Сталіністи хотіли Україну позбавити майбутнього (автор: Бурак Іван)

опубліковано 25 трав. 2012 р., 00:18 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №279

Автор: Бурак Іван Павлович, народився 25 серпня 1928 р. у с. Полюхів Великий

Золочівського району Львівської області, українець,

греко-католик, безпартійний, заарештований в 1948 р., звільнений в 1955 р.

 

У 1948 р. я поступив у Львівський державний університет на юридичний факультет. Переважно всі молоді західноукраїнські студенти були зв'язані з визвольною боротьбою нашого народу. Тому органи МГБ таємно стежили за кожним. В 1948-1949 рр. проведено масові арешти студентської молоді, причиною цих арештів було вбивство Галана (на мою думку, підготовлене органами МГБ). Сталіністи взяли курс на те, щоб Україну позбавити в майбутньому патріотично-свідомої інтелігенції.

14 жовтня 1948 р. я поїхав у село Полтву (Глинянський р-н) на престольне свято Покрови до родичів. У селі стояв гарнізон війська МГБ. Начальник гарнізону капітан Ларін затримав мене на вулиці і завів у будинок, де знаходився гарнізон. На другий день вранці під конвоєм мене відправили у Глинянське МГБ. В цей день з Полтви вивезли 18 арештованих селян.

Перші допити пройшли в Глинянах. Начальником МГБ був тоді майор Широков. Мене звинуватили в тому, що я приїхав у село агітувати молодь в ОУН. Після коротких допитів за висновком органів МГБ мене відправили до Львова в тюрму на Лонцького (головний вхід у тюрму був з вулиці Сталіна), де почалися знову допити. Мою справу довірили слідчому майору Лаптєву, котрий на першому ж допиті бив мене руків'ям пістолета в шию й живіт, потім закликав собі на допомогу слідчого з сусіднього кабінету, який мене копав.

Через три дні мене передали іншому слідчому, який добивався, щоб я сказав, кого приймав в ОУН і назвав прізвища. Через 7 місяців слідства мені зробили очну ставку з Галиною Смик з с. Полтви, котра сказала: «Ти признайся, буде тобі легше». Більше вона нічого тоді не говорила, але ці слова стали підставою для звинувачення. Свідків і доказів ніяких більше не було. Мене судив військовий трибунал Прикарпатського військового округу. Вирок – 25 років позбавлення волі.

Після суду привезли мене в тюрму на вул. Чапаєва, звідти на пересильний пункт. Десь через місяць нас заштовхали у товарні вагони і повезли в Казахстан, опинився я в селищі Рудник. Це було 1949 р., а в 1952 р. мене перевели в селище Кенгір. Там, у таборі, знаходилось до 12 тис. політв'язнів. Табір був обгороджений кам'яною стіною, товщиною 60 см, висотою 2,5 м. Через кожні 150 м стояли сторожеві вишки, на яких стояли солдати військ МВД з автоматами. Табір поділявся на зони. У 1-му «лагпункті» знаходились жінки. Їх було близько 5 тис. Далі знаходився господарський двір, до якого підведено залізничну колію. Там знаходилися продуктові склади і пекарня. За господарським двором містився 2-й «лагпункт», де тримали чоловіків, а далі 3-й «лагпункт» – теж чоловічий. На його території була тюрма, де сиділи політв'язні за доносами стукачів.

У таборі було запроваджено дуже строгий режим. Всі політв'язні носили 4 номери на своєму одягу. На вікнах бараків були грати. Кожний вечір проходила перевірка в'язнів. Двері на ніч закривалися.

Посилки могли одержувати тільки ті, хто виконував план. Посилки тих, хто не виконував плану, продавали табірному начальству. Листи можна було писати два рази на рік. Умови праці були надзвичайно важкі (будівництво греблі і збагачувальної фабрики по переробці мідної руди велося ручною працею за допомогою лома, тачки і лопати). Харчування було дуже скупе, а ті, що не виконували плану, одержували ще менше.

Після смерті Сталіна і розстрілу Берії життя в політичних концтаборах майже не поліпшилось. Це стало причиною «сабантуя», який розпочався 16 травня 1954 р. Після вечері в'язні 3-го «лагпункту» оголосили страйк. Для цього потрібно було всім об'єднатися. Вночі почали ламати загорожу до 2-го лагпункту. Щоб злучитися з жіночою зоною, потрібно було перейти господарську зону. Але вночі в цю зону ввели війська МВД. Деякі чоловіки, що встигли перейти, залишились у жіночій зоні. Вранці в жіночу зону ввели війська МВД і вимагали, щоб усі політв'язні вийшли на роботу. Але ми поставили свої умови: по-перше, зняти грати з вікон бараків, не зачиняти бараки на ніч; по-друге, вільно вести листування з родичами і не забирати посилок; по-трете, у вихідні дні вільно ходити по табору, зробити між зонами переходи. Нам пообіцяли виконати наші вимоги. Ми повірили і в цей день вийшли всі на роботу. Повернувшись з роботи, ми побачили, що нас обманули. Переходи між зонами, які ми зробили вночі, були замуровані. На три метри по обидві сторони огорожі оголосили вогневими зонами. Це нас обурило ще більше.

Другий раз ми розбивали проходи між зонами під обстрілом кулемета. Серед нас були поранені. Тоді ми зі сторони, де стріляв кулемет, зробили заслону зі столів їдальні. В цьому місці ми не змогли пробитися до 2-го «лагпункту», тоді група в'язнів відійшла від заслону на 30 м, де невдовзі зробила прохід у 2-гу зону. В господарському дворі ж військ не було, і ми разом підійшли до стіни жіночого «лагпункту», де потрібно було зробити діру. Рейкою пробили стіну і почали переходити в жіночу зону. У цей час відкрилися ворота господарської зони і ввійшли солдати з автоматами, які відкрили огонь по в'язнях. В'язні почали розбігатися: одні верталися назад, інші перейшли в жіночу зону. Військові зайняли господарський двір. Ніч пройшла спокійно, а вранці ми дізналися, що військовими було вбито 50 в'язнів, яких на самоскидах вивезли за зону.

Вранці в'язні згрупувалися під господарською частиною і вимагали вивести війська з господарської зони. Під натиском в'язнів солдат із зони вивели. Нарешті ми з'єдналися. Були звільнені всі в'язні, які знаходилися в тюрмі. Тоді було створено табірний комітет для переговорів з начальством і наведення порядку у самому таборі. Головою комітету обрали звільненого з табірної тюрми Кузнецова Миколу Івановича, полковника-фронтовика (судженого за ст. 58-1 б). До комітету входило 16 політв'язнів.

Комітет поставив вимогу – викликати представника від ЦК КПРС для розбору цих подій. Приїхала комісія з Москви, але не з ЦК, як ми вимагали, а від генерального прокурора Руденка і від міністерства внутрішніх справ. По радіо зачитали звернення комісії, в якому й не згадувалося про наші вимоги.

Комітет змусив комісію розпочати переговори. Комітет висунув конкретні вимоги:

1. Повернути задержані листи та посилки;

2. Доставити для в'язнів деякі продукти харчування;

3. Притягнути до відповідальності винних у розстрілі в'язнів;

4. Повідомити про події в ЦК КПРС;

5. Почати перегляд справ усіх політв'язнів.

Переговори тривали близько 2 тижнів. Конкретної відповіді комісія не дала. Начальник ГУЛАГу І. Долгих пообіцяв по радіо, що всі просьби і заяви будуть розглядатися, винні у розстрілі будуть притягнуті до відповідальності. Але ми тим обіцянкам не вірили і продовжували страйк. Незабаром нам припинили подачу електроенергії. Харчі закінчувалися, і ми опинилися в голодній блокаді. Зв'язку із зовнішнім світом не було. Для інформації населення використовували летючого «змія», який виносив листівки за зону. На великому шарі написали: «Просимо – приїзду ЦК КПРС». Шар піднявся в повітря, але солдати його розстріляли.

Ще коли була електроенергія, один естонець-радіотехнік змайстрував радіопередавач, за допомогою якого ми передавали повідомлення про події в таборі.

В середині табору почали будувати укріплення, з арматури робили списи, з сірки майстрували взривні прилади. Так велася підготовка до самооборони. Чергували цілодобово.

Жінки з картону зробили рупори і зверталися до солдатів з такими словами: «Тут ваші брати і сестри, тут ваші матері і батьки. В кого ви збираєтеся стріляти?» Звернення до солдатів велося різними мовами. В одну ніч по залізниці на платформах доставили три танки і привезли підкріплення. Над ранком 26 червня танки, стріляючи по бараках, в'їхали в наші зони. Ми вибігали надвір, де між бараками сновигали танки. Лунали поодинокі постріли. Помічаючи великі скупчення людей, танкісти на великій швидкості наїжджали на них і душили гусеницями. Під танки потрапляли переважно жінки і дівчата.

При вході до бараку на моїх очах було вбито Пришляка Мар'яна та Рака Зиновія з Кам'янко-Бузького району. Майор Біляєв наганом добивав поранених в'язнів. Танки кружляли і кружляли, заганяючи всіх у бараки. Після цього військові оточили кожен барак окремо і виводили в'язнів під автоматами з табору в степ.

В 2-му і 3-му лагпункті в'язні не давалися вивести з бараків. Солдати кидали димові шашки через вікна, їх старалися викинути назад або накривали мокрими коцами. В степу всіх нас тримали під дулами кулеметів, чекали табірного начальства, яке прибуло з нашими документами. Почалося сортування – одних направо, інших наліво. Пізніше повели до вагонів.

Мене з групою 120 чоловік посадили в «столипінський» вагон і завезли в Оренбурзьку область в місто Соль-Ілецьк, де знаходилась так звана катеринівська тюрма. В камері усе було зроблено з бетону, навіть стіл з табуретками були забетоновані до підлоги. Ліжко піднімалося до стіни і закривалося на замок. Спати можна було лише 6 год. Дозволяли писати тільки одного листа в рік. Там мені зачитали вирок: «Рік закритої тюрми», – а за страйк в Кенгірі додали ще.

Через 4 місяці мене привезли до Львова в тюрму на Лонцького. Почався новий перегляд моєї справи. 27 січня 1955 р. мене звільнили. Вийшло так, нібито я 8 років сидів у Львівській тюрмі.