Вибирай – стукач або Красноярський край (автор: Деревецький Ярослав)

опубліковано 24 січ. 2012 р., 23:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 січ. 2012 р., 23:42 ]
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №296.

Автор: Деревецький Ярослав Іванович, народився 12 грудня 1929 р.

в селі Мокряни Великі Мостиського району Львівської області, українець, греко-католик.

Сотні разів я замислювався над тим, якою страшною була більшовицька ненависть до простого народу. Як катували і гнобили фізично, морально людей, переважно невинних. Це я звідав на власному прикладі. Ми, односельчани – Деревецький Я. І. (1929 р. н.), Пилип'як В. М. (1929 р. н.), Антонів М. І. (1928 р. н.), Муха Д. А. (1927 р. н.), Лучко М. М. (1930 р. н.). Палій І. М. (1929 р. н.), Міляковська Р. М. (1930 р. н.), Антощак К. Г. (1927 р. н.) були засуджені фактично за ніщо. У грудні 1946 р. Катерина Антощак, яка вчилася у школі в Судовій Вишні, поїхала в Мокряни до батьків за продуктами. У неділю вона повернулась. Йдучи сільською дорогою, знайшла листівку. Було холодно, зима. Вона цю листівку поклала в кишеню. У понеділок під час перерви дала нам прочитати цю листівку. Муха прочитав її вголос і повернув дівчині. Закінчилася перерва і ми пішли в клас. Катря поклала листівку в «Краткий курс ВКП(б)» і забула про неї. У лютому 1947 р. дівчина знову пішла у Мокряни. В цей час у селі була облава; як у нас називали «червона мітла». Затримали Катерину, знайшли у неї листівку, заарештували. А згодом і нас усіх.

За те, що ми прочитали антисовєтську листівку, присудили всім у сумі 43 років ув'язнення. Скільки здоров'я знищено, покалічено нам життя.

Мене заарештували в неділю. Був я тоді в селі. Зі мною взяли Михайла Лучка а перед тим – Антоніва, Муху, Міляковську, Палій.

Били безбожно. До таких катувань могли вдаватись тільки більшовики-нелюди, які не вірили у Бога. За 4 діб я нічого не їв і не пив, а спав може 3-4 години. Слідчі мінялися, питали одно і те ж. 20 березня провели очну ставку з Антощак, а пізніше з Мухою. Товариша я не міг впізнати, бо на обличчі він був чорний як земля. 20 квітня 1947 р. нас відправили до Дрогобича. Почалися нові допити, тортури. Дізнався я, що таке карцер і бокс. Потрапив туди за те, що слідчий казав говорити правду, а я правду говорив, але ця щира моя правда була не такою, яку хотів він почути.

Через два місяці – суд. Ми відмовились від попередніх показань, і заявили, що невинні. Нас повернули знову на слідство, заборонили нам передачі.

Кинули мене в камеру, де було так багато людей, що і яблучку ніде було упасти Почалися нові знущання. Описати все неможливо Нарешті заявили про закінчення слідства. І раптом увечері викликають на «допрос». Вели мене, як я зрозумі, через усю тюрму. Завели до кабінету, і я налякався. Тут нікого нема, а на столі – чого тільки душа забажає. Я став біля дверей. Черговий поруч. Стояли з хвилин 5. Заходить у цивільному, такий вгодований як бугай чолов'яга, і каже мені: «Угощайтесь». Я відмовився. Потім він щось довго писав, а я мовчки сидів на прикованій табуретці. Пізніше він підняв голову і почав мене розпитувати про людей, яких начебто постріляли бандерівці. Я ж про них нічого не знав. Після цього він мені сказав: «Завтра тебе поведуть до суду, я домовлюсь – тебе звільнять, а ти раз у тиждень будеш приходити до Судової Вишні у КГБ і розповідати, що тебе будуть питати». Я категорично відкинув цю пропозицію. Але кагебіст наполягав, повторив тричі те ж саме. Побачив, що силити мене до зради не вдається, викликав підручних катюг. Вони мене так побили, що в камеру завели наглядачі, під руки. Наступного дня виволокли на суд і дали 5 років ув'язнення. Після суду вивезли до Стрия, потім до Львова. Там, у корпусах пересилки, не було місця і близько тисячі в'язнів загнали в подвір'я, огорожене колючим дротом. Під голим небом нас тримали два тижні (холод, голод, дощ). Після цього перевели в 11-й етапний корпус і на початку жовтня 1947 р. завантажили у вагони (телятники) і повезли у Красноярський край, станція Решоти, п/я 235/1. Їхали два місяці. Коли минули Москву, не стало хліба. Дали нам по дві невеличкі купки сухарів аж до Новосибірська. Потім видавали тільки один сухарик на добу. У вагонах було дуже холодно. За час «подорожі» у вагоні померло 25 чоловік.

Коли доставили на місце, дали місяць карантину: люди були сильно виснажені. Після карантину погнали на лісоповал. Мені ледве виповнилося 18 років. Сніг 1-1,5 метра, мороз близько 400. Їжа – 750 г баланди, 20 г вівсяної каші, 850 г хліба. Я недовго ходив на роботу, бо захворів жовтухою. Вийшовши з лікарні та був направлений у напівстаціонар. Весна, літо, страшенний голод. Люди вмирали як мухи. У свої 20 років при середньому зрості я важив 36 кг. У цей важкий час мені подав руку допомоги земляк зі Львова Іван Ілліч Іваницький, який працював завідуючим хліборізкою. Я після хвороби був днювальним. Стоячи в черзі за хлібом, розмовляли між собою, перекинулися кількома українськими словами. Коли підійшла черга, Іваницький сказав. «Земляче, зайди-но сюди». Я дуже здивувався, що він мене до себе кличе. Пішов. Іван Ілліч розпитав мене, за що я сиджу, чи вже довго тут, чи є зі мною наші хлопці? Я йому все розповів. Кожного дня Іваницький давав мені зайвих 2 буханки хліба, яким я ділився зі своїми земляками.

1950 р. мені видали перепустку, стало трохи легше.

Звільнився 20 березня 1952 р. Приїхав у м. Канськ, отримав паспорт і поїхав до сестри в Кемеровську обл. м. Прокопієвськ, куди її вивезли. Побув у неї два тижні і поїхав на Батьківщину. Не дуже солодким застав я життя і тут. Моя мама жила у брата, молодший брат переховувався. У 1949 р. нашу господарку зруйнували.

Мені у прописці відмовили. Сказали поселитися за 101 км від обласного міста.

У 1953 р. нарешті сконав люципер. У той час я був у Дніпродзержинську, думав, що там влаштуюсь на роботу. Цей березневий день запам’ятався на все життя. Пригадую, їхав я у трамваї. Пасажирів було небагато, водій оголосив, що помер Сталін. Люди так гірко заплакали, що я аж здивувався, невже вони такі несвідомі. Були тут старі, інваліди. Я не втримався і голосно вимовив: «Слава Богу, одного ката менше стало». На мене як накинулися, думав поб'ють. На ходу вискочив з трамвая і втік.

З Дніпродзержинська поїхав у Миколаївську область у с. Іванівка Баштанського району. Працював сезон, заробив пшениці, трохи грошей, привіз додому і віддав мамі.

Коли оголосили амністію, мені поміняли паспорт. І я подався до Львова на роботу. Працював водієм трамваю 13 років, потім – на заводах велосипедів та кінескопів. Пізніше перейшов у торгівлю продавцем і заступником завмага. Начальником відділу кадрів плодоовочторгу була Дірябіна, яка наполегливо добивалася мого звільнення з роботи, бо я був суджений. Доводилося стати робітником (формально), а виконувати попередню роботу. Після цього перейшов у Залізничний гастрономторг заввідділом у магазин № 261. Працював також експедитором Львівської міжрайонної універсальної заготзбутбази аж до виходу на пенсію.