Разом з піском і камінням ми кидали кості в дробилку (автор: Хомій-Камінська Євгенія)

опубліковано 6 черв. 2012 р., 06:19 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №334

Хомій-Камінська Євгенія Томівна, народилася у 1926 р. у с. Тернавка Жидачівського району Львівської області, українка, греко-католичка, член ОУН, воїн УПА, селянка, заарештована 9 квітня 1946 р., звільнена у 1956 р.

Пишу ці рядки від свого імені і від імені моїх ровесників, які разом зі мною пройшли крізь пекло комуністичних катівень.

Коротко про себе. Народилася у селянській сім'ї. Мій старший брат вісімнадцятилітнім вступив до лав борців за волю України. Декілька років воював із більшовиками, як воїн УПА під псевдом «Грім-Ханенко». 1949 р. він поліг на полі бою. Було йому лише 28 років.

Я пішла у слід за братом. В ОУН вступила 1942 р. шістнадцятилітньою дівчиною. А через два роки уже була районовою юнацтва і носила псевдо «Тигриця».

17 грудня 1944 р. до мене прийшла кур'єр проводу ОУН у Карпатах і сповістила, що мені слід пройти вишкіл медсестер. Навчання проходило у Сколівському районі при сотні «Вікторія», яка охороняла вишкіл і була розташована у селах Труханів, Кам'янка і Бубнище.

Нас було 10 дівчат і двоє хлопців. Вів вишкіл лікар-східняк, якого ми всі кликали «Доктор». Він учив нас надавати хворим і пораненим першу медичну допомогу, оскільки глибоких знань з медицини за місяць навчання ми набути не могли.

В кінці січня 1945 р. сотня «Вікторія» майже вся полягла біля села Корчівка Жидачівського району у нерівному бою з більшовиками.

Ми добули вишкіл у селі Кам'янка, після чого були розподілені по відділах УПА. Я і моя подруга «Маківка» (Катруся Майкут) отримали направлення у Дрогобицький район, у розпорядження повітової «Полтавки» (Анна Миколин із села Гаї Нижні).

Працювати доводилось в екстремальних умовах: не вистачало медикаментів, бинтів, дезінфікуючих засобів. Мене призначили надрайоновою медсестрою (псевдо «Уляна»), а «Маківка» була мені до помочі. Ми працювали у сотні «Бродича», боївці «Макомацького», боївці «Донського», у кущі «Граба». У Підбузькім районі мені довелось бувати у провідника «Медведя».

Одинадцять разів я була у таких сутичках з ворогом, що не надіялась вийти живою. Перше бойове хрещення прийняла біля села Чертіж Жидачівського району. Вночі облавці обложили село і підійшли до хатів, де розмістився кущ «Богдана». В перестрілці згинув «Явір» – славний кулеметник із с. Чертіж, а також повстанець «Граб» (його справжнє прізвище Савчин). Мене хотіли зловити живою, бо серед стрибків був Кривий Мар'ян (поляк, родом із с. Журавна), який знав мене особисто. «То Химійка, ловіть живою!» – кричав він.

Але мені вдалось втекти, і через с. Демня я пішла в гори. На одному місці ніколи довго не сиділа, бо лікарів не вистачало, а треба ж було обслуговувати цілий район. Я ходила біля поранених і коло тифозних, доводилося бувати в криївках, де поранені і хворі задихались від нестачі повітря, марили. Це страшне видовище! Було тяжко і фізично, і морально, не кажучи вже про небезпеку, яка ходила за нами по п'ятах.

Одного разу я пішла відвідати бійця «Блакитного» з боївки «Донського», який мав тяжку форму тифу і лежав в одній із хат у селі Уличне. Тільки-но я почала оглядати хворого, як хазяйський хлопчик, років одинадцяти, повідомив, що йдуть совіти. Втікати було пізно. Хлопчина заховався під лавку, а я, закривши хату зсередини, поклала біля себе гранату-«лимонку», щоби підірвати і «Блакитного» і себе, як тільки стрибки ввійдуть у хату – іншого виходу не було. На щастя, це була не «червона мітла», а якась господарча частина, що приходила заготовляти сіно. Погримавши у вікно і двері, совіти пішли.

Я виходила 15 хлопців, хворих на тиф, а незабаром і сама злягла. Спочатку лежала на Зимівках, а потім мене перевели у село Орів (це 2 км від Борислава). Сотня «Різуна» відступила під натиском совєтських паралельних відділів і до мене навіть навідатись не було кому. Мої подруги «Зена», «Полтавка», «Маківка» – теж лежали хворі на тиф. Спочатку станичний «Лис» посилав по дві дівчини, які нас доглядали, але коли в село увійшов гарнізон, вони перестали приходити.

Від облавців мене врятувала господиня, яка намотала на тичку соломи і застромила біля воріт – це означало, що в хаті є хворий на тиф. Більшість енкаведистів боялася заразитися і не заходила, але декотрі все ж вступали. Тоді бідна жінка видавала мене за свою родичку. Робила вона це з великим страхом, адже я марила і все просила дати мені зброю.

У такій біді я пролежала щось шість тижнів. А коли трохи одужала, то знову почала відвідувати хворих і поранених.

9 квітня 1946 р. я йшла до Стебника, щоб поповнити медикаментами свою аптечку. На дорозі зустрілася із загоном стрибків, серед яких був колишній повстанець «Ярко», що перейшов на бік ворожий. Я його не впізнала, але він мене добре розглядів і видав більшовикам. Між Стебником і Доброгостовом вони влаштували засідку – так я потрапила в лапи НКВД.

При собі я мала посвідку на чуже ім'я. Не знаючи, що мене зраджено, я продовжувала твердити свою легенду про те, що живу в Уличному, що мій чоловік служить у Радянській армії. Мене збили штахетами так, що з рота пішла кров, і повезли в Уличне. Я зрозуміла, що зараз приведуть жінку, за яку я себе видала, і все виясниться, тому вирішила зізнатись.

Вісім місяців я відбула у Дрогобицькій тюрмі під слідством. Страшно згадувати ті часи! Слідчі були спеціально треновані до катування людей і застосовували страшні тортури. Мені заганяли голки під нігті, затискали пальці в дверях, а як били гарячими шомполами по п'ятах, то били рівномірно, щоб дужче боліло – вони розумілися на тому.

Енкаведисти не пропускали нагоди принизити нас морально, поглузувати з наших ідей і переконань, бо знали, що це боліло нас найдуще. Коли у коридорі зустрічалися два конвоїри, що вели в'язнів на допит, то вони віталися таким чином:

– Слава Україні! – кричав один.

– Героям слава! – відповідав другий і обидва голосно реготали. Серце обливалося кров'ю, але ми мусіли мовчати.

Нарешті слідство скінчилось. Відкриваються двері нашої 13-ї камери, і я чую команду:

– Собираться с вещами!

Наказ виконую швидко. Маленька полотняна торбинка в одній руці, під пахою – невеличка подушка. Ось усі мої тюремні пожитки. Маю досить смішний, вірніше жалюгідний вигляд, бо на ногах у мене замість моїх гарних чобіток подерті кирзаки з широкими халявами.

На подвір'ї дрогобицької тюрми «Бригідки» три четвірки виснажених мужчин, у четвертій бракує однієї людини. Кулак в спину і я вже стою четверта. Спереду, з боку і ззаду чотири конвоїри, собака.

Поволі рушаємо до брами. За нею багато жінок, чоловіків старшого віку зустрічають нас плачем, розв'язують вузлики, щоб нас пригостити. Однак конвой стріляє вверх, прикладом відганяє людей від брами.

Під'їжджає «чорний ворон», і нас везуть на суд. Він короткий. В кімнату, куди мене завели, сидить «трійка». Швиденько зачитують «обвинительный акт» по ст. 54-11, а ще через 5 хвилин і вирок 10 років позбавлення волі, 5 років позбавлення громадянських прав. Відбувати покарання доведеться у далеких таборах Воркути.

В коридорі зустрічаюсь із стрільцем, який показує на пальцях, що йому дали 15 років каторги, два інших показують на хрестик. Це означає смерть.

Після суду перевели у Самбірську тюрму, а через місяць у Львів на пересильний пункт. Тут довелося особливо нелегко, бо ми, політичні, знаходилися разом із в'язнями різних мастей від дрібних злодіїв до рецидивістів.

У кінці грудня в товарних вагонах повезли на північ. Досить, що зима, так ще й вагони не опалювалися. Одежина ж на в'язнях благенька. А серед нас і вагітні жінки були. Годували в основному солоною рибою, після якої страшенно пити хотілося. Та води давали обмаль. Одне слово, і холодно, і голодно. Почали люди хворіти. Однак про хоча б мінімальну медичну допомогу годі й думати.

Увесь конвой ставився до нас по-садистськи. У перервах між п'яними оргіями, які регулярно влаштовувалися у пасажирському вагоні, конвоїри часто серед ночі робили обшук у наших вагонах, знущалися над нами, били. Воно й не дивно, бо офіцери постійно вдовблювали в голови молодих солдатів, що ми «враги народа», «изменники Родины, бандеры, фашисты», хоча самі ж поводилися з нами гірше фашистів. Звіряча ненависть, свідомо розпалювана в солдатських душах, жорстокими ударами лягала на нас.

Та, правда, залишився і світлий спогад про той страшний період. У свят-вечір, на Різдво Христове, у когось знайшлася свічка, на розстелену хустку виклали, хто що мав сухарі, сушені груші, кусочки риби. Молилися, вмиваючись сльозами, згадували рідних, близьких, друзів по боротьбі, стихенька колядували.

...До Воркути прибули в середині січня. Зустріла вона нас сильними морозами і глибокими снігами. Вночі піднялася хуртовина. Бараки по комини позаносило снігом. З самого ранку почалася перевірка. Рахували нас цілий день. Під вечір виявилося, що одного в'язня бракує. Але третього дня, коли вщухла хуртовина і ми розчищали сніг, щоб можна було ходити, хтось лопатою наштовхнувся на щось тверде. Це був труп саме цієї жінки, якої не дорахувалися. Вона замерзла в снігу, під час хуртовини.

Це була перша жертва, перше усвідомлення того, куди ми потрапили і що нас чекає.

Піднімали нас о шостій годині ранку, а о сьомій уже розводили на роботу. Робочий день тривав по 12-14 годин. Ввечері, промерзлі, обезсилені поверталися в бараки. Знову перевірка годинне вистоювання на морозі. Потім у барак, і двері на ключ. Майже через день енкаведисти організували трус. Наші речі перекидали, як кажуть, догори ногами, шукаючи заборонену літературу, зброю, яким, одначе, не було звідки взятися.

Тяжка робота чекала на нас, жінок, в копальнях, кар'єрах. Ломами довбали мерзлу землю, тачками возили глину. Пригадую, що біля селища Безимянка земля була вкрита кістками арештованих. Разом з піском і камінням ми кидали їх в дробилку, а потім із цієї суміші випалювали цеглу. Так що Воркута будувалась на наших кістках, і в прямому і в переносному значенні.

Я зовсім обезсиліла, і за станом здоров'я була переведена до тюремної лікарні, де працювала медсестрою. І тут нелегко було. На моїх очах щоденно вмирало по 20-30 чоловік. Пекучий біль залишався у моєму серці. Адже вмирали молоді хлопці, жінки, яким би жити і жити... Скільки їх тут було мучеників! Померлим чіпляли таблички (бірки на ноги), щоб знати рахунок. Їх сяк-так закопували у сніг. Весною кістки померлих знову лежали на верхньому шарі ґрунту.

Сьогодні минуло тридцять чотири роки з того часу, а перед очима і в снах зринають табори, у два ряди колючий дріт, чотири вишки, на кожній з них вартові з кулеметами. У тринадцяти заґратованих бараках жили в'язні різних національностей. Між ними різниці не було, ніякої ворожнечі щодо ідейних переконань, віросповідання. Горе було для всіх одне. Тому і не дивно, що між в'язнями панувала злагода і взаємоповага. Тяжкі хвилини тюремного життя нас ще більше з'єднували, не давали нам підстав для лайок, нарікань тощо.

Не забуваються картини, коли каторжани і каторжанки йшли на роботу. У тих, яких засуджено було на десять років, на лівому рукаві табірні номери (на білому фоні вибиті фарбою). Ті, що на 25, мали такий номер через усе плече. Мій табельний номер – 1-0-551. Збоку йшли конвоїри з собаками. Від них тільки й чути було: «Прекратить разговоры, бандитки». Якщо зробив крок вправо або вліво – конвоїр застосовував зброю.

Разом зі мною ділили гірку долю на другому «цегельному» лагпункті дівчата з нашого району: Стефа Вовчок-Савчин, Надійка Мазур, Ганна Чмелик-Голуб, Меланія Судук-Німко, Орися Сокирко, Надійка Телька, Євдокія Садовська-Соколовська, Стефанія Залозецька. Багато з них вже відійшли від нас. Думаю, що пам'ять про них лишиться в серцях людей.

Звільнено мене було з воркутинських таборів у 1956 р. уже інвалідом (наполовину втратила зір). Працювала у колгоспі. У 1957 р. вийшла заміж за в'язня таборів Магадану – 25 літника. Побудували хату на старому згарищі. Я знову захворіла. Простуда і каторжна праця давалися взнаки. Результат – поліартрит, перша група інвалідності. У 1985 році раптово на інсульт помер мій чоловік – Володимир Камінський, колишній воїн УПА. Я залишилась зі старенькою мамою, яка також у свій час натерпілась від «гуманнішої» в світі влади (тричі була заарештована і вивезена в Омськ на поселення).

Вірю і надіюся, що народ, наші народні депутати не допустять, щоби подібне повторилось знову.

Караюсь, мучусь, але не каюсь!

Слава Україні!