Наші герої – Іван Білий та Адріян Лебедович

НАШІ ГЕРОЇ – ІВАН БІЛИЙ ТА АДРІЯН ЛЕБЕДОВИЧ

Автор: Василь Бородач

Вісник Любачівщини: Вип. 5. Львів, 2001 – 112 стор.

 

Івась Білий походив з присілка Дубині біля Жукова на Чесанівщині, де він жив на господарці свого батька зі своєю дружиною та маленькою донечкою. Тому, що Іван постійно нагадував мені казкового героя з дитячих оповідань, тому я завжди називав Івася Білого «Зоряним хлопчиною». У постаті того на вид непоказного чоловіка крилася природна інтелігенція українського села, яку ми тут постійно обожнюємо та за нею тужимо.

 

В хаті й на господарці у Білих вдержувано порядок прикладної української родини, де на кожному кроці видний був матеріальний баланс та повна господарська самовистарчальність. Пасіка, овочевий сад, добра та чисто вдержувана хата були прикладом для всієї чесанівської округи. Часопис та книжка належали до щоденних потреб родини Білих. Сам Івась був з природи дуже скромний з природним укладом манер своєї поведінки, завжди чисто вбраний та зокрема уважливий до кожного. Брак вищої освіти Івась Білий надолужував самоосвітою. З тим хлопцем ви могли говорити на майже всі теми громадського життя. При тому був він завжди веселий і дуже милий у своїй поведінці.

Івась Білий довго залишався на праці організатора молоді при Українському Допомоговому Комітеті в Чесанові під час німецької окупації Чесанівщини. Зі своїх обов'язків вив'язувався він цілком задовільно. Коли з вибухом війни в червні 1941 р. німці зайняли східні галицькі землі, а втікачі поголовно залишили Чесанівщину та відійшли до своїх рідних сіл і міст, тоді Іван Білий став тереновим провідником ОУН на чесанівську округу.

 

Хоча ніхто в цілій Чесанівщині того призначення Іванового офіційно не проголошував, а однак від найменшої дитини до старої бабуні на цілій Чесанівщині знали, що після відходу Омеляна Грабця на Схід – Іван Білий має рішальне своє слово в усіх проблемах, що торкалися організаційного порядку земель Чесанівщини. І тому на Івася Білого глядять люди українських сіл Чесанівщини з повним респектом, довір'ям і своєрідною гордістю.

 

Ішло полями тепле літо 1942 р. Біля Нового Села у «Великому Лісі» відбувався масовий окружний з'їзд теренової сітки ОУН Чесанівсько-Любачівського округи. Івась Білий промовляв тоді на цих зборах про вагу технічної підготовки оборони. Слухаючи його простих і речевих слів, я був приємно заскочений його основним знанням потреб терену та його простою запальною мовою. І покинувши ці збори, я зачав ще більше вірити в незламність української людини на Чесанівщині, що мала тоді людей непересічної міри. Мені ще й досі здається, що ми всі тоді там стояли заблизько біля цих людей, які стали репрезентантами української революції, і тому не завжди ми мали змогу правильно оцінювати їх вартість.

 

День 6 грудня 1943 р. був у Чесанові безсніжним і сонячним. Ми всі завзято працювали в канцелярії Допомогового Комітету в приміщеннях будинку Філії Товариства «Просвіта». Десь біля шостої години вечора Івась Білий покинув канцелярію Комітету. Він попрощався з нами звичайним поздоровленням. Крізь вікно вже з вулиці він кинув мені свій солодкий усміх і, сівши на своє колесо, від'їхав у сторону Дубинів. Я не знав тоді, що Іванів прощальний усміх є його останнім усміхом для мене в його житті. За кілька хвилин після від'їзду Іван напоровся на вулиці в Чесанові на засідку польських бандитів, які закололи його на смерть.

 

Зойкнула з болю ціла Чесанівщина, бо з її рядів ворог вирвав передчасно людину непересічних спосібностей. Багатолюдні похоронні обряди, що відбулися опісля, доказували про сердечний жаль усіх з приводу цієї невіджалованої втрати.

 

Адріяна Лебедовича знало останнє покоління української Чесанівщини як активного та завзятого революціонера та підпільника. Він уродженець села Гораєць біля Чесанова, син знаного громадського діяча тих земель, учителя Григорія Лебедовича. Після смерті своєї матері Адріян провадить із своїм батьком тверде спартанське життя. Своєю життєрадістю та вродженою рухливістю, ще за часів польської займанщини, Адріян не тішився окремою симпатією польської адміністраційної влади.

 

В хаті Лебедовичів культивовано постійно патріотичне виховання, а сама родина Лебедовичів належала до старих українських родів із знаним та загально шанованим громадським стажем.

 

По своєму батькові Адріян Лебедович одідичив вартісну рису свого характеру, а саме: вміння відчути та зрозуміти душу українського села. Завдяки своїй вродженій рухливості та незвичайному організаційному хистові Адріян Лебедович охоплює організаційно всю молодь не лише свого рідного села, але він стоїть постійно в контакті зі зорганізованими клітинами молоді всієї округи. Адріян належить до відважних і хоробрих підпільників. Під час німецької окупації Чесанівщини Адріян увесь свій час присвячує для організування вишкільних військових курсів. Магазинування (складування) зброї, перегляд боєздатності Чесанівської округи – це довірене завдання Адріяна останніх літ його життя.

 

Вже наприкінці 1943 р. було виразно видно, що ворог приготовляє для населення земель Чесанівщини свої тяжкі та нищівні удари. Місцеві та окружні проводи ОУН приготовляються на всякі евентуальності. У частих зустрічах головно обговорюють ситуацію. Випадки дня приносили з собою все нові проблеми, що їх треба було вміло майструвати. Цілу зиму 1943 р. ціла зорганізована Чесанівщина постійно турбувалася про запаси поживи, бо стелився для цих земель тяжкий час борсання з тяжким і дуже жорстоким ворогом.

 

День 11-го лютого 1944 р. був одним із тих зимових днів, від яких можна було сподіватися всякого. На лісах лежали завальні сніги, а краса зимової природи таки манила до подиву та життя. Глибокі лісові бори шептали виразні слова сили, що виявляла себе в невгнутій поставі української людини того часу. В містечку Горинці на цей день була назначена окружна

відправа відпоручників Любачівської і Чесанівської округ. Залізничним шляхом Рава-Руська – Ярослав від кількох тижнів котився зі Сходу заламаний німецький фронт. Ще в дні 9 лютого 1944 р. на залізничній станції в Горинці пристанув якийсь панцирний німецький потяг, що мав у своєму складі теж і частини якоїсь мадярської обсади. Знаючи про це, Адріян їде окружними лісовими дорогами, щоб прибути своєчасно на зустріч. Його охорона – Гриць і Омелян Козій, узброєні на всякий випадок.

 

Оминаючи горинецький залізничний двірець, (фурманка Адріяна) напорюються на німецьку стежу. Задержавши сані, німці проводять обшук і знаходять у всіх зброю, а це в той макабричний час означало смерть. Адріяна та обох братів Козіїв німці на місті приарештовують і доставляють на залізничний двірець у Горинці. Комендант транспорту – німець. Нашептаний польськими «баншуцами» – фольксдойчами, дає наказ розстріляти всіх арештованих. Адріяна Лебедовича та обох братів Козіїв ставлять під мур стаційного будинку і там їх розстрілюють.

 

Щойно в квітні 1944 р. гораєцькі хлопці потайки відкопали могили своїх друзів, і їх тлінні останки перевезено на гораєцький цвинтар, де на самі Зелені Свята відбувся величавий похорон постріляних. Рік пізніше, дня 6 квітня 1945 р. в часі поголовної масакри українського населення села Гораєць із рук якогось виродка з Руди Ружанецької гине теж і батько Адріяна, дир. Григорій Лебедович, а з ним і 130 інших невинних жителів того села, в цьому малолітні діти та жінки.

 

Івась Білий і Адріян Лебедович – це лиш два яскраві приклади революційного доросту українського західного пограниччя. Вони погибли в переддень лобового наступу ворога на незайманість наших земель. Їх місце

на фронтах оборони гідно зайняли опісля: Комарі, Шиманські, Грабці, Мачаї і сотні інших відважних героїчних хлопців нашого села, засвідчуючи своїм життям бажання нашого народу жити вільно на своїй батьківській землі. Маю глибоке почуття людської пошани та обожнення до людської свідомої жертви життя за великі цілі нашого народу. В цій-то трагіці наших жертв лежить наша надія на успіх.