Солдатик-москалик підскочив і вдарив її в обличчя (автор: Когут Богдан)

опубліковано 29 трав. 2012 р., 23:32 Степан Гринчишин

Солдатик-москалик підскочив і вдарив її в обличчя

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №310

Записав Богдан Когут зі слів Ганни Прокопівни Когут матері Ярослава.

Когут Ярослав Йосипович, народився 24 квітня 1929 р. в с. Конюхи Козівського району Тернопільської області, українець, греко-католик, воїн УПА, член ОУН, заарештований у 1949р., звільнений у 1957р.

Було літо 1949 р. Закінчувалися жнива. «Стрибки» не відважувались ходити уночі селом, а начальник районного НКВД Спинко вже кілька днів не показувався з Козови. Панувало тривожне затишшя.

Цю ніч Славко ночував удома. Спав тривожно. Від Гімзюка, провідника боївки «Батька», останніми днями не було жодних доручень. Встав засвіт, умив лице холодною водою, щось нашвидку перекусив і, загородами, подався у напрямку Буди. Мав заплановану зустріч у лісі ще з двома хлопцями. Місце було заздалегідь умовлене. Зброю зоставив у лісі, в Дохниній Долині. Перейшов через «Коропатнянів Рів» (широкий і плоский вибалок) і увійшов в ліс. Крокував краєм лісу в напрямку Корсова. На душі було нудно, гнітило якесь химерне передчуття. У лісі без зброї в руках відчував безпорадність. Благословлялося на день. Славко поквапцем йшов далі...

Його схопили зненацька, накинувшись з-за корчів. Сіпнувся, але дарма, бо був у сталевих «обіймах» двох дебелих енкаведистів. З корчів без галасу висипало ще з десяток солдатів з автоматами напоготові. «Засідка!» Ще встиг ствердити до того, як його, ударивши чимсь твердим у потилицю, звалили на землю... Прийшов до пам'яті, коли вже пеленали мотуззям впоперек. Спутали ноги, – впоралися. Славка поклали долілиць і закурили. Мовчки.

Під'їхала фіра, запряжена парою коней. Славка підняли за мотуззя, кинули через полудрабок на віз, притрусили соломою, щоб не було видно, коли повезуть через село. Три москалики конвоювали його, решта учасників засідки зосталися на узліссі.

Фіра завернула на стрімкий заїзд Городецьких (по-вуличному «Гродзь») і зупинилася на подвір'ї. Брама зачинилася – з дороги нічого не видно. Славка підняли з воза (знов за мотуззя), занесли і вкинули до ями, в якій господарі перетримували взимку бараболю. І усе робили мовчки. В ямі-пивниці темно, зимно. Немилосердно пекло тіло від перев'язаних і загнутих ніг. Скільки минуло часу, не знав. Єдине мав бажання, щоб його розв'язали.

Зняли перев'язі аж коли стемніло і завели до хати «Гродзя» на допити. У другому кінці хати через сіни світилося, там також когось допитували. Господарів тим часом вигнали з хати, і вони ночували у сусідів. Славко відразу здогадався, що у сусідній світлиці когось «обробляли» відомими чекістськими методами. Прислухався і виразно чув: «Не знаю! Я не знаю!!!» – То був голос Йосифа Сінгалевича («Шарги»). Він не стогнав, не кричав, лишень цідив крізь зуби: «Ні-і!»

Славко теж терпів мовчки. Впертий від природи – не потребував керуватися «геройською» поставою при тортурах. Як у нас жартома кажуть, «затявся, як російський карабін» і мовчав. Не відповідав, бо й запитань не чув: «К каму на встрєчу тарапілса?! Где аружіє спрятал? Сдай –пайдьош дамой!»І били. Били, пріли від втоми, відпочивали. «Работалі».

Селянські сини, Йосиф Сінгалевич і Славко Когут, виховані на засадах здорової громадської опінії, керувалися в даній ситуації більше відчуттям стиду перед людьми, ніж правилами дотримання конспірації, якщо би не витримали. Хто їх «всипав» – здогадалися відразу. То був той, котрого взяли на тиждень раніше. Отже, стежки знали, бо й «Шаргу» взяли...

Після трьох діб безперервних допитів хлопці були побиті-скатовані і спухлі. Сорочки на них перетворилися в панцери, бо були просякнуті їх власною кров'ю, що так і засихала на тілі. (Ці просякнуті кров'ю сорочки, що засихали на тілі, Славко і Йосиф передали додому.)

Вдома второпали відразу, що Славка схопили на Корсові. Вже третій син потрапив до рук москалів. Четвертий ще служив «кадрову» в Кенігсбергу. Що мусіло діятись у серцях батька і матері при втраті чергового сина. Цього ми вже ніколи не дізнаємося. Батько, як завше, мовчав. Ходив по пустому подвір'ю, никав, ніби щось загубив, – не міг ні за що взятися. Знову, як то в скрутний час буває, на голову насувалися невтішні спогади про попередні пережиті роки: «Італійський фронт, в лавах УГА, таки в тому мундирі і комісьних черевиках, що вернувся з «австрійської». Чортківська офензива, – чергове поранення... Переховали добрі люди. Бригідки, Пикуличі – польська неволя. Сталося чудо, бо тоді вижив. Вернувся на повоєнні злидні».

У 1926 р. народився синочок Степан. Того ж року прийшов до хати фронтовий колега з с. Козівки, в супроводі Отаманчука з с. Ценева: «...Ти хлоп свій, войсковий! Складеш присягу!» Присягнув... В 1930-му – «пацифікація» і арешт на підставі доносу про приналежність до УВО. Відбув, вижив. А тепер із штирох синів – трьох вже втрачено. А як їх важко було вигодувати по войні! Поставити на ноги, навчити й припильнувати. Чи не забагато на одне життя? Біда!.. Коли я вже відпічну від того всього?!

Мати забувала, де що положила. На бляті в баняку кипіла вода, а вона ніяк не могла пригадати, що мала туди всипати, аби зварити їсти. «Йосиф, що ж то буде? Що будемо робили?» Він подивився на жінку запаленілими очима... Чи він її бачив? Чи чув, що вона казала? Змовчав, відвернувся і пішов, як тятий батогом пес, ніби він в усьому винен.

Ганка Будзінська по сусідству зайшла від городів і гукнула: «Гандзю! Нині твого забирають до Козови! Йди-но щось передай!» І зникла, аби її хто не побачив, не почув. «Йосиф! Та обізвися! Порадь, що передати! Може би яку сорочку...». Він мовчав. В хаті вже не було нічого гідного. «Контингенти», «поставки», цього року вже «колхоз». А за перших двох вже все зрабував судовий виконавець. Натерла бараболі, затрясла мукою з жорен, напекла пляцків. Ще знайшла три яйці (бо й курей вже не було), зварила, завернула те все в ганчірку і побігла на Кут...

Стояла на Гродзьовому заїзді перед запертою брамою. Чекала. Брама відчинилася, з подвір'я вийшов молодий солдатик, – «вінтофка» шилом-багнетом наперед. Оглянувся і підступив до матері. Серце у ній затіпалося і заніміло. «Вон з дарогі!» – закричав. Але вона вже зауважила в глибині подвір'я фіру, а на ній фірмана з батогом. «Там він, мій син! Може би я, пане?..» То була лишень мить, вона не домовила. Риженький, сіменкуватий солдатик-москалик підскочив і вдарив її в обличчя. Вогнем обпекло, в очах потьмарилося. Але не відступила ні на крок. Не могла відступити, там її син. Солдат підняв шафт «вінтофкі»: «Вон, вєдьма! Старая б... Каму гаварят?!» і з розмаху вдарив кольбою в груди. Впала, вузлик розв'язався, зварені яйця покотилися по заїзді. Їх догнав і помісив солдат. Тепер він з люттю топтав розкидані пляцки. Заболіло-запекло під грудьми: «Не поїсть синочок, ой, не поїсть!» Відсунулася вбік, бо солдатик замірився копнути її кирзяком. По заїзду майнула фіра, піднялася курява і зникло усе за викрутом. Солдат зник, стихло.

Пробувала встати: оперлася на руки і зойкнула від гострого болю – рука була зломана. Звелася на ноги, підняла ганчірку (в котрій принесла синові поїсти), обмотала нею зломану руку і глянула ще раз на свої потоптані пожитки. А навколо – ні душі. Притиснула зламану руку до грудей і пошкандибала додому. «Рука зламана – не зможу тепер ніц робити! Що ж то буде?!» – бідкалася по дорозі.

Горем прибита жінка із галицького села на Тернопільщині. Прожила до тої пори 54 роки, виховала шестеро дітей: п'ятеро своїх і пасерба від першої жінки чоловіка. Її щойно ударив зайда-шмаркач, що прибув сюди із дикого Сходу. Солдат-чужинець опинився тут з волі більшовицьких вождів-загарбників. Він здійснював на практиці їх людиноненависницьку доктрину. Він не міг інакше діяти, бо в генах мав комплекс відчуття попередніх віків орди-народу. То не червона зірка на кашкеті винна; тут душа прогнила від поколінь і серце від віків камінне. Такий собі «гомо совєтікус».

Жінка-мати – представниця народу, вихованого на ґрунті моральних засад, взаємного пошанівку.

… Руку направила Швайчиха, і вона зрослася. Перестало боліти і ніби й забулося. Їжа для сина тоді?.. Минулося і призабулося, як гоїться всяка колись жива рана. Та мати чекає синочків, поки вони живі. Й мертвих чекатиме, поки сама жива.

Тільки удар по лиці... Мати усе жаліється сусідкам при зустрічі, що її болить постійно. Відчуває огидний дотик руки ворога. Пашить, ятриться рана образи. Не може відмити лиця від болючого тавра. З тим лягає до сну вечором і встає ранком. Гнівить Господа Святого, бо не дотримує його заповіді всепрощення.

Зневага розтеклася по тілі, залягла гадиною у серці...

Мати помре. Зранена душа з гріхом непрощеної кривди стане перед Престолом Всевишнього на Суд...Боже Великий! Прости їй!

Ходімо ж на цвинтарі, до могил наших багатостраждальних матерів. Набираймося там сили, правди і наснаги, бо тільки в Материному серці це усе знайдемо! У вічно живому Серці.