Російським шовіністам не були потрібні крематорії (автор: Жук Йосип)

опубліковано 5 бер. 2012 р., 03:32 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ № 305/

Автор: Жук Йосип Григорович, народився 4 жовтня 1922 р.

у с. Ситихів Жовківського району Львівської області, українець, греко-католик


Ведмеді з голосним ревом блукали по кладовищу, а потім, облюбувавши собі трупа, тягли його у сусідню лісисту балку і ласували там людським м'ясом.

На долю моїх однолітків випало стільки лиха, нещасть і випробувань, яких би з лишком вистачило на декілька звичайних поколінь. Із людей (особливо чоловіків), народжених в західних землях України у 20—30 рр., до наших днів дожили одиниці. Чому так трагічно склалася їх доля? Про це повинні розказати ми, чудом вцілілі свідки більшовицького терору, бо мовчання в даному випадку – це злочин. Злочин перед народом, з якого ми вийшли, перед грядущими ненародженими поколіннями, перед нашою історією, перед своєю совістю.

Пишу про себе, бо моя доля як дві краплини води схожа із долями тисяч юнаків і дівчат, які свідомо чи несвідомо посміли чинити спротив новій окупаційній владі.

У травні 1943 р. я навчався у Дублянах на сільськогосподарських курсах, де німці готували агрономів для фермерських господарств, які створювалися на місці колгоспів. Одного дня я повертався із рідного Ситихова, де мешкали мої батьки, до Львова. На той час уже мав квартиру по вул. Б. Хмельницького. На Збоїщах мене заарештовують німецькі поліцаї і, нічого не пояснюючи, переправляють в тюрму на Лонцького. Там, застосувавши фізичну силу, мене змусили підписати заяву про добровільний вступ у дивізію СС «Галичина» і разом з іншими хлопцями відправили на навчання до Німеччини.

У червні 1944 р. дивізійники прибули на станцію Ожидів. Висадившись із вагонів, ми побатальйонно йшли міняти німецькі частини, які вели безперервні бої із совєтами в районі Бродів. Проте очікувана німцями допомога так і не приспіла. Не зробивши жодного пострілу, колона дивізійників була знищена у селі Білий Камінь ескадрою американських літаків. Мінометні снаряди рвалися на відстані 10-20 м один від одного, і рятунку від них не було ніякого.

Чета мінометників, якою командував я при сотні Гуляка, дуже відстала від основної колони. Справа в тому, що на марші ми потрапили під сильну зливу, і коні з великим трудом волочили міномети і вози з амуніцією по розкислій глинистій землі. Отже, під Білий Камінь ми прийшли із великим запізненням, що і врятувало нам життя.

Більшовики хотіли взяти в оточення німецькі частини, що знаходились під Бродами, а також українську дивізію СС «Галичина», про існування якої вони добре були проінформовані. Але їм це не вдалось. Після бою на залізничному полотні в районі станції Княже кільце було розірване, і ми разом з німцями подались на Львів.

В одному із сіл Золочівського району дівчата-зв'язкові звели нас із повстанцями. Так ми опинились серед партизанів, які радо прийняли нас, оскільки мінометів не було не тільки в нашій сотні «сіроманців» (сотник «Кок»), айв цілому курені, яким командував «Бондаренко».

Місце розташування «сіроманців» було дуже небезпечним. Ми, по суті, знаходилися межи двох вогнів: відступаючою німецькою армією і наступаючою армією більшовиків. Незабаром «Бондаренко» отримав наказ командування УПА перейти лінію фронту і продовжити боротьбу в більшовицькому тилу.

Наступним місцем дислокації нашої сотні став ліс, що біля села Слов'ятин Бережанського району Тернопільської області. Тут у перших числах жовтня 1944 р. ми приймали присягу на вірність українському народові. На одній із тихих галявин, вкритій опалим листом, було поставлено вівтар, зліва від якого стояла піраміда з крісів, а справа – зібраний міномет калібру 80 мм. Священик відправив Службу Божу, після якої всі стрільці і старшини клякнули на одне коліно і, тримаючи три пальці правої руки на своїй зброї, повторили за політвиховником «Блакитним» текст присяги. «Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь...» – прозвучало в осінньому лісі. Ми навіки пов'язали своє життя із долею України.

У другій половині жовтня наш відділ відвідав командир УПА «Чупринка». По його від'їзді ми дізналися, що нам доведеться вирушити у рейд на Волинь, де енкаведисти жорстоко розправилися з більшістю відділів УПА. Нашим завданням було підтримати дух місцевого населення, показати, що Україна ще живе і бореться.

На Волинь нас рушило 600 воїнів під проводом полковника «Остапа». Йшли, оминаючи райцентри та інші населені пункти, де були розташовані гарнізони КГБ. У Рівненській області доводилося пересуватись тільки вночі, оскільки совєти, стривожені появою такої кількості повстанців, готувалися заступити нам дорогу. Але завдяки дівчатам-зв'язковим ми мали точні дані про розташування сил противника і зуміли без перешкод дістатись на терени Волині. Волиняни, побачивши повстанців, виходили до нас з хлібом-сіллю, пригощали салом, молоком, яблуками. Проте далі іти ставало з кожним днем важче. Нас постійно обстрілювали відділи енкаведистів – доводилось вести тимчасові бої. Зробивши підковоподібний рух по території Волинської і Рівненської областей, ми були зупинені біля села Корчин великими загонами енкаведистів. Завдяки нашим мінометам стримували більшовицькі атаки весь день, а під покровом ночі відступили. Далі рухатись такою кількістю було небезпечно, тому надійшов наказ розчленовуватись на невеличкі групи і пробиратися у Рогатинський і Бережанський райони.

Всі чоти сотні «сіроманців» без втрат повернулись в Рогатинський район і, злившись в сотню, продовжували виконувати настанови проводу.

У грудні 1944 р. наша сотня знову розчленувалась на рої і, виривши криївки в районі сіл Конюхи, Плавуча Велика, Плавуча Мала, Вибудів і ін., приготувалася до зимівлі.

Зима 1944/45 р. виявилася дуже важкою для відділів УПА і всього українського підпілля. По хуторах і селах скаженіли загони енкаведистів, прозвані в народі «червона мітла», унеможливлюючи зв'язок повстанців із місцевим населенням. Ми мерзли в своїх криївках і голодували.

Навесні 1945 р. наша сотня перейшла на територію Бережанського району. Ми знову стали боєздатною одиницею. У березні мене з групою хлопців було направлено за продуктами у село Мечищів, де нам довелось заночувати. Прокинувшись на світанку, ми побачили, що село оточене червонопагонниками. Зав'язувати бій не було сенсу, оскільки противник був набагато чисельнішим, тому ми почали швидко відходити в сторону лісу. Як тільки вийшли на дорогу відразу ж були обстріляні. Повстанця на псевдо «Оріх» було легко поранено, а мені куля прошила легені і руку. Я знепритомнів і впав на сніг. До тями мене привели дві вівчарки, які рвали на мені одяг, кусали руки, ноги. Я відкрив очі і побачив автоматників, що швидко наближались до мене, стріляючи на ходу наліво і направо. Вихопивши гранату, я хотів підірвати себе, але ліва прострілена рука мене не слухалась, і я так і не зміг зняти запальник. Підбігли енкаведисти – відібрали зброю, відігнали псів, йти я не міг, тому мене кинули на підводу і повезли в село. Завели в сусідню із сільрадою хату і кинули на ліжко, притрушене соломою. Зайшов якийсь майор, подивився на мене і закликавши санітарку, наказав зробити мені перев'язку. «А каким... я его перевязывать буду, если у нас бинтов нет», рявкнула більшовицька сестра милосердя і, навіть не оглянувши моїх ран, вийшла.

Майже дві години я пролежав на соломі, стікаючи кров'ю, після чого прийшов солдат і повів мене до сільради. Це була звичайна сільська хата з двох кімнат, перегороджених сіньми. У кімнаті справа за столом сидів капітан, схожий на єврея. Він зустрів мене словами: «Ну что, довоевался, бандит, такую твою мать! Садись и говори мне только правду, а не то...»— і він показав на приперту до столу гудзувату палицю.

Я знав, що енкаведистам було відомо про існування нашої сотні, та ще взяли мене при зброї, отже, мовчати не було сенсу. Капітан записав моє прізвище, ім'я по батькові, місце народження, скільки мені від роду, як я опинився в УПА, назву сотні. Процедура допиту зовсім знесилила мене, і я втратив свідомість.

Очуняв на знайомому ліжку, застеленому соломою, де і пролежав до вечора. Близько 6-ої години мене кинули у вантажівку, криту брезентом, і повезли у невідомому напрямку. Я почував себе зовсім погано: піднялась температура, дошкуляв біль у прострілених легенях. Нічого хорошого від цієї поїздки я не чекав, тому був дуже здивований, коли машина спинилась біля Бережанської лікарні. Медсестри зняли з мене мокрий від крові одяг, обробили рани і завели в палату, біля дверей якої сидів солдат із гвинтівкою. Рани мої почали заживати, температура спала, і на шостий день по мене прислали машину.

Під вечір ми під'їхали до якогось триповерхового будинку, де було багато військових. Через годину мене ввели у кабінет до коменданта міста Рівне, який був у чині генерала. Він став розпитувати, яка в мене освіта, чому пішов в УПА, за що воюють бандерівці. Із притаманною мені юнацькою прямотою я відповів, що УПА бореться проти всіх окупантів за створення нової держави – ні від кого не залежної України. Генеральське лице побагровіло. Затинаючись від гніву, він промовив:

Ты таких вещей никому больше не говори, а не то я тебя быстро в расход пущу Увести! заверещав під кінець, показуючи рукою на двері. Не встиг днювальний виконати наказ генерала, як двері розчинилися, і у кімнату увійшли два немолодих офіцери. Вони були напідпитку і вели себе досить розкуто. Не дотримуючись уставних ритуалів, офіцери розвалились у кріслах і, помітивши збуджений стан коменданта, запитали про причину.

– Да вот этот бандит наговорил мне здесь такого, что его повесить мало, – відповів той, показуючи в мою сторону.

– Это же еще ребенок,— сказав один із прибулих,— он и сам не знает, что говорит.

– Плохо вас в польских школах учили, ох плохо, зітхнув офіцер, у якого вся голова була в сивинах. Ты сколько классов закончил?

Три кляси гімназії,— відповідаю.

– А какие иностранные языки изучал?— знову питає сивий.

Німецьку і латинську,— кажу.

– Ого, латынь! — вигукнув здивовано комендант.

Сивий офіцер вів себе стриманіше, він, очевидно, не повірив мені, бо запитав, знімаючи повагом шапку із голови:

– Ну если ты изучал латынь, тогда переведи: Quousque tandem abutere, Catilina,patientia nostra

Quam diu etiam furor tuus iste nos eludet, – додав я,– З такими словами у своїй промові звертався великий римський оратор Ціцерон до сенатора Катіліни – жорстокого деспота. В перекладі це означає: «Як довго, Катіліно, будеш нехтувати нашим терпінням? Як довго твій страх буде нас переслідувати?»

У всіх присутніх високо піднялись брови.

– Ті смотри, да он профессор! — вигукнув котрийсь із офіцерів, і всі вони залились гучним сміхом.

Интересный пацан,— зауважив генерал.

Розвалившись у кріслах, вони дивились на мене, як на якусь піддослідну тваринку. Я відчув, що мені знову стає погано. Закололо в грудях – перед очима з'явились жовті кола. До того ж я від самого рання нічого не їв, а уже було близько півночі. Відчуваючи страшну втому, я терпеливо чекав, коли мене відпустять. Та генералу з офіцерами, видно, сподобалось розважатись в такий спосіб.

А ну-ка, скажи еще что-нибудь по латыни,— заохочували вони мене.

Я пригадав ще одну крилату фразу:

Salus reipublicae suprema lex est. (Добро батьківщини найвищий закон).

– Это надо записать,— сказав сивий офіцер, виймаючи блокнот.

Я почав повільно диктувати, відчуваючи, що роблю це із останніх сил.

– У тебя неплохая память, сынок. Вспомни еще что-нибудь,— уже майже по-дружньому попросив сивий офіцер.

Зібравшись із духом я випалив:

Quam dulce et decorum est pro patria mori! (Велика мужність і велика честь вмирати за батьківщину).

– И ты готов умереть за свою самостийную Украину, которой не было, нет и не будет? в голосі сивого вчувалась розгубленість.

Хоч і зараз, відповів я і, втративши притомність, впав на долівку.

Я не був героєм, я просто не вмів вести себе інакше і у цій ситуації скоріше нагадував хороброго зайця, що, злякавшись своєї хоробрості, звалився замертво під ноги остовпілим вовкам.

Отямився від холоду. Я лежав у довгому коридорі, облитий водою. Зробив спробу піднятись, але дійсність відразу ж нагадала про себе окриком конвою:

Лежи, бандит, а то выпущу в тебя всю обойму!

Приблизно через півгодини у коридор вбіг якийсь сержант і голосно гукнув:

Где тот бандит? Давай его сюда!

Я хотів піднятись, але не зміг — руки і ноги були безсилі.

Встать! верещав наді мною конвой, але це не допомагало.

Тоді він нахилився і шарпнув мене догори за поранену руку. Біль пронизав усе тіло, і я знову впав у забуття.

Прийшовши до тями, я усвідомив, що лежу в машині і мене кудись везуть. Коли машина спинилась, мене стягнули за ноги на землю. Іти сам я не міг, тому два солдати взяли мене під руки і затягли у коридор, гукнувши при цьому до когось:

Принимай бандеру, старшина!

Двоє уже немолодих людей роздягнули мене і взялись обмацувати кожен рубчик мого одягу, вимазуючи руки у загуслій крові. Виконавши цю ганебну роботу, вони пішли, сіючи на мою адресу триповерховими матами.

Прийшов старшина. Він взяв у мене відбитки пальців, потім підвів до заґратованих дверей і гукнув наглядачеві:

– Принимай! Шестая камера!..

Так зустріла мене Рівненська тюрма. Переступивши поріг камери, я зупинився в нерішучості. На бетонній долівці спало близько тридцяти напівроздягнених молодих людей. Вільного місця не було. Я став біля параші, не знаючи як себе вести далі.

Раптом піднявся якийсь кремезний хлопчина і, побачивши, що моя одежа у заскорузлій крові, спитав, з якого я відділу. Я відповів, що із «сіроманців».

– Чув про таких, – сказав Василь Бурячок (саме так звали цього хлопця, який, як потім з'ясувалось, теж був в УПА). – Іди і лягай на моє місце, там у мішку сухарі – поїж, якщо голодний.

В камері була духота, але я не відчував цього, бо страшенно змерз, коли мене везли в машині. З'ївши два великих сухарі, я відразу ж заснув. Наступного дня мене взяли на допит. Слідчий сидів за столом і курив, пускаючи білий дим. Мені наказали сісти на табуретку.

– Моя фамилия Бабенко, – почав слідчий: – Я буду вести следствие. Говорить нужно только правду – чистосердечное раскаяние смягчает вину и уменьшает меру наказания. Усек?

Закінчивши думку, він довго дивився на мене крізь щілинки примружених, як у китайця, очей. Я ніяк не реагував і слідчий продовжив:

Ты «Тарас», «сироманец», обвиняешься в том, что поднял оружие на святая святых советскую власть, и заслуживаешь строгого наказания. Но если ты станешь помогать следствию, то советский суд... і т. д.

Завченими фразами Бабенко намагався схилити мене до «чистосердечного признання». Треба сказати, що з такими словами я зустрівся вперше, але не був настільки наївним, щоб не відчути фальші. Тому до попереднього протоколу, зробленого ще в селі Мечищів, я не додав ні слова, а на решту запитань відповідав коротко:

– Ні. Не знаю.

Слідчий дуже хотів знати імена і адреси повстанців, які воювали разом зі мною. Я йому відповів, що цього не знає навіть сотенний, адже в УПА вояки зверталися один до одного, використовуючи псевдо. Слідчого мої відповіді не влаштовували, він нервував, лаявся, бігав по кабінету, проте ні разу мене не вдарив. Нарешті змучився і підсунув мені протокол:

– Подпиши, грамотей нещасний!.. – сказав роздратовано і натиснув кнопку.

Солдат, що з'явився на виклик Бабенка, відвів мене назад у камеру. Хлопці якраз повернулись із прогулянки – зав'язалась розмова. Всі хотіли знати, що робиться на волі, адже вони вже сиділи по 4-5 місяців. Я розповів усе, що знав. Потім говорили про те, що скоро готується новий етап, а отже, всіх засуджених повезуть у табори.

Минали дні за днями, одноманітні, як сірі тюремні стіни. Час від часу камера поповнювалась новими в'язнями, які розповідали, що по всій Галичині гуляє «червона мітла». Загони НКВД прочісують ліси, нишпорять по селах вишукуючи воїнів УПА. А при тій нагоді безсоромно грабують місцеве населення, не гребуючи «при исполнении служебного долга» прихопити кабанця, телятко чи кусень сала, захований на чорний день. Селяни, налякані диким беззаконням, мовчать і молять Бога лише про одне – аби ті людоїди їх не чіпали. Такі новини засмучували нас ще дужче, відбираючи останню надію на порятунок.

У квітні 1945 р. відбувся суд. Під конвоєм нас відвезли до якогось адміністративного будинку, що знаходився недалеко від тюрми. Суддів було троє. Вони сиділи у просторій кімнаті за столом, вкритим червоним сукном Посередині красувався рудий енкаведист із обличчям, подовбаним віспою. Видно було, що він встиг уже добре хильнути. Язик його не слухався, і рудий часто ковтав закінчення слів, а деякі й цілком пропускав. З уст цього п'яниці ми і почули свій вирок – 20 років тяжких каторжних робіт і 5 років позбавлення громадянських прав з відбуванням строку покарання у віддалених місцях Радянського Союзу. Останнім словом ніхто з нас не скористався, і на тому розправу було закінчено.

До обіду подібним чином вирок було винесено 30 в'язням, а в другій половині дня знову привезли цілу машину нещасних, які мали стати на цей самий конвеєр. Судили всіх по однаковій статті і на однаковий строк.

Нас знову відвезли в тюрму, але помістили вже в іншу камеру – для засуджених. І всі ці дні біля мене невідступно був Василь Бурячок, з яким ми здружилися і вирішили, по можливості, не розлучатися. В цій камері ми просиділи аж до травня.

Через тиждень після капітуляції гітлерівської Німеччини засуджених вивели на тюремне подвір'я, поділили на колони по 100 чоловік і у супроводі озброєних червонопагонників з вівчарками повели в сторону залізничного вокзалу. Відразу ж розпочалося завантаження. У вагон із заґратованим вікном заганяли колони в'язнів і приставляли охорону. Так тривало цілий день, а під вечір ешелон рушив у невідоме. Рухались дуже повільно із частими кількагодинними зупинками. На одному із полустанків наш вагон зупинився навпроти військового ешелону, і ми стали свідками такої розмови.

– Кого везеш? – запитав немолодий уже солдат у нашого охоронника

– Бандитов, – відповів той.

– Яких «бандитов»? Вони ж іще діти,— заперечив фронтовик.

– Не твое дело, – відрубав червонопагонник.

– А там у останніх вагонах – дівчата, то вони теж «бандити»?

– А это ихние пособники, – не моргнувши оком відповів охоронець

Солдата ця бездумна відповідь вивела із рівноваги.

– Ах, ти герой сопливий, – накинувся він на енкаведиста, – на фронт тебе треба відправити, щоби ти пороху понюхав, а то воюєш тут зі своїми братами й сестрами, криса ти тилова!

У цей час до нашого вагона підійшло двоє солдат, один із яких ніс кілька буханок хліба. Фронтовик, що вів «задушевну» розмову із нашим охоронцем взяв у нього дві хлібини і підніс до заґратованого вікна. Ми силоміць втягнули рятівний дарунок крізь грати.

– Уйди! – заверещав охоронець. – Стрелять буду!

– Я тобі зараз як стрельну, то забудеш, коли тебе мати на світ народила – з презирством вимовив фронтовик і, пропхавши крізь грати дві пачки махорки спокійно відійшов. Не маючи як вимістити свою лють, енкаведист накинувся на в'язнів:

– Отойдите от окна, а то стрелять буду!

Ми не сумнівалися, що він виконає свою погрозу, тому завбачливо відсунулися в глиб вагону.

Незабаром військовий ешелон рушив, а слідом за ним відправився на схід і наш поїзд. Їхали дуже повільно, бо дорога була завантажена військовими ешелонами, які перекидали на Далекий Схід для війни з Японією. Часом наш ешелон заганяли в тупик, де кидали у вагон хліб і оселедці. Через два-три дні, знову ж таки в тупику, давали воду. Було літо, і ми, наївшись соленої риби, мучились від спраги.

Нарешті вночі наш ешелон зупинився на одній із величезних станцій. Чути було, як перекликаються конвоїри, і як начальники дають їм розпорядження. На світанку стали роздротовувати двері, і незабаром прозвучала команда:

– Разгружайсь! По пятеркам становись!

Нашу колону з усіх боків оточили енкаведисти з вівчарками і гвинтівками, і ми рушили до міста. Це був Харків, де знаходилась одна із найбільших пересильних тюрем. Звідси, із пересилки на Холодній горі, тяглися етапи на Воркуту, Норильськ, Колиму, Сахалін, Тайшет, які ми мали засіяти своїми кістками.

На восьмий день нашого перебування у харківській пересилці нас знову вишикували у колони і, дотримуючись усіх правил конвоювання, відправили на вокзал. Там відбулась уже знайома нам процедура завантаження рабів у вагони, і ешелон рушив. Ніхто із в'язнів не знав, якою дорогою нас повезуть і де буде остання зупинка.

Заходив вечір, сонце  сідало за обрій, розмалювавши небо у червоний колір. Наш поїзд зупинився на якомусь переїзді. Один за одним повз нас проходили військові ешелони. З другого боку виднілись поля пшениці, зеленіли кукурудзяні плантації. Раптом зовсім недалеко озвався піснею гурт дівчат. Співали «Ой на горі верба рясна», «Сонце низенько», якісь коломийки.

Ми тіснилися у вагоні біля загратованого вікна, очима і слухом вбираючи останні прояви вільного світу. У кожного душа плакала і ридала, бо ми всім єством відчували, що покидаємо рідну Україну назавжди.

Поїзд стояв аж до ночі. Ми поснули у вагонах, примостившись, хто як зумів Мені приснилась рідна хата, мати і сестричка, які про щось гомоніли зі мною…

У місті Пенза нас завели до лазні, що була розташована біля вокзалу. Після виснажливої дороги, коли ми постійно відчували брак пиття, ця лазня із необмеженою кількістю гарячої і холодної води видалась нам справжньою розкішшю. Змивши бруд і піт, ми відчули себе набагато здоровішими. А потім знову потяг рушив на схід і приблизно через тиждень був уже біля Уралу. Стояла страшна спека, і ми душилися у наглухо запертих вагонах, де навіть уночі не ставало прохолодніше. Знепритомнілих знімали з нар і несли до дверей, щоб вони хоч трохи ковтнули свіжого повітря, що просочувалося крізь щілини.

Військові ешелони зустрічалися все рідше, і наш потяг, набравши швидкість, рухався майже без зупинок. За Байкалом з'явилися монгольські ландшафти – невисокі гори, вкриті травою долини, на яких де-не-де паслися отари овець. Спека стала просто нестерпною. Обливаючись потом, ми, напівмертві, лежали на підлозі вагона. Так тривало кілька днів. Потім знову з'явилися ліси, а з ними і поселення. Деякі з них дуже нагадували наші старі села з біленькими хатами-мазанками в оточенні вишневих садків. Старші за віком в'язні пояснювали молоді, що тут живуть переселенці з України, яких за не покору московському царю було вислано обживати ці безлюдні місця, – ми їхали через Зелений Клин.

Ще три дні виснажливої подорожі – і ми опинилися на березі Тихого океану. Нас вигрузили у бухті Ваніно, порахували, звіривши прізвище кожного із документами, і завели в зону.

Почалося формування етапів. Ми проходили медичну комісію, яка присуджувала нам легку чи важку фізичну працю або ж зовсім вибраковувала в'язня за наявністю якогось каліцтва. Контингент засуджених за ст. 54-1а п. II складався переважно із молодих людей, віком від 17 до 25 років, тому майже всі ми отримали – ТФТ (тяжку фізичну працю).

21 липня 1945 р. під строгим конвоєм нас повантажили на катери та баржі і відправили у порт, де на причалі стояв пароплав «Суріков». Почалася марудна процедура завантаження. Нас шикували по п'ятірках, десять разів перераховували, потім звіряли наші прізвища з документами і лише після цього пускали на трап пароплава. Зробивши декілька кроків по палубі, ми спускались у темні і понурі трюми. Приблизно до обіду пароплав було вщерть завантажено людом. Я і Василь Бурячок примостилися біля сходів, де стояла параша, а також бачок з водою. Вхід у трюм закрили ґратами, наклали замки, приставили охорону. Це означало, що завантаження невільників закінчено, і пароплав готовий до відправки. Проте ми ще довго стояли в порту. На палубі було чути голосні розмови, біганину, лайку. Приглядаючись до незнайомої обстановки, в'язні впівголоса обговорювали можливий маршрут пароплава. Бувалі каторжани стверджували, що наш шлях лежить тільки на Колиму, дехто вказував на інші, забуті Богом і людьми місця.

Нарешті пролунала команда: «Поднять трап!». Запрацював двигун пароплава, від чого стіни трюму противно завібрували Потім почувся гудок, і пароплав рушив. В'язнів охопив страшний відчай. У багатьох по обличчю текли сльози. Дехто, обхопивши голову руками, рвав на собі волосся, намагаючись стримати ридання. Мені теж було моторошно на душі. А Василь раптом випростався і досить голосно промовив: «Не тужіть хлопці, ще так не було, щоби якось не було». А потім завів своїм гарним приглушеним баритоном:

Видиш, брате мій, товаришу мій.

Відлітають сірим шнурком

Журавлі у вирій...

Серед нас було дуже багато галичан, вони миттю підхопили пісню, і в мороці трюму попливло тужливе і болюче, як наша доля:

Кличуть кру, кру, кру.

В чужині умру.

Заки море перелечу –

Крилонька зітру...

Щось було у наших голосах такого, що навіть конвоїри не наважились урвати спів звичним окриком «прекратить», а стояли і слухали. Пісня скінчилася. В трюмі затихло, як у гробі, і ще довго ніхто не порушував тишу, думаючи свою невеселу думу.

Від порту Ваніно до бухти Нагаєво ми пливли 8 діб. Щоранку нас будив скрегіт гратів і крик караульних: «Бери бачок – выходи за водой!». На третій день йти по воду випало нам з Василем. Ми видряпалися на палубу і, відкривши кран, стали заповнювати бачок водою. Ще два хлопці понесли виливати парашу. Вони підійшли до борта пароплава і раптом їх не стало. Конвой навіть зреагувати не встиг, як вони плигнули в море. На палубі зчинився переполох. Пароплав збавив хід. На воду було спущено шлюпку, і за годину втікачі вже знову були на палубі.

Ця подія сталася у Татарському проливі. По праву сторону борта пароплава на відстані приблизно 5 кілометрів виднілася південна частина острова Сахалін, куди втікачі і надіялися дістатись. Та не так сталось, як гадалось. Після відповідної «розмови» хлопців посадили в тюрму, яка спеціально була обладнана на пароплаві, залишивши їх без питва та їжі. Що не кажіть, але в справах утримання і транспортування в'язнів НКВД не мав конкурентів.

Через 8 днів ми ступили на берег бухти Нагаєво. Вишикувавши в’язнів в колону по 5 чоловік і оточивши щільним кільцем охорони, наглядачі дозволили нам сісти, не порушуючи ладу колони. Після вологої духоти трюму такий відпочинок був дуже до речі. Ми на повні груди вдихали свіже морське із солоним присмаком повітря, відчуваючи, як повертаються до нас сили. Відпочинок тривав недовго. Як постріл гримнула команда: «Поднимайсь!» і колона рушила вперед.

До Магадана (це близько 4 км) йшли пішки. День був хмарний. Зі сторони Охотського моря дув прохолодний, але не сильний вітерець. Конвой зрідка матюкався і роздавав стусани, але в основному вів себе миролюбно, оскільки втеча котрогось із в'язнів при такій кількості охорони була справою не можливою.

Пересильний табір, що розкинувся перед самим Магаданом, нагадував величезний мурашник. Знову почалася нудна процедура перераховувань, після чого ми нарешті опинились у зоні. Десь через годину, яку ми просиділи біля бараку, ніжачись на колимському сонці, нас повели у лазню. Перед входом нам наказали роздягнутись і голими запускали в середину. У дверях стояв громило, розмальований різними татуїровками, і кожному, хто входив, ляпав на голову ложку рідкого їдучого мила. Далі програма була така: кожен в'язень повинен був намилити голову милом і сісти на стілець перед жінкою, яка голила всіх наголо бритвою. Потім ми переходили до інших перукарів, які голили лобки та під пахвами. Ці принизливі процедури супроводжувались покрикуванням та цинічними зауваженнями обслуги. Помившись у шальці з теплою водою, ми виходили у другу, просторішу кімнату, де отримували каторжанське вбрання. Воно складалось із бавовняної майки, віскозних трусів, штанів, сорочки, а також ватяної куфайки. На ноги нам видали напівбрезентові черевики, а на голову невеличку шапочку, також із віскози.

Одягнувши цей незручний, як для цивільних людей, одяг, ми підходили до столів де знову, вже вкотре, проходили реєстрацію. Особливість цієї реєстрації полягала в тому, що вона перетворювала людину на номер. Для прикладу, не Жук Йосип Григорович, а Ж-137. З цього моменту ми змушені були звертатись до наглядачів строго по формі: «Гражданин начальник, к вам обращается Ж-137 по такому-то вопросу». Номер писали на куфайці, шапці і на штанах, трохи вище коліна.

Відчуваючи, що роздавлено останню клітину моєї людської гідності, я відійшов від столу і поплентався шукати мого рівненського друга Василя Бурячка. Він трохи швидше пройшов вищезгадану процедуру і тепер лежав горілиць біля огорожі з колючого дроту. Я сів поруч і помітив, що з Василевих очей тоненькими струмочками плинуть сльози.

– Не тужи, ще так не було, щоби якось не було, – почав я розраджувати друга його ж таки словами. Василь підвівся і твердим рухом правої руки витер мокре лице. Йому було ніяково переді мною, наче він не мав права на таку слабкість. Набравши повні груди повітря, він різко видихнув і спокійним, без тіні істерики, голосом промовив: «Знаєш, згадав я своїх домашніх, і найшла на мене така туга. Чомусь здалося, що це вже кінець, більше з ними не побачусь».

Я розумів, що заспокоювати таку сильну духом людину, як Василь, нема потреби, тому відповів: «Ми вже стільки разів заглядали смерті в очі, що безглуздо було б тепер тішити себе якимись ілюзіями. Але будемо надіятись на Бога та на чудо хоч і кажуть, що чудес не буває».

По закінченні реєстрації нам, пронумерованим, видали по пайці хліба і мисці баланди та наказали вмощуватися на ночівлю тут-таки, під відкритим небом. Вночі підніматись і ходити по зоні заборонялось, в противному випадку конвой буде застосовувати зброю без попередження.

Наступного дня до зони почали з'їжджатись вантажні машини, з'явилося багато солдат із вівчарками: ми мали слідувати на постійне місце перебування. По команді: «На букву «ж» от первого номера по сороковой – пер-р-р-вая машина!!!» – ми бігли до вказаної вантажівки і вмощувались у кузові. Голосні команди, крик, лайка звучали ще якийсь час, а потім заревли мотори, закрилися дверцята машин, і колона рушила в глиб Колимського краю.

Цей етап був нічим не легший, ніж попередні. Від шуму дизельних моторів розвалювалася голова. Тіло затерпло від безперервного сидіння, а змінити позу не дозволяли націлені на наші голови дула автоматів.

Піднялося сонце. Металеві частини машини нагрілись до неможливості і ми щільно притулені один до одного, мліли від спеки. Їхали без зупинки, і за весь день ніхто нам не дав випити навіть краплини води. Під вечір, напівмертвих, нас позіштовхували з машин біля табірної зони. Хто мав силу підняти догори голову, той прочитав надпис над ворітьми: «Берлаг». Лагпункт № 4 Прииска им. Горького».

Поглумившись вволю над нашою людською гідністю під час обшуку, табірна охорона нарешті пропустила нас в зону. Ми з Василем не розлучались з самої Рівненської тюрми і на цей раз нам теж пощастило – потрапили в одну бригаду. Нам оголосили, що режим в таборі дуже строгий, працювати треба 12 годин на добу без вихідних, писати листи забороняється.

Перший раз ми вийшли на роботу в нічну зміну з 7 на 8 серпня 1945 р В шахті все для нас було дивиною, оскільки ми стрілися з такою роботою вперше Але зміну відробили благополучно і о 7-ій годині ранку стали збиратися біля отвору похилого шурфу шахти. Підійшов Василь, спокійний, як ніколи. Його постава і вираз обличчя ніби говорили: «Не такий страшний чорт як його малюють, – ми ще поборемося за життя».

Все сталось за якихось три чи чотири секунди. Василь відійшов на декілька кроків від гурту, і раптом від стелі відірвалась величезна брила вугілля і накрила його. Почувся чи то стогін чи то хрип, і Василя не стало. Я впав на камінну брилу, обливаючись гарячими слізьми. Хлопці відтягнули мене убік і стали розбивати брилу кайлами. Діставши розчавлене Василеве тіло, ми понесли його в табір. Я втратив найдорожчого друга.

У таборі нас прирівнювали до тяглової скотини, і ми нічого не знали крім дванадцятигодинної праці по видобутку золотоносних пісків. На роботу ходили строєм, в їдальню – теж, строєм прямували і в барак, в якому нас відразу після роботи замикали на ключ. Бараки були поділені на дві секції між якими в тамбурі завжди знаходився черговий наглядач.

У вересні в повну силу вже розгулялася зима. Випало багато снігу, морози сягали 400. Щоб не так мерзнути, ми напихали в черевики моху або трави, але це був слабкий порятунок.. Майже кожного дня, повертаючись з шахти, ми приносили зі собою замерзлих або обморожених товаришів.

Настала довга полярна ніч, і каторжани, не звиклі до таких кліматичних умов, мерли сотнями. Бувало за добу за межі табору вивозили по 30 трупів. Їх не ховали, а лише заривали у сніг. Живі заздрили мертвим. Ніхто не вірив, що з цього пекла можна вийти живим. Вихідці із Прибалтики одними з перших впали духом і шукали способу позбавити себе життя. Вони випивали рідке мило, яке нам видавали в лазні, і, як правило, через 3-4 дні помирали або ж кидались на заборонену зону, де їх наздоганяла куля вохрівця.

До травня 1946 р. із 1600 чоловік, які мучилися в нашому таборі, живими залишилось 300. Різко впав видобуток золотоносних пісків, тому з Магадану стало наїжджати начальство. Приїхала і лікарська комісія на чолі із лікарем Анною Іванівною (прізвище, на жаль, не запам’ятав). Ця добросердна жінка заактувала всіх каторжан, які залишились живими, як непридатних до праці. Та начальник табору вчинив по-своєму: ми продовжували працювати в шахтах, а хворі і каліки трудились на території табору.

У червні прибули нові етапи, щоб розділити нашу долю. Усіх новачків кинули в шахти – країні потрібно було золото, щоб розрахуватися з іноземними державами за поміч у війні. І знову із 1500 новоприбулих до весни 1947 р. дожило лише 200 чоловік, та й ті – сама шкіра і кості.

Влітку 1948 р. на четвертому лагпункті приїску ім. Горького сталася подія, яка сколихнула Колиму. Був на цьому лагпункті бригадиром Іван Тонконогий, родом з Харкова. Мав золоті руки і ремонтував годинники, бритви чи інше табірному начальству і вохрівцям, завдяки чому і увійшов до них у довіру. Одного разу, коли бригаді випало працювати в нічну зміну, він разом зі своїми хлопцями роззброїв охорону і увірвався в караульне приміщення. Забравши гвинтівки, автомати, набої та два кулемети системи «Дехтярьова», бунтівники подались на трасу Магадан-Сеймчан. Їхньою метою був невеличкий аеродром у Сеймчані, де вони сподівалися захопити літак і вилетіти на ньому в Японію.

Проти бригади Тонконогого було кинуто кілька загонів червонопагонників, в нерівному бою з якими загинув і бригадир, і всі його хлопці. Тіла втікачів позвозили до табору і поклали на майданчику біля прохідної першого лагпункту. Кожній бригаді, яка проходила повз трупи, начальник режиму пояснював, що так буде з кожним, хто насмілиться на втечу. Один із розстріляних почав давати ознаки життя. Його не посміли добити, бо у зв’язку із інцидентом у таборі були представники московської комісії, а відправили у стаціонар. Там він віджив. Був це Іван Гой, родом із Сокаля.

Незабаром нас перевели у Ельген на вугільні шахти. Ми видобували вугілля, яке постачали на Тасканську електростанцію. Умови пращ були жахливими, техніки безпеки – ніякої. Забої освітлювалися факелами, вентиляції не було На розводі начальник табору Часников попереджував, щоб бригади, не виконавши норми, на поверхню не піднімались. І ми давали план, залишаючи в забоях свою молодість, силу, здоров'я. На нас страшно було дивитись, як ми виходили з шахти після зміни. Прокопчені, запилені, загазовані, ми падали на землю і ротом хапали повітря, як риба, викинута на берег.

Йшов 1949 р. Із західних областей України поступало людей все менше і менше: майже всю молодь було вивезено у табори ГУЛАГу. З інших регіонів Союзу привозили в основному битовиків, які не хотіли працювати. Видобуток вугілля катастрофічно падав. Тоді у Ельген перекинули каторжан з Караганди, Тайшета і Мордовії, але це були люди з уже підірваним здоров’ям – вони не могли врятувати становища. До начальства нарешті дійшло, що якщо м'ясо-рубка і далі буде так давити людей, то скоро працювати буде нікому. Вирішено було дати каторжанам деякі пільги. Тепер ми могли уже вільно пересуватись по території табору, оскільки після роботи нас не тримали під замком. В їдальні видавали більші порції каші, яку варили з китайської чи корейської чумизи, гальяну та інших круп.

В околпачених головах охоронників стали з'являтись проблески, схожі на власну думку. Вони нарешті побачили, що каторжани, в основній своїй масі, – це ніякі не злочинці, а звичайні люди, серед яких чимало є інтелігентних і освічених. Незважаючи на строгу заборону вступати з в'язнями у контакт, вони часто підходили до нас, пропонували закурити, намагались зав'язати розмову.

Ты сколько зарезал честных советских граждан? – часом питав такий дурень у котрогось із нас. І почувши у відповідь, що ми нікого не різали, а в чесному бою боронили свою Батьківщину, він відходив, цілком спантеличений, бурмочучи собі під ніс, «не может быть», в яке, одначе, вже сам не вірив.

Ми стали потроху відживати. Коли людина знаходиться на грані загибелі через фізичне виснаження, вона стає байдужою до всього, що її оточує, але коли організм хоч трохи підживити, то знову виникає інтерес до життя. Маючи можливість вільно пересуватись по зоні, я познайомився із багатьма своїми земляками, як от: Степан Паращук, Євген Созанський, Федір Хавкун, Семен Романюк, Федір Кучер та ін. Листи, які приходили з дому, ми читали всі разом, радіючи і тривожачись за наших рідних і близьких.

А потім настала зима, і знову за 9-ту шахту, де було кладовище, потягнулися санки з трупами. Ями, які битовики спеціально рили влітку для майбутніх небіжчиків, позаносило снігом, тому трупів скидали, де заманеться. В травні, коли зійшов сніг, кладовище біліло від людських тіл, застиглих у різних позах. В'язні, які працювали на естакаді 9-ї шахти, розказували, як ведмеді з голосним ревом блукали по кладовищу, а потім, облюбувавши собі трупа, тягли його у сусідню лісисту балку і ласували там людським м'ясом.

У 1952 р. нас, каторжан з Ельгена, перевели на Бутугічаг – величезний урановий рудник, і без всяких настанов та інструкцій, не кажучи вже про засоби індивідуального захисту, кидають в лапи невидимої смерті. Рудник обслуговували три табори: «Центральний», «Сопка» і «Куцуган», де знаходилася фабрика збагачення уранової руди. Від радіації у людей вилізло волосся на руках і ногах, а на голові ставало м'яким, як вата. Важко навіть приблизно сказати, скільки цей рудник проковтнув нашого брата.

У 1953 р. сконав «великий генералісімус». Перед людьми, які по Божій волі пережили страхіття сталінських таборів, постала можливість вижити і повернутись на рідну землю. Але ще два роки імперський спрут не випускав зі своїх пазурів нещасних жертв.

У 1955 р. нарешті почали звільняти із таборів. Нас переводять у спецпоселенці без права виїзду на материк. Вручили кожному сіру книжечку, з якою ми двічі на місяць ходили до коменданта засвідчувати свою присутність. Весною 1956 р. видали паспорти і дали дозвіл на виїзд додому. Я приїхав у своє рідне село Ситихів Жовківського району у грудні 1956 р. Прописки не дають, на роботу не приймають, і я знову виїжджаю на північний Урал (Гремяченський вугільний басейн), де влаштувався на шахту.

У травні 1958 р. повертаюсь додому знову, але чекають мене ті ж порядки. Видно, за вказівкою МГБ голова колгоспу М. Германюк приймає мене на роботу обліковцем польової бригади і свиноферми. Живу без прописки.

Наприкінці 1958 р. я одружився, а через місяць мене заарештовують і судять за порушення паспортного режиму на 3 роки висилки. Її відбуваю у м. Троїцьку-Печорську (Комі АРСР). У 1962 році приїжджаю знову у своє село вже з «чистим» паспортом, але в прописці знову відмовляють. Виїжджаю на Донбас, де влаштувався на роботу, прописався і живу досі.