Рубрики‎ > ‎

Хто є хто

«Найшовсь таки один козак…» (Автор: Костюк Петро )

опубліковано 22 квіт. 2018 р., 08:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 квіт. 2018 р., 08:42 ]

 Похід полковника Петра Болбочана на Крим

«Мій боже милий,як то мало

Святих людей на світі стало…»

Тарас Шевченко.

Подражаніє 11 псалму

 

22–27 квітня 1918 року відбувся похід спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Петром Болбочаном на Крим з метою визволення півострова від більшовиків і встановлення української влади.

 

На переговорах у Бересті-Литовському український уряд не включив Крим у межі української держави, недооцінивши значення півострова. Але незабаром зрозумів свою помилку і розпочав підготовку до опанування Чорного моря, що мало значно зміцнити позиції української держави.

 

Україні був потрібний Крим, адже Кримський півострів – це ключ до Чорного моря. 10 квітня 1918 р. Запорізький корпус, за наказом військового міністра УНР Олександра Жуковського, сформував дві оперативні групи – Кримську під командуванням полковника Петра Болбочана і Донецьку під проводом полковника Володимира Сікевича (від 28.08.1922р. генерал-хорунжий).

 

За короткий час існування Запорізький корпус став одним з найбільш боєздатних в Армії УНР. Його найкращою військовою частиною був 2-й Запорізький піший полк на чолі з полковником П. Болбочаном. Укладачі «Історії українського війська» (І.Крип’якевич, Б.Гнатевич, З.Стефанів, О.Думін, С.Шрамченко) зазначали, що полк був міцно згуртований, «зберіг кращі традиції російської армії» і водночас «був національним полком, бо мав патріота командира». Полк був найбільшим у корпусі за чисельністю, нараховував близько 4 тис. бійців, 70-80% яких складали професійні офіцери та представники інтелігенції (Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника:Наукове видання. — К.: Темпора, 2004. — С. 20-21).

 

Полковник Петро Болбочан в часи походу на Крим

 

Б. Монкевич у своїх спогадах подає яскраву характеристику П. Болбочану та його взаєминам з вояками 2-го Запорізького полку. «Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку, – наголошує він. – У житті був дуже скромний, без тіні манії величності... Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання... Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це робить більшість строєвих начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні».

 

Вперед за Вкраїну! Прапор 2-го Запорізького полку, яким впродовж тривалого часу командував полковник Петро Болбочан.

 

Перед Кримською групою поставили стратегічне завдання: випереджаючи німецькі війська, звільнити Крим від більшовиків і захопити Севастополь. Кінцевим пунктом військової операції мав стати Чорноморський флот, розташований у Севастопольській бухті, який планували включити до складу збройних сил УНР. Групі Петра Болбочана під час операції поставили також завдання захопити військове майно таврійських портів. До складу Кримської групи увійшли 2-й Запорізький піший полк, 1-й кінний полк імені Костя Гордієнка (командир полковник Всеволод Петрів), інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові та одна гаубична батарея, автопанцирний дивізіон і два бронепотяги (Історія українського війська 1917–1995. — Львів : Світ, 1996. — С. 417).

 

Водночас Донецька група мала наступати на Слов’янськ з метою звільнити Донбас. До її складу ввійшли 1-й і 3-й піші Запорізькі полки, 3-й Гайдамацький полк, гарматний та інженерні полки.

 

Відділи Кримської групи 13 квітня передислокувались до Лозової, а 14 квітня після короткого бою взяли Олександрівськ (тепер Запоріжжя), де зустрілись з відділами Українських Січових Стрільців, що з австрійським військом наступали з Правобережжя (Якимович Б. Збройні сили України: Нарис історії. — Львів, 1996. — С. 93).

 

18 квітня було взято Мелітополь.

 

Вояки групи Петра Болбочана і Українські Січові Стрільці, які прийшли в Україну разом з частинами австрійської армії. Ліворуч від полковника Петра Болбочана – командир УСС полковник Вільгельм Габсбург( Василь Вишиваний).

 

Дорогою в Крим вояки групи полковника Петра Болбочана зустрілись з австрійським галицькими частинами. Всеволод Петрів зафіксував таку зустріч у Синельникові (Дніпропетровщина): «Виявляється, що це «австріяки», але свої, галичани: один із тих полків, яких необачно післало австрійське військове командування на Україну і яких лише після розстрілів та репресій вдалося перекинути знову на італійський фронт» (Петрів Всеволод. Військово-історичні праці. Спомини. -К.: Поліграфкнига, 2002.-С.493).

 

У Синельникові йшли бої. На станції гордієнківці зустріли варту Січових Стрільців, які переказали, що на Мелітополь йде 15 німецька дивізія генерала Коша (там само. - С.494).

 

Напередодні форсування Сиваша полковник Петро Болбочан зустрівся з генералом фон Кошем, командиром 15-ї ландверської дивізії, яка наступала на Крим услід за групою Болбочана. Генерал повідомив українському полковнику про план німецького командування щодо зайняття півострова. Запорожці готувалися випередити німців і самостійно оволодіти Перекопом. Мабуть, тому від запропонованої допомоги – німецьких військових частин та бронепоїздів, що мали прибути до Мелітополя, Болбочан відмовився.

 

Німецьке командування досить скептично поставилося до планів запорожців з огляду на вигідне оборонне становище ворога. Більшовики на Перекопі могли навіть незначними силами стримувати чисельно переважаючі частини противника. На Сиваші природні умови робили переправи майже неприступними. Німці вважали неможливим здобуття Перекопу без важкої артилерії, яка мала підійти найближчим часом до їхньої дивізії, і сприйняли наміри Болбочан як зухвалу витівку. Можливо, саме це спонукало німецьке командування пропустити запорожців для подальшого наступу на Крим (Штендера Я. Засуджений до розстрілу. — Львів, 1995. — С. 52-53).

 

Блискавична військова операція, проведена полковником Болбочаном на Сиваші, вирішила не тільки успіх майбутньої Кримської операції, але й уберегла Кримську групу від значних втрат особового складу. Поряд із часовим та технічним факторами був урахований також і психологічний. Готуючи наступ, штаб зробив усе можливе, щоб дезорієнтувати більшовиків та позбавити їх можливості отримати інформацію про дійсний стан речей на фронті. У ніч проти 22 квітня 1918 року перша сотня 2-го Запорізького полку під командою сотника Михайла Зелинського на мотодрезинах швидко переїхала замінований міст через Сиваш та дезактивувала вибухівку. За вояками посунули два бронепотяги. Більшовики, не сподіваючись такого непередбачуваного наскоку, не встигли приступити до оборони переправи. Українські бронепотяги доїхали до лінії ворожих окопів та гарматним і скорострільним вогнем посіяли поміж червоноармійцями паніку. Сотник Михайло Зелинський зі своєю сотнею кинувся до окопів та остаточно змусив більшовиків залишити позиції. Цілий 2-й полк, що на той час уже перейшов міст, зайняв ворожі укріплення.

 

Слід зазначити, що перекопські укріплення були прекрасно оснащені далекобійною та важкою артилерією, спеціально знятою більшовиками із севастопольських фортів і встановленою на помостах. Облога таких укріплень могла тривати не один місяць і призвести до великих людських втрат, якби не заздалегідь продуманий Петром Болбочаном та його штабом план обходу основних позицій ворога з боку Сиваша.

 

Малюнок-схема частини походу групи полковника П. Болбочана на Крим у квітні 1918 р. за «Історією українського війська»

 

Увечері 22 квітня року Кримська група з боєм захопила Джанкой, першу вузлову станцію в Криму, що дало можливості для розгортання подальшого наступу. Тут зосередились усі сили похідної групи і почали трьома частинами просуватися далі: перша частина, що складалася з піхоти, автопанцирників та артилерії просувалася східним боком залізниці за маршрутом Джанкой-Сімферополь, друга частина (Гордієнківський полк та кінно-гірський гарматний дивізіон) рушила у напрямку Євпаторії, а третя частина вирушила на Феодосію.

 

На тлі політичних помилок та військових поразок Центральної ради рейд Кримської групи виглядає блискучою військовою кампанією, яка мала неабияке геополітичне значення і незабаром забезпечила для України здобуття Чорноморського флоту.

 

Під час Кримського походу українське військо поповнилися значною кількістю добровольців із Таврії, а також татарськими добровольчими формуваннями. Петро Болбочан мав намір створити з них окрему регулярну частину, проте згідно з наявними домовленостями українського уряду з німецьким командуванням був змушений розпустити ці волонтерські загони.

 

Всеволод Петрів згадував «Природно, що татарські народні маси були дуже чутливі до революційних кличів, але в їх національно стислих формах, а тому були проти російської революції. Ми ж, українці, були для них дещо нове невідоме, що несло на вістрях своїх багнетів гасло зрозуміле: визволення з під російського визиску, а якщо до того додавалось ще й гасла соціяльні в формах трудового права на землю, то успіх був певний. Та німці були для татарських трудових мас явищем одіозним і тому, коли в нас почався з німцями конфлікт, ці маси стали рішуче на наш бік і активно ставали вони проти всього російського» (Петрів Всеволод. Військово-історичні праці. Спомини.-К.: Поліграфкнига, 2002.-С.507).

 

Всеволод Петрів – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки, військовий міністр УНР, військовий історик

 

Головні сили групи Болбочана були скеровані на Сімферополь, який був захоплений вранці 24 квітня 1918 року. Наступного дня Гордієнківський полк здобув Бахчисарай.

 

Як згадував учасник Кримського походу сотник Борис Монкевич, ніде на всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя та інших зайнятих кримських місцевостей…

 

Але військовий потенціал та блискучі перемоги Кримської групи не були використані. Командир 15-ї німецької ландверської дивізії генерал Роберт фон Кош почав вимагати припинення операцій українських частин — німці прагнули захопити кораблі Чорноморського флоту.

 

26 квітня вояки ландверу оточили місця дислокації українських військ та головні стратегічні пункти Сімферополя. Погрожуючи застосуванням сили, німці наполягали на тому, аби полковник Болбочан вивів свою групу з території Криму. Генерал фон Кош заявляв, що згідно умов Брест-Литовського мирного договору Крим не належить до території України.

 

«Треба було багато такту з боку Болбочана, щоб усі ці бажання, пропозиції й вимагання скерувати в корисний для справи бік й уникнути всього того, що могло би принести шкоду як війську, так і Українській Державі, - зазначає Б. Монкевич.

 

Треба було уникнути збройного конфлікту з німцями, пам’ятаючи, що Центральна рада й Український Уряд своєю політикою й соціалістичними експериментами підірвали свій престиж і престиж Української Держави» (Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника :Наукове видання. —  К.: Темпора, 2004 . — С. 28).

 

У цей період зростали антинімецькі настрої серед українців і серед татарського населення. Німці ж зі свого боку все більше виявляли невдоволення політикою Центральної ради та її уряду.

 

27 квітня військовий міністр УНР Олександр Жуковський телефоном віддав наказ про негайний відхід українських частин з Криму, який було оголошено в присутності генерала фон Коша. Наказу про місце нового розташування Кримська група не одержала. Після нарад з командиром Запорізького корпусу генерал-хорунжим Зурабом Натієвим було вирішено відійти до Мелітополя, а пізніше до Олександрівська, де зібрався увесь корпус.

 

А вже за два дні у Києві відбувся гетьманський переворот, замість УНР проголошено Українську Державу Гетьмана Павла Скоропадського.

 

Попри суперечливий характер і вимушене залишення завойованих позицій, переможний Кримський похід Запорізької дивізії став справжнім тріумфом українського війська, продемонстрував його здатність до реалізації складних військових операцій, виявив блискучий талант полковника Петра Болбочана, як здібного воєначальника.

 

Під впливом подій 29 квітня 1918 року кораблі Чорноморського флоту у Севастополі підняли українські національні прапори. Командування флоту оголосило про своє підпорядкування українському урядові. Згідно з наказом віце-адмірала Михайла Сабліна всі кораблі, портове майно і укріплення, розташовані на узбережжі ставали власністю Української Народної Республіки. Коли моряки дізналися про наближення українських і німецьких військ до Севастополя, на лінкорах, крейсерах, деяких есмінцях Чорноморського флоту були спущені червоні більшовицькі прапори і піднято українські.

 

«Піднесення українського прапору на Чорноморськім фльоті»

Худ. Леонід Перфецький

 

Командування флоту оголосило про своє підпорядкування українському урядові. Згідно з наказом віце-адмірала Михайла Сабліна всі кораблі, портове майно і укріплення, розташовані на узбережжі ставали власністю Української Народної Республіки. День 29 квітня остаточно зафіксував перемогу українського руху на Чорноморському флоті.

 

 У квітні 1919 року міністерство морських справ УНР постановило прийняти день 29 квітня днем Свята Українського Державного Флоту, а разом з тим днем Свята Українського Чорного Моря. 29 квітня 1919 року в українських частинах морської піхоти, які тоді розміщувалися в Коломиї, відбулося перше святкування дня 29 квітня як дня Українського Державного Флоту.

 

Одночасно з Кримською групою успішно діяла Донецька група полковника В.Сікевича, яка успішно воювала на Донбасі. 15 квітня вона здобула Барвінкове, 17 квітня – Слов’янськ, 18 квітня Бахмут, 25 квітня – станцію Микитівку. Більшовицьке військо безладно тікало з України.

 

30 квітня підрозділи 1-го Запорізького пішого полку зайняли ст. Колпакове на самому кордоні з Областю Війська Донського. А вже на початку травня вся Україна була звільнена від більшовицьких загарбників.

 

Тепер, під час російсько-української війни, після анексії Криму, через 100 років після походу спеціальної групи Армії Української Народної Республіки на чолі з полковником Петром Болбочаном на Крим, перед нами знову стоїть завдання – визволення півострова від того ж агресора та відновлення й утвердження української влади.

 

Століття тому переможний Кримський похід став тріумфом українського війська. Він поповнив скарбницю українських перемог. Це і сьогодні є предметом нашої національної гордості та вшанування. Серед затвердженого переліку пам’ятних дат і ювілеїв, які відзначають у 2018 році в Україні – 100 років з дня звільнення Криму від більшовиків (22.04.1918).

 

Величезна заслуга в цьому полковника Петра Болбочана: «В боях показав себе Болбочан дійсно талановитим полководцем. У ніякім положенню і в жодних умовинах він не тратив здібності орієнтуватися... Завжди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу в Запорожців... Слава про нього дуже швидко розійшлася і притягувала під його прапори багато військових людей... Виправа на Крим зробила на Запорожців глибоке і незабутнє враження» (там само. - С.25).

 

Але одне питання ятрить і не дає спокою: чому ж стратили одного з найкращих українських полководців часів УНР полковника Петра Болбочана? Чому не вберегли «українського Наполеона» – таким його вважали сучасники.

 

Петро Болбочан створив найбільш боєздатну частину української армії – «Запорізький курінь», який переріс у найбільш боєздатну в армії УНР дивізію. Він звільнив схід України, Крим. І це сьогодні, під час російсько-української війни, важливо зрозуміти.

 

У подіях 1917-1918 рр. в Україні військові формування під командуванням П.Болбочана відіграли помітну роль у звільненні української землі від більшовицької окупації, а згодом вирішили успіх протигетьманського повстання на Лівобережжі, послідовно відстоюючи державницьку позицію. Нерідко полковник П. Болбочан особисто вів своїх вояків у бій. Більшовицька преса тих днів згадувала «сильный отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Балбачана».

 

За цього «грізного супротивника совєтської влади» (живого чи мертвого) більшовики обіцяли 50 тис. карбованців. У цей же період із метою ліквідації Болбочана до Запорізької дивізії неодноразово засилалися більшовицькі агенти, двоє з яких здійснили замах на полковника, на щастя, – невдалий. Російські добровольці, як і більшовики, винесли полковникові заочно смертний вирок, в Харкові офіцери-денікінці також організували на нього атентан.

 

Особиста вдача П. Болбочана як професійного військового й талановитого командира сприяли поширенню його авторитету серед вояків. «Такий люблений підвладними командир-митець, – зазначав військовий і журналіст В. Євтимович, – спроможен повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, «в огонь и воду», для такого командира нема слова «не можу», саме з таких вояків-митців виробляються полководці великих форматів» (Тетяна Осташко. Справжній полковник. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://m.day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo/spravzhniy-polkovnyk).

 

Болбочан не належав до жодної політичної партії, більше того, за спогадами Б.Монкевича, він постійно підкреслював, що «військо мусить бути аполітичне і що всілякі заходи ввести до війська політику і партійність будуть у самій основі своїй викоріненні».

 

Він виступав за поборювання революційної демагогії у військових частинах, відверте не сприйняття партизанщини в підпорядкованій йому формації, запровадження суворої дисципліни та чіткої організації. Проте відсутність чіткого уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення поєднувалась у лідерів Центральної Ради з їхньою автономістсько-федералістичною загальнополітичною позицією. Звідси – орієнтація на так званий спільний революційний фронт із російською демократією та поборювання самостійницьких течій усередині українського руху, зокрема – серед військовиків. Найбільш послідовно цієї деструктивної позиції дотримувався лідер Української соціал-демократичної робітничої партії В. Винниченко (там само).

 

Протигетьманське повстання відкрило кордони, і червоні російські війська посунули на Україну. Петро Болбочан, обіймаючи посаду командира Запорізького корпусу та командувача військ Лівобережної України видав наказ, в якому оголосив, що не допустить ні Совітів робітничих депутатів, ні монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу.

 

«Підкреслюю, – говорилося в наказі, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була – монархічна чи більшовицька» (Роман Коваль. Ренесанс напередодні трагедії. Недовге щастя полковника Болбочана. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ukrlife.org/main/evshan/reness2.htm).

 

20 грудня Болбочан розігнав антиукраїнський мітинг у харківському театрі та більшовицьку сходку в клубі залізничників, арештував колегію залізничників Харківського залізничного вузла, які проголосили страйк.

 

Коли ж «Совєт рабочіх дєпутатов» намагався скликати так званий інтернаціональний мітинг, запорожці розігнали його силою зброї. Не допустив Болбочан і робітничого з’їзду, який скликали меншовики, теж вороже налаштовані до української держави.

 

Болбочан наказав віддавати до військово-польового суду всіх, хто виступав або вів агітацію проти Української держави, незважаючи на те, членом якої партії був агітатор.

 

Голова Директорії Володимир Винниченко, який боявся виглядати в очах більшовиків «недемократичним», був вкрай обурений діями Болбочана, назвав його «виразним і свідомим реакціонером», який «убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії». Винниченко навісив на нього наліпку «найлютішого противника і ворога» Директорії... (Винниченко В. Відродження нації. - Київ, 1990. - Ч. 3.  - С. 145 - 146).

 

Згодом Петро Болбочан писав голові Директорії: «Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим Московським товаришам – більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків».

 

Тим часом Червона армія заливала Харківщину: був захоплений Куп’янськ, окупанти підходили до Харкова. Але Винниченко ніяк не міг повірити, що більшовики – союзники УНС у протигетьманському повстанні, з якими він не один раз пив каву і вів дружні розмови – пішли війною на Україну. Всі повідомлення Болбочана про просування Червоної гвардії вглиб України він вважав брехнею і провокацією.

 

Та що Винниченко! Генеральний штаб не вірив повідомленням полковника Болбочана, що «наступають організовані, міцні, регулярні частини російського совітського уряду», хоча той сповіщав навіть номери полків і прізвища командирів. Болбочан не міг розпочати воєнних дій проти червоних, оскільки Директорія не оголошувала війни.

 

Військові операції проти окупантів лідери окупантів напевно б розцінили як спробу розбити «єдність революційного фронту» і «посварити український та російський народи».

 

В своїх телеграмах до Києва командир Запорізького корпусу різко вимагав, щоб Директорія оголосила нарешті війну агресорам. Але Директорія вагалася. На початку січня Болбочан, під тиском німецького командування, змушений був залишити Харків.

 

Лише 16 січня 1919 р. уряд УНР «мусив офіційно ствердити існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совєтської Росії проти України». Але й визнавши факт війни, Винниченко звинувачував в інтервенції не Москву, яка збройною силою захопила вже значну частину Харківщини, половину Чернігівської губернії та частину Київської, а Болбочана, який намагався не допустити «українсько-російського порозуміння» (Роман Коваль. Ренесанс напередодні трагедії. Недовге щастя полковника Болбочана. [Електронний ресурс]. — Режим доступу:    http://ukrlife.org/main/evshan/reness2.htm).

 

Чи не нагадують нам ці події сьогоденні реалії російсько-української війни, яку розпочала РФ з анексії Криму в 2014 р.?

 

Основним мотивом різко негативного ставлення «збунтованої демократії» до Болбочана був страх за власну долю: міністри-соціалісти бачили в Болбочанові «майбутнього Бонапарта», нового гетьмана, який зупинить їхні соціалістичні експерименти над українським народом та рішуче відсторонить їх від влади.

 

З перевіркою діяльності командувача Лівобережним фронтом Армії УНР приїхав начальник Генерального штабу Василь Тютюнник. Він не знайшов нічого ліпшого, як звинуватити запорожців у тому, що вони «не мають під тризубами на головних накриттях червоних стрічок та ходять у наплечниках із відзнаками ранг старшин і підстаршин як за Гетьманщини».

 

Вислухавши Тютюнника, Болбочан різко заявив йому, щоб той сам зняв – і негайно! зі свого кашкета «червону бинду, як емблему комунізму і поневолення вже значної частини України більшовицькими ордами» (там само).

 

П. Болбочан опонував політичному курсу Директорії УНР, не бажаючи миритися з радикальним соціалізмом її лідерів, який вів до деструкції у військовій справі та суспільно-політичному житті. Він звернувся з відкритим листом до С. Петлюри, членів Директорії, прем’єр-міністра: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР іде назустріч большевизмові й большевикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями» (Відкритий лист П.Болбочана Головному отаману С.Петлюрі, членам Директорії,прем'єр-міністру, начальнику Генерального штабу, голові Українського національного союзу, голові Української партії соціалістів-самостійників.26 січня 1919р. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника  :Наукове видання. —  К.: Темпора, 2004 . — С. 195-196).

 

«Для мене необхідно аби я бачив, що на чолі Українського Уряду стоять люди практичні, фахівці, чесні, розумні…».

 

«Ви боїтеся проводити тверду владу, порядок, право і через те збудувати сильну Українську Державу. Всього цього Ви боїтеся, бо тоді треба працювати, бо це бачите, не демократично, а то, що Україна від тої занадто великої демократичности буде покрита пожаром і може зовсім згоріти - Вам байдуже… А коли наступить тяжкий час, будете тікати за кордон» (Відкритий лист П.Болбочана Головному отаману С.Петлюрі, членам Директорії, прем'єр-міністру, начальнику Генерального штабу, голові Українського національного союзу, голові Української партії соціалістів-самостійників, командиру Осадного корпусу.10 лютого  1919р. Там само.— С.201-202).

 

Чи зробили українці висновки через сто років з власної історії? Чи українське суспільство вже навчилося відрізняти популістів від професіоналів ?

 

«Якщо професіонали не займатимуться політикою, то ця так звана еліта зруйнує державу. У чому наша величезна біда? А в тому, що нинішні керівники держави абсолютно не відповідають за професійними, фаховими та морально-діловими якостями завданням, які стоять перед державою» (Ігор Смешко, екс-голова СБУ) (Іван Капсамун. Про об’єднання. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/pro- obyednannya).

 

Героїчний військовий шлях уродженця Буковини П. Болбочана обірвався 28 червня 1919р. у селі Балин (нині Дунаєвецький район Хмельницької області) у неповних 36 років. Невиправдане цькування політичним керівництвом Директорії військового професіонала, палкого патріота України завершилося драматичним фіналом – необґрунтованим звинуваченням у спробі державного перевороту та розстрілом.

 

Сам факт розстрілу вплинув на переоцінку свого власного ставлення до Директорії багатьма українськими військовими та політичними діячами. Слід зауважити, що в ситуації, яка склалась і привела до трагічних наслідків, не останню роль відіграло оточення як Головного отамана С. Петлюри, так і П.Болбочана, а також специфічний характер правових відносин, якими супроводжувалась діяльність вищого військового командування Директорії.

 

Реакція Вячеслава Липинського: «Розстріл Отамана Болбочана се не «дрібний епізод», як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, чесна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним з найвидатніших представників тих Українців, котрі хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро і всею душею. Він був одним з тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави…

 

…факт розстрілу Отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимости Уряду, язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції... оце розпорошеня, розатмізованя нашого суспільства, сполучене з без контрольним хозяюванням в державі монопольних «партій», грозить нам врешті не тільки державно-політичною, але й національно-культурною катастрофою» (Лист В. Липинського до Міністра закордонних справ УНР А. Лівицького 16 жовтня 1919 р. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника :Наукове видання. — К.: Темпора, 2004.—  С.276-285).

 

Петро Болбочан, як і більшість старшин Армії УНР, пройшов вишкіл у російському війську. Початок українських визвольних змагань 1917 р. він зустрів уже політично свідомою та зрілою людиною, зі сформованими поглядами на суспільство та армію. На відміну від більшості українських громадсько-політичних діячів, які очікували від революції насамперед радикальних соціальних перетворень, П. Болбочан був, насамперед, державником, він прагнув розбудови незалежної української держави з міцною професійною армію, яка мала захищати національні інтереси. Реалізації цієї мети він присвятив той короткий відрізок часу, який йому відвела доля (Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія    українського державника :Наукове видання.  — К.: Темпора, 2004. — С.5).

 

Ми перед батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім небудь обвинувачувати, хай робе це той, хто більше нас зробив для батьківщини... (П.Болбочан. 10 січня 1919 р.) (Доповідь отамана П.Болбочана Головному отаману С.Петлюрі через генерала О. Осецького.10 січня 1919р. Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника :Наукове видання.  — К.: Темпора, 2004. — С.188).

 

У долі полковника Армії УНР Петра Болбочана, однієї з найяскравіших постатей національно-визвольної боротьби, відбився надзвичайний драматизм, яким супроводжувався державотворчий процес в Україні 1917-1921 рр. – військове будівництво, зокрема. Власне, про це йдеться в таких авторів як Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Утверджується думка, Полковник Петро Болбочан – трагедія українського державника.

 

Героїзм, самопожертва українців у боротьбі за незалежність притаманні й поколінню XXI ст. Саме це ми бачимо у війні з російським агресором, який через століття після героїчного чину українських вояків очолюваних П.Болбочаном, знову прагне поневолити Україну. В контексті сьогодення, основну думку полковника Петра Болбочана варто сприймати як заповіт:

«Моє прохання – не губіть Україну

(20 січня 1919 р.)» (Доповідь полковника П. Болбочана через отамана В.Бронського для Директорії. 20 січня 1919р. там само. С.191).

 

Петро КОСТЮК, полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

Журнал Універсум № 3–4(293–294), березень-квітень 2018 р.

Будь людиною, бо ти створений на подобу Божу. (Автор: Шпак Михайло)

опубліковано 18 бер. 2018 р., 10:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 черв. 2018 р., 10:27 ]

 

Українське село Стежниця зараз перебуває в польській державності. Під час операції «Вісла», яку поголовно підтримували всі поляків, в селі залишилось пару змішаних сімей. Їх мали пересилити на західні землі, які були очищені поляками від німецького населення. Ось розповідь одного з тих, що чекав переселення.

 

Край дороги, яка проходила через все село, під крислатою липою стояла дерев’яна скульптура Матері Божої. Над нею був дашок зроблений з гонт. Одного дня дорогою їхало три вози, в кожен було запряжено двоє коней. Фірманами були поляки-військові, які їхали в ліс за деревиною. Вони мали гвинтівки перекинуті за плече. Проїжджаючи повз скульптуру зупинились і один з них зняв з плеча гвинтівку та викрикнув: «Юш тутай вєнцей стаць нє бєндзєш» (вже тут більше стояти не будеш) і...   вистрілив у Матір Божу. Вона впала на землю. Декілька кусків деревини розлетілись навкруги. Весело сміючись поїхали далі. Проминуло десь хвилин 15-20 як почувся потужний вибух. Край лісу здійнявся стовп диму і пилу. 

 

Через півгодини з лісу поверталось тільки дві фіри. Так, той, що стріляв у Матір Божу, разом з кіньми підірвався на міні. Фірмани боялись збирати рештки розірваного, а про деревину вже й не думали. Не доїжджаючи метрів 15-20 до місця, де на землі лежала Матір Божа, скинули свої рогатівки (головні убори) і мовчки проїхали.

 

Скульптуру було підрихтовано та поставлено на старе місце.

 

Незабаром село опустіло і Матір Божа самотньо стояла край дороги. В нікого вже не піднімалась рука, щоб її зруйнувати.

 

Пройшли роки. Нарешті українці могли провідати свої, зарослі чагарниками та травами, обійстя. І при першому ж відвідуванні своєї землі, вони забрали Матір Божу з собою. Тепер вона перебуває в одному з храмів міста Самбора, де проживають нащадки вихідців з українського села Стежниця. 

Джеймс МЕЙС: пам’ятати і вивчати. (Автор:Торба Валентин)

опубліковано 25 лют. 2018 р., 06:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 трав. 2018 р., 08:15 ]

 

18 лютого — день народження Великого Українця, уродженця Оклахоми, який присвятив своє життя дослідженню Голодомору та іншим злочинам більшовицького режиму

 

Фото Руслана Канюки / «День»

 

«Джеймс Мейс і концепція постгеноцидного суспільства», - під таким заголовком 21 лютого в Чернігові відбудеться «круглий стіл», на якому будуть присутні науково-педагогічні працівники, викладачі, працівники органів державної влади та місцевого самоврядування, установ культури, представники громадськості, журналісти і студенти. Всього склад учасників буде налічувати 80 чоловік.

 

Серед них — Володимир Бойко; українська письменниця, громадський діяч (м. Київ) Наталія Дзюбенко-Мейс; професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал; кандидат історичних наук Тамара Демченко. Під час роботи «круглого столу» запланований скайп-зв’язок з українським канадським істориком Романом Сербиним (Монреаль).

 

Учасникам буде продемонстрований телефільм «Джеймс Мейс. Траекторія долі».

 

Захід організований Сіверським центром післядипломної освіти, Українським інститутом національної пам’яті, Сіверським інститутом регіональних досліджень та Фондом сприяння ініціативам газети «День» «Слово Просвіти» за сприяння Чернігівської обласної державної адміністрації та обласної ради.

 

Нагадаємо, відомий історик американського походження Джеймс Мейс, який присвятив свою працю дослідження Голодомору 1932-1933-го років, народився 18 лютого 1952 року і помер в Києві. Він став свого роду продовжувачем справи іншого іноземця — журналіста із Великобританії Гарета Джонса, який всупереч радянській пропаганді доніс світові правду про Голодомор в Україні.

 

Джеймс Мейс працював у газеті «День», яка фактично стала для нього трибуною, з 1997-го до 2004 року, а з 1998 року Мейс редагував його англомовний дайджест. Фактично з «Днем» пов’язано його відкриття, як відомого українського публіциста.

 

2008 року головний редактор газети «День» Лариса Івшина заснувала Премію імені Джеймса Мейса в галузі публіцистики за «Громадянську позицію». Лауреати цієї Премії заочно приєднуються до читань і дискусії, присвячених історику та публіцисту Джеймсу Мейсу.

 

Фото Руслана Канюки / «День»

 

Iгор СЮНДЮКОВ, історик, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2010:

— Згадаймо Біблію, де є вражаючий, незабутній образ: свічка, що світить у пітьмі (а темряви у наших реаліях більше ніж вистачає), і ця пітьма не поглинула її... Світло найсильніше розганяє морок тоді, коли його джерело — не зовнішній вогонь, а духовне полум’я всередині людини. І коли Джеймс Ернест Мейс, чий день народження ми відзначатимемо у неділю, закликав у класичній статті в «Дні» «Свічка у вікні» (18 лютого 2003 року) , щоби кожен громадянин нашої землі, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалив би у своєму вікні в останню суботу листопада свічку в пам’ять про померлих — це був глибоко символічний, невичерпного змісту вчинок. Адже то був образ цілого життя Джеймса, котрий до останнього дня служив Пам’яті, Правді і Свободі.

 

Ким є для нас, теперішніх, тих, хто став учасником чи свідком двох Майданів, до яких Джеймс не дожив, ця унікальна людина — американець із Оклахоми індіанського походження, який став більшим українцем по духу, аніж багато хто з нас, який зазирнув у прірву скоєного Сталіним та його «подільниками» небаченого, неосяжного для обмеженої людської свідомості злодійства — Терору Голодом — і спалив себе на цьому вогні?

 

Визначним істориком та публіцистом, який залишив нам точне й вичерпне пояснення мотивів дій тирана: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, історію народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, немає проблеми взагалі».

 

Так, безумовно! І, ретельно вивчаючи творчий доробок Мейса, ми зрозуміємо одну дуже важливу річ: є прямий причинно-наслідковий зв’язок між сталінським Геноцидом-Голодомором 1932-1933 років та геноцидом українців на Донбасі 2014-2018 років. На цьому постійно наголошує один з провідних журналістів «Дня» Валентин Торба. Аналітиком, здатним бачити далеко вперед, крізь сьогодення (і його попередження про те, що Росія ніколи не примириться з незалежністю України — кращий приклад цього)?

 

Поза сумнівом. Автором концепції «постгеноцидного суспільства» (а «три кити» такого потворного створіння живі й дотепер:

а) ці вже накралися, може, заспокояться, якщо голосувати за інших — то почнуть красти заново, не треба;

б) аби лишень не було ще гірше;

в) ще ніколи не було, щоб ніяк не було.

 

Саме ця «народна мудрість» довела Україну до війни)? Так, і розробка цієї концепції — велика історична заслуга Джеймса.

 

Але, можливо, на думку автора цих рядків, видатним українцем Мейс став завдяки не стільки названому, як кришталевому ясному розумінню: для журналістів, і для політиків, і для вчених є, по суті, два шляхи: або безстрашно боротися за право суспільства знати правду, всю правду і нічого, крім правди (як Гарет Джонс із Мейсової незабутньої «Повісті про двох журналістів», «День», 16.07.2003 р.) — або ж бути негідником й зраджувати ідеали, які проповідуєш ( як Уолтер Дюранті з цієї ж статті). Джеймс Мейс обрав перший шлях. І «згорів» у 52 роки... Пам’ятаймо!

 

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, письменник, філософ, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2011:

— Позаторік на одному «круглому столі» поважний науковець-гуманітарій на всі заставки шпетив російський імперіалізм і його агресивну політику щодо України, а разом із тим постійно повторював: «Ми цього не чекали... Це стало для нас великою несподіванкою... Ми не могли собі уявити такого...» Я не витримав і процитував по пам’яті констатації декількох авторів «Дня», серед них першого лауреата Премії Мейса Ігоря Лосєва, про закономірну, базовану на імперській традиції агресивність Росії, яка неминуче виллється у спроби анексії частини української території чи всієї України, можливо, з використанням маріонеткових «повстанців». Причому тексти ці друкувалися задовго до «русской весны» 2014 року (а Лосєв писав на ці теми навіть іще до створення газети «День»). У відповідь я почув, що йдеться про випадковий збіг обставин, що історія не має закономірностей, і ми можемо тільки щось констатувати post factum, бо ж «сова Мінерви вилітає у вечірніх сутінках».

 

На відміну від цього українського інтелектуала (і багатьох таких, як він, що наслухалися певних модних західних теорій, створених, зауважу принагідно, колишніми розчарованими марксистами та прихильниками СРСР) Джеймс Мейс вважав, що історичний процес має свої закономірності, які можна і треба досліджувати, бо якщо таких закономірностей немає, якщо відсутня можливість на їхній основі прогнозувати ті чи інші варіанти майбутнього, то немає й гуманітарних наук, включно навіть із філологією, бо там також є свої закономірності розвитку предмету дослідження.

 

Що ж стосується Росії, то Мейс ніколи не зачудовувався «глибокими демократичними змінами», які начебто відбулися в Росії 1990-х; він бачив реальність такою, яка вона є, і не тільки вивчав минуле, а й попереджав про майбутні небезпеки. Так, у 2002 році Мейс зазначав: «Росія зі своїм стародавнім імперським інстинктом до пожирання інших народів за всю свою історію ніколи не покаялася перед міжнародним співтовариством за злочини, які вона чинила на Кавказі, в Сибіру, Криму, Середній Азії». Тим більше — за скоєні в Україні злочини, говорив Мейс. І підкреслював: «...Є північний сусід, котрий привласнив усі надбання колишнього Радянського Союзу і відмовляється від усіх злочинів, скоєних цим Союзом. І цей сусід постійно висуває територіальні і культурні претензії до незалежної України. Тиск здійснюється поки що на інформаційному фронті, але Україну напевно чекають серйозні випробування».

 

Зверніть увагу на «поки що» та «напевно». Джеймс Мейс мав рацію. І перший лауреат Премії його імені теж мав рацію. Проте більшість політиків України просто ігнорувала ці науково вивірені прогнози. Тим більше, що вистачало знаних інтелектуалів, які нескінченно розповідали про «гуманістичну у своїй основі російську культуру». Так, є в тій культурі «лінія Герцена — Сахарова», проте вона ніколи не домінувала. Джеймс Мейс чудово це розумів, тому міг прогнозувати події, тож чи не варто повчитися в нього?

 

Володимир БОЙКО, громадський діяч, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2013:

— П’ятнадцять років тому, на свій день народження — 18 лютого, Джеймс Мейс оприлюднив статтю, що відображала сенс його життя — «Свічка у вікні». Він начебто вибачався перед народом, серед якого жив та якому присвятив своє життя за заклик, який мав би належати громадянинові України. Можливо, він чекав подібного кроку, але зрештою зрозумів, що існують бар’єри, які самостійно постгеноцидному суспільству подолати складно. Воно потребує допомоги та, часом, формулювання ціннісних орієнтирів, до яких прагне, але остерігається зізнатися в тому навіть перед собою, не кажучи вже про зовнішній світ.

 

Тепер запалена свічка стала неодмінною складовою жалобних заходів зі вшанування жертв Голодоморів, політичних репресій, Голокосту, російсько-української війни... Тобто ідея Мейса отримала, мабуть, дещо несподіване для нього поширення, ставши символом навіть більшим, ніж він замислював. Дивовижна зміна з огляду на більш ніж мляву першу реакцію — тоді, у лютому 2003 р., мало хто в Україні звернув увагу на громадську ініціативу американсько-українського дивака-правдолюба. Дещо на іншу реакцію очікував автор, ніж передрук його знакової статті в одній регіональній газеті. Мабуть, тоді спрацювало вертикальне мислення — немає вказівки згори, то чого його напружуватися та хвилюватися? То була одна з причин невисловленого болю Мейса — він не міг не бачити, що сказане ним не цілком сприймалося в сенсі розуміння пропозиції. Знадобився час та нові трагічні події.

 

Наступний перебіг змінив стан справ, зробивши акцію загальновідомою настільки, що мало хто замислюється над феноменом авторства. Пропозиція Мейса була навіть реалізована в одному з найкращих музейних комплексів сучасної України — Меморіалі жертв Голодоморів. Всі відвідувачі, хто був хоча б поруч, стверджують — свічка, що височіє над Дніпром, володіє неабиякою силою впливу. Просте рішення, але його мав хтось відчути, побачити та запропонувати — людина з загостреним почуттям відповідальності та знаннями й розумінням значно більшими, ніж у нас тогочасних. То була місія, цілком усвідомлена Мейсом та виконана їм у звичний йому спосіб — стисло, прямо, влучно. А от ступінь розуміння сучасниками значення його постаті надалі викликає питання.

 

Попри очевидні заслуги Джеймса Мейса перед Україною, його ім’я досі належним чином не вшановане: широкому загалу українських громадян Мейс відомий мало, так само як і його роль у визначенні Голодомору як геноциду українського народу. Лише у серпні минулого року Кабмін ухвалив рішення спорудити в 2017-2018 рр. в Києві пам’ятник американсько-українському досліднику та публіцисту. Дуже хочеться вірити, що заплановане виконуватиметься у визначені терміни.

 

Нещодавно з’явилися повідомлення про зйомки художнього фільму «Гарет Джонс», який присвячений валлійському журналісту, який перший під власним ім’ям розповів про Голодомор. Його ім’я в Україні стало відомо значною мірою завдяки знаменитій статті Мейса «Повість про двох журналістів», де доля та громадянська позиція британця порівнюється з реакцією лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті. Автори сценарію обіцяють незвичний сюжет, зокрема, появу Джорджа Оруела (який, вочевидь знав про долю свого земляка) та його «Колгоспу тварин». А от чи згадають вони про Мейса, ім’я якого дуже тісно пов’язано з Джонсом, причому саме з українською складовою біографії валлійця, його боротьби за сприйняття правди?

 

Йдеться про моральний борг суспільства перед людиною, яка цілком віддала себе служінню народу, раніше йому невідомому, але спорідненому за долею. Гідне вшанування Джеймса Мейса — одна з сутнісних ознак змін, що відбуваються в українському суспільстві, позбуття синдрому постгеноцидності, його одужання та відновлення здатності до самостійного розвитку.

 

Валентин ТОРБА, кореспондент газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2014:

— Голодомор для мене не був чимось новим. Бабця і дід в деталях описували все, що відбувалось тоді — в далекому 1933-му на Слобожанщині. Та дивувало мене в 1990-х, коли я ще тільки вчився в школі, що для когось ця трагедія є новиною. А хтось на Луганщині навіть люто заперечував факт цієї трагедії. Так для мене відкрилась друга сторона цієї катастрофи нашого народу, цього злочину перед нами — українцями. Ця сторона — брехня. Тотальна, безсоромна брехня, яку ідеологічними цвяхами вбивала в нашу голову кремлівська пропаганда, і в якій щонайменше 70 років перебував український народ. Вірус цієї брехні легко підхоплювали адепти імперії — чи то російської, чи то радянської. Що ж, навіть зараз є ті хто не бачить присутність російської армади на Донбасі. І я знаю, чому. Існує науковий термін в психіатрії — гіпнотична сліпота. Людина, навіть усвідомлюючи очевидні речі, витісняє їх із своєї свідомості, заперечує, викреслює і намагається довести всім, що чорне — то біле, і навпаки. В побуті це явище ми називаємо зашореністю.

 

Виявилось, що Мейсу було легше роздивитись, як кат знищив третину українців, в той час як місцеві комуно-рашисти робили вигляд, що Голодомор був всього тільки прикрою випадковістю. Що таке геноцид — Мейс знав добре. До нього про Голодомор світу повідав журналіст із Великої Британії Гарет Джонс. Як наслідок, його в розквіті років в Китаї (Велика Монголія) вбило НКВС. Джонс був істинним журналістом — він не боявся говорити правду, не лінувався пірнути в події, стати свідком реалій. Джонс в деталях описував голод в Україні і фактично передав своїй Батьківщині, Європі та світу голос вмираючих українців, які так і говорили: «Передайте, що ми гинемо».

 

Прикметним є те, що в той же час в Кремлі працював кореспондент NYT Уолтер Дюранті. Він визнавав в своїх статтях, що в Україні дійсно існують певні проблеми з продовольством, але в той саме час стверджував, що ніякого голоду немає. Така відверта брехня не завадила йому отримати згодом Пулітцерівську премію. Через багато років NYT, незважаючи на очевидні докази його необ’єктивності і навіть брехливості, так і не наважилась позбавити його цієї відзнаки.

 

На жаль, я прийшов в «День» лише через 10 років після смерті Мейса. Це той випадок, коли спілкуватись з ним тепер я можу лише через книжки. Хоч як це дивно, але в його історичних роботах звучить пророче навіювання того, що відбудеться в Україні через десятиліття, зокрема на моєму рідному, вичавленому ще з 30-х років, Донбасі.

 

Росіяни і далі будуть вбивати українців на нашій же землі. Причому вбиваючи «вмивати руки», говорити, що то не вони. І Батурин спалили не вони, і українців закріпачили не вони, і Санкт-Петербург збудований не на кістках козаків, і українську мову ніхто не забороняв («украинского языка не было, нет и быть не может», — валуєвський циркуляр), і до Голодомору вони не причетні, і зрештою на сході України не російські танки та «гради» забрали життя більш ніж десяти тисяч українців вже зараз, на наших очах.

 

Якщо ми не навчимось берегти свою пам’ять та дозволимо й далі перетворювати нас на покірну до маніпуляцій масу, то можемо й не дочекатись нового Мейса через сто років. Тоді за нас будуть писати історію такі, як Дюранті.

 

Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2015:

— Готуючи нещодавно статтю про філософа Мирослава Поповича, я мав розмову з декількома людьми, які добре знали Мирослава Володимировича. Так-от, доктор філософських наук з Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Сергій Йосипенко розповів «Дню»: «В одному з фільмів Мирослав Володимирович, пояснюючи свій інтерес до філософії, назвав три речі: що таке 1933 рік, 1937 рік і 1942 рік. Чому було знищено українських селян, чому був великий червоний терор і чому в 1941 році радянська армія покинула їх? Три катастрофи його покоління, які він намагався зрозуміти».

 

Загадав я це до того, що 1933 рік мучив не тільки видатного академіка. Вивченню українського Голодомору-геноциду 1932-1933 рр. присвятив своє життя і відомий дослідник цієї трагедії Джеймс Мейс. Саме він відкрив для України і всього світу злочин у вигляді організації штучного голоду, яким радянська влада намагалася зламати хребет українській нації. Зламати не вийшло. Але національному коду було завдано серйозного удару. Саме про це і писав Мейс, коли говорив, що українці — це постгеноцидна нація з усіма відповідними наслідками. Головним чином — це був удар по селянству, яке потрібне було загнати в колгоспи, знищивши їхнє бажання мати приватну власність. 

 

Писав Джеймс Мейс і про те, що 1991 р. незалежність здобула не Україна, а Українська РСР. А тому незалежною їй ще потрібно було стати, тобто подолати травму постгеноцидності і пострадянськості. Але, на жаль, до цього мало хто з політиків дослухався. Зайнялися власними інтересами, а державні поставили далеко не на перше місце, звідти і кланово-олігархічна система, майдани, війна...

 

І незважаючи на всі ці трагічні катаклізми, в цій системі ми живемо досі. Лікуванням суспільства від потсгеноцидності на державному рівні до сих пір ніхто якісно не займався.


Наталія IЩЕНКО, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2017:

— Для мене дослідник Голодомору Джеймс Мейс в першу чергу є прикладом того, як одна людина може багато зробити для людства. Так, для цілого людства, а не тільки для окремо взятого народу, тому що правду про Голодомор мають знати не тільки українці, але і весь світ.

 

Тільки правдива історія «диктатури пролетаріату» здатна захистити інші країни та народи від повторення людожерського сценарію побудови «світлого майбутнього». Як прихильники правих ідей мають завжди пам’ятати про Аушвіц, так і адепти лівої ідеології мають знати, що фанатична реалізація на практиці комуністичних ідеалів може призвести до злочинів проти людяності рівня Голодомору.

 

Історія намагання знищити за допомогою голоду цілий народ, який не вдалося покорити силою, має бити набатом в серце кожного мешканця планети. І тут в нас всіх ще багато роботи.

 

Американський вчений Джеймс Мейс та британський журналіст Гарет Джонс, про якого Мейс писав в своїх статтях в газеті «День», були проповідниками правди у світі брехливої політичної доцільності. Вони були найбільш потужним голосом мертвих, які вже не могли розповідати правду самі. Але і Мейс, і Джонс, і їхній спадок, не мають бути застиглою історичною пам’яткою.

 

Українські історики мусять продовжувати вивчати причини, наслідки та подробиці Великого Голоду. Українські журналісти мусять не втомлюватися розповідати страшну правду про Голодомор. Українські дипломати мусять доводити історичну правду до інших народів по всьому світу. Українські письменники — писати книжки, режисери — знімати кіно про долю нації, яку спочатку намагалися знищити фізично, а потім — стерти її пам’ять.

 

Ми не можемо дозволити собі і світу забути Голодомор. Для того, щоб подібна трагедія ніколи знов та ніде не повторилася, ми маємо пам’ятати, як виглядає справжнє зло, і не втомлюватися передавати це знання наступним поколінням.

 Підготував Валентин ТОРБА, «День»

Гринчиха – святе місце паломників. (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 8 квіт. 2017 р., 07:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 черв. 2017 р., 03:11 ]

 

«ГРИНЧИХА» – розташоване на краю села Черниця Миколаївського району Львівської області. У даний час це красиво облаштована свята криниця з шатровим навісом. Біля нього установлена фігура Пречистої ДІВИ МАРІЇ. Поруч побудована велика каплиця, в якій проводяться літургійні відправи. Сама територія обгороджена добротною металевою огорожею. По периметру насаджено хвойні дерева, які створюють спокійну та затишну атмосферу. На території цього святого місця доріжки вимощені бруківкою, а рядом ціле літо цвітуть різнобарвні квіти та гарно пострижена газонна трава. У вечірній час територія освічується ліхтарями. З центру села Черниця до «ГРИНЧИХИ» прокладена гравійна дорога. Уже декілька століть до цього святого місця приходять паломники із навколишніх та інших сіл та міст, щоб помолитися, просити оздоровлення, та випити цілющої води з джерела яке витікає в цьому місці.

 


На «Гринчисі» є присутність Божа. Тут збираються на прощу багато паломників спраглі його присутності. «Гринчиха» наче обрана Божою Матір’ю собі місце душевного та фізичного зцілення.

 

Місцю де з’явилась Пресвята Богородиця, місцеві миряни та прихожани приділяють особливу увагу. Це місце з кожним роком стає більш мальовничим та привабливішим.

 

Саму назву ця місцевість отримала з часу появи тут у 1725 році чудотворного сяйва, в середині якого чітко було видно постать Божої Матері яка торкалася святими стопами землі. У цей час неподалік пасли корів місцеві пастухи, серед яких була місцева жінка Гринчиха. Це може бути прізвище або вулична кличка. Ця новина дуже скоро розповсюдилась по селі та окрузі. З цього часу до цього місця стали масово приходити місцеві люди та паломники з навколишніх сіл.

 

Знаючи, що з цього місця витікає джерельна вода, яка вважається цілющою, особливо для очей, має заспокійливі властивості при нервових недугах та стресах, люди стали пити цю воду, омивати лице та руки. Пам’ятаючи про цілющість цієї води, підчас пошесті чуми в навколишніх селах, Гринчиха набирала з джерела воду і ходила від хати до хати, кропила будинки і всіх, хто в них проживав. Незабаром епідемія стала згасати, а в скорому часі взагалі припинилася.

 

Для увінчання пам’яті про ці події біля джерела поставили великий дубовий хрест. З часом цей хрест загнивав, а на його місце ставили новий. Передостанній дубовий хрест поставив Більський Іван – церковний провізор села, а джерело з середини поглибили та виложили дубовими брусами. Верхню частину була вимуровано з цегли. Після Другої світової війни новий хрест поставив Деркач Василь з Струком Іваном, а почистив криницю Павлінович Михайло, він же огородив джерело зверху.

  

У 1980 році родина Більських, яка проживає неподалік, на власні кошти та залучені пожертви односельчан об бетонували це джерело і зробили з нього криницю. Заодно почистити джерело їм допоміг Більський Василь. Над криницею змонтували шатровий дах, під яким місцевий художник Андрій Засідкович намалював образ Пречистої Діви Марії. З боку встановили кам’яну фігуру Пречистої Діви Марії. Невелику територію біля криниці обгородили і засадили хвойними деревами.

 

У 2007 році родина місцевого жителя Романа Кіндія з синами Мироном та Іваном на знак пошани до цього святого місця вирішили за свої кошти збудувати біля джерела велику каплицю. Проект каплиці розробили архітектори приватної фірми «ТВД» міста Львова. Будівництво велося власними силами та силами приватної фірми «ТВД» зі Львова, яка в їхньому підпорядкуванні. Усіма будівельними роботами керував будівельний майстер фірми Яремчук Андрій. Дах каплиці накрили жовтою булатною бляхою. Для освітлення каплиці та навколишньої території провели електричну лінію. Виготовили та встановили огорожу, виложили пішохідні доріжки тротуарною плиткою. Зробили благоустрій дороги та прилеглої до цього святого місця території.

 

Як тільки наступає весна Віра Кіндій з однодумцями займається озелененням цієї території, висаджує квіти, прибирає газони та доріжки, щоб до пізньої осені це місце милувало око небайдужих прихожан.

 

17 травня 2009 року стало урочистим днем відкриття та освячення каплиці. На це дійство з’їхалось дуже багато священиків, односельчан та прихожан з навколишніх сіл. На цих урочистостях була відправлена святкова молебень та провели урочисте освячення каплиці. У промовах священнослужителів звучали багато слів подяки Мирону Кіндію та його родині за такий великий жертовний внесок в увіковічення цього святого місця.

 

З часом висаджені хвойні дерева стали досить могутніми і охороняють це святе місце міцним кільцем в якому відчувається тишина, спокій  та запах чистого повітря.

 

Облюбували це місце і різного виду птахи, які своїм співом радують прихожан.

 

Місцеві школярі часто приходять до цього місця помолитись за успішну здачу екзаменів та навчання, а випускники школи – закінчення школи.

 

На Різдвяні свята тут постійно проводять святкову відправу та освячення Йорданської водиці.

 

Весною до Паски відправляють Хресну Дорогу, а після паски – Маївки.

 

Багато молодих матерів з маленькими діточками приходять сюди, щоб відпочити та помолитись за щасливу долю своїх немовлят.

 

Місцевий поет та керівник церковного хору В.В.Городицький написав та присвятив «Гринчисі» пісню.

 

В чарівнім куточку Черниці

Де сосни шепочуться стиха,

Стоїть там чудесна криниця,

А в ній є цілюща водиця.

Це місце усі звуть «Гринчиха».

«Гринчиха», ти рідного краю сторона,

Тут сяє роками проміння молитов золоте,

Колись в давнину, тут з’явилась Матінка Божа,

Це місце для нас урочисте, воно є святе.

Тут квіти і трави, і птиці

Всевишньому славу співають,

Тут золото сяйвом іскриться

Казкова красуня-каплиця,

І щира молитва лунає.

На всю цю красу подивиться

Людей йде із всіх сіл багато:

Водиці живої напитися,

Поклін, честь і славу віддати.

Прийдімо, помолімося і ми нині,

Зцілимось водою з криниці,

«Гринчиха» - це наша святиня,

Для всіх християн Берегиня

В чарівнім куточку Черниці.

Доля одного з сотень тисяч ... (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 27 лют. 2017 р., 09:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 квіт. 2017 р., 03:12 ]

Я, Кахнич Іван Якович, народився 1 квітня 1955 року у родині Якова Кахнича 1918 року народження та Анни Кахнич з роду Хом’як, 1929 року народження. 

  

Сім’я Якова та Анни Кахнич з синами, дочками, невістками, зятями та онуками

 

Своєю розповіддю хочу показати дитяче, юнацьке та доросле життя більшості такої ж молоді другої половини 20-го століття.

 

Народився я у досить бідній сім’ї. Батьки на цей час, щоб вижити, пішли працювати до колгоспу. Батько у будівельну бригаду, а мати після закінчення рільничої школи – обліковцем. Моїм вихованням в основному займалася бабуся.

 

З дитячих років особливо запам’яталося, у цей час мені було 3 роки, будівництво місцевого клубу. Я маленьким прибіг до батька на роботу і побачив як закладають фундамент клубу. Мені було цікаво звідки для цього набрали видовжених гладких каменів та ще й з якимись написами. Коли я став дорослим аж тоді з’ясував, що це були надгробні гранітні пам’ятники з німецького кладовища поселення Угартсберг, яке місцеві жителі називають – Випучки. Жителі цього поселення підчас відступу німецької армії виїхали, а радянські керівники додумались демонтувати нагробки з їхнього кладовища та забетонувати у фундамент майбутнього клубу.

 

Після закінчення будівництва у парку за клубом довший час валялося ще декілька таких надгробних пам’ятників.

 

У ці часи з весни до осені діти в основному ходили босоніж, а одяг в більшості випадків передавався від старшого молодшому. Одяг старалися шити батьки самі, а взуття купляли якщо були в наявності гроші.

 

До теперішнього часу не зникають у пам’яті роки коли мені було 5-6 років. Мати посилала мене у сільський магазин за хлібом. Черги завжди були великі, які тягнулися далеко на вулицю. В одні руки продавали не більше як одну хлібину. Через довготривалий час вистоювання в черзі я старався заходити в середину крамниці та знайти кого-небудь із знайомих. Пізніше притулявся біля нього і так мене приймали у чергу. Коли приносив хлібину додому і мати її розрізала, то він чомусь був темно коричневим. Виявляється у ті часи на полях в основному вирощували жито, ячмінь та Хрущовську кукурудзу. Мука з такого зерна завжди давала випічці темний колір.

 

У ті часи для нас дітей надзвичайною радістю була подія, коли батько їздив до Дрогобича і деколи привозив білу булочку. Булочки були чомусь такі смачні, що і до тепер цей запах здається відчуваю.

 

Дітей ще змалку привчали до роботи. У цей же період з ранньої весни до пізньої осені для мене була обов’язкова робота назбирати кошик кропиви чи лободи для свині. У випадку не виконання застосовувались фізичні міри покарання. Однак час для дитячих ігор та розваг все одно знаходився. Тому компанії були досить багатодітними.

 

До школи пішов у 1962 році. Не знаю чому але мене все, що відбувалося в селі цікавило. Починаючи з третього класу мати мене з старшим братом Миколою записувала у колгоспну жукарську бригаду, яка нараховувала біля 20 дітей.

 

Брат Микола Кахнич

 

Під керівництвом бригадира, ми ходили поміж рядками картоплі та струшували жуків у відра. В кінці роботи цих жуків знищували. Яку платню за цю роботу ми отримували не знаю, бо усе забирала мати. Така бригада існувала декілька років. Коли її відмінили, то ще два роки місцеве населення збирали жуків у банки та приносили на колгосп біля пожежної, де їх знищували. Процедура була така – перед вечором колгоспний агроном Коваль Ф.П. приймав жуків, висипав з банок у бочку, записував у відомість і на другий день виплачував за це гроші. За півлітри жуків платили 85 копійок, на цей час для нас дітей це був досить непоганий заробіток.

 

Коваль Ф. працював головним агрономом колгоспу по захисту рослин. Вечором він цих жуків в основному спалював, заливши соляркою. Одного разу я з товаришем-сусідом контролювали цю процедуру і зрозуміли, що не всі жуки спалюються, залишки закопували у яму. Коли стемніло ми взяли лопату і розкопали цю яму, в результаті ми набрали ціле відро жуків яких на другий день повторно здали.

 

Деколи приходилось бути поводирем коня підчас обгортання колгоспної картоплі.

 

У старших класах, підчас літніх канікул, приходилось уже працювати в колгоспній будівельні бригаді. В основному розробляли бетонний розчин в ручну і здійснювали заливку фундаменту під нову колгоспну стайню, а коли мурували – розробляли розчин для цегляної кладки.

 

У ті часи сільське СТ (споживче товариство) заготовляли хрін, який здавали на переробку. Весною та осінню місцеві діти, в тому числі і я, ходили по полях і викопували корені хріну, очищали від листя та корінців, а у вечірню пору несли та за гроші здавали.

 

У літній період непоганим видом заробітку було збирання та продаж печериць. У ті часи на пасовиськах печериць було багато. У цьому бізнесі були теж конкуренти. Я старався вставати дуже раненько, ще коли було темно, і до світанку попасти в урочище «убереж». Там було пасовище для колгоспних коней. З ранку, коли приходив на це місце, було видно білі поляни печериць. Мені залишалось тільки зрізати та класти у невеликий кошик, який я брав із собою, у кульку при транспортуванні вони втрачали товарний вид. Все це потрібно було робити швидко, щоб встигнути на другий рейсовий автобус на Дрогобич. У Дрогобичі на базарі розкладав на купки і до обіду встигав усе продати.

 

Невеликий термін був ще у одному бізнесі. Колгосп у ті часи висівав багато кукурудзи на силос. Головне завдання було не пропустити молочну стиглість кукурудзи. Ці поля ніхто не охороняв. Тому я та ще деякі такі ж самі перед вечором наламали скільки можна у сумку, а ранком везли автобусом у Дрогобич на базар. Для такого бізнесу кукурудза була придатна десь біля десяти днів.

 

У розпал теплого літа, підчас збирання зернових культур, обов’язковим завданням, для нас дітей, було назбирати зернової полови для годівлі зимою корови. Оскільки у цій справі було задіяно дуже багато дітей та дорослих, треба було проявляти неабияку хитрість в конкуренції. На зерновому полі залишався один з нас, я або брат Василь, який набирав полову у мішок з під бункера соломи, а другий велосипедом возив додому. Коли удома накопичилось достатньо полови, то деколи допомагали заготовляти родині Лучечко (Сенцьовим).

 

Бували випадки коли брат Микола отримував закази на п’явки. Цікавий був метод ловіння п’явок. Ми знали, що вони водяться у тростинових заростях Пісоцьких ставів, де вирощували промислову рибу. Ми опускали ногу у воду і дуже уважно прислухались до своїх ніг. П’явка спочатку припливала до ноги, торкнувшись до неї починала своїми присосками протинати шкіру. У цей момент ми витягували ногу і забирали п’явку у спеціально приготовлену банку з водою. Наловивши необхідну кількість – ми поверталися до дому. Брат Микола деколи возив п’явки у місто Борислав, де він навчався і здавав у аптеку. Бували випадки, що не встигали зняти п’явку і вона прокушувала шкіру до крові.

 

У цей час пам’ятаю, що у першу покупку, за мої гроші, батьки купили мені ручний годинник.

 

Моєю успішністю у школі батьки майже не цікавились, тому успішність була середня. В основу моєї успішності лягали знання, які я отримував на уроках. Удома я практично книжок не читав, а тільки виконував домашні завдання. Інколи перед уроком списував у інших учнів, які мали кращу успішність. Предмети, які мені легко давалися це – географія, арифметика, алгебра, геометрія, креслення та малювання. Декілька разів мене брали на шкільну олімпіаду з предметів математики та географії. На уроках математики я досить скоро засвоював нову тему уроку, тому часто мені було не цікаво, перешкоджав іншим. Учитель для того, щоб я не нудьгував, садив мене на першу парту, давав декілька більш складних завдань і я змушений був їх виконувати.

 

У ці часи основним атрибутом колгоспу був духовий оркестр. Усі урочистості, паради, похорони і т.д. проводились за участю духового оркестру. Основою оркестру були учні школи. Керівник духового оркестру Савка Іван Андрійович проводив прослуховування учнів та на свій розсуд відбирав майбутніх оркестрантів. Будучи в четвертому класі я мав честь стати членом духового оркестру.

 

На цей час я був невеликого росту, але не знаю чому мені доручили вивчати нотну граматику та інструмент бас. Цей бас був старого випуску, круглої форми і опирався на лівому плечі. Приходилось дуже важко, деколи з мене сміялися, що не я несу бас, а він – мене. До восьмого класу потрохи я освоїв цей інструмент. У подальшому, по волі долі, уміння грати у духовому оркестрі мене багато разів виручало.

 

Іван Кахнич з учасниками шкільного духового оркестру на параді у місті Миколаєві

 

Після закінчення восьмого класу у 1974 році, я вирішив будь-де поступати, тільки б піти із школи та пильної опіки батьків. У цей період мій сусід Роман Дудич навчався у дрогобицькому механічному технікумі. Він мені дав таку інформацію, що у технікумі є духовий оркестр і його керівник шукає музиканта-басиста. Щоб стати учнем техніку мені достатньо здати екзамени на трійки і я поступлю поза конкурсом. В результаті я здав екзамени – математику на чотири, а диктант на три. Так я поступив у технікум по спеціальності обробка металів різанням. Батьки фактично у цей час не знали куди я поступав. Уперше дізнались коли прийшло повідомлення про зарахування мене на перший курс цього технікуму.

 

Перший курс для мене став дуже важким випробуванням. Якщо предмети давались відносно не важко, то по фізкультурі великі проблеми. У дитинстві я перехворів ревматизмом, через це у мене сповільнився розвиток, а також дало ускладнення на моє серце. Після першого семестру учитель фізкультури запропонував бажаючим піти займатися у Дрогобицьку міську секцію легкої атлетики. Хто буде займатися у ній, тому оцінка по фізкультурі буде збільшена на один бал. Я на це погодився і три рази на тиждень став ходити на секцію легкої атлетики. На секції мені прийшлось бігати, тягати штангу, гирі та виконувати різні спортивні вправи. Результату прийшлось не довго чекати. На другому курсі навчання я уже більшість студентських нормативі по фізкультурі виконував на відмінно. На третьому курсі навіть приймав участь у міських легкоатлетичних змаганнях. Призових місць не займав але результати були, як для мене, досить високі.

 

Із студентським духовим оркестром приходилось приймати участь у різних святкових церемоніях технікуму та міста.

 

На першому курсі навчання приходилось сидіти над навчальними посібниками, бо за трійки не давали стипендії. Другий та третій курси давались набагато легше, особливо креслення та технічні предмети. До мене стали звертатися заочники, яким я за відповідну оплату робив креслення і навіть курсові.

 

У ті часи практично усі студенти мали бути членами ВЛКСМ. Прислухаючись до батькової поради та свого сумління я у комсомол не поступав. Керівником моєї групи був Лужецький Григорій Андрійович, він же і був секретарем партійної організації. Впродовж двох курсів він мене пробував переконати в необхідності вступу у комсомол, на що я не погоджувався. Тоді він поставив мені ультиматум, якщо я не стану комсомольцем, то мене можуть виключити з технікуму. Беручи до уваги такий ультиматум у кінці другого курсу прийшлось стати комсомольцем.

 

Г.Лужецький викладав у нашій групі предмет «технічна механіка». Я вирішив йому за це трохи нашкодити. У цій науці він був, м’яко кажучи, не сильний викладач. На першому уроці він проводив опитування, а на другому повинен робити пояснення нового матеріалу. Для цього він мав законспектований зошит і весь новий матеріал читав, а ми повинні були все це конспектувати. Я старався сидіти навпроти нього, за першим столом. Лужецький зачитував декілька речень, запам’ятовував, ходив по аудиторії вдаючи, що він говорить напам'ять. Я скориставшись моментом, коли він мене не бачив, старався перегорнути в конспекті декілька листків в довільну сторону. Коли він повертався до конспекту зачитати нові речення, то розгублено дивився на нас та знову шукав відповідну сторінку. В такій ситуації я отримував задоволення бо зміг помститися. Таку шкоду я робив йому багато разів. Думаю він догадувався, що це я таку пакість йому робив, але не мав у цьому реальних доказів.

 

Цей предмет я старався вчити добре бо в іншому випадку могли бути великі неприємності. В кінці навчання з цього предмету у мене було відмінно, а також відмінно і за курсову роботу.

 

Після третього курсу студентів розподіляли на виробничу практику. В результаті я поїхав працювати у місто Херсон на комбайновий завод свердлувальником. За шість місяців роботи я заробив певну суму грошей. Повернувшись додому вирішив зробити для матері подарок і купив їй пральну машину та телевізор. На цей час такі речі були дуже необхідні, а у нас ще не було.

 

Після закінчення четвертого курсу та захисту диплому я вирішив заступитися за свого одногрупника, товариша Федора Колечко. Він був з досить побожної сім’ї. Через свої релігійні переконання він теж не захотів вступати у комсомол. Він дійшов до захисту диплому. Підчас захисту відповів на всі додаткові питання, але останнє було для нього роковим. Його запитали : “Чи є Бог ?“ Він їм відповів: “Так є”. За це комісія прийняла рішення, що захист не відбувся, і його скерували на повторний захист через рік.

 

Підійшов час вручення дипломів про закінчення технікуму. Перед врученням дипломів я в коридорі перестрів секретаря партійної організації  Г. Лужецького і привселюдно висказав усі його гріхи, що стосувалися Федора Колечко. Для нього це був шок, бо ніхто раніше такого не дозволяв собі говорити в слух викладачам, тим більше секретарю партійної організації. Відповідно він пожалівся директору технікуму. При врученні дипломів мене зачитали але сказали, щоб я зайшов до директора в кабінет. Тут я зрозумів, що попав у халепу. Зайшовши у кабінет директора вислухав від нього лекцію за мою поведінку, прийшлось покаятись і диплом таки отримав.

 

Після закінчення технікуму усі випускники повинні відпрацювати по скеруванню не менше два роки на одному із заводів. Я відчував, що мені від керівника групи попаде найгірше скерування або найдальше. Тому я добровільно вирішив по скеруванню їхати на роботу в Сибір у місто Глазово УАР. У цьому я переслідував одну важливу ціль. В Сибірі я зможу вступити в товариство мисливців та рибалок, а також купити собі рушницю, так як це зробив старший брат Микола. Осінню я постараюся любими шляхами добитися того, щоб мене забрали до армії.

 

В результаті моя мрія збулася. Я став членом УТМР та купив собі рушницю. Восени 1974 року я повернувся додому уже з рушницею, залишив її дома, бо мене прикликали до армії. Служив в Уральському воєнному окрузі. В місті Іжевську на призивному пункті, при розподілі призовників, стали запитувати чи є серед нас музиканти духових оркестрів. На це я відгукнувся і так попав у місто Свердловськ до сержантської школи, яку називали «Гайдарівка».

 

У цій школі ми навчалися у класах, а після обіду я ходив у клуб на заняття духового оркестру. Оскільки у мене було трохи вільного часу, перечитуючи газети, вирішив і сам написати статті про життя курсантів. Моя проба увінчалася успіхом. Через певний час в окружній газеті «Красная звезда» було надруковано декілька моїх заміток, за що я отримав невеликий гонорар. За винагороду я мав можливість у клубному кафе попити каву та поласувати деякими солодощами.

 

Як вияснилося на території цієї школи у 1961 році знаходився командний пункт ППО. З нього вели переслідування американського літака-розвідника (льотчик Пауерс), якого збили ракетою ППО. Ніде у пресі не фігурує той факт, що перш ніж збити американський літак, з цих установок збили два своїх літаки-перехоплювачі.

 

Мене навчали декілька офіцерів учасників війни у В’єтнамі. У проміжках навчання вони розказували багато цікавих випадків із своєї бойової практики.

 

Після сержантської школи мене направили у місто Магнітогорськ для проходження подальшої служби. Підчас служби виїжджав на бойові стрільби в пустиню біля озера Балхаш. Там я брав участь у запуску двох ракет по мішенях, які спеціально для навчань запускали. Відстрілялись успішно. За одне відчув, що таке пустеля. У день температура повітря + 50 градусів, а у ночі + 10 – 15 градусів. Скрізь, де перебувають люди, велика кількість скорпіонів, флангів та всякої нечисті. Після проїзду машини пилюка не опускалася на землю декілька годин і зависала в повітрі, як туман. У 1976 році мене демобілізували сержантом запасу.

 

Після демобілізації я вирішив піти працювати у місто Дрогобич на автокрановий завод диспетчером заводу. Моїм безпосереднім керівником був росіянин, учасник війни, Проскурніков. У диспетчерській був спеціальний радіозв’язок з цехами. Я проявив ініціативу і в обідні перерви включав магнітофон із записами української музики. Така ініціатива не сподобалась моєму шефу. В один день між нами сталася словесна перепалка, яка переросла у сварку. В результаті я вимушений був звільнитися із заводу.

 

Після цього прийняв рішення поїхати на роботу у місто Тирасполь Молдавської республіки. Працював я інженером-технологом об’єднання «Автополив». Робота була досить цікава, випускали різного виду техніку для поливу полів, садів та виноградників.

 

Часто приходилось виїжджати безпосередньо на місця роботи випущеної нами поливальних установок. Такі зустрічі закінчувалися застіллям з молдавськими винами. Літом часто орендували автобус та виїжджали в Одесу на море купатися з відповідною ємкістю вина. Через рік я приїхав додому у відпустку перед травневими святами. Сусід Роман Дудич запропонував мені допомогти грати у духовому оркестрі на параді підчас травневих свят. На цю пропозицію я погодився, відбули ми парад. Після цього директор підприємства «Миколаївцемремонт» Скобальський Зіновій запропонував мені роботу інженера-конструктора та бути членом духового оркестру.

 

Після повернення в Молдавію, звільнився з роботи та переїхав працювати в Миколаїв. Будучи у себе на батьківщині, в 1978 році я вирішив відновити своє захоплення журналістикою. Став позаштатним кореспондентом районної газети «Ленінська зоря». Декілька років визнавали мене кращим позаштатним кореспондентом.

 

На підприємстві теж досяг непоганих успіхів, став керівником конструкторської групи, кращим раціоналізатором, спортсменом та учасником духового оркестру.

 

На роботу у Миколаїв я кожен день їздив робочим автобусом. У 1980 році ріка Дністер, після багатоденних дощів, вийшла з берегів і затопила великі площі. Вода була на стільки велика, що стала перетікати через автомобільну дорогу між селами Пісочна та Розвадів.

 

Вечором я їхав на роботу у Миколаїв, до нас у автобус підсіла дівчина Проців Оля, продавець магазину з села Гірське. По дорозі я з нею познайомився, пізніше знайомство переросло у дружбу і закінчилось тим, що в кінці серпня 1980 року ми оженилися.

 

Сама Оля родом із села Пісочна. Батьки її Проців Михайло Ількович 1924 року народження, та мати Проців (Грещук) Марія Іванівна 1929 року корінні Пісочани.

 

Весною 1981 року родичка моєї дружини запропонувала мені добудувати житловий будинок у селі Черниця, після закінчення якого ми б разом в ньому проживали. Після деяких вагань я на її пропозицію погодився. Через два роки я зумів виконати необхідні роботи, щоб переселитися у нього для проживання.

 

Через певний час упорядкував подвір’я та вирішив придбати бджоли та завести собі пасіку. В цьому мені допоміг мій родич з Гірського Василь Кахнич та брат з села Тернопілля Михайло Андрійчик. Через два роки у мене появилося декілька бджолородин. Я почав самостійно робити вулики та розширювати свою пасіку. У 1985 році виникла необхідність організувати районне товариство пасічників. На загальних зборах пасічників мене обрали головою товариства. Реалізація бджолопакетів та продуктів бджільництва давало мені непогані прибутки. В основному за рахунок цього у 1988 році я купив собі легковий автомобіль марки «Москвич», який мені багато допоміг у повсякденній роботі.

 

У 80-х, 90-х роках серед місцевого населення дуже популярними стали вироби із натурального хутра, а саме – фредки, норки, нутрії, кролі, песці, чорнобурки, ондатри, куниці. Із хутра цих звірів шили шапки, комірці, шуби. Всі ці звірі водяться у дикій природі. Крім ондатр їхня популяція дуже мала, тому місцеве населення по можливості купляли молодняк цих звірів на звірофермах і вигодовували у своїх господарствах. Деяких звірків навчились розмножувати і в домашніх умовах. Ці звірі крім кролів та нутрій – хижаки, тому для відгодівлі потребувались м’ясні продукти. Вирощуванням фредок зайнявся і я. Закупивши бувші у використанні клітки на звірофермі села Вівня та молодняк завів свою звіроферму. Були роки, що кількість звірків досягала до 50 штук. Для корму використовував м'ясо здохлих телят з тваринницької ферми місцевого колгоспу. Коли не було телятини, то для корму використовував кури з Держівської птахофабрики. Паралельно у природних умовах ловив ондатри. З реалізацією шкірок проблем не було, у більшості випадків їх викупляли прямо з дому. У скорому часі навчився і вичиняти шкірки в домашніх умовах. До мене приносили шкірки і я за певну вартість їх вичиняв. З часом мода на хутро вийшла з моди, вирощування у домашніх умовах звірків припинилося.

 

У цій справі пригадується цікавий випадок. Клітки із звірками розміщалися в стайні. Вранці, підчас годування, погано закрив клітку. Вечором, коли повернувся із роботи, побачив таку сцену. Біля п’яти фредок вилізли із клітки, задушили чотири курки, висмоктавши із них кров, поскладали на одну купку і спокійно на них лежали. Після цього випадку прийшлось добре перевіряти засувки та сітку кліток.

 

Село Горуцько, а теперішня назва Гірське, ще з польських часів мало не зовсім добру репутацію серед молоді, а частково і людей старшого покоління в питаннях гостинності. Справа в тому, що молодь часто затівала між собою дріб’язкові сварки, які переростали у рукопашні бійки. Часто траплялися випадки, коли могли набити приїжджих. У бійках деколи могли нанести ножові поранення. Головним спокусником бійок була горілка.

 

Декілька десятків років назад у селі весілля справляли два дні – у суботу та неділю. На весіллі в основному із спиртного подавали самогонку. Готуючись до весілля обидві сторони старались заготовити не менше як літр самогону на одного запрошеного гостя. Біля весілля, коли гуляли танці, постійно збиралася велика кількість молоді в ролі глядачів, а за одне випити на халявку горілки. Горілку для «запорожців» виносили дружби, або хто-небудь із знайомих. Перевернувши декілька склянок, появлялася дурна хоробрість, і щоб її показати іншим затівали показові бійки. Часто зачіпалися до хлопців із сусідніх сіл.

 

Така ж тенденція продовжувалася в селі у вечірні часи, особливо у вихідні дні на танцях. Біля місцевого клубу весь час продавали самогон в необмеженій кількості та часі.

 

Пригадую декілька таких випадків із свого юнацького життя. Проходив я селом із братом Миколою та його двома товаришами. Не відомо з чого неподалік почалася штовханина. Один з нас хотів утихомирити дебоширів та випадково отримав удар рукою по обличчю. Від образи, усі мої супутники зняли із себе светри, віддали мені і почали бити цих дебоширів. В результаті два дебошири упали на землю, втративши свідомість, а один – встиг втекти.

 

Другий випадок – біля весілля. До мене приїхали два друзі із сусіднього села Раделичі. Ми спокійно спостерігали за танцями. До приїжджого товариша Івана Дудича підійшов випивший старший мужчина, любитель затівати бійки, Василь Грейцар і став до нього чіплятися. Мій товариш уже був добре обізнаний, як поводитись у таких ситуаціях. Довго не задумуючись наніс противнику удар кулаком у голову, що той упав втративши свідомість. Пролежавши декілька хвилин, його ледве підвели на ноги. Отямившись він промовив: “Що це за бик мене так ударив?” Після цього він пробував шукати свого кривдника, але безуспішно.

 

Маючи друзів у селі Раделичі мені з місцевими товаришами теж приходилося ходити в гості до них. Там нас, відповідно, від несподіванок прикривали місцеві друзі. Так, що ми були там у безпеці.

 

Місцеві дебошири намагалися кого-небудь із чужих пригостити кулаками, або помститись за бійку в гостях.

 

Один мій односельчан Роман гостюючи у Раделичах попав у не милість до таких розбишак. Коли його стали бити кулаками, він уже не оборонявся, а кричав :”Не бийте тільки по губах, бо я граю на трубі”. Отримавши добрих стусанів, більше у це село на кавалєрку не ходив.

 

Осінню 1976 року я демобілізувався з армії. У цей час група місцевих молодих хлопців, допризовного віку, вирішили порозважатися і узяли собі за мету набити усіх демобілізованих солдатів, а їх було більше 20 чоловік. Одного дня, коли я повертався сам додому, мене теж перестріли і ультимативно заявили: ”Ми уже всіх дембелів набили, учора передостаннього Івана Даціва, залишився тільки ти один”. Я зрозумів, що опиратися групі забіяк у кількості шести чоловік було марно. У відповідь запропонував: ”Якщо для вас набити мене так важливо, тоді, починайте”. На деякий час вони задумались, і відповіли: ”Ми тебе одного пожаліємо і не будемо бити”. Після цього ми розійшлися з миром.

 

Причиною такого рішення скоріш за все було те, що серед них був один сусід, а другий троюрідний брат. Не виключаю варіант, що у мене уже два дорослі брати, які бити теж добре уміють, у боргу ми б не залишилися.

 

Такі бійки часто переростали у колективні, після яких приходилось зализувати рани до декілька днів. У міліцію у ті часи ніхто не жалівся. Якщо отримав стусанів по заслузі, то змушений визнати свою поразку, якщо даремно, то старався при можливості відомстити.

 

Мені у великі бійки не приходилось вступати, а дріб’язкові колотнечі закінчувались на мою користь. Після 90-х років бійки майже припинилися через те, що потерпілі, в більшості випадків, звертались у міліцію, а за це декого карали або ставили у рамки закону.

 

У 1989 році по Україні прокотилася велика хвиля Народного руху. До цього процесу я підключився зразу. На цей час я проживав у селі Черниця майже десять років. По ініціативі завідуючого кафедрою Львівської політехніки Юрія Микольського на підприємстві організували товариство української мови ім. Т.Шевченка, де мене обрали секретарем товариства.

 

На підприємстві ми організували виставку «Кобзарів» та проводили різного виду пропагандистську роботу. Видно інформатори про нашу роботу дали знати у РВВС. Візит начальника міліції В.Сердюка не забарився. Зібрали збори і він став нас учити, договорився до того, що назвав жовто-синій прапор шматою. 

 

Народний рух почав набирати широкого розмаху. У кінці 1989 року у селі Пісочна місцеві активісти Народного руху вирішили відновити пам’ятник збудований січовими стрільцями у 1917 році, а за радянської влади – зруйнований.

 

Світлина старшин Коша УСС у селі Пісочна та її зворотна сторона

 

(Історія цієї фотографії дуже цікава. Її прислав з м. Буенос Айрек (це Аргентина) Іван Раделицький. Його судьба туди закинула підчас війни. Його, як остарбайтера, вивезли німці до Німеччини. З Німеччини він додому не повернувся, а виїхав до Аргентини. Довший час не давався чути. У кінці 80-х років він написав листа у сільську раду дізнатись чи живуть його брати. Виявилось, що жили його два брати та ще й живий батько Семен Раделицький, якому на той час виповнилося 100 років. Іван вирішив таки приїхати на батьківщину і прихватив цю фотографію, яку викупив за мізерну ціну у місцевій бібліотеці. На світлині старшини УСС, які у 1917 році базувалися у Пісочні. Батька він таки застав живим. Пізніше батько на 101 році життя помер. На звороті фотографії написані прізвища старшин.)

 

На відкриття пам’ятника, яке відбулося у листопаді цього ж 1989 року, я запросив деяких своїх друзів і у тому числі Микольського Юрія. Він попросив, щоб йому надати можливість виступити але останнім, що було і зроблено. У своїй промові він згадав історію УСС та наголосив, як наш прапор назвав головний районний міліціонер.

 

Сексотники відповідно В.Сердюку про це донесли. Через декілька днів почалося переслідування, та намагання притягнути до кримінальної відповідальності. Микольський мене взяв за свідка, крім досудового розслідування справа до суду так і не дійшла. Основна причина була в тому, що Микольський Ю. був приписаний у місті Львові та мав хороший юридичний захист. Підчас досудового розслідування я підтверджував сказані слова головним міліціонером Сердюком. В результаті на цьому ця справа закінчилася.

 

У 1990 році проходили вибори до місцевих та районних Рад. Я активно підключився до передвиборної агітації, щоб усунути від влади комуністичних ставлеників, а також дав згоду балотуватися депутатом до Пісочнянської сільської Ради. В результаті виборів мене обрали депутатом сільської Ради від Черницького виборчого округу.

 

На сесії сільської Ради мене одноголосно обрали головою виконкому сільської Ради. У сільській раді я пропрацював не повних п’ять років. За цей час разом з головою Ради прийшлось багато чого, у відносинах з місцевими керівниками, змінювати.

 

До цього розподілом земельних ділянок для будівництва, сіножаті та вирощування сільськогосподарських культур займалися керівники колгоспу. Через це з великими труднощами довелось забирати деякі ділянки у колгоспі та розподіляти місцевим жителям.

 

Виникали проблеми з благоустроєм територій трьох сіл сільської ради, обладнати сміттєзвалище, ремонти доріг, клубів і шкіл, будівництво нової школи в селі Черниця та багато іншого.

 

Найбільше часу у роботі голови виконкому, а по сумісництву секретаря, забирала бюрократична паперова робота.

 

Після розвалу Радянського Союзу настав занепад економіки, знецінення грошей, введення в обіг купонів, масовий дефіцит промислових товарів та продуктів харчування. Для рівномірного розподілу товарів та продуктів було введено талони на горілку, цукор, миючі засоби та інше. Промислові товари у магазинах продавались по списках. Все це накладало великі труднощі та не порозуміння.

 

До складу сільської Ради входило три села Пісочна, Черниця та Надітичі. Загальна кількість населення перевищувала чотири тисячі. Виникали потреби видачі різного виду довідок населенню. Багато людей стали звертатись з сімейними проблемами, з визначенням земельних меж, потребами у виділенні земельних ділянок під новобудови. Багато робіт було зроблено але не все як би цього хотілося.

 

Відбувши одну каденцію у сільській Раді я добровільно склав свої повноваження і вирішив повернутися на попереднє місце роботи, яке за мною зберігалося згідно існуючого закону.

 

В ті часи, коли Україна стала незалежною державою, у багатьох населених пунктах почали будувати пам’ятники «Борцям за незалежність України». Молодь села Черниця у 1993 році проявила теж таку ініціативу. Навезли велику гору землі. А на вершині планували установити великий хрест. Керував цими роботами Євген Павлінович. Коли була сильна злива, земляна гора розсунулася. Побачивши таке вирішив взяти ініціативу у свої руки. Зібрав ініціативних односельчан і запропонував їм ескізно намалювати своє бачення пам’ятника. За основу було взято ескіз місцевого художника Андрія Засідковича. Цей проект доповнили елементами з інших пропозицій та елементів, які на цей час були виготовлені. Розробивши архітектурний проект мені довірили очолити будівництво пам’ятника. Земляну гору розсунули бульдозером. На пожертви односельчан придбали необхідні матеріали: цемент, камінь, арматуру та деякі інші матеріали. В результаті спільних зусиль будівництво пам’ятника було закінчено у 1995 році. В скорому часі навколо насадили декоративні дерева та огородили територію, в результаті навколо нього утворився затишний сквер.

 

У 1998 році до мене звернувся підприємець Роман Данчевський , корінний житель села Черниця, який має свій бізнес у місті Львові, з пропозицією розробити архітектурний і будівельний проект будівництва нової дзвіниці біля церкви села Черниця та кошторисну вартість цього будівництва. У короткий час ця робота була виконана. Попередньо робота була оцінена у шість тисяч доларів. На кошти спонсорів Романа Данчевського та Мирона Кіндія, який теж вирішив долучитись до цього будівництва, в цьому ж році розпочали будівництво. У процесі виконання будівельних робіт прийшлось виконувати відповідні керівні, архітектурні та виконавчі роботи. Будівництво дзвіниці закінчили у 2000 році. В цьому ж році дзвіницю було освячено та проведено святкове відкриття.

 

Після закінчення своєї каденції, я вирішив повернутися на попереднє місце роботи в «Миколаївцемремонт». Пропрацювавши заступником начальника ремонтної дільниці один рік, мені запропонували роботу заступника головного механіка цементного заводу, на що я погодився. Ця робота була для мене досить цікава та плідна.

 

З 1997 року почався занепад економіки нашої країни в тому числі і цементного заводу. Контрольний пакет акцій заводу викупили невідомі люди з Києва, які стали усі доходи забирати собі, а на розвиток виробництва не залишалося майже нічого. Завод опинився на грані банкрутства. Заводом зацікавилася французька фірма «Лафарш», яка хотіла викупити контрольний пакет акцій.

 

Тіньові керівники з Києва були проти цього. У цей час на заводі організовується ініціативна група підтримки фірми «Лафарш». В число керівників цієї групи увійшов і я. Боротьба за відчуження заводу тривала більше року і закінчилась перемогою, хоча керівники заводу були підкуплені і проявляли в цьому саботаж.

 

Після викупу контрольного пакету акцій фірмою, основні керівники заводу залишились і дальше працювати. Після цього стихійно почалися переслідування членів ініціативної групи, в тому числі і мене.

 

Декілька разів на щоденній планерці у директора заводу Постоловського А.А. піднімали питання про мою відповідність займаній посаді, дорікали головному механіку Добушовському О.П., що Кахнич Іван мало зайнятий роботою та займається не зрозумілою підривною діяльністю на заводі. В результаті я залишився одиноким в боротьбі проти деяких керівників заводу. Після деяких закулісних домовленостей мені запропонували покинути службу головного механіка та очолити службу котлонагляду. Така перестановка мене не задовольняла тим більше не хотілось змінювати професію.

 

У цей час багато місцевих жителів виїжджали закордон на заробітки. Відчувши несправедливий тиск на мене я прийняв рішення теж виїхати закордон на заробітки.

 

Літом 1999 року, узяв відпустку, та купивши туристичну путівку до Франції у місто Люрд виїхав закордон. Поклонившись святому місцю, де з’являлась Пречиста діва Марія 13 разів на скелястій горі, чотири дні приймав участь у всіх святкових ритуалах. На п’ятий день, з такими ж шукачами робіт, ми вирушили до Іспанії.

 

Перед від’їздом залишив своїй жінці заяву на звільнення без дати. Зрозумівши, що невелика зачіпка на роботу в Іспанії є, заява на розрахунок була подана у відділ кадрів цементного заводу. Не знаючи іспанської мови прийшлось працювати майже задаром два місяці на українських посередників на півдні Іспанії, біля міста Аліканте. Через два місяці я переїхав у місто Сабадель обслуговувати дитячі атракціони, а ще через два місяці на будівельні роботи у місто Барселону. Через рік вивчивши розмовну іспанську мову став працювати як майстер. Освоївши декілька професій я виконував роботи штукатура, муляра, сантехніка, електрика, плиточника, паяльника мідних труб.

 

У цей час економіка Іспанії була у розквіті, відповідно було багато добре оплачуваної роботи. За один місяць я заробляв більше ніж на цементному заводі за рік.

 

Працював я у Іспанії майже 10 років. За цей час у мене появилося багато друзів заробітчан – іспанців, каталонців, аргентинців, перуанців, чілійців, кубинців та багато інших національностей.

 

Часто моя робота поєднувалася з відпочинком на морі, подорожах по Іспанії та Каталонії.

 

У 2004 році на півтори роки до мене приїхала дружина Оля. У цей час керівник моєї фірми «Європа» запропонував нам подорож на орендованому моторному човні по Середземному морі. Нас чотири сім’ї під керівництвом капітана, директора моєї фірми, аргентинця Пабла Мартінеса попливли відпочивати на острови Майорка та Міньорка у Середземному морі. Директор добре обізнаний у мореплавстві, тому плавання було досить цікавим та насиченим різними подіями, відвідинами декількох морських портів на островах, купанням у відкритому морі та відпочинку на різних пляжах. Ця поїздка мені запам’яталась на усе життя.

 

З 2007 року економіка Іспанії стала занепадати, оплата праці погіршувалась, виникали проблеми в пошуку робіт та й потреби у заробітках для мене уже такої не було, я вирішив повернутися в Україну. Повернувшись додому у 2009 році, я зробив повну реконструкцію свого будинку з середини та відповідний благоустрій біля нього власними силами.

 

Підчас роботи на цементному заводі виникла ідея написати книгу про історію села Черниця та Пісочна. За декілька років було зібрано багато документальних матеріалів та в 1999 році тиражем 500 примірників видана перша авторська книга.

 

Через певний час у 2002 році місцевий житель села Гірське, голова колгоспу Петро Петришин, видав книгу «Історія села Гірське-Горуцько» майже на 400 сторінок. В цій книзі він зібрав багато матеріалі та судових рішень. Про цю книгу відгукнувся місцевий житель, а в даний час громадянин США Іван Лучечко: «Так це не історія села, а збірка матеріалів до історії села Гірське.»

 

Автор у своїй книзі негативно висловлювався про партизанську боротьбу місцевих партизанів.  

 

Беручи до уваги такі критичні вирази я вирішив зібрати матеріали та видати книгу про діяльність визвольного руху у селі Горуцько. В результаті така книга була видана у 2008 році. В ній зрозуміло висвітлено події тих часів. З чого починалося, як проходили та чим усе закінчилося.

 

У 2010 році до мене звернувся Роман Данчевський і попросив написати нову книгу про історію села Черниця, та приурочити її до 10 річниці побудови дзвіниці. В результаті була видана моя третя документальна книга.

 

Займаючись збором фрагментів історії боротьби і страждань за волю України жителів Пісочної, Черниці, Надітичів у 2011 році видана книга «Їм дзвони не грали …».

 

Мені відомо, що з числа жителів села Гірське вийшло багато знатних людей, зібравши такі матеріали у 2013 році у видавництві «Каменяр» міста Дрогобича надрукована книга «Моє рідне село та його величні люди».

 

У 2014 році на прохання жителів Гірського видана книга про життєвий шлях отця Ігоря Регусевича «Терниста дорога до Бога».

 

Робота за кордоном та деякі захворювання дитинства дали про себе чути. У 2011 році після відвідування кардіологічної лікарні міста Львова у мене виявили серйозні проблеми з серцем, а через пів року мене признали інвалідом третьої групу по захворюванню серця. Підлікувавшись, ця хвороба трохи відступила.

 

Будучи уже пенсіонером, більш інтенсивно підключився до громадського життя села.

 

У 2012 році виповнилося 65 років з того часу як у нерівному бою з каральними органами НКВД героїчно загинули вісім партизанів Пісочнянського куща. Через декілька днів після бою, партизанів таємно похоронили на кладовищі села Пісочна.

 

Родичі партизан, до цієї знаменної дати, прийняли рішення встановити пам’ятник. Мені довірили розробити проект та установку такого пам’ятника. Зібравши необхідні кошти виготовили та встановили пам’ятник у вигляді тризуба, над яким височіє символічний партизанський хрест. На головній плиті викарбовано прізвища та імена героїв-партизан, які загинули 21 листопада 1947 року біля хутора Острів, у нерівному бою з каральними органами НКВД. Відкриття та освячення пам’ятника відбулося у день св. Михайла 2012 року. У цей день 65 років тому назад відбувся останній бій героїв.

 

Велику увагу приділяю озелененню території села Черниця та прилеглих земель. Місцеве кладовище, з допомогою однодумців, обсадив декоративними деревами – липа, акація, туя. У центрі села, біля пам’ятника «Борцям за волю України», виріс красивий сквер з декоративних дерев. Дорогу протяжністю біля 200 метрів, яка веде до святого місця «Гринчиха», теж обсаджено декоративними деревами. Територію бувшого колгоспного двору засаджено різновидними декоративними та фруктовими деревами. За межами села, береги ровів та деякі невживані землі, теж стараюсь засадити липами, акаціями та іншими деревами.

 

У 2011 році за активну участь у розбудові Української незалежної держави, керівництво районної ради нагородили мене медаллю на честь 20-ї річниці незалежності України. Декілька років підряд, за активну дописку цікавих матеріалів у місцеву районну газету «Громада», визнавався кращим позаштатним кореспондентом.

 

У 2012 році на прохання громади села Черниця, через аварійність існуючого фундаменту церкви села Черниця, мені доручили організувати та провести ці роботи. Робота полягала в тому, що необхідно демонтувати по частинах старий вимощений з каменю фундамент та на його місце залити бетонний фундамент. Роботу було проведено успішно не пошкодивши конструкцію дерев’яної стародавньої церкви. У цьому ж році по периметру церкви вимостили бруківку.

 

На наступний 2013 рік провели демонтаж, шліфовку, монтаж та фарбування зовнішньої оббивки церкви. У цьому ж році провели заміну 12 вікон церкви. У 2014 році провели демонтаж старого металевого покриття трьох куполів церкви та покрито булатною бляхою. У 2015 році провели заміну металевого покриття звісу церкви та покрили ромбами з булатної бляхи. В кінці січня 2016 року температура денна стала плюсовою тому прийняли рішення  поміняти металеву обшивку 34 підпор звісу на булат. Ця робота була завершена у середині лютого.

 

Підчас революції Гідності на Євромайдані 2013-2014 років не залишався спостерігачем, а прийняв по мірі можливості участь. Здоров’я не дозволяло бути на передових позиціях барикад, тому вирішив допомагати в силу своїх можливостей. За цей час три рази, по декілька днів, відвідував Майдан, допомагав забезпечувати польову кухню Майдану дровами, продуктами та одягом. Польова кухня Миколаївського району знаходилась у підніжжя торгового комплексу «Глобус», та рядом з вулицею Інститутська. Ночувати випадало будь-де, в основному перебивався у КМДА. Вносив також свій доброчинний внесок для допомоги Майдану.

 

Підчас бойових подій на Донбасі займаюся волонтерською роботою в селі. Організовував збір коштів та продуктів для бійців АТО. Проводив колективні зустрічі з бійцями підчас їх короткотермінових відпусток у рідному селі. 

 

Підчас Революції Гідності найбільш пам’ятним днем для мене стала зустріч Нового 1914 року прямо на Майдані в присутності майбутнього героя України Василя Кіндрацького, головного мисливця району Михайла Адама, поварів та обслуги польової кухні з Миколаєва. У цей час ми чекали і Василя Шкляра, але з невідомих причин він не прийшов.

 

Підчас вуличних бойових сутичок 20 січня, між майданівцями та міліцією польова кухня та палатки були спалені, однак в короткий термін все це було відновлено. Останній раз підчас поїздки прийшлось бачити на власні очі жахливі наслідки цих кривавих протистоянь. 

«Моє Горуцько й Україна». (Автор: Гев Марія)

опубліковано 21 лют. 2017 р., 10:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 бер. 2017 р., 06:44 ]

 

«Але найбільшою правдою з усіх є те,

що ми всі на ласці часу.

То ж не марнуймо його!»

Іван Лучечко

(Лучечко І. Старшопластунська заковика (Думки з приводу генеральної Ради Загону) – Вісті генеральної старшини загону «Червона Калина». – вересень 1985. – ч. 33. – с. 2).

 

Та земля, на якій народився, де пройшло дитинство, зростав і пізнавав світ, завжди дорога та мила серцю кожної людини. Мужніючи, ступаючи в доросле життя ми починаємо розуміти, що той рідний куточок землі – батьківська хата – маленька батьківщина, дають нам сили, гріють душу спогадами та любов’ю. І це тепло рідного крила по-особливому горне до себе, коли людина живе далеко від рідного дому.

  

Дорогий читачу, у своїй розповіді я хочу розповісти про свого односельчанина, а тепер жителя США Івана Михайловича Лучечка. Щоб вповні ви змогли осягнути його тісний зв’язок з рідною землею, варто згадати найважливіші віхи його біографії.

 

Лучечко Іван Михайлович народився 22 жовтня 1928 року в селі Горуцьке (тепер – Гірське) Миколаївського району що на Львівщині. Своє навчання у сільській школі він розпочав ще за польської окупації, а п’ятий клас вже закінчив за російсько-більшовицької.

 

Вересень 1941 - весна 1944 років – період навчання Івана Лучечка у Стрийській гімназії. Батьки Михайло і Марія старалися всіляко підтримувати і сприяти навчанню свого єдиного сина. Для Івана Лучечка ці чотири класи гімназії стали великим поштовхом до подальшого навчання і здобуття освіти.

 

У серпні 1944 року, під час окупації села Горуцько німецькими військами, німці забирали в основному молодих чоловіків і пішки під конвоєм вели в Дрогобич на збірний пункт, який був розташований на території тюрми «Бригітки». Серед них був і 15-літній Іван Лучечко. Людей забирали босих, напівроздягнених, голодних. Вже із Дрогобича їх колонами переводили в Ужгород, а звідти – поїздом до Будапешта, Відня, далі – до Німеччини на роботу.

 

Лучечко Іван потрапив у Гамбург, де працював разом із такими ж полоненими у порті ріки Ельба на суднобудівному заводі. Тут він із своїми односельчанами складали нові та ремонтували старі, пошкоджені війною, підводні човни і кораблі.

 

Вже згодом, Іван Михайлович згадуючи говорив, що «цих дев’ять місяців – від початку полону і до закінчення війни, стали твердою школою життя і людських страждань. Це був час суворого вишколу і гартування по відношенню до голоду, холоду, постійних бомбардувань, недоспаних ночей, довгих годин виснажливої праці, пізнання людських характерів, знущань та багато іншого. У таких умовах інстинкт самозбереження оволодіває людину, а підлітки дорослішають на очах» (Кахнич І. Моє рідне село та його величні люди: нариси. – Дрогобич: Посвіт, 2013. – с.108).

 

8 травня 1945 року прийшла звістка про капітуляцію Німеччини та інформація про те, що вони стали підвладні англійським військам. Перед Іваном Лучечком постав вибір подальшого майбутнього. У зв’язку із непростою ситуацією на радянській території, Іван вирішив податися на Захід.

 

Упродовж 1945-1950 років Іван Лучечко проживав біля Гамбурга в українському таборі для втікачів Гайденав. У цьому ж таборі він закінчив гімназію і у 1950 році виїхав до Америки. А там незабаром розпочалася Корейська війна. Іван Лучечко чотири роки служить в американській військовій авіації, досконаліше вивчає англійську мову, отримує громадянство США (5 листопада 1953року). А вже згодом, після демобілізації з армії, отримав стипендію і вступив на навчання в Колумбійський університет.

 

Саме тут знову проявилася велика жага до навчання і здобуття повноцінної освіти. Молодий юнак повністю поринув у світ знань, навчався з особливою наполегливістю і завзяттям. Такі старання з часом принесли свої добрі результати. Іван Лучечко закінчив аспірантуру по відділу історія Східної Європи і бібліотекознавство, здобув ступені магістра бібліотекознавства у Колумбійському університеті (1961р.) та магістра політології у Гантер коледжі у Нью-Йорку (1969р.).

 

Три роки він викладав в Колумбійському університеті, згодом викладачем історії Східної Європи в Стейтовому коледжі у Джерзі-Ситі (1962-1994 рр.) та відтак тридцять два роки був заступником директора бібліотеки New Jersey City University.

 

У 1981 році одержав першу нагороду Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету за англомовну бібліографічну монографію «Російсько-українська проблема. 1917-1921 років: класифікований й анотований довідник про совєтський політичний репортаж у «Правді» (The Russo-Ukrainian Problem. 1917-1921: A Classified and Annotated Guite to Soviet Reportaqe in Pravda) (https://uk.wikipedia.org/wiki/Лучечко_Іван_Михайлович).

 

Іван Лучечко так пише про свою працю: «це і є ключ до всього, що «Правда» в ті роки писала про Україну: військові дії, політика, економія, голод, статистичні дані, тощо. Дещо з тоді написаного й сьогодні є актуальним» (Лист Івана Лучечка до «Памяток України» (м.Київ) за 8 жовтня 1991 року).

 

В науковій діяльності Івана Лучечка спостерігається знову ж таки звернення до історичних проблем рідного народу. Напевно, саме тому він і в цій галузі досягає значних успіхів, як дослідник.

 

З 1966 року Іван Лучечко – невтомний мандрівник, історик, здійснив 30 екскурсій як провідник туристичних груп по світу для Нью-Йоркської агенції «Кобаснюк». Таким чином подорожував і до Радянського Союзу. Адже в США проживають багато українців, які виявляли бажання відвідати землю своїх батьків.

 

Організовуючи такі екскурсійні поїздки в Україну, він мав можливість неодноразово відвідати і свою рідну маленьку батьківщину. Проте радянська система і в цьому зуміла побачити небажане. Так 5 березня 1982 року, після доповіді-дискусії на тему: «Позитиви і негативи поїздок в Україну», радянське посольство у Вашингтоні перестало видавати Івану Лучечкові візи на подальші туристичні маршрути «США – Радянський Союз».

 

Вже після розпаду великої радянської імперії в 1993 році Лучечко їздив разом з американською освітньою місією в Магадан, Владивосток, Хабаровськ, де мав численні зустрічі з українськими громадами (Сергієнко О. Дві імпрези товариства української мови в Чікаго. – Українські Вісті – 25 липня 1999).

 

Ще багато цікавих, пізнавально-дослідницьких подорожей здійснив Іван Лучечко у 1990-х роках і таким чином відкрив для американської діаспори «материки» (поселення) українців на Зеленому Клині, Мурманську, Архангельську, на Соловецьких островах та інших місцевостях Росії (Світлична Н. Потрібен Київ без’язиким, як язикатим – Соловки. – «Свобода» 16 жовтня 1998. – № 16 – с.11).

 

Зокрема, у Владивостоці пан Лучечко допоміг Товариству Української Культури фінансово – підтримав подальше видання їхньої газети «Українець на Зеленому Клині» та діяльність української суботньої школи (Світальський В. Перший гість західної діаспори на «Зеленому Клині»/ В.Святальський, гол. ред. С.Леськів // Громада – 30 вересня 1993.).

 

Варто відзначити, що після повернення Івана Лучечка до Америки з поїздки на Сибір (місто Магадан, столиці «Зеленого Клину» – Владивосток, Хабаровськ), він неодноразово виступав у Нью-Йорку в Українськім Народнім Домі з доповіддю про результати подорожі «Українці на Зеленому Клині». А кошти, які були зібрані під час цих виступів, призначалися на стипендійну акцію Союзу українок Америки для студентів східної діаспори (Королишин С. На «Зелений Клин» –  через Аляску. – «Рідне поле» 19 серпня 1995. – № 64 (271)).

 

З вищеописаного можна зрозуміти, як Іван Лучечко горнеться до своїх земляків і старається підтримати їх в усьому, а саме у розвитку української культури. Протягом усього свого життя він несе благородну місію підтримки добрих справ, починань, які мають у своїй основі все рідне – українське.

 

Вагоме місце в житті Івана Лучечка займає діяльність в Українському Музеї в Нью-Йорку. У 1986-1988 роках Іван Михайлович був членом управи музею, а в 1986-1987 роках – виконував обов’язки секретаря в екзекутиві. Впродовж 1996-2000 років він стає Головою Управи цієї організації.

 

Діяльність Українського Музею – це дуже важлива віха в історії української громади США, основне завдання якого – збирати, зберігати, експонувати й інтерпретувати, популяризувати зразки української культури та історії. Все здійснюється з допомогою виставок, освітніх курсів, публікацій та різних мистецьких імпрез (Програмка урочистого святкування 20-літнього ювілею Українського Музею – 20 жовтня 1996 р. (Ню-Йорк)).

 

Іван Лучечко називає цю інституцію «святилищем», де зберігається і оживає історія нашої нації, її культура, традиції. На річних зборах він так відгукується на важливість підтримки цього осередку культурної спадщини українського народу: «Усі культурні народи світу мають свої музеї, ними дорожать, опікуються, їх фінансують. Ми також належимо до цих культурних народів світу. І тому репрезентативний Український Музей в Америці є нашим спільним громадським обов’язком перед нашими предками і нашими нащадками».

 

Варто також ще згадати слова Івана Лучечка, як новообраного Голови Управи УМ, на Загальних Зборах в 1996 році: «…ми разом не даємо Музеєві запропаститися. Я відразу хочу також наголосити і двічі підкреслити, що при тому музейному возі всі однаково потрібні і всі однаково важливі: і ті, що його тягнуть, і ті, що його пхають, і ті, що його фінансують, і ті, що на ньому їдуть. Лише тоді він стане таким Музеєм, яким ми всі хочемо його бачити» (Новини Українського Музею: Річні Загальні Збори. – Літо 1996. New Yorkc. 3).

 

Ось так, навіть з нотками позитиву новообраний Голова Управи УМ характеризує важливість усіх у великій спільній праці, як «невтомних орачів музейної ниви» (Новини Українського Музею: Річні Загальні Збори. – Літо 1996. New York – c. 3).

 

Щоб в повній мірі описати громадську діяльність Івана Лучечка варто сказати, що він – провідний член Пласту в Джерзі-Ситі (станичий) і член пластового Загону «Червона Калина», член дирекції кредитної спілки «Самопоміч» у Джерзі-Ситі, співочий учасник українського хору «Думка» (у період 1957-1967 років) і церковного хору святого Юра в Нью-Йорку.

 

Варто відзначити прагнення Івана Михайловича до збереження і передачі наступним поколінням своїх знань, дослідницьких праць та наукових матеріалів. Так, у 2007 році, він упорядкував і передав Архів Пластового Загону «Червона Калина» (за період 1925-2006 рр.) Національній бібліотеці ім.В.Стефаника НАН України (м.Львів).

 

У своєму листі до мене за 27 вересня 2009 року Іван Лучечко так пише про пластовий Загін «Червона Калина»: «Загін «ЧК», членом якого був Степан Бандера, майже на 80% був знищений більшовиками під час війни. Вже після війни «Червона Калина» відродилася у діяспорі, а після проголошення Незалежності, відновилася також в Україні. В останніх кількох роках відбулося вже 4 спільних зустрічей і ділових нарад у США обох відновлених «Червоних Калин». Під час цьогорічної зустрічі, яка відбулася 26 – 27 вересня на оселі Українського Народного Союзу – «Союзівці», присутні були дуже зацікавлені і задоволені Твоєю «Піснею про Степана Бандеру». Бажаю Тобі повні пригорщі успіхів, щастя і здоров’я».

 

Іван Лучечко не залишався осторонь ні однієї культурної події українців, що відбувалася в США. В усьому присутня його участь, обізнаність та підтримка.

 

Моє знайомство з Іваном Михайловичем Лучечком відбулося 4 липня 2004 року, коли він разом із своєю донькою Адріяною приїжджав у рідне Горуцько. Святкова зустріч відбувалася в загально-освітній школі села. З Гірською школою Івана Лучечка пов’язує тісна освітньо-культурна співпраця, яка триває уже багато років.

 

Свою особисту бібліотеку, в яку входять історичні дослідження, наукові праці, матеріали по Українському Музею в Нью-Йорку, різні статті, дописи, документи, подяки, грамоти, матеріали про подорожі, діяльність Пласту, різну кореспонденцію – в тому числі і з Гірською СШ, передав для постійного користування бібліотеці сільської школи. Значну частину матеріалу, яка ввійшла в основу написання цієї статті, я почерпнула саме із цих джерел.

 

Так в листі до дирекції Гірської школи (тепер вже Гірський НВК) за 28 травня 2001 року Іван Лучечко пише, що «чим людина старша, тим частіше повертається спогадами і думками до свого дитинства й минулого. Для мене таким минулим є моє Горуцько й Україна. Під впливом таких дум і почувань, я вислав сьогодні для Гірської (Горуцької) середньої школи частину свого особистого архіву. Туди входять знимки і фотографії (горуцькі і негоруцькі), документи, виставлені мені під час і після Другої світової війни, американське громадянство, звільнення зі служіння у летунстві США, університетські дипломи, дані про працювання у американських коледжах й університетах, наукові статті й газетні дописи, інформації про мою українську громадську діяльність, відзначення, призначення й подяки, важливіша кореспонденція з українцями в Україні та східній і західній діяспорі тощо. Все це, до певної міри, є моїм звітом перед Горуцькою громадою  і Вашою школою, з якої я вийшов, про моє діаспорне життя і діяльність за роки 1944 по 2000. Цей архів передаю Гірській СШ на власність, без ніяких своїх обмежень, застережень і вимог. Сподіваюся, що він для бажаючих буде доступний, інформативний і цікавий».

 

Саме у цьому бачиться мені особлива точність, делікатність, шанобливе ставлення Івана Михайловича до численних матеріалів, які мають величезне інформативне значення не тільки для Гірського НВК, а й села Гірського в цілому.

 

Рідна школа пишається своїм земляком, який досягнув значних успіхів у науці і ставить його хорошим прикладом для наслідування своїм учням. На дошці пошани Гірського НВК «Наша гордість» Іван Лучечко займає чільне місце, як вчений, історик-дослідник, меценат та подвижник освіти, культури рідного села (http://girskij-nvk.webnode.com.ua/nasha-gordist/).

 

Його поле зору охоплює усе, що відбувається в Україні. В цьому проявляється повага і пошана батьківського краю, велика любов до материнської мови – як тепло, чисто і милозвучно звучить вона з уст свого відданого сина. 

 

Разом із дружиною Ярославою Лучечко (дівоче прізвище – Остап’як), яка родом із містечка Новий Лисець біля Івано-Франківська, виховали двох дочок – Роксоляну та Адріяну. В сімї між собою було заведено розмовляти тільки українською мовою. Ось це і є справжня відданість, любов до рідного слова та материнської мови.

  

Ярослава та Іван Лучечко – США, лютий 1994 року

 

Вражає те, що Іван Лучечко, довгі роки проживаючи в Америці, далеко від рідної землі своїх батьків, все ж таки зберіг і в своїй сім’ї надалі продовжує українські традиції, культуру, чисту українську мову, любов до усіх своїх односельчан, земляків – українців, які розкидані долею по цілому світу.

 

Іван та Ярослава Лучечки привнесли великий особистий вклад у підтримку розвитку української культури в США – на розвиток Українського Музею (від 1984 року), на заснування першої постійної Кафедри Українознавства в університетах ЗДА, а також культури, освіти рідної України. Тут варто згадати пожертви на видання підручників для народних і середніх шкіл України, на Фундацію Піддержки Дипломатичних Представництв України, на Народний Фонд Допомоги Україні, а також багато-багато інших.

  

Іван та Ярослава Лучечко разом із дітьми – Роксоляною та Адріяною – Пластова оселя East Chathom, New York – липень 1969 року

 

В листі до Гірського НВК за 2 жовтня 1992 року Іван Михайлович пише про відродження освіти, культури і свободи в незалежній Батьківщині: «Ми, у західній діяспорі, з преси і від приїжджих тепер з України державних достойників знаємо, що хоча вже й маємо власну державу, та через економічно-фінансову реформу країни, нашій дітворі і молоді по школах бракує тепер підставового ремесла до науки, знання й уміння: нових підручників, книжок, зошитів, паперу і т.п… Українці Америки вже зібрали понад пів мільйона долярів на видання шкільних підручників для України».

 

Разом із дружиною вислали для Гірського НВК пакунки із різним шкільним приладдям, українську літературу – «Історію України» М.Грушевського, п’ятитомник «Енциклопедії українознавства», твори Івана Франка, Лесі Храпливої та багато інших книг.

 

Саме в таких добрих справах проявляється особлива уважність Івана Лучечка до рідної односельчанської молоді. Заслуговує великої поваги його участь в житті школи, її потреб та інтересів, незважаючи на велику «заокеанську» відстань.

 

Тут варто згадати і лист за 1 травня 1998 року: «Сьогодні висилаю для школи два пакунки. У одному журнал «Наше життя», за роки січень 1974 по грудень 1997 включно. (Не бракує ні одного місяця.) Сподіваюся, що знайдете на його сторінках багато цікавого, інформативного і корисного матеріялу про наші релігійні і національні свята, мистецтво, звичаї, історичних осіб, тощо. У другому пакунку знаходиться всячина до шкільної і бюрової (кабінетної) праці та книжки. Більшість книжок призначена для початківців, які вивчають англійську мову. Все більше й більше зустрічаємо тут учнів і студентів з України, які вже дуже гарно володіють англійською мовою. А коли у Вашій школі такої програми немає, тоді може ці книжечки пригодяться дітворі як витинки для ілюстрацій». Також сюди ввійшли і інформаційні матеріали про Український Музей в Нью-Йорку, кілька чисел американської преси – «Свобода» і «Нью-Йорк Таймс». 

  

Виступ Івана Лучечка на бенкеті-бенефісі Українського Музею в Нью-Йорку – 2 листопада 1997 року

 

Турбувався він і про те, щоб рідна сільська школа «йшла в ногу із часом», а саме про необхідність компютеризації шкільництва в Україні. Як сам і пише 22 квітня 2001 року до дирекції школи: «Вивчення компютерної й інтернетної грамоти учнями й учителями – це вимога сучасності. Питання лише – де через сучасні українські негаразди взяти на це грошей? Ваша школа хоча й не має фінансового капіталу, та за те має великий учнівський і учительський капітал» (Листування Лучечка І.М.  із школою села Гірське Миколаївського р-ну Львівської обл. за 22 квітня 2001).

 

Таким чином турбується, клопочеться, щоб вдосконалити шкільне навчання і спонсорує на таку ціль комп’ютери з усім необхідним до них обладнанням, підключення до світової мережі Інтернет та дві копіювальні машини. Клас інформатики в школі стає в особливій пошані, а учні з великим задоволенням навчаються працювати із комп’ютерною технікою.

 

Усі ці приклади свідчать про велику любов і добрі справи для свого рідного народу. Навіть відстань не стає на заваді його турботливого ставлення і співпереживань за долю освіти рідного села. Адже, як сам Іван Лучечко пише: «Серцем, однак, я завжди був і є у рідному селі. Бо там почалося моє життя й дитинство, там спомини моїх юних літ, і там Ваші попередники, довоєнного покоління, навчили мене читати і писати. Це і є одною з причин моїх частих відвідувань Гірського, – часом навіть з дружиною і нащадками» (Із листа до Гірського НВК за 2 жовтня 1992 року).

 

Склалося так, що Україна мала і має нелегку історичну долю. Радянська освітня система мала свої пріоритети і саме Україна займала в них вагоме місце.

 

Іван Лучечко на основі власних численних досліджень українсько-російських взаємин, а також великого життєвого досвіду, говорив, що: «Попри всі недоліки, які були в Радянськім Союзі, москаль (росіяни) один єдиний у цілому світі давав освіту, в тому числі і вищу,безплатно, і робоче місце, а це є основа нашого життя на цій землі (Петришин П. Життя – це вічна боротьба добра із злом: автобіографічний нарис. – Львів: Вільна Україна, 2008. – с. 88 – 89). 

 

Для Івана Лучечка саме освіта стала пріоритетом в житті. Згодом він неодноразово буде підтримувати, всіляко заохочувати своїх здібних, талановитих односельчан до навчання.

 

Згадуючи своє навчання і той час, обставини, в яких проходили його юнацькі роки, Іван Михайлович пише, що: «я колись мріяв стати юристом, а став істориком. Юриспруденційні студії у нас дуже коштовні. Прибувши до Америки «голий, босий і простоволосий», без копійки і знання англійської мови, я таку «екстравагантність» у той час не міг був собі позволити, а платити за мене не було кому…» (Листування Лучечка І.М. із школою села Гірське Миколаївського р-ну Львівської обл. за 1 червня 1998 року).

 

Як-то кажуть в народі – у долі свої плани. Такий нелегкий шлях до навчання привніс у життя розуміння цінувати те, що маємо. Бо для того, щоб чогось досягти, потрібно багато і невтомно працювати. Серце пана Лучечка стало дуже чуйним і відкритим до тих молодих людей, які чогось щиро прагнуть у своєму житті, але через брак можливостей не можуть в повній мірі здобути бажане. Адже іноді навіть позитивна оцінка зі сторони стає величезним заохоченням, поштовхом для здійснення своєї доброї мети.

 

Іван Лучечко, проживаючи в Америці, завжди в курсі усіх культурних подій рідного Горуцького. Він підтримує активне листування із своїми односельчанами. Саме таким чином спілкуючись зі мною, вислав мені численні номери газети «Свобода». За його підтримки моя перша поетична збірка «Мелодії мого серця» увійшла в бібліотеку тижневика «Свобода» (про що згадано в статті «Книжки, надіслані до бібліотеки тижневика «Свобода» – «Свобода» за 17 жовтня 2008 року РІК СXV, число 42, с. 20.), а поезії були опубліковані на сторінках цього періодичного видання. Рубрика «У світі поезій» «Свободи» за 8 серпня 2008 року (РІК CXV, число 32, с.26) публікує мою добірку віршів «Щось рими сумно пов’язались» із супроводжуючим листом Іван Лучечка: «19-літня талановита дівчина Марічка Гев походить з мого родинного села Горуцько (переназваного за радянської влади на Гірське). Вона робить гарне враження надійної для України молодої людини. Ми з дружиною постараємось фінансово допомогти їй у студіюванні. …Я певний, що перша згадка про неї в українській газеті США буде для неї великим заохоченням до дальшої праці».

 

Іван Лучечко підтримав мене у виданні моїх поетичних книг «Твоя королева часу» (2009), «Світло довіри» (2015) та нотного збірника авторських творів «Лети, моя пісне» (2009). З його допомогою добрий приятель сімї Лучечків у США учитель Володимир Остапяк також долучився до видання мого творчого доробку. Це було для мене особливою несподіванкою і, звичайно, дало можливість донести своє поетичне слово до читачів вже у довершеному друкованому вигляді.

 

Мої батьки з самого дитинства підтримували моє прагнення до навчання і старалися всіляко заохочувати, допомагати, направляти. Домінуючою сферою інтересів стала для мене музика, а особливо творчість – написання пісень, поезій, гра на музичних інструментах (сопілці, гітара, фортепіано). Закінчивши навчання в Гірській СШ та Дрогобицькому державному музичному училищі ім. В.Барвінського перед мною постала мета здобуття вищої музичної освіти у Львівській національній музичній академії ім. М.Лисенка. Іван Михайлович повірив у мене, заохотив до подальшого навчання – так у 2008 році я стала його стипендіаткою. В рідному Гірському, від проголошення самостійної України, Іван Лучечко допоміг вже дев’ятьом учням сільської школи – найкращим, найталановитішим та найбільш потребуючим, виділивши для цього свої іменні стипендії (Потічна І. Горуцькі стипендіатки / І.Потічна, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 26 вересня 2008. – №74 (1784) – с. 2).

 

Адже, як вважає пан Лучечко: «молодь – це будучність нашої нації і держави» (Леськів І. Стипендії від Лучечка / І.Леськів, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 20 червня 2008. – № 47 (1757) – с. 2).

 

Зараз я вже закінчила своє навчання і працюю по здобутій спеціальності викладачем у Львівській державній хоровій школі «Дударик» ім. М.Кацала. Іван Михайлович дав мені свого роду путівку в життя. Тепер вже я навчаю дітей, прищеплюю їм любов до мистецтва, Батьківщини, рідної мови і пісні через музику. Не хочеться зупинятися на досягнутому. Від свого видатного земляка перейняла велике прагнення до кращого, невтомної праці над собою, вчитися і надалі – тепер здобуваю науковий ступінь «кандидат мистецтвознавства» у Львівській національній музичній академії ім. М.Лисенка.

 

З Іваном Лучечком ми тепер часто переписуємося, спілкуємося в режимі телефонних дзвінків. Вже довший час я мала на меті написання такого дослідницького матеріалу про нашого односельчанина. І ось, очевидно, прийшов на те час. Мені дуже хочеться, щоб не тільки в Гірському на Україні, а й в США дізналися в повній мірі про добрі справи професора Івана Лучечка. Впевнена, що чимало уже відомо про нього, але ця інформація буде по-особливому повноцінною, адже написана на основі архівних матеріалів пана Лучечка, особистого листування зі мною та односельчанами. Саме завдяки активній переписці зі своїми родичами, знайомими в Гірському, він завжди знає про життєві справи, новини та події рідного села.

 

Дізнавшись про відкриття в Гірському катехитично-хорової школи «Покров» при храмі Покрови Пресвятої Богородиці, він здійснив благодійну допомогу для розвитку такого освітньо-культурного проекту – на придбання музичних інструментів. Адже діяльність катехитично-хорової школи є дуже вагомою в культурному і духовному житті села. Величезне значення має релігійне і музично-освітнє просвітництво, залучення дітей та молоді до участі в Літургії, духовний, музичний розвиток і виховання. А Іван Михайлович, як людина високоосвічена і моральна, розуміє це по-особливому – добра справа потребує підтримки, адже це безцінний внесок у наше майбутнє – виховання наших дітей.

 

Така велика подвижницька праця стала вже навіть невідємною частиною життя Івана Лучечка. Значну підтримку Іван Михайлович здійснив і на реконструкцію храму Покрови Пресвятої Богородиці та будівництво нової церкви свщ. Миколая Чарнецького в селі Гірське.

  

Ярослава й Іван Лучечко на зїзді Українських Сеньйорів в оселі УНС «Союзівка» – червень 2009 року

 

У 2004 році разом з дружиною Ярославою жертвували кошти на будівництво патріаршого Собору Воскресіння Христового УГКЦ у Києві. Адже без віри ні одна добра справа не матиме успіху та продовження. Шанобливе ставлення до християнських чеснот та високі моральні принципи притаманні сімї Івана Лучечка.

 

Жителі села Гірське люблять, поважають і пам’ятають свого видатного земляка. Вони пишаються ним, ставлять в добрий приклад для наслідування – людина, яка великим прагненням до навчання, величезною працею над собою, здобула успіх та світове визнання. Так, горучанин Петро Петришин у двох своїх книгах-дослідженнях «Історія села Гірське-Горуцько» (2002) та «Життя – це вічна боротьба добра із злом: автобіографічний нарис» (2008), в розділі «Інтелект нашого села», пише про Івана Лучечка. Варто відзначити і книгу вихідця із Гірського Івана Кахнича «Моє рідне село та його величні люди: нариси» (2013), в якій зібрано численні матеріали про життя і наукову діяльність пана Лучечка.

 

Час невпинно біжить і навіть в якійсь мірі підганяє нас. І з кожним пройденим роком чомусь здається, що його навіть бракує. Минуле – у спогадах, теперішнє – у щоденних справах і турботах, а майбутнє – в надії на все добре.

 

Іван Лучечко так роздумує у своєму листі до Гірського НВК у Великдень 1993 року: «Я даремно пробував собі уявити чиї то можуть бути діти у Вашій школі тепер. Може «во время оно» бавився з їхніми дідами й бабунями, до одної кляси ходили, весною гусята на «балацьке» гонили, осінню худобу на «березі» пасли, а на Різдвяні Свята, колядуючи, людям снігу в хати наношували… Як бачите, лише гарні спомини залишилися з мого Горуцького дитинства. Але хвала Богові й за те. Бо без гарних спогадів і мрій життя було б досить химерне навіть в Америці».

 

Позаду – нелегке, але таке тепле і щире дитинство, в теперішньому житті – багато добрих справ, задумів, втілення численних проектів на благо усьому українському народу, який живе в Україні та по цілому світі.

 

На жаль, немає уже дружини Івана Михайловича – Ярослави Лучечко. Але є пам’ять про неї, про той час, який вони прожили разом, залишився слід на землі від численних добрих справ в серцях багатьох людей.

 

Іван Лучечко з 1994 року перебуває на пенсії, увесь свій час присвячує українським справам в США та громадській діяльності. Тепер проживає у штаті Флорида разом із своєю донькою, але, як сам говорить: «серцем в рідному Горуцькому…».

 

А час все ж біжить… Впевнена, попереду в пана Лучечка ще багато цікавих, творчих, культурних проектів. Адже людина, яка настільки віддана своєму народові, просто не може залишатися осторонь його сучасності – потреб, подій, здобутків та втрат. Іван Михайлович з бадьорістю і позитивним настроєм ступає в майбутнє і щиро вірить, що воно буде світле та успішне. А це, безумовно, в повній мірі залежить від нас самих. І вкотре повторює своїм землякам свій життєвий орієнтир: «Радіймо життю, кожній його хвилині. Бо життя – це односторонній рух, тож потрібно в ньому творити все найкраще і добре. Повернути щось назад просто неможливо, тому вже сьогодні треба працювати над своїми добрими вчинками і справами».

 

*…..*…..*

Лучечкові Івану Михайловичу

присвячую

 

Любов до рідної домівки

Ви бережете у душі.

Її безмежжя може тільки

Відчути той, хто у житті

Відкрите й чисте серце має,

Хто пам’ятає, хто шукає…

 

Душею, думкою і словом

Долає відстань ця Любов.

Й Ви повертаєтесь додому,

У те Горуцько, під Покров,

Покров Святої Благодаті

Й тепла родини в рідній хаті.

 

Ви сильні духом. Ваші справи

Добром засіяні в полях –

На Україні й, не для слави,

В людських пророщені серцях.

Все для майбутнього у дітях.

…Вогні добра крізь простір світять.

 

Ви не шкодуєте уваги

До свого рідного села –

Цим варті шани і поваги,

Бо ця Любов повік Свята.

Вам за науку я вдячна дуже,

За Вашу віру і небайдужість.

 

 

Марія Гев, викладач Львівської державної хорової школи «Дударик» ім. М.Кацала, здобувач наукового ступеня Львівської національної музичної академії ім. М.Лисенка.

 

Січень 2017 року,

с.Гірське

 

Список використаної літератури

1. Кахнич І. Моє рідне село та його величні люди: нариси. – Дрогобич: Посвіт, 2013. – с.106 – 113.

2. Новини Українського Музею – Summer/Літo 1996, NewYork – 4 с.

3. Петришин П. Історія села Гірське-Горуцько: короткий енциклопедичний довідник. – Львів: Вільна Україна, 2002. – с. 277 – 279.

4. Петришин П. Життя – це вічна боротьба добра із злом: автобіографічний нарис. – Львів: Вільна Україна, 2008. – с. 88 – 89.

 

Преса:

1. Білокур О. Подарунок сільській бібліотеці / О.Білокур, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 28 квітня 1998.

2. Загін Червона Калина: Дружнє Послання / Стипендії від братчика Івана Лучечка – Вересень, 2009. – ч.20.

3. Королишин С. На «Зелений Клин» –  через Аляску. – «Рідне поле» 19 серпня 1995. – № 64 (271).

4. Леськів І. Стипендії від Лучечка / І.Леськів, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 20 червня 2008. – № 47 (1757) – с. 2.

5. Лучечко І. Напасть на гладкій дорозі. – «Пластовий Шлях»: Торонто, січень-червень, 1998. – с.70 – 72.

6. Лучечко І. Памятниками України не збудуємо. – Наш голос – вересень 1991. – ч. 9.

7. Лучечко І. Символ каторги і смерти / І.Лучечко, гол.ред. І.Чабан // Наше життя. – травень 1999. – РІК LVI. – Ч.5. – c. 10 – 12.

8. Лучечко І. Символ каторги і смерти / І.Лучечко, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 23 липня 1999. – № 57 (869) – с. 2 – 3.

9. Лучечко І. Старшопластунська заковика (Думки з приводу генеральної Ради Загону) – Вісті генеральної старшини загону «Червона Калина». – вересень 1985. – ч. 33. – 2 с.

10. Лучечко І. Українці за румунською заслоною / І.Лучечко, гол.ред. Т.Гунчак // Сучасність – травень 1986. – ч.5 (301) – с. 54 – 63.

11. Лучечко І. Українці на «Зеленому Клині» / І.Лучечко, гол.ред.С.Леськів // Громада – 14 червня 1994. – № 62 (524).

12. Лучечко І. Хочете їхати з курцями чи з псами? – «Свобода» 5 вересня 1996.

13. Потічна І. Горуцькі стипендіатки / І.Потічна, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 26 вересня 2008. – №74 (1784) – с. 2.

14.Світальський В. Перший гість західної діаспори. – Українець – серпень 1993.

15. Світальський В. Перший гість західної діаспори на «Зеленому Клині»/ В.Святальський, гол.ред.С.Леськів // Громада – 30 вересня 1993.

16. Світлична Н. Потрібен Київ без’язиким, як язикатим – Соловки. – «Свобода» 16 жовтня 1998. – № 16 – с.11.

17. Сергієнко О. Дві імпрези товариства української мови в Чікаго. – Українські Вісті – 25 липня 1999.

18. Чабан А. «Не цураймося, признаваймося…» /А.Чабан, гол.ред.С.Леськів // Громада – 30 грудня 2000. – № 101 (1016).

19.Чи можна бачити життя в Україні «наскрізь»? – «Свобода» 19 жовтня 1995.

 

Архівні матеріали Івана Лучечка США (в бібліотеці Гірського НВК):

1. Документи, подяки, грамоти….

2. «Зелений Клин» /Владивосток/

3. Мурманськ і Соловки

4. Пласт

5. Український музей, Ню Йорк

6. Лист Івана Лучечка до «Пам’яток України» (м.Київ) за 8 жовтня 1991 року.

7. Листування Лучечка І.М. із школою села Гірське Миколаївського р-ну Львівської обл. за 2 жовтня 1992, Великдень 1993, 1 травня 1998, 1 червня 1998, 22 квітня 2001, 28 травня 2001.

8. Лучечко І. Роля сеніорату в сьогоднішньому і завтрашньому Пласті / Слово під час панелю з нагоди зустрічі Крайових Булавних і Курінних Проводів УПС, 19.ІІІ.1983 в Ню Йорку. – 3 с.

9. Новини Українського Музею: Річні Загальні Збори. – Літо 1996. New York – 6 c.

10. Програмка урочистого святкування 20-літнього ювілею Українського Музею – 20 жовтня 1996 р. (Ню-Йорк).

 

Інтернет-джерела

1. http://girskij-nvk.webnode.com.ua/nasha-gordist/

2. https://uk.wikipedia.org/wiki/Лучечко_Іван_Михайлович

Олександр Олесь – секрет популярности. (Автор: Забужко Оксана)

опубліковано 7 січ. 2017 р., 02:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 31 січ. 2017 р., 07:13 ]

 

З приводу сьогоднішнього "ґіньоля" на Ольшанському цвинтарі Праги: в тому, що практичний синоцьо вирішив поховати тата на тій самій цвинтарній ділянці, яку тато 20 рр. оплачував, і викинув звідти останки татового улюбленого поета, можна добачити не тільки "ужас-ужас-ужас" – а й несподіваний "подарунок" нам усім від Олександра Олеся (якби це був хтось інший із Празької еміґрації, такий шум би не зчинився!). А так – вийшов на яв (і давно пора було!) ще один наш – і нівроку, замашненький! – "покинутий секрет", ба навіть два одразу, – купа людей зненацька відкрили для себе, що, виявляється:

 

1) до обов'язків кожної незалежної держави належить – ДБАТИ ПРО СВІЙ НЕКРОПОЛЬ (привіт при цій нагоді всім нашим веселим хунвейбінам, які 3 роки гучними криками вимагають "упраздніть Мінкульт"!));

 

2) В УКРАЇНИ Є СВІЙ НЕКРОПОЛЬ (атож, уявіть собі!) – невпорядкований, несистематизований, недоглянутий, розкиданий по різних країнах і континентах (а це, м.ін., значить, що така "бомба", яка вибухнула сьогодні в Празі, може вибухнути леда-день десь-інде, – і знов стида не оберешся, і ще багато чого значить, всього на воловій шкурі не спишеш...).

 

Так що спасибі Олесеві – за вчасний дзвін алярму, поданий з того світу. (А ви думали, європейську державу будувати – це тільки про армію і тарифи на ЖКП, так?..))

 

А "ужас-ужас", як на мене, – в тому, що з тих журналістів, які мені сьогодні дзвонили "на гарячу новину", половина (!) не знали, ані хто такий О.Олесь, ані що таке український цвинтар у Празі. І це, на жаль, не тільки журналістів стосується...

 

(Нижче вклеюю своє давнє есе про Олеся з "Мапи книг і людей" – а про решту буду говорити завтра на Еспресо о 21.00 у програмі Мирослави Барчук).

 

СЕКРЕТ ПОПУЛЯРНОСТИ

У тридцять його називали «українським Гайне» і «українським Надсоном». Його віршами освідчувалося в коханні два покоління – те, що виросло перед Першою світовою, і те, котре страшний 1918 рік застав на гімназійній лаві. (Цьому другому вдалося значною мірою розтектися «по чужих українах», і там, по Прагах і Мюнхенах, воно зберегло вірність своєму Поетові й до кінця днів співало на музичних вечірках улюблені «Айстри» – в цілковитій переконаності, що ліпшого поета Україна не родила).

 

Список композиторів, які клали його вірші на музику – українських, російських, чеських, французьких, – перевалює за вісім десятків. Можна заперечити, що для справді доброго, сиріч «високочолого», поета це гонор доволі сумнівний (кому спаде на думку «співати» Рільке чи раннього Пастернака?), але він і не претендував на якусь там високочолість, і взагалі, здається, найменше був схильний до такого притаманного письменникам ближчої нам совкової традиції «надимання щік».

 

«Популярність, – писав у листі до відомого мецената Євгена Чикаленка, – се зайва річ і не потрібна. Роздути все можна, але роздуте завжди лопається».

 

Парадокс у тому, що якраз популярнішого за нього поета в українській культурі – після Шевченка – не було. Навіть «шістдесятники» не тягнуть на порівняння: тих любили все-таки не тільки і не так «за поезію», як «за політику».

 

Одне слово, можна як завгодно поблажливо посміхатися й копилити губу, можна взивати його, як рідний син (і, за іронією історії, якраз дуже «високочолий» талант!) Олег Ольжич, «поетом гімназистів і телефоністок», а проте факт незаперечний: на тлі проминулого століття Олександр Олесь (1878-1944) залишається в нас, либонь, єдиним прикладом масово успішного поета в чистому вигляді.

 

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

«Цілуй, цілуй, цілуй її:

Знов молодість не буде!»

 

Щось у цьому є, їй-Богу… От уже сто років цим рядкам, а можна не сумніватися, що і ще через сто вони так само «чіплятимуть», і не тільки телефоністок. І не в романсі Кос-Анатольського тут справа.

 

А в чому, ну в чому? Чому, за яким правилом так воно діється, що одного автора читацькі маси, як у пісні козак дівчину, вірнесенько люблять, дарма що за ним – ані ощиреної на всі зуби тусовки з перами напоготові не стоїть, ані скандалу хоч би одненького не числиться, і алкоголем він не зловживає, і не хвастає без упину перед затурканими односельцями своїми, з-за якого оце кордону знову приїхав, і постмодернізму, чого доброго, взагалі не нюхав, лох такий, – а от же, люблять!..

 

А другий, сердега, гляди, вже й неповнолітніх ледь не цілий піонертабір розбестив, і по всіх «гарячих точках» світу, на танкові проїхавши, сфотографувався, – ну геть-чисто все зробив, що в людських силах, аби про нього говорили невгаваючи, і таки й говорять, гріх нарікати, – а люблять, усе одно, не його!.. В чому ж тут секрет?

 

«У чому секрет Вашого успіху?» – таке питання незмінно шлють вам запискою з залу на кожному авторському виступі, а простосердіші з-поміж журналістів запитують і в живі очі (повік не забуду інтерв'юерки, яка, прийшовши до мене на розмову про зарубіжний успіх «Польових досліджень з українського сексу», ввімкнула диктофона й рубонула просто з мосту: «Пані Оксано, чому саме Ви?» – позбавивши мене тим дару мови хвилин на дві, як у фіналі «Ревізора»).

 

Ті, хто зве себе критиками, завзято намагаються «прорахувати» за кожною популярністю якісь особливо хитромудрі, як у політиці, «технології» та «розкрутки», причім щиро вірять, що така «формула успіху», за якою всякий метал можна обернути на золото – справді існує (чи не залишки це зацілілої в народі віри в магію?).

 

«Пані Оксана» у відповідь шипить, пускає іскри й рветься щось пояснювати «за високі матерії» (під недовірливо примруженими поглядами, в яких без труда прочитується: «Ой, гоніш!»).

 

Натомість куди добродушніший Андрій Курков починає й собі глибокодумно морщити чоло: може, секрет у пінґвіні? В тому, щоби втулити в роман якусь симпатичну тваринку – і багатомільйонний німецькомовний читач умить вас полюбить, розхапає книжку, як гарячі млинці, й проситиме ще?

 

(Із жахом чекаю, коли від «Коронації слова» посиплеться тепер, за «рецептом від Куркова», цілий романний звіринець різних ховрашків та гіпопотамчиків…)

 

Враження таке, наче інших актуальних питань у літературі не зосталося: всі «алхіміки» осатаніло шукають єдино «секрет успіху». Боже їм помагай.

 

Пояснити цей психоз загалом неважко: в ринок наша література ускочила, як голий у терня: без усталених вартостей, без виробленої системи оцінок, без фахової критики, без врозумливо складеної історії, ба навіть без уявлення, як функціонує література деінде (поза Москвою), де «популярність» не конче є синонімом «попси», тобто літературного секонд-хенду а ля Дар'я Донцова з «бешеными девственницами» та інша, рекомендована ще Проні Голохвастовим, «Матильда, чилі хранцюзька гризетка», – а лишень синонімом читацького визнання.

 

Врешті-решт, широко і, головне, стало читають тільки тих, кого справді люблять (тих, про кого лишень «говорять», читають вимушено й недовго – це якраз те «роздуте», яке «завжди лопається», тому й «дути» таким авторам доводиться безперестанку, підкоряючи цьому виснажливому процесові все своє життя).

 

На такому тлі феномен Олександра Олеся виглядає значно повчальнішим для зрозуміння правдивої «алхімії» літературного успіху, аніж усі нині сущі «феномени» вкупі. Олесь – не Шевченко і навіть не Тичина, він не був ані генієм, ані особливим новатором, одначе відмахнутися від нього, як колись у 1920-х скептичний Микола Зеров, тим, що, мовляв, Олесь «весь ніби зроблений був по мірці тодішнього масового читача», теж не випадає. Вже бодай тому, що читач Олеся не перевівся й до сьогодні.

 

Зізнаюся: я й сама була таким читачем – чи, радше, «слухачем» – у дитинстві, коли тато читав мені вголос віршовану п'єску Олеся «Бабусина пригода». Добре пам'ятаю, як гостро тоді переживалися всі перипетії зустрічі Бабусі з грізним Ведмедем, – на щастя, той, по першому переполохові, виявився цілком симпатичним звіром (привіт од Курковського пінґвіна!): м'якосердим, гостинним, медолюбним, ну хіба що трошки неотесаним, так воно й зрозуміло – в лісі ж живе, хіба там навчишся чемних манер?

 

(О, ця шляхетна мудрість, якої так бракувало радянській дитячій лектурі: дати дитині нагоду вибачливо поставитися до чужої слабкости, замість притьмом перековувати на свій копил усіх ведмедів, лисів і мисливців!)

 

Потім був «Ведмідь в гостях у Бабусі», потім «Бабуся в гостях у Ведмедя» – і глухий жаль, що на тому все скінчилося, і що так і не обізвався людською мовою Бабусин Песик, який «ще не говорить, бо малий», – знай лиш підгавкує в риму… Що підгавкував Песик таки непогано, видно з того, як намертво ті вірші вкарбувалися в пам'ять – донині!

 

(Взагалі, в усіх дитячих п'єсах Олександра Олеся вірш на диво органічний і ллється навіть природніше, ніж у його «дорослій» поезії, такій уславленій своєю музичністю.) Проте справа, звісно, не в чіпкості віршів, – просто всі там були страх які славні: Бабуся, і Ведмідь, і Ведмежата, й Песик, і невдаха-Мисливець, у якого поцупили рушницю, і навіть паскудне брехло Лис, якого засікло на неправді атаковане ним Каченя, – з ними було затишно, в їхньому світі хотілося зостатись надовше. Хотілось належати до їхнього товариства.

 

Ось це і є той найінтимніший, найсокровенніший зв'язок, який тільки й може встановитися між читачем і письменником – байдуже, чи читачеві п'ять років, чи п'ятдесят, – і про який завжди потай мріють обидві сторони: читач – коли бере до рук книжку, письменник – коли випускає її в світ. Дуже точно сказав про це Дж. Д. Селінджер: по-справжньому любиш тільки ті книжки, прочитавши які, думаєш: от якби цей письменник став твоїм другом і можна було подзвонити йому по телефону, коли захочеться…

 

О. Олесь якраз і був людиною, яку хочеться мати своїм другом, і його читач (навіть п'ятилітній!) непомильно відчував це крізь текст: читача не одуриш.

 

Усі без винятку Олесеві писання, від віршів і драм до приватних листів, променяться теплом і любов'ю – тим, чого не вдаси, не підробиш і не купиш.

 

Любов'ю осяяне було й ціле його життя – дарма що нелегке, мічене всіма потрясіннями, яких сповна відміряла історія вкраїнській інтеліґенції початку ХХ століття…

 

Дитя зубожілого дворянського роду, Олександр Кандиба, не мавши коштів на навчання, здобував освіту в Харківському ветеринарному інституті, водночас працюючи земським статистиком, відтак служив ветлікарем на бойні – годі уявити собі менш поетичну професію! Але варто вчитатися в прозові образки того періоду – в живі діалоги дядьків-коновалів, обурених «доктором», який відстороняє їх від праці за жорстоке поводження з тваринами, – і тоді по-новому дивишся на відомий фотопортрет автора: породисте обличчя, довгі чутливі пальці з цигаркою на відльоті, чеховське пенсне… Та це ж і справді лікар, ну звісно ж, лікар – добрий доктор Айболить, ось хто це! Чи не звідси й усі ті милі звірята в дитячих творах, і відраза до полювання, до зброї, до всякого насильства взагалі?

 

Звірята, і квіти (ті самі айстри!), і птахи, і комашки, – тільки з вродженої чулости до всього живого можуть прорости й розвинутися вищі форми любови: до жінки – до мистецтва – до батьківщини…

 

Щоб по-справжньому любити кохану, треба вміти відчути біль зрізаної квітки. Тільки тоді й будеш «королем любовної лірики» – і Бог із ним, із символізмом, неоромантизмом й усіма іншими «ізмами»: кому вони цікаві, крім літературознавців, що пишуть дисертації?!

 

Навіть літературний псевдонім «Олесь» – це насправді любовне ім'я: так звала Сашка наречена, а згодом дружина, бестужевка Віра Свадковська.

 

Читати листування цієї родини – особлива приємність, і нехай відпочиває старушок Толстой зі своєю наклепницькою заявою, ніби всі щасливі сім'ї схожі між собою!

 

Коли в 1919 році О. Олесь, чудом урятувавшися з-під розстрілу, виїздить за кордон як культурний аташе УНР, дружина з сином залишаються в Києві – як виявилося, на цілих чотири роки. Дитяча рука виводить під маминими листами: «Дорогий ба! Швидше виклич нас у Чехію, а то страшенно неприємно тут самим сидіти. Ой, вези нас, бо вже за тобою дуже скучив!» (Це йому, Олегові – «Лютику», «Бобіку», «Лелеці», – призначено Олесеві дитячі віршики й п'єски, і переклади з Гауфа, Лонґфелло й «Тисяча однієї ночі», і пізнішу збірку історичних леґенд «Княжі часи. Минуле України в піснях».)

 

Більшовицький уряд тоді ще загравав був зі «старою» інтеліґенцією, зокрема й еміґраційною, і Олесева слава зрештою таки допомогла йому вивезти родину до Праги. Тут «Лютик» скінчив археологію, захистив дисертацію, їздив із лекціями до Гарварду, став блискучим молодим ученим і блискучим поетом Олегом Ольжичем – мабуть-таки, вершинним творчим здобутком О. Олеся, який «ліпив» свого сина з любов'ю і завзяттям правдивого генія…

 

«О націє, дужа і вічна, як Бог, –

Не це покоління холопів! –

Хто злото знеславить твоїх перемог

При Корсуні і Конотопі?» –

 

Ольжичеві карбовані строфи, за «генетичним кодом», є прямим продовженням Олесевих «Княжих часів» і тих нескінченних розмов (і сварок!) батька з сином, відгомін яких знати в їхньому листуванні.

 

Просто живий жаль бере, що цим талановитим і красивим людям так не пощастило з батьківщиною: в будь-якій нормальній культурі їхня родинна історія давно би була «белетризована», знята в кіно й знана кожному школяреві, – і виростав би той школяр трошечки ліпшим, чистішим і цільнішим, аніж наші збиті з пантелику діти…

 

Кінець цієї історії трагічний: у червні 1944 року О. Ольжича як одного з лідерів ОУНівського підпілля схопило ґестапо й закатувало у Заксенгаузені.

 

Удар виявився понад батьківські сили: О. Олесь помер приблизно через місяць після сина (стільки ж, до речі, не доживши до народження внука).

 

Але й у той останній рік – серед війни, нацистської окупації, обшуків, і допитів, і постійної тривоги за коханого «Лютика», – для Олеся, як завжди, «з журбою радість обнялась»: вірші, присвячені Марії Фабіановій, – незаперечний доказ пізнього почуття, останній, осінній сколок тепла перед вічним морозом…

 

Так усе просто: в світі, повному ненависти, він усе життя витворював власний світ – заснований на любові.

 

От і весь «секрет». Цілком за Григором Тютюнником (того також діймали розпитами про «секрет успіху»!): «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любови». А талант – то тільки засіб, щоб утілити її в текст, і без неї дуже швидко перетворюється на вишкварки.

 

І тоді приходять «технологи».

 

Добре було б подзвонити Олесеві по телефону – і розповісти про їхні зусилля. Кажуть, він мав неперевершене почуття гумору…

Йосип Позичанюк – воїн і письменник. (Автор: Ільницький Микола)

опубліковано 5 січ. 2017 р., 05:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 січ. 2017 р., 04:33 ]

 

"Дзвін" 2016 № 9-10

З іменем Йосипа Позичанюка я познайомився випадково. У 1965 р. поет Ростислав Братунь, недавно перед тим затверджений головним редактором журналу «Жовтень», вирішив відзначити 25-річчя журналу і дав завдання кільком працівникам редакції, у тім числі й мені, підготувати хроніку попередників «Жовтня», першим з яких був журнал «Література і мистецтво», заснований у 1940 р. після введення на західноукраїнські землі радянських військ.

 

Гортаючи сторінки цього видання, я не зміг оминути творів, які там друкувалися, і серед інших – новели незнайомого мені автора під прізвищем «Йосип Позичанюк». Вони вразили мене тонким відчуттям природи, культурою слова і – це мене дуже здивувало – відсутністю славослов'я «великого вождя народів», що було характерне для більшості публікацій.

 

Манера письма та прізвище наводили на думку, що це невідомий мені письменник-галичанин, який десь загубився у вирі подій і був репресований і, певно, загинув. Далеко пізніше я дізнався, що Йосип Позичанюк родом з Поділля, але дуже швидко освоївся у новому середовищі. Однак зі здивуванням спостеріг, що й тоді львів’яни, які стали його колегами, теж спершу гадали, що він десь із Коломиї чи іншого галицького кутка, а такий рафінований критик і літературознавець як Юрій Шевельов навіть відзначив спорідненість манери його письма з галицькою школою новелістики.

 

Мусило минути ще багато часу, аж доки Україна стала незалежною державою, коли ім’я це розкрилося у повноті й масштабності в Україні (еміграційні видання, де про нього писали, сюди не доходили), і громадськості стало відомо, що Йосип Позичанюк (псевдо «Шаблюк», «Шугай», «Стожар», «Рубайгада», «Назар Чубенко» та ін.) – один із чільних військових і політичних діячів ОУН, організатор підпільних видань, полковник УПА, який загинув у боротьбі за незалежну Україну.

 

При цьому в діаспорних виданнях згадувалося, що Й. Позичанюк також письменник, іноді з уточненням, що він автор кільканадцяти новел та етюдів. Настала потреба заповнити цю прогалину, розкрити ще одну іпостась цієї яскравої особистості. Сьогодні завдяки дослідженням багатьох літературознавців перед нами відкрився цілий пласт літератури резистансу – опору окупантам словом, яке вражало, як зброя, переважно разом зі зброєю, і які загинули від ворожих куль або в концтаборах.

 

Йдеться не тільки про імена, які спалахнули на горизонті «вогненних меж» – Олени Теліги, Олега Ольжича, Юрія Липи, твори яких стали класикою української літератури XX століття. Мовиться й про імена меншого масштабу (Марко Боєслав, Мирослав Кушнір, Іван Хміль, Марта Гай та ін.), які теж увійшли в літературний обіг і є прикладом для тих, хто сьогодні бореться проти того самого ворога на Сході України.

 

Але тут треба зробити одне уточнення. Національні переконання названих авторів формувалися в родині та найближчому оточенні, а Йосип Позичанюк дістав уже комсомольське виховання і мав нести більшовицькі ідеї у «визволені» західноукраїнські землі, але – за велінням долі і покликом душі – повернув зброю проти радянського режиму. Чи були для цього родинні передумови, чи страхіття пережитого сталінського голодомору, сказати важко, але достеменно можна ствердити, що рішучий крок був зроблений усвідомлено.

 

Народився Йосип Іванович Позичанюк у 1913 році в с. Дашеві Іллінецького району на Вінниччині в селянській родині. Ріс напівсиротою. Навчався на мовно-літературному факультеті Ніжинського інституту соціального виховання, який закінчив у 1934 р. і працював на журналістській роботі. Після введення радянських військ у Західну Україну був посланий до Львова.

 

Юрій Шевельов у книзі спогадів «Я – мені – мене... (і довкруги)» стверджує, що «Позичанюк приїхав на Україну як кореспондент «Комсомольця України». Остап Тарнавський пише, що «він з’явився у Львові десь уліті 1940 року...» і став працювати секретарем редакції часопису новоствореного часопису «Література і мистецтво» («вираховував гонорари авторам»), що прибув разом з матір’ю, яка влаштувалася гардеробницею Клубу літераторів, який об’єднував різні творчі спілки, в тому числі спілку письменників.

 

Не позбавлене інтересу зауваження автора спогадів, що про батька він нічого не розповідав, і «ми так і не довідались, чи його знищили, може, як куркуля, чи він десь загубився під час переслідувань». Та чи не найбільш правдоподібним є твердження бойового побратима Йосипа Позичанюка Петра Дужого, що «з Києва центральний комітет комсомолу ще восени 1939 року відправив до Львова молодих письменників і журналістів на редакційну працю. У групі був і 26 літній Йосип Позичанюк». Тож, очевидно, спершу працював він кореспондентом «Комсомольця України», а зі створенням журналу «Література і мистецтво» перейшов на роботу туди.

 

Опинившись у новому для себе середовищі, молодий журналіст намагався не тільки зрозуміти ситуацію, яка склалася тут після приєднання Західної України до УРСР, а й проаналізувати минуле Галичини, зокрема боротьбу за створення Західноукраїнської Народної Республіки після розпаду Австро-Угорської імперії.

 

П. Дужий у своєму спогаді подає конкретні епізоди зацікавлення молодого журналіста Листопадовим Здвигом 1918 року і зближенням з учасниками націоналістичного руху. Зокрема, він пише, що Йосип заприятелював з друкаркою редакції, літньою вже жінкою п. Біскупською і одного разу звернувся до неї з таким проханням: «А чи не могли б ви мені дещо ближче розповісти про події у Західній Україні, які відбувалися восени 1918 року, коли на весь світ прогримів Листопадовий зрив?..» ... Пані Біскупська була заскочена таким прямим запитанням, бо й боялася висловити щиру думку... Біскупська не хотіла щиро про все розповідати, але й без відповіді залишити зацікавленого Позичанюка якось не годилося. Тоді вона сказала приблизно таке: «Що я можу Вам сказати? Ті, які вели у 1918 році боротьбу, воювали проти польських шовіністів, погинули, вони поховані на Личаківському та Янівському кладовищах у Львові. Підіть, товаришу, туди і, можливо, ті, що там у могилах, Вам скажуть...».

 

Порада була почута. Далі П. Дужий передає розповідь Позичанюка: «Найближчої неділі пішов я на Личаківське кладовище, щоб поглянути на могили українських січових стрільців. І що я там побачив? Передо мною у дбайливо сформованих рядах бетонові могили з хрестами, на деяких написи-прізвища Н. Н., тобто «незнаного назвиська». На деяких могилах лежали квіти. І тоді в мене збудилось глибоке переконання про те, що й досі жевріє ідея, яка пов’язує тих, що в землі, з тими, що ще живі. Це був переломовий момент у моєму житті. Я повернувся додому і довго не знаходив спокою. Я знав, що є правда, але власть імущі її чомусь закрили. Червоні власті не хочуть, щоб хтось знав правду, яка не вміщається у большевицькі рамки. А правда мусить бути! Розтривожений, я подався до Юрія Стефаника, а він мені дещо пояснив. Юрій зважився на ризик, дав мені кілька книжок-спогадів про 1918 рік у Львові та в Галичині. З того часу я став українським патріотом, я глибиною свого серця збагнув мову могил...».

 

Відтоді почався зв’язок Йосипа Позичанюка з українським підпіллям, зокрема з Тарасом Онишкевичем (псевдо «Галайда»), а відтак і з крайовим провідником ОУН Іваном Климівим («Леґенда»).

 

Чи виявлялася зміна поглядів Йосипа Позичанюка на його роботі в журналі «Література і мистецтво»? Безпосередньо не позначилася, бо якби виявили його зв’язок з підпіллям, то його б заарештували. Але деякі нюанси поведінки навіть на такій посаді, яка мала ідеологічний характер, наводять на роздуми. Так, в обов’язки Й. Позичанюка як секретаря редакції входило нарахування гонорару за опубліковані твори.

 

О. Тарнавський розповідає про такий випадок. Якось у журналі був надрукований його вірш «Лист комсомолки», що починався зверненням «Товаришу Сталін». За цей твір він отримав по три карбованці за рядок. І яке ж було його здивування, коли за три ліричні мініатюри йому заплатили по п’ять карбованців за рядок. «Це мене заскочило й застановило, – пише О. Тарнавський. – Людина, яка визначувала гонорари за друковані матеріали в журналі «Література і мистецтво», напевно, хотіла цим сказати свою думку. Щойно згодом, вже за німецької окупації, я впевнився в цьому в розмові з Йосипом, та в той час я зразу зорієнтувався, що Позичанюк – це не звичайний висланник на роботу в Галичині, але людина не тільки з характером, а й із світоглядом, який далекий від урядового соцреалізму».

 

А розповідаючи про інші випадки, уже за німецької окупації, пише: «Я відчув (...) довір’я до цієї спокійної опанованої людини, а потім і виявилось, що він уже в той час мав зв’язок з націоналістичним підпіллям і в перших днях нової окупації зв’язався з похідними групами і з ними пішов на схід...». Тут ми перервемо цитату, щоб розповісти про ці події докладніше.

 

 

Уже в червні 1941 р. Й. Позичанюк стає членом Проводу ОУН під псевдо «Шугай» і 30 червня, після проголошення у Львові Акту відновлення Української Держави, – державним секретарем інформації і пропаганди в українському державному управлінні на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Після арешту Я. Стецька Й. Позичанюк у складі похідних груп йде на Схід для організації самоуправління на землях, окупованих німцями. Побував навіть у рідному селі.

 

П. Дужий, який теж брав участь у складі похідних груп і познайомився з Й. Позичанюком у Фастові, розповідає, що спеціальна група у складі 30 осіб, до якої входили і він, і Й. Позичанюк, добиралася до Києва з наміром проголосити там Акт відновлення Української Держави, хоч учасники її усвідомлювали чисто пропагандивне значення такого факту. Втім, цього не сталося: «31 серпня 1941 року німецькі спеціальні поліцейські органи (СД) нашу групу підступно арештували, і лише частині вдалося вирватися з німецьких рук». До цієї частини належить і Й. Позичанюк. За одними твердженням – утік з концтабору, за іншими – був звільнений за клопотанням української громадськості. І тут ми знову вдамося, не гарантуючи їх стовідсоткову точність деталей, до спогадів О. Тарнавського, який докладно описує цю ситуацію.

 

Отже, за його свідченням, одне з засідань недавно створеного у Львові Літературного клубу «було присвячене обговоренню справи ув’язнених наших письменників, які вийшли із похідними на схід і були заарештовані у Києві та перевезені до в’язниці по вул. Лонцького у Львові. Було постановлено виготовити петиції до гестапо та здобути під ці петиції найбільш знаних українських діячів в місті. Стало відомо, що у в’язниці на Лонцького опинились чотири особи, в обороні яких клюб постановив заступитись, а саме: Юрій Стефаник, Йосип Позичанюк, Олекса Гай-Головко та Іван Чінченко. Петиції були виготовлені, їх підписали і Кость Паньківський (голова Українського крайового комітету. – М. І.), і Юрій Полянський (посадник Львова. – М. І.), і Осип Боднарович, який саме тоді був призначений головним редактором українського щоденника «Українські вісті» та ще хтось четвертий. Все було готово, і треба було тільки визначити делегацію, що з цими петиціями пішла б до гестапо.

 

Але тут почалась головна проблема: хто хоче добровільно зайти у прославлений будинок на Пелчинській (тепер вул. Вітовського, 55), в якому ще недавно урядувало НКВД, а тепер розпаношилось гестапо. Я взяв на себе обов’язок з уряду; коли сам голова не може виконати місії, тоді мусить його заступити секретар. Але одноособова делеґація – це не делеґація. І тоді добровольцем зголосився наш колега Богдан Климків. (...) Так ми удвох з Богданом Климковим вирушили до головної квартири ґестапо. При вході стояла озброєна варта, нам видали перепустки до відповідного урядовця; не пригадую, чи не Кайзер, бо йому підлягали всі тюрми у Дистрикті. Він зустрів нас дуже ввічливо, навіть почастував добірними цигарками. Прийняв від нас прохання, що ми їх принесли, і пішов з ними кудись, запевняючи, що справу розглянуть і полагодять. Та трудність виявилась щойно тоді, коли ми хотіли вийти з цього «зачарованого» будинку. Вартові на брамі вимагали від нас підписаної перепустки, а ми перепустку залишили в канцелярії, бо не знали про те, що без перепустки з цього будинку не випускають. Ми повернулись, але нашого співрозмовника вже не було, він просто скінчив своє урядування».

 

Не будемо продовжувати цієї одіссеї, скажемо тільки, що вони вибралися з цієї пастки за сприяння знайомого викладача гімназії, який працював там перекладачем, і головне, що заарештовані були звільнені.

 

Й. Позичанюк відразу після звільнення вступає в ряди повстанців, з весни 1943 р. він уже полковник і член головної команди УПА на Волині під псевдо «Шаблюк». Входить до складу Головної ради ОУН. 21-25 серпня бере участь у роботі III Надзвичайного Великого Збору ОУН (Б), який поставив перед національно-визвольним рухом нові завдання. Було проголошено гасла «Свободу народам і людині», «За українську самостійну Соборну Державу», «За вільні національні держави поневолених народів», «Поневолені народи, єднайтеся у боротьбі проти імперіалістів!».

 

Й. Позичанюк висунув ідею створення відділів УПА інших національностей і був співорганізатором проведення в 1943 р. Конференції поневолених народів Східної Європи й Азії, на якій була обговорена й затверджена програма боротьби проти сталінського режиму в СРСР і створення незалежних національних держав.

 

У складі УПА постали азербайджанський, грузино-вірменський, узбецький курені та сотня кубанців. У повстанських лавах воювали також австрійці, бельгійці, євреї, німці та представники інших національностей. У1944 р. кількість національних частин досягла 15 куренів.

 

Важливим ідеологічним підґрунтям цієї боротьби стала затверджена на Конференції праця Й. Позичанюка «Тактика щодо російського народу», підписана пседонімом «Д. Шахай». Вона призначалася для керівників підпілля і не підлягала публікації, оскільки не було одностайної позиції у цьому питанні. До того ж, треба було виробити тактику щодо «власівців», які могли становити загрозу для українського повстанського руху. Виходячи з конкретної політичної ситуації, автор цього політичного меморандуму вважав, що політика стосовно російського народу має бути спрямована передусім на розвал більшовицької московської імперії, основну роль у якому має виконати сам російський народ. Й. Позичанюк був переконаний, що українці повинні спиратися на передумови в російському народі, які можна використати в боротьбі проти більшовизму, в якому бачив корінь антагонізму між українським та російським народами.

 

Сьогодні політичні події засвідчують, що справа не тільки, а може, й зовсім не стільки у більшовизмі, а великою мірою у психології цього народу, на що, зрештою, звертав увагу ще Микола Костомаров у студії «Дві руські народності». Та й сам Позичанюк усвідомлював це, коли писав, що ми не збираємося хрестити з москалями дітей.

 

Простежимо хід його думки: «Досі було так, що наша пропаганда в ліпшому випадку обходила російський народ мовчанкою, лишала зумисне збоку як невиразне визначення. Взагалі ж було навпаки – ставився недвозначний акцент на тім, що нашим ворогом є саме російський народ, що ми боремося проти російського народу, московської, російської культури, російського імперіалізму і т. д. Коли в суті справи це правильно, то в тактичному відношенні, та ще й в цей час, це глупість, всі оті ототожнення російського народу з більшовизмом – нерозсудливі».

 

«Тактика щодо російського народу» – це свого роду меморандум автора дискусії на тему стратегії й тактики українського визвольного руху. Про цю дискусію властиво немає в еміграції жодної документації, коли не брати на увагу пізніших писань підпільних публіцистів і постанов чи рішень підпільних конференцій... З того погляду вартість статті-меморандуму Йосипа Позичанюка прямо унікальна, бо вона, можливо, єдиний свідок цієї дискусії».

 

Варто відзначити позицію Й. Позичанюка і щодо єврейського питання. Він розходився тут із Дмитром Донцовим, який закликав боротися зі «світовим жидівством». Й. Позичанюк заперечував такий погляд: «Треба бути сьогодні немовлям, – писав він, – щоб не розуміти, що, незважаючи ні на які наші традиції в жидівськім питанні, нині з ряду причин треба за всяку ціну відпекатися від антисемітизму. І саме тому, чому треба відпекуватися від найменшої тіні гітлєризму. Бо власний наш нарід розпне або викине тих, хто стає на цю лінію».

 

Правдивість чи помилковість тих або інших суджень як Й. Позичанюка, так і його опонентів, історія, яка так часто змінюється, перевіряє і досі....

 

Йосип Позичанюк загинув у бою 22 грудня 1944 р. П. Дужий, якому вдалося вийти з цього бою живим, так описує цей останній бій, у якому він загинув: «Група з 9-ти осіб, в якій був і автор цих рядків, була атакована карально-репресивним загоном, що налічував близько 300 чекістів, в Юшківському лісі поблизу села Дев’ятники тепер Жидачівського району Львівської області 22 грудня (це було Свято непорочного зачаття Пресв. Діви Марії) 1944 р. Із групи 9-ти підпільників-націоналістів тоді загинули: Йосип Позичанюк-«Шугай» (1913-22.ХІІ.1944), Костянтин Цмоць-«Модест» (10.ІІ.1914-22.ХІІ.1944), Богдан Вільшинський-«Орел» (12.VІІ.1910-22.ХІІ.1944) і четвертий націоналіст-підпільник, прізвища й ближчих даних якого ще не вдалося установити. Всі загиблі поховані на Юшківському кладовищі».

Lem S. Listy… (Автор:Andrij Pavlyšyn)

опубліковано 2 лип. 2016 р., 06:36 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 серп. 2016 р., 03:26 ]

 

Читаю листи СТАНІСЛАВА ЛЕМА, натрапив на цікавий порівняльний аналіз психотипу нацистів і совєтів, та й переклав для загалу (вразливим не читати, текст містить брутальні описи!)

 

Отож, Станіслав Лем у листа до Майкла Кендла, американського перекладача своїх творів англійською мовою, написав з Берліна 6 травня 1977 року:

 

"[...] Властиво, усе те, що слід було би сказати про совєтів, уже багато разів, виразно й докладно сказано, написано й опубліковано. Тут [у Берліні] я, природно, читаю книжки, яких не можу роздобути в Польщі, в т.ч. приватні спогади німців, по яких прокотилася лавина Червоної Армії в році поразки Гітлера, 1945, переважно мемуари з Померанії (Pommern). Нотатки одного лікаря, зрештою, графа, людини віруючої, який пережив оте пекло, бачив усе, на що здатні росіяни, сформовані тією потворною системою, отож, ці спогади були для мене подекуди формулюваннями моїх власних думок і суджень, які я хіба що на папері не зафіксував. Хоча я не бачив нічого з того, що бачив він.

 

Жорстокість німців, які входили до окупованої країни за часів Гітлера, НЕ ПОРІВНЯЛЬНА за своїм досвідом і вшир, і вглиб із совєцькою. Німці – спершу банальності – були методичними, планомірними, дотримувалися наказів знеособленим і взагалі механічним чином; вони вважали себе Вищою Расою, а нас, євреїв, – Ungeziefer, приреченими на винищення паразитами, паразитами НАСТІЛЬКИ підступними, обдарованими такою хуцпою, що ці паразити насмілилися завдяки лобуряцькій мімікрії набути схожості, достоту дивовижної схожості на Людину.

 

Натомість, росіяни були кодлом, яке усвідомлювало свою підлість і ницість безсловесним, глухим, здатним на будь-яку розпоясаність чином; отож, ґвалтуючи 80-річних бабусь, роздаючи смерть від нехоті, побіжно, між іншим, валячи, руйнуючи й нищачи усі ознаки достатку, ладу, цивілізованої заможності, демонструючи в безкорисливості цього нищення чималу Завбачливість, Ініціативу, Увагу, Зосередженість, Напруження Волі – завдяки цьому вони мстилися не лише німцям (врешті, – ІНШИМ!) за те, що німці влаштували було в Росії, а й мстилися усьому світові поза межами своєї в’язниці помстою, найпідлішою з можливих: адже вони обсирали все – жодні тварини не демонструють подібної, так би мовити, ЕКСКРЕМЕНТАЛЬНОЇ ЗАПЕКЛОСТІ, яку демонстрували росіяни, забиваючи й наповнюючи своїми екскрементами розгромлені салони, шпитальні зали, біде, клозети, серучи на книжки, килими, вівтарі; у цьому сранні на увесь світ, який вони тепер МОГЛИ, яка ж це радість! скОпати, стовкти, обісрати, а до всього ще й зґвалтувати й убити (вони ґвалтували жінок після пологів, жінок після важких операцій, ґвалтували жінок, які лежали в калюжах крові, ґвалтували і срали; а крім того вони МУСИЛИ красти наручні годинники, і коли якийсь їхній малий бідачисько-солдафон не мав уже на це шансів серед німців у шпиталі, бо його попередники забрали все, що можна було забрати, він РОЗПЛАКАВСЯ з жалю і водночас вигукував, що коли негайно не дістане НАРУЧНОГО ГОДИННИКА, то застрелить трьох перших стрічних).

 

Якось у Москві, в [19]61 році, я навідався після 12 ночі, приїхавши просто з летовища, до ресторану "ексклюзивного готелю" (на вулиці юрба інших охочих ЗАБАВИ марно добивалася до готельних дверей) – і хоча там ніхто нікого не ґвалтував, не убивав і не обсирав, я бачив ТЕ САМЕ, і це справило на мене незабутнє враження, я назвав їх збожеволілою отарою, позаяк вони не вірять у БОГА, тобто, я бачив людей, яким відтято Вартості, тотально ампутовано етику; це було справді огидне видовисько.

 

Ці історії, ці діагнози відомі, а наша цивілізація чинить, що лиш може, щоб їх приховати, затоптати, поховати, не зауважувати, не зізнаватися в цьому, а якщо не вдасться, то explain away [пояснювати якомога простіше]. Совєтська система, як вияв corruptio optimi pessima [зіпсованості того, що найкраще] de facto є системою плекання усіляких отих рис, на які взагалі здатна спідлена людина. Зрада найближчих, видавання на муки приятелів, брехня на кожному кроці, життя у фальші від колиски до могили, потоптання традиційних вартостей культури й бетонування певних формальних аспектів цієї культури; адже ж ясно, що оте ґвалтування, мордування і обсирання є одним боком монети, а інший її бік – це совєтське пуританство, вікторіанство, "вітчизняність", патріотизм", "комуністична моральність" тощо. Що тут писати, що тут можна додати! І радикальному невіруючому, такому, як я, думка про те, що Бога мабуть і немає, проте сатана МАБУТЬ усе ж є, КОЛИ існують совєти, – ця думка достоту нав'язливо повертається знову й знову.

 

Велетенська наддержава зі сфальшованою ідеологією (ніхто в неї не вірить), зі сфальшованою культурою, музикою, літературою, шкільною освітою, громадським життя – все сфальшоване від A до Z настільки сумлінно, під таким тиском репресій, під таким поліцейським наглядом, що ця думка народжується наче сама собою: КОМУ то все може служити краще, ніж Володареві Мух [Вельзевулові]??? Я знаю, що його немає – і в ПЕВНОМУ сенсі це навіть ще гірше як діагноз, через відсутність Негативного Полюсу Трансцеденції. [...]"

Перекладено за: Lem S. Listy, albo opór materii, Kraków: W-wo Literackie, 2002, s. 261-263.

Михайло Горинь – наріжний камінь у відновленні Незалежності

опубліковано 16 черв. 2016 р., 11:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 черв. 2016 р., 11:19 ]

 

Присвяту "Впади і встань. Хай твій лунає крок" написав Михайло Сорока Михайлові Гориню

 

Михайло Миколайович Горинь народився 17 червня 1930 року,помер 13 січня 2013 року. 26 серпня 1965 року був вперше арештований і засуджений до 6 років в лагерях суворого режиму. За антирадянську пропаганду в лагерях йому змінили три роки в лагері на три роки у Владимірській  тюрмі. 26 серпня 1971 року був звільнений. 3 листопада 1981 року вдруге арештований і засуджений до 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. 2 липня 1987 року помилуваний хоча і не писав клопотання про помилування. 1990 – 1994 роках депутат Верховної Ради.

  

Михайло Горинь був ініціятором і організатором найбільших акцій національного масштабу, кожна з яких ставала кроком до незалежности, до консолідації української нації:

- перепоховання в Києві Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина 19 листопада 1989 року;

- людської вервеці, (ланцюг єднання) між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року (організовував на відтинку від Львівської області до Києва);

- свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990);

- Конгрес національних меншин (Одеса, листопад 1991);

- 50-річчя Української Повстанської армії (14 жовтня 1992);

- ліга партій країн Балто-Чорноморського регіону – «Міжмор'я» (літо 1994);

- 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (літо 1994);

 

Національна безпека та стратегія взаємодії українських сил у світі

Тема національної безпеки, винесена на засідання Української Всесвітньої Координаційної Ради, була предметом дискусій на семінарі журналістів української діаспори. І якщо оратори-журналісти турбувалися про те, що ми втрачаємо інформаційний простір, і наша електронна та друкована продукції витісняється на узбіччя політичного і культурного життя нашого народу, покриваючи всього 15-20% інформаційного простору, – то це удар по національній безпеці України.

 

Якщо єдиний загальноукраїнський простір розривають керівники східних прикордонних областей і підключають до інформаційної мережі Росії, то це загрожує цілісности української нації, отже, національній безпеці України.

 

Якщо в державних інститутах на 8-му році незалежносте панує іноземна мова, то це прояв затяжного процесу повернення скалічених імперським режимом мовлян до джерел духовносте.

 

Якщо офіцерський корпус ЗСУ користується іноземною мовою в управлінні військами, то це складає особливу небезпеку для України.

 

Якщо антидержавні елементи демонстративно знущаються над державними символами, символічно ховають у труні молоду державу і не несуть відповідальносте згідно з законом, то це теж удар по національній безпеці України.

 

Якщо в східному прикордонні розгулюють загони донських козаків і члени Союзу офіцерів, які безперешкодно ведуть антидержавну пропаганду, то це теж загрожує безпеці України.

 

І ці «якщо» можна було б продовжити. Адже заповнення українського інформаційного простору російською низькопробною друкованою і електронною продукцією, зокрема секс- і порновиданнями, які, витіснивши з прилавків добротну українську книжку, журнал чи газету, сьогодні істотно впливають на формування морального обличчя нашої молоді. І не тільки морального.

 

Російські mas-media ведуть цілеспрямовану атаку на політичну свідомість вкраїнського народу, протиставляючи орієнтації держави на Європу концепцію слов'янської єдности під московським скіпетром. Оскільки ми стали свідками й учасниками загальноєвропейських інтеграційних процесів, то чому не створити ближчої нам слов'янської інтеграції, заявляють вони. Ідея слов'янського союзу набирає сьогодні конкретних форм. А в Україні крайні праві політичні угрупування (щоправда, нечисленні) теж стали під слов'янські штандарти. Слов'янський Союз, із-за спини якого виглядає обличчя московського імперіаліста, знаходить в Україні прибічників серед лівих політичних структур, яких мучить ностальгія за усопшим СССР, і тієї верстви українського суспільства, яке, будучи травмованим багатовіковою неволею, сьогодні не уявляє, як можна жити без Москви.

 

Франківський феномен багатовікового раба, для якого рабство стало нормою і своєрідним світоглядом, сьогодні створює напружену політичну ситуацію в Україні і ділить її на дві полярні орієнтації. Саме на поглиблення цих протиріч працюють російські mas-media в Україні, очікуючи значних відсотків від вкладеного у цю справу капіталу. А українська громадськість та державні інститути "мовчки чухають лоби", спостерігаючи за жорстокою інформаційною війною. Можна зі впевненістю сказати, що Україна ще довго програватиме в інформаційному двобої з досвідченим противником Але чи не пора вчитися перемагати?

 

Мусимо визнати, що Росія дуже швидко переорієнтувалася з комуністичної імперської доктрини на традиційну імперську доктрину дожовтневого зразка, не прикриту інтернаціональною фразеологією. Останні роки появилося кілька товстих книжок про можливість реставрації Російської імперії. І на них можна було б не звертати увагу, якби вони не формували і не зміцнювали імперську свідомість російського народу, для якого стан панівної нації став нормою, а крах імперії 1991 року сприймається як особиста трагедія. І це настрій всезагальний. Директор Всеросійського центру вивчення громадської думки Юрій Левада стверджує, що 50% росіян не схвалюють підписаний з Україною договір.

 

Російський геополітик Олександр Дугін у монографії «Основы геополитики», яка появилася на прилавках книжкових крамниць у 1997 році, підводить теоретичну базу під імперськими претензіями Росії. Виявляється, що Україна як держава «не має жодного політичного сенсу. В ній немає ні географічної унікальності, ні етнічної винятковості». Читач не знайде переконливої мотивації цього смертного вироку молодій українській державі, зате аксіоматичними твердженнями переповнений цей шовіністичний гросбух У Дуґіна не викликає сумнівів думка, що «переважна більшість населення належить до російського простору і повинно розглядатися як суб'єкт центрального євразійського етносу, тобто як росіяни в культурному і геополітичному відношенні» (ст. 376).

 

Хочу звернути увагу на те, що дуґінські ідеї великої Росії знаходять відгомін не тільки серед проімперськи настроєних російських діячів. Не так давно депутат Держдуми Алексей Макаров, член демократичної фракції «Яблоко», під час виступу перед учасниками конференції українців Росії в Москві пояснював нашим діаспорним братам, чому пенсії українським громадянам, які зароблені в Росії, повинна виплачувати Україна, а не Росія: «А какое значєніє імєєт виплата пенсій на Севере ілі на Юге?» Репліка з місця, гостра і безкомпромісна: «Не на Югє, а в Українє!»

 

Дугіна хвилює інформація про те, що Україна вживає заходів щодо створення Балто-Чорноморського Союзу як типового санітарного кордону з Росією. Україна для нього зайва структура і не вписується в його геополітичні плани. І не тільки. Вона являє собою серйозну небезпеку для майбутньої імперії. Тому він безапеляційно підсумовує свої роздуми про подальшу долю України. Виходячи з майбутніх геостратегічних планів Росії, «подальше існування унітарної України недопустиме» (ст. 379), оскільки Україна «в існуючих кордонах тотожна страшному ударові по геополітичній безпеці Росії» (ст. 379).

 

За цим категоричним твердженням Дугін подає план «обустройства» України, тобто поділу її на частини. Щось зберегти як автономію, щось ввести до складу Росії як провінцію. Проінформовані люди стверджують, що Дуґін популярний серед діячів верхніх ешелонів влади. І репліка депутата Макарова – лише один із проявів дуґінських поглядів на українсько-російські відносини і їх еволюцію.

 

Алексій Царінний ще одвертіший. Не так давно в одному з московських журналів він опублікував працю «Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола». Вже сама назва трактує Україну як провінцію Росії.

 

Співзвучний назві епіграф книжки та її розділи. Часто вони нагадують висновки, до яких мав би прийти читач. Це своєрідний апокаліпсис української національної ідеї. Чи треба щось додати до думки про долю України, висловлену в епіграфі: «Украинский туман должен рассеяться, и русское солнце взойдет»? Чи трактування ним Віденського, Київського, Луцького братств як суто російських? Або гумільовське розуміння тяглости російського історичного процесу, в якому від Рюрика змінювались лише столиці – Київ – Володимир – Москва – Петербург, але залишалася держава і в ній російський народ?

 

Поява такої літератури в Росії є сигналом для української управлінської та наукової еліти про те, що настав час появи в Україні гострої, принципової полемічної літератури, яка внесла б ясність у теоретичну плутанину трубадурів російського імперіалізму. Ми є свідками гуртування російських «теоретиків» навколо трактування української держави як структури минущої, нав'язаної національній свідомості сучасних українців поляками (Царінний) чи німцями і приреченої стати провінцією відновленої російської імперії.

 

Хто тільки не писав про наш етноґенез, хто не пропонував інсинуації, щоб прикрити ними свої експансіоністські цілі! Тільки ні наша публіцистика, ні наша наука не донесли до свідомості українського народу просту істину: на цій Богом даній багатій землі жив і живе наш народ, який 1 грудня 1991 року заявив і відновив Українську незалежну державу. І перед ним нелегке завдання консолідуватись, пізнавши себе і позбувшися тих стереотипів, які нав'язували нам поневолювачі.

 

Сьогодні етнічна ідентичність взагалі і національна свідомість зокрема відкинута до початку козацьких повстань і вимагає серйозної освітньої, культурної, наукової і організаційної праці для подолання світоглядних і навіть соціально-психологічних відмінностей, нав'язаних завойовниками. Це одне з найважливіших стратегічних завдань. Недарма відомий політичний діяч Італії Гарібальді 150 років тому писав: «Ми створили Італію, тепер мусимо творити італійця». Виявилося, що навіть тоді процес виховання італійця був набагато довший, ніж завоювання незалежности. Перед нами таке ж завдання. Ми повинні виховати українця – як гаранта національної безпеки і незалежности України.

 

Другим важливим фактором (я б назвав його теж стратегічним) є примирення гостро конфліктуючих політичних структур. Це не означає, що ми прагнемо негайно подолати внутрішньонаціональне протистояння, але незалежно від політичних орієнтацій будемо домагатися єдности у таких важливих ділянках суспільного життя як захист національної держави, її незалежности та унітарности, єдність мети як стратегії і різноманіття її досягнення, як тактики – повинні забезпечити поступову реалізацію омріяного народом ідеалу.

 

У наш відповідальний час, коли народ переходить від більшовицького безправ'я до законности, вкрай необхідно працювати над вихованням законопослушности, поваги до Конституції, внутрішньонаціонального миру і злагоди.

 

Шановні учасники зборів! Без-поглиблення і розширення внутрішньореґіональних контактів – освітніх, наукових, мистецьких, господарських – неможливе зближення, самопізнання і виховання «чуття єдиної родини».

 

Проблема консолідації народу залишиться довгоочікуваною мрією.

 

Виступ на річних зборах Української Всесвітньої Координаційної Ради

1-10 of 226