботу у Миколаїв, до нас у автобус підсіла дівчина Проців Оля, продавець магазину з села Гірське. По дорозі я з нею познайомився, пізніше знайомство переросло у дружбу і закінчилось тим, що в кінці серпня 1980 року ми оженилися.

 

Сама Оля родом із села Пісочна. Батьки її Проців Михайло Ількович 1924 року народження, та мати Проців (Грещук) Марія Іванівна 1929 року корінні Пісочани.

 

Весною 1981 року родичка моєї дружини запропонувала мені добудувати житловий будинок у селі Черниця, після закінчення якого ми б разом в ньому проживали. Після деяких вагань я на її пропозицію погодився. Через два роки я зумів виконати необхідні роботи, щоб переселитися у нього для проживання.

 

Через певний час упорядкував подвір’я та вирішив придбати бджоли та завести собі пасіку. В цьому мені допоміг мій родич з Гірського Василь Кахнич та брат з села Тернопілля Михайло Андрійчик. Через два роки у мене появилося декілька бджолородин. Я почав самостійно робити вулики та розширювати свою пасіку. У 1985 році виникла необхідність організувати районне товариство пасічників. На загальних зборах пасічників мене обрали головою товариства. Реалізація бджолопакетів та продуктів бджільництва давало мені непогані прибутки. В основному за рахунок цього у 1988 році я купив собі легковий автомобіль марки «Москвич», який мені багато допоміг у повсякденній роботі.

 

У 80-х, 90-х роках серед місцевого населення дуже популярними стали вироби із натурального хутра, а саме – фредки, норки, нутрії, кролі, песці, чорнобурки, ондатри, куниці. Із хутра цих звірів шили шапки, комірці, шуби. Всі ці звірі водяться у дикій природі. Крім ондатр їхня популяція дуже мала, тому місцеве населення по можливості купляли молодняк цих звірів на звірофермах і вигодовували у своїх господарствах. Деяких звірків навчились розмножувати і в домашніх умовах. Ці звірі крім кролів та нутрій – хижаки, тому для відгодівлі потребувались м’ясні продукти. Вирощуванням фредок зайнявся і я. Закупивши бувші у використанні клітки на звірофермі села Вівня та молодняк завів свою звіроферму. Були роки, що кількість звірків досягала до 50 штук. Для корму використовував м'ясо здохлих телят з тваринницької ферми місцевого колгоспу. Коли не було телятини, то для корму використовував кури з Держівської птахофабрики. Паралельно у природних умовах ловив ондатри. З реалізацією шкірок проблем не було, у більшості випадків їх викупляли прямо з дому. У скорому часі навчився і вичиняти шкірки в домашніх умовах. До мене приносили шкірки і я за певну вартість їх вичиняв. З часом мода на хутро вийшла з моди, вирощування у домашніх умовах звірків припинилося.

 

У цій справі пригадується цікавий випадок. Клітки із звірками розміщалися в стайні. Вранці, підчас годування, погано закрив клітку. Вечором, коли повернувся із роботи, побачив таку сцену. Біля п’яти фредок вилізли із клітки, задушили чотири курки, висмоктавши із них кров, поскладали на одну купку і спокійно на них лежали. Після цього випадку прийшлось добре перевіряти засувки та сітку кліток.

 

Село Горуцько, а теперішня назва Гірське, ще з польських часів мало не зовсім добру репутацію серед молоді, а частково і людей старшого покоління в питаннях гостинності. Справа в тому, що молодь часто затівала між собою дріб’язкові сварки, які переростали у рукопашні бійки. Часто траплялися випадки, коли могли набити приїжджих. У бійках деколи могли нанести ножові поранення. Головним спокусником бійок була горілка.

 

Декілька десятків років назад у селі весілля справляли два дні – у суботу та неділю. На весіллі в основному із спиртного подавали самогонку. Готуючись до весілля обидві сторони старались заготовити не менше як літр самогону на одного запрошеного гостя. Біля весілля, коли гуляли танці, постійно збиралася велика кількість молоді в ролі глядачів, а за одне випити на халявку горілки. Горілку для «запорожців» виносили дружби, або хто-небудь із знайомих. Перевернувши декілька склянок, появлялася дурна хоробрість, і щоб її показати іншим затівали показові бійки. Часто зачіпалися до хлопців із сусідніх сіл.

 

Така ж тенденція продовжувалася в селі у вечірні часи, особливо у вихідні дні на танцях. Біля місцевого клубу весь час продавали самогон в необмеженій кількості та часі.

 

Пригадую декілька таких випадків із свого юнацького життя. Проходив я селом із братом Миколою та його двома товаришами. Не відомо з чого неподалік почалася штовханина. Один з нас хотів утихомирити дебоширів та випадково отримав удар рукою по обличчю. Від образи, усі мої супутники зняли із себе светри, віддали мені і почали бити цих дебоширів. В результаті два дебошири упали на землю, втративши свідомість, а один – встиг втекти.

 

Другий випадок – біля весілля. До мене приїхали два друзі із сусіднього села Раделичі. Ми спокійно спостерігали за танцями. До приїжджого товариша Івана Дудича підійшов випивший старший мужчина, любитель затівати бійки, Василь Грейцар і став до нього чіплятися. Мій товариш уже був добре обізнаний, як поводитись у таких ситуаціях. Довго не задумуючись наніс противнику удар кулаком у голову, що той упав втративши свідомість. Пролежавши декілька хвилин, його ледве підвели на ноги. Отямившись він промовив: “Що це за бик мене так ударив?” Після цього він пробував шукати свого кривдника, але безуспішно.

 

Маючи друзів у селі Раделичі мені з місцевими товаришами теж приходилося ходити в гості до них. Там нас, відповідно, від несподіванок прикривали місцеві друзі. Так, що ми були там у безпеці.

 

Місцеві дебошири намагалися кого-небудь із чужих пригостити кулаками, або помститись за бійку в гостях.

 

Один мій односельчан Роман гостюючи у Раделичах попав у не милість до таких розбишак. Коли його стали бити кулаками, він уже не оборонявся, а кричав :”Не бийте тільки по губах, бо я граю на трубі”. Отримавши добрих стусанів, більше у це село на кавалєрку не ходив.

 

Осінню 1976 року я демобілізувався з армії. У цей час група місцевих молодих хлопців, допризовного віку, вирішили порозважатися і узяли собі за мету набити усіх демобілізованих солдатів, а їх було більше 20 чоловік. Одного дня, коли я повертався сам додому, мене теж перестріли і ультимативно заявили: ”Ми уже всіх дембелів набили, учора передостаннього Івана Даціва, залишився тільки ти один”. Я зрозумів, що опиратися групі забіяк у кількості шести чоловік було марно. У відповідь запропонував: ”Якщо для вас набити мене так важливо, тоді, починайте”. На деякий час вони задумались, і відповіли: ”Ми тебе одного пожаліємо і не будемо бити”. Після цього ми розійшлися з миром.

 

Причиною такого рішення скоріш за все було те, що серед них був один сусід, а другий троюрідний брат. Не виключаю варіант, що у мене уже два дорослі брати, які бити теж добре уміють, у боргу ми б не залишилися.

 

Такі бійки часто переростали у колективні, після яких приходилось зализувати рани до декілька днів. У міліцію у ті часи ніхто не жалівся. Якщо отримав стусанів по заслузі, то змушений визнати свою поразку, якщо даремно, то старався при можливості відомстити.

 

Мені у великі бійки не приходилось вступати, а дріб’язкові колотнечі закінчувались на мою користь. Після 90-х років бійки майже припинилися через те, що потерпілі, в більшості випадків, звертались у міліцію, а за це декого карали або ставили у рамки закону.

 

У 1989 році по Україні прокотилася велика хвиля Народного руху. До цього процесу я підключився зразу. На цей час я проживав у селі Черниця майже десять років. По ініціативі завідуючого кафедрою Львівської політехніки Юрія Микольського на підприємстві організували товариство української мови ім. Т.Шевченка, де мене обрали секретарем товариства.

 

На підприємстві ми організували виставку «Кобзарів» та проводили різного виду пропагандистську роботу. Видно інформатори про нашу роботу дали знати у РВВС. Візит начальника міліції В.Сердюка не забарився. Зібрали збори і він став нас учити, договорився до того, що назвав жовто-синій прапор шматою. 

 

Народний рух почав набирати широкого розмаху. У кінці 1989 року у селі Пісочна місцеві активісти Народного руху вирішили відновити пам’ятник збудований січовими стрільцями у 1917 році, а за радянської влади – зруйнований.

 

Світлина старшин Коша УСС у селі Пісочна та її зворотна сторона

 

(Історія цієї фотографії дуже цікава. Її прислав з м. Буенос Айрек (це Аргентина) Іван Раделицький. Його судьба туди закинула підчас війни. Його, як остарбайтера, вивезли німці до Німеччини. З Німеччини він додому не повернувся, а виїхав до Аргентини. Довший час не давався чути. У кінці 80-х років він написав листа у сільську раду дізнатись чи живуть його брати. Виявилось, що жили його два брати та ще й живий батько Семен Раделицький, якому на той час виповнилося 100 років. Іван вирішив таки приїхати на батьківщину і прихватив цю фотографію, яку викупив за мізерну ціну у місцевій бібліотеці. На світлині старшини УСС, які у 1917 році базувалися у Пісочні. Батька він таки застав живим. Пізніше батько на 101 році життя помер. На звороті фотографії написані прізвища старшин.)

 

На відкриття пам’ятника, яке відбулося у листопаді цього ж 1989 року, я запросив деяких своїх друзів і у тому числі Микольського Юрія. Він попросив, щоб йому надати можливість виступити але останнім, що було і зроблено. У своїй промові він згадав історію УСС та наголосив, як наш прапор назвав головний районний міліціонер.

 

Сексотники відповідно В.Сердюку про це донесли. Через декілька днів почалося переслідування, та намагання притягнути до кримінальної відповідальності. Микольський мене взяв за свідка, крім досудового розслідування справа до суду так і не дійшла. Основна причина була в тому, що Микольський Ю. був приписаний у місті Львові та мав хороший юридичний захист. Підчас досудового розслідування я підтверджував сказані слова головним міліціонером Сердюком. В результаті на цьому ця справа закінчилася.

 

У 1990 році проходили вибори до місцевих та районних Рад. Я активно підключився до передвиборної агітації, щоб усунути від влади комуністичних ставлеників, а також дав згоду балотуватися депутатом до Пісочнянської сільської Ради. В результаті виборів мене обрали депутатом сільської Ради від Черницького виборчого округу.

 

На сесії сільської Ради мене одноголосно обрали головою виконкому сільської Ради. У сільській раді я пропрацював не повних п’ять років. За цей час разом з головою Ради прийшлось багато чого, у відносинах з місцевими керівниками, змінювати.

 

До цього розподілом земельних ділянок для будівництва, сіножаті та вирощування сільськогосподарських культур займалися керівники колгоспу. Через це з великими труднощами довелось забирати деякі ділянки у колгоспі та розподіляти місцевим жителям.

 

Виникали проблеми з благоустроєм територій трьох сіл сільської ради, обладнати сміттєзвалище, ремонти доріг, клубів і шкіл, будівництво нової школи в селі Черниця та багато іншого.

 

Найбільше часу у роботі голови виконкому, а по сумісництву секретаря, забирала бюрократична паперова робота.

 

Після розвалу Радянського Союзу настав занепад економіки, знецінення грошей, введення в обіг купонів, масовий дефіцит промислових товарів та продуктів харчування. Для рівномірного розподілу товарів та продуктів було введено талони на горілку, цукор, миючі засоби та інше. Промислові товари у магазинах продавались по списках. Все це накладало великі труднощі та не порозуміння.

 

До складу сільської Ради входило три села Пісочна, Черниця та Надітичі. Загальна кількість населення перевищувала чотири тисячі. Виникали потреби видачі різного виду довідок населенню. Багато людей стали звертатись з сімейними проблемами, з визначенням земельних меж, потребами у виділенні земельних ділянок під новобудови. Багато робіт було зроблено але не все як би цього хотілося.

 

Відбувши одну каденцію у сільській Раді я добровільно склав свої повноваження і вирішив повернутися на попереднє місце роботи, яке за мною зберігалося згідно існуючого закону.

 

В ті часи, коли Україна стала незалежною державою, у багатьох населених пунктах почали будувати пам’ятники «Борцям за незалежність України». Молодь села Черниця у 1993 році проявила теж таку ініціативу. Навезли велику гору землі. А на вершині планували установити великий хрест. Керував цими роботами Євген Павлінович. Коли була сильна злива, земляна гора розсунулася. Побачивши таке вирішив взяти ініціативу у свої руки. Зібрав ініціативних односельчан і запропонував їм ескізно намалювати своє бачення пам’ятника. За основу було взято ескіз місцевого художника Андрія Засідковича. Цей проект доповнили елементами з інших пропозицій та елементів, які на цей час були виготовлені. Розробивши архітектурний проект мені довірили очолити будівництво пам’ятника. Земляну гору розсунули бульдозером. На пожертви односельчан придбали необхідні матеріали: цемент, камінь, арматуру та деякі інші матеріали. В результаті спільних зусиль будівництво пам’ятника було закінчено у 1995 році. В скорому часі навколо насадили декоративні дерева та огородили територію, в результаті навколо нього утворився затишний сквер.

 

У 1998 році до мене звернувся підприємець Роман Данчевський , корінний житель села Черниця, який має свій бізнес у місті Львові, з пропозицією розробити архітектурний і будівельний проект будівництва нової дзвіниці біля церкви села Черниця та кошторисну вартість цього будівництва. У короткий час ця робота була виконана. Попередньо робота була оцінена у шість тисяч доларів. На кошти спонсорів Романа Данчевського та Мирона Кіндія, який теж вирішив долучитись до цього будівництва, в цьому ж році розпочали будівництво. У процесі виконання будівельних робіт прийшлось виконувати відповідні керівні, архітектурні та виконавчі роботи. Будівництво дзвіниці закінчили у 2000 році. В цьому ж році дзвіницю було освячено та проведено святкове відкриття.

 

Після закінчення своєї каденції, я вирішив повернутися на попереднє місце роботи в «Миколаївцемремонт». Пропрацювавши заступником начальника ремонтної дільниці один рік, мені запропонували роботу заступника головного механіка цементного заводу, на що я погодився. Ця робота була для мене досить цікава та плідна.

 

З 1997 року почався занепад економіки нашої країни в тому числі і цементного заводу. Контрольний пакет акцій заводу викупили невідомі люди з Києва, які стали усі доходи забирати собі, а на розвиток виробництва не залишалося майже нічого. Завод опинився на грані банкрутства. Заводом зацікавилася французька фірма «Лафарш», яка хотіла викупити контрольний пакет акцій.

 

Тіньові керівники з Києва були проти цього. У цей час на заводі організовується ініціативна група підтримки фірми «Лафарш». В число керівників цієї групи увійшов і я. Боротьба за відчуження заводу тривала більше року і закінчилась перемогою, хоча керівники заводу були підкуплені і проявляли в цьому саботаж.

 

Після викупу контрольного пакету акцій фірмою, основні керівники заводу залишились і дальше працювати. Після цього стихійно почалися переслідування членів ініціативної групи, в тому числі і мене.

 

Декілька разів на щоденній планерці у директора заводу Постоловського А.А. піднімали питання про мою відповідність займаній посаді, дорікали головному механіку Добушовському О.П., що Кахнич Іван мало зайнятий роботою та займається не зрозумілою підривною діяльністю на заводі. В результаті я залишився одиноким в боротьбі проти деяких керівників заводу. Після деяких закулісних домовленостей мені запропонували покинути службу головного механіка та очолити службу котлонагляду. Така перестановка мене не задовольняла тим більше не хотілось змінювати професію.

 

У цей час багато місцевих жителів виїжджали закордон на заробітки. Відчувши несправедливий тиск на мене я прийняв рішення теж виїхати закордон на заробітки.

 

Літом 1999 року, узяв відпустку, та купивши туристичну путівку до Франції у місто Люрд виїхав закордон. Поклонившись святому місцю, де з’являлась Пречиста діва Марія 13 разів на скелястій горі, чотири дні приймав участь у всіх святкових ритуалах. На п’ятий день, з такими ж шукачами робіт, ми вирушили до Іспанії.

 

Перед від’їздом залишив своїй жінці заяву на звільнення без дати. Зрозумівши, що невелика зачіпка на роботу в Іспанії є, заява на розрахунок була подана у відділ кадрів цементного заводу. Не знаючи іспанської мови прийшлось працювати майже задаром два місяці на українських посередників на півдні Іспанії, біля міста Аліканте. Через два місяці я переїхав у місто Сабадель обслуговувати дитячі атракціони, а ще через два місяці на будівельні роботи у місто Барселону. Через рік вивчивши розмовну іспанську мову став працювати як майстер. Освоївши декілька професій я виконував роботи штукатура, муляра, сантехніка, електрика, плиточника, паяльника мідних труб.

 

У цей час економіка Іспанії була у розквіті, відповідно було багато добре оплачуваної роботи. За один місяць я заробляв більше ніж на цементному заводі за рік.

 

Працював я у Іспанії майже 10 років. За цей час у мене появилося багато друзів заробітчан – іспанців, каталонців, аргентинців, перуанців, чілійців, кубинців та багато інших національностей.

 

Часто моя робота поєднувалася з відпочинком на морі, подорожах по Іспанії та Каталонії.

 

У 2004 році на півтори роки до мене приїхала дружина Оля. У цей час керівник моєї фірми «Європа» запропонував нам подорож на орендованому моторному човні по Середземному морі. Нас чотири сім’ї під керівництвом капітана, директора моєї фірми, аргентинця Пабла Мартінеса попливли відпочивати на острови Майорка та Міньорка у Середземному морі. Директор добре обізнаний у мореплавстві, тому плавання було досить цікавим та насиченим різними подіями, відвідинами декількох морських портів на островах, купанням у відкритому морі та відпочинку на різних пляжах. Ця поїздка мені запам’яталась на усе життя.

 

З 2007 року економіка Іспанії стала занепадати, оплата праці погіршувалась, виникали проблеми в пошуку робіт та й потреби у заробітках для мене уже такої не було, я вирішив повернутися в Україну. Повернувшись додому у 2009 році, я зробив повну реконструкцію свого будинку з середини та відповідний благоустрій біля нього власними силами.

 

Підчас роботи на цементному заводі виникла ідея написати книгу про історію села Черниця та Пісочна. За декілька років було зібрано багато документальних матеріалів та в 1999 році тиражем 500 примірників видана перша авторська книга.

 

Через певний час у 2002 році місцевий житель села Гірське, голова колгоспу Петро Петришин, видав книгу «Історія села Гірське-Горуцько» майже на 400 сторінок. В цій книзі він зібрав багато матеріалі та судових рішень. Про цю книгу відгукнувся місцевий житель, а в даний час громадянин США Іван Лучечко: «Так це не історія села, а збірка матеріалів до історії села Гірське.»

 

Автор у своїй книзі негативно висловлювався про партизанську боротьбу місцевих партизанів.  

 

Беручи до уваги такі критичні вирази я вирішив зібрати матеріали та видати книгу про діяльність визвольного руху у селі Горуцько. В результаті така книга була видана у 2008 році. В ній зрозуміло висвітлено події тих часів. З чого починалося, як проходили та чим усе закінчилося.

 

У 2010 році до мене звернувся Роман Данчевський і попросив написати нову книгу про історію села Черниця, та приурочити її до 10 річниці побудови дзвіниці. В результаті була видана моя третя документальна книга.

 

Займаючись збором фрагментів історії боротьби і страждань за волю України жителів Пісочної, Черниці, Надітичів у 2011 році видана книга «Їм дзвони не грали …».

 

Мені відомо, що з числа жителів села Гірське вийшло багато знатних людей, зібравши такі матеріали у 2013 році у видавництві «Каменяр» міста Дрогобича надрукована книга «Моє рідне село та його величні люди».

 

У 2014 році на прохання жителів Гірського видана книга про життєвий шлях отця Ігоря Регусевича «Терниста дорога до Бога».

 

Робота за кордоном та деякі захворювання дитинства дали про себе чути. У 2011 році після відвідування кардіологічної лікарні міста Львова у мене виявили серйозні проблеми з серцем, а через пів року мене признали інвалідом третьої групу по захворюванню серця. Підлікувавшись, ця хвороба трохи відступила.

 

Будучи уже пенсіонером, більш інтенсивно підключився до громадського життя села.

 

У 2012 році виповнилося 65 років з того часу як у нерівному бою з каральними органами НКВД героїчно загинули вісім партизанів Пісочнянського куща. Через декілька днів після бою, партизанів таємно похоронили на кладовищі села Пісочна.

 

Родичі партизан, до цієї знаменної дати, прийняли рішення встановити пам’ятник. Мені довірили розробити проект та установку такого пам’ятника. Зібравши необхідні кошти виготовили та встановили пам’ятник у вигляді тризуба, над яким височіє символічний партизанський хрест. На головній плиті викарбовано прізвища та імена героїв-партизан, які загинули 21 листопада 1947 року біля хутора Острів, у нерівному бою з каральними органами НКВД. Відкриття та освячення пам’ятника відбулося у день св. Михайла 2012 року. У цей день 65 років тому назад відбувся останній бій героїв.

 

Велику увагу приділяю озелененню території села Черниця та прилеглих земель. Місцеве кладовище, з допомогою однодумців, обсадив декоративними деревами – липа, акація, туя. У центрі села, біля пам’ятника «Борцям за волю України», виріс красивий сквер з декоративних дерев. Дорогу протяжністю біля 200 метрів, яка веде до святого місця «Гринчиха», теж обсаджено декоративними деревами. Територію бувшого колгоспного двору засаджено різновидними декоративними та фруктовими деревами. За межами села, береги ровів та деякі невживані землі, теж стараюсь засадити липами, акаціями та іншими деревами.

 

У 2011 році за активну участь у розбудові Української незалежної держави, керівництво районної ради нагородили мене медаллю на честь 20-ї річниці незалежності України. Декілька років підряд, за активну дописку цікавих матеріалів у місцеву районну газету «Громада», визнавався кращим позаштатним кореспондентом.

 

У 2012 році на прохання громади села Черниця, через аварійність існуючого фундаменту церкви села Черниця, мені доручили організувати та провести ці роботи. Робота полягала в тому, що необхідно демонтувати по частинах старий вимощений з каменю фундамент та на його місце залити бетонний фундамент. Роботу було проведено успішно не пошкодивши конструкцію дерев’яної стародавньої церкви. У цьому ж році по периметру церкви вимостили бруківку.

 

На наступний 2013 рік провели демонтаж, шліфовку, монтаж та фарбування зовнішньої оббивки церкви. У цьому ж році провели заміну 12 вікон церкви. У 2014 році провели демонтаж старого металевого покриття трьох куполів церкви та покрито булатною бляхою. У 2015 році провели заміну металевого покриття звісу церкви та покрили ромбами з булатної бляхи. В кінці січня 2016 року температура денна стала плюсовою тому прийняли рішення  поміняти металеву обшивку 34 підпор звісу на булат. Ця робота була завершена у середині лютого.

 

Підчас революції Гідності на Євромайдані 2013-2014 років не залишався спостерігачем, а прийняв по мірі можливості участь. Здоров’я не дозволяло бути на передових позиціях барикад, тому вирішив допомагати в силу своїх можливостей. За цей час три рази, по декілька днів, відвідував Майдан, допомагав забезпечувати польову кухню Майдану дровами, продуктами та одягом. Польова кухня Миколаївського району знаходилась у підніжжя торгового комплексу «Глобус», та рядом з вулицею Інститутська. Ночувати випадало будь-де, в основному перебивався у КМДА. Вносив також свій доброчинний внесок для допомоги Майдану.

 

Підчас бойових подій на Донбасі займаюся волонтерською роботою в селі. Організовував збір коштів та продуктів для бійців АТО. Проводив колективні зустрічі з бійцями підчас їх короткотермінових відпусток у рідному селі. 

 

Підчас Революції Гідності найбільш пам’ятним днем для мене стала зустріч Нового 1914 року прямо на Майдані в присутності майбутнього героя України Василя Кіндрацького, головного мисливця району Михайла Адама, поварів та обслуги польової кухні з Миколаєва. У цей час ми чекали і Василя Шкляра, але з невідомих причин він не прийшов.

 

Підчас вуличних бойових сутичок 20 січня, між майданівцями та міліцією польова кухня та палатки були спалені, однак в короткий термін все це було відновлено. Останній раз підчас поїздки прийшлось бачити на власні очі жахливі наслідки цих кривавих протистоянь. 

«Моє Горуцько й Україна». (Автор: Гев Марія)

опубліковано 21 лют. 2017 р., 10:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 бер. 2017 р., 06:44 ]

 

«Але найбільшою правдою з усіх є те,

що ми всі на ласці часу.

То ж не марнуймо його!»

Іван Лучечко

(Лучечко І. Старшопластунська заковика (Думки з приводу генеральної Ради Загону) – Вісті генеральної старшини загону «Червона Калина». – вересень 1985. – ч. 33. – с. 2).

 

Та земля, на якій народився, де пройшло дитинство, зростав і пізнавав світ, завжди дорога та мила серцю кожної людини. Мужніючи, ступаючи в доросле життя ми починаємо розуміти, що той рідний куточок землі – батьківська хата – маленька батьківщина, дають нам сили, гріють душу спогадами та любов’ю. І це тепло рідного крила по-особливому горне до себе, коли людина живе далеко від рідного дому.

  

Дорогий читачу, у своїй розповіді я хочу розповісти про свого односельчанина, а тепер жителя США Івана Михайловича Лучечка. Щоб вповні ви змогли осягнути його тісний зв’язок з рідною землею, варто згадати найважливіші віхи його біографії.

 

Лучечко Іван Михайлович народився 22 жовтня 1928 року в селі Горуцьке (тепер – Гірське) Миколаївського району що на Львівщині. Своє навчання у сільській школі він розпочав ще за польської окупації, а п’ятий клас вже закінчив за російсько-більшовицької.

 

Вересень 1941 - весна 1944 років – період навчання Івана Лучечка у Стрийській гімназії. Батьки Михайло і Марія старалися всіляко підтримувати і сприяти навчанню свого єдиного сина. Для Івана Лучечка ці чотири класи гімназії стали великим поштовхом до подальшого навчання і здобуття освіти.

 

У серпні 1944 року, під час окупації села Горуцько німецькими військами, німці забирали в основному молодих чоловіків і пішки під конвоєм вели в Дрогобич на збірний пункт, який був розташований на території тюрми «Бригітки». Серед них був і 15-літній Іван Лучечко. Людей забирали босих, напівроздягнених, голодних. Вже із Дрогобича їх колонами переводили в Ужгород, а звідти – поїздом до Будапешта, Відня, далі – до Німеччини на роботу.

 

Лучечко Іван потрапив у Гамбург, де працював разом із такими ж полоненими у порті ріки Ельба на суднобудівному заводі. Тут він із своїми односельчанами складали нові та ремонтували старі, пошкоджені війною, підводні човни і кораблі.

 

Вже згодом, Іван Михайлович згадуючи говорив, що «цих дев’ять місяців – від початку полону і до закінчення війни, стали твердою школою життя і людських страждань. Це був час суворого вишколу і гартування по відношенню до голоду, холоду, постійних бомбардувань, недоспаних ночей, довгих годин виснажливої праці, пізнання людських характерів, знущань та багато іншого. У таких умовах інстинкт самозбереження оволодіває людину, а підлітки дорослішають на очах» (Кахнич І. Моє рідне село та його величні люди: нариси. – Дрогобич: Посвіт, 2013. – с.108).

 

8 травня 1945 року прийшла звістка про капітуляцію Німеччини та інформація про те, що вони стали підвладні англійським військам. Перед Іваном Лучечком постав вибір подальшого майбутнього. У зв’язку із непростою ситуацією на радянській території, Іван вирішив податися на Захід.

 

Упродовж 1945-1950 років Іван Лучечко проживав біля Гамбурга в українському таборі для втікачів Гайденав. У цьому ж таборі він закінчив гімназію і у 1950 році виїхав до Америки. А там незабаром розпочалася Корейська війна. Іван Лучечко чотири роки служить в американській військовій авіації, досконаліше вивчає англійську мову, отримує громадянство США (5 листопада 1953року). А вже згодом, після демобілізації з армії, отримав стипендію і вступив на навчання в Колумбійський університет.

 

Саме тут знову проявилася велика жага до навчання і здобуття повноцінної освіти. Молодий юнак повністю поринув у світ знань, навчався з особливою наполегливістю і завзяттям. Такі старання з часом принесли свої добрі результати. Іван Лучечко закінчив аспірантуру по відділу історія Східної Європи і бібліотекознавство, здобув ступені магістра бібліотекознавства у Колумбійському університеті (1961р.) та магістра політології у Гантер коледжі у Нью-Йорку (1969р.).

 

Три роки він викладав в Колумбійському університеті, згодом викладачем історії Східної Європи в Стейтовому коледжі у Джерзі-Ситі (1962-1994 рр.) та відтак тридцять два роки був заступником директора бібліотеки New Jersey City University.

 

У 1981 році одержав першу нагороду Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету за англомовну бібліографічну монографію «Російсько-українська проблема. 1917-1921 років: класифікований й анотований довідник про совєтський політичний репортаж у «Правді» (The Russo-Ukrainian Problem. 1917-1921: A Classified and Annotated Guite to Soviet Reportaqe in Pravda) (https://uk.wikipedia.org/wiki/Лучечко_Іван_Михайлович).

 

Іван Лучечко так пише про свою працю: «це і є ключ до всього, що «Правда» в ті роки писала про Україну: військові дії, політика, економія, голод, статистичні дані, тощо. Дещо з тоді написаного й сьогодні є актуальним» (Лист Івана Лучечка до «Памяток України» (м.Київ) за 8 жовтня 1991 року).

 

В науковій діяльності Івана Лучечка спостерігається знову ж таки звернення до історичних проблем рідного народу. Напевно, саме тому він і в цій галузі досягає значних успіхів, як дослідник.

 

З 1966 року Іван Лучечко – невтомний мандрівник, історик, здійснив 30 екскурсій як провідник туристичних груп по світу для Нью-Йоркської агенції «Кобаснюк». Таким чином подорожував і до Радянського Союзу. Адже в США проживають багато українців, які виявляли бажання відвідати землю своїх батьків.

 

Організовуючи такі екскурсійні поїздки в Україну, він мав можливість неодноразово відвідати і свою рідну маленьку батьківщину. Проте радянська система і в цьому зуміла побачити небажане. Так 5 березня 1982 року, після доповіді-дискусії на тему: «Позитиви і негативи поїздок в Україну», радянське посольство у Вашингтоні перестало видавати Івану Лучечкові візи на подальші туристичні маршрути «США – Радянський Союз».

 

Вже після розпаду великої радянської імперії в 1993 році Лучечко їздив разом з американською освітньою місією в Магадан, Владивосток, Хабаровськ, де мав численні зустрічі з українськими громадами (Сергієнко О. Дві імпрези товариства української мови в Чікаго. – Українські Вісті – 25 липня 1999).

 

Ще багато цікавих, пізнавально-дослідницьких подорожей здійснив Іван Лучечко у 1990-х роках і таким чином відкрив для американської діаспори «материки» (поселення) українців на Зеленому Клині, Мурманську, Архангельську, на Соловецьких островах та інших місцевостях Росії (Світлична Н. Потрібен Київ без’язиким, як язикатим – Соловки. – «Свобода» 16 жовтня 1998. – № 16 – с.11).

 

Зокрема, у Владивостоці пан Лучечко допоміг Товариству Української Культури фінансово – підтримав подальше видання їхньої газети «Українець на Зеленому Клині» та діяльність української суботньої школи (Світальський В. Перший гість західної діаспори на «Зеленому Клині»/ В.Святальський, гол. ред. С.Леськів // Громада – 30 вересня 1993.).

 

Варто відзначити, що після повернення Івана Лучечка до Америки з поїздки на Сибір (місто Магадан, столиці «Зеленого Клину» – Владивосток, Хабаровськ), він неодноразово виступав у Нью-Йорку в Українськім Народнім Домі з доповіддю про результати подорожі «Українці на Зеленому Клині». А кошти, які були зібрані під час цих виступів, призначалися на стипендійну акцію Союзу українок Америки для студентів східної діаспори (Королишин С. На «Зелений Клин» –  через Аляску. – «Рідне поле» 19 серпня 1995. – № 64 (271)).

 

З вищеописаного можна зрозуміти, як Іван Лучечко горнеться до своїх земляків і старається підтримати їх в усьому, а саме у розвитку української культури. Протягом усього свого життя він несе благородну місію підтримки добрих справ, починань, які мають у своїй основі все рідне – українське.

 

Вагоме місце в житті Івана Лучечка займає діяльність в Українському Музеї в Нью-Йорку. У 1986-1988 роках Іван Михайлович був членом управи музею, а в 1986-1987 роках – виконував обов’язки секретаря в екзекутиві. Впродовж 1996-2000 років він стає Головою Управи цієї організації.

 

Діяльність Українського Музею – це дуже важлива віха в історії української громади США, основне завдання якого – збирати, зберігати, експонувати й інтерпретувати, популяризувати зразки української культури та історії. Все здійснюється з допомогою виставок, освітніх курсів, публікацій та різних мистецьких імпрез (Програмка урочистого святкування 20-літнього ювілею Українського Музею – 20 жовтня 1996 р. (Ню-Йорк)).

 

Іван Лучечко називає цю інституцію «святилищем», де зберігається і оживає історія нашої нації, її культура, традиції. На річних зборах він так відгукується на важливість підтримки цього осередку культурної спадщини українського народу: «Усі культурні народи світу мають свої музеї, ними дорожать, опікуються, їх фінансують. Ми також належимо до цих культурних народів світу. І тому репрезентативний Український Музей в Америці є нашим спільним громадським обов’язком перед нашими предками і нашими нащадками».

 

Варто також ще згадати слова Івана Лучечка, як новообраного Голови Управи УМ, на Загальних Зборах в 1996 році: «…ми разом не даємо Музеєві запропаститися. Я відразу хочу також наголосити і двічі підкреслити, що при тому музейному возі всі однаково потрібні і всі однаково важливі: і ті, що його тягнуть, і ті, що його пхають, і ті, що його фінансують, і ті, що на ньому їдуть. Лише тоді він стане таким Музеєм, яким ми всі хочемо його бачити» (Новини Українського Музею: Річні Загальні Збори. – Літо 1996. New Yorkc. 3).

 

Ось так, навіть з нотками позитиву новообраний Голова Управи УМ характеризує важливість усіх у великій спільній праці, як «невтомних орачів музейної ниви» (Новини Українського Музею: Річні Загальні Збори. – Літо 1996. New York – c. 3).

 

Щоб в повній мірі описати громадську діяльність Івана Лучечка варто сказати, що він – провідний член Пласту в Джерзі-Ситі (станичий) і член пластового Загону «Червона Калина», член дирекції кредитної спілки «Самопоміч» у Джерзі-Ситі, співочий учасник українського хору «Думка» (у період 1957-1967 років) і церковного хору святого Юра в Нью-Йорку.

 

Варто відзначити прагнення Івана Михайловича до збереження і передачі наступним поколінням своїх знань, дослідницьких праць та наукових матеріалів. Так, у 2007 році, він упорядкував і передав Архів Пластового Загону «Червона Калина» (за період 1925-2006 рр.) Національній бібліотеці ім.В.Стефаника НАН України (м.Львів).

 

У своєму листі до мене за 27 вересня 2009 року Іван Лучечко так пише про пластовий Загін «Червона Калина»: «Загін «ЧК», членом якого був Степан Бандера, майже на 80% був знищений більшовиками під час війни. Вже після війни «Червона Калина» відродилася у діяспорі, а після проголошення Незалежності, відновилася також в Україні. В останніх кількох роках відбулося вже 4 спільних зустрічей і ділових нарад у США обох відновлених «Червоних Калин». Під час цьогорічної зустрічі, яка відбулася 26 – 27 вересня на оселі Українського Народного Союзу – «Союзівці», присутні були дуже зацікавлені і задоволені Твоєю «Піснею про Степана Бандеру». Бажаю Тобі повні пригорщі успіхів, щастя і здоров’я».

 

Іван Лучечко не залишався осторонь ні однієї культурної події українців, що відбувалася в США. В усьому присутня його участь, обізнаність та підтримка.

 

Моє знайомство з Іваном Михайловичем Лучечком відбулося 4 липня 2004 року, коли він разом із своєю донькою Адріяною приїжджав у рідне Горуцько. Святкова зустріч відбувалася в загально-освітній школі села. З Гірською школою Івана Лучечка пов’язує тісна освітньо-культурна співпраця, яка триває уже багато років.

 

Свою особисту бібліотеку, в яку входять історичні дослідження, наукові праці, матеріали по Українському Музею в Нью-Йорку, різні статті, дописи, документи, подяки, грамоти, матеріали про подорожі, діяльність Пласту, різну кореспонденцію – в тому числі і з Гірською СШ, передав для постійного користування бібліотеці сільської школи. Значну частину матеріалу, яка ввійшла в основу написання цієї статті, я почерпнула саме із цих джерел.

 

Так в листі до дирекції Гірської школи (тепер вже Гірський НВК) за 28 травня 2001 року Іван Лучечко пише, що «чим людина старша, тим частіше повертається спогадами і думками до свого дитинства й минулого. Для мене таким минулим є моє Горуцько й Україна. Під впливом таких дум і почувань, я вислав сьогодні для Гірської (Горуцької) середньої школи частину свого особистого архіву. Туди входять знимки і фотографії (горуцькі і негоруцькі), документи, виставлені мені під час і після Другої світової війни, американське громадянство, звільнення зі служіння у летунстві США, університетські дипломи, дані про працювання у американських коледжах й університетах, наукові статті й газетні дописи, інформації про мою українську громадську діяльність, відзначення, призначення й подяки, важливіша кореспонденція з українцями в Україні та східній і західній діяспорі тощо. Все це, до певної міри, є моїм звітом перед Горуцькою громадою  і Вашою школою, з якої я вийшов, про моє діаспорне життя і діяльність за роки 1944 по 2000. Цей архів передаю Гірській СШ на власність, без ніяких своїх обмежень, застережень і вимог. Сподіваюся, що він для бажаючих буде доступний, інформативний і цікавий».

 

Саме у цьому бачиться мені особлива точність, делікатність, шанобливе ставлення Івана Михайловича до численних матеріалів, які мають величезне інформативне значення не тільки для Гірського НВК, а й села Гірського в цілому.

 

Рідна школа пишається своїм земляком, який досягнув значних успіхів у науці і ставить його хорошим прикладом для наслідування своїм учням. На дошці пошани Гірського НВК «Наша гордість» Іван Лучечко займає чільне місце, як вчений, історик-дослідник, меценат та подвижник освіти, культури рідного села (http://girskij-nvk.webnode.com.ua/nasha-gordist/).

 

Його поле зору охоплює усе, що відбувається в Україні. В цьому проявляється повага і пошана батьківського краю, велика любов до материнської мови – як тепло, чисто і милозвучно звучить вона з уст свого відданого сина. 

 

Разом із дружиною Ярославою Лучечко (дівоче прізвище – Остап’як), яка родом із містечка Новий Лисець біля Івано-Франківська, виховали двох дочок – Роксоляну та Адріяну. В сімї між собою було заведено розмовляти тільки українською мовою. Ось це і є справжня відданість, любов до рідного слова та материнської мови.

  

Ярослава та Іван Лучечко – США, лютий 1994 року

 

Вражає те, що Іван Лучечко, довгі роки проживаючи в Америці, далеко від рідної землі своїх батьків, все ж таки зберіг і в своїй сім’ї надалі продовжує українські традиції, культуру, чисту українську мову, любов до усіх своїх односельчан, земляків – українців, які розкидані долею по цілому світу.

 

Іван та Ярослава Лучечки привнесли великий особистий вклад у підтримку розвитку української культури в США – на розвиток Українського Музею (від 1984 року), на заснування першої постійної Кафедри Українознавства в університетах ЗДА, а також культури, освіти рідної України. Тут варто згадати пожертви на видання підручників для народних і середніх шкіл України, на Фундацію Піддержки Дипломатичних Представництв України, на Народний Фонд Допомоги Україні, а також багато-багато інших.

  

Іван та Ярослава Лучечко разом із дітьми – Роксоляною та Адріяною – Пластова оселя East Chathom, New York – липень 1969 року

 

В листі до Гірського НВК за 2 жовтня 1992 року Іван Михайлович пише про відродження освіти, культури і свободи в незалежній Батьківщині: «Ми, у західній діяспорі, з преси і від приїжджих тепер з України державних достойників знаємо, що хоча вже й маємо власну державу, та через економічно-фінансову реформу країни, нашій дітворі і молоді по школах бракує тепер підставового ремесла до науки, знання й уміння: нових підручників, книжок, зошитів, паперу і т.п… Українці Америки вже зібрали понад пів мільйона долярів на видання шкільних підручників для України».

 

Разом із дружиною вислали для Гірського НВК пакунки із різним шкільним приладдям, українську літературу – «Історію України» М.Грушевського, п’ятитомник «Енциклопедії українознавства», твори Івана Франка, Лесі Храпливої та багато інших книг.

 

Саме в таких добрих справах проявляється особлива уважність Івана Лучечка до рідної односельчанської молоді. Заслуговує великої поваги його участь в житті школи, її потреб та інтересів, незважаючи на велику «заокеанську» відстань.

 

Тут варто згадати і лист за 1 травня 1998 року: «Сьогодні висилаю для школи два пакунки. У одному журнал «Наше життя», за роки січень 1974 по грудень 1997 включно. (Не бракує ні одного місяця.) Сподіваюся, що знайдете на його сторінках багато цікавого, інформативного і корисного матеріялу про наші релігійні і національні свята, мистецтво, звичаї, історичних осіб, тощо. У другому пакунку знаходиться всячина до шкільної і бюрової (кабінетної) праці та книжки. Більшість книжок призначена для початківців, які вивчають англійську мову. Все більше й більше зустрічаємо тут учнів і студентів з України, які вже дуже гарно володіють англійською мовою. А коли у Вашій школі такої програми немає, тоді може ці книжечки пригодяться дітворі як витинки для ілюстрацій». Також сюди ввійшли і інформаційні матеріали про Український Музей в Нью-Йорку, кілька чисел американської преси – «Свобода» і «Нью-Йорк Таймс». 

  

Виступ Івана Лучечка на бенкеті-бенефісі Українського Музею в Нью-Йорку – 2 листопада 1997 року

 

Турбувався він і про те, щоб рідна сільська школа «йшла в ногу із часом», а саме про необхідність компютеризації шкільництва в Україні. Як сам і пише 22 квітня 2001 року до дирекції школи: «Вивчення компютерної й інтернетної грамоти учнями й учителями – це вимога сучасності. Питання лише – де через сучасні українські негаразди взяти на це грошей? Ваша школа хоча й не має фінансового капіталу, та за те має великий учнівський і учительський капітал» (Листування Лучечка І.М.  із школою села Гірське Миколаївського р-ну Львівської обл. за 22 квітня 2001).

 

Таким чином турбується, клопочеться, щоб вдосконалити шкільне навчання і спонсорує на таку ціль комп’ютери з усім необхідним до них обладнанням, підключення до світової мережі Інтернет та дві копіювальні машини. Клас інформатики в школі стає в особливій пошані, а учні з великим задоволенням навчаються працювати із комп’ютерною технікою.

 

Усі ці приклади свідчать про велику любов і добрі справи для свого рідного народу. Навіть відстань не стає на заваді його турботливого ставлення і співпереживань за долю освіти рідного села. Адже, як сам Іван Лучечко пише: «Серцем, однак, я завжди був і є у рідному селі. Бо там почалося моє життя й дитинство, там спомини моїх юних літ, і там Ваші попередники, довоєнного покоління, навчили мене читати і писати. Це і є одною з причин моїх частих відвідувань Гірського, – часом навіть з дружиною і нащадками» (Із листа до Гірського НВК за 2 жовтня 1992 року).

 

Склалося так, що Україна мала і має нелегку історичну долю. Радянська освітня система мала свої пріоритети і саме Україна займала в них вагоме місце.

 

Іван Лучечко на основі власних численних досліджень українсько-російських взаємин, а також великого життєвого досвіду, говорив, що: «Попри всі недоліки, які були в Радянськім Союзі, москаль (росіяни) один єдиний у цілому світі давав освіту, в тому числі і вищу,безплатно, і робоче місце, а це є основа нашого життя на цій землі (Петришин П. Життя – це вічна боротьба добра із злом: автобіографічний нарис. – Львів: Вільна Україна, 2008. – с. 88 – 89). 

 

Для Івана Лучечка саме освіта стала пріоритетом в житті. Згодом він неодноразово буде підтримувати, всіляко заохочувати своїх здібних, талановитих односельчан до навчання.

 

Згадуючи своє навчання і той час, обставини, в яких проходили його юнацькі роки, Іван Михайлович пише, що: «я колись мріяв стати юристом, а став істориком. Юриспруденційні студії у нас дуже коштовні. Прибувши до Америки «голий, босий і простоволосий», без копійки і знання англійської мови, я таку «екстравагантність» у той час не міг був собі позволити, а платити за мене не було кому…» (Листування Лучечка І.М. із школою села Гірське Миколаївського р-ну Львівської обл. за 1 червня 1998 року).

 

Як-то кажуть в народі – у долі свої плани. Такий нелегкий шлях до навчання привніс у життя розуміння цінувати те, що маємо. Бо для того, щоб чогось досягти, потрібно багато і невтомно працювати. Серце пана Лучечка стало дуже чуйним і відкритим до тих молодих людей, які чогось щиро прагнуть у своєму житті, але через брак можливостей не можуть в повній мірі здобути бажане. Адже іноді навіть позитивна оцінка зі сторони стає величезним заохоченням, поштовхом для здійснення своєї доброї мети.

 

Іван Лучечко, проживаючи в Америці, завжди в курсі усіх культурних подій рідного Горуцького. Він підтримує активне листування із своїми односельчанами. Саме таким чином спілкуючись зі мною, вислав мені численні номери газети «Свобода». За його підтримки моя перша поетична збірка «Мелодії мого серця» увійшла в бібліотеку тижневика «Свобода» (про що згадано в статті «Книжки, надіслані до бібліотеки тижневика «Свобода» – «Свобода» за 17 жовтня 2008 року РІК СXV, число 42, с. 20.), а поезії були опубліковані на сторінках цього періодичного видання. Рубрика «У світі поезій» «Свободи» за 8 серпня 2008 року (РІК CXV, число 32, с.26) публікує мою добірку віршів «Щось рими сумно пов’язались» із супроводжуючим листом Іван Лучечка: «19-літня талановита дівчина Марічка Гев походить з мого родинного села Горуцько (переназваного за радянської влади на Гірське). Вона робить гарне враження надійної для України молодої людини. Ми з дружиною постараємось фінансово допомогти їй у студіюванні. …Я певний, що перша згадка про неї в українській газеті США буде для неї великим заохоченням до дальшої праці».

 

Іван Лучечко підтримав мене у виданні моїх поетичних книг «Твоя королева часу» (2009), «Світло довіри» (2015) та нотного збірника авторських творів «Лети, моя пісне» (2009). З його допомогою добрий приятель сімї Лучечків у США учитель Володимир Остапяк також долучився до видання мого творчого доробку. Це було для мене особливою несподіванкою і, звичайно, дало можливість донести своє поетичне слово до читачів вже у довершеному друкованому вигляді.

 

Мої батьки з самого дитинства підтримували моє прагнення до навчання і старалися всіляко заохочувати, допомагати, направляти. Домінуючою сферою інтересів стала для мене музика, а особливо творчість – написання пісень, поезій, гра на музичних інструментах (сопілці, гітара, фортепіано). Закінчивши навчання в Гірській СШ та Дрогобицькому державному музичному училищі ім. В.Барвінського перед мною постала мета здобуття вищої музичної освіти у Львівській національній музичній академії ім. М.Лисенка. Іван Михайлович повірив у мене, заохотив до подальшого навчання – так у 2008 році я стала його стипендіаткою. В рідному Гірському, від проголошення самостійної України, Іван Лучечко допоміг вже дев’ятьом учням сільської школи – найкращим, найталановитішим та найбільш потребуючим, виділивши для цього свої іменні стипендії (Потічна І. Горуцькі стипендіатки / І.Потічна, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 26 вересня 2008. – №74 (1784) – с. 2).

 

Адже, як вважає пан Лучечко: «молодь – це будучність нашої нації і держави» (Леськів І. Стипендії від Лучечка / І.Леськів, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 20 червня 2008. – № 47 (1757) – с. 2).

 

Зараз я вже закінчила своє навчання і працюю по здобутій спеціальності викладачем у Львівській державній хоровій школі «Дударик» ім. М.Кацала. Іван Михайлович дав мені свого роду путівку в життя. Тепер вже я навчаю дітей, прищеплюю їм любов до мистецтва, Батьківщини, рідної мови і пісні через музику. Не хочеться зупинятися на досягнутому. Від свого видатного земляка перейняла велике прагнення до кращого, невтомної праці над собою, вчитися і надалі – тепер здобуваю науковий ступінь «кандидат мистецтвознавства» у Львівській національній музичній академії ім. М.Лисенка.

 

З Іваном Лучечком ми тепер часто переписуємося, спілкуємося в режимі телефонних дзвінків. Вже довший час я мала на меті написання такого дослідницького матеріалу про нашого односельчанина. І ось, очевидно, прийшов на те час. Мені дуже хочеться, щоб не тільки в Гірському на Україні, а й в США дізналися в повній мірі про добрі справи професора Івана Лучечка. Впевнена, що чимало уже відомо про нього, але ця інформація буде по-особливому повноцінною, адже написана на основі архівних матеріалів пана Лучечка, особистого листування зі мною та односельчанами. Саме завдяки активній переписці зі своїми родичами, знайомими в Гірському, він завжди знає про життєві справи, новини та події рідного села.

 

Дізнавшись про відкриття в Гірському катехитично-хорової школи «Покров» при храмі Покрови Пресвятої Богородиці, він здійснив благодійну допомогу для розвитку такого освітньо-культурного проекту – на придбання музичних інструментів. Адже діяльність катехитично-хорової школи є дуже вагомою в культурному і духовному житті села. Величезне значення має релігійне і музично-освітнє просвітництво, залучення дітей та молоді до участі в Літургії, духовний, музичний розвиток і виховання. А Іван Михайлович, як людина високоосвічена і моральна, розуміє це по-особливому – добра справа потребує підтримки, адже це безцінний внесок у наше майбутнє – виховання наших дітей.

 

Така велика подвижницька праця стала вже навіть невідємною частиною життя Івана Лучечка. Значну підтримку Іван Михайлович здійснив і на реконструкцію храму Покрови Пресвятої Богородиці та будівництво нової церкви свщ. Миколая Чарнецького в селі Гірське.

  

Ярослава й Іван Лучечко на зїзді Українських Сеньйорів в оселі УНС «Союзівка» – червень 2009 року

 

У 2004 році разом з дружиною Ярославою жертвували кошти на будівництво патріаршого Собору Воскресіння Христового УГКЦ у Києві. Адже без віри ні одна добра справа не матиме успіху та продовження. Шанобливе ставлення до християнських чеснот та високі моральні принципи притаманні сімї Івана Лучечка.

 

Жителі села Гірське люблять, поважають і пам’ятають свого видатного земляка. Вони пишаються ним, ставлять в добрий приклад для наслідування – людина, яка великим прагненням до навчання, величезною працею над собою, здобула успіх та світове визнання. Так, горучанин Петро Петришин у двох своїх книгах-дослідженнях «Історія села Гірське-Горуцько» (2002) та «Життя – це вічна боротьба добра із злом: автобіографічний нарис» (2008), в розділі «Інтелект нашого села», пише про Івана Лучечка. Варто відзначити і книгу вихідця із Гірського Івана Кахнича «Моє рідне село та його величні люди: нариси» (2013), в якій зібрано численні матеріали про життя і наукову діяльність пана Лучечка.

 

Час невпинно біжить і навіть в якійсь мірі підганяє нас. І з кожним пройденим роком чомусь здається, що його навіть бракує. Минуле – у спогадах, теперішнє – у щоденних справах і турботах, а майбутнє – в надії на все добре.

 

Іван Лучечко так роздумує у своєму листі до Гірського НВК у Великдень 1993 року: «Я даремно пробував собі уявити чиї то можуть бути діти у Вашій школі тепер. Може «во время оно» бавився з їхніми дідами й бабунями, до одної кляси ходили, весною гусята на «балацьке» гонили, осінню худобу на «березі» пасли, а на Різдвяні Свята, колядуючи, людям снігу в хати наношували… Як бачите, лише гарні спомини залишилися з мого Горуцького дитинства. Але хвала Богові й за те. Бо без гарних спогадів і мрій життя було б досить химерне навіть в Америці».

 

Позаду – нелегке, але таке тепле і щире дитинство, в теперішньому житті – багато добрих справ, задумів, втілення численних проектів на благо усьому українському народу, який живе в Україні та по цілому світі.

 

На жаль, немає уже дружини Івана Михайловича – Ярослави Лучечко. Але є пам’ять про неї, про той час, який вони прожили разом, залишився слід на землі від численних добрих справ в серцях багатьох людей.

 

Іван Лучечко з 1994 року перебуває на пенсії, увесь свій час присвячує українським справам в США та громадській діяльності. Тепер проживає у штаті Флорида разом із своєю донькою, але, як сам говорить: «серцем в рідному Горуцькому…».

 

А час все ж біжить… Впевнена, попереду в пана Лучечка ще багато цікавих, творчих, культурних проектів. Адже людина, яка настільки віддана своєму народові, просто не може залишатися осторонь його сучасності – потреб, подій, здобутків та втрат. Іван Михайлович з бадьорістю і позитивним настроєм ступає в майбутнє і щиро вірить, що воно буде світле та успішне. А це, безумовно, в повній мірі залежить від нас самих. І вкотре повторює своїм землякам свій життєвий орієнтир: «Радіймо життю, кожній його хвилині. Бо життя – це односторонній рух, тож потрібно в ньому творити все найкраще і добре. Повернути щось назад просто неможливо, тому вже сьогодні треба працювати над своїми добрими вчинками і справами».

 

*…..*…..*

Лучечкові Івану Михайловичу

присвячую

 

Любов до рідної домівки

Ви бережете у душі.

Її безмежжя може тільки

Відчути той, хто у житті

Відкрите й чисте серце має,

Хто пам’ятає, хто шукає…

 

Душею, думкою і словом

Долає відстань ця Любов.

Й Ви повертаєтесь додому,

У те Горуцько, під Покров,

Покров Святої Благодаті

Й тепла родини в рідній хаті.

 

Ви сильні духом. Ваші справи

Добром засіяні в полях –

На Україні й, не для слави,

В людських пророщені серцях.

Все для майбутнього у дітях.

…Вогні добра крізь простір світять.

 

Ви не шкодуєте уваги

До свого рідного села –

Цим варті шани і поваги,

Бо ця Любов повік Свята.

Вам за науку я вдячна дуже,

За Вашу віру і небайдужість.

 

 

Марія Гев, викладач Львівської державної хорової школи «Дударик» ім. М.Кацала, здобувач наукового ступеня Львівської національної музичної академії ім. М.Лисенка.

 

Січень 2017 року,

с.Гірське

 

Список використаної літератури

1. Кахнич І. Моє рідне село та його величні люди: нариси. – Дрогобич: Посвіт, 2013. – с.106 – 113.

2. Новини Українського Музею – Summer/Літo 1996, NewYork – 4 с.

3. Петришин П. Історія села Гірське-Горуцько: короткий енциклопедичний довідник. – Львів: Вільна Україна, 2002. – с. 277 – 279.

4. Петришин П. Життя – це вічна боротьба добра із злом: автобіографічний нарис. – Львів: Вільна Україна, 2008. – с. 88 – 89.

 

Преса:

1. Білокур О. Подарунок сільській бібліотеці / О.Білокур, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 28 квітня 1998.

2. Загін Червона Калина: Дружнє Послання / Стипендії від братчика Івана Лучечка – Вересень, 2009. – ч.20.

3. Королишин С. На «Зелений Клин» –  через Аляску. – «Рідне поле» 19 серпня 1995. – № 64 (271).

4. Леськів І. Стипендії від Лучечка / І.Леськів, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 20 червня 2008. – № 47 (1757) – с. 2.

5. Лучечко І. Напасть на гладкій дорозі. – «Пластовий Шлях»: Торонто, січень-червень, 1998. – с.70 – 72.

6. Лучечко І. Памятниками України не збудуємо. – Наш голос – вересень 1991. – ч. 9.

7. Лучечко І. Символ каторги і смерти / І.Лучечко, гол.ред. І.Чабан // Наше життя. – травень 1999. – РІК LVI. – Ч.5. – c. 10 – 12.

8. Лучечко І. Символ каторги і смерти / І.Лучечко, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 23 липня 1999. – № 57 (869) – с. 2 – 3.

9. Лучечко І. Старшопластунська заковика (Думки з приводу генеральної Ради Загону) – Вісті генеральної старшини загону «Червона Калина». – вересень 1985. – ч. 33. – 2 с.

10. Лучечко І. Українці за румунською заслоною / І.Лучечко, гол.ред. Т.Гунчак // Сучасність – травень 1986. – ч.5 (301) – с. 54 – 63.

11. Лучечко І. Українці на «Зеленому Клині» / І.Лучечко, гол.ред.С.Леськів // Громада – 14 червня 1994. – № 62 (524).

12. Лучечко І. Хочете їхати з курцями чи з псами? – «Свобода» 5 вересня 1996.

13. Потічна І. Горуцькі стипендіатки / І.Потічна, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 26 вересня 2008. – №74 (1784) – с. 2.

14.Світальський В. Перший гість західної діаспори. – Українець – серпень 1993.

15. Світальський В. Перший гість західної діаспори на «Зеленому Клині»/ В.Святальський, гол.ред.С.Леськів // Громада – 30 вересня 1993.

16. Світлична Н. Потрібен Київ без’язиким, як язикатим – Соловки. – «Свобода» 16 жовтня 1998. – № 16 – с.11.

17. Сергієнко О. Дві імпрези товариства української мови в Чікаго. – Українські Вісті – 25 липня 1999.

18. Чабан А. «Не цураймося, признаваймося…» /А.Чабан, гол.ред.С.Леськів // Громада – 30 грудня 2000. – № 101 (1016).

19.Чи можна бачити життя в Україні «наскрізь»? – «Свобода» 19 жовтня 1995.

 

Архівні матеріали Івана Лучечка США (в бібліотеці Гірського НВК):

1. Документи, подяки, грамоти….

2. «Зелений Клин» /Владивосток/

3. Мурманськ і Соловки

4. Пласт

5. Український музей, Ню Йорк

6. Лист Івана Лучечка до «Пам’яток України» (м.Київ) за 8 жовтня 1991 року.

7. Листування Лучечка І.М. із школою села Гірське Миколаївського р-ну Львівської обл. за 2 жовтня 1992, Великдень 1993, 1 травня 1998, 1 червня 1998, 22 квітня 2001, 28 травня 2001.

8. Лучечко І. Роля сеніорату в сьогоднішньому і завтрашньому Пласті / Слово під час панелю з нагоди зустрічі Крайових Булавних і Курінних Проводів УПС, 19.ІІІ.1983 в Ню Йорку. – 3 с.

9. Новини Українського Музею: Річні Загальні Збори. – Літо 1996. New York – 6 c.

10. Програмка урочистого святкування 20-літнього ювілею Українського Музею – 20 жовтня 1996 р. (Ню-Йорк).

 

Інтернет-джерела

1. http://girskij-nvk.webnode.com.ua/nasha-gordist/

2. https://uk.wikipedia.org/wiki/Лучечко_Іван_Михайлович

Олександр Олесь – секрет популярности. (Автор: Забужко Оксана)

опубліковано 7 січ. 2017 р., 02:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 31 січ. 2017 р., 07:13 ]

 

З приводу сьогоднішнього "ґіньоля" на Ольшанському цвинтарі Праги: в тому, що практичний синоцьо вирішив поховати тата на тій самій цвинтарній ділянці, яку тато 20 рр. оплачував, і викинув звідти останки татового улюбленого поета, можна добачити не тільки "ужас-ужас-ужас" – а й несподіваний "подарунок" нам усім від Олександра Олеся (якби це був хтось інший із Празької еміґрації, такий шум би не зчинився!). А так – вийшов на яв (і давно пора було!) ще один наш – і нівроку, замашненький! – "покинутий секрет", ба навіть два одразу, – купа людей зненацька відкрили для себе, що, виявляється:

 

1) до обов'язків кожної незалежної держави належить – ДБАТИ ПРО СВІЙ НЕКРОПОЛЬ (привіт при цій нагоді всім нашим веселим хунвейбінам, які 3 роки гучними криками вимагають "упраздніть Мінкульт"!));

 

2) В УКРАЇНИ Є СВІЙ НЕКРОПОЛЬ (атож, уявіть собі!) – невпорядкований, несистематизований, недоглянутий, розкиданий по різних країнах і континентах (а це, м.ін., значить, що така "бомба", яка вибухнула сьогодні в Празі, може вибухнути леда-день десь-інде, – і знов стида не оберешся, і ще багато чого значить, всього на воловій шкурі не спишеш...).

 

Так що спасибі Олесеві – за вчасний дзвін алярму, поданий з того світу. (А ви думали, європейську державу будувати – це тільки про армію і тарифи на ЖКП, так?..))

 

А "ужас-ужас", як на мене, – в тому, що з тих журналістів, які мені сьогодні дзвонили "на гарячу новину", половина (!) не знали, ані хто такий О.Олесь, ані що таке український цвинтар у Празі. І це, на жаль, не тільки журналістів стосується...

 

(Нижче вклеюю своє давнє есе про Олеся з "Мапи книг і людей" – а про решту буду говорити завтра на Еспресо о 21.00 у програмі Мирослави Барчук).

 

СЕКРЕТ ПОПУЛЯРНОСТИ

У тридцять його називали «українським Гайне» і «українським Надсоном». Його віршами освідчувалося в коханні два покоління – те, що виросло перед Першою світовою, і те, котре страшний 1918 рік застав на гімназійній лаві. (Цьому другому вдалося значною мірою розтектися «по чужих українах», і там, по Прагах і Мюнхенах, воно зберегло вірність своєму Поетові й до кінця днів співало на музичних вечірках улюблені «Айстри» – в цілковитій переконаності, що ліпшого поета Україна не родила).

 

Список композиторів, які клали його вірші на музику – українських, російських, чеських, французьких, – перевалює за вісім десятків. Можна заперечити, що для справді доброго, сиріч «високочолого», поета це гонор доволі сумнівний (кому спаде на думку «співати» Рільке чи раннього Пастернака?), але він і не претендував на якусь там високочолість, і взагалі, здається, найменше був схильний до такого притаманного письменникам ближчої нам совкової традиції «надимання щік».

 

«Популярність, – писав у листі до відомого мецената Євгена Чикаленка, – се зайва річ і не потрібна. Роздути все можна, але роздуте завжди лопається».

 

Парадокс у тому, що якраз популярнішого за нього поета в українській культурі – після Шевченка – не було. Навіть «шістдесятники» не тягнуть на порівняння: тих любили все-таки не тільки і не так «за поезію», як «за політику».

 

Одне слово, можна як завгодно поблажливо посміхатися й копилити губу, можна взивати його, як рідний син (і, за іронією історії, якраз дуже «високочолий» талант!) Олег Ольжич, «поетом гімназистів і телефоністок», а проте факт незаперечний: на тлі проминулого століття Олександр Олесь (1878-1944) залишається в нас, либонь, єдиним прикладом масово успішного поета в чистому вигляді.

 

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її:

Знов молодість не буде!»

 

Щось у цьому є, їй-Богу… От уже сто років цим рядкам, а можна не сумніватися, що і ще через сто вони так само «чіплятимуть», і не тільки телефоністок. І не в романсі Кос-Анатольського тут справа.

 

А в чому, ну в чому? Чому, за яким правилом так воно діється, що одного автора читацькі маси, як у пісні козак дівчину, вірнесенько люблять, дарма що за ним – ані ощиреної на всі зуби тусовки з перами напоготові не стоїть, ані скандалу хоч би одненького не числиться, і алкоголем він не зловживає, і не хвастає без упину перед затурканими односельцями своїми, з-за якого оце кордону знову приїхав, і постмодернізму, чого доброго, взагалі не нюхав, лох такий, – а от же, люблять!..

 

А другий, сердега, гляди, вже й неповнолітніх ледь не цілий піонертабір розбестив, і по всіх «гарячих точках» світу, на танкові проїхавши, сфотографувався, – ну геть-чисто все зробив, що в людських силах, аби про нього говорили невгаваючи, і таки й говорять, гріх нарікати, – а люблять, усе одно, не його!.. В чому ж тут секрет?

 

«У чому секрет Вашого успіху?» – таке питання незмінно шлють вам запискою з залу на кожному авторському виступі, а простосердіші з-поміж журналістів запитують і в живі очі (повік не забуду інтерв'юерки, яка, прийшовши до мене на розмову про зарубіжний успіх «Польових досліджень з українського сексу», ввімкнула диктофона й рубонула просто з мосту: «Пані Оксано, чому саме Ви?» – позбавивши мене тим дару мови хвилин на дві, як у фіналі «Ревізора»).

 

Ті, хто зве себе критиками, завзято намагаються «прорахувати» за кожною популярністю якісь особливо хитромудрі, як у політиці, «технології» та «розкрутки», причім щиро вірять, що така «формула успіху», за якою всякий метал можна обернути на золото – справді існує (чи не залишки це зацілілої в народі віри в магію?).

 

«Пані Оксана» у відповідь шипить, пускає іскри й рветься щось пояснювати «за високі матерії» (під недовірливо примруженими поглядами, в яких без труда прочитується: «Ой, гоніш!»).

 

Натомість куди добродушніший Андрій Курков починає й собі глибокодумно морщити чоло: може, секрет у пінґвіні? В тому, щоби втулити в роман якусь симпатичну тваринку – і багатомільйонний німецькомовний читач умить вас полюбить, розхапає книжку, як гарячі млинці, й проситиме ще?

 

(Із жахом чекаю, коли від «Коронації слова» посиплеться тепер, за «рецептом від Куркова», цілий романний звіринець різних ховрашків та гіпопотамчиків…)

 

Враження таке, наче інших актуальних питань у літературі не зосталося: всі «алхіміки» осатаніло шукають єдино «секрет успіху». Боже їм помагай.

 

Пояснити цей психоз загалом неважко: в ринок наша література ускочила, як голий у терня: без усталених вартостей, без виробленої системи оцінок, без фахової критики, без врозумливо складеної історії, ба навіть без уявлення, як функціонує література деінде (поза Москвою), де «популярність» не конче є синонімом «попси», тобто літературного секонд-хенду а ля Дар'я Донцова з «бешеными девственницами» та інша, рекомендована ще Проні Голохвастовим, «Матильда, чилі хранцюзька гризетка», – а лишень синонімом читацького визнання.

 

Врешті-решт, широко і, головне, стало читають тільки тих, кого справді люблять (тих, про кого лишень «говорять», читають вимушено й недовго – це якраз те «роздуте», яке «завжди лопається», тому й «дути» таким авторам доводиться безперестанку, підкоряючи цьому виснажливому процесові все своє життя).

 

На такому тлі феномен Олександра Олеся виглядає значно повчальнішим для зрозуміння правдивої «алхімії» літературного успіху, аніж усі нині сущі «феномени» вкупі. Олесь – не Шевченко і навіть не Тичина, він не був ані генієм, ані особливим новатором, одначе відмахнутися від нього, як колись у 1920-х скептичний Микола Зеров, тим, що, мовляв, Олесь «весь ніби зроблений був по мірці тодішнього масового читача», теж не випадає. Вже бодай тому, що читач Олеся не перевівся й до сьогодні.

 

Зізнаюся: я й сама була таким читачем – чи, радше, «слухачем» – у дитинстві, коли тато читав мені вголос віршовану п'єску Олеся «Бабусина пригода». Добре пам'ятаю, як гостро тоді переживалися всі перипетії зустрічі Бабусі з грізним Ведмедем, – на щастя, той, по першому переполохові, виявився цілком симпатичним звіром (привіт од Курковського пінґвіна!): м'якосердим, гостинним, медолюбним, ну хіба що трошки неотесаним, так воно й зрозуміло – в лісі ж живе, хіба там навчишся чемних манер?

 

(О, ця шляхетна мудрість, якої так бракувало радянській дитячій лектурі: дати дитині нагоду вибачливо поставитися до чужої слабкости, замість притьмом перековувати на свій копил усіх ведмедів, лисів і мисливців!)

 

Потім був «Ведмідь в гостях у Бабусі», потім «Бабуся в гостях у Ведмедя» – і глухий жаль, що на тому все скінчилося, і що так і не обізвався людською мовою Бабусин Песик, який «ще не говорить, бо малий», – знай лиш підгавкує в риму… Що підгавкував Песик таки непогано, видно з того, як намертво ті вірші вкарбувалися в пам'ять – донині!

 

(Взагалі, в усіх дитячих п'єсах Олександра Олеся вірш на диво органічний і ллється навіть природніше, ніж у його «дорослій» поезії, такій уславленій своєю музичністю.) Проте справа, звісно, не в чіпкості віршів, – просто всі там були страх які славні: Бабуся, і Ведмідь, і Ведмежата, й Песик, і невдаха-Мисливець, у якого поцупили рушницю, і навіть паскудне брехло Лис, якого засікло на неправді атаковане ним Каченя, – з ними було затишно, в їхньому світі хотілося зостатись надовше. Хотілось належати до їхнього товариства.

 

Ось це і є той найінтимніший, найсокровенніший зв'язок, який тільки й може встановитися між читачем і письменником – байдуже, чи читачеві п'ять років, чи п'ятдесят, – і про який завжди потай мріють обидві сторони: читач – коли бере до рук книжку, письменник – коли випускає її в світ. Дуже точно сказав про це Дж. Д. Селінджер: по-справжньому любиш тільки ті книжки, прочитавши які, думаєш: от якби цей письменник став твоїм другом і можна було подзвонити йому по телефону, коли захочеться…

 

О. Олесь якраз і був людиною, яку хочеться мати своїм другом, і його читач (навіть п'ятилітній!) непомильно відчував це крізь текст: читача не одуриш.

 

Усі без винятку Олесеві писання, від віршів і драм до приватних листів, променяться теплом і любов'ю – тим, чого не вдаси, не підробиш і не купиш.

 

Любов'ю осяяне було й ціле його життя – дарма що нелегке, мічене всіма потрясіннями, яких сповна відміряла історія вкраїнській інтеліґенції початку ХХ століття…

 

Дитя зубожілого дворянського роду, Олександр Кандиба, не мавши коштів на навчання, здобував освіту в Харківському ветеринарному інституті, водночас працюючи земським статистиком, відтак служив ветлікарем на бойні – годі уявити собі менш поетичну професію! Але варто вчитатися в прозові образки того періоду – в живі діалоги дядьків-коновалів, обурених «доктором», який відстороняє їх від праці за жорстоке поводження з тваринами, – і тоді по-новому дивишся на відомий фотопортрет автора: породисте обличчя, довгі чутливі пальці з цигаркою на відльоті, чеховське пенсне… Та це ж і справді лікар, ну звісно ж, лікар – добрий доктор Айболить, ось хто це! Чи не звідси й усі ті милі звірята в дитячих творах, і відраза до полювання, до зброї, до всякого насильства взагалі?

 

Звірята, і квіти (ті самі айстри!), і птахи, і комашки, – тільки з вродженої чулости до всього живого можуть прорости й розвинутися вищі форми любови: до жінки – до мистецтва – до батьківщини…

 

Щоб по-справжньому любити кохану, треба вміти відчути біль зрізаної квітки. Тільки тоді й будеш «королем любовної лірики» – і Бог із ним, із символізмом, неоромантизмом й усіма іншими «ізмами»: кому вони цікаві, крім літературознавців, що пишуть дисертації?!

 

Навіть літературний псевдонім «Олесь» – це насправді любовне ім'я: так звала Сашка наречена, а згодом дружина, бестужевка Віра Свадковська.

 

Читати листування цієї родини – особлива приємність, і нехай відпочиває старушок Толстой зі своєю наклепницькою заявою, ніби всі щасливі сім'ї схожі між собою!

 

Коли в 1919 році О. Олесь, чудом урятувавшися з-під розстрілу, виїздить за кордон як культурний аташе УНР, дружина з сином залишаються в Києві – як виявилося, на цілих чотири роки. Дитяча рука виводить під маминими листами: «Дорогий ба! Швидше виклич нас у Чехію, а то страшенно неприємно тут самим сидіти. Ой, вези нас, бо вже за тобою дуже скучив!» (Це йому, Олегові – «Лютику», «Бобіку», «Лелеці», – призначено Олесеві дитячі віршики й п'єски, і переклади з Гауфа, Лонґфелло й «Тисяча однієї ночі», і пізнішу збірку історичних леґенд «Княжі часи. Минуле України в піснях».)

 

Більшовицький уряд тоді ще загравав був зі «старою» інтеліґенцією, зокрема й еміґраційною, і Олесева слава зрештою таки допомогла йому вивезти родину до Праги. Тут «Лютик» скінчив археологію, захистив дисертацію, їздив із лекціями до Гарварду, став блискучим молодим ученим і блискучим поетом Олегом Ольжичем – мабуть-таки, вершинним творчим здобутком О. Олеся, який «ліпив» свого сина з любов'ю і завзяттям правдивого генія…

 

«О націє, дужа і вічна, як Бог, –

Не це покоління холопів! –

Хто злото знеславить твоїх перемог

При Корсуні і Конотопі?» –

 

Ольжичеві карбовані строфи, за «генетичним кодом», є прямим продовженням Олесевих «Княжих часів» і тих нескінченних розмов (і сварок!) батька з сином, відгомін яких знати в їхньому листуванні.

 

Просто живий жаль бере, що цим талановитим і красивим людям так не пощастило з батьківщиною: в будь-якій нормальній культурі їхня родинна історія давно би була «белетризована», знята в кіно й знана кожному школяреві, – і виростав би той школяр трошечки ліпшим, чистішим і цільнішим, аніж наші збиті з пантелику діти…

 

Кінець цієї історії трагічний: у червні 1944 року О. Ольжича як одного з лідерів ОУНівського підпілля схопило ґестапо й закатувало у Заксенгаузені.

 

Удар виявився понад батьківські сили: О. Олесь помер приблизно через місяць після сина (стільки ж, до речі, не доживши до народження внука).

 

Але й у той останній рік – серед війни, нацистської окупації, обшуків, і допитів, і постійної тривоги за коханого «Лютика», – для Олеся, як завжди, «з журбою радість обнялась»: вірші, присвячені Марії Фабіановій, – незаперечний доказ пізнього почуття, останній, осінній сколок тепла перед вічним морозом…

 

Так усе просто: в світі, повному ненависти, він усе життя витворював власний світ – заснований на любові.

 

От і весь «секрет». Цілком за Григором Тютюнником (того також діймали розпитами про «секрет успіху»!): «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любови». А талант – то тільки засіб, щоб утілити її в текст, і без неї дуже швидко перетворюється на вишкварки.

 

І тоді приходять «технологи».

 

Добре було б подзвонити Олесеві по телефону – і розповісти про їхні зусилля. Кажуть, він мав неперевершене почуття гумору…

Йосип Позичанюк – воїн і письменник. (Автор: Ільницький Микола)

опубліковано 5 січ. 2017 р., 05:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 січ. 2017 р., 04:33 ]

 

"Дзвін" 2016 № 9-10

З іменем Йосипа Позичанюка я познайомився випадково. У 1965 р. поет Ростислав Братунь, недавно перед тим затверджений головним редактором журналу «Жовтень», вирішив відзначити 25-річчя журналу і дав завдання кільком працівникам редакції, у тім числі й мені, підготувати хроніку попередників «Жовтня», першим з яких був журнал «Література і мистецтво», заснований у 1940 р. після введення на західноукраїнські землі радянських військ.

 

Гортаючи сторінки цього видання, я не зміг оминути творів, які там друкувалися, і серед інших – новели незнайомого мені автора під прізвищем «Йосип Позичанюк». Вони вразили мене тонким відчуттям природи, культурою слова і – це мене дуже здивувало – відсутністю славослов'я «великого вождя народів», що було характерне для більшості публікацій.

 

Манера письма та прізвище наводили на думку, що це невідомий мені письменник-галичанин, який десь загубився у вирі подій і був репресований і, певно, загинув. Далеко пізніше я дізнався, що Йосип Позичанюк родом з Поділля, але дуже швидко освоївся у новому середовищі. Однак зі здивуванням спостеріг, що й тоді львів’яни, які стали його колегами, теж спершу гадали, що він десь із Коломиї чи іншого галицького кутка, а такий рафінований критик і літературознавець як Юрій Шевельов навіть відзначив спорідненість манери його письма з галицькою школою новелістики.

 

Мусило минути ще багато часу, аж доки Україна стала незалежною державою, коли ім’я це розкрилося у повноті й масштабності в Україні (еміграційні видання, де про нього писали, сюди не доходили), і громадськості стало відомо, що Йосип Позичанюк (псевдо «Шаблюк», «Шугай», «Стожар», «Рубайгада», «Назар Чубенко» та ін.) – один із чільних військових і політичних діячів ОУН, організатор підпільних видань, полковник УПА, який загинув у боротьбі за незалежну Україну.

 

При цьому в діаспорних виданнях згадувалося, що Й. Позичанюк також письменник, іноді з уточненням, що він автор кільканадцяти новел та етюдів. Настала потреба заповнити цю прогалину, розкрити ще одну іпостась цієї яскравої особистості. Сьогодні завдяки дослідженням багатьох літературознавців перед нами відкрився цілий пласт літератури резистансу – опору окупантам словом, яке вражало, як зброя, переважно разом зі зброєю, і які загинули від ворожих куль або в концтаборах.

 

Йдеться не тільки про імена, які спалахнули на горизонті «вогненних меж» – Олени Теліги, Олега Ольжича, Юрія Липи, твори яких стали класикою української літератури XX століття. Мовиться й про імена меншого масштабу (Марко Боєслав, Мирослав Кушнір, Іван Хміль, Марта Гай та ін.), які теж увійшли в літературний обіг і є прикладом для тих, хто сьогодні бореться проти того самого ворога на Сході України.

 

Але тут треба зробити одне уточнення. Національні переконання названих авторів формувалися в родині та найближчому оточенні, а Йосип Позичанюк дістав уже комсомольське виховання і мав нести більшовицькі ідеї у «визволені» західноукраїнські землі, але – за велінням долі і покликом душі – повернув зброю проти радянського режиму. Чи були для цього родинні передумови, чи страхіття пережитого сталінського голодомору, сказати важко, але достеменно можна ствердити, що рішучий крок був зроблений усвідомлено.

 

Народився Йосип Іванович Позичанюк у 1913 році в с. Дашеві Іллінецького району на Вінниччині в селянській родині. Ріс напівсиротою. Навчався на мовно-літературному факультеті Ніжинського інституту соціального виховання, який закінчив у 1934 р. і працював на журналістській роботі. Після введення радянських військ у Західну Україну був посланий до Львова.

 

Юрій Шевельов у книзі спогадів «Я – мені – мене... (і довкруги)» стверджує, що «Позичанюк приїхав на Україну як кореспондент «Комсомольця України». Остап Тарнавський пише, що «він з’явився у Львові десь уліті 1940 року...» і став працювати секретарем редакції часопису новоствореного часопису «Література і мистецтво» («вираховував гонорари авторам»), що прибув разом з матір’ю, яка влаштувалася гардеробницею Клубу літераторів, який об’єднував різні творчі спілки, в тому числі спілку письменників.

 

Не позбавлене інтересу зауваження автора спогадів, що про батька він нічого не розповідав, і «ми так і не довідались, чи його знищили, може, як куркуля, чи він десь загубився під час переслідувань». Та чи не найбільш правдоподібним є твердження бойового побратима Йосипа Позичанюка Петра Дужого, що «з Києва центральний комітет комсомолу ще восени 1939 року відправив до Львова молодих письменників і журналістів на редакційну працю. У групі був і 26 літній Йосип Позичанюк». Тож, очевидно, спершу працював він кореспондентом «Комсомольця України», а зі створенням журналу «Література і мистецтво» перейшов на роботу туди.

 

Опинившись у новому для себе середовищі, молодий журналіст намагався не тільки зрозуміти ситуацію, яка склалася тут після приєднання Західної України до УРСР, а й проаналізувати минуле Галичини, зокрема боротьбу за створення Західноукраїнської Народної Республіки після розпаду Австро-Угорської імперії.

 

П. Дужий у своєму спогаді подає конкретні епізоди зацікавлення молодого журналіста Листопадовим Здвигом 1918 року і зближенням з учасниками націоналістичного руху. Зокрема, він пише, що Йосип заприятелював з друкаркою редакції, літньою вже жінкою п. Біскупською і одного разу звернувся до неї з таким проханням: «А чи не могли б ви мені дещо ближче розповісти про події у Західній Україні, які відбувалися восени 1918 року, коли на весь світ прогримів Листопадовий зрив?..» ... Пані Біскупська була заскочена таким прямим запитанням, бо й боялася висловити щиру думку... Біскупська не хотіла щиро про все розповідати, але й без відповіді залишити зацікавленого Позичанюка якось не годилося. Тоді вона сказала приблизно таке: «Що я можу Вам сказати? Ті, які вели у 1918 році боротьбу, воювали проти польських шовіністів, погинули, вони поховані на Личаківському та Янівському кладовищах у Львові. Підіть, товаришу, туди і, можливо, ті, що там у могилах, Вам скажуть...».

 

Порада була почута. Далі П. Дужий передає розповідь Позичанюка: «Найближчої неділі пішов я на Личаківське кладовище, щоб поглянути на могили українських січових стрільців. І що я там побачив? Передо мною у дбайливо сформованих рядах бетонові могили з хрестами, на деяких написи-прізвища Н. Н., тобто «незнаного назвиська». На деяких могилах лежали квіти. І тоді в мене збудилось глибоке переконання про те, що й досі жевріє ідея, яка пов’язує тих, що в землі, з тими, що ще живі. Це був переломовий момент у моєму житті. Я повернувся додому і довго не знаходив спокою. Я знав, що є правда, але власть імущі її чомусь закрили. Червоні власті не хочуть, щоб хтось знав правду, яка не вміщається у большевицькі рамки. А правда мусить бути! Розтривожений, я подався до Юрія Стефаника, а він мені дещо пояснив. Юрій зважився на ризик, дав мені кілька книжок-спогадів про 1918 рік у Львові та в Галичині. З того часу я став українським патріотом, я глибиною свого серця збагнув мову могил...».

 

Відтоді почався зв’язок Йосипа Позичанюка з українським підпіллям, зокрема з Тарасом Онишкевичем (псевдо «Галайда»), а відтак і з крайовим провідником ОУН Іваном Климівим («Леґенда»).

 

Чи виявлялася зміна поглядів Йосипа Позичанюка на його роботі в журналі «Література і мистецтво»? Безпосередньо не позначилася, бо якби виявили його зв’язок з підпіллям, то його б заарештували. Але деякі нюанси поведінки навіть на такій посаді, яка мала ідеологічний характер, наводять на роздуми. Так, в обов’язки Й. Позичанюка як секретаря редакції входило нарахування гонорару за опубліковані твори.

 

О. Тарнавський розповідає про такий випадок. Якось у журналі був надрукований його вірш «Лист комсомолки», що починався зверненням «Товаришу Сталін». За цей твір він отримав по три карбованці за рядок. І яке ж було його здивування, коли за три ліричні мініатюри йому заплатили по п’ять карбованців за рядок. «Це мене заскочило й застановило, – пише О. Тарнавський. – Людина, яка визначувала гонорари за друковані матеріали в журналі «Література і мистецтво», напевно, хотіла цим сказати свою думку. Щойно згодом, вже за німецької окупації, я впевнився в цьому в розмові з Йосипом, та в той час я зразу зорієнтувався, що Позичанюк – це не звичайний висланник на роботу в Галичині, але людина не тільки з характером, а й із світоглядом, який далекий від урядового соцреалізму».

 

А розповідаючи про інші випадки, уже за німецької окупації, пише: «Я відчув (...) довір’я до цієї спокійної опанованої людини, а потім і виявилось, що він уже в той час мав зв’язок з націоналістичним підпіллям і в перших днях нової окупації зв’язався з похідними групами і з ними пішов на схід...». Тут ми перервемо цитату, щоб розповісти про ці події докладніше.

 

 

Уже в червні 1941 р. Й. Позичанюк стає членом Проводу ОУН під псевдо «Шугай» і 30 червня, після проголошення у Львові Акту відновлення Української Держави, – державним секретарем інформації і пропаганди в українському державному управлінні на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Після арешту Я. Стецька Й. Позичанюк у складі похідних груп йде на Схід для організації самоуправління на землях, окупованих німцями. Побував навіть у рідному селі.

 

П. Дужий, який теж брав участь у складі похідних груп і познайомився з Й. Позичанюком у Фастові, розповідає, що спеціальна група у складі 30 осіб, до якої входили і він, і Й. Позичанюк, добиралася до Києва з наміром проголосити там Акт відновлення Української Держави, хоч учасники її усвідомлювали чисто пропагандивне значення такого факту. Втім, цього не сталося: «31 серпня 1941 року німецькі спеціальні поліцейські органи (СД) нашу групу підступно арештували, і лише частині вдалося вирватися з німецьких рук». До цієї частини належить і Й. Позичанюк. За одними твердженням – утік з концтабору, за іншими – був звільнений за клопотанням української громадськості. І тут ми знову вдамося, не гарантуючи їх стовідсоткову точність деталей, до спогадів О. Тарнавського, який докладно описує цю ситуацію.

 

Отже, за його свідченням, одне з засідань недавно створеного у Львові Літературного клубу «було присвячене обговоренню справи ув’язнених наших письменників, які вийшли із похідними на схід і були заарештовані у Києві та перевезені до в’язниці по вул. Лонцького у Львові. Було постановлено виготовити петиції до гестапо та здобути під ці петиції найбільш знаних українських діячів в місті. Стало відомо, що у в’язниці на Лонцького опинились чотири особи, в обороні яких клюб постановив заступитись, а саме: Юрій Стефаник, Йосип Позичанюк, Олекса Гай-Головко та Іван Чінченко. Петиції були виготовлені, їх підписали і Кость Паньківський (голова Українського крайового комітету. – М. І.), і Юрій Полянський (посадник Львова. – М. І.), і Осип Боднарович, який саме тоді був призначений головним редактором українського щоденника «Українські вісті» та ще хтось четвертий. Все було готово, і треба було тільки визначити делегацію, що з цими петиціями пішла б до гестапо.

 

Але тут почалась головна проблема: хто хоче добровільно зайти у прославлений будинок на Пелчинській (тепер вул. Вітовського, 55), в якому ще недавно урядувало НКВД, а тепер розпаношилось гестапо. Я взяв на себе обов’язок з уряду; коли сам голова не може виконати місії, тоді мусить його заступити секретар. Але одноособова делеґація – це не делеґація. І тоді добровольцем зголосився наш колега Богдан Климків. (...) Так ми удвох з Богданом Климковим вирушили до головної квартири ґестапо. При вході стояла озброєна варта, нам видали перепустки до відповідного урядовця; не пригадую, чи не Кайзер, бо йому підлягали всі тюрми у Дистрикті. Він зустрів нас дуже ввічливо, навіть почастував добірними цигарками. Прийняв від нас прохання, що ми їх принесли, і пішов з ними кудись, запевняючи, що справу розглянуть і полагодять. Та трудність виявилась щойно тоді, коли ми хотіли вийти з цього «зачарованого» будинку. Вартові на брамі вимагали від нас підписаної перепустки, а ми перепустку залишили в канцелярії, бо не знали про те, що без перепустки з цього будинку не випускають. Ми повернулись, але нашого співрозмовника вже не було, він просто скінчив своє урядування».

 

Не будемо продовжувати цієї одіссеї, скажемо тільки, що вони вибралися з цієї пастки за сприяння знайомого викладача гімназії, який працював там перекладачем, і головне, що заарештовані були звільнені.

 

Й. Позичанюк відразу після звільнення вступає в ряди повстанців, з весни 1943 р. він уже полковник і член головної команди УПА на Волині під псевдо «Шаблюк». Входить до складу Головної ради ОУН. 21-25 серпня бере участь у роботі III Надзвичайного Великого Збору ОУН (Б), який поставив перед національно-визвольним рухом нові завдання. Було проголошено гасла «Свободу народам і людині», «За українську самостійну Соборну Державу», «За вільні національні держави поневолених народів», «Поневолені народи, єднайтеся у боротьбі проти імперіалістів!».

 

Й. Позичанюк висунув ідею створення відділів УПА інших національностей і був співорганізатором проведення в 1943 р. Конференції поневолених народів Східної Європи й Азії, на якій була обговорена й затверджена програма боротьби проти сталінського режиму в СРСР і створення незалежних національних держав.

 

У складі УПА постали азербайджанський, грузино-вірменський, узбецький курені та сотня кубанців. У повстанських лавах воювали також австрійці, бельгійці, євреї, німці та представники інших національностей. У1944 р. кількість національних частин досягла 15 куренів.

 

Важливим ідеологічним підґрунтям цієї боротьби стала затверджена на Конференції праця Й. Позичанюка «Тактика щодо російського народу», підписана пседонімом «Д. Шахай». Вона призначалася для керівників підпілля і не підлягала публікації, оскільки не було одностайної позиції у цьому питанні. До того ж, треба було виробити тактику щодо «власівців», які могли становити загрозу для українського повстанського руху. Виходячи з конкретної політичної ситуації, автор цього політичного меморандуму вважав, що політика стосовно російського народу має бути спрямована передусім на розвал більшовицької московської імперії, основну роль у якому має виконати сам російський народ. Й. Позичанюк був переконаний, що українці повинні спиратися на передумови в російському народі, які можна використати в боротьбі проти більшовизму, в якому бачив корінь антагонізму між українським та російським народами.

 

Сьогодні політичні події засвідчують, що справа не тільки, а може, й зовсім не стільки у більшовизмі, а великою мірою у психології цього народу, на що, зрештою, звертав увагу ще Микола Костомаров у студії «Дві руські народності». Та й сам Позичанюк усвідомлював це, коли писав, що ми не збираємося хрестити з москалями дітей.

 

Простежимо хід його думки: «Досі було так, що наша пропаганда в ліпшому випадку обходила російський народ мовчанкою, лишала зумисне збоку як невиразне визначення. Взагалі ж було навпаки – ставився недвозначний акцент на тім, що нашим ворогом є саме російський народ, що ми боремося проти російського народу, московської, російської культури, російського імперіалізму і т. д. Коли в суті справи це правильно, то в тактичному відношенні, та ще й в цей час, це глупість, всі оті ототожнення російського народу з більшовизмом – нерозсудливі».

 

«Тактика щодо російського народу» – це свого роду меморандум автора дискусії на тему стратегії й тактики українського визвольного руху. Про цю дискусію властиво немає в еміграції жодної документації, коли не брати на увагу пізніших писань підпільних публіцистів і постанов чи рішень підпільних конференцій... З того погляду вартість статті-меморандуму Йосипа Позичанюка прямо унікальна, бо вона, можливо, єдиний свідок цієї дискусії».

 

Варто відзначити позицію Й. Позичанюка і щодо єврейського питання. Він розходився тут із Дмитром Донцовим, який закликав боротися зі «світовим жидівством». Й. Позичанюк заперечував такий погляд: «Треба бути сьогодні немовлям, – писав він, – щоб не розуміти, що, незважаючи ні на які наші традиції в жидівськім питанні, нині з ряду причин треба за всяку ціну відпекатися від антисемітизму. І саме тому, чому треба відпекуватися від найменшої тіні гітлєризму. Бо власний наш нарід розпне або викине тих, хто стає на цю лінію».

 

Правдивість чи помилковість тих або інших суджень як Й. Позичанюка, так і його опонентів, історія, яка так часто змінюється, перевіряє і досі....

 

Йосип Позичанюк загинув у бою 22 грудня 1944 р. П. Дужий, якому вдалося вийти з цього бою живим, так описує цей останній бій, у якому він загинув: «Група з 9-ти осіб, в якій був і автор цих рядків, була атакована карально-репресивним загоном, що налічував близько 300 чекістів, в Юшківському лісі поблизу села Дев’ятники тепер Жидачівського району Львівської області 22 грудня (це було Свято непорочного зачаття Пресв. Діви Марії) 1944 р. Із групи 9-ти підпільників-націоналістів тоді загинули: Йосип Позичанюк-«Шугай» (1913-22.ХІІ.1944), Костянтин Цмоць-«Модест» (10.ІІ.1914-22.ХІІ.1944), Богдан Вільшинський-«Орел» (12.VІІ.1910-22.ХІІ.1944) і четвертий націоналіст-підпільник, прізвища й ближчих даних якого ще не вдалося установити. Всі загиблі поховані на Юшківському кладовищі».

Lem S. Listy… (Автор:Andrij Pavlyšyn)

опубліковано 2 лип. 2016 р., 06:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 серп. 2016 р., 03:26 ]

 

Читаю листи СТАНІСЛАВА ЛЕМА, натрапив на цікавий порівняльний аналіз психотипу нацистів і совєтів, та й переклав для загалу (вразливим не читати, текст містить брутальні описи!)

 

Отож, Станіслав Лем у листа до Майкла Кендла, американського перекладача своїх творів англійською мовою, написав з Берліна 6 травня 1977 року:

 

"[...] Властиво, усе те, що слід було би сказати про совєтів, уже багато разів, виразно й докладно сказано, написано й опубліковано. Тут [у Берліні] я, природно, читаю книжки, яких не можу роздобути в Польщі, в т.ч. приватні спогади німців, по яких прокотилася лавина Червоної Армії в році поразки Гітлера, 1945, переважно мемуари з Померанії (Pommern). Нотатки одного лікаря, зрештою, графа, людини віруючої, який пережив оте пекло, бачив усе, на що здатні росіяни, сформовані тією потворною системою, отож, ці спогади були для мене подекуди формулюваннями моїх власних думок і суджень, які я хіба що на папері не зафіксував. Хоча я не бачив нічого з того, що бачив він.

 

Жорстокість німців, які входили до окупованої країни за часів Гітлера, НЕ ПОРІВНЯЛЬНА за своїм досвідом і вшир, і вглиб із совєцькою. Німці – спершу банальності – були методичними, планомірними, дотримувалися наказів знеособленим і взагалі механічним чином; вони вважали себе Вищою Расою, а нас, євреїв, – Ungeziefer, приреченими на винищення паразитами, паразитами НАСТІЛЬКИ підступними, обдарованими такою хуцпою, що ці паразити насмілилися завдяки лобуряцькій мімікрії набути схожості, достоту дивовижної схожості на Людину.

 

Натомість, росіяни були кодлом, яке усвідомлювало свою підлість і ницість безсловесним, глухим, здатним на будь-яку розпоясаність чином; отож, ґвалтуючи 80-річних бабусь, роздаючи смерть від нехоті, побіжно, між іншим, валячи, руйнуючи й нищачи усі ознаки достатку, ладу, цивілізованої заможності, демонструючи в безкорисливості цього нищення чималу Завбачливість, Ініціативу, Увагу, Зосередженість, Напруження Волі – завдяки цьому вони мстилися не лише німцям (врешті, – ІНШИМ!) за те, що німці влаштували було в Росії, а й мстилися усьому світові поза межами своєї в’язниці помстою, найпідлішою з можливих: адже вони обсирали все – жодні тварини не демонструють подібної, так би мовити, ЕКСКРЕМЕНТАЛЬНОЇ ЗАПЕКЛОСТІ, яку демонстрували росіяни, забиваючи й наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони, шпитальні зали, біде, клозети, серучи на книжки, килими, вівтарі; у цьому сранні на увесь світ, який вони тепер МОГЛИ, яка ж це радість! скОпати, стовкти, обісрати, а до всього ще й зґвалтувати й убити (вони ґвалтували жінок після пологів, жінок після важких операцій, ґвалтували жінок, які лежали в калюжах крові, ґвалтували і срали; а крім того вони МУСИЛИ красти наручні годинники, і коли якийсь їхній малий бідачисько-солдафон не мав уже на це шансів серед німців у шпиталі, бо його попередники забрали все, що можна було забрати, він РОЗПЛАКАВСЯ з жалю і водночас вигукував, що коли негайно не дістане НАРУЧНОГО ГОДИННИКА, то застрелить трьох перших стрічних).

 

Якось у Москві, в [19]61 році, я навідався після 12 ночі, приїхавши просто з летовища, до ресторану "ексклюзивного готелю" (на вулиці юрба інших охочих ЗАБАВИ марно добивалася до готельних дверей) – і хоча там ніхто нікого не ґвалтував, не убивав і не обсирав, я бачив ТЕ САМЕ, і це справило на мене незабутнє враження, я назвав їх збожеволілою отарою, позаяк вони не вірять у БОГА, тобто, я бачив людей, яким відтято Вартості, тотально ампутовано етику; це було справді огидне видовисько.

 

Ці історії, ці діагнози відомі, а наша цивілізація чинить, що лиш може, щоб їх приховати, затоптати, поховати, не зауважувати, не зізнаватися в цьому, а якщо не вдасться, то explain away [пояснювати якомога простіше]. Совєтська система, як вияв corruptio optimi pessima [зіпсованості того, що найкраще] de facto є системою плекання усіляких отих рис, на які взагалі здатна спідлена людина. Зрада найближчих, видавання на муки приятелів, брехня на кожному кроці, життя у фальші від колиски до могили, потоптання традиційних вартостей культури й бетонування певних формальних аспектів цієї культури; адже ж ясно, що оте ґвалтування, мордування і обсирання є одним боком монети, а інший її бік – це совєтське пуританство, вікторіанство, "вітчизняність", патріотизм", "комуністична моральність" тощо. Що тут писати, що тут можна додати! І радикальному невіруючому, такому, як я, думка про те, що Бога мабуть і немає, проте сатана МАБУТЬ усе ж є, КОЛИ існують совєти, – ця думка достоту нав'язливо повертається знову й знову.

 

Велетенська наддержава зі сфальшованою ідеологією (ніхто в неї не вірить), зі сфальшованою культурою, музикою, літературою, шкільною освітою, громадським життя – все сфальшоване від A до Z настільки сумлінно, під таким тиском репресій, під таким поліцейським наглядом, що ця думка народжується наче сама собою: КОМУ то все може служити краще, ніж Володареві Мух [Вельзевулові]??? Я знаю, що його немає – і в ПЕВНОМУ сенсі це навіть ще гірше як діагноз, через відсутність Негативного Полюсу Трансцеденції. [...]"

Перекладено за: Lem S. Listy, albo opór materii, Kraków: W-wo Literackie, 2002, s. 261-263.

Михайло Горинь – наріжний камінь у відновленні Незалежності

опубліковано 16 черв. 2016 р., 11:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 черв. 2016 р., 11:19 ]

 

Присвяту "Впади і встань. Хай твій лунає крок" написав Михайло Сорока Михайлові Гориню

 

Михайло Миколайович Горинь народився 17 червня 1930 року,помер 13 січня 2013 року. 26 серпня 1965 року був вперше арештований і засуджений до 6 років в лагерях суворого режиму. За антирадянську пропаганду в лагерях йому змінили три роки в лагері на три роки у Владимірській  тюрмі. 26 серпня 1971 року був звільнений. 3 листопада 1981 року вдруге арештований і засуджений до 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. 2 липня 1987 року помилуваний хоча і не писав клопотання про помилування. 1990 – 1994 роках депутат Верховної Ради.

  

Михайло Горинь був ініціятором і організатором найбільших акцій національного масштабу, кожна з яких ставала кроком до незалежности, до консолідації української нації:

- перепоховання в Києві Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина 19 листопада 1989 року;

- людської вервеці, (ланцюг єднання) між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року (організовував на відтинку від Львівської області до Києва);

- свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990);

- Конгрес національних меншин (Одеса, листопад 1991);

- 50-річчя Української Повстанської армії (14 жовтня 1992);

- ліга партій країн Балто-Чорноморського регіону – «Міжмор'я» (літо 1994);

- 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (літо 1994);

 

Національна безпека та стратегія взаємодії українських сил у світі

Тема національної безпеки, винесена на засідання Української Всесвітньої Координаційної Ради, була предметом дискусій на семінарі журналістів української діаспори. І якщо оратори-журналісти турбувалися про те, що ми втрачаємо інформаційний простір, і наша електронна та друкована продукції витісняється на узбіччя політичного і культурного життя нашого народу, покриваючи всього 15-20% інформаційного простору, – то це удар по національній безпеці України.

 

Якщо єдиний загальноукраїнський простір розривають керівники східних прикордонних областей і підключають до інформаційної мережі Росії, то це загрожує цілісности української нації, отже, національній безпеці України.

 

Якщо в державних інститутах на 8-му році незалежносте панує іноземна мова, то це прояв затяжного процесу повернення скалічених імперським режимом мовлян до джерел духовносте.

 

Якщо офіцерський корпус ЗСУ користується іноземною мовою в управлінні військами, то це складає особливу небезпеку для України.

 

Якщо антидержавні елементи демонстративно знущаються над державними символами, символічно ховають у труні молоду державу і не несуть відповідальносте згідно з законом, то це теж удар по національній безпеці України.

 

Якщо в східному прикордонні розгулюють загони донських козаків і члени Союзу офіцерів, які безперешкодно ведуть антидержавну пропаганду, то це теж загрожує безпеці України.

 

І ці «якщо» можна було б продовжити. Адже заповнення українського інформаційного простору російською низькопробною друкованою і електронною продукцією, зокрема секс- і порновиданнями, які, витіснивши з прилавків добротну українську книжку, журнал чи газету, сьогодні істотно впливають на формування морального обличчя нашої молоді. І не тільки морального.

 

Російські mas-media ведуть цілеспрямовану атаку на політичну свідомість вкраїнського народу, протиставляючи орієнтації держави на Європу концепцію слов'янської єдности під московським скіпетром. Оскільки ми стали свідками й учасниками загальноєвропейських інтеграційних процесів, то чому не створити ближчої нам слов'янської інтеграції, заявляють вони. Ідея слов'янського союзу набирає сьогодні конкретних форм. А в Україні крайні праві політичні угрупування (щоправда, нечисленні) теж стали під слов'янські штандарти. Слов'янський Союз, із-за спини якого виглядає обличчя московського імперіаліста, знаходить в Україні прибічників серед лівих політичних структур, яких мучить ностальгія за усопшим СССР, і тієї верстви українського суспільства, яке, будучи травмованим багатовіковою неволею, сьогодні не уявляє, як можна жити без Москви.

 

Франківський феномен багатовікового раба, для якого рабство стало нормою і своєрідним світоглядом, сьогодні створює напружену політичну ситуацію в Україні і ділить її на дві полярні орієнтації. Саме на поглиблення цих протиріч працюють російські mas-media в Україні, очікуючи значних відсотків від вкладеного у цю справу капіталу. А українська громадськість та державні інститути "мовчки чухають лоби", спостерігаючи за жорстокою інформаційною війною. Можна зі впевненістю сказати, що Україна ще довго програватиме в інформаційному двобої з досвідченим противником Але чи не пора вчитися перемагати?

 

Мусимо визнати, що Росія дуже швидко переорієнтувалася з комуністичної імперської доктрини на традиційну імперську доктрину дожовтневого зразка, не прикриту інтернаціональною фразеологією. Останні роки появилося кілька товстих книжок про можливість реставрації Російської імперії. І на них можна було б не звертати увагу, якби вони не формували і не зміцнювали імперську свідомість російського народу, для якого стан панівної нації став нормою, а крах імперії 1991 року сприймається як особиста трагедія. І це настрій всезагальний. Директор Всеросійського центру вивчення громадської думки Юрій Левада стверджує, що 50% росіян не схвалюють підписаний з Україною договір.

 

Російський геополітик Олександр Дугін у монографії «Основы геополитики», яка появилася на прилавках книжкових крамниць у 1997 році, підводить теоретичну базу під імперськими претензіями Росії. Виявляється, що Україна як держава «не має жодного політичного сенсу. В ній немає ні географічної унікальності, ні етнічної винятковості». Читач не знайде переконливої мотивації цього смертного вироку молодій українській державі, зате аксіоматичними твердженнями переповнений цей шовіністичний гросбух У Дуґіна не викликає сумнівів думка, що «переважна більшість населення належить до російського простору і повинно розглядатися як суб'єкт центрального євразійського етносу, тобто як росіяни в культурному і геополітичному відношенні» (ст. 376).

 

Хочу звернути увагу на те, що дуґінські ідеї великої Росії знаходять відгомін не тільки серед проімперськи настроєних російських діячів. Не так давно депутат Держдуми Алексей Макаров, член демократичної фракції «Яблоко», під час виступу перед учасниками конференції українців Росії в Москві пояснював нашим діаспорним братам, чому пенсії українським громадянам, які зароблені в Росії, повинна виплачувати Україна, а не Росія: «А какое значєніє імєєт виплата пенсій на Севере ілі на Юге?» Репліка з місця, гостра і безкомпромісна: «Не на Югє, а в Українє!»

 

Дугіна хвилює інформація про те, що Україна вживає заходів щодо створення Балто-Чорноморського Союзу як типового санітарного кордону з Росією. Україна для нього зайва структура і не вписується в його геополітичні плани. І не тільки. Вона являє собою серйозну небезпеку для майбутньої імперії. Тому він безапеляційно підсумовує свої роздуми про подальшу долю України. Виходячи з майбутніх геостратегічних планів Росії, «подальше існування унітарної України недопустиме» (ст. 379), оскільки Україна «в існуючих кордонах тотожна страшному ударові по геополітичній безпеці Росії» (ст. 379).

 

За цим категоричним твердженням Дугін подає план «обустройства» України, тобто поділу її на частини. Щось зберегти як автономію, щось ввести до складу Росії як провінцію. Проінформовані люди стверджують, що Дуґін популярний серед діячів верхніх ешелонів влади. І репліка депутата Макарова – лише один із проявів дуґінських поглядів на українсько-російські відносини і їх еволюцію.

 

Алексій Царінний ще одвертіший. Не так давно в одному з московських журналів він опублікував працю «Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола». Вже сама назва трактує Україну як провінцію Росії.

 

Співзвучний назві епіграф книжки та її розділи. Часто вони нагадують висновки, до яких мав би прийти читач. Це своєрідний апокаліпсис української національної ідеї. Чи треба щось додати до думки про долю України, висловлену в епіграфі: «Украинский туман должен рассеяться, и русское солнце взойдет»? Чи трактування ним Віденського, Київського, Луцького братств як суто російських? Або гумільовське розуміння тяглости російського історичного процесу, в якому від Рюрика змінювались лише столиці – Київ – Володимир – Москва – Петербург, але залишалася держава і в ній російський народ?

 

Поява такої літератури в Росії є сигналом для української управлінської та наукової еліти про те, що настав час появи в Україні гострої, принципової полемічної літератури, яка внесла б ясність у теоретичну плутанину трубадурів російського імперіалізму. Ми є свідками гуртування російських «теоретиків» навколо трактування української держави як структури минущої, нав'язаної національній свідомості сучасних українців поляками (Царінний) чи німцями і приреченої стати провінцією відновленої російської імперії.

 

Хто тільки не писав про наш етноґенез, хто не пропонував інсинуації, щоб прикрити ними свої експансіоністські цілі! Тільки ні наша публіцистика, ні наша наука не донесли до свідомості українського народу просту істину: на цій Богом даній багатій землі жив і живе наш народ, який 1 грудня 1991 року заявив і відновив Українську незалежну державу. І перед ним нелегке завдання консолідуватись, пізнавши себе і позбувшися тих стереотипів, які нав'язували нам поневолювачі.

 

Сьогодні етнічна ідентичність взагалі і національна свідомість зокрема відкинута до початку козацьких повстань і вимагає серйозної освітньої, культурної, наукової і організаційної праці для подолання світоглядних і навіть соціально-психологічних відмінностей, нав'язаних завойовниками. Це одне з найважливіших стратегічних завдань. Недарма відомий політичний діяч Італії Гарібальді 150 років тому писав: «Ми створили Італію, тепер мусимо творити італійця». Виявилося, що навіть тоді процес виховання італійця був набагато довший, ніж завоювання незалежности. Перед нами таке ж завдання. Ми повинні виховати українця – як гаранта національної безпеки і незалежности України.

 

Другим важливим фактором (я б назвав його теж стратегічним) є примирення гостро конфліктуючих політичних структур. Це не означає, що ми прагнемо негайно подолати внутрішньонаціональне протистояння, але незалежно від політичних орієнтацій будемо домагатися єдности у таких важливих ділянках суспільного життя як захист національної держави, її незалежности та унітарности, єдність мети як стратегії і різноманіття її досягнення, як тактики – повинні забезпечити поступову реалізацію омріяного народом ідеалу.

 

У наш відповідальний час, коли народ переходить від більшовицького безправ'я до законности, вкрай необхідно працювати над вихованням законопослушности, поваги до Конституції, внутрішньонаціонального миру і злагоди.

 

Шановні учасники зборів! Без-поглиблення і розширення внутрішньореґіональних контактів – освітніх, наукових, мистецьких, господарських – неможливе зближення, самопізнання і виховання «чуття єдиної родини».

 

Проблема консолідації народу залишиться довгоочікуваною мрією.

 

Виступ на річних зборах Української Всесвітньої Координаційної Ради

«Просвіта» в перші роки незалежності. (Автор: Грицеляк Юрій)

опубліковано 3 жовт. 2015 р., 11:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 жовт. 2015 р., 02:26 ]

 

1988 рік. Я ще працюю на Львівському автобусному заводі провідним інженером бюро реконструкції заводу у відділі головного технолога. Довідався через пресу, а тому беру участь у церковному здвигу людей з нагоди 1000-ліття хрещення України-Руси біля церкви св. Юрія. Дивує масова присутність людей. Здається, ніби щось тліє. Міліція мовчки стежить за порядком. Працюю на ЛАЗІ і тому не можу вільно приймати участь у вибухових ситуаціях. В повітрі пахне змінами.

 

Після роботи (після 17 год.) намагаюся брати участь у всіх зібраннях активних громадян. Збираємося в Будинку культури будівельників на вул. Стефаника № 20 раз на тиждень, де виступають письменник-прозаїк, автор історичних романів «Мальви», «Черлене вино» Роман Іваничук і різні активні, але мені незнайомі люди. Говорять про своє, про наше, про Україну і про Росію. Виступають українською і російською мовами. Створився дискусійний клуб. Намагаюся не пропустити чогось цікавого. Там виступають Ігор Мельник, Іван Макар, Богдан Чепурко, Зенон Мазурик, Ярослав Тимчишин, Ганна Іваницька, Леся Вовчовська, М. Тимочко, Арета Павликевич, Василь Репетило, Остап Кравус, Оля Колесник, М. Грижко, М. Дубецький, М. Драк, С. Гунько, Іван Слободян, Леся Захарків, Т. Комаринець і багато інших.

 

«У нас ворогів нема. Є українці, що думають інакше. Не цураймося. Братаймося. Справжнє відродження – це духовна самосвідомість суспільства, відродження найвищих моральних орієнтирів, що немислиме без каяття і зречення злочинів минулого. Не дивно, що Російська православна церква є двійником комуно-радянського тоталітаризму», (о. Гліб Якунін, рос. священник і громадський діяч, автор книжки, яка розповсюджувалася і яку читали в той час). Нарешті дискусійний клуб закрили. Отож ми на заклик Романа Іваничука всі пішли до пам'ятника Іванові Франку, що напроти Львівського Університету, і тут провели стихійний мітинг, без озвучення. Заспівали «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Т. Шевченка. Виступили Роман Іваничук, Ігор Мельник, Ярослав Путько та інші. Пролунало рішення створити Товариство рідної мови. Це було 13 червня 1988 року. Присутня міліція спостерігала за нами мовчки, не втручалася.

 

Пізніше ми збиралися в приміщенні Львівської Спілки письменників України, що на вул. Чернишевського, 17 (тепер Крушельницької, 17). Одного разу прийшов до нас В'ячеслав Чорновіл. Середнього росту, дуже активна людина. Було дуже багато людей, ми стояли, стиснені з усіх боків в підвальному приміщенні в якомусь кафе, чи барі. Говорили про створення Товариства рідної мови, відтак української мови, а Чорновіл переконував, що необхідно створити «Рух», який об'єднає всіх активних українців.

 

Щоби не відставати від народу, я, безумовно, брав участь у всіх заходах, що відбувалися у Львові в неробочий час і де групувалися невдоволені радянською дійсністю люди. Ясна річ, що виступати привселюдно і говорити те, що думав, я не наважувався. Пам'ятав і свій арешт (1951 р.) і настрої слідчих, які творили із нас образ українського «буржуазного націоналіста» і 13 місяців перебування під слідством, в т. ч. в тюрмі на Лонцького (5 тижнів), а потім у Києві на вул. Володимирській 33 і засідання Військового трибуналу в якомусь клубі на Печерську, де я отримав ні за що термін 25 років таборів і 5 років пораження прав, з яких відбув 5,5 років, «залишивши начальникові» 16,5 років(!), пам'ятав і про повернення у Львів і перебування 2 чи 3 місяці в інфекційній лікарні, без приписки і вимушений пошук роботи, і місця проживання по шахтах Червонограду, в Новому Роздолі (листопад 1956 р.). Накінець не без допомоги добрих людей (п. Андзя Войтович), я приписався в с. Дроговиж (тоді Верхньодорожне) Миколаївського району, завдяки тому, що це вже була Дрогобицька область. Поступив на працю в «Спецстрой» 33 (Спецбуд), який виконував земляні роботи. Пам'ятав я і не забув про труднощі і перешкоди, які прийшлось долати, щоби отримати вищу освіту, поступивши на загальних підставах на перший курс заочного факультету Львівського Політехнічного інституту. Судимість і пораження в правах ще діяли. Я тричі міняв паспорт, щоби очистити його від слідів ГУЛАГу. Душа рвалася до діяльності, але тіло сказало мені: «Не спіши!». І я залишався більше спостерігачем і живим свідком подій, які фіксував у пам'яті і на папері.

 

Отже повернемося в 1988 рік. Партій ще не було, була лише КПРС. Всі активні виступали на зібраннях Товариства рідної мови, а пізніше української мови. Із хаосу думок і слів, які озвучувалися виступаючими в стані емоційного піднесення, можна було зрозуміти, що українці хочуть відродити державний статус української мови. Це – умова з умов, а пізніше будемо говорити про все інше. Відбулася установча конференція «Товариства української мови», яка обрала Раду Товариства і її Головою Романа Іваничука, заступниками – Михайла Косіва, Василя Репетила, Ігоря Мельника.

 

21.02.1989 р. Раду обласного Товариства проводив Юрій Зима, інженер з Фізико-механічного інституту, що на вул. Стрийській: «На РЕМА заключили договір з адміністрацією, яка буде допомагати їм фінансово. Незабаром, 5 березня, можливо, відбудеться конференція для ознайомлення громади з підсумками установчої конференції в Києві».

 

Косів М.: «Треба кооптувати до оргкомітету Давимуку з заводу «Мікроприлад», що на вул. Ніщинського, і В. Шпіцера з науково-виробничого Інституту радіотехнічних виробів (вул. Наукова), бо Ю. Зима не може з усім справитися».

 

Наші керівники (Р. Іваничук та інші) їздили в Київ, де під проводом Павла Мовчана, накінець, як і у нас, утворилося «Всеукраїнське Товариство української мови», яке в газеті «Літературна Україна» № 9 від 2 березня 1989 р. помістило звернення з закликом до створення на підприємствах і установах України первиних осередків Товариства української мови.

 

Як працівник Львівського автобусного заводу, я відчув потребу перенести ці ідеї на робітничий ґрунт. У відповідь на звернення з Києва ми створили оргкомітет у складі 15 осіб. Від імені оргкомітету написали заяву директорові автобусного заводу Маслаку О. М., в. о. секретаря парткому Корчинському М. І., голові завкому профспілки Юрові В. М., і голові Ради трудового колективу Остап'яку P.O., в якій просили дати згоду на створення на ЛАЗІ первинного осередку Товариства української мови. В заяві підписалися всі члени оргкомітету. Це було в березні 1989 р.

 

Ось цей оргкомітет ЛАЗу:

1. Босов Юрій Павлович – майстер ЦГМП-2

2. Березенський Павло Іванович – робітник ЦГМП -3

3. Войчишин Іван Володимирович – інженер ВГТ

4. Грицеляк Юрій Миколайович – інженер ВГТ

5. Дерев'янко Роман Петрович – інженер ЦГМП-2

6. Дмитренко Марія Михайлівна – кер. групи ВГТ

7. Дрипан Ольга Василівна – нач. тех. бюро ВГТ

8. Коваліско Ярослав Михайлович – робітник ЦДА

9. Кривицька Віра Анріївна – товарознавець ВДК

10. Пак Роман Петрович – головний спеціаліст

11. Панилик Степан Іванович – нач. Дільниці ЦСЗК

12. Свірська Дарія Євстахівна – інженер ВГТ

13. Татарко Надія Степанівна – зав. тех. бібліотекою

14. Творидло Микола Михайлович – інженер ВГТ

15. Яремчук Євстахій Степанович – механік ЦНО.

 

Таким був цей круг осіб, які очолювали Товариство «Просвіта» ЛАЗу. Ще треба зачислити сюди і бухгалтера арматурного цеху Любу Шпитко. Позитивно відносились до нас директор ВАТ ЛАЗ Давидяк Степан Іванович, заст. директора Прудивус Ю. і ряд інших працівників заводу, які нам симпатизували, але не знаходили часу для конкретного виконання завдань «Просвіти».

 

Паралельно почав створюватися Рух на ЛАЗІ. Від 2.01.1990 р. почали збирати заяви від працівників ЛАЗу з проханням прийняти в первинний осередок Руху. В березні 1990 р. утворилося об'єднання первинних осередків Руху ЛАЗу.

 

І пішло-поїхало.

 

Кількість членів «Просвіти» на ЛАЗІ перевищила 1000 осіб, тоді як кількість членів КПРС була в межах 800-900 осіб. Якась сила підхопила народ, почались кадрові зміни на заводі з ініціативи знизу. Я пригадую, як одного дня мене визвали в кабінет директора, де вже були Пак Р. П., Панилик С. І. і ще кілька наших активістів. Якось несміло поводив себе директор Маслак О. М. і сиділи старші віком представники Москви, з Міністерства автомобілебудування. Один з них, я вже не пам'ятаю хто, делікатно висловився, щоби ми опам'яталися, щоби якось вплинули на настрої людей. Я пригадую, що відповів їм, що ми не маємо такого впливу на народ, що це пішов процес, який від нас не залежить. Інші присутні відповіли їм в тому ж дусі. А й справді, партком заводу з парткабінетом змушені були вийти за межі заводу і поміститися в приміщенні видавництва «Вільна Україна», що напроти заводу на вул. В. Великого, 2, тоді ще вул. Артема. В цей час почала проявляти себе Рада трудового колективу ЛАЗу, коли її очолив член нашої «Просвіти» Пак Роман Петрович. На заводі почали збирати підписи за ліквідацію пам'ятника Леніну у м. Львові, який за участю представників Ради трудового колективу ЛАЗу був демонтований. Його відвезли кудись «на зберігання». І коли Литовська Республіка, яка почала рух за незалежність, була блокована Радянським Союзом (читай, Росією), РТК ЛАЗ зібрала поміж людьми і відправила допомогу м. Каунасу ліками і цукром на суму тодішніх 1013 рублів.

 

На зібраннях в обласному Товаристві української мови почали говорити про вибори до Верховної Ради УРСР. «За 280 років вперше маємо змогу демократичного вибору кандидатів». І зачитали: Шпіцер В. І. – проект платформи ТУМ; Гринів О. – проект платформи Руху. Було оголошено, що 22. 11. 1989 р. о 18 год. в СПУ – нарада керівників неформальних організацій, а в 19 год. в Пороховій вежі – Руху. (Голова йде обертом!)

 

27.11.1989 р. – збори районної Ради Радянського району в ГСКБ «Сільмаш». Проводить Павлишин. Висуванці від НРУ до Верховної Ради УРСР: Батіг Михайло, Голубець Михайло, Влох Орест, Швайка Михайло, Пилипчук В., Горинь Михайло, Гринів Ігор, Драк Микола, Іваничук Роман, Іськів Всеволод, Калинець Ірина, Косів Михайло, Лубківський Роман, Мисько Емануїл, Мих Роман, Павлюк Степан, Стецьків Тарас, Прилень Ярослав, Юхновський Ігор, Гринів Олег, Горинь Микола, Драч Іван, Чобіт Дмитро, Романюк Віктор, Чорновіл В'ячеслав, Хмара Степан, Деркач Ігор, Коробій В, Дрогобицький Нестор, Білинський.

 

Я звернув на себе увагу мовчазним виконанням усіх доручень. Серед керівників обласного ТУМ виділявся молодий, але дуже діяльний Василь Репетило. Він узяв на себе секцію громадських ініціатив. Треба було якось організувати людей, які весь час приходили і говорили про своє минуле, про кривду, яку завдають рідній мові, про те, що треба щось робити і негайно і т. д.

 

При активній участі Р. Іваничука ми добилися власного приміщення на Друкарській, 6, де першою чергою треба було провести ремонт. Гроші на той час були, бо, крім членських внесків, завдяки зусиллям активу перечислялися кошти від заводів «Електрон», Автобусний завод, «Іскра», «Полярон», «Автосільмаш» і ін. Ніхто на той час не міг подумати, що ці заводи втратять свою силу і що ми залишимося, як голий в кропиві, (в 1989 р. мені вже було 57 років). Політичні події розвивалися так швидко, що важко було прослідкувати за ними.

 

Василь Репетило розподілив між учасниками територію міста і ми кожен у своєму районі (я у Ленінському, нині Галицькому) обходив вулиці і фіксував де є написи російською мовою, щоби їх замінити на українські. В цій роботі мені допомагав Василь Щеглюк. Роботу ми виконували оперативно, а вже Репетило за допомогою йому відомих методів, впливав на політику оформлення вулиць і вивісок магазинів чи всякої реклами. Час був дуже спресований, у всякому випадку для мене. В повітрі літала ідея незалежності України, то як було не підтримувати її?

 

А в обласному ТУМ кипіла робота. Вибрали чотирьох заступників Голови: Косів М. В. – перший заступник, Репетило Василь, Мельник Ігор – заступники, Левкович Я. І. – відповідальний за фінанси і господарство. Кооптували Смеречинського В.Б. і Мазурика З.

 

Встановили такі комісії обласної Ради ТУМ:

1. Громадських ініціатив – відп. Репетило В., Кархут.

2. Лінгвістична – Захарків Леся Теодорівна

3. Шкільна – Зваричевська, Чумарна М., Козарський (Червоноград), Романюк (Стрий).

4. Редколегія газети – Косів М., Базилюк, Джулик, Крип'якевич.

5. Господарська – Левкович, Паламарчук, Бик Л.

6. Лекторська – Комаринець Т., Драк М.

7. Правового захисту – Братунь, Гринів О., Іваницька Г.

8. Робота на селі – Баб'як М., Шморгун, Процюк.

9. Міжнаціональних зв'язків – Мельник І., Горинь Б., Чопик.

10.Організаційно-методична – Зима Ю. (координація роботи Рад районів).

 

Рада розширена збирається один раз на місяць. Координатори комісій і районів – щотижня.

 

Мої думки: Треба створити сітку розмноження і доведення до первинних осередків інформації, що йде від центру; проводити обмін досвідом роботи, досягненнями; центр повинен поширювати думки, ідеї, напрямки роботи, треба створити умови для творчої праці, взявши на себе чисто організаційну роботу.

 

Радою ставилося питання, що ТУМ діє як культурне товариство, а для політичних заходів твориться Рух (суспільно-політична організація) там, де можливо. Наприклад, на ЛАЗІ створили ТУМ, а Рух – ще ні. Інших лідерів, крім нас, нема, то якщо ми висунемося з Рухом, нас заблокують. Яка політика на даний час? Потрібно проводити мітинги і демонстрації з політичним забарвленням – все повинно дозріти. Бо те, що можна робити на площах міста, поки-що робити на заводах недопустимо. Фракції можуть бути, але в щоденній роботі. Наш Рух ще дуже слабий і потребує підтримки та консолідації. Також звернуто увагу, що письмово все протоколювати не потрібно, оскільки органи держбезпеки ще не розпущені і наші протоколи можуть бути використані проти нас. Але схематично потрібно фіксувати напрямки, доручення і т. п.

 

А. Микуш: Треба створити курси з вивчення історії України.

 

Ю. Грицеляк: Але з кого створити? Які ідеї будуть поширювати наші «лектори»?

 

О. Джулик бачить три напрямки роботи: культурно-просвітницька робота; інформація; громадські ініціативи (розширення функціонування української мови плюс Рух там, де нема осередків). А розширитися треба до кінця року на всі підприємства. Участь у виборах – це не політизація, а наш святий обов'язок.

 

В. Репетило: те, чим ми займаємося, не є аполітичне, але це не можна назвати політичною діяльністю, це участь у суспільно-політичному житті, у відповідності і в межах Конституції.

 

Павлишин: потрібна підсекція технічних перекладів.

 

Ю. Грицеляк: Ми – товариство добровільне і не слід сюди взагалі застосовувати такі терміни, як федерація чи конфедерація. Районні Ради Товариства можуть бути тільки координаційними для допомоги обласній раді. Не треба нам отаманів, не знайдемо людей в районах, щоб дублювати обласну раду (Косіва, Іваничука і ін.). Секцій менше чи більше – не має значення, важливе те, що нема ініціативних лідерів на даний час у секціях. Ми можемо давати поради, але чи знайдуться такі, що будуть їх виконувати? «Зашиваються» наші активісти тому, що їх мало. Чого не бракує, так це «радників».

 

15.08.89 р.

В. Шпіцер Опрацював зміни до Конституції. Ми повинні вимагати змін після виборів.

 

Шеремета ставив вимоги до Конституції, перечисляючи і міняючи статті.

 

Р. Лубківський: Треба обов'язково сформулювати концепцію суверенітету УРСР. Треба спершу зафіксувати Закон про мову, а не про мови. Про військовослужбовців питання краще не зачіпати, нехай це питання вирішують на Верховній Раді. Принципово важливий Закон про охорону історичних ареалів УРСР. Для нас це дуже важливо, як і про повернення національних цінностей українському народу і Закон про референдум УРСР повинен бути сформульований для волевиявлення народу.

 

03.12.89 р. в Будинку культури ім. Ю. Гагаріна (нині БК ім. Петрушевича) відбулась конференція обл. Товариства української мови на тему «Національна школа, вчитель і громадськість». На цій конференції були висловлені погляди на ідею виховання молоді.

 

Сцена була прикрашена портретом Т. Шевченка і двома прапорами: синьо-жовтим і червоно-лазуровим (УРСР). В президії сиділи М. Базилюк, Гончарук, Ю. Зима, М. Косів, Дєгтярьова Г., Чикуленко, Огульчаснький (Київ), ведуча від УЖО, яка в відкрила конференцію.

 

Виступили:

М. Косів: «Чи потрібна нам державна школа? Виховання досі базувалося не на історичному прикладі Морозенка, а на прикладі П. Морозова і ми знаємо, до чого це довело. Як писав Квітка-Основ'яненко: «В Туреччині отаке мале і вже Турок, а у нас отаке мале і нічого не знає про себе». Національно-релігійне підґрунтя завжди було основою виховання. У нас з садочку і до кінця середньої школи вчать, що «в них все погано, а у нас все добре». Тільки через сім'ю передаються здорові ідеї.

 

Комаринець: «Окремі аспекти викладання в українській школі фольклору і літератури». Школа перебудовного періоду не є національною. Вона унітарна, в ній панує адміністративно-командна система. Необхідно, щоби в школі виховувалося самопізнання. Поки не буде вироблена національна гордість і національна свідомість, доти не може бути мови про суверенність, про самостійність. Фольклор – це атестат на духовну зрілість народу – так вважали класики літератури. Український народ має багатий фольклор. Увага до фольклору в школі мусить різко змінитися. Існує опір підготовці кадрів для цього.

 

Юхновський І.: Вчора мені звернули увагу, що я зациклився на питанні про створення української суверенної держави. Цим перейнятися повинні всі українці. Іншого виходу для СРСР немає. Шлях буде довгий. Цим мають перейнятися і діти. Вчителі повинні вселити школярам думку, що вони живуть на своїй землі. Нам потрібні сучасні українські казки про ракети, космос. Їх треба створювати. Ми, українці, є господарями нашого краю, всі інші національності повинні нам допомогти створити державу.

 

Зваричевська М. В.: Зацентралізована школа не в стані відіграти ролі національної школи. Необхідно повернути спадок – душу нації, накопичення духовної спадщини народу, в «національне поле». Невже в центрі люблять більше наших дітей, ніж ми самі? Ідея національної школи у нас жива здавна. Школи національної нема, але нитка не загублена. Всі навчальні предмети повинні опиратися на національну культуру. Подвижники можуть бути і бідними, але вчитель-службовець потребує мати матеріальне забезпечення.

 

Влох О. Г.: Привітав від Ради Руху Товариство української мови, яке стало реальною силою захисту від «допомоги старшого брата» в цій справі. «Закон про мови дуже обскубаний. Але все ж це важливий крок уперед. Парадоксальні питання про українську мову і державність в нашій державі... Такі питання повинні виникати у нац. меншин, а не титульної нації. П'янство, наркоманія – від роздвоєності особи, яка сформувалася «соцреалізмом». Основна проблема – суверенітет. Але без національної свідомості національний суверенітет буде фікцією. Єдність народу треба зберегти незалежно від місця проживання, віросповідання і т. д. Француз – завжди француз, де б він не був. Поляк теж. Телебачення треба перевести хоча би одну програму українською мовою і наповнити її національним змістом. Нам потрібна наша влада, наші Ради. Тоді у нас буде українська школа в українській державі.

 

Чумарна М. І. Говорять, що нас підкинули в «спільну колиску» невідомо коли і звідки. Як відомо, Україна була батьківщиною великих аріїв. Словник Даля бере початок з староруських джерел XI ст., а словник української мови з XIV ст., необхідно вивчати індійську міфологію, яка прямо пов’язана з нашою (Веди). Євангелійна формула – пізнай самого себе, пізнай свій народ. Наш народ прижив Християнську ідею, не зрікшись від надбань наших доісторичних ідей. А нині плюємо на наші джерела. Нема в нас іншого шляху, як пізнати самого себе на цій землі. Втратили зв'язок з космосом. Хоч заглядаємо в потужні телескопи, «щоб ще загарбать і взять у домовину». Діти перелопачують, як полову святе слово. Не погоджуюся з Юхновським про потребу писати нові казки дітям, треба вивчати те, що залишили нам предки.

 

Гринів Олег. «Патріотичне виховання на уроках історії України». Ґвалтування нашої історії в стані застійного періоду набрало патологічного характеру. Ми – сумирна і лояльна нація. Чи не тому нам не раз плювали в вічі? Суперінтернаціоналіст – це шовініст. Україна завжди прагла до волі (Вольтер). Якщо Мазепа був такий неморальний, то може нашим хлопцям треба взяти за взірець моральність московського царя Петра Першого, а дівчатам Катерину Другу? Історична арифметика –дожовтневий період тривав тисячі років. А жовтневий – 70 років. Хіба це можна порівнювати? Білі, чорні і криваві плями в історії України... Без правди ми не виховаємо патріота.

 

Чопик Г. З. «Українська школа і уроки історії в перспективі». Чи багато змінилося від того часу, як Іван Франко писав: «Мов паралітик той на роздорожжу»? У школах потрібно творити первинні осередки ТУМ. Потрібно творити свою богословську Академію (греко-католицьку з україністикою), бо пришлють або з Риму, або з Москви.

 

Гринів Ігор. «Про дитячі і юнацькі організації». «Розгляну ідею скаутінгу – українського пласту, на яку преса за останні місяці вилила багато бруду. Школа, як державна, так і національна не може задовільнити всіх запитів юнацтва. Згадаймо Тома Сойєра. Завдання дорослих – впливати на оті «банди». Цю ідею використав в кінці 19 ст. британський генерал при створенні стаутінгу (пласту), щоб дати змогу розвивати у молоді природою заложені добрі нахили. У 1911 р. Петро Франко (син Івана Франка) і Іван Чмола підняли ідею скаутінгу (пласту) в Україні. У 1912 р. вже було створено організацію української молоді «Пласт». Ідейні основи закладав Тисовський – виховання на ідейно-християнському ґрунті. Ситуація нині подібна. Молодь ні фізично, ні духовно не готова до тих завдань, які ставить життя перед нею. До 1920 року Пласт охопив всю Україну. Але у 1920 р. появилися комскаути, які підкорили Пласт політичним ідеям і на 2-му з'їзді комсомолу Пласт був розпущений, як аполітичний. Тоді була створена піонерська організація. А у Західній Україні, яка залишилася під владою Польщі, у 1930 р. польський уряд заборонив Пласт, приписуючи йому політичне забарвлення. В 1947 році Пласт відродився в еміграції, де і живе понині. Два гасла пласту – помагати іншим, щоденне виконання доброго вчинку. Жити за законами Пласту – це славність, відважність. Є чотири лади: 7-11 років – пластове юнацтво, 11 -17р. – юнаки – самоосвіта (в гуртку), 17-25 р. – старші пластуни – підготовка осередків пласту і керівництво ними. А старші понад 25 років – сеньйори – загальне керівництво. В діяльності Пласту – ватри, табори. Гра – основний засіб Пласту. Пласт взагалі – це велика гра. Пласт був і повинен бути елітарною організацією. На даний час виникла нагальна потреба створення Пласту. Цю ідею підтримують Товариство Лева, НТШ, Міський комітет комсомолу. Треба вивести їх з-під монопольного впливу якоїсь одної політорганізації. Мова йде про неполітичність дитячої організації. Треба творити товариство друзів Пласту в Україні. Особливо потребують цього діти до 12 років.

 

Саєнко Д. В. «Музпедучилище ім. Ф. Колесси – єдине в Україні. Української мови в навчальних планах немає. Ввели самі 34 години, а є практичний курс вивчення російської мови – 150 годин! Української музики – 32 години, фольклор не існує, як предмет «Російська музика і зарубіжна» – 352 години. Чого можуть навчити наші випускники з таким багажем знань майбутнє покоління? В 26 школах і 25 садках ведемо педпрактику. Програми садків перефотографовані з Російської Федерації, тільки назва по-українськи. Програма школи не відповідає часу. Перевидаємо дошкільний словник Ф. Колесси, ім'я якого носить наше училище, «Бог предвічний» (Вахнянина), обрядові пісні Січинського, Гагілки О. Бариляка. Українська класика не повинна лежати в архівах, а перевидаватися в потрібній кількості. Цілий багаж цих творів передаємо на Кубань».

 

Ось такі теми тривожили проосвітян у кінці 1989 року.

 

Товариство української мови з часом перейменували у «Просвіту» і я, без сумніву, був причетний до його створення на рівні Львівської області. Утворився осередок ТУМ на Львівському автобусному заводі, яким фактично керував я, а формально Татарко Н.С. Створили заводські ради Руху за перебудову, головою якого обрали робітника ливарного цеху Дмитра Литвина, бо на рівні ІТР не виявилося нікого, хто погодився б на це.

 

Не останню роль в цьому відіграв Клебан Любомир Михайлович, який став начальником цеху нестандартного обладнання. Створилася рада трудового колективу під керівництвом начальника зварювання Пака Романа Петровича, що на заводі був відомий систематичним вживанням української мови навіть на оперативних нарадах, де, як правило, всі учасники (порядку 100-115 осіб) на догоду керівництву виступали російською мовою. Українською виступав на оперативних нарадах і завідувач лабораторії механічної обробки Гнатитак Микола Миколайович. Рада трудового колективу найбільше займалася впорядкуванням черги на квартири і кадровими питаннями на заводі. А було досить людей на заводі, що стояли в черзі на отримання квартир. В усіх таких організаційних заходах я приймав участь, так би мовити в ролі «дріжджів», які не дають тістові «сідати», як каталізатор.

 

З волі простих працівників заводу були замінені директор заводу, ним став Давидяк Степан Іванович, економіст, що працював у відділі праці та зарплати. Головним інженером став Пак Роман Петрович (голова ради трудового колективу заводу). І мене 12.11.1990 р. призначили заступним головного інженера з перспективного розвитку заводу. Головним технологом став член Ради «Просвіти» Войчишин Іван Володимирович.

 

Але вже 10.05.1995 р. перевели мене на штатну посаду голови осередку «Просвіти». На заводі ми провели установчу конференцію і далі творили гуртки ТУМ у цехах. Створили секції переважно такі, як у обласному Товаристві.

 

1. Секція організаційна: Грицеляк Ю. – голова осередку, Литвин Д. – заст. голови, Войчишин І. – заст. голови.

2. Секція громадських ініціатив: Дмитренко Марія – керівник секції, Яремчук Євстахій, Пак Роман, Свірська Дарія.

3. Секція фінансова: Масловська Марія – головний скарбник. Стасів Алла, Шпитко Любов.

4. Секція інформації: Мавко Петро – керівник секції, Чекалюк Марта, Паранчак Мирослав.

5. Секція зв'язків: Босов Юрій – керівник секції, Свірський Ярослав.

6. Секція культурологічна: Татарко Надія – керівник секції, Коба Галина, Московець Леся, Коваль Марія.

7. Ревізійна комісія: Завидівський Михайло, Гривняк Розалія, Форис Галина.

 

Одночасно творилися первинні осередку Руху (суспільно-політичної організації) на всіх підприємствах і організаціях Львова.

 

21 січня 1990 року в Україні відбувся «ланцюг злуки», керований Рухом. Я пригадую, як ми від автобусного заводу виїхали, здається, двома автобусами раненько, щоби встигнути на 9-ту годину стати на місце призначення з національними прапорами за с. Озерною біля Тернополя. Всюди між людьми панувало велике духовне піднесення.

 

Як координатор Ленінського району міста в кінці 1989 – на початку 1990 рр. я намагався пов'язати осередки ТУМу, у яких кількість постійно зростала.

 

Створення Галицького районного товариства «Просвіта».

 

На п'ятий день після організації «ланцюга злуки» відбулися установчі збори первинних осередків ТУМ Ленінського району м. Львова, на яких обрали Раду товариства, голову і заступників. Головою обрали мене, а заступниками, т. зв. співголовами, Щеглюка В., і Вовканич З. Збереглася копія моєї доповіді на цих зборах, яку додаю.

 

Моя доповідь на установчій конференції об'єднання осередків ТУМ Ленінського району м. Львова 26 січня 1990 року:

 

Шановне товариство! Шановні гості!

Сьогодні тут зібралися делегати, найактивніші члени 65-ти зареєстрованих осередків Тум Ленінського району, крім Львівського Держуніверситету, який має 13 осередків і бажає залишатися на самоуправлінні (на «Магдебурзькому праві»). Отже, ми тут представляємо 7600 членів нашого Товариства. Цифра постійно змінюється, бо Товариство постійно кількістно зростає. Запрошені також гості: голова обласної Ради ТУМ Р. Іваничук, голова правління «Меморіал» – Є. Гринів, голова лінгвістичної секції обласної Ради ТУМ Захарків Леся, секретар Ленінського райвиконкому, районного відділу освіти, вчителі, директори шкіл, пенсіонери. Можливо підійде пізніше М. Косів.

 

Зібралися ми для того, щоби утворити районне об'єднання первинних осередків, обговорити напрямки роботи і вибрати координаційну Раду районного об'єднання.

 

Стан справ. Наше Товариство існує і розвивається з червня 1988 року, тобто один рік і сім місяців. Якщо порівнювати, скажемо, з початком 1988 року, то досягнуто дуже багато. Маємо Закон про мови, в якому чорним по білому записано, що українська мова є державною мовою УРСР. Національна самосвідомість пробуджується. Проявляються народні таланти в мистецтві, особливо сценічному. Вирисовуються громадські лідери, оті пастирі, без яких громада, за висловом І. Франка, «йде сліпо, як у дим». Відроджується в правах наша церква (УГКЦ і УАПЦ). Маємо свою пресу (хоч з дуже малим тиражем). Громадськість активізується, чому сприяють передвиборна кампанія і взагалі політика гласності і демократизації.

 

21 січня 1990 р. вперше в історії України прокотилася українська хвиля – живий ланцюг єднання. Задумана від Львова до Києва, вона гойднулася від Івано-Франківська до Києва, а у виді автопробігу добігла аж до Харкова. А її відгомін – мітинги і подібні ланцюги у Москві, по країнах Європи, Північної і Південної Америки, Австралії, всюди – де живуть українці!

 

Проте, якщо оцінити стан наших справ критично, то мусимо визнати, що багато наших успіхів носять ще поверховий характер і потребують підкріплення щоденною, наполегливою працею тисяч і тисяч ентузіастів. Буквально всюди ми відчуваємо опір, гальмування процесів демократизації суспільства. Топоніми на Львівщині та й самому Львові все ще пишуться в основному російською мовою. Фонди на папір в Україні на 1990 р. зменшили на третину. І це тоді, коли бракує дитячої літератури, шкільних підручників, розпочався вибух перебудовної преси і різко на твори т. зв. «забутих письменників». Зріс попит на історичну літературу. Все ще ми мусимо переконувати когось, доказувати комусь, що в технічних училищах, в технікумах, у ВНЗ необхідно переходити на викладання українською мовою всіх дисциплін. Що, коли нема підручників, треба писати конспекти українською, що культурний, ерудований спеціаліст при необхідності завжди зможе перекласти свої думки чи технічну документацію на російську мову, якщо йому доведеться працювати в Росії, що т. зв. мішані групи в дитячих садках це не благо а горе, це – одне з джерел суржика.

 

Маємо, наприклад, таке явище, як опублікований в 12 номері журналу «Жовтень» наказ міністра шляхів сполучення СРСР Конарева № 8Ц від 25.04.89 р., який встановлює, що «в целях обеспечения безопасности движения поездов... официальным языком служебного общения работников железнодорожного транспорта является русский язык». І це стосується всіх організацій установ, зв'язаних з залізничним транспортом.

 

І що найгірше – це брак систематизованих знань з історії України. Білі плями історії стали більмами на очах багатьох людей, а це створює умови для повторювання історичних помилок. Маємо з одного боку підвищену активність десятків тисяч людей, в т.ч. робітників, яких багато біля «клумби», на мітингах і демонстраціях, з другого боку – стикаємося на підприємствах і установах з національною глухотою і сліпотою. Дуже важко піднімаються школи, садочки, техучилища. Із всіх середніх шкіл району (а їх 13 і ще 3 вечірні) тільки в одній № 89 появився осередок ТУМ. Ні одне техучилище не має осередку (як мені пояснили – вчителі бояться скорочення штатів), а їх не менше 5-ти. Із семи технікумів, тільки в одному – промавтоматики – діє наше Товариство. Правду пише Іван Драч : «Наші коліна ще налиті страхом».

 

Що ж нам треба робити?

Обласна Рада ТУМ нас зорганізувала, вказала напрямки роботи, цілим рядом ухвал висловила своє ставлення до тих чи тих проблем, дала нам пресу, збирає нас раз на місяць для спілкування активу з керівництвом, а вже далі організовувати на місцях все те, до чого нас закликають наші лідери, мусимо ми самі. Отже, потрібно:

 

1. Консолідувати наші здорові, активні, гуманістично настроєні сили усіх підприємств, установ та організацій району для того, щоби погодженими спільними зусиллями здійснювати перебудову національної самосвідомості та міжнаціональних відносин в дусі нового мислення.

2. Потрібно об'єднаними зусиллями всюди впроваджувати Закон про мови, зробити все, щоби українська мова швидше стала справді державною мовою.

3. Потрібно на підприємствах, в установах буквально виводити, виривати зі стану нігілізму і громадянської апатії збайдужілих людей, запалювати їх ідеями національної самосвідомості, народовладдя, усвідомленням нашої історичної відповідальності перед потомками за все, що чиниться при нас в суспільстві.

4. Треба нам, озброївшись відповідними аргументами, переконувати наших недругів, що тільки демократизація, справжнє народовладдя, союз вільних, рівноправних націй можуть дати вихід з того «сліпого кута над пропастю», в якому опинилося все наше суспільство.

5. Треба нам зробити все, щоби знання історії народу України, історії нашої культури, які розсипані по різних, часто малодоступних книжках, або в головах окремих здібних, талановитих людей, доходили до широких кіл громадськості. Щоби поступово зійшли з очей нашого населення оті «більма», породжені т. зв. білими плямами в нашій історії.

6. Треба всіляко піднімати загальний рівень культури наших людей, пам'ятаючи про християнське підґрунтя нашого світогляду. Не ненависть до ворогів нам потрібна сьогодні, а потрібне переконання: «Прости їм, Господи, бо не знають, що творять...». Якщо ми не зуміємо об'єднати себе духовно, «створити Українську духовну республіку» (за О. Бердником), то всі наші зусилля підуть намарно. Маємо історичний досвід 20-го ст. Гітлеризм, Сталінізм і їхні послідовники проповідували ненависть і насильство. І чого добилися? – Гори трупів, пролили море людських сліз і крові, вигубили мільйони чесних, порядних і здібних, працелюбних людей, покалічили природу, спустошили душі, а обіцяного раю на землі як не було, так і нема. В той час, як народи, які пішли демократичним шляхом розвитку суспільства, без диктату і насильства, добилися таких успіхів, які диктаторам і не снилися. Тож нам треба впорядковувати дещо перезбуджену свідомість, щоби вона не виходила з-під контролю розуму.

7. Треба всіляко сприяти розширенню споріднених з нашим Товариством таких організацій, як «Меморіал», «Рух» тощо.

 

Якими методами думаємо це здійснити?

1. Осередок ТУМ – в кожній установі! Без подібного не введемо в життя Закон про мови. (В районі є 250 парторганізацій, а осередків ТУМ – 78).

2. ТУМу – більше членів! За рахунок тих, що досі боялися, або легковажили собі.

3. Розробка нових методичних вказівок. Пошук активістів.

4. Організована підтримка через засоби масової інформації наших законних вимог, чи протестів масовими листами чи окремих відомих людей.

5. Підтримка акцій, що організовуються обласною Радою ТУМ та іншими спорідненими організаціями – мітинги, походи, «ланцюги», тощо.

6.      Активна участь у виборчих кампаніях.

7. Організація лекцій для нашого активу, створення культурологічних бригад для допомоги створення нових первинних осередків ТУМ в нашому районі і в селах області, з яких доїжджають наші робітники.

8. Сприяння створенню у Львові університету культури за прикладом м. Рівного, де існує т. зв. вільний Університет. Має 12 факультетів, працює двічі на тиждень з 19 до 22 год. І відвідують його студенти, учні старших класів, їхні батьки. Вивчають історію України, історію літератури і мистецтва, мистецтвознавство, релігію у пов'язанні з культурою взагалі. Організовують святкування роковин забутих письменників, поетів (О. Олеся, В. Симоненка і ін. в художньому і музичному оформленні).

 

9. Організація осередків ТУМ в усіх навчальних закладах і дошкільних установах. На підмогу будемо просити відомих людей, а організаційні питання залишаються за нами.

10. Використання духовного потенціалу і вільного часу пенсіонерів. Думаю, що потрібно створити первинний осередок пенсіонерів. Від нас вони могли б отримувати відповідну інформацію, нам можуть допомагати телефонним зв'язком, чергуванням, збором інформації, брати участь в рейдах перевірки мовного стану в навчальних закладах, садочках тощо.

11. Організація розповсюдження української книги і періодики. До речі, 3 лютого 1990 р. обласна Рада ТУМ проводить нараду з цього питання. Ми повинні створити секцію розповсюдження української книги і періодики та направити її голову і заступника на цю нараду. Збір о 12 год. біля Львівської організації СПУ (Чернишевського, 17).

 

Найголовніше, що я хотів би підкреслити, це те, що весь наш успіх залежатиме від ініціативи знизу. Ми повинні усвідомити самі і настроювати на це усіх членів Товариства, що обласна Рада вказує нам тільки можливі напрямки діяльності, консультує нас, а дальше ми повинні творити самі, виходячи з конкретних умов підприємства чи установи, співвідношенням сил і можливостей, керуючись Статутом і Совістю. Не забуваймо, що робота наша розрахована на роки. Свідомість людей міняється поволі.

 

Отже, ми повинні вибрати районну координаційну Раду. Думаю, що для початку нам досить 15-21 особи. Маємо оргкомітет у складі 10 осіб. Ми намітили створити такі секції:

1.                   організаційну

2.                    громадських ініціатив

3.                    інформативну

4.                    культурологічну

5.                    шкільну (для організації осередків в навчальних закладах).

 

Обласна Рада рекомендує нам створити ще секцію розповсюдження української книжки і періодики.

 

Якщо по 3 особи в секцію, то це 18 осіб, ще голова, скарбник, відповідальний секретар та ревізійна комісія. Всього – 23 особи. Маємо записаних 10 добровольців. Решту треба висунути. Було б добре, якби зголосилося ще з 10 і в Раду, три – в ревізійну комісію.

 

Отже, прошу висловитися щодо напрямків нашої діяльності і форми роботи. Я собі уявляю так: раз на місяць Обласна Рада ТУМ збирає нас на розширене засідання. Раз на місяць ми збираємо районну розширену раду. І один-два рази на місяць збирається сама Рада чи секції, в залежності від активності її членів. На зібраннях погоджуємо наші дії, наші погляди, обмінюємося досвідом роботи, доносимо до активу осередків думки Обласної Ради ТУМ.

 

Мусимо весь час пам'ятати, що ТУМ повинно залишатися об'єднуючим чинником. Як мати залишається матір'ю і для добрих, і для поганих дітей, так і рідна мова залишається рідною для прихильників лівого шляху чи правого, так і для прихильників поміркованого толерантно-компромісного напрямку. Своїми діями маємо об'єднувати народ, не відлякувати і не відштовхувати ні нейтралів, ні наших земляків – росіян, поляків, євреїв та інших національностей, хто волею долі опинився на наших землях. Стараймося, щоби нас зрозуміли. «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай!».

 

Наші труднощі

Ухвали та інші матеріали від Обласної Ради отримуємо в малій кількості (5-10 екз.). Щоби вручити кожному осередку по одному примірникові потрібно вже 65. Самому автобусному заводові потрібно 25 примірників. Цифра ця буде рости. Множильної техніки не маємо. Мусимо організувати систему оперативного роздрукування матеріалів обласної Ради від наших рішень. Це наше слабе місце. Не маємо приміщень для засідань Ради (25-30 осіб). Просимо осередки пропонувати свої послуги. Не маємо залу для розширених засідань (на 60-100 місць, в майбутньому може бути в два рази більше). Просимо осередки теж пропонувати свої послуги. За прикладом Шевченківського району міста будемо просити райвиконком і райком партії про допомогу.

Ю.Грицеляк

 

А 19 червня 1990 р. ми провели звітно-виборні збори на Львівському автобусному заводі, де головою теж обрали мене, Грицеляка Ю.М.

 

На цей час ТУМ перейменували на Всеукраїнське Товариство «Просвіта» ім. Т. Шевченка, або просто «Просвіта» з центром у Києві, а головою обрали поета Мовчана Павла, першим заступником – Нестерчука Миколу. Ленінський район у Львові перейменували на Галицький.

 

Не було часу на роздумування. Атмосфера розжарювалась і ми мусили творити систему оповіщення усіх осередків Галицького району. А їх назбиралося поступово 96. Звернули увагу на пенсіонерів, які дуже переживали за всі українські справи і тому радо прийняли пропозицію сповіщати телефоном, що такого-то числа відбудуться збори чи мітинги чи інший масовий захід. Система працювала бездоганно. Ось вони, наші оповіщувачі:

кущ № 1 – п. Бречко Т.М.

кущ № 2 – п. Папроцька

кущ № 3 – п. Хміль Н.І.

кущ № 4 – п. Стецюк М.Д.

кущ № 5 – п. Федик В.П.

Всього 37 осередків.

 

ЛАЗ + ВКЕІ автобудпром + з-д ГМП. Разом 93 осередки.

 

Зберігся і графік засідань Ради ТУМ Галицького району Львова за 1991/1992 роки з зазначенням місця і часу проведення. Також збереглися Програма діяльності осередків ТУМу і Руху Галицького р-ну (кущ «Новий Львів») від 18.07.1991 р. та Інструкція спостерігачам на вибори в Луганській області, протокол звітно-виборної конференції осередків ТУМ «Просвіта» Галицького р-ну Львова від 26.03.1991 р.

 

Уся наша діяльність в ТУМ нагадувала мені натягнуту струну яка накінець тріснула. Роман Іваничук на виборах до Верховної Ради України став депутатом. Одночасно з ним депутатом був обраний і перший його заступник Михайло Косів – головний ідеолог «Просвіти».

 

Другий заступник Василь Репетило діяльний, що надихав усіх на цікаву працю, на місцевих виборах став головою Галицького районного держуправління, весь поринув у роботу і мабуть, перевантажив серце, бо незабаром помер від інфаркту. (Похований у Львові на Сихові).

 

Левкович, заступник голови з фінансових і господарських питань, як то кажуть, «погорів» на афері з грішми, коли в 1991 р. в «Просвіті» з сейфу на вул. Друкарській, 6 пропали 57 тис. крб. і 4600 доларів США. Справа ця дивна і неоднозначна. Є документ – копія листа начальника РВВС м.Львова, підполковника міліції Бирка Б. І. і копія акту документальної ревізії господарсько-фінансової діяльності Львівського обласного Товариства «Просвіта».

 

Якийсь час керував «Просвітою» заступник голови Юрій Зима. Говорив багато, але важко було зрозуміти, куди він клонить. Врешті він відійшов, ставши заступником голови Львівської обласної держадміністрації. Там він «погорів», будучи замішаним у справі «продажу дітей» іноземцям (за кордон).

 

Трохи керував «Просвітою» Зенон Мазурик, але незабаром став керівником Будинку мистецтв, що на вул. Коперника, 17 у Львові.

 

Залишився ще колишній заступник голови Ігор Мельник. Я спостерігав за ним у час, коли всі керівники «Просвіти» появлялися то тут, то там на керівних посадах. Він був депутатом обласної Ради Львівщини. Львівське телебачення демонструвало обласні сесії. Коли депутати голосували «за», Ігор Мельник в більшості випадків «утримувався». При вирішенні кадрових питань І. Мельник протягував професора Мазепу, який, як виявилося, був поляком.

 

У Львівській «Просвіті» наступив період застою. Я ще надіявся на щось, старався приблизитесь до керівництва «Просвітою», маючи своє бачення діяльності Товариства перед війною. В результаті на звітно-виборній конференції (1996 р.) мене обрали заступником голови Львівської обласної «Просвіти». Головою був обраний поет, громадський діяч і дипломат Роман Лубківський. На цій посаді, я, як і Р. Лубківський, пропрацював до 26 березня 2000 року, тобто 4 роки.

 

Пост голови Галицької районної Ради я передав Степану Горечому і Оксані Семенюк. Тоді я відчув, що означає «кадровий голод» і відчув незрозуміле несприйняття Романом Іваничуком Романа Лубківського. Р. Лубківський мав власні напрацювання і до того ж керував відділом культури у Львівській області. А я, як заступник, мусив перелопатити всю документацію Товариства і якось впорядкувати книжки, безліч книжок, які їх колишні власники і у нас, і за кордоном, перед смертю віддали в «Просвіту» в надії, що вони принесуть користь майбутнім поколінням українців. А тепер вони лежали позв'язувані, бо попереднє керівництво легковажно відносилось до цього. Книжки поступово ми готували до передачі різним бібліотекам. А впорядковану документацію, списки, протоколи, ухвали, протоколи конференцій по роках ми здали в архів, як годиться.

 

Працювали в «Просвіті» штатні працівники Богдан Чепурко, поет, я сказав би, лірик, колишній чоловік Марії Чумарної. Секретарем – Наталія Скосарйова, студентка-заочниця Академії друкарства, починаюча поетеса. На посаду керівника управи був прийнятий переселенець з Польщі Войцеховський. Бухгалтером прийняли чоловіка, який, як виявилось, зловживав спиртним, через що був скоро звільнений. Накінець бухгалтером влаштувався Тимкевич Ярослав, старший, досвідчений чоловік. З ним проблем не було. Проте, треба сказати, що грошей в «Просвіті» на той час було дуже мало. Щось там виділяла облдержадміністрація, але з перебоями. Мені, що працював на заводі, було це байдуже. Я приходив після роботи на Друкарську, 6 і дуже наполегливо (з цікавістю) працював над паперами, відповідав по телефону, вислуховував різні розповіді покривджених «малих українців», що постійно приходили і старанно фіксував їх у спеціальному журналі. Працював щодня від 17 до 20.30 год, крім суботи і неділі.

 

«Просвіта» вклала кошти в нерухомість, тобто придбала приміщення якоїсь кав'ярні напроти палацу Потоцьких на вул. Коперника і приміщення книгарні на вул. Винниченка. Вартість грошей все падала внаслідок інфляції, що відбувалася в державі. Важко було щось передбачити. Доходу від цієї вартості не було, бо податки весь час з'їдали надходження. Слава Богу, як заступник голови, я не відповідав за ці кошти, але жаль було дивитися, як гроші, що так важко приходили, тепер «випаровувалися», як вранішня роса на сонці.

 

Раз на місяць, як правило, збиралася Рада Товариства, на яку приходили голови районів, або їх довірені особи. Як член Ради, коли головою був ще Р. Іваничук, і тепер, будучи заступником голови обласної «Просвіти», я міг порівняти і оцінити для себе стан в «Просвіті», що твориться тут і куди воно йде. На жаль, якихось копій документів у себе я не залишив, звичайно я писав протоколи зібрань і все акуратно підшивав у папки. Їздив у райони на звітно-виборні конференції, коли голова був зайнятий. Був у Городку, в Пустомитах, в Стрию, в Жовкві, в Бузьку, в Жидачеві, Перемишлянах, слухав критичні зауваження, робив висновки. І робилося мені дуже сумно. Товариство весь час переживало брак коштів і в результаті, хоча хотілося досягти багато, ми отримали «те, що маємо». Що я бачив, виїжджаючи в райони? Понівечені, напіврозібрані стайні, зруйновані МТС, немічні селяни, які з мотикою і рискалем, намагаються підняти сільське господарство. В домах, збудованих по-сучасному, опалювання стало проблематичним. Молодь з села тікає в місто. Селянин, який вважає роботу в селі безперспективно, віддасть все майно, щоб лиш діти вивчились на щось модерне. А діти вчаться і доброму, і злому і по закінченні ВНЗ починаються знов проблеми з роботою. Її просто немає. Є проблема гостра в розумних, але свідомих робітничих професіях.

 

У мешканців міст свої проблеми. Радянська школа виховала безбожництво, на базі якого сьогодні процвітає корупція, цей бич, що переслідує наш нещасний народ. А діти через телевізор вчать і доброму, і злому, підпадають під вплив світової глобалізації. Якраз розуміючи це, я вважав необхідним створити Львівську міську «Просвіту».

 

За весь час діяльності «Просвіти» я відчував брак кадрів. Якщо порівнювати справи «Просвіти» до 1939 р. з «Просвітою» відновленою, то бачимо явну невідповідність. Отже, на сьогодні лишилися спогади людей, і фотографії, які відображають учасників довоєнної «Просвіти». На таких фотографіях посередині, як правило, священик, бачимо «захоронку», своєрідний дитячий садок, а посередині – священик. На фотографіях Товариства «Сокіл» теж посередині – парох. Тобто, до війни «Просвіту» всюди очолювали священики, тобто верства освічених людей, які бачили перед собою мету вивести народ до світла, до Бога. Серед просвітян ми мали неосвічених або малоосвічених людей, але дуже працьовитих, яких з допомогою «Просвіти» намагалися вивести в люди. Бо держава, як відомо, польська, всіляко гальмувала ці процеси.

 

А що ж у нас тепер у селі і в місті? Все, що було свідомим українством, вивезене, винищене по Сибірах, Казахстанах. Ті, що повернулися, були розсіяні по селах Миколаївської і Херсонської областей, на Донбасі. Причому мало хто вижив, на зміну релігійній свідомості, яку несла церква, прийшло страшне пияцтво, яке почалося в ФЗН (фізично-заводські навчання) і в Червоній Армії.

 

Використовуючи своє положення заступника голови обласної Ради «Просвіти» я наполегливо працював з просвітянами з провідних інститутів м. Львова, таких як:

Львівський Політехнічний інститут (сьогодні університет), голова «Просвіти» Бурштинська Христина;

 

Академія ветеринарної медицини, голова «Просвіти» Берко Йосип Михалович;

 

Львівський національний університет ім. І.Франка – голова Лизанчук Василь Васильович, Ковальчук Богдан Васильович.

 

Львівський медичний інститут – Винниченко Богдан Іванович і наш просвітянин Скучій Павло Григорович;

 

Інститут фізкультури – доцент Вацеба Оксана;

 

Лісотехнічний інститут – Вінтонів Іван;

 

Львівська консерваторія – доцент Яросевич Любов Володимирівна, Макера Марія Степанівна;

 

Академія мистецтв – Івасейко Степан Іванович, зав. кафедрою живопису;

 

Університет сільського господарства – Чайковський Петро Гілярович, проректор з навчальної роботи;

 

Комерційна акдемія – Гелей Степан Дмитрович, проректор з виховної роботи, професор;

 

Інститут МВС Токарська Антоніна Семенівна – канд. історичних наук, зав. кафедрою мовної підготовки.

 

У 1998 р. через сімейні обставини я змушений був взяти відпустку тривалістю два місяці і з дружиною поїхати в Канаду допомогти дочці, в якої народився син Юрко, бавити його.

 

Після повернення з Канади прийшлося мені бути свідком на суді, бо якісь «москалики» в нічний час зірвали в «Просвіті» петлі з вхідних залізних дверей, але на виклик сусідів приїхала міліція і одного з них впіймали. Злодій мав ще рідкісний на тоді мобільний телефон і від когось з двору отримав інформацію, що їде міліція. Впіймали його на стриху будинку. Всю вину він взяв на себе. А в приміщенні «Просвіти» були телефонні апарати (4 штуки), діючий різограф, подарований П. Мовчаном, для розмноження документації, 3 чи 4 друкарські машинки і, звичайно, сейф, де зберігалися зовсім малі кошти, бо бухгалтер мусив щодня здавати залишок грошей в банк.

 

Ще треба згадати про «Молоду Просвіту». Я розумію, що існує таке поняття, як віковий бар'єр і що молодих треба притягувати до «Просвіти», бо інакше їх потягнуть в іншому напрямку. То я, працюючи заступником голови, активно намагався допомогти молодим.

 

Лідером серед молодих просвітян був Володимир В'ятрович, закінчував історичний факультет Університету ім. І. Франка і з симпатією відносився до українського минулого, особливо до новітньої історії України.

 

Дуже активною була студентка Ярина. Я їм залишав ключі від приміщення «Просвіти» на Друкарській, 6, щоби вони проводили зібрання молоді в якісь дні і години, коли ми вже не працювали і для збору для виїздів в райони області. Володимр В'ятрович оправдав себе як національно свідомий громадський діяч, на даний час він очолює Інститут національної пам'яті у Києві і здійснив велику роботу з розсекречення документів НКВД, цієї репресивної машини радянської влади, що діяла з 1939 року і на Західній Україні. На жаль, це не знайшло підтримки у інших членів Ради «Просвіти» і вони (Арета Павликевич) за це мене критикували.

 

Як бачимо, з моменту, коли наші свідомі просвітяни пішли «у владу» з 1990 р. і перестали займатися «Просвітою», ми у Львові в безпорадності почали шукати свої дороги. Напрошується вислів одного з діячів минулого Дмитра Мирона (Максима Орлика): «Вартість і сила організації міряється в першу чергу вартістю діючих людей - провідників».

 

Дехто великі надії покладав на зміну керівництва, коли на голову «Просвіти» підготувався молодий і тому «перспективний» Ярослав Пітко. Я, відверто кажучи, теж покладав великі надій на зміну керівництва. Коли відбулися чергові вибори 26 березня 2000 року, головою Р. Лубківського не переобрали. Воно і зрозуміло, зайнятий роботою начальника відділу культури держадміністрації, він недостатньо часу приділяв «Просвіті».

 

Я, як заступник, працював самовідречено і мою діяльність ніхто не критикував. Але, як виявилося, мене «забули» включити в списки голосування і я автоматично вибув з членства Ради обласної «Просвіти».

 

Подальша діяльність обласної «Просвіти» говорить сама за себе.

МИ – Вони. (Автор: Станіслав Федорчук)

опубліковано 23 серп. 2015 р., 05:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 вер. 2015 р., 01:27 ]

Це історія, яку я не міг розповісти до сьогоднішнього дня. Але я переконаний, що про неї мають знати якомога більше людей.

 

Волонтерка, яка тимчасово мешкала у Києві, вирішила провідати у Донецьку маму і заодно приїхати на могилу свого брата. Оскільки вона опікувалася в основному дітьми та переміщеними особами, то вирішила не слухати жодних порад.

 

За місяць до хати прийшло МГБ. Ще вдосвіта винесли двері, перекинули хату догори дригом. Підкинули дві пачки снайперських патронів і динамітову шашку з запалом. Діловито перекопували город, шукали снайперську гвинтівку.

 

Дівчину забрали до спецтюрми МГБ, яка розташована в приміщенні заводу Ізоляційних матеріалів у Донецьку. Місяць батьки не знали навіть де перебуває донька. Згодом дозволили приносити речі та харчі.

 

В МГБ чудово знали про те, що затримана має другу групу інвалідності. Пізніше вони дізналися, що вона вагітна. Але це лише погіршило долю ув'язненої. Якщо раніше її кидали на асфальт та били арматурою і ногами, то тепер намагалися ще й бити по животі, примовляючи, що заб'ють жидобандерівця.

 

Три тижні її тримали без харчів, практично не давали води. Перший кусень хліба обійшовся вартістю у корінний зуб.

 

До туалету пускали раз на день.

 

Цілодобово було чути як страшно кричать катовані в'язні. З них вибивали свідчення, а з заможніших майно та гроші.

 

Два місяці тривала боротьба за свободу дівчини. Але попри важливу участь в ній міжнародних організацій, найперше місце в цій боротьбі належить мамі дівчини. Саме вона що ранку вирушала на боротьбу з терористичними установами аби визволити власну дитину.

 

Коли слідчі починали залякувати її, говорити, що вони зроблять все аби в її родини та доньки більше не було знайомих та друзів, вона лише незворушно дивилася в очі людиноподібних і далі продовжувала вірити та діяти.

 

Ув'язнену примусили дати прес-конференцію, після якої її знову відвезли до тюрми. А щойно їі випустили, до неї та її родини приїхали російські журналісти, які почали вимагати аби вона їхала до Москви разом з ними. Їм дуже хотілося зняти ще безліч сюжетів для зомбі телебачення. Пропонували гроші та можливості для лікування. Родина відмовилася. Журналісти погрожували, що так це не минеться.

 

Щойно дівчину вдалося вивезти до безпечного міста, МГБ оголосило в розшук її маму. Але завдяки добрим людям родину вдалося заховати під Донецьком.

 

Сьогодні вони всі разом у безпеці. Дитина вижила і має всі показники в нормі. А я скоро буду щасливим хресним батьком.

 

Але. Ніколи не вірте розмовам про безпечний Донецьк. Не відпускайте своїх рідних на відвідини родичів. Це війна де проти нас воюють нелюди без права на пробачення. Пам'ятайте про це, будь ласка.

Легко сказать "Не бояться". (Автор: Александр Зеличенко)

опубліковано 23 серп. 2015 р., 05:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 вер. 2015 р., 01:27 ]

Последнее слово Олега Сенцова, русского украинского патриота, режиссера, которого мы с вами, дорогие друзья, после того, как оттяпали у братского народа наш Крым, схватили, судим и, принимая во внимание запрошенные для него прокурором 23 года строгого режима, вознамерились убить, чтобы другим неповадно было, так вот, слово это Сенцова – просто гимн человеческому достоинству.

 

Собственно, достоинство – то и нетерпимо для нас с вами, дорогие соотечественники. За достоинство мы с вами, дорогие россияне, Сенцова и казним.

 

Не любим мы очень это слово. А дело – еще больше не любим. Вот "Ты этого достойна", чтобы втюхать очередной дурехе очередное барахло, – это нам нравится, это мы любим. А достоинство – нет. Не любим. Совсем не любим. Просто, как услышим, кушать не можем.

 

Почему? По разным причинам. Для власти это нож в сердце в буквальном смысле: не позволит чувство собственного достоинства терпеть такую власть.

 

Но оно не только для власти неприятно, достоинство. Оно и для нас неприятно. Во-первых, завидно: у них есть, а у нас нет. А во-вторых – дорогая эта штука. Достоинство. За нее платить надо. А не хочется.

 

Поэтому так мало голосов и звучит у нас в защиту Олега Сенцова, убиваемого нами, родные мои, не за что. За патриотизм, за преданность своей стране, за неприятие нашей подлости. Вот поляки возмутились. Письмо написали. Вайда подписал. Ольбрыхский. А наши? А где наши? У нас ведь тоже были и большие режиссеры, и большие актеры. Что – они не понимают чего-то? Понимают. Но молчат. Впрочем, молчат и не-режиссеры. Почему? Кто-то, кто поглупей и попроще, сумел договориться со своей совестью. А остальные? А остальные боятся.

 

И попробуй их в этом упрекнуть. Язык не повернется. Ведь как не бояться? Ведь голову свернут. У наших в этом деле опыт огромный. Многовековой. Коммунисты в деле растаптывания совести были мастера, конечно, непревзойденные – венец эволюции. Эффективный менеджер здесь постарался на славу. Да и учеников оставил под стать учителю. Но ведь и до коммунистов российская власть, да что там власть – общество российское было мало терпимо к проявлениям чувства собственного достоинства. Вы наши отцы – мы ваши дети. И так везде: в церкви, во дворце, в поместье, в армии... Слуга царю, отец солдатам. Жаловать своих холопов мы всегда были вольны, вольны были и казнить. Матрица – не матрица, а прожили мы с этим огромный кусок нашей истории. И сейчас продолжаем жить.

 

И никакие деньги не помогут, никакая сила. Примеров – без счета. Устанешь приводить. А если нет ни денег, ни силы. Ни известности. Чтобы шум поднялся. Сгноят по-тихому. И всё. По заветам лучшего друга и учителя советских чекистов. И никто не узнает...

 

Так что – как не бояться? Хочешь жить – умей бояться. Достоинство – это роскошь, которую у нас себе не может позволить никто. Будь он хоть вторым человеком в государстве. Да, что вторым – будь он хоть первым. Начни только он, первый то есть, жить не по понятиям, а по совести, сразу же первым быть перестанет. Окружение того не стерпит. Чтоб казнил-жаловал – это сколько угодно. А чтоб по совести, чтоб достойно – нет, невозможно. Обидно, понимаешь. Мы грязные животные, а ты, как лилея. Мы мелкие козявки и подлецы, а ты Каин и Манфред. Вот так чувство собственного достоинства у нас работает: чтобы другой был не лучше нас. А наоборот – чтоб мы были не хуже другого – это никак.

 

Где выход? Где выход, когда бояться – условие социального выживания? Если даже и не физического, то профессионального для многих профессий – это уж точно. Та же режиссура – она же денег требует. И больших. Много ты без денег нарежиссируешь? Попробуй-ка здесь заступиться за собрата. Пусть ты и понимаешь, что его подлейшим образом убивают на твоих глазах.

 

А выход простой. И это всё тот же самый выход, который решает едва ли не все наши проблемы. Этот выход – объединение. Чтобы противостоять объединенным плохим людям, хорошим нужно объединиться. Это еще Толстой устами Пьера сказал. Ничего нового.

 

Вопрос в другом – как объединяться? Но и это вопрос не безумно сложный. Объединяться нужно вокруг правильных идей. И вокруг правильных людей в той мере, в какой они правильные идеи воплощают.

 

Это не прекраснодушный призыв – такое объединение происходит уже. Мы видим его в социальных сетях. И видим, как панически боится его власть. Со всеми своими надзорами, народными фронтами, ольгинцами и антимайданцами. Но сегодня объединение происходит стихийно и от того не слишком, не достаточно быстро. Чтобы ускорить этот процесс, нужно сделать его осознанным и целенаправленным.

 

Вот это и есть то главное, что нам нужно сделать сегодня. Чтобы "не надо, люди, бояться" перестало быть призывом к суициду. И чтобы власть не убивала таких прекрасных людей, как Олег Сенцов. И чтобы нам не нужно было так мучительно-стыдно переживать свое бессилие и свое вынужденное соучастие, наблюдая подобные казни.

1-10 of 223