Синку, страдаємо за Україну (автор: Лаврів Петро)

опубліковано 21 бер. 2012 р., 04:15 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ № 316

Автор: Лаврів Петро Іванович, народився 13 березня 1923 р.

в с. Раків Долинського району Івано-Франківської області,

українець, греко-католик

Народився я у селянській сім'ї Івана й Уляни Лаврових (дівоче прізвище мами Каблак). У рідному селі закінчив 6 класів народної школи, в Долинській «Рідній школі» – 7-м класів, 6 років учився в гімназії. Три перші роки доїжджав до Стрийської гімназії залізницею: вставав о 4-й ранку, ішов 5,5 км пішки до залізничної зупинки, їхав годину потягом і повертався додому о 4-ій пополудні. За Польщі в Стрию існували різні українські гімназіальні класи. Українську літературу в нас викладав проф. Тадей Залеський. На лектуру – домашнє читання – задавав він у 2-ій гімназіальній (8-ий рік навчання) «Бояриню» Лесі Українки, «Сотниківну» Б. Лепкого, «Зруйноване гніздо» А. Кащенка У класі читали Франкового «Івана Вишенського». З нього «Тадзьо», так кликали учні поза очі професора, вдовбував у голови «бдуноватих хвопчиськів», так називав він нас:

І яке ти право маєш, черепино недобита,

Про своє спасіння дбати там, де гине міліон?

З приходом більшовиків у 1939 р. з українських класів організували окрему українську чоловічу гімназію, яку після Нового 1940 р. з'єднали з дівочою гімназією «Рідної школи» у совітську десятирічку. Уроки релігії відмінили ще в жовтні 1939 р. Тоді ж із гімназії вивезли релігійну бібліотеку і спалили її десь за містом. Катехит Йосип Мартинків, почувши про знищення 1033 книжок, помер від інфаркту. Ми, його учні, незважаючи на заборону, перед заняттями і після них маніфестаційно в класі молилися. Недозволена молитва гуртувала колектив.

Під час німецької окупації я вчився в VII і VIII класах гімназії. Мешкав у бурсі, де панував режим XVII–XVIII ст. Українську літературу викладав Іван Боднарук. Він напучував нас: «Забудеш латину й греку, але як маєш забути рідну мову й культуру, краще я тебе сьогодні поховаю». Шевченкову спадщину ми вивчали півроку, по 4 години на тиждень. Мусили знати кожен твір, критику А. Єнсена (шведського славіста, автора монографії «Геній України») й С. Єфремова.

Скінчивши гімназію, я рік студіював геодезію. Коли в березні 1944 р. совітська армія вела бої в Тернополі, я пішов у Бескиди. До ОУН прийняли мене в квітні 1944 р. без перевірки й випробувань. Для ідеологічного вишколу членів нижчих проводів потрібні були студенти або гімназисти, активісти товариства «Просвіта» (під час німецької окупації вона продовжувала свою діяльність під назвою «Українське освітнє товариство»).

До переходу фронту працював я у першому районі Долинського повіту Станіславівської області. Керівник суспільно-політичної реферантури районного проводу ОУН «Карий» (Андрій Рибчак зі Сваричева), «Німий» (з Надієва) і я щовечора скликали в одному зі сіл району (Рахиня, Надіїв, Раків, Креховичі, Сваричів, Струтини, Нижній і Вижній) або в самій Долині сходини членів і симпатиків ОУН та проводили з ними бесіди про політичне становище, на теми історії, географії, літератури, культури, програми ОУН (націократія) тощо.

23 травня у церквах відправлено панахиди за упокій душ Є. Коновальця і С. Петлюри, в читальнях проведено урочисті збори й ушановано їхню пам'ять. Байдужих не було, але бідніші селяни горнулися до підпілля і УПА більше, ніж багаті. Коли більшовики, після повернення, оголосили мобілізацію до Червоної Армії, то пішло декілька синів і зятів багачів. Боялися за майно. Середняки і незаможні подалися в ліси або переховувалися вдома. Воєнкомати з НКВД і НКГБ щодня виїздили на облави, зловлених необмундированими гнали на передову, а хто втікав, стріляли. Після кожної облави по селах ховали вбитих.

Проводом першого району Долинщини керував «Орленко» з братом-близнюком «Черником» (Зборики з Долини). Обидва були користолюбцями, розпусниками, вимагали вигід, боролися за кар'єру. Коли загинув високоідейний провідник «Іскра» (Олександр Куприянів з Тисова під Болеховом), його місце, тоді вже «надрайонного» зайняв «Орленко». Побачивши безрезультатність боротьби, він зв'язався з МГБ, скликав сходини середньошкільників і навів на них чекістів. Зрадою купив собі чин офіцера й працював у Дрогобицькому районному відділі МГБ – КГБ. До матері в Долину приїздив рідко, перед вечором утікав з рідного міста. Що трапилося з «Черником», ніхто не знає. Можливо їх обидвох завербувало НКВД перед утечею в червні 1941 р.

Подібно зрадив ОУН і український нарід надрайонний провідник Калущини Магас До весни 1945 р. цим повітом керував «Артем» (Володимир Калиній зі Сваричева, 1924 р. н.). Це був дуже здібний хлопець. У 1940 р. він здав матеріал за VIII клас середньої школи й із VII класу «перескочив» у IX. З 1941 р. працював у підпіллі. Загинув геройською смертю, нагороджений УГВР хрестом Заслуги. В УПА загинув також його брат, батьків вивезли на Урал.

З Влодком Калинієм я познайомився восени 1940 р., коли вчився в Долинській середній школі. Тоді я мешкав у родини Гірняків, які до вересня 1939 р. працювали сторожами, прибиральниками в народній школі товариства «Рідна школа». Десь узимку 1940 р. мої господарі отримали листа з-за Сяну від учителя Антона Савича Стефанишина. Писав він про смерть активного в Долинському повіті члена ОУН і в'язня польського концтабору «Береза Картузька» Ярослава Горбового В 1940 р. на якійсь львівській вулиці його впізнав знайомий єврей-комуніст і доніс в НКВД. Горбового арештували. В казематах він не витримав тортур і заломився. Енкаведисти використали Горбового, щоб закинути за Сян, де він загинув у лабетах гестапо.

Антін Стефанишин у 1918-20 рр. був четарем УГА. Коли повернувся з Великої України до Долини, польська влада не дозволила йому працювати. Злидні штовхнули його в ряди КПЗУ. У 1928 р. він їздив до Харкова і вів переговори з урядом УССР про допомогу Галичині, коли вона повстане проти польських окупантів. Харківський уряд погоджувався допомогти з умовою, що після перемоги повстання Західну Україну прилучать до Совєтського Союзу. Галицькі політики хотіли жити самостійно. У 1934 р. ще раз післали А. Стефанишина на Східну Україну. Коли він у Києві зайшов до знайомих, вони перелякалися. Крадькома дібралися до Дніпра, човном від'їхали від міста й порадили йому чимдуж утікати, щоби не потрапити в кігті ГПУ. На Збручі його впіймали польські прикордонники й суд покарав 28 добами арешту за перехід кордону.

Повернувшись до Долини, А Стефанишин написав чимало статей про голод і репресії на Східній Україні. В одній він навів почуті за Збручем слова:

«На хаті серп і молот,

У хаті нужда й голод,

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні».

Жив він скромно. Після смерті батьків мусив утримувати молодшу від нього сестру. Треба було завалити стару хату та із ще доброго матеріалу звести нову. Не вистачало грошей. Учитель «Рідної школи» отримував менше від учителів державних шкіл. Писав також вірші, оповідання й повісті, але редакції або зовсім не платили, або гонорари були жалюгідні. Коли сотник УГА Дмитро Паліїв почав творити партію «Фронт національної єдності» (ФНЄ), то на Долинщині її активістами стали А. Стефанишин і помічник адвоката Луцева (прихильник Української Радикальної Соціалістичної Партії) Михайло Паращій з Ціневи під Рожнятовом.

Будучи гімназистом, я часто відвідував колишнього керівника нашого VII класу А. Стефанишина. Коли в повітрі вже пахло війною, я пішки пішов до дружнього учителя і ми задумалися над нашою долею: хто нас визволить із лядського ярма. Стефанишин боявся казематів ГПУ і, як тільки почув, що Червона Армія перейшла Збруч (1939 р.); разом з оборонцем Степана Бандери на Варшавському процесі, після вбивства польського міністра внутрішніх справ і творця концтабору в Березі-Картузькій Пєрацького, адвокатом Володимиром Горбовим подався за Сян.

У 1941 – 1944 рр. А. Стефанишин працював заступником окружного коменданта української поліції в Калуші, одружився з Теодосією Мельничук і з нею та близнятами в 1944 р. утік знову на захід.

З віршів А. Стефанишина, які друкував під псевдонімом Антін Вартовий, широкого розповсюдження набула «Пісня націоналістів»:

Ми не дамо катувати народу

І нести загладу прадідній землі...

Орли степові бунтарського роду. Полум'ям на прапорах наші кличі:

 

Рефрен: Порив безмежний за волю, життя Веде нас гуртом до двобою,

До бою, палкі молодечі серця,

Бо доля Вкраїни горою!

 

Крила розгорнем, заграють мускули,

І маки червоні кругом зацвітуть,  

Степу тамбори і бубни гуцулів

Нам радісні вісті кругом понесуть.

 

Рефрен: Порив безмежний...

 

Ми наче сонце розіб'ємо хмари,

Залізного Ґонти завзяті брати,

Ми носії безпощадної кари,

Тікайте, всі зайди, тікайте, кати!

 

Рефрен: Порив безмежний...

Музику до «Пісні націоналістів» написав Микола Бігун. Композитор Ярославенко написав мелодію до «Гімну луговиків» на слова А. Вартового («Луг» – молодіжна пожежно-спортивна організація на західних землях України в 30-их рр.). Збірку поезій А. Вартового «Кличе дзвін» видало ще в 1926 р. видавництво «Нова доба».

Найкращий твір А. Вартового – п'єса «У сумерках віків» про заснування міста Долини в передхристиянські часи. Шкода, що під час війни пропала повість «Бронзи», подібна до роману польського письменника Болеслава Пруса «Фараон». В ній земляк поета Богдана Кравціва (народженого також у Долині) описав боротьбу єгиптян проти гіксів, яка тривала 300 літ (аналогія зрозуміла!) й закінчилася визволенням Єгипту.

Крім А Стефанишина, у Долинській «Рідній школі» працювали колишній сотник УГА, математик Михайло Гром'як і учасник визвольних змагань 1917-1920 рр., директор Лука Сич. Обидва в 1944 р. потрапили в кігті совєтської розвідки. Кажуть, що Луку Сича розстріляли десь під Долиною. Восени 1939 р. він був учасником Народних Зборів у Львові і їздив до Сталіна просити, щоб Західну Україну приєднали до УРСР. Під час відступу совєтських військ перед німецькою навалою його мало що не розстріляв начальник Долинського відділу народної освіти, де тоді працював Л. Сич. З липня 1941 р. наш колишній директор разом з мадярським генералом проголосили в Долині самостійність Галичини. Гонведи не знали, що німці включать край до складу окупаційного генерал-губернаторства. Вдова директора, за національністю чешка, виховала восьмеро сиріт в українському дусі. Луку Сича я бачив востаннє 4 липня 1941 р в сімейному колі.

У Стрийській гімназії вчилося чотири брати Бандери: Степан, Олекса, Василь і Богдан. Щоправда, останній іспиту зрілості в 1940 р. не здавав. У березні до дирекції приходили енкаведисти й питали про нього. Дізнавшись про тих «добродіїв», Богдан передав мною деякі речі до Тростянця (10 км від мого Ракова), де парохом був його батько, а сам утік на Закарпаття. В травні 1941 р. о. Андрія Бандеру з двома незамужніми дочками вивезли з села. Богдана («Митаря») зустрічав я не раз у товаристві «Роберта» в потязі Станіславів – Стрий і в його стрия, посадника міста Стрия, де я помагав вивчати латину дочці його (стриєвій) Ірці. Мене тоді до ОУН не агітували. Я гриз мови й математику, підбичовував інших.

Коли в 1941 – 1942 рр. в гімназії почалися сварки між прихильниками С. Бандери й А. Мельника, директор Євген Форостина (помер у Чікаго в 1972 р.) викинув з нашого VII класу Володимира Буричка (бандерівця) і з VIII класу Дозя Тимкова (мельниківця). Теодосіеві дозволили пізніше здавати «матуру», але він двічі провалився. Може добув матеральне свідоцтво пізніше на еміграції. 

Буричко був зв'язаний з підпіллям ОУН ще за Польщі. У жовтні 1938 р. він утік з нашого II класу й брав участь у демонстрації на підтримку Карпатської України. Тоді його вперше виключив із гімназії директор Адамський. Він замкнув вихідні двері гімназії на ключ і, ходячи по українських класах, перевіряв присутність. Після другого виключення Буричко повністю посвятився підпільній праці. В нашому класі його завдання виконував Остап Витвицький з Витвиці під Гошевом. Він у травні 1944 р. разом зі мною й іншими товаришами з нашого класу й бурси, де ми мешкали й виховувалися в патріотичному дусі під проводом настоятеля о. Народняка (мельниківець), здав матуру й записався на медицину. Закінчив тільки перший курс. 

У 1952 р. в Саранському лагпункті Піщаного табору ГУЛАГу МВД я зустрівся з його братом Богданом Витивицьким. Він розповів мені, що перед моїм приїздом там був Остап. Брати дружили, й ніхто не підозрював, що вони рідні. Остап на слідстві назвав себе Іваном Столяром з Холмщини. На «очній ставці» з батьком і братом Євгеном, яких також арештували, відмовився від них, як незнайомих. З Сарані етапом завезли його до Норильська. Там після суду над керівниками повстання, в якому він брав активну участь, занімів і не говорив. З таборів КГБ запроторило його до психіатричної лікарні. Донині він перебував між божевільними в Івано-Франківську. Скільки я не пробував зустрітися, не щастило. Тому років з десять його возили до покійного вже брата Богдана в Болехові. Коли «ангели хоронителі» (кегебісти) залишили братів самими, Богдан почав до нього говорити, Остап-Іван схопив його за руку й показав на стіни. У Івано-Франківську, коли він ще не говорив, один з обслуги, колишній політичний в'язень Михайло Децик написав на карточці: «Чи ви знаєте Петра Лаврова?» й підніс Остапові. Прочитавши, божевільний закричав, побіг до медсестер і написав їм, що мій знайомий Михайло Децик на службі КГБ.

У рядах ОУН і УПА загинули мої однокласники Семен Кульчицький з-під Самбора, Микола Пархуць з Рогатинщини, Михайло Стецик, Левко Поцалуйко, пропав без вісті Ромко Солтис. Марушка Ліщинська, тіточна сестра братів Бандер, була у підпіллі. Їй пощастило втекти на захід і тепер вона за океаном. Другу нашу оунівку Іванку Купранець схопив у Львові поляк кріповець (службовець німецької кримінальної поліції). Згідно з повідомленням гестапо, яке я прочитав на стовпі у Львові, Іванку розстріляли за приналежність до ОУН у вересні 1943 р.

Від більшовицьких рук загинув наш наймолодший однокласник Володимир Євгенович Топольницький (класне прізвище «дітвак»), син сколівських учителів. Згідно з твердженням Михайла Луцика-Кийгородського зі Сколього, він в 1944 р. був зв'язаний з проводом ОУН Сколівського району й працював зв'язковим між членами головного проводу ОУН Петром Полтавою, Олексою Лицарем та іншими. Вбили нашого «дітвака» МГБ-исти із засідки, коли він повертався після зустрічі зі своїм провідником. Батьків вивезли в Хабаровський край, де вони каралися сім (1949-1956) років. Померли, оплакуючи сина-одинака в Скольому.

Після матури у травні 1943 р. я подавав документи до Львівського політехнічного інституту на відділ геодезії. Тому що треба було довідки про відбуття будівельної служби (Ваudienst), я три місяці служив у Брошневі й Калуші. Звільнитися з бавдінсту допоміг мені майор Побігущий, і у вересні я вже відвідував виклади, мешкав у студентському гуртожитку й писав реферати на сходини об’єднання праці українських студентів під проводом др. Лончини.

У березні 1944 р., як тільки загриміли гармати з-під Тернополя, нас скликали на студентські збори, де до нас звернулися представники Українського Центрального Комітету, який захищав українців перед окупаційною владою, і ОУН. Заступник голови УЦК запропонував нам залежно від фізичної та моральної витривалості: 1) залишитися і співпрацювати з комуністичною владою, 2) записатися добровільцями в дивізію «Галичина», 3) йти у підпілля або УПА, 4) втікати на Захід, де УЦК зв'яжеться з емігрантами за океаном і за їхньою допомогою куватиме кадри науковців і різних спеціялістів для майбутньої Самостійної України.

Провідник ОУН указав нам тільки один шлях: боротьбу за волю. Він говорив: «Якщо втечете на Захід, ми не дозволимо вам повернутися на рідну, землю. Ми й на Сибіру будуватимемо Самостійну Україну».

Я став членом ОУН («Добромиром»).

У серпні 1944 р., коли «визволителі» оголосили мобілізацію, член ОУН Антін Сенів з Ракова зорганізував кущ у лісі між селами Рахинею, Надієвом, Раковим, Креховичами, Кадобною, Великою Турею, Тростянцем і Слободою Долинською (в двох останніх селах до 1941 р. парохом був о. Андрій Бандера, батько 8 дітей, з них 4 синів, з яких двох замучили німці, два загинули від куль з московських автоматів). Я був у цьому кущі виховником.

Одного вечора зв'язкові привели в наш кущ Володимира Горбового, який утік з дому, коли енкаведисти зайшли до його хати. В розмові сам-на-сам я запитав його про перспективи нашої боротьби. Він відповів, що не вірить ні в її успіх ні в можливість третьої світової війни. Сказав: «Хлопці загинуть, батьків, жінок і дітей вивезуть, але через 25, а може й більше років повстане Україна».

З нашого лісу В. Горбового відпровадили в Дрогобиччину, де тоді перебувала Українська Головна Визвольна Рада. По закінченні війни він до 1947 р. працював в уряді Чехо-Словаччини, де віднайшов сина від єврейки, яка в 20-их рр. утримувала його, колишнього старшину УГА, на студіях в університетах Чехи. Її розстріляли німці, сина врятували українці. Під час окупації він брав участь у чеському протифашистському русі. Коли до Чехословаччини приїхала якась польська делегація, один чех доніс їй, що там під прибраним прізвищем працює В. Горбовий, який на початку німецької окупації Польщі працював у прокуратурі Кракова. Незважаючи на протест Великобританії, політичного втікача Горбового чехословацький уряд видав Польській Народній Республіці. До тюрми носили йому передачі польські жінки. Підпільна організація «Вольносць і нєподлєглосць» зорганізувала йому оборону. Поляки свідчили, що працюючи прокурором під час німецької окупації, Горбовий допомагав полякам. Його б випустили на волю, якби не МГБ, яке тоді контролювало суди маріонеткової ПНР. Горбового привезли до Москви на Луб'янку й зачитали йому присуд: 25 років спецтаборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Відсидів «від дзвінка до дзвінка». В 1972 р. його випустили на поруки стриєчного брата. Ходив по долинському висілку Оболоння в тюремному бушлаті, розуміється, без нумерів. Про його смерть ходять різні чутки. Може слуги Сатани й допомогли йому вмерти. Він же не послухав їх у 60-ті рр. й не попросив помилування. Зате вони супроводжували його домовину до цвинтаря і слухали там надгрібні промови.

За рік перед смертю Володимиру Горбовому уряд Польщі призначив пенсію за співчутливе ставлення до поляків під час праці в німецькій окупаційній прокуратурі. Гроші і пенсійну книжку привіз до Долини працівник польського посольства з Москви. Тоді ж відвідав батька син з Чехо-Словаччини. Коли Горбового арештували, син протестував і за те відсидів у тюрмі, не зважаючи на заслуги в боротьбі проти німецьких окупантів. Він привіз листа з ООН з проханням відпустити батька на утримання сина. Москва воліла сама доглянути, щоби згорьований дідусь помер на рідній землі. Коли син від'їхав, міліція залізними прутами перерила город.

28 серпня 1944 р. до Ракова прибрели з-під Бродів два абсольвенти Стрийської гімназії: мій вуєчний брат Михайло Каблак і мій однокласник стриянин Ромко Добровольський. Їх забрали до куща і поручили командувати чотами. Незабаром, коли повстанці відпочивали під лісом після цілоденної муштри, односельчанин Іван Микитин чистив совєтський автомат. Несподівано він почав стріляти. Прострілив Микитину долоню, а Михайла Каблака й активного діяча «Просвіти» й «Лугу» та диригента церковно-читальняного хору Миколу Фрищина – насмерть застрілив.

Я тоді був у кущовому таборі. До мене прибіг Ромко й розповів про випадок. Відтоді ми не розлучалися. Разом ми вирвалися з оточення, коли більшовики непомітно підповзли під наш кущ, разом переховувалися у батьківській стодолі, разом під проводом нового районного провідника з Болехівщини «Зеленого» проводили виховно-пропагандистську роботу в уже розширеному першому районі. Коли поверталися до Ракова, то ховались вдень у тітки Ганни Лаврів. Долинське НКГБ вже знало про мою діяльність, тому батьки покинули рідну хату й перебували в тіток Ганни і Настуні, по чоловікові Федів. Ганчиного чоловіка зловили під час облави й недосвідченого (у польській армії не був) пігнали під німецькі кулі. Поліг за імперію в Карпатах, залишивши трьох малих дітей.

У грудні 1944 р. нас покликав до праці в Долинському повітовому проводу керманич суспільно-політичної реферантури Василь Кос «Беркут» з Кальної (тепер Долинського району). По дорозі в Ілемні ми зустріли заступника повітового – Стаха Красівського – «Кригу». Він прощався з усіма, бо його назначили провідником Галицького повіту. Кермував ним недовго. Пропав безвісті. Його батько під час нашого весілля у жовтні 1956 р. в Караганді казав мені, що його найстарший син Стах живе, але коли минулого року я спитав покійного вже наймолодшого Стахового брата, поета Зенона в Моршині, чи це можливе, він відповів, що батько таке вигадав собі й жив цією надією. Вся родина потерпіла.

В іншому селі ми зустріли коменданта обласної жандармерії УПА, сина колишнього міністра військових справ ЗУНР Д. Вітовського, псевдо «Зміюка». Виховали його мати й вітчим-поляк у Брошеві. Водив він зі собою двох собак: «Гітлера» і «Сталіна». В 1945 р. його пораненого заарештували, у Станіславській тюремній лікарні він хотів задушитися рушником. У 1947 р. з'явилося звернення до вояків УПА й членів ОУН, щоб здавалися совєтській владі. Як приклад відпущених, які прийшли «з повинною», подавали «Зміюку», сина Вітовського. Чув я, що з Сибіру приїздив до сестри в Брошеві, але перевірити правдивість чутки не міг.

Повітовий провід за німців і після переходу фронту квартирував у болехівських гірських селах Слободі Болехівській, Лужках і Церківній. Тому що на мостах стояли застави, річки переходили по льоді. Ми зголосилися «Іскрі» й він передав нас у розпорядження «Беркута». Планувалося у болехівських горах відкрити друкарню й видавати летючки, брошури, газету. Та постійні облави не дозволили здійснити задумане. Днювали ми в рукотворних печерах у лісах.

Василя Коса знав я з Долинської середньої школи. Після закінчення 10 класу він три роки студіював теологію. Навесні 1944 р. пішов у підпілля. Їздив по горах на сивій кобилі, час від часу відвідував ченців Гошівського монастиря. По неділях заходив до церков, де виголошував патріотичні проповіді, якими завоював собі серця бойків. Загинув, коли я вже карався у «Карлазі» МВД СССР, під рідним селом Кальною. На початку 80-их рр. я двічі приходив на його могилу на кальнянському цвинтарі біля церкви. Односельчани кожного року відновлюють хрест, на якому на табличці увічнено його ім'я і прізвище. Тоді ще не можна було написати його псевдоніма «Беркут».

На Болехівщині ми відсвяткували Шевченківські роковини. Виступили на концертах у Лужках, Слободі Долинській і Церківній. У половині березня Ромка Добровольського покликали як радиста з дивізії «Галичина» у дрогобицькі ліси, а через декілька днів «Беркут» від'їхав на крайову конференцію в Чорному лісі. Я залишився з організаційним заступником повітового провідника інженером-агрономом Романом Івановичем Щеблем з Рожнятівщини.

У той час Москва розпочала на Прикарпатті т. зв. «червону мітлу», в якій були зайняті військові, партизанські ковпаківські і енкаведистсько-емгебистські відділи. «Іскра» наказав Щеблеві разом зі мною пробиватися під Долину. Ми направилися попри Брязу, рідне село братів Кобилинців. Василя — «Чумака», попереднього суспільно-політичного референта Долинського повітового проводу, який у 1939 р. закінчив 3 кл. нашої Стрийської гімназії, перевели у Калуський окружний провід, де пропагандою керував його односельчанин «Обух». Старший Василів брат «Козак» командував куренем УПА. Коли він загинув, односельчани перейменували Брязу на Козаківку. У Караганді мені оповідали, що Василь Кобилинець у Воркутинських таборах гавкав. Коли в 1956 р. його звільнила хрущовська комісія, до нього звернувся хтось із «побутовиків»: «Василь, гавкни!» а він відповів: «Я своє відгавкав, тепер гавкай ти!» Кожен рятувався як міг. Треба було вижити.

Ми зі Щеблем натрапили на сотню УПА, але тому що вона йшла в іншому напрямку, відлучилися і підійшли під Ілемню. Зі села нас помітили і почали стріляти. Ми кинулися в річку, я промочив ноги. Вночі наштовхнулися на більшовика, що заснув на стійці. Щоб не здіймати галасу, безшумно відійшли. Під Долиною постукали у вікно крайньої хати. Господар розповів нам, що на передмістю Одиниці загинув увесь провід першого району: Зелений, його організаційний заступник Осип Стефанів з Долини (мій однокласник з VIII класу Долинської середньої школи) та інші. Вбитих поставили під однією кам'яницею і вартували, чи не прийдуть рідні їх забрати. З матір'ю та сестрами «Юська» Осипа Стефанова зустрічався я після звільнення в Караганді. Їх вивезли у 1947 р.

Перед світанком наблизилися до мого Ракова. Господар крайньої хати попередив нас, що в читальні посеред села стоїть більшовицький гарнізон. Городами підійшли ми до тітчиної хати. Батько порадив нам не йти до великого лісу, де восени був кущ, а переднювати у смерековому ліску між Раковом і Сваричевом. Увечері ми повернулись до тітки й домовилися з моїм родичем Іваном Марчуком, який за німців служив в українській поліції, а потім ховався від більшовиків, щоб перебути декілька днів в його сховищах в тому ж ліску, поки «червона мітла» не пересунеться в інші сторони. Щебель вирішив заглянути до рідного села в рожнятівських горах. Я не міг йти разом з ним, бо мої ноги обкидало струп'ям. Мусив залишитися з родичем. Заліз у сховище. Марчук накрив мене дерниною з корчем і я, втомлений, заснув. Тоді ж мене, сонного, схопили енкаведисти й почали бити. Все було б гаразд, якби не витягли з дупла одного дерева, коло мого сховища, портфель з машинописом ідеологічного твору «Ідея і чин України» та іншими підпільними виданнями, серед них були писані моєю рукою реферати. На деяких матеріалах стояв мій псевдонім «Добромир».

Не бачачи жодного порятунку від сибірських таборів, уночі з 5 на 6 червня 1945 р. я спробував утікати. Мене тоді тримали в коридорі третього поверху колишнього польського суду, де містилося НКГБ Долинського району. Коло мене стояв «стрибок». Він опівночі заснув, а я порвав кальсони, зробив із половинок штанин і обмоток шнур, прив'язав його до віконного гаку, й, перекинувшись через вікно, почав спускатися. Що сталося зі мною, не пам'ятаю. Напевно вирвався гак або обірвався шнур, і я впав на бетон зі сторони будинку від дороги, за якою починався цвинтар. Прийшов до пам'яті наступної ночі після операції в лікарні, де пролежав три з половиною місяці. Батьків забрали з села й тримали в КПЗ.

Коли з лікарні втік поранений повстанець, мене, простріленого в ногу Федя Сича з підстрийського села Сихова та інших поранених стрільців УПА забрали з лікарні в КПЗ. Так я залишився живим, хоч калікою. Дякую Богові, що став кульгавим. Каліцтво врятувало мене від Колими чи інших жахливих більшовицьких таборів.

21 листопада 1945 р. вивозили з Долинського КПЗ на заслання моїх батьків. Ключник привів до мене в камеру батька. Я ридав. Батько заспокоював: «Синку, страдаємо за Україну». Моїх батьків завезли до столиці Комі – Сиктивкару.

17 квітня 1946 р. (рівно через рік, як я став совітським в'язнем), мене засудили на 10 літ т. зв. «ИТЛ» і 5 років позбавлення громадянських прав. Я дякував Богові, що дали 10. Коли лежав у долинській лікарні, монахиня, що ходила біля мене, подарувала мені медальйон Гошівської Матері Божої, який я переніс через усі «шмони» (обшуки).

22 червня 1946 р. на львівській пересилці оформили мене на етап. Я не міг ходити, то мене посадили на вантажівку з-заду. За табірною брамою раптом почув: «Петре!» Кричала тітка Ганна. Автомобіль їхав повільно, і тітка бігла за ним до костела св. Анни. Коли на Городецькій автомобіль набрав швидкості, її постать зникла в натовпі. Наступного дня вона дала конвоїрам горілки, й вони підпустили її під вагон, у якому я спав. Мене розбудив крик конвоїра. Друзі піднесли мене до заґратованого віконця. Розмовляючи зі мною, тітка подала мені адресу батьків у Сиктивкарі.

Двадцять днів їхали ми до Карабасу, пересилки одного з найбільших таборів ГУЛАГу. Із заходу від цього карагандинського табору простягався голодний казахський степ, на півдні за озером Балхаш – пустиня, на сході – височенні гірські хребти, висотою понад 5000 м над рівнем моря. На них загинули мільйони казахів у 1932-1933 рр., коли втікали після заборони кочувати. Врятувалося тільки півмільйона, які донині живуть у Китаї. Багато казахів порубала козацька карна експедиція в 1916 р., коли вони повстали проти царату. У 50-их рр. казахи становили 24 відсотки населення республіки, куди у воєнні та повоєнні роки заслали мільйон німців, сотні тисяч українців, чеченців, інгушів та інших народів.

У Карлазі дві третини в'язнів становили українці. Їхні співвітчизники загосподарювали північні землі нинішнього Казахстану ще на зламі XIX і XX ст. У промислових районах переважали росіяни та й питома вага російського населення була найвищою в республіці.

По дорозі біля мене в «телячому» вагоні помер о. Мицак з Болехова. Коли я вранці побачив, що він мертвий, витягнув з його кишені ієрейський молитовник. У Карабасі про молитовник мене питав о. Кушпіт з Яворова, колишній старшина УГА. Я збрехав, що не забрав молитовника. Ним я недовго тішився: його вкрали у мене злодії. Вони зробили з нього гральні карти.

На Карабаській пересилці я познайомився з о. Миколою Вонсулем, загартованим спортсменом. Його відправили в південні відділення, а нас, 150 в'язнів, на північ, у Еспінське відділення з ділянками Кос-Шека, Май-Кудук, Керегітас, Шоїнда, Каракуль. Назви чотирьох інших «участков» я забув. Коли нас пригнали (мене, каліку, привезли) на Еспе, загнали у стайні для корів, що паслися в степу. Кожного дня відбирали здоровіших для роботи на «участках». Залишених 8 калік замкнули в режимну зону, де «целую ночь по нарах рыщут, пайку хлеба свиснуть ищут, а зато не ходят с фонарями». На нарах співали: «На роботу как пойдем, на костре все варежки сожжем, поскидаем рукавицы, прибьем друг другу лица, там же пляшем и поем»...

Я спав на земляній долівці. Накривався сюртуком загиблого вуйка, який разом з куском верети передала мені у Львові тітка. Сюртук був без підшивки, я під нього підшив верету, в яку зашив подані мені дрючком у заґратоване віконце вагону 220 карбованців. Цей подарунок тітки тримав «на чорний день». Усі гроші витягнули вночі «шестьорки», яких досвідчені злодії вчили свого ремесла.

Нас, калік, гнали на тік млинкувати пшеницю. Ми жували зерно й не були голодні. Керував током польський офіцер, полонений у 1939 р. До нас, незважаючи на польсько-українську ворожнечу, ставився прихильно, застерігав не переїдатися сирою пшеницею. Він був польським аташе в Алма-Аті й у 1942-1943 рр. їздив по таборах і вербував в'язнів до польської армії генерала Андерса. Коли польські загони виведено на Близький схід, офіцерів, що залишилися в Советському Союзі, арештували. Одного разу якась комісія накинулася на нашого «завтоком»: «Ты советский человек. Как ты допустил такую оплошность?» Поляк скипів: «Я никогда не был и не буду советским человеком. Я – поляк!» На другий день його відправили кудись по етапу. Взагалі у таборах я не зустрічав поляків-ворогів. Ще в станіславському КПЗ НКГБ арештований польський підпільний воєвода вранці робив з нами руханку під тихенький акомпанемент пісень УПА.

Після 10 місяців мене й Степана Ратушного з Львівської області випустили за зону. Ще зо два місяці «доходили» там Федьо Сич, Луговий з-над Сяну й ще двоє друзів, прізвище яких забув. Починалася весна, і я хитався від знесилення. Мене направили у загальний барак на 100 в'язнів. Старший бараку Фйодоров говорив по-українському. Він поставив мене сушити вночі роботягам валянки. На іншу роботу я не мав сили. Одного вечора він дав мені два відра й талони на вечерю. Сказав, що роботяги працюють на сівбі, крадуть зерно, мелють на каменях-жорнах і варять кашу або печуть «лепешки» (коржики). Тому що вони не голодні, він порадив мені, отримавши вечерю, відійти в степ, злити зверху воду і наїстися досхочу. Я з'їв два відра тої «піщі».

На моє щастя, одного ранку, йдучи з відрами за сніданком, я зустрів о. Кушпіта. Він тоді вчився на бухгалтерських курсах. За його порадою я також дістався на ці курси й три місяці мешкав з курсантами, серед яких пам'ятаю ще др. Володимира Чеховича. Він щоп'ятниці постив до 12 год. ночі, а тоді вставав і з'їдав сніданок, обід і вечерю. Колишній професор філософії на львівській теології обліпив стіни нарисованими ним образками Матері Божої, що з'явилася в Чайковичах і співав їй пісні. О. Кушпіт сварив його за голодування, але це не допомагало.

Викладали на курсах «єжовці» (в'язні, посаджені ще за часів Єжова). Серед них були дві совітські польки. Я був наймолодшим курсантом і легко все запам'ятовував. Мене призначили рахівником на овечу ферму Керегітас. Тут я подружив зі своїм помічником Іваном Кобутою зі села Перекос Калуського району Івано-Франківської області. Його арештували після відвідин тодішнього Станіслава Микитою Хрущовим, який настирливо закликав більшовиків до пильності, бо, мовляв, серед урядовців повно «бандерівських розвідників». Кобута тоді працював у секретаріяті Калуського райвиконкому.

Ми приятелювали із зоотехніком Іваном Гулаком з Городища Черкаської області й польським євреєм Мішелем Брандтом. «Міші» пришили шпигунство, і він отримав від ОСО 8 років. Утік з Кракова від німців у 1939 р. до Львова й завербувався разом з іншими втікачами-євреями на Магнітогорський металургійний завод. Коли німці напали на СРСР, євреїв з польським підданством не взяли до армії, а в 1942 р. арештували й почали бити. Наш друг «признався», що брав пробу совітської сталі й по бездротяному телефону передавав у ставку Гітлера дані про хімічний склад совітської сталі. 1949 р. його забрали у Степовий табір, в'язні з якого працювали у мідних рудниках. Від нього отримали ми одного листа: «Пом'яніть мене. Я загину».

На Керегітасі працювала «лекпомом» (лікарським помічником) Анна Костянтинівна Потапова, колишня викладачка марксизму в Алма-Атинському медичному інституті. В 1937 р. арештували її чоловіка, секретаря ЦК КП(б) Казахстану по пропаганді Степана Касіяновича Кузича, українця з Берестейщини. Коли Анна Костянтинівна відмовилася осудити, як польського шпигуна, чоловіка й назвала ворогами народу чекістів, її арештували і як троцькістку засудили до смертної кари. 45 днів чекала виконання вироку. Почала молитися до Бога. Церковні образи вона викинула була з рідної хати, за що прокляв її батько. Смертну кару замінили їй 15 роками каторги. Коли почалася війна, колишня активна комуністка попросилася на фронт «змити провину перед партією і народом кров'ю». Їй не повірили: «Хочешь, б..., к немцам бежать!» – й посадили в БУР. Закінчивши 15-річне ув'язнення в концтаборі, вона ще три роки була на засланні. Про долю чоловіка не знала нічого. Їхня дочка померла в дитячому будинку.

1950 р. мене перекинули під суворіший нагляд бухгалтером у велике рільничо-тваринницьке господарство на Кос-Шека. Там зустрівся зі старим кремезним козарлюгою Коваленком, який у 1918 р. їздив по Європі з хором О. Кошиця. Після концерту в Лондоні до українських співаків прийшов ще молодий Уінстон Черчіль. Вітаючи голосистих козаків, видатний політик сказав: «Якби ви були такими дипломатами, як співаками, ви б давно мали свою державу».

У січні 1951 р. за наказом Берії всіх організованих «изменников» (ст. 58-11) перевезли у спеціальні концтабори. На Карабаській пересилці я заприятелював з поетом Іваном Хоменком, який усю війну з Кіровоградщини до Волги й у протилежному напрямі до Східної Німеччини пройшов простим піхотинцем. Після демобілізації за поему «В рабстві», де описав тугу завезеної до Німеччини молодої українки за рідними зорями, отримав 25 років таборів спеціального режиму. «Почему она не тоскует по золотых зорях Кремля допитувався слідчий. Тому що того «злочину» було замало, Івана звинуватили ще й у підготовці замаху на першого секретаря Кіровоградського КП(б)У.

Серед в'язнів Іван Хоменко знайшов десь старенького генерал-полковника Павленка, який у 1945 р., коли цілий фронт кинули на Західну Україну боротися з УПА, підготовляв офіцерів, щоб у відповідний момент перейти на сторону повстанців. Сам я не бачив цього начальника чи працівника штабу. Згадую його на основі розповідей степовика Хоменка. Тоді на пересилці він читав мені, Михайлові Петричкові із Закарпаття та Марії Матківській, бранці з 1940 р., подолянці з Бучача, тільки що написану поему «Бахчисарайський ярмарок», де під «мурзами» описав чекістських начальників, які розподіляли привезений з Карлагу ясир поміж лагпунктами Піщаного й Степового концентраційних таборів, удосконалених Берією за гітлерівським принципом. (Не слід забувати, що пріоритет організації концтаборів належить Совєтському Союзові). Бахчисараєм назвав поет Карабаську пересилку. Ця поема не збереглася.

З неопублікованої табірної творчості поета світа Божого зовсім не бачила написана у Спаську поема «Хмельницький», присвячена 300-річчю «возз'єднання». За неї в 1957 р, хотіли поета ще раз посадити. Вирятував Олесь Гончар і тодішній перший секретар ЦК КПУ Кириченко. Спаський табір описав Хоменко в поемі «Юрій Окунь», присвяченій шефові КГБ генерал-майорові Ф. Ф. Никитченкові, який не посадив його за «Хмельницького» (Поема «Юрій Окунь» надрукована в збірці «Лірика та поеми». К.; Рад. письменник, 1959. с. 55-79).

З Карабасу завезли мене в Караганду. Наше 8-ме відділення Піщаного табору було розташоване у селищі Федорівка. В'язнів водили на будівництво Ново-Карагандинського машинобудівного заводу й житлових кварталів у центрі міста. Я заприятелював зі священиками Сулятицьким, Миколою Вонсулем і ще одним, десь зі Самбірщини. Оскільки я рік провчився у Політехнічному інституті, мене призначили бригадиром, але мене жодна праця не цікавила. Побачивши в члена своєї бригади Івана Мицака з Кременчука підручник англійської мови, я цілими годинами почав просиджувати над ним, тренуючись у вимовлянні англійських звуків. Консультував мене капітан далекого плавання, за національністю фін. Після лекцій він розповідав мені про Інгрію, фінський край, захоплений Петром І, який через інгрські болота пробив Росії «вікно» в Європу й побудував там на козацьких кістках нову столицю імперії.

Бригадиром тримали мене доти, поки не вивели моїх хлопців на об'єкт. Тоді зняли, й півроку я працював у інвалідській бригаді. За той час я познайомився з Василем Баланом із Лисця з-під Станіслава. Він був досвідченим бригадиром і дуже хотів учитися. Один єврей з Чернівець попросив рідних прислати математичні й фізичні підручники, і я почав учити Василя математики. Ми були разом два роки, і за той час Василь опанував повну програму з математики за середню школу.

Згуртування політичних в'язнів у спецтаборах послужило стимулом для піднесення національної свідомості. Номери на шапках, рукавах, штанах, спереду на грудях і з-заду на спинах нагадували зекам, що вони не люди, а числа. Зрусифіковані в загальних таборах наші дядьки й парубки зі страху перед бойкотом зі сторони свідомого контингенту швидко повернулись до рідної мови. Священики греко-католицької церкви щонеділі відправляли Служби Божі й проповідями підтримували вірних. Аматорський гурток ставив українські водевілі й легкі п'єси. В березні підготовили Шевченківський концерт. Опер (у табірному жаргоні «кум») заборонив декламувати вірші, але дозволив співати. Розпочали концерт «Заповітом». Усі встали за винятком начальства й в'язнів-росіян. До них підходили кавказці, брали за комір і заставляли піднестися: «Ану, встань! Это наш кавказский поэт!»... У наступну неділю опер заборонив «Заповіт». Замість національного гімну на слідуючому концерті один литовець заспівав «Зоре моя вечірняя», а хор – «Сонце заходить, гори чорніють». Після пісень аматорський гурток грав «Назара Стодолю».

«Кумові» не до вподоби була інтернаціональна єдність українців, литовців і кавказців. Він постарався натравити представників різних кавказьких народів на українців. Щоб не допустити до різні (в зону з роботи занесли саморобні ножі), наші хлопці замкнулися в одному бараці, оголосили страйк і вимагали приїзду обласного прокурора. Я тоді за Балановою протекцією працював у конторі економістом. Коли закінчився робочий день, опер посадив мене, як «бандерівського» розвідника, в карцер. Я був стомлений і заснув. Опівночі мене розбудив наглядач. Він приніс хліба, ковбаси й пляшку лимонаду і наказав усе з'їсти в його присутності. Василь Балан працював тоді в ларку, дав щось наглядачеві, й той, ризикуючи втратою вигідної праці, три ночі таємно годував мене. Коли минуло 3 дні, й закінчився термін мого ув'язнення, мене не випускали. Чекали на опера. Він же виписав мені ще 3 дні карцеру, але земляк, малолітній хлопчина, прибираючи кабінет, засунув цей папірець під сукно. Не побачивши нічого на столі, наглядачі ввечері випустили мене.

Наступного ранку всіх українців, які страйкували або потрапили до списку «неблагонадійних», відправили в карний (штрафний) табір. Це був спеціальний лагпункт, де командування Піщаного табору зібрало 1500 українців і хотіло спровокувати між ними внутрішні чвари. Їхні задуми не вдалися. Об'єднав усіх член Краєвого проводу ОУН Григорій Пришляк, розумна, чесна, витримана людина, яку всі поважали. До мене ставився по-батьківському. Попереджав не зв'язуватися з організаторами підпільних акцій, радив посвятитися науці. Пізніше, коли я з етапом потрапив у Воркуту, додатково схарактеризував мене перед майбутньою дружиною.

Другим моїм «сватом» був Іван Васильович Костецький, викладач української літератури в Тираспольському педінституті. Дружив він з Миколою Глухеньким з Фастова, пізнішим автором історичних романів «Коліївщина» й «Колії» та біографічної повісті «Михайло Максимович», яку присвятив Іванові Васильовичу. На Саранській «Січі» (так називало лагпункт начальство табору й самі в'язні) Микола писав повість «Варнак», а Костецький консультував його. Після якоїсь аварії на шахті, де працювали наші хлопці, нікого нікуди на роботу не виводили, й ми мали доволі часу на самоосвіту й розваги. Дещо треба було підтягнути живіт, адже ж усіх посадили на гарантійну в'язничну норму, але в'язні до всього звикали. На кухні був строгий контроль, і працювали там наші хлопці.

Професор Костецький написав з пам'яті історію української літератури, до якої я додав .одну сторінку про поему «Мойсей», яка не входила в програму з літератури в педінститутах. Сам я на підставі знань нашої минувщини написав «Історію України». Найпопулярнішим вважав підручник Івана Крип'якевича й покликався на нього на слідстві. Чекісти підкреслювали, що академік Крип'якевич зрозумів хибність своїх міркувань, але ми не визнавали підписуваних ним вимушених заяв.

Івана Костецького спочатку звинуватили в тому, що він на лекціях недостатньо розкривав націоналістичні збочення в творчості М. Рильського, Ю. Яновського, В. Сосюри та інших. У ході слідства Іван Васильович довів, що він викладав згідно з вимогами програми. Треба було випустити арештованого. Тоді після двох років його перебування під слідством ним зацікавився генеральний прокурор УРСР Р. А. Руденко. Побачивши худого й почорнілого в'язня, «охоронець» законів запропонував замінити йому костюм. Потім закинув підсудному зведення наклепів на заслужених перед партією корифеїв українського радянського письменства, що вони допускалися націоналістичних ухилів, і віддав викладача, який ревно дотримувався програми, під суд. Тоді нормою засудів була «катушка» – 25 років.

У 1955 р. Іван Костецький і Микола Глухенький передали з Воркути через Миколину матір, яка приїхала побачитися з єдиним сином, скаргу в Москву. Обидвох звільнили й реабілітували. Костецький після довгих митарств влаштувався учителем української мови й літератури в Рогатинському ветеринарному технікумі на Івано-Франківщині. Там помер від рака. Глухенький декілька років керував книгарнею в Фастові, й учився на історичному факультеті Київського університету. Коли померла згорьована мати, Микола захворів епілепсією. Одруження й видання трьох книжок не принесло йому щастя. Часті приступи вимагали лікування та душевного спокою. Могла допомогти Спілка письменників України, але її тодішні керівники В. Козаченко та Ю. Збанацький не прийняли репресованого. Коли Микола нагадав совітським керівникам, що в буржуазному суспільстві українська громадськість помагала хворій Лесі Українці, письменники-комуністи назвали його хуліганом. Вони не знали, що таке милосердя.

Зі священиків у Сарані найбільшою пошаною користувався о. Матусевич. За якісь «гріхи» його возили на три місяці до Спаської тюрми. Крім нього, там ще сиділи два священики УАПЦ та один – УГКЦ. Всі три (о. Матусевич сидів у тюрмі) на Різдво й Великдень відправляли величаві Служби Божі, а як ми співали «Христос воскрес», то слухало все місто Сарань.

Я продовжував вчити Василя Балана. Інші в'язні брали участь у хорі, аматорському гуртку (поставили «Лиха іскра поле спалить і сама згасне» І. Карпенка-Карого, «Назара Стодолю» Т. Шевченка та інші п'єси). Кобзаря вшанували величаво. До опера за дозволом не ходили. Декламували революційні поеми й вірші. Начальству було не до нас.

Помер «батько» Сталін. Півгодини стояли ми на дворі зі знятими шапками, коли гуділи заводи. Потім не хотіли натягати шапок. Раді були постояти так довше й поминати соратників вождя пролетарського світу.

Досі не згадав я фельдшера Саранської лікарні Богдана Витвицького з Витвиці Долинського району. Він же приклеїв мені кличку «Глобус», тому що на мене не налазила жодна табірна шапка (обвід 62 см). Пізніше чекісти думали, що це якась підпільна кличка. В пімсту я кликав його «Шляхта», але ця кличка не набула поширення. Богдан розповів мені про колишнього посла УНР в Харбіні, якого зарізав у саранській лікарні під час операції на вимогу опера начальник санітарної частини табору. Богдан був присутнім, але не міг урятувати товариша недолі.

«Оперчасть» не раз натравляла ув'язнених рядових членів ОУН на провідників. На Ак-Тасі під Карагандою Г. Пришляк чудом уник смерті, а на Колимі свої вбили Ординця. Чекісти підкинули нерозсудливим колишнім підпільникам компрометуючі матеріали, що він на їхніх послугах.

У травні 1953 р. «Саранську Січ» ліквідовано. 90 інвалідів і тих, у кого закінчувався термін ув'язнення, розкинули по інших лагпунктах Піщаного табору, а решту вивезли на Воркуту, де вони підняли повстання.

Я потрапив на Ак-Тас, дружив зі свідком проголошення самостійності Карпатської України в березні 1939 р., Федором Тегзою з-під Хусту. Чотири роки просидів закарпатець у мадярських тюрмах, а коли «братні» війська звільнили рідні гори, його арештували й повезли в сибірські табори. Там (на Ак-Тасі) я зустрівся знову з Федем Сичем і своїм учителем зі Стрийської гімназії, митцем Петром Обалем. Коли я прибув на Ак-Тас, вони обидва були на «штрафній командировці», лупали будівельний камінь. Наші хлопці були там згуртовані й разом з литовцями не дозволяли росіянам-сукам (карним злочинцям) знущатися над беззахисними «хохлами», балтійцями та в'язнями інших національностей. В «антисучих» кампаніях до українців приєднувалися корейці, японці, поляки (в Сарані сидів колишній польський офіцер Німий, родом з Тернопільщини, який бив «сук» на чолі бандерівців). Білоруси були менш дружні. Їх деколи використовували проти українців. Латвійців не любили литовці, які не могли простити їхнім батькам служби в чекістських загонах і зради останнього латвійського міністра закордонних справ, який співпрацював з СРСР. Естонців було мало, й вони у сутички не вступали. З Молдавії бачив тільки дівчат, яких карали за «крадіж» урожаю з колгоспних полів. Майже не було серед політичних «хазяїв страни» – казахів. Пригадую собі лише одного, який на будівництві Карагандинського палацу культури агітував будувати все, бо колись побудоване нашими руками стане власністю казахського народу.

Серед галицьких ак-тасівців кінчав термін ув'язнення Дмитро Лесів з-над Збруча. Його арештувала польська поліція в 1932 р. й підозрівала у приналежності до ОУН. Щоб вивідати його таємниці, поліцаї підкинули до нього студента, який розповів Лесіву, що його випускають додому. Довірливий селянин попросив шпигуна зайти до батька й забрати із схованки пістоль і літературу. Через декілька днів усе лежало в слідчого на столі. Лесіва засудили на 6 років тюрми, а потім запроторили до польського концтабору «Береза Картузька», де сиділи члени ОУН, польські, українські й білоруські комуністи. Коли в 1939 р. німці зайняли Берестя, командування табору втекло, а в'язні розбіглися. Старша генерація української табірної спільноти виїхала з німцями, які передали Берестя совітам. Молодші вибрали з-поміж себе делегацію, яка пішла привітати совітську владу від борців проти шляхетського ярма. На щиросердечні поздоровлення комендант у будьонівці відповів по-російському грубим лайливим криком: «...вашу петлюрівську мать! Ми вам покажем!»

Вночі хлопці почали втікати хто куди, але місто було оточене, й всіх виловили. З Берези привезли польські судові матеріали й ОСО нагородило антипольських підпільників 8-річними присудами. Коли німці наближалися до Москви, подолякові табірний суд додав ще сім років. У 5-ту річницю «золотого вересня» повезли страдника в Кустанайську область на заслання. Лише в 1957 р. повернувся польсько-совітський тюремник до рідного села. До життя в бездротяних умовах він не звик і через рік помер.

На Ак-Тасі зустрів я колишнього секретаря ЦК КП(б) Казахстану Степана Касіяновича Кузича, чоловіка Анни Костянтинівни Потапової з Керегітасу. Після перших 8 років, на які засудили його в Алма-Аті, прожив він рік на засланні в Кокчетавській області. Потім засудили його ще раз... Безцензурною запискою, залишеною друзями, які працювали на цегельні в першу зміну, і забраною дівчатами з сусіднього жіночого табору в другу зміну, я зв'язався з Вірою Обаль, дочкою митця й колишньою ученицею Стрийської гімназії. Вона написала Анні Костянтинівні, звільненій з їхнього табору у Балхаш, місто її заслання. Між чоловіком і жінкою почалось листування. Під зиму його звільнили. Степан Касіянович повернувся до Алма-Ати й почав добиватися звільнення дружини із заслання. Обидвох реабілітували. Бував я у них у гостях. Анна Костянтинівна повернулася до комуністичної віри й, коли Степан Касіянович у 1956 р. потішив мене вісткою, що Молотова, Кагановича та іже з ними оголосили «ворогами народу», картала його. Степан Касіянович працював заступником начальника комітету преси й дивився на світ безпристрасними очима. Оповідав мені, що в 1939 р., коли Червона Армія зайняла Західну Україну й Західну Білорусію, до Берестейської (по-білоруському Брестської) області прилучили чотири південні райони, заселені українцями. Відважніші й свідоміші громадяни запротестували й домагалися, щоб українську етнічну територію передали Україні. Вмішалося НКВД: «Если будете продолжать требовать присоединения к Украине, мы вам место найдем!» – пригрозили. А хто не боявся тоді «визволителів»?

5 листопада 1954 р. вивезли мене під багнетами на волю й здали в комендатуру спецзаслання. Я мав щотижня, а потім щомісяця відмічатися. У Караганді знайшов односельчан, вивезених з Ракова у 1947 р. Влаштувався бухгалтером в автоуправлінні шахтобудівного комбінату, стягнув до себе зі Сиктивкару батьків і поступив на заочне відділення англійського факультету Алма-Атинського інституту іноземних мов. Допомагав мені матеріально мій головний бухгалтер, кореєць Андрій Ні, який теж відсидів за політичною статтею 5 років. Покровителі з МГБ хотіли мене викинути з інституту, але в моїй обороні став директор – казах. Він зажадав від чекістів письмового розпорядження виключити мене зі списку студентів. «Пастирі людського стада» (Д. Павличко) пропонували підлі методи шантажування на іспитах. Директор і викладачі виявилися чесними людьми. Переважали серед них казахи, шанувальники першого казахського митця і першого поета, який писав про казахів – киргизів, Тараса Шевченка.

14 жовтня 1956 р. в нашій карагандинській кімнаті на вулиці Танкістів, 37 знайомий мені з Карагандинського і Піщаного таборів о. Микола Вонсуль повінчав мене з воркутянською бранкою Марією Скрентович.