Смотри, какие бандеровки! Ты им срок даешь, а они смеются

опубліковано 1 черв. 2012 р., 05:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 черв. 2012 р., 01:41 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №331

Сподарик (Вовчук) Ольга Василівна, народилася у 1928 р. в с. Рудники Миколаївського району Львівської області, українка, греко-католичка, член ОУН, селянка, заарештована 7 лютого 1948 р., звільнена у 1956 р.

Нам, дівчатам, які були в УПА, доводилось виконувати різну роботу. Ми прали повстанцям одяг, заготовляли бинти і медикаменти, збирали продукти. Безпосереднього зв'язку із партизанами ми не мали. Все робилося потайки, і хлопці самі знаходили нас, якщо їм була потрібна якась допомога. Мене вони знали під псевдом «Заграва».

Одного разу повстанці прийшли в Рудники за продуктами. Тоді ж в село наскочили енкаведисти. Зав'язалася перестрілка. Ворогів було дуже багато, тому хлопці почали відходити до лісу. Але втекти нікому з них не вдалось: більшовики покосили їх з кулемета. Розправившись із повстанцями, енкаведисти взялися за нас, зв'язкових. Я втекла у сусідську хату, але один із енкаведистів мене помітив, вбіг за мною слідом, притулив пістолета мені до чола і почав репетувати: «Ты тоже бандеровка! Расстреляю

На щастя, енкаведисти спішили кудись і незабаром залишили село.

Не раз доводилося ризикувати життям. Пам'ятаю, у 1948 р. я привела партизанів у село Болоню. Інша зв'язкова повела їх далі, а я залишилася в її хаті ночувати. Аж тут облава! Що робити? Я залізла на піч межи хазяйські діти, та й там сиділа. Понишпоривши по господарці, облавці пішли. А я зриваюся та й біжу відразу додому. Заходжу до лісу, а там засідка. «Кто такая? Откуда и куда идешь?» посипались несподівані запитання. Я перелякалася, але тут же взяла себе в руки і говорю, що носила кутю родичам, бо в нас такий звичай на святий вечір, а тепер от вертаюся додому в Рудники. Енкаведисти збираються і йдуть разом зі мною. Дорогою матюкалися, різні паскудства виговорювали, але мене не чіпали. Так я з ними дійшла аж до свого села. Тут наші дороги розійшлися; я побігла додому, а вони пішли далі.

Про мою участь в ОУН і УПА ніхто з чужих не знав, а видала мене Льонка Сподарик, наша ж таки зв'язкова. Заарештували мене 7 лютого 1948 р. в Рудниках. Ніч я пересиділа в пивниці на чиємусь подвір'ї, а зранку фірою повезли до Миколаєва. Отут мені довелось пройти крізь усі страхіття. Але хоч як мене мордували, я вирішила ні до чого не признаватись. Енкаведисти хотіли вивідати, кого із повстанців я знаю, яку подавала їм допомогу, вимагали назвати імена інших зв'язкових. Я нікого не видала, хоч знала багатьох. Тепер уже всіх не пам'ятаю, назву лише декількох: «Вовк» (Теодозій Герасимів), «Гаврило» (Давидяк), «Голубчик» (Вітульський), «Залізняк» (Степан Петрів), «Ромашка» (Ганна Кончаківська) – все це наші, рудницькі люди.

Били мене за кожним словом, ногами копали, мучили, як хотіли. Слідчий Гузаєв один раз так вдарив мене по шиї кантом руки, що вона тут же спухла. Потім поставили мене на цілу ніч біля розпашілого п'єца і не давали пити. Я прошу, молю тої води, хоч краплину, а ніхто не дає. Нарешті один із енкаведистів приніс графин із водою, але не встигла я його до уст притулити, як він вдарив по ньому. Графин вилетів з моїх рук і розбився.

Щось із два тижні тривало слідство. Приведуть з камери темної, вологої, де лишень щурі бігають, до кабінету слідчого, а там уже сидить катюга, чекає на тебе. Ой, чи ж то раз він мене так копав, що я на землю падала без пам'яті. Нарешті дали підписати протокол і відправили мене в Дрогобич на дослідування, бо я ні в чому себе винною не визнала.

В Дрогобичі почалось все спочатку: били, знущалися, обзивали негідними словами. А потім посадили в підвал. Вже лютий був, холодно. Сніг на нас через вікно сиплеться мерзнемо.

Зі мною була одна дівчина зі Східниці Віра Дмитришин. З нею ми просиділи в цій пивниці 7 днів. Я ще хоч блузку грубшу мала, а вона лишень суконочку тоненьку. Нарешті ми не витримали і оголосили голодівку, після чого нас забрали в загальну камеру. Знову почали на допити викликати, бити, глумитися.

З Дрогобича перевели в Стрий. Справу мою відправили в Москву, і я 8 місяців просиділа, чекаючи вироку. На допити уже не викликали. В камері нас було 15 дівчат, ми говорили, сміялись так ніби на волі. В дверях була «кормушка», через яку нам подавали їсти. Не раз таке давали, що годі було до рота взяти, а часом й нічого. Кожен день виводили на прогулянку. Як когось вели в цей час коридором, то нам наказували ставати лицем до стіни, щоб ми не могли бачити, хто саме йде.

Коло нашої камери була камера смертників. Декотрі дівчата знали азбуку Морзе і перестукувались із тими хлопцями. Раз чуємо брязкіт ключів відкривають ту камеру. Один із тих хлопців підійшов до наших дверей і сказав тихенько, що їх забирають назовсім, а куди, він і сам, певно не знав. Мабуть їх розстріляли.

Через 8 місяців викликали нас на суд. Зачитали вироки: в основному засуджували на 10 років, але були такі дівчата, що й по 25 отримали. Ми як почули той присуд, усміхалися, казали суддям «спасибо». Я не знаю, чи то Бог так давав, щоб не перейматися, щоб не переживати, але ми чомусь були впевнені, що не будемо стільки сидіти. Кагебісти злостились й шипіли на нас крізь зуби: «Смотри, какие бандеровки! Ты им срок даешь, а они смеются, да еще благодарят».

Після суду забрали до Львова в пересильну тюрму, де тримали близько місяця. Був вересень 1949 р., коли нас в «чорному вороні» привезли на вокзал. Там загнали у вагони. У нашому вагоні було понад 50 дівчат і жінок. Давали таку їжу, що інколи доводилось її викидати. Дуже хотілося пити, і ми злизували сніг із замерзлих вікон.

Коли привезли в Казахстан, протримали ще два тижні в карантинному бараці. Потім відвели у лазню, де позабирали всі зайві речі, залишили тільки те, що було на нас.

Почалося табірне життя. Працювали спочатку в зоні: сніг відгортали, ходили на склад овочі перебирати. У таборі було 10 бараків, в яких ми розміщалися побригадно. Хоч серед нас були люди різних національностей, проте кожен горнувся до свого: українці до українців, росіяни до росіян і т. д. Були з нами латишки, литовки, полячки, естонки і навіть корейки. Сварок не пам'ятаю – всі жили мирно.

Табірне життя тут, у Балхаші, як і в інших таборах, не відрізнялось різноманітністю: з роботи бігли відразу в їдальню, потім милися і – в барак. Потім перевірка – нас перераховували, відтак лягали спати. І так – з дня на день.

Поступово нас почали брати на цегельний завод вантажити цеглу, також випалювати її в спеціальних печах. На роботу возили машинами з високими бортами та ще три наглядачі завжди стояли над нами. Нічого, крім неба над собою, ми не могли бачити. Конвоїри були різні: одні непогані, ставилися до нас по-людськи, а були й люті, як пси.

Деякі бригади пішки ходили на роботу. Якщо їх супроводжували лихі наглядачі, то гнали нещасних жінок снігами, немов худобу. А взимку одягнуті у фуфайки, ватяні штани та ще й у валянках величезних мусили вони бігти 3 км: ні зупинитися, ні заговорити, ні навіть убік глянути не можна. За кожен непослух карали карцером.

На цегельному заводі робота брудна, тяжка, та ще й небезпечна. Там я зламала ногу. На нашій зміні завалився підсад з цеглою. Я ледве встигла вбік відскочити, але невдало – підвернула ногу. Завезли у лікарню, а там виявили перелом. Наклали шину, але ногу добре не склали, то досі травма нагадує мені ті давні часи. Коли виписали з лікарні, працювала у підсобному господарстві, де вирощували огірки й помідори в теплицях.

Отак ми і жили. Нічого, крім роботи, не знали. Правда, деколи дівчата готували вистави. Серед в'язнів були артистки, то вони керували аматорським гуртком. Пам'ятаю, на виставу «Запорожець за Дунаєм» зібралося багато навіть вільнонайманих. Шапки козацькі з хусток робили, а сорочки дівчата самі вишивали.

Вільнонаймані спочатку до нас ставилися насторожено, бо начальство їм втовкмачувало що ми «вороги народу». Згодом вони переконалися, що наші дівчата спокійні, роботящі, пострадали безневинно, і вже нас не цуралися.

У неділю на роботу не гнали. Співали переважно духовних пісень, відправляли Службу Божу. З обов'язками священика справлялася черниця зі Львова.

На Різдвяні свята чи на Великдень збирались всі в бараці, складалися на святковий обід чи вечерю, застеляли стіл і святкували: Спочатку за це нас переслідували, але потім побачили, що в цьому звичаї нічого лихого немає і вже не чіпали. Правда, багато в чому це від охорони залежало: були такі конвоїри, що все одно придирались, хоч і начальство не перечило.

Взимку і весною 1953 р. ми працювали на пилорамі. Одного разу конвой наказав зупинити роботу. Нас вивезли з цеху і оголосили про смерть Сталіна. Деякі росіянки плакали, а ми раділи і сподівалися на швидке визволення. Та ще немало нам довелося пережити, поки прийшло те визволення. Не всі його дочекалися.

Померла наша подруга Нуся (прізвища не пам'ятаю) з Тернопільщини. Вона хворіла туберкульозом. Потім машина з жінками, які їхали на роботу, зірвалася у прірву: п'ятеро загинуло, решту покалічилась. Одна литовка потрапила у дробилку для каміння. Поки побачили і відключили мотор, то її затовкло на смерть.

Звільняти нас почали аж 1956 р. Приїхала комісія з Москви, стали гортати наші справи. Ми до останнього дня нічого не знали. Та ще й залякували нас без кінця. Був у нас оперуповноважений КГБ Шульга, який постійно викликав до себе, допитував, намагався вивідати, чи нема в нас якоїсь підпільної організації.

Після звільнення я приїхала відразу до батьків. Спочатку працювала на власному господарстві. Хотіла влаштуватися на цементний завод, але начальник відділу кадрів почав крутити. Я зрозуміла, чому так ставиться до мене. Пішла до колгоспу в польову бригаду.

Зараз уже на пенсії. Радію з того, що народ наш пробудився, що традиції і свята відроджуються. Стає з колін наша Україна.