Російські шовіністи амністували тих, хто співпрацював з німецькими окупантами, але не борців за волю України (автор: Яремчук Василь)

опубліковано 19 лют. 2012 р., 23:42 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №336

Автор: Яремчук Василь Адамович, народився 28 травня 1922 р.

в с. Залізниця Корецького району Рівенської області, українець, православний, селянин.

Нам (упівцям) прокурор заявив, що ми під амністію не підпадаємо, що у наших справах ніде не зазначено, що співпрацювали з німецькими окупантами.

З осені 1943 р. наша група діяла у підпіллі під Києвом. Після совєтської окупації нашого терену навесні 1944 р. НКВД вдалося «внедрить» до нас свого агента з місцевих. Він з нами жив, ділив усі незгоди і злидні суворого підпільного жигтя-буття. Знав усі наші конспіративні таємниці. Коли йому вдалося чимало вивідати, зрадив. Після цього ми змушені були негайно залишити знайому місцевість.

Довелося подолати понад 500 км у безперервнім переході, оминаючи «заградительные отряды», «истребительные батальоны» і т. ін. Нарешті дісталися до мети – розташування сотні «Чорного». Нас затримали її чати і не пускали – треба було знати гасло, а нам воно не було відоме. Майже рік не мали зв'язку з нашими провідниками. І все ж таки нам повірили, провели до сотенного. Тут зустріли багатьох знайомих.

На той час ми знаходились недалеко від мого села. При такій нагоді якось я підійшов до командира сотні і попросився додому, щоб побачитися з рідними. Ми один про другого нічого не знали. Сотенний погодився, але сказав, щоб зі мною пішов хтось з хлопців. Погодився старший чоловік (псевдо – «Старий»). Як смеркло, ми рушили в дорогу. Досить швидко прибули на хутір «Ями» або, як у нас в селі говорили, в колонію «сіножать». Підійшли до однієї оселі. Господар був на подвір'ї, мене впізнав, повідомив, що в селі стоїть «заградотряд», і порадив добиратися на інший хутір, де жила моя тітка.

Пізньої ночі я легенько постукав у вікно. Через хвилю визирнуло обличчя моєї бабуні. Вона впізнала мене, вийшла у двір. Коротко оповідала про горе, яке спіткало рідних. Тітка важко захворіла, коли її чоловіка силою забрали на фронт. А день перед тим тут був бій партизанів з енкаведистами. Наш поранений втік, солдати довго шукали його, перепороли багнетами всю солому, гній. (Пізніше мені цьоця оповідала, що вона його накрила сіном у жолобі для корови. Ми з побратимом розумієм, як небезпечно тут залишатися. Але заспокоїла бабуня: «День перебудете, а на ніч підете до Петра, він має добру криївку. Рано піду і скажу мамі, то вона прийде з сестрою. Тата нема, забрали на фронт.

На другий день прийшла мама з сестрою. Поговорили. Умовились, що вночі підемо в криївку. Криївка була гарна, як кімната. Вистелена підлогою, пофарбована. Мама і сюди прийшла. Благословила в добру путь. Попрощались. Вночі зі «Старим» пішли в розташування своєї частини.

В селах майже кожного дня робили облави. То був час активного виконання так званого «плану Федорчука», що ґрунтувався на зраді, підлості, обмані, жорстокому мордуванні.

Ніч 6 вересня 1944 р. місячна, по-осінньому зваблива. Ми йшли назустріч невідомому. Раптом перед нами з'явились тіні. «Стій, хто іде?!». «Свої». «Хто свої?» «Кличка?» «Не знаємо». «Здавайте зброю, підемо в штаб, вияснимо». Ми підкорилися.

Відділ, який затримав нас, був невеликий, може, це був рій. Дорога до «штабу», виявилася надто довгою. Нарешті вийшли на місцевість, тут я зорієнтувався: це були мої рідні місця. Я зрозумів, куди ми йдемо і хто нас веде. Перша думка: втікати. А що буде зі «Старим?» Його ж поведуть по наших слідах.

Відкинув думку і пішов назустріч неволі й недолі. Невдовзі виявилось, що «нас затримали т. зв. «стрибки» і передали у штаб НКВД. Тут кинули в одну з камер, де було повно людей. Почалося тюремне життя. Нас зі «Старим» відразу розлучили. Хто проходить по одній справі, ті не можуть сидіти в одній камері. На допити викликають тільки вночі. Хлопці приходять з допитів дуже побиті: в ранах, синяках, окривавлені.

Настала і моя черга. Привели мене в кімнату, там сиділо кілька енкаведистів у формі. Стали розмовляти зі мною. Запитали, чи знаю «Олексія». Сказав, що не знаю. «А «Верещака» знаєш?» «Знаю». Після зміни воєнної ситуації (відступ німців і прихід москалів) всі конспіративні клички стали іншими. Тому хто стояв за новими кличками, я не знав. Про «Верещака» відомо було, що командував східним фронтом УПА, казали, що московський агент.

Потім один з офіцерів сказав, щоб я оповідав все, що знаю. Відповів, що нічого цікавого їм сказати не можу. Після цих моїх слів один з офіцерів (полковник) підійшов ззаду і вдарив мене у вухо. Я разом з кріслом став падати, тоді він вдарив в друге вухо, я став нахилятися в протилежний бік. Він ще раз вдарив в голову (довго я на те вухо не чув). Болю не відчував. Видно, що мій організм був підготовлений до цього психологічно. Конвоїр відвів мене до камери. На цьому мої допити в КПЗ було закінчено.

Одного дня нас, 5 чоловік, вивели на вулицю перед будинком НКВД. Тут стояло 5 підвід з фірманами. Нас кожного положили на підводи і кожному прив'язали руку мотузкою до драбини. Під конвоєм повезли нас у Рівне (50 км) до тюрми. Тут і почалися мої «університети» совєтського політв'язня, тут і познайомився із совєтською дійсністю, зокрема покуштував тюремної похльобки, побачив парашу.

Настав день, коли мене викликали на слідство. Завели до кабінету слідчого, лейтенанта, а, може, навіть молодшого лейтенанта. Пізніше дізнався його прізвище – Шахов. Був, певно, моїм ровесником, а, може, й навіть молодшим від мене. Видно, тільки почав практикуватися. Я відчував свою перевагу над ним. Став мене питати, як я потрапив до УПА. Розповідав, нічого не приховуючи. Вся молодь, переважно хлопці, мої ровесники, а то і молодші були в УПА. Багато з них загинули. Мені запропонували піти на курси військових фельдшерів. Я мав закінчену середню освіту: «Матуральні курси» в 1941 р. Медичний курс підготовки був дуже скорочений, бо події примушували поспішати. Фактично ми курси закінчили санітарами. Серед нас з середньою освітою були одиниці. Курсантами були здебільшого дівчата. Я потрапив туди через особисту фізичну ваду – короткозорість. Після закінчення курсів нас відправили у спеціальні «диверсійні відділи» санітарами. Кожний з нас дістав польову санітарну торбу з ліками для першої допомоги та перев'язувальними матеріалами. Запаси поповнювалися з міських аптек, де працювали «наші люди» і таємно передавали нам ліки, а також з тих аптек, де не було «своїх», – хлопці з відділів УПА забирали силоміць. Основним джерелом постачання не тільки медикаментами, а всім необхідним для повстанців, в тому числі і зброєю, були німецькі військові обози та ешелони, які направлялися на фронт. Він був вже недалеко. Німці відступали.

Восени 1943 р, сформовані «диверсійні відділи» в супроводі двох куренів «Негуса» і «Дороша» рушили на Схід, назустріч фронту під проводом головнокомандувача Східним фронтом УПА «Верещака». Він вже відпровадив на схід кілька таких відділів, а цей був черговий. Після таких «рейдів» він повертався в західні області переважно поїздом. При тому був одягнений у звичайну ватяну тілогрійку, в кашкеті підкреслено в стилю «східняка» (квадратний козирок піднятий вгору), з валізкою в руках, в якій був автомат. Револьвер тримав у кишені. «Диверсійні відділи» були сформовані спеціально для умов совєтської окупації, в яких їм треба буде діяти. При комплектації цих відділів медичними працівниками була присутня командир штабу УПА Червоний Хрест «Оксана». Наш «рейд» посувався повільно лісами та селами Полісся. Курені УПА, які були з нами, мали з собою польові кухні, обоз. Повні підводи підпільної літератури.

Шахов мене запитав: «А що ж то була за література?» Я пояснив, що вона висвітлювала цілі і завдання нашої визвольної боротьби з-під московського панування на Україні. Приблизно такого змісту був протокол моєї справи, складений слідчим Шаховим.

21 листопада 1944 р. мене повели на суд. Перед дверима приміщення, де мав відбутися суд, нас стояло трьох: «Старий», «Верещак» і я – «організована група». На дверях – ніякої таблиці. Відкрилися двері, ми зайшли до дуже маленької кімнати. При дверях зліва стояв стіл, за яким сиділо три офіцери, як мені здалося, з вигляду дуже подібні до французів. Яких вони були рангів, не знаю. Біля них сиділа жінка, очевидно секретарка. З протилежного боку від дверей поставили нас. Біля самих дверей, закритих, стояло два конвоїри зі зброєю «при нозі». Нічого нас не питаючи, один із суддів, сидячи, прочитав вирок приблизно такого змісту: «Военный трибунал за измену Родины приговорил вас к высшей мере наказания – расстрелу». Коли тільки цей трибунал прочитав «расстрелу», конвоїри підняли свої кріси, клацнули затворами і зарядили патронами. Я подумав, що відразу будуть стріляти. Однак нас вивели з приміщення трибуналу і розвели по камерах для «смертників».

Познайомився зі своїми колегами-смертниками. Один з них – Іван Хабатюк на рік молодший від мене, другий – Роман Ситник, старший від мене. Тепер я вже мав час подумати над своїм вироком і звинуваченнями. «Измена родине», що це за зрада батьківщині? Якій батьківщині? Де та батьківщина? Москва і Росія ніколи не були моєю батьківщиною! Москва і Росія – споконвічні вороги мої і мого знедоленого народу. В історії я ніколи не знаходив фактів, які би посвідчили дружність чи братерство «старшого брата». Навпаки несли нам тільки неволю: Андрій Боголюбський, Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Микола І і Микола ІІ, Олександер ІІ, Ленін, Троцький, Сталін, Хрущов, Каганович, Постишев і безліч інших знаних і незнаних. Своєї Батьківщини – України – я не зрадив! Цей вирок, який винесли мені кати, прийму як гідний її син. Нас осудили зранку. Напротязі дня наша камера «смертників» поповнювалася все новими жертвами. Ввечері при світлі лампочки вся камера гуділа, як вулик.

Згодом мене знову викликали кати-енкаведисти. Один з них прочитав: «Президиум Верховного Совета СССР заменил вам высшую меру наказания – РАССТРЕЛ, согласно Указа Президиума Верховного Совета СССР от … марта 1943 года на 20 лет каторжных работ в отдаленных районах Крайнего Севера СССР. Председатель ВС СССР Калинин, секр. Горкин». Дата… Переважно всім замінювали розстріл на 15 або 20 літ каторги з додатком ще 5 років позбавлення прав. Поразка – тобто така сама неволя, в якій ти ходиш не за колючими дротами, а перед колючими дротами. Мені при заміні розстрілу на каторгу в правах не дали. 20 літ і все.

У камері «після смертників» появились нові знайомі. Серед них були хлопці освічені, культурні, свідомі, з широким світоглядом, які працювали при проводах ОУН, штабах УПА. Був серед нас і професор. Вели між собою бесіди, дискусії. Оповідали художні літературні твори. Говорили про те, як енкаведисти «внедряются» в ряди УПА та ОУН і як там вони роблять свою чорну справу під вивіскою командирів УПА чи СБ. Так от пройшли наступні три місяці у камері тюрми, збудованої російським царатом, як дар «старшого брата» для «культурного просвещения» малоросійського «непросвещенного народа». Нахабні благодійники вимагають від нас подяки за таку «ласку». Одного квітневого дня 1945 р. ще удосвіта нас вивели на тюремне подвір’я. Вишикували у величезну колону, оточили конвоїри з собаками і повели на залізничний вокзал. Тут на задвірках нас завантажили у вагони-«телятники».

Через кілька днів, простоюючи в тупиках дні й ночі, ми прибули на південь України, у Дніпропетровськ. Привели нас в «Екатериновскую пересыльную тюрьму». Пишна будівля. Є чим пишатися російським протекторам. Це вона, «вторая», таке диво поставила. Церкву зруйнувала, а тюрму побудувала на Україні. А в Росії – «Церква та палати. Веселися, лютий кате. Проклятий! Проклятий!». Загнали нас у тюремну камеру. Той же інтер’єр – пуста коробка. Знову нові люди, нові знайомства. Ніякого інтернаціоналу, всі – українці, всі – земляки. У всіх одні справи (бандити) – «За Самостійну Україну». А там, за тюремними гратами, на «волі», ще тисячі таких, як і ми, борються все-таки за Неї.

Після тримісячного перебування в «Екатериновской пересыльной тюрьме» нас знову завантажили в ешелони, зібрані з вагонів-«телятників», і повезли на північ через столицю «нашей родины». На станціях, де зупинявся ешелон люди хотіли дати нам води, хліба, якого в той час самі не мали, але конвой навіть близько не підпускав.

Наш ешелон причвалав у Молотовськ – порт на Білому морі, недалеко від Архангельська. Ешелон зайшов прямо на територію величезного пересильного пункту. Нас з телятників загнали у великі ангари. Довкола по території валялися міни. Можна припускати, що тут були цехи, де вони виготовлялися. Нас ніхто не передавав з одних рук в другі, ніхто не рахував. Виявилося, що перед ешелоном дніпропетровського етапу ще було два етапи – югославський і австрійський. В югославському етапі опинилися совєтські партизани, які разом з югославськими воювали проти німецьких окупантів. Тут разом з партизанами чомусь опинився в цьому етапі і син польського посла в Югославії.

Югославський етап своїм зовнішнім виглядом дуже відрізнявся від нашого. Всі люди виглядали здоровими, чистими і незамученими тюрмами, так як ми. Австрійський етап ще більш контрастував з нашим і навіть югославським. Австрійський етап складався з так званих «власовцев», колишніх совєтських військовополонених, які потрапили у полон до німців. Ми знаємо, як німці поводилися з тими полоненими. Совєтські вояки щиро вірили німцям і надіялись, що настала нагода позбутися комуністичного ярма. Гітлер не зумів скористатися з політичної кон’юнктури, яка панувала в рядах червоної армії, і тим самим вибрав для себе ганебну поразку. Отож ті частини РОА, що воювали на західному фронті проти англійців, потрапляли до них у полон. Вони вивезли їх на острів Кріт, наказали полоненим зняти німецьку військову форму і кинути в багаття, а їм, «власовцям», видали англійську уніформу, навіть і військові казанки, які за об’ємом були набагато більші від німецьких. Австрійський етап зовнішньо виглядав як військова частина. Всі в однаковій уніформі кольору хакі, з величезними військовими наплічниками, які були повністю набиті всякою всячиною, в тому числі цигарками і шоколадом.

Що ж це за такі етапи? Як з’ясувалось, після війни працювали різні комісії, які запрошували всіх вернутися, хто опинився поза межами своєї совєтської держави, на «родину». Московська брехлива пропаганда, вірна своїм принципам, обманювала: «Родина вас простила», «березки по вас плачут», там, на «родине», все змінилося – колгоспів вже немає, церкви відкрито і т. д. і т. п. Ностальгія зробила своє, люди поверталися. Коли пароплав швартувався в одеському порту, і вони виходили на берег, їх зустрічали квітами. А потім гнали у «телятники», які вже стояли на запасних торах.

Під час мого перебування на молотовській пересилці, тут недалеко в м. Архангельську, знаходився мій батько. Його мобілізували до війська. Але під ту пору йому було вже 48 років і він ніс службу при зенітній артилерії. Архангельськ у той час зазнавав постійних нальотів німецької авіації, яка бомбила (старалась) американські морські транспорти з продовольчими і військовими вантажами для Росії. Батько і не підозрював, що його син майже поруч, але в становищі каторжанина ХХ ст.

На молотовській пересилці почався формувати етап у Норильськ. Нас, тисячі, завантажили в трюми пароплава «Кингиссеп», після чого судно відшвартувалося від берега, відплило у відкрите море і лягло курсом на порт Дудінку, що на березі Єнісею, де ця ріка впадає у Карське море.

Минув вже майже місяць. Подолавши приблизно 3000 км, ми повернули в Єнісейську затоку. Обступила нас дика природа. Страшні скелі погрозливо дивились на нас з обох берегів Єнісею. Ось і Дудінка. Причали порту, як і в Молотовську, були суцільними гулаговськими зонами. Тут не потрібно було конвоювати в’язнів під посиленими нарядами. Ми відразу потрапили «з корабля» у свою хату. В дудінській зоні простору не бракувало. Нам видали «заполярний» пайок: по 100 грам цукру.

Гонили у порт на вантажні роботи. Ми накидали лопатами вугілля на транспортер, яким воно подавалося прямо у трюм вантажного судна. На роботу ходили із задоволенням, бо звідти можна було принести капусти, яку вирощували тут, у Дудінці, і відправляли в Норильськ. Капуста була смачна, а головне, що можна було її їсти сирою, була солодка. Ми трохи дивувалися чому вона така солодка. Наша капуста на Україні має гіркуватий присмак. Я думав, що, мабуть, від голоду вона стала такою солодкою, але нам пояснили, що то такий сорт.  

Нарешті стали формувати етапи і відправляти у зону Норильська. Селище Норильськ розташоване за Полярним колом. У районі Норильська дуже багато корисних копалин. Говорили нам, що там є вся Менделєєва таблиця хімічних елементів. Величезні багатства, а клімат суворий. От, совіти і найшли вихід із становища. Замість того, щоб людям платити великі гроші, вони перевели їх у рабів, а результати їхньої праці привласнювали. Не тільки рабська праця, а і сам раб не вважався людиною, то хто ж буде рахуватися з ним. Сформували етап з кількох сотень в’язнів. Норильськ з Дудінкою в 40-50-ті роки сполучався вузькоторовою залізницею. У період навігації, переважно з 10 червня до 19 жовтня, по вузькій колії з Норильська у Дудінку перевозили корисні копалини.

Наш етап завантажили у ті ж «телятники», які тут стояли на вузькоторових колесах, і привезли у табірний пункт ГУЛАГу «Каєркан» перед Норильськом. Цей табірний пункт був недавно збудований, розташовувався по одну сторону залізничної колії, а по другу – були вугільні шахти. Вивантажили нас з «телятників» і повели в зону під конвоєм. На прохідній здали наглядачам, ті, в свою чергу, розвели нас по бараках. Зона була нова, деякі бараки ще не були викінчені. Перший раз побачив таке будівництво. Барак був збудований на стовпах, оббитих двох сторін дошками, а порожнеча між дошками була засипана жужелем (шлаком). У цьому таборі ми були не першими. Перед нами (коли відкрилася навігація на північних морях Льодовитого океану) привезли сюди наших хлопців. Вони й почали будівництво цього табору смерті. Наші хлопці загартовані в боротьбі з московськими імперіалістами, переносили всякі незгоди життя, але неволі переносити не могли. Влітку 1945 р. 18 хлопців втекли з табору. Нам відразу оголосили, що якби хтось задумав втікати, а його піймають, то на місці розстріляють. Однак тих, хто втікав і кого впіймали, приводили в «рідний» табір і перед усіма в’язнями, яких вишикували п’ятірками на площі перед бараками, зачитували вирок, утікачеві добавляли ще термін ув’язнення, переважно 5-10 років. Тих 18 хлопців не привели у табір, тільки сказали, що їх усіх постріляли у тундрі. Можливо саме так і сталося. З Таймировського півострова втекти неможливо.

На «Каєркані» нас ознайомили з режимом. Ми мали право ходити на роботу тільки під конвоєм. Табірна обслуга: кухарі, нарядчики, всяка інша табірна шваль була набрана з «битовиків». Наш брат не мав права працювати у табірній прислузі. Можна було написати раз на рік листа додому, до рідних. Кожний з нас каторжан мусів мати написаний фарбою свій особистий номер на плечах (спині) одягу, штанах, шапці чи картузі. Мій особистий номер Е-537. Усвідомлюючи реальність свого буття, я песимістично дивився на дійсність і вважав, мені звідси вже ніколи не вийти. Тому не скористався правом «одного листа» і не писав до батьків. Але скоро дістав лист з дому. У таборі було багато моїх односельчан, і вони у листах написали про мене. Вони, правда, потрапили на «Каєркан» восени 1945 р.

Годували нас пайком, в який входив кусок хліба, що видавали один раз на день, півлітри похльобки, звареної на воді й капусті, і двісті грамів каші. Хліб, хто мав силу волі, ділив надвоє, щоб було чим і пообідати, але більшість з’їдали відразу, навіть недочекавши баланди. Хто ділив свою пайку хліба, то ще був ризик, що можуть вкрасти. Таке траплялося, бо голод дошкуляв не тільки фізично, а й морально. Дуже важко переносили голод фізично здорові хлопці, які потребували доброго харчування. Кожного ранку, коли всі підіймалися після ночі, на нарах залишалося кілька трупів. Часто вмирали прибалтійці – естонці, латиші; менше – литовці. Вони виростали і виховувалися у гарних умовах, в добробуті і достатках, чого не скажеш про нашого брата, який знав злидні, голод і холод. Ті трупи на нарах нікого не бентежили, ніби так і повинно бути . Приходили наглядачі, брали наволочку матраца, натягали на трупа з голови, а за палець ноги чіпляли бірку з особистим номером в’язня і виносили. Під’їжджала підвода, кидали ті трупи на неї й везли на прохідну. На прохідній конвоїр штиком пробивав кожному трупові у кількох місцях груди. Це робилося для «коммунистической бдительности» (може, він «изменник», прикинувся мертвим).  Після такого ритуалу трупи відвозили під гору Шмідтиху і там, виваливши, прикидали камінням, а може і не прикривали. Ніхто того не бачив і не може з певністю сказати.

«Славні» чекісти живих не вважали людьми, а мертвих – тим більше. Незважаючи на таку жорстоку дійсність буття, я був до глибини душі вражений одним фактом. Сталося це 24 лютого 1946 р. Підійшли до мене два естонці і сказали: «Вася, пойдемте с нами… ». Ми пішли у барак. Залізли в далекий кут під нари невикінченого бараку. На земляній підлозі була розстелена якась ряднина, на якій були розложені кілька кусків хліба і якісь кісточки з рибою. Хлопці попросили, щоб я розділив з ними цю скромну трапезу, бо в них Велике Свято «День Незалежності Естонії». Я був дуже зворушений таким актом високої національної свідомості молодих естонців і думав, який великий вплив має на національну свідомість людини факт існування незалежної самостійної держави. Українська нація століттями животіла у підневільному рабстві, то ж коли запалає та висока національна самосвідомість своєї самостійності? Тільки час від часу спалахує той високий дух, який не дає нам остаточно лягти у могилу, а знову і знову підніматись на боротьбу і ціною крові, кривавих жертв підтримувати вогонь свідомості своєї державності.

Тут, на «Каєркані», нам забезпечили «наш режим». Не треба було закривати на замок окремі секції чи бараки. Всі були каторжанами на 15, 20 років, лише одиниці на 13 років. Майже всім 5 років поразки в правах. Стали з нас формувати бригади, якими ми повинні ходити на роботу. В основному це дві категорії робіт: вугільні шахти і будівництво. Влаштували мене у будівельну бригаду. Видали нам спецодяг другого сорту: такий, що вже був ношений, але ще можна було ходити. Шахтарям видавали одяг першого сорту, тобто новий. Одяг з бавовняно-паперової тканини. Валянки виготовлялися з якоїсь загадкової сировини. Утеплювала вата.

Кожного ранку нарядчик-битовик швидко ходив по бараках і викрикував: «Выходи, выходи! Давай..! давай  !». Йому допомагали наглядачі. Увечері перед «отбоєм» перераховували всіх по кілька разів в’язнів, бо наглядачі були переважно неписьменні і в арифметиці безпорадні. Доходило до парадоксів. Пізніше , вже у Норильську, в 11 табірному відділені «на Бофі», одного вечора нас рахували, «строили» в п’ятірки, ми лягали спати, пізніше ще і ще нас піднімали, «строили», рахували і т. д. – кінця не було тим рахункам. Мимохідь я побачив запис у наглядача, який нас рахував, а був він нашим «земляком», мав українське прізвище. Там стояла цифра 1002, – хоч нас було 102. Виявляється, він не знав, як правильно написати цю цифру. І таких «грамотіїв» були десятки, сотні.

Як же вони могли рахувати усіх, коли в тому табірному відділенні було 11 тисяч в’язнів? Після церемонії виходу за прохідну табору, начальник конвою голосно попереджав: «Коли хто посміє вийти за границю територій, зазначені віхами, або наблизиться до межі, будемо стріляти без попередження!» Ці погрози не були марними, траплялися випадки, коли стріляли у в’язнів, які навіть не наближалися до межі. Просто конвоїрові хотілося когось убити, і він стріляв.

На роботі треба було копати котловани (великі ями 22 м, глибиною 3 м або й більше. У мене з тими котлованами нічого не виходило, ніяк робота не клеїлася. Я за весь термін ні одного котлована не викопав до кінця. Інші в’язні якось пристосовувалися і виконували норму. Їм давали більше їсти.

Коли я лупав ту вічну мерзлоту, у моїй пам’яті виникав образ Франкових «Каменярів». «Великий Дух Поета» кріпив мою силу волі і свідомість, додавав мені душевних сил і віри у справедливість моєї ідеї. Тяжкі умови праці, кліматичні і побутові, скоро дали відчутись на нашому здоров’ї. Виснажені тяжкою фізичною працею і постійним голодом, сильні молоді хлопці занепадали здоров’ям.

Тих хто вже зовсім вибився з сил і став пухнути з голоду, перевели в третю категорію, в тому числі і мене. Третя категорія не ходила за табірну зону на роботу, її виводили на різні роботи.

В таких нелюдських умовах животіння почали занепадати морально. Стали їсти сіль, ходити на смітники. Наївся солі, потім п’є воду, втомляючи спрагу, і вже ніби ситий, не відчуває голоду. Всі ті, хто їв сіль, повмирали, переважно кремезні здорові хлопці.

В нашій зоні було багато моїх земляків. Весь совєтський ГУЛАГ в ті роки складався з українців. Були, правда, й в’язні інших національностей, навіть європейці: німці, бельгійці, французи, італійці та інші, але одиниці. Якось підійшов до мене односельчанин і запитав: «Ти знаєш, хто тут є?» І назвав Ростика Малєвича. Це був мій товариш, однокласник. Ми разом з ним вчилися в 5 і 6 класі Вселюної школи у селі Даничеві, що за 6 км від нашого. Ростик часто бував у мене вдома. Після 6 класу він поїхав вчитися до української гімназії в Яворові у Галичині, а я пішов до 7 класу школи в Межиріччі. Наші шляхи розійшлися.

Війна 1939 р. Наші землі окупували більшовики. Почалися гоніння, облави за молоддю, особливо за гімназистами. Молодь стала втікати за кордон – до Німеччини. Ростик Малєвич зі своїм товаришем також хотів втекти, але у Львові їх «накрили» і засудили за статтею 54. 1 «а» і 11 КК УРСР за зраду батьківщини і організовану боротьбу проти Москви до розстрілу, який потім замінили на 10 літ таборів ГУЛАГу. Малєвич у 1940 р. був засуджений по такому ж звинуваченню як і я.

На «Каєркані» нас кормили по секціях. Приходив кухар. Всі підходили по черзі. Я з нар не злажу, лежу і дивлюся на кухаря. Він, Ростик Малєвич, не змінився. Коли черга закінчилася, і він налив останньому, я з нар подаю свою алюмінієву миску і кажу: «Кухар, ще мені налийте». Він бере з моїх рук миску і байдуже наливає баланду. Я хочу нав’язати балачку і говорю до нього: «Кухар, а Ви звідки будете?» Він подивився на мене і не впізнав. Говорю йому: «Ростик, пізнаєш мене?» А він: «Василь! Як ти змінився , який ти худий!» Каже: «Я прийду до тебе, поговоримо». На другий день він прийшов з односельчанами до мене в барак, приніс мені пів буханця хліба. Розповів як трапив сюди, як під час війни у Сибіру був завідувачем їдальнею. Як він, в’язень, допомагав вільним людям харчами і хлібом, бо державна установа (табір) була забезпечена продуктами. А тепер от його привезли у «Каєркан», він працював на кухні, але за якусь провину його вигнали звідти. Тепер на шахті мотористом, але скоро знову його повернуть на кухню, і тоді вже він мені допоможе.

Оскільки після медичної комісії ставало все більше серед нас таких, які дістали третю категорію, і їх переводили в окрему секцію бараку, а то й цілий барак. Тоді говорили: «То барак третьої категорії».

Пізньої осені 1946 р. вже стояли сильні морози, і довкіл лежав сніг; стали формувати черговий етап, в який попав і я. Етап відправляли у Норильськ в 11-е «отделение ГУЛУГа» на будівництво «БОФА» – великої збагачувальної фабрики, яка споруджувалася поруч з нікельовим та мідними копальнями. Коли нас вигнали з «телятників» на привокзальну платформу, нас зустрів натовп з криками: «Фа-ши-сты! Фа-ши-сты!». Ми були одягнуті в білі німецькі захисні трофейні штани (в таких ходили німецькі десантні війська взимку), з великими номерами на спинах бушлатів. Демонстративні крики натовпу були спеціально підготовлені совєтською пропагандою, яка змальовувала нас в очах обивателя як страшених злочинців! Залежно від політичної кон’юнктури змінювалася специфіка пропаганди. Вже через кілька років, коли нас вели повз такий натовп, чути було: «Тру-мен! Тру-мен!»

В новому концтаборі почалося нове життя. Охороняла нас так зв. ВОХра (воєнізована охорона – вільнонайомники, які хотіли заробляти добрі гроші, не працюючи). Сформували нові бригади для роботи на будівництві фабрики. Для харчування стали видавати талони. Тепер кожний ішов на кухню з талоном, і там йому видавали відповідну порцію. То могла бути «гарантія» – півлітри супу і 200 грам каші. Мого друга Максима Чиж-Нагорного поставили бригадиром, і мені якось вдалося потрапити в його бригаду. Максим до мене дуже добре ставився: і пайкою не обділював, і до роботи не ганяв. Але добрі Максимові наміри і дії мені мало допомагали. Незабаром я став занепадати здоров’ям. Кинулась цинга. Нічого не допомагала «хвоя», якої давали по 200 грам. Від цинги на ногах у мене відкрилась екзема. Моє здоров’я підупало через малокалорійне недостатнє харчування. При черговій комісовці, де відбирали дистрофіків, мені прописали ОП (оздоровительный пункт). Тут на роботу не ходили, а тільки спали і їли. Але «усиленный пайок» мені мало помагав.

Термін перебування в ОП – один місяць. В кого він закінчувався, того викликали на медкомісію, яка визначала категорію здоров’я: 1-шу, 2-гу або 3-тю, комісія могла продовжити перебування в ОП, але не більше як до 2 місяців. Коли ж людина не поправлялася, їй давали інвалідність, а за тим був один шлях – у могилу. Одного разу до бригадира ОП звернувся якийсь чоловік і про щось з ним говорив. Після того бригадир визначив кількох хлопців, в тому числі і мене, і наказав йти на роботу в лазню. Коли ми прийшли туди, то завідуючий дав нам роботу: підкидати вугілля з великої купи ближче до кочегарки. Час від часу він навідувався до нас, дивився, як іде робота. У черговий раз запитав, чи хтось з нас вміє прасувати. Я зголосився і дістав від нього роботу. Старався, і завідуючий був задоволений. Сказав, що переговорить з бригадиром, щоб мене відпустив до нього на роботу. Так і сталося. Я почав ходити кожного дня у лазню. Складав і прасував білизну.

Завідуючий лазнею китаєць Ван Жуншань виявився чудовою людиною. Ми відчули один до одного велику симпатію. У таборі його називали Ванею. Був старший від мене на 12 років. Одержав 10 років ув’язнення. У ГУЛАГу було багато китайців. Вони «вміли» жити в умовах «совєтського» табірного життя. Майже всі ходили по пропусках. До Вані приходив з іншої зони О-Ну. Ваня казав, що це його брат. Тут, у лазні, він влаштував ще одного китайця з України, який мав 15 літ каторги за співпрацю з німцями. 

Кун Фендя опинився на Україні ще під час революції і допомагав москалям встановлювати большевицька владу. На Україні одружився з українкою Марусею, жив, поки його не визволили з-під німецької окупації і не засудили на 15 літ каторги. Вдячність за інтернаціональну допомогу Великому Носу (по-китайськи «русский» дослівно перекладається «Большой Нос»). Кун Фендю називали Мішею. Одного разу Міша написав листа до своєї дружини Марії і просив мене заадресувати. Я став адресувати під диктовку Міші. Пишу: Кунфендю Марії Григорівній, а зворотня адреса: Кунфендю Михайлу.

Ще між нами був китаєць Лю-Цин-Ю (срібна ріка) – фізично дуже слабий, мав строк –25 літ. Він прав білизну для хворих, що лежали в лікарні. Лю-Цин-Ю (Володя) попросив Ваню, щоб той відпустив мене до нього прати ту білизну. Він навчив мене того ремесла. Тепер я вже прав і прасував для стаціонару. Але режим каторжника не дозволяє працювати в табірній обслузі, а я числюся в ОП. Кожний місяць медична комісія перевіряла результати поправки здоров’я в ОП. Я вже давно поправився на харчах лазні і не ходжу на комісію в ОП, а ходив сам Володя і все продовжував реченець мого перебування в ОП, домовляючись з головою медичної комісії.

Ван-Жуньшань багато оповідав мені про своє життя. Він – офіцер армії Чан Кайші. Розповідав, як потрапив у Росію, говорячи, що група китайців, у тім числі він і його брат, працювали недалеко від російського кордону на золотих приїсках. Через кордон було видно, як на російські сторони також працюють люди, а довкола стоять озброєні солдати. Китайці говорили між собою, що то так охороняють людей-робітників від нападу якихось бандитів. Охороняють мирну працю людей. Серед цих китайців стала поширюватися пропаганда, що треба втікати в Росію, там трудівникам дуже добре жити, вони там мають владу в своїх руках. Настав час, і група китайців, зорганізувавшись, вирішили втікати до Росії. Вані не хотіли брати з собою, але він все одно пішов за своїм братом. Тільки вони перейшли кордон – їх відразу арештували і посадили в тюрму.

Китайців питали, чому вони прийшли сюди, а вони відповідали, що вони комуністи і хочуть жити при комунізмі. Їм відповіли, що вони «шпіони», і засудили кожного на 25 років, потім декому зменшили терміни.

Основною роботою в’язнів «11-го лаготделения» було будівництво БОФа. Вже стали вимальовуватися контури фабрики з червоної цегли. Раптом, як грім з ясного неба, пішла чутка, що нас, «націоналістів», будуть забирати в спецтабір, а тут лишаться тільки німецькі поліцаї, старости і всі інші, які співпрацювали з німецькими окупантами, а ми, виходить, не є німецькими співпрацівниками. Нас тут називали «немецкие фашисты». Щоб ще жорстокіше з нами розправлятися Москва організувала спец табір – ГОРЛаг («Государственный особого режима лагерь»). Ван Жуншань, дізнавшись про це, говорив мені, що зробить все, аби я залишився з ним. Хоч і «блат выше Наркома», але щодо українців-націоналістів, то він безсилий. Друг китаєць сказав мені, що ходив до начальника Токарєва, просив залишити мене тут, крім того, давав йому 2000 руб. хабаря, але все безрезультатно. Токарєв відповів, що і без грошей зробив би таку послугу для Вані, але коли йдеться про українця, то тут нічого не може вдіяти. Довелося збиратися на етап. Нас вишикували в п’ятірки і погнали під конвоєм пішки у ново приготовлене табірне відділення ГОРЛагу №3, яке розташовувалося вздовж вузькоколійки, що проходила на 25 завод (секретний) – побудований першим етапом каторжан з буквою «А», який привезли у Норильськ ще влітку 1943 р. Ті каторжани майже всі загинули. Пізніше ми не зустрічали таких, хто носив букву «А».

Взимку 1945 р., коли вже закривалася навігація по Єнісею останнім пароплавом відправили на материк з Норильська тих кількох могікан з буквою «А» як інвалідів. Вони всі померли.

Малєвич Ростик говорив мені, що серед них був наш священик Грушецький. Колишній петлюрівський полковник, коли прийшов у нашу церкву після москвофіла Марчука (ще донедавна єпископа Волинського), то в церкві під час його проповіді не було місця. У той час вся молодь ходила до церкви. Він у 1933 р. закликав усіх помогти братам на Сході, які умирають з голоду. За його священицтва церковні богослужіння відправлялися українською мовою до 17 вересня 1939р.

По другу сторону вузькоторівки – бутовий кар’єр (штрафний) і 6-те відділення (побутовики) ГУЛАГу, в якому перебувало на той час 10 тисяч в’язнів. В ГОРЛагу вся охорона перейшла до НКВД. В ГУЛАГу нас охороняли вохровці, а тепер – конвой, вишки, наглядачі – ці атрибути репресивної совєтської машини виконують регулярні війська. Було багато випадків, що на вишках стояли або конвоювали сини, брати, внуки ув’язнених. Хоч влада намагалася не допускати до таких казусів.

Ван Жуншань у 3-му табірному відділені мав знайомих і через Токарєва старався мене там влаштувати. З цією метою післав Люн Цин-Ю. Той відразу приступив до справи. Не знаю, з ким він і про що говорив, але мене відразу відвели на кухню. Тут знаходилася і дріжджоварка, де працював добрий майстер своєї справи Гриць, українець зі Східної України. Мені сказали, що я буду працювати на його місці. Я відчув, що Гриць був дуже не задоволений. Десь там у глибині душі, я йому співчував, мені жаль було його, але в таких обставинах не було місця сентиментам. Я став працювати на новому місці. Дріжджів не вмів варити, то було якесь нещастя. Хлопці приходили до мене під віконце, і я їм наливав порцію. Вони всі були дуже незадоволені мною.

Завдяки протекції китайців, я працював дріжджоваром досить довго. Тепер в харчах не був обмежений. Але після однієї перевірки мене відправили на бутовий кар’єр в штрафну бригаду. Тут робота була справді каторжною. Ми, вночі вантажили вручну вагонетки камінням. Великі брили, яких не в силах підняти, розбивали кайлами, лопатами, молотами і возили навантажені вагонетки, пхаючи перед собою, до великої трофейної німецької дробилки і перевертали вагонетки в бункер. Між іншим все обладнання (машини і апарати, мотори) в Норильську було трофейне, переважно німецьке.

Доводилось працювати на морозі, вночі. Штрафні бригади актуванню не підлягали. Треба було працювати і в 40 градусні морози. На бутовому кар’єрі працювали перші совєтські каторжани (з літерою «А»), а в мене вже була літера «Ш».

Між каторжанами зустрічалися представники інших національностей, але так чи інакше їхні справи були зв’язані з Україною, з українським визвольним рухом. Зі мною сидів росіянин, москвич Василь Скворцов. Мав 15 літ каторги за те, що був сотенним в УПА. Другий росіянин з Курської області мав 15 літ каторги за те, що будучи у військовому відділі військ НКВД, який охороняв міст біля Стрия, продав гвинтівку за півлітри самогонки. Було багато європейців, переважно німців, а також бельгійців, французів, іспанців, шведів, фінів та ін.

Один з німців не хотів з «ними» говорити російською мовою, не тільки з «ними», а і з нами, в’язнями, розмовляв тільки німецькою. Другий німець – інженер, працівник фірми «Круппа», працював на металургійних заводах і за цей «злочин» дістав довічну каторгу (завод випускав танки). В нашому концтаборі інженер-металург працював асенізатором, за табірну зону його не виводили навіть під конвоєм. Трохи доля йому усміхнулася після того, коли Аденауер приїхав у гості до Хрущова. Після їх переговорів німця-інженера стали виводити на підприємство. Дали йому олівець і папір. Він став конструювати чавунні кульки і технологію для їх виготовлення. Кульки були дефіцитом. Їх треба було привозити з материка, а це було накладно. Взимку кульки привозили літаками. Виробництво будівельних матеріалів не могло зупинитися. Норильськ будувався. «Родина» вимагала виконувати «план».

Іншим в’язнем з довічною каторгою був грузинський князь. Його батьки після більшовицької революції емігрували в Західну Європу. А він у німецькій армії дослужився до високого чину. Був начальником контррозвідки Східного фронту. Потрапив у полон.

Отже, я у штрафній бригаді, ходжу на бутовий кар’єр. Шукаю якогось виходу з цього становища.

Поки закінчувалося будівництво цемзаводу, адміністрація стала готувати кадри для його експлуатації. З цією метою була організована бригада майбутніх лаборантів заводу. Стали набирати в цю бригаду грамотних хлопців. Потрапили туди деякі мої колеги. Коли ще потрібно було кількох чоловік для повної комплектації, хтось вказав на мене. Таким чином, я опинився у бригаді учнів-лаборантів цемзаводу.

Наша бригада для навчання і практики була направлена в лабораторії цегельні. Тут ми вчилися і набували практики на технологічних процесах виробництва цегли. Хоч технологія виробництва цегли суттєво відрізнялася від технології виробництва цементу, але все-таки навики лаборанта ми набували.

Директором цегельні був москвич, жид Гольдберг. А Іван Царук («Гамалія»), член крайового проволу ОУН, референт по матеріальному забезпеченню УПА групи «Північ» та командир «Дубовий», працювали на цегельні по обслуговуванню телефонів і телефонного комутатора в диспетчерській. Гольдберг дуже поважав Івана. Взагалі наших хлопців усі поважали, бо вони свою роботу виконували сумлінно і якісно. Коли після хрущовської відлиги Гольдберга-троцькіста реабілітували, він перебрався у Москву і зайняв своє місце у міністерстві, просив Івана (якщо буде в Москві) заходити до нього. Така нагода трапилася. Гольдберг запропонував йому в Москві квартиру і роботу. Іван подякував і відмовився від тих «благ».

Поки ми навчалися лабораторної справи, цемзавод був остаточно викінчений і запущений в експлуатацію. Нашу бригаду перевели на завод. В одному з корпусів відвели приміщення для лабораторії, яка розмістилася на трьох поверхах. На першому поверсі (партер) була цехова лабораторія., т. зв. тітровалка, що здійснювала контроль за сировинним і обпалювальним цехами. На другому поверсі механічне відділення контролювало готову продукцію. Ці два відділення працювали в три зміни. На третьому поверсі знаходилося аналітичне відділення, яке працювало тільки одну зміну. Тут були «вольнонаемные» жінки. Пізніше, як наша бригада лаборантів збільшилася, то в аналітичному відділені працював Роман Загоруйко – наш бригадир, колишній сотенний УПА з села Підгірці біля Золочева, і Юрко Сайко зі Львова.

Бригада лаборантів: Роман Загоруйко, Юрко Сайко, Степан Борозний, Зенько Сагайдак, Данилевич, Юрко Мичкало, Сливка, Грінченко з Холмщини, литовці Зигмунт Яцевичус, Юлій Савіцкас, естонець Ян Сібула і ще багато інших – була дружньою. З часом Роман Загоруйко забере до нас Богдана Мостиського (сотенний УПА), який вічно поневірявся по БУРах та ШИЗО через свого принципу «не працювати на більшовиків». Завідуючим лабораторією був жид Фішбейн. Говорили, що він мій земляк, з Рівного.

Завідуючою аналітичним відділом була Зинаїда Іванівна Настас. Прізвище прибрала від чоловіка-молдаванина, який вже був «вольным». Видно, відсидів свою десятку. Ті всі «бывшие зеки» довоєнні були іншими людьми. Вони вважали, себе жертвами сталінської сваволі. Ми ж були свідомі своєї ідеї, знали, за що боремося. Українці, литовці, естонці, латиші, білоруси постійно вели дискусії на політичні теми. «Бывшие» до політики не мали ніякого відношення. Вони – «истинно советские», не спроможні були піднятися до вершин духовної культури, а все повзали там, унизу.

Зінаїда Іванівна пішла у декретну відпустку, а її місце зайняла Марія Федорівна – українка з Новосибірська, яка була замужем за білорусом Альфіменком, партократом, комуністом. В аналітичному відділені ще працювала Валя Мигунова – українка з Харкова. Марія і Валя признавалися, що вони українки, але в тому було щось таке боязливе. Не відчувалося гордості за те, що вони належать до великої нації, що є землячками тих в’язнів, які підняли так високо прапор боротьби за Самостійну Державу. Безумовно, вони були тими, ким були, бо не могли усвідомити, ким їм треба бути. Де було взятись тій свідомості?

Поруч з заводською зоною розташовувалося «Управление местных стройматериалов». Начальником управи працював, також з «бывших», жид Йоффе. Під час т. зв. справи кремлівських лікарів в 1952 р. його з посади начальника усунули, а на його місце поставили Алфименка. Усунули від посади і нашого Фішбейна, а на його місце поставили Марію Федорівну Алфименко.

Кожного ранку Фішбейн, приходячи на роботу, заходив у цехові лабораторії і перевіряв, як проходили на заводі технологічні процеси, чи не було якогось порушення, браку і т.п. Це все було зафіксовано в наших журналах. Нам видали апарат для аналізу «вихідних газів» при випалюванні клінкера. За хімічним складом вихідного газу можна було судити, як проходило випалювання клінкеру (півфабрикат цементу). Пробу газів потрібно було відбирати з комина під самим дахом заводського будинку. Тяжкі там були умови: пилюка, гази, духота. А крім того той апарат для аналізу був дуже недосконалий (совєтський). Я був старшим лаборантом і міг післати когось з хлопців, але командувати мені сумління не позволяло. Ходив по ті проби сам, там же робив аналіз. Після відбору такої проби приходив у тітровалку весь у сажі. Результати аналізу записував до журналу.

Вранці Фішбейн, переглядаючи записи у журналі, запитав мене: «Скажи, що це за результати аналізу газів? Хіба можуть бути такі результати? То – суцільний брак!» Гримав на мене, кричав, доходив до істерики. Показав мені пальцем у журналі результати мого змінника Зигмунта Яцевічуса: «От, дивись, які повинні бути результати». Я працював у нічну зміну, вранці нас міняв Зигмунт. Коли він прийшов на зміну, я питаю його: «Скажи мені, Зигмунте, ти ходив відбирати проби відхідних газів?» Він говорить: «Я ще там ні разу не був, не знаю, де ту пробу відбирати. Записую результати і все». Я говорю: «Дай руку». Потиснув йому руку і більше ніколи не піднімався до комина по пробу.

При черговому відвідуванні нашої лабораторії Фішбейн подивився на запис результатів аналізу газів у журналі і сказав: «Видишь, как захочеш – хорошо можеш работать». Ще один урок я засвоїв із «советской действительности». Хіба ж то я один такий був, мільйони вчили жити по-совєтському: «И жизнь хороша и жить хорошо!» Ніякої моралі, ніякої честі, ніякого сумління. Чим гірше – тим краще.

Ми на заводі працювали у три зміни. Тільки прийдеш з нічної зміни, поснідаєш, ляжеш спати, а тут приходять наглядачі і кричать: «Подъем!» Всіх зганяють з нар, у білизні переганяють у протилежну секцію. На наших місцях перевертають постіль, викидають все з тумбочок, перемацують усі кишені одягу. Коли в когось знайдуть ножик, зроблений з куска бляхи, або якийсь кусок дроту чи леза для гоління, того кидають у БУР. Як вже все перевернуть, тоді стають на дверях протилежної секції і кричать: «Проходи!». Коли ми проходили повз них, мусили опускати труси чи кальсони, бо вони оглядали всіх.

З нами сидів москвич Леонід Доронін. Він був сином московського професора з інституту марксизму-ленінізму. Мати його працювала завідуючою однієї з московських поліклінік. Коли почалася війна, він, не маючи 17 років, пішов добровольцем на фронт і відразу попав до німців у полон. Німці завербували його в поліцію. Всю війну Льоша прослужив німецьким поліціантом там, в Німеччині, на окупованій території ніколи не був. Коли в 1945 р. москалі «визволили» німців, впіймали Дороніна. За співпрацю з окупантами дали йому 15 років каторги. А батьки, як було заведено в ті часи, від нього відмовились, наслідуючи приклад «отца народов Сталина», який відрікся від свого сина Якова.

Отож, при тому шмоні, коли треба було опускати труси, Льоша спустив труси, повернувся задом до наглядача, нагнувся і каже: «Смотри! Там американские доллары». Він не раз кепкував над тими недолугими наглядачами. Вони старалися покарати Льошу. Навіть роздягали і ставили на морозі.

Одного літнього дня нам дуже рано зробили «подъем». Всіх вигнали з бараків і групами стали виводити за зону. Там, у якійсь великій шопі на столах лежали наші справи у папках. Було багато офіцерів енкаведистів. Стали викликати тих, чиї справи були на столі. Як з’ясувалося згодом, розглядалися справи неписьменних хлопців. Між політв’язнями тих буремних років їх було дуже багато. Це переважно молодики з тих земель, що були окуповані Польщею, а раніше знаходилися під царською Росією. Невідомо, як міжнародні події змусили енкаведистів терміново зацікавитися неписьменними. Кожний енкаведист брав до себе такого хлопця і тут, на місці, вчив його підписатися. У справах, де був потрібний підпис звинуваченого, скрізь стояли хрестики. Енкаведистів було мало, а неписьменних багато, тому вони і нас залучили до тієї роботи. Робота була тяжка і невдячна. Сумніваюсь, чи вдалося енкаведистам когось з тих неписьменних навчити написати своє прізвище. Виходило, що вони боялися за тих неписьменних. Бо що ж то за політв’язень, який не вміє ні читати, ні писати? Так, вони не вміли ні читати, ні писати, але мали Велику Ідею у своєму серці, готові були віддати за неї свою кров і навіть життя. Слава їм, героям!

В 50-і рр.. різко погіршилась ситуація як в цілому Союзі, так і в концтаборах. 1951-1953 рр. Норильський ГОРЛАГ очолив генерал-майор Семенов. Режим концтабору став ще жорстокішим. Нас водили на роботу і з роботи конвоїри з собаками. При виході з зони п’ятірками, кожна п’ятірка мала триматися під руки. Під час походу часто зупиняли колону і начальник конвою наказував: «Становись на колени!». Ставали на коліна. Одного разу був такий інцидент: начальник дав команду ставати на коліна. Всі стали, а Доронін не стає на коліна. Начальник конвою накинувся на нього з криком. Доронін спокійно йому відповідає: «Перед Гитлером не стал на колени, а что перед тобой, падло, буду ставать на колени!».

Були випадки, коли хтось із в’язів, знесилений, хворий падав. Колона, тримаючись попід руки, переступала через нещасного і рухалась далі. Ніхто знесиленого не підіймав, ніхто навіть не оглядався. Оглядатись не можна було, бо це розцінювалось як «попытка к побегу». Згодом ми зауважили: умовна дорога через тундру, якою нас водили на роботу, по обидва боки була обставлена кулеметними гніздами. Тепер кожний день ми бачили, коли проходили по тому коридору, як бовваніли на горизонті тундри кулеметні гнізда з обслугою

Настала знаменна весна 1953 р. 5 березня. Я був на роботі у денну зміну, коли всіх облетіла радісна звістка: «Умер отец народов!» Всі в’язні тішилися надією, що нарешті і нам, може, усміхнеться доля. «Вольнонаемные», навпаки, ходили дуже засмучені. Думаю, були й такі, можливо, і щиро жаліли свого вождя, а інші ж лицемірили і розігрували «жалобу».

В нас у тітровалці працювала молода дівчина-комсомолка Ліда Дашкіна. Її батько, «бувший», працював у нашу зміну майстром обпалювального цеху. Коли я прийшов з цеху у тітровалку, то побачив, що Ліда дуже плаче. Питаю хлопців: «Що сталося?». Мені відповідають: «Вона так плаче за Сталіним». Минув якийсь час, питаю Ліду: «Чому ти тоді плакала?». «А я не знаю, – відповіла, – чому я так плакала». Таких, як Ліда, було багато. Вони пізніше так і не змогли пояснити, чому так ревно оплакували смерть вождя.

Після роботи побачив у зоні, як всі в’язні тріумфували – радості не було меж. Проходячи біля табірної лікарні-стаціонару, я зустрів дуже хворого літнього чоловіка, який радісно сказав: «А я все ж «його» пережив».

Після такої історичної події ми, в’язні, стали терпеливо чекати розвитку подій з надією на амністію. Через деякий час прийшла до нас вістка про амністію. Але яке було наше розчарування, коли виявилося, що амністія стосується тільки карних злочинців, – про політв’язнів ніде нічого не згадувалося. Така ситуація викликала у політв’язнів великий песимізм.

Літо 1953 р. було дуже гарне, тепле. Навпроти  нашого табору на горизонті виднілися високі грізні гори, у міжгір’ї з північної сторони сріблів сніг. У бесідах при нагоді з начальниками хтось мимохідь говорив: «Коли ж то ми звільнимося?» Начальники здебільшого відповідали: «Видишь, тот снег меж гор? Помни, тогда освободишься, как тот снег растает!». А він ніколи не танув.

З посиленням режиму в усіх таборах до нас дійшла вістка, що в таборі №5 ГОРЛАГу конвой убив в’язня. Цей концтабір був чоловічою зоною, де утримувалися політв’язні-українці з речинцями до 10 літ. Зона табору прилягала до виробничої зони, т. зв. Кибзу, де працювали наші дівчата-в’язні. Табірний режим забороняв спілкуватися жінкам-в’язням з чоловіками-в’язнями. Чекістам також заборонялося спілкуватися з жінками-в’язнями. Однак користуючись необмеженою владою, енкаведисти не тільки спілкувалися з нашими дівчатами, а при нагоді й ґвалтували їх безкарно. Наші жінки в умовах суворого заполярного клімату і взагалі всяких незгод, легше переносили злидні, ніж наші чоловіки. При нагоді жінки старалися допомогти своїм землякам. Інколи їм це вдавалося. Після смерті Сталіна, хоч і не було сподіваної «волі», якась надія у кожного в серці жевріла, а, може, якраз… На цьому ґрунті посилилися пошуки зв’язків між дівчатами і хлопцями. Так було і між зонами Кибзу і 5-го табору. Біля колючого дроту стали збиратися з однієї сторони дівчата, а з другого – хлопці, почали запитувати про земляків, знайомих. Виникали взаємні симпатії. Почали писати листи-цидулки і, прив’язавши до камінчика, перекидали через колючий дріт двох зон (чотири ряди колючого дроту) взаємно з однієї та другої сторони. Оскільки порушувався режим, конвой (в даному випадку «попки» з вишок) попереджав, щоб розходились, не кидали записок і т.п. Жертвою став в’язень з 5-ої зони.

В’язні з того табору працювали на будівництві Норильська у т. зв. «Горстрое». Виражаючи свій протест проти підлого вбивства невинного, в’язні оголосили страйк. Коли їх виводили на роботу, вони не працювали. Начальство, щоб зняти якось напругу, дало наказ зовсім не виводити в’язнів на роботу. До нашої зони доходили чутки, що всі, хто працює у «Горстрое», страйкують. Однак нас щоденно, систематично виводили на роботу. «Горстрой» усі будівельні роботи дістав від нас. Ми працювали на цементному і цегляному заводах. Вапно випалювалось у цеху на нашому заводі. Були цехи, які виливали будівельні плитки. До нас приходили порожні вагони «Горстроя» під будівельні матеріали. На вагонах були написи: «Позор штрейкбрехерам!». Такі заклики мали свої наслідки. В’язні стали між собою радитись, як би то проявити своєю солідарність зі страйкуючими. Однак ніяких конкретних заходів не вживали. Але гасло усе ж впливало на настрої. Наші начальники дуже налякалися, не знаходили виходу із становища, що склалося. Кажуть: якщо Бог хоче покарати, то відбере розум. Так сталося в тій ситуації.

Наша бригада того дня працювала у нічну зміну. Нам у зоні оголосили, що ми вже на роботу не підемо. Коли о 17-ій годині наші хлопці поверталися з роботи, то побачили кожного з великим клунком. Вже в зоні нам пояснили, що на роботі їм сказали забрати свої пожитки, бо вони більше на роботу не підуть. Того дня були зняті всі в’язні з роботи і більше за зону не виходили. Зона табору №3 заповнилася людьми. Ще ніколи за час свого існування їх не виходило так багато: 3200 чоловік опинилися закритими у зоні.

Стояли гарні теплі заполярні літні дні. Кожний день по зоні вешталось 3200 чоловік, не знаходили заняття. Ходили туди-сюди. Начальство бачило, що це до добра не приведе, тому кожного дня стали «крутити» нам фільми. Одного дня в нашу зону пригнали етапом 5-6 чоловіків. Говорили, що це з Караганди. «Новачків» кинули відразу в БУР, який не пустував: там сиділи хлопці з нашої зони. Від нічого робити ми прогулювалися по зоні. Одного разу під час такої прогулянки порівнялися з приміщенням БУРу і почули якийсь шум і крик. Раптом двері вивались, і наші в’язні винесли молодого хлопця (малолітка), всього окровавленого і побитого. Звертаючись до нас, вони кричали: «Подивіться, що з нами роблять!». Приміщення було обнесене дерев’яним парканом, навколо нього лежало багато цегли, яку мали використати для добудови БУРу. Коли бунтівники виважили двері і вийшли на подвір’я з тим окривавленим в’язнем, на приборкання їх кинулися наглядачі. На допомогу своїм поспішили в’язні, які були недалеко від БУРу. Схопивши цеглу, стали кидати в наглядачів, накинулися на паркан, поламали його. Довідавшись про бунт, на місце подій прибув сам генерал Семенов.

БУР розташовувався біля колючого дроту на межі зони. Генерал  з конвоїрами стояв за зоною. Коли побачив, що в’язні розправляються з тими, хто побив хлопця (а то були битовики, спеціально кинуті в БУР для провокацій), наказав перерізати колючий дріт і випустити тих провокаторів за зону. Коли було зроблено у загорожі прохід, у нього кинулися битовики, а за ними наші хлопці. Генерал наказав енкаведистам стріляти. Заговорили автомати, впали в’язні, полилась кров. Трупи лежали не тільки в проході, а далі по зоні. Стріляли прямо у багатотисячний натовп. Тоді було вбито 18 хлопців.

Через прохід у зону зайшов генерал Семенов. До нього кинулись в’язні: «Ти, сволоч, дав наказ стріляти!». Генерал почав брехати: «Дети мои, я не отдавал приказа!». Тримаючи генерала попід руки і за шинелю, привели до прохідної і пустили в зону. Зайшли у табірну кантору, усе начальство табору №3, усіх наглядачів вигнали за межі зони. За цей час конвой натягнув дріт у прорізаному проході. Почалося самоврядування в зоні, яке охороняв конвой на вишках, а в зоні ніякого начальства. Наші бараки в зоні були радіофіковані. Першою карною санкцією проти нас став наказ генерала Семенова відрізати радіо. Перед тим генерал звернувся до в’язнів із закликом до спокою, дисципліни та порядку. Після цього замовкли у наших бараках усі «брехунці».

В’язні також мали протидію для подібних карних акцій. Поруч з нашою зоною знаходився «военный городок», де жили начальство і конвоїри-енкаведисти. Система водопостачання «городка» була задіяна через нашу лазню, в якій знаходилася головна засувка водопроводу. Видно, інженери-будівельники ГУЛУГу не передбачали розвитку критичних подій у таборах – «повстань рабів». Коли замовкло радіо, негайно було перекрито водопостачання «городка». У відповідь на цю акцію енкаведисти відключили на щиті постачання електроенергії в нашу зону, ми залишилися без світла. Наші електрики все таки умудрились накинути дроти на лінію електропередачі. Це була небезпечна операція: на вишках стояли озброєні конвоїри. Сміливці діяли швидко і непомітно. Бачачи, що з нами нелегко справитися, енкаведисти попросилися на переговори. Вони відбулися біля прохідної брами. По одну сторону (в зоні) наші хлопці з «страйкового комітету», а по другу – енкаведисти і наші начальники. Домовилися: ми відкриваємо воду, а вони дають нам електроенергію.

Відразу після того, як все табірне начальство було вигнане із зони, відбулися загальні збори в’язнів і утворений «страйковий комітет». В організації його активні участь брали Роман Загоруйко, Іван Кобза, Данило Шумук і багато інших. Головою вибрали майора Воробйова, який прибув з карагандинським етапом. Через кілька днів майора усунули від керівництва (підозра – провокації), а на його місце обрали Шамаєва. Керівниками комітету наші хлопці свідомо висували росіян. Шамаєв був каторжником. Отримав каторгу за те, що під час війни попав у полон до німців і пізніше служив в окупованій Норвегії.

«Страйковий комітет» відразу енергійно приступив до праці. В першу чергу домовилися з адміністрацією про забезпечення продуктами для гарантійного харчування і медикаментами для лікування. Продукти нам систематично привозили, а медикаментів не давали.

Страйковий комітет мобілізував усіх художників у зоні, щоб написати на щитах наші вимоги до совєтської влади, а також політичну інформацію. На щитах з’явилися тексти: «Хто ми», «За що нас посадили», «Яке наше ставлення до совєтвлади», «Що ми вимагаємо», «Склад державної комісії, з якою ми будемо вести переговори». До складу державної комісії на нашу вимогу мали входити представники від Верховної Ради, прокуратури, профспілок і т. д., крім НКВД. Ці щити з текстами були повернуті туди, де ходили «вольні люди», які могли довідатися про нашу позицію, ситуацію, що склалася між політв’язнями та каральними органами совєтської влади.

Скориставшись перервою, політв’язні займалися просвітницько-культурною роботою. Поділившись за національними ознаками, організовували різні гуртки та хори, читали лекції про національно-визвольну боротьбу українців, литовців, латишів, естонців, білорусів та інших народів, які боролися проти окупантів, як німецьких, так і московських. У Леоніда Дороніна з’явилось поетичне натхнення, і він написав вірша про батьків, які на вимогу енкаведистів відмовилися від свого сина, а потім ще вірша про українців, які боролися за свою Самостійну державу, всупереч офіційні пропаганді про українців-бандитів.

Енкаведисти оговтавшись після шокового стану, стали шукати виходу з критичної ситуації. Одного дня по табору розійшлася вістка, що на прохідну прийшла урядова комісія і викликає наших представників на переговори. Ця урядова комісія чомусь прийшла не на центральну прохідну, а з «чорного ходу» – на прохідну, через яку ми ходили на роботу. Представники страйкового комітету пішли на зустріч з державною комісією. По-перше, голова страйкового комітету Шамаєв поцікавився, від кого комісія. Пояснили, що уповноважені самим Лаврентієм Берією, що очолює комісію Кузнєцов. Шамаєв заявив, що з комісією від Берії ми переговори вести не будемо. На тому зустріч закінчилась, і всі розійшлись.

Страйк тривав вже більше місяця. В’язні на тім гарантійнім пайку стали дуже підупадати, хворіти, через брак вітамінів розвинулася «куряча сліпота». Я особисто переніс цю хворобу. Зайдеш знадвору у барак і нічого не видно, як у повній темряві. Навпомацки шукаєш своє місце на нарах, хоч на дворі день. Тим, хто у приміщенні, смішно з твоїх «піджмурків». Сміх та горе. Ще поки у лікарні були медикаменти та «риб’ячий жир», то якось трималися. Однак, незабаром запаси вийшли, і хвороба стала масовою.

Важко захворів один з в’язнів. Лікарі сказали, що треба відправити його у центральну лікарню. Пішли на прохідну до чергового офіцера, щоб викликав машину. Її довго не присилали. Нарешті приїхала. Перед прохідною зупинилася. Хлопці принесли хворого і поклали у машину, яка відвезла його до лікарні ГОРлагу. Вранці вияснилось, що хворого ще вночі повернули в зону. Він розповів, що йому ніякої допомоги не давали, навіть не обстежили, сказали, що «він не хворий, а симулянт, і його в’язні відправили у центральну лікарню як «шпигуна»».

Хворий помер. На другий день у зоні між бараками викопали яму для могили. В зоні нашого табору було багато священиків, як греко-католицьких, так і православних. Небіжчик був православним, панахиду відправив молодий священик Микола Романюк з Волині. Столярі зробили домовину. За всіма вимогами ритуалу ховали. На похорон прийшли усі в’язні, домовину несли на плечах, процесія пройшла по всіх проходах між бараками зони. Енкаведисти стояли на вишках і дуже інтенсивно фотографували. Коли принесли домовину до ями і поставили, священик виголосив проповідь. Потім інші в’язні, друзі покійного сказали прощальне слово. Проповідь і остання слова священика і друзів мали національно-політичне забарвлення. Все це було зафіксоване енкаведистами. Цей демонстративний похорон дуже їх налякав.

У зоні були різні спеціалісти високої кваліфікації. Між іншим – гравер-естонець. Гравюру робив на твердому камені. Попросили його, щоб вирізьбив на камені такий тест: «Нас лечат не врачи, а чекисты в белах халатах!». Коли текст був готовий, його відбили на тисячі папірців-летючок. Летючки вийшли дуже якісними, ніби розмножені у друкарні. Їх треба було розповсюдити у місті. Пропонувалася різні варіанти. Один з них: треба якимось чином винести на цемзавод і пустити у заводський комин, а з тягою вони розлетяться по місту. Однак придумали дуже оригінальний революційний метод. Зробили величезного паперового змія, такого, як роблять діти. Листівки прив’язали до змія, перев’язавши ниткою, до якої був прив’язаний кусок вати, котру при запуску змія підпалили. Вона тліла. Коли змій набрав досить висоти і ширяв у небі, люди з цікавістю дивилися, спостерігаючи за загадковим «птахом». Як нитки від тліючої вати перегоріли, летючки посипалися з неба на місто. Люди їх збирали і читали. Ми тим часом спокійно тягнули змія на свій «аеродром».

Через деякий час приїхав начальник управління санітарної частини ГОРЛАГу Беспалова і попросилася із страйкомом на переговори. Як прийшли представники комітету, вона почала істерично кричати: «Як ви смієте.. нас, лікарів, називати …чекістами в білих халатах!». От вже справді образа для «совєтського человека» бути обізваним «чекистом». Офіційна пропаганда завжди твердила, що «чекист» – найблагородніша професія. То хто ж він такий, чекіст? Приїхали інші начальники і вимагали негайно здати всі шнури, які використовуються при запускання змія. Ніхто нічого не здавав. Ще не раз ми використовували змія для розповсюдження листівок. Була навіть спроба розстріляти змія, але з цього нічого не вийшло. Кілька черг з автомата не дали результатів.

Начальство все-таки вирішило покарати нас за зухвальство. Оголосило нам, що садять нас на штрафний пайок. Ми і так на гарантії ледве тягнули ноги, а тут штрафний пайок. У зоні вздовж залізничної колії, по якій робітники ходили на номерний завод №25, стояв довгий барак, довжиною понад 30 метрів. Хлопці на даху цього будинку на всю його довжину збили щит і натягнули на нього матеріал. На ньому художники метровими літерами написали: «Нас морят голодом!» Люди, проходячи повз зону, читали. Ситуація, що склалася з тим лозунгом, дуже турбувала начальство, і воно прийшло на переговори. Під час переговорів сказало: «Уберите щит – дадим паек». Комітет погодився на такі умови. Щит займав усю довжину даху, його важко зняти, а ще тяжче було б, у випадку потреби, занести знову на дах. Тому вирішили не знімати, а перевернути. Рішення було дуже розумне. Конфлікти з начальством виникали ще не раз. Ми знову відкривали текст, а потім знову перевертали, коли приходили до порозуміння.

Якось прийшла вістка, що в зону прибув прокурор з Москви. Вирішили перевірити чутку. Справді, в зоні з’явилась людина у прокурорському мундирі. Членам страйкому вона відрекомендувалася прокурором ІІІ рангу по нагляду за місцями ув’язнення – Вавіловим. Тут же у супроводі комітетчиків і натовпу в’язнів він пішов оглядати зону. Йому показували, в яких умовах живемо. Прокурор вдавано охав, ахав, нібито нічого не знав і перший раз тут довідався про такі жахи. Деякі в’язні жалілися йому, що ніхто не відповідає на скарги. Прокурор повідомив, що всі подання і скарги не виходили за межі канцелярії зони, пообіцяв зайнятися тими справами. Довго ходив прокурор по зоні, весь час обурювався неподобствами, які чинили чекісти. Нарешті ввічливо розпрощався і пішов геть.

Яким було наше здивування вранці, коли побачили й почули, що вся зона обвішана гучномовцями, з яких безперервно лунало: «Заключены, не верьте этим самозванцам, они вас обманывают. В зоне проделаны проходы, снята колючая проволока…  Выходите за зону! Вы будете обеспечены одеждой, питанием, жильем. Не верьте этим авантюристам Шамаевым, Воробьевым… Выходите за зону Не бойтесь! » і т. д. і т. п. Цілими днями гули гучномовці. Така атака діяла на психіку в’язня, викликала тривогу, неспокій. Хитрий чекістський прийом зробив свою чорну справу: пішли за зону таку хлопці, від яких ніхто не сподівався такого необачного вчинку. Нерви не витримали. Було не мало таких, що лежали пластом на нарах і боялися вийти в зону, щоб не піддатись спокусі.

Не раз ми переконалися, що Москві не можна вірити. У цьому переконував свіжий приклад з московським прокурором, який так підло обманув нас.  

Через тиждень зняли гучномовці, натягнули в прорізаних місцях колючий дріт (вже ніхто не виходив за зону), і все повернулося на «круги своя». Настала пора затишшя, гнітюча пора. Ми нічого не знаємо, що там діється у світі. Час від часу нам робітники привозять продукти, а з ними підкинуть газету. Щось дуже вже все затихло, нас ніхто не турбує, пайок дають справно. Вже пішов третій місяць нашого страйку – місяць серпень.

Недалеко від нашого табору знаходився табір ИТЛ №6. Стояв гарний погідний день і з табору №6 до нас долинав голос гучномовця, дуже часто повторювалось: «Берія, …Берія,    Берія…». На другий день робітники разом з продуктами передали нам газету, з якої ми довідалися, що Берія зробив спробу захопити владу, але був викритий і розстріляний. Це вже добра вістка для нас. З’явилась надія на якісь зміни. Однак все швидко стихло, і знову на нашу зону насувався гнітючий сум.

В ніч з 3 на 4 серпня з гучномовця, поставленого за нашою зоною, пролунало: «Приказ министра ВД тов…  ко всем заключенным ГОРЛАГа №3. На протяжении 12 часов всем успокоиться и впустить в зону начальников и надзирателей. В противном случае будет применено оружие! Министр ВД ... ». Цей наказ читався протягом дня.

Ми стали активно готуватися до оборони. Всі в’язні були організовані в бригади. Кожній бригаді визначалися місця, де хто мав тримати оборону. Я потрапив у бригаду Семена Головка! Він сказав, що треба озброюватися, хто чим може: залізними прутами, цеглою, ножами і т. п. Прихопивши, що могли, ми пішли в табірну лазню.

Очікуючи ворога, ми просиділи у нашій «фортеці» цілу ніч. Вже почали сумніватися, що виконають погрози. Над ранок закінчився річинець ультиматуму. Пролунав голос диктора з гучномовця, і ще в темряві ночі ринулись в нашу зону вантажні бортові машини. На автомашинах сиділи червонопагонники з автоматами. Вони відразу почали стрілянину. Енкаведисти оточили лазню. Вибили вікна і закидали нас пластиковими гранатами. Ввірвавшись до середини, стали по-одному витягувати на подвір’я. Знову перерізали колючий дріт і стали по-одному виводити в’язнів за зону в тундру. Вивели усіх живих і в оточені конвою ложили кожного пластом. Бараки залишилися порожніми, зона була встелена трупами. Скільки загинуло, важко встановити. Розповідали, що 183 чоловіки, а може і більше хлопців загинуло від кулеметів та автоматів чекістів. Оповідали, що мій односельчанин Микита Худоба з ножем кинувся до машини і з криком «Смерть катам-чекістам», – був скошений автоматною чергою.

Таким був фініш нашої тримісячної боротьби. Коли вже всі в’язні були виведені із зони в тундру, принесли три столи і табуретки. За столами розмітилися чекісти, а на столах папки з нашими особовими справами. Біля кожного стола сиділи стукачі. Між ними я побачив і Семена Головка, який ще вчора вів нас на об’єкт оборони – лазню.

Кожний чекіст брав у руки папку з особовою справою якогось в’язня, називав його прізвище і особистий номер. В’язня підводили до стола, сексот давав йому характеристику: говорив, чим він займався, яку проявляв активність під час страйку. Після такої процедури в’язня відводили на призначене місце, а в особовій справі робили якусь помітку і папку відкладали на відповідне місце. Таким чином, весь наш контингент третьої зони був поділений на кілька груп. Кожна група мала відповідне тавро скоєного злочину.

Наша група була найчисельнішою. Розмістили її в луговині і поклали усіх пластом. Підкралась думка, що при такій нагоді можуть нас і постріляти тут у тундрі. Коли вже всіх в’язнів зони було поділено за енкаведистською класифікацією на групи, стали відправляти кожну у відповідні місця. Кого у Володимирський Централ, кого у штрафний табір «Купець», а хто залишився тут, на місці, то відправляли вже в нове місце. Нашу групу відправили у колишню 5 зону.

Всі в’язні знівечені, пригнічені поразкою. Із зміною місця проживання змінилося і місце роботи. Нас розбили на бригади відповідно до спеціалізації. Одні стали до праці у «Горстрої», інші – «Дозі» і т. д. Я знову став лаборантом.

Страйк все ж мав свої позитивні наслідки. Відчувалося, що табірний режим щодо нас слабшав, порівняно з часом, коли починався страйк.

Різко змінилися обставини нашого табірного життя у зв’язку першим після воєнним державним візитом до Москви рейхсканцлера Західної Німеччини Аденауера у листопаді 1955 р. Він домовився з Хрущовим про звільнення всіх німецьких в’язнів, засуджених за т. зв. воєнні злочини. Стали звільняти у першу чергу громадян Німеччини.

Коли покінчили зі справами німців і відправили їх у Німеччину, взялися за українців. У першу чергу за тих, хто мав чуже громадянство, хоч деякі з них і не були в тих чужих країнах (наприклад Костя Лопанський мав чеське громадянство). Були в’язні з тих українських земель, які після війни відійшли до сусідів – з Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Перемишльщини, Лемківщини і т. п. земель. Цих українців з чужим громадянством судили за статтею 54–2. Батьки їх вже давно жили на Україні як переселенці. У нас в бригаді лаборантом працював Грінченко з Холмщини, а батьки його були переселені на Тернопільщину. На Грінченка стали готувати документи для відправки його в Польщу. Він дуже не хотів їхати до Польщі, волів жити в таборі каторжником, ніж на «волі» у Польщі. Грінченко ховався по бараках, а чекісти за ним нишпорили. Нарешті його знайшли і насильно вислали до Польщі. У Москві створили спеціальну комісію Верховної Ради для розгляду наших особистих справ.

Оскільки велику кількість політв’язнів звільнили, а через це поменшало людей у бараках, нас незабаром відправили етапом у 4-у зону (мідний завод), де сиділи в’язні, переважно з 25-літніми термінами. Тут усі перемішались. Коли формувався етап, я почув себе дуже зле: як згодом з’ясувалося – захворів «жовтухою».

Етап вели пішки. Розмістивши у бараках, які, на противагу іншим, були цегляні, сформували робочі бригади. Тепер ми працювали в «Горстрої» і «ДОЗі».

Хвороба нагадала про себе, і я звернувся у медчастину. Діагноз – т. зв. «хвороба Боткіна».

У 4-ій зоні була закрита тюрма, де тримали в’язнів, які відбували суворі терміни. Там переважно сиділи наші хлопці. Однак після усіх перепетів, що сталися після 1955 р., у тюрму стали садити і «мішаньок» (не пустувати ж тюремним камерам!). Згодом її заповнили «блатними» різних мастей. Це були наркомани, яким за всяку ціну потрібні наркотики. У зоні їх дістати було легше (з лікарні, аптеки), дехто з в’язнів (переважно з південних та закавказьких республік) отримували посилки з наркотиками. Коли «блакитних» закрили у камері, то спробуй дістати дурман-зілля. Але серед них зустрічалися хлопці «дотепні». Один з них «захворів», треба його відвести до лікаря у зону. Наглядачі не поспішали. Тоді зеки покликали наглядача до кормушки. У того на очах «хворий» проковтнув ложку. Довелося наглядачам усе таки вести «глотателя» до лікаря. Хірургічна операція, яку треба було робити, щоб добути металевий предмет з шлунка, складна. Тут, у зоні, її зробити не змогли. Консиліум лікарів вирішив відправити «глотателя» до центральної лікарні. Хворих, яких також мали туди відвезти, набралося кілька чоловік. Був серед них і я. Нас посадили у кузов вантажної машини з будкою і під конвоєм повезли.

У центральній лікарні за той час, поки нас оформляли, «глотатель» вже встиг роздобути наркотиків, обмінявши їх на вовняний светер в одного із санітарів.

Поки мені визначили місце в палаті, я ходив по коридору. Зустрів «глотателя». Він усе розповів, сказав, що мусить негайно повертатися в тюрму, бо на нього чекають. Я запитав його, а як операція. Він відповів, що операція почекає до другого разу. Тим часом машина, на якій ми приїхали, відправлялась в нашу зону. Той відчайдуха заявив наглядачеві, який нас супроводжував , що повертається і на операцію не буде чекати. Санітари, за вказівкою начальника, хотіли силоміць його залишити, але він не дався і повернувся у зону. Коли він розповідав, що дістав наркотики, я запитав його, як він перенесе їх у тюрму, він показав забинтовану руку, де і знаходились наркотики.

Прибулих хворих розмістили у палатах. Я потрапив в інфекційне відділення. У палаті я побачив важкохворих. Усі були жовті з різними відтінками на обличчі: синім, зеленим і чорним. Здавалося, що я у морзі. Поволі став звикати. Наших людей тут було мало. Мене оточували «блатні» та злодії. Тут я дізнався про їх закони та привілеї. Якось у коридорі зчинилася метушня. Говорили, що знову привезли якогось вірменина, який ковтає гайки. Я вийшов у коридор і побачив, як вели того нещасного, а він вигукував, показуючи рукою на живіт: «Там целая инструменталка».

З часом стан мого здоров’я поліпшився. Мене виписали з лікарні і відправили у зону. Тут став членом бригади, що працювала на ДОЗі. Нам уже платили гроші за роботу. В 4-ій зоні я познайомився з Іваном Кривуцьким з Перемишля, вояком УПА на Закерзонні. Він був свідком загибелі польського генерала Кароля Свірчевського, віце-міністра оборони Польщі, натхненника і безпосереднього керівника каральної операції «Вісла». Після виснаженої боротьби проти каральних операцій троїстого союзу (польсько-совєтсько-чехословацького) Івана Кривуцького з його колегою послали на Захід для налагодження зв’язку з ЗЧ ОУН. Тяжкою була дорога через «братню» Чехію: всюди зустрічалися розвішані плакати з написом «Pozor Banderi!» (Увага бандерівці!). «Брати» чехи «допомогали» виловлювати наших повстанців. В одному із сіл затримали хлопців і здали поліції, а ті, у свою чергу, передали МГБ у Києві, звідти перевезли у Москву на слідство. Там провели слідство, а судили у Києві – все таки «українські буржуазні націоналісти». 1948 р. вищу міру покарання – розстріл відмінено, тому Іван дістав лише 25 літ. У 4-ій зоні Кривуцький працював у картотеці табірної лікарні. Він запропонував мені трохи відпочити, я погодився, і він поклав мене у лікарню, де я пролежав більше як півтора місяця.

За час моїх поневірянь «німецьких злочинців», за домовленістю з Аденауером, звільнювали і звільнювали. Табірні пункти та відділення увільнялися. Поїхали «на волю» і так звані «мамки», тобто жінки, які мали дітей. Нас перевели у невеликий табірний пункт, де був легший режим.

Всі сподівалися, що і нам вдасться вирватися з цього пекла. З ініціативи Івана Кривуцького, Віктора Трохименка та інших було організовано курси для тих, хто не встиг до арешту закінчити середню школу. Були такі, як я, що мали документ по середню освіту, виданий в умовах німецької окупації. Совєтська влада німецьких документів не визнавала, і довелося здавати екзамени, щоб отримати законний «аттестат зрелости».

Настав час, коли і нас почали масово звільняти, видавати документи. Було створено спеціальні групи, які постійно виписували паспорти. Така ситуація, що склалася з масовим звільненням в’язнів, стала дуже турбувати керівників заводів та підприємств. Всі, хто звільнявся, збиралися від’їжджати на батьківщину. Тих, хто звільнився, начальники умовляли, щоб залишалися заробити грошей, гарно одягнутися і т. п., обіцяли різні блага. Однак, ніщо не могло стримати наше бажання, чим скоріше покинути це знавісніле місце, зустрітися з рідними та друзями.

Вже перестали виводити на роботу під конвоєм. Ми сиділи в зоні і чекали документів про звільнення. Я написав листа батькам, потішив їх, що вже незабаром зустрінемося.

І тут якогось дня облетіла вістка, що всі групи, які виписували документи, ліквідовано, виписку паспортів припинено. Сидимо у бараках день-другий. Душу обгорнула тривога (від совєтскої влади усього можна чекати). Якось уночі у наш барак прийшов з контори днювальний і сказав, що з Красноярська приїхав прокурор і просить, щоб кілька хлопців прийшло до нього в контору для розмови. Пішло п’ять чоловік, решту з нетерпінням чекають результату. Довго довелося ждати. Нарешті хлопці повернулися і розповіли. Нам прокурор заявив, що ми під амністію не підпадаємо, що у наших справах ніде не зазначено, що співпрацювали з німецькими окупантами. Амністія поширюється тільки на тих, хто був посібником німців. Отакої! Роками тут нас називали фашистами, а коли зайшлося про амністію, то і все забулося… Наступного дня ми всі кинулися до начальника табору Власова із запитанням: «Що нам робити? Ми написали рідним, що скоро зустрінемось, а все залишається по-старому?» Власов цинічно відповів: «Напишіть, що я, ваш начальник, обдурив вас». Довелося так зробити. У листі повідомив батькам, що начальники обманули нас, що все залишається без змін.

Отак блюзнірськи поводилася з громадянами совєтська влада, якій ніколи не можна було вірити, бо вся її практика ґрунтувалася тільки на брехні та злочині. Коли ж я зустрівся із батьками, то дізнався, що одержали відразу два листи. Це їх занепокоїло. В одному листі прочитали, що я вже скоро буду на волі, а в другому, що нас ще тримають тут.

Хвиля протестів, що вилилась у страйки та повстання, охопила всі концтабори Совєтського Союзу. Було створено комісію Верховного Совєта по перегляду справ політичних в’язнів, направлялися меншого рангу комісії на місця. Через деякий час подібна комісія з’явилася в Норильську. Засідала вона у домі інженерно-технічних працівників. Майже кожного дня з нашої зони водили туди групу в’язнів перед очі «високої комісії», яка виносила своє рішення. Із розмов з тими, хто вже там побував, справа виглядала не так вже і зле: багатьох звільняли. 

Під час комплектування чергової групи зачитали і моє прізвище. Повели нас через все місто до будинку, що знаходився у старій частині Норильська. Комісія засідала в актовому залі на сцені, а нас розмістили у вестибюлі. По одному викликали. Коли хтось повертався, відразу ж його запитували: «Ну як, звільнений?». По обличчю можна було прочитати позитивну чи негативну відповідь.

Один з в’язнів вийшов і розповів,що його звільнили, хоч у його справі значилося 13 вбивств. Трохи шокувало таке повідомлення: стільки вбивств, а його звільнили. Хлопець чув, як члени комісії між собою говорили: «Він був рядовий солдат, начальники наказували, а він стріляв. Він не винний, бо виконував наказ». А справа виглядала так. Наприклад, відділ УПА або боївка СБ вели бій з «отрядом» НКВД. В тому бою загинуло 13 енкаведистів. Через кілька днів або того ж дня в тому районі, де проходив бій, вдалося затримати якогось хлопця. Був він учасником того бою чи ні, ніхто не знав, але в його справу вписували тих 13 вбивств і за це судили.

Нарешті і мене викликали до комісії. Зайшов до залу. На сцені сиділи пихаті, пузаті, носаті, косоокі – повний інтернаціонал. Було їх п’ятеро чи шестеро. Називають прізвище. Відповідаю: «Так!». Почали між собою шептатись. Нарешті, один каже: «Заключенный Яремчук, мы не уполномочены рассматривать твое дело». Мовчу, чекаю, що далі скаже. А він: «Тебе, заключенный Яремчук, надо писать к Ворошилову о помиловании!» Виходить: просити помилування і каятися, каятися без кінця. Я сказав: «Писати не буду!» Наказали покинути залу.

Мені та іншим, як я, довелося далі тягнути «нелегку ношу». Одного дня, під вечір, прийшов днювальний з контори і повідомив, що мене викликають в КВЧ (культурно-воспитательная часть). Пішов. За столом побачив начальника чи то КВЧ, чи, може, опер-«кума», як ми називали тих посіпак. Звертається до мене: «Заключенный Яремчук, только, что звонили из комиссии и просили дать характеристику на освобождение. Как мы можем дать характеристику, если ты с нами не работал!» Що мав йому на те сказати, буркнув: «Конечно!» – повернувся і пішов. На тому всі перипетії мого «освобождения» закінчилися.

Нас, кількох чоловік, яких обійшла доля «звільнення від комісії», перекинули до битовиків («мішаньок») у лагпункт «Нагорный». Випала нагода знайомитися ще з одною стороною життя «великого концлагеря – Совєтського Союза». Якщо нещодавно «мішаньок» кидали до нас, політичних, то тепер навпаки, нас перевели до карних злочинців. Вони прийняли добре, бо знали, що ми їм ніякої загрози не несли. До конфліктів між нами не доходило. В дискусії на політичні теми з ними не вступали, та й це їх не цікавило, бо вони були занурені у свій світ боротьби за існування, ділилися своїм досвідом і спогадами про життя, що минало переважно у таборах та тюрмах. Кожний з них починав з маленьких термінів (один-півтора роки), а за десятки справ нагромаджував судимості на 80 і 120 років.

У деяких з найблагонадійніших підходив кінець строку. Такий говорив, що на цьому «зав’яже», поїде до мами і буде жити чесно. Але у такому нещасному вигляді не зможе з’явитися перед матір’ю, тому по дорозі «обделает одну-две квартиры», і на тому кінець. Така логіка злодійського життя!

Після глобальних змін у міжнародних відносинах, коли спала напруга в «холодній війні», у таборах стали готувати злочинців до умов громадського життя. Влада хотіла, щоб все таки з таборів вийшов «совєтський человек». У табірну адміністрацію «Нагорного» була введена посада «зам. начальника по политработе». Ним став молодий білорус, ст. лейтенант НКВД Прокопович. Він зайнявся «мішаньками», дуже хизувався своєю політичною грамотністю. Проводив агітацію не в «красном уголке», а на подвір’ї зони, де був гурт людей. Оповідав про зарубіжних комуністів-друзів Совєтського Союзу, як вони борються за комунізм. Наприклад, десь в Італії чи Греції посадили комуністів в каземат, а вони з великої любові до Росії видряпали на стіні каземату образ Леніна, прийшли тюремщики і затерли образ Леніна, а образ став ще виразнішим. Класичний приклад наївності совєтськоїх пропаганди.

З пом’якшенням режиму застосовувався ще один закон звільнення – «по двох третіх». Хто своєю поведінкою і доброю роботою без стягнень відбув 2/3 терміну, мав право на звільнення. Воно проводилося через суд. Цей закон застосовувався у совєтських таборах, але не до політв’язнів. І лише тепер згадали про нього. Багатьох звільняли за цим законом. Розповідали хлопці, що на суді слід якомога більше каятися, «осуждать свою деятельность». У мене давно минуло 2/3 терміну, пішов уже 15 рік ув’язнення.

Прокопович сказав, що готується матеріал на моє звільнення. Тепер усе залежало від нього. Поки що він на всякі лади старався використати мене. Я, зокрема, допомагав йому оформляти стінгазету, хоч і робив це з великою неохотою, бо не хотілося допомагати недолугому політпрацівникові.

І от настав час ще одного суду. Мене звільнили. Як проходив суд вже не пам’ятаю, бо відбулося все дуже швидко. Слалося це 24 липня 1958 р.

На час мого звільнення у Норильську проживало 140 тисяч чоловік, з яких 61 відсоток становили українці. Ті, хто звільнявся, з великим ентузіазмом взялися за національно-культурну організацію життя українців. Створювалися самодіяльні колективи народної творчості. Україна дала про себе чути. Стали приїжджати до Норильська з України артисти, композитори, театральні колективи. Побував тут композитор Пономаренко, який з часом прислав у подарунок самодіяльним артистам національні українські строї. Місцеві композитори почали писати пісні на українські теми. Приїхав на гастролі Луганський український драмтеатр. Пам’ятаю, як парторг сказав мені: «Приехали из Луганска бандеровцы, привезли всю украинскую классику. Ты пойдешь?» Справді, луганчани привезли багато вистав за творами класиків. Коли ми під час антрактів заходили до артистів за куліси і говорили, що москалі не задоволені, бо не розуміють української мови, ті відповідали: «Нехай не притворяються, ми їхню братню мову добре розуміємо, а вони нашу не хочуть розуміти».

У місті робилися спроби відкрити українську школу, та не вдалося пробити мур шовіністичної влади.

На шевченківські дні, під час святкового концерт, коли в театрі виконувався «Заповіт», пролунала команда: «Встати!» – і всі стали.

Але таке пожвавлення тривало недовго. Активно запрацювало КГБ. При видачі мені паспорта з положенням прочитали документ, в якому перелічувалися області Української ССР, де я не мав права проживати. Сюди належав увесь Захід України. Але чекісти і тут проявили свою неграмотність. Замість Чернівецької вказали Чернігівську область.

Пізніше, коли я вчився заочно у московському ВЗПИ (Всесоюзний заочний політехнічний інститут), було введено у програму предмет «Научный коммунизм», про який ніхто толком не знав, що це таке. Під час сесії здавали екзамен з нового предмету. Перед мною здавав Юзин Орест з Комарного. Коли він вийшов, питаю, як? «Здав на 5, – говорить, – викладач запитав мене: «Как вы думаете, при коммунизме какой будет язык?». «Русский», – відповідаю. Викладач схвально: «Вы правильно думаете!». От такий він отой «научный коммунизм», яким дурманили голови більшовики.

Велика мета, мета багатьох поколінь української нації – Українська самостійна соборна держава стала дійсністю. Було пролито багато крові, віддано багато життів, цвіту нації. Пройдено через тюрми, як фізичні, так і моральні. Ті мільйонні жертви, які поклав наш нарід на вівтар Батьківщини, не пропали марно. Дух відвічної стихії збуджує свідомість і змушує будувати Українську державу. І вона стає з руїн, збуваються слова великого поета: «Та прийде час і ти огнистим видом засяєш у народів вольнім колі… І коли глянеш, як хазяїн домовитий, по своїй хаті і по своїм полі».