Про репресованих спортсменів СТ «Україна» (автор: Павлів Юліан)

опубліковано 14 бер. 2012 р., 00:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 бер. 2012 р., 00:47 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №254. (Записано 20-26 жовтня 1991 року)

«Совєтська» система була унікальною і максимально вдосконаленою в єдиному – у своїй злочинності. Особливо – стосовно нашого народу, української нації. Лише тепер вдається збагнути масштаби злочинів, на що ідеологи більшовицького тотального геноциду благословили армію вишколених злочинців. Діючий безвідмовно принцип – була б людина, а стаття знайдеться, означав на практиці те, що відповідна стаття підбиралася для кожного, хто становив собою хоч якусь генетичну цінність. Уже цим він був небезпечний для режиму повновладних неуків більшовицького тоталітаризму.

Саме критерій генетичної цінності брався до уваги більшовизмом у Галичині перед «звільненням» у 1939 році. Саме на цих засадах і було вичислено для галичан «квоту» жертвоприношення на вівтар більшовицької свободи – понад півтора мільйона людей. Переслідувалося все, що сприяло національному відродженню. Поряд з репресованими політиками, науковцями, духовенством постали і юнаки, причетні до спортивного руху в Галичині...

Спортивне товариство «Україна» разом з іншими спорттовариствами передвоєнних років робило велику справу. Фізичне відродження крокувало поряд з духовним. Великої слави зажила львівська футбольна дружина «Україна». Особливо вагомими були перемоги «України» над елітарними польськими футбольними дружинами в передвоєнні роки становлення польського шовінізму, що сприяло формуванню національної свідомості та національного самоствердження нашої молоді.

Зрозуміло, така діяльність розцінювалася «совєтскою» системою як небезпечна для неї. Тому більшість гравців «України» разом з просвітянами, кооператорами та іншою організованою молоддю була, очевидно, ще перед «визволенням» у 1939 році віднесена до потенційних ворогів більшовизму.

Трапилося так, що відзначення 80-річчя заснування спортивного товариства «Україна» припало на червень 1991 р., коли Західна Україна відзначала сумний ювілей – 50-річчя масових страт населення в енкаведистських катівнях. У метушні спортивних свят, коли гучно звучало «во славіє» українському спортові, якось непомітно проквиліла молитва за душу сподвижників спортивного руху в Галичині, яким чекісти та есесівці не дали до цих свят дожити. Зрештою, що ми знаємо про цих завзятих хлопців, котрі кидали виклик польському шовінізму та іншим «ізмам» навіть назвою своїх дружин («Тризуб», «Україна»), котрі усвідомлювали, що змагання на стадіонах були більше політичними, ніж спортивними, і знали ціну перемогам? Дуже мало, якщо не сказати нічого. Тому розмова з колишніми гравцями «України» паном Карлом Мікльошем та паном Юрієм Зубачем про долю їхніх друзів, про дружину «Україна», про спортивний рух в передвоєнній Галичині – надзвичайно цікава і цінна. Стає зрозумілішим, чим для таких людей був у ті роки спорт і як розуміють вони його, сьогодні, яким чином вдалося теперішньому голові клубу «Карпати» п. Мікльошу вивести дружину «Карпати» на вершину слави в недавні важкі часи брежнєвщини...

А тепер – факти, які не потребують коментування. Ось гравці футбольної команди СТ «Україна», життя яких було обірвано в розквіті сил більшовиками і нацистами:

Богурат Мирон, 1921 р. н. – особливо талановитий і перспективний гравець, гімназист з робітничої родини. Арештований в 1940 р, закатований більшовиками 1941 р.;

Гнура Петро, 1921 р. н. – не закінчив гімназії, робітник, з робітничої родини. Арештований в 1940 р., закатований більшовиками в 1941 р.;

Гриців Роман. За неперевіреними відомостями – розстріляний чекістами як член УПА;

Завадівський Володимир, 1921 р. н. – гімназист, син священика. Арештований і засланий в Казахстан, помер у таборах;

Краєвський Ярослав, 1920 р. н. За неперевіреними відомостями, загинув, як член УПА в бою проти нацистів;

Короць Богдан, 1921 р. н. Арештований у 1940 р., закатований енкаведистами в 1941 р.;

Кузьма Богдан, 1920 р. н. – закінчив гімназію. Арештований в 1940 р., закатований енкведистами у 1941 р.;

Сенів Ярослав, 1921 р. н. – син священика. Арештований в 1940 р., закатований енкаведистами в 1941 р.;

Тихоріз Євстахій, 1920 р. н. – провідний гравець, службовець з робітничої родини. Арештований 1940 р, закатований енкаведистами в 1941 р. Тоді ж були страчені і два старші його брати.

Було арештовано і заслано в холодну сибірську тайгу двох членів проводу СТ «Україна»: голову Олександра Левицького й провідника боксерської секції Петра Харака.

В уяві російських шовіністів не могло існувати нічого українського, навіть українського спорту. «Україна» перестала існувати. Правда, в 1946 р. гравці «України», котрих пощадила доля, зібралися у львівському «Спартаку». Львів'яни знову побачили Ю. Зубача, К. Мікльоша, М. Турка. Виступали декілька років також Я. Хитрий, Р. Хробак, Я. Шпиталь. Перемоги «Спартака» в ті часи страшного більшовицького терору у багатьох львів'ян розвіювали безнадію, вселяли віру. Та не довго. У 1950 р. «Спартак» було розформовано.

Поліцейський нагляд за колишніми гравцями «України» не припинявся. «Совєтська» охранка переслідувала Ю. Зубача, викликали його начебто через сестру Ірину. Її, 16-річну студентку гімназії, в 1940 р. засудили до страти. Таким був вирок за непокірний виступ в останньому слові. Правда, після двомісячного знущання у камері смертників смертну кару замінили десятирічним ув’язненням.

У час арешту сестри Юрія не було вдома. Взяли б тоді і його. Але в квітні 1950 р. таки забрали. Як «пособніка». Забрали і повезли до Томська з 60-річною мамою і клуночком у руці. Усе надбане конфіскували «на користь народу». Примусили підписатися на довічне перебування в Сибіру. Знав Юрій, що таке станеться, але не міг, хоча була нагода, податися на Захід – думав, куди подінеться Ірина після ув'язнення. Надіялися, що десь живе, хоч не було ані вісточки. Юрій рік працював на лісоповалі, потім грав у Томську у «Динамо». Опісля – тренерська робота до 1955 р. Повернувся Юрій Зубач до Львова у 1957 р., а сестра Ірина аж... у 1978-му.

Отака характерна у нас понівечена доля, отака звична для нас історія знищеної родини. Знищеної во ім'я торжества брехні, злодійства, великого зла.

А ось як «дописали» більшовики біографію ще одного гравця «України» Олеся Малюхи (1916 р. н.). Про нього розповіли його дружина пані Володимира, її сестри пані Ірина та пані Дарія, а також пан Ю. Зубач і пан К. Мікльош.

«Олександр Малюха – лівий крайній, опірна нога – права», – так почав оповідати про свого товариша п. Мікльош. Як про гравця – того досить А далі – про якості, рідкісні для нашого часу. Олександр був людиною освіченою, висококультурною. Через скромність та особливе розуміння товариськості часто грав у другому складі, хоча високо цінувався, як нападник. Вихований на Богданівці (околиці Львова), грав у просвітянському оркестрі і дуже захоплювався копаним м’ячем. Спершу виступав у дружині «Тризуб», а потім – в «Україні». Після 1939 р. вчився в консерваторії та медінституті. Був одружений. Мав двоє дітей: восьмирічну Зоряну і сина, якому було лише кілька тижнів – не встигли навіть охрестити.

...Квітневої ночі 1950-го Олександр повернувся додому після чергування в лікарні. Біля його будинку (вул. Хасанська) (тепер Японська) стояла вантажівка, вешталися тіні в картузах. Двері до хати відчинені. Енкаведистів було п'ятеро, з пістолетами в руках. Наказали всім швидко збиратися. Куди? «Куда надо. Там разберутся».

Як з'ясувалося згодом, майор НКВД Павленко, котрий керував «операцією», вирішив зайняти квартиру О. Малюха, щоб зажити на награбованому. Мабуть, дуже йому не терпілося, і тому «освободители» поспішали. Підганяли розгублену дружину Олександра. Плакала Зоряна, заходилося криком немовля. Олександр стояв закам'янілий і страшний. Ураз відхилив руку енкаведиста з пістолетом і сів за рояль. Грав востаннє. Прощався з домом, з родинними реліквіями, з надіями. Туга злітала з струн... І раптом – «Вічний революціонер» Сильно, владно, переможно. Останній вибух свободи, непокори. Увірвався терпець в майора. Збагнув своє безсилля, свою ницість. Вдарив наганом по накривці, замовкла музика. Струни вже самі доспівували сумну мелодію прощання…

Сім'ю завезли в Замарстинівську тюрму, в переповнену смердючу камеру. П'ять тижнів тримали. Голі нари, затхле повітря. Чим годувати дітей, як мити, як лікувати, де прати? Відпрошувалася Володимира у тюремників до умивальника пелюшки прати. Пускали, а самі на цілий день зникали. Дитина зачинена в камері кричить голодна, а мати в коридорі ридає. Пристосувалася Володимира годувати дитину через грати. Як припадало, тулилося дитя личком до бридких холодних ґрат!..

Якось примітила Володимира, що в коридорі уже кілька днів сидить в’язень і постійно молиться. З'ясувалося – греко-католицький священик. Вблагала тюремників, щоб до їх камери впустили, аби на бетоні не спав. Отець Сенета – так звати було священика – відразу виконав свій обов'язок, охрестив немовля. За хресну була Зоряна, за хресного батька – хтось випадковий. Хрестили, молилися, плакали. Уся камера плакала. Знайшли кусник паперу, роздобули чорнило, і отець Сенета виписав метрику. Тюремну метрику... В Івано-Франківську нині працює лікарем Володимир Олександрович Малюха, якому тоді було виписано метрику.

У кінці травня повантажили у «воронок» – і на поїзд. Два довгих місяці дороги. Через увесь «Союз нерушимый республик свободных». У щільно забитих людьми товарняках... У добу – одне відро води на вагон, одна миска риб'ячої похльобки на особу. У вагоні з дорослими було шестеро дітей, серед них немовлята. Пелюшки батьки сушили намотуючи собі на тіло. Воші, короста, розлади шлунку, простуда. Але ніхто не вмер завдяки лікарській допомозі Олександра. В інших вагонах вмирали. Вмирали переважно діти. Їх конвоїри залишали на зупинках або просто викидали з вагонів.

У Томську зупинилися, організували «пропарку» речей. Людей також «пропарювали». Загнали до великої лазні і поливали окропом зі стелі. Врешті, довезли до Хабаровська. Вивантажили і вишикували для показу «купцям». Від голодування та нерухомості ноги не тримали. А «купці» з палками вибирали «товар», мінялися вже вибраними. Як у давній Кафі. Лише грошей не платили. «Найгуманніша» в світі влада, керуючись «найгуманнішими» в світі законами, віддавала будівникам комунізму рабів безплатно і навічно. І розписку від спецпоселенців брали про згоду на вічне поселення в Хабаровському краю.

Родина Малюхи більшість часу прожила в селищі Джонка. Олександр працював фельдшером. У 1951 р. отримав диплом лікаря. На державні екзамени до Хабаровська під конвоєм возили.

Влаштувалися наші люди і в тих нанайських краях. Були там вчителі, лікарі, священики. Побудували собі хати, поволі обжилися. Зжилися із корінним населенням – нанайцями. Ті швидко забули про страх перед «бандерівцями», який нагнали їм «блюстителі».

Минали в безнадії роки. Надія з'явилася після 1953-го року. Та для О. Малюхи вона як засвітилася, так і згасла. Туберкульоз косив наших людей в тих проклятих болотах. У 1955 р. зліг Олександр. Згасав швидко. І найбільше жалів, що не побачить вже Україну. Сам вирізьбив собі табличку, котра й досі, мабуть, висить на хресті його могили там, на вершині сопки: «Малюха Олександр...» У даті смерті написав 1955 рік, а згодом дописав і місяць жовтень. День дописали вже без нього.

Прощалося з Олександром все селище, відправляли всі одинадцять греко-католицьких священиків. Везли на санках. Копали могилу жінки, бо чоловіки були «на сучках». На цій страшній цвинтарній сопці досі багато могил з хрестами, з табличками і без них. Половина Галичини на тих диких теренах, на тих великих жертовниках. Поряд з Олесевою – могила о. Венгриновича із Самбора чия трагічна біографія теж закінчилась на цій сопці. Як зберегти пам'ять про них усіх, замучених на чужині, замучених за велику ідею? Де, на якому пам'ятнику виписати їхні імена? 

...Поверталася родина Малюхи додому довго поодинці. Пані Володимира – аж у 1960 р. Домагалася реабілітації разом із сестрою п. Іриною. Скільки було написано подань, скільки було поїздок до Києва, до генерального прокурора Руденка!.. Скільки поневірянь, скільки знущань мусили витерпіти ці жінки!.. Не забуде п. Ірина в'їдливої репліки колишнього львівського прокурора Дороша, коли попросили кілька бланків для подання про реабілітацію: «Берите много бланков. Мы вам напечатаем много-много бланков, чтобы хватило вам, вашим детям и вашим внукам».

Отаку долю готували вони нам... За нашу непокору, за прагнення до свободи, за те, що любили свою Україну. І не маємо ми нині права не відстояти самостійність, волю нашого краю, бо проклянуть нас ті безвинно замучені сини і дочки українського народу, які з домовини кличуть нас на святе діло.