Ви до нас по свободу, а ми вас у тюрму (автор: Довганич Омелян)

опубліковано 27 черв. 2012 р., 05:02 Степан Гринчишин

Автор: Омелян Довганич, кандидат історичних наук

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №259

Уже відомо, що закарпатці, які в 19391941 рр. нелегально перейшли радянський кордон, були засуджені за це на три роки виправно-трудових таборів, а 19 листопада 1942 р. амністовані у зв'язку з тим, що на території СРСР почала формуватися чехословацька військова частина.

 

Як цей процес проходив, видно з документів, що їх автор даної статті разом з П. Поповичем та В. Керечанином вивчали у військово-історичному архіві в Празі, розшукуючи прізвища загиблих у роки війни краян для обласної Книги пам'яті. Зокрема, були переглянуті матеріали чехословацької військової місії в СРСР, яку очолював Г. Піка. Відбита в них робота проходила ще до прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР про амністію закарпатців. Так, 13 лютого 1942 року згаданий Г. Піка писав у листі до генерала Панфілова, уповноваженого по формуванню чехословацької військової частини: «Більшість цих чехословацьких громадян (йдеться про підкарпатських русинів, як записано в документі, – О. Д.) покинула свій край тому, що вони були проти окупації саме цієї частини республіки Угорщиною і хочуть із зброєю в руках виразити свій протест проти ненависних окупантів. Значна частина з них служила у чехословацькій армії, і вони могли б бути досить цінним елементом з воєнної і моральної точки зору в чехословацькій військовій частині, яка формується. Ці громадяни покинули свій край після вимушеної Мюнхенської угоди і Віденського арбітражу, в більшості випадків нелегально, без документів (не маючи іншої можливості), деякі, можливо, з посвідченнями особи, виданими місцевими угорськими органами... За одержаними нами відомостями (конкретність яких місія не може перевірити), на території СРСР перебуває декілька тисяч чехословацьких громадян із Підкарпатської Русі». В листі наводиться список радянських таборів і приблизні цифри закарпатців, які тоді перебували в них.

 

В іншому листі, від 22 листопада 1942 р. вказувалося: «Уже на початку квітня народний комісаріат закордонних справ повідомив чехословацькому послу, що питання про підкарпатських русинів принципово вирішено позитивно і що лише його технічне проведення трохи затримає направлення добровольців в чехословацьку військову частину. Таку ж відповідь одержав міністр національної оборони генерал Інгр від заступника наркома закордонних справ п. Вишинського і від народного комісара п. Молотова, який передав це своє рішення генералу Інгру через п. Соболева в Москві».

 

Так почалися пошуки закарпатців у різних таборах і направлення їх у Бузулук.

 

У листі від 11 квітня 1942 р. називаються такі прізвища:

з Івдельтабору Свердловської області: Токач, Поп, Попович, Красняник, Вегеш;

з Княж Погосттабору: Райчинець, Лазар;

з Каргопольського табору, с. Єрцево Архангельської області: Половка, Дибич, Гурняк, Лизанець;

з Воркутатабору: Іванчулинець, Юрчук, Маслей, Попадинець, Курах, Шелевер, Маркуш, Бринзей;

з Кулойського табору Архангельської області: Бесага, Маркуш.

 

За даними, наведеними в листі від 23 квітня 1942 р., в Печортаборі – с. Абез, Комі АРСР у першому відділенні перебували Іван Філіп, Василь Конепуд, Іван Ковач, Василь Віщак; в управлінні табором значилися Іван Могорита, Михайло Могіш. Василь Ковач, але із них звільнено лише троє чоловік.

 

Той же лист засвідчує, що підкарпатські русини були і в Сорокському таборі – м. Біломорськ у Карелії, Унженському – станція Сухобезводна Горьковської області та у Златоустівській тюрмі Челябінської області.

 

Ще в одному листі від 11 липня 1942 р. названо багато закарпатців. Зокрема, тут вказувалося, що у таборі Абез, Комі АРСР у 6-му відділенні були: Гужвай, Антоній, Бежинець, Гаджега, Галушка, Бабинець, Варваринець, Скиба, Дочинець. У санмістечку табору – Криванич, Маровді, Кочіш, Варга, Качур. У І відділенні – Чехмар, Гельбич, Вішак, Криванич Петро, Голубка Василь, Гаврилко; у 21 відділенні – Бажута, Калабішка; у 20 відділенні – Шішак Василь (Великий Березний), Комар Юрій (Хуст); у 13 відділенні – Бундзяк Степан (Волове), Перинець Дмитро (Буковець), Гичка Андрій (Річка), Головка, Форос Василь, Герман Василь (Торунь).

 

Але у цій справі були і затримки, про що йдеться в інших листах Г. Піки до чехословацького посла у Москві. Так, у кінці січня 1942 р. з Північнозалізничного табору, с. Княж-Погост, Комі АРСР було звільнено 9 закарпатців, серед них – Звонар Володимир, Чорногорський Федір, Шелевер Іван, Хміль Йосип. Усі вони бажали вступити у чехословацьку військову частину, але чомусь в останню хвилину були затримані, документи від них були відібрані. У листі містилося прохання, аби їх звільнили й направили в Бузулук.

 

Подібне викладалося в листі від 28 травня 1942 р. Г. Піка повідомляв: ті, хто прибув із Дзвінського табору, м. Вельськ Архангельської області, розповідають, що керівництво табору не відпускає амністованих чехословацьких громадян (закарпатців), бо там не вистачає робітників. Начальник табору відкидає прохання про звільнення, мотивуючи це тим, що вони не є чехословацькими громадянами, оскільки нелегально перейшли кордон в СРСР і за радянськими законами є особами без державного громадянства.

 

У листі до Молотова начальник військової місії просив звільнити з табору громадянина Цапа та ще 6 чоловік, направивши їх у Бузулук. 14 вересня 1942 р. Іван Цупанич сам писав листа у чехословацьке посольство в Москві, аби відпустили його в Бузулук. А перебував він у таборі с. Кожва, Комі АРСР. Знайдено в архіві й такого листа, до якого прикладений список з 22 чоловік, їх не відпускали з таборів, бо були записані як громадяни Угорщини. Це, зокрема, колишні «студенти» Хустської гімназії Іван Могорита, Митрофан Іваняс, Іван Токач, Василь Поп, Василь Попович, Маслей, Федурцьо, Бринзей, Василь Вальо, вчителі – Іван Ковач, Юрій Брусо, Михайло Попадинець, Юрій Маркуш, Андрій Вайнагій, Михайло Чулей, Василь Антоній, студенти університету – Василь Ковач, Михайло Могіш та інші.

 

Можна би назвати ще деякі листи, в яких Г. Піка просив уповноваженого по формуванню чехословацької військової частини, аби той сприяв відправленню в Бузулук закарпатців, які бажають добровільно влитися в ряди цієї частини. Але доцільніше, напевно, надрукувати повний документ, у якому йдеться про колишніх жителів села Широкий Луг Тячівського району, що одними з перших записалися добровольцями.

 

«ЧЕХОСЛОВАЦЬКА ВІЙСЬКОВА МІСІЯ (п. МАЙОР ПЕРНІКАРЖ). БУЗУЛУК, КУЙБИШЕВ.

17 грудня 1942 р.

РАПОРТ

15 грудня прибуло в Бузулук десять чехословацьких новобранців з Востуртабору, місцем управління якого є місто Дауда, північніше Свердловська. Вони були звільнені на підставі протоколу від 19 листопада 1942 р. (напевно, мова йде про Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 листопада 1942 р. «Про амністію втікачам з Угорщини, карпаторосам, українцям і словакам, які до розчленування Чехословаччини мали чехословацьке громадянство».— О. Д.), і привіз їх радянський оперуповноважений. Перед дорогою вони були одягнуті в новий ватяний одяг і старі черевики, білизни не одержали. На дорогу їм було видано хліб і сухий пайок (мука і крупи), який у дорозі був неїстивний, окрім хліба. На п'ятий день вони доїхали до Чкалова, де радянські супроводжуючі і начальник транспорту дозволили їм доступ до їдальні. За словами начальника, ці десять чоловік з'їли 101 (сто один) обід. Група прибула до нас у дуже поганому стані внаслідок недоїдання. Ми надали їм після попереднього огляду 14 днів на відпочинок і харчування. Ця група поділяється на три частини, які я докладно описую, тому що вони є одними з перших наших громадян з Підкарпатської Русі.

І

У серпні 1940 р. 33 громадяни з села Широкий Луг Тячівського округу на Підкарпатській Русі з ЧСР домовилися, щоб уникнути трудової і військової повинності в Угорщині, втекти через кордон в СРСР. Переходові кордону передував триденний похід через Карпати. Всі 33 особи під керівництвом 43-річного Василя Танчинця дійшли щасливо через Трустури і полонини до першого радянського села. Там вони були затримані 27 серпня 1940 р. і відвезені в Надвірну. Потім звідси з великим транспортом були відправлені в тюрму в Станіславі (Івано-Франківськ). Там вони зустрілися ще з 60 іншими підкарпатськими русинами. Після проведення допитів від групи з 33 чоловік були відокремлені Танчинець Іван, Павлюк Василь і Кус Василь. Було це приблизно 1 травня 1940 р. З цього моменту про їх долю нічого не відомо.

 

Інші 30 осіб здійснили потім довгий шлях через тюрму в Кам'янець-Подільському і через 5 тижнів опинилися у Верхньому Уральську у великій в'язниці. Там їм було просто сказано, що кожний із них був засуджений на три роки у виправно-трудові табори. Там помер Алексій Юра. З цієї тюрми велика група в'язнів була етапована в тюрму Магнітогорська. Там помер Філіп Степан. Там їх стали розподіляти по кілька чоловік у трудові табори. Як вони дізналися пізніше, більшість із них через Свердловськ потрапила в місто Дауду, яке було центром Востуртабору. Там через деякий час зустрілися. В лікарні у Свердловську помер Філіп Іван. До Дауди не доїхали Танчинець Михайло і Танчинець Андрій Юрійович. З того часу про їх долю нічого не відомо. З Дауди приблизно 19 грудня 1942 р. були вивезені у невідомому напрямку Танчинець Андрій і Буржо Василь, і дальша їх доля також невідома. В околиці Дауди померло ще 15 чоловік. Більшість із них померло під подагри, дизентерії, тифу і запалення легенів. Вони поховані в Дауді-Сенч, де є величезні спільні могили. Що вони пережили в таборі, не хочуть згадувати. У нас перебуває пан полковник Свобода, який з ними розмовляв.

 

Повний список цих 33 громадян з Широкого Лугу такий:

Танчинець Василь, Шелемба Іван, Шелемба Іван Петрович, Шпілька Дмитро, Повокба Іван, Мідянка Михайло, Добрай Іван, Греш Андрій. Ці вісім чоловік прибуло в наш підрозділ у Бузулук.

 

Руснак Василь, Сойма Андрій, Половка Василь, Бердар Василь, Філіп Василь, Греш Іван, Греш Тома, Греш Федір, Філіп Юрій, Шелемба Михайло, Шпілька Василь, Шпілька Степан, Шпілька Іван, Шпілька Федір, Поковба Юрій – померли у Дауді та його околицях.

 

Філіп Степан помер у Магнітогорську; Філіп Іван – у Свердловську; Алексій Юрій помер у Верхньому Уральську; Танчинець Іван, Павлюк Василь і Кус Василь вивезені зі Станіслава; Танчинець Василь Михайлович, Танчинець Андрій Юрійович вивезені з Магнітогорська; Танчинець Василь Андрійович, Боршош Василь вивезені з Дауди.

 

Згадані 8 чоловік, які до нас прибули, виснажені не лише фізично, а й душевно. Вони просто отупіли. Не пам'ятають дат, ні подробиць. Можливо, їх стан поліпшиться, і я подам більш докладну інформацію.

 

ІІ

У той же день і тим же транспортом до нас у Бузулук прибув 19-річний Бембило Іван із Синевирської Поляни біля Волового на Підкарпатській Русі В той транспорт він потрапив тому, що також був у Востуртаборі, але в колонії малолітніх, де їх було 500. Його доля повна пригод. 31 березня 1940 р він на той час 16-річний, домовився зі своїм товаришем 15-річним Михайлом Подберецьким і Михайлом Черничком, що втечуть за кордон, бо вимушені були проходити угорську передвійськову підготовку. На лижах вони досягли першого радянського села, де були затримані. Потім через тюрму в Стрию потрапили у Полтаву, де за перехід кордону були засуджені на 3 роки. Звідти вони потрапили у виправну колонію для молоді у Верхатарі, північніше Свердловська. Куди подівались Подберецький і Черничко, наш Бембило не знає.

 

III

Десятим у цьому транспорті прибув до нас 40-річний Індра Ярослав із Заходу. Він у листопаді 1940 р. утік із Бруншвіка в Німеччині, де був на роботі. Спочатку перебував дома у матері, а потім через Словаччину і Підкарпатську Русь перейшов кордон в СРСР. Був засуджений також на три роки і також потрапив у Востуртабір у Дауді. Там довго хворів і стверджує, що в лікарні щоденно вмирало від 15 до 17 чоловік.

Штабс-капітан Якуб Коутни.