Норма виробітку – 120 тачок з породою в день (автор: Дзюбан Володимир)

опубліковано 8 лют. 2012 р., 00:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лют. 2012 р., 00:24 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №300.

Автор: Дзюбан Володимир Миколайович, народився у 1928 р.

в с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області, українець, греко-католик.

Влітку 1944 р., відразу ж після приходу росіян, мене схопили під час облави і забрали в армію (ще не сповнилося 18 років). Відвезли нас в учбовий центр на Волзі. Майже рік ми пробули там, а потім відправили у Китай воювати проти Японії. Перших втрат ми зазнали, ще не прибувши на місце бойових дій. Під час переправи через річку Хуанхе загинула половина нашого батальйону. Війна для нас, новобранців, закінчилась до того, поки ми прибули до місця призначення. Довелося охороняти табори з японськими військово-полоненими, а потім деякий час служити в медсанбаті. Проходив службу в Порт-Дайрені, Порт-Артурі. Влітку 1948 р. армійським особливим відділом було заарештовано кілька десятків солдатів – вихідців із Західної України, в тому числі й мене. Нас звинуватили в приналежності до націоналістичної організації. Прізвища першого слідчого не пам'ятаю. Катував він мене немилосердно. Після кількох допитів, не витримавши катувань, я зібрав в собі всі сили, які ще залишилися в мене, й вдарив його ногою у груди (був я хорошим гімнастом). Він аж відлетів до стіни. На шум прибігли конвоїри. Мене скрутили, жорстоко побили й кинули у карцер.

Наступним слідчим був якийсь Пилипенко, ще досить молодий.

- За що ви мене тримаєте вже 6 місяців в тюрмі? – запитав я його на першому допиті.

- Мы тебя будем судить только за то, что ты родился на Западной Украине, була відповідь.

Знову допити, катування. На прогулянці в тюремному дворі хтось пустив поголос, нібито всіх, хто відмовляється підписувати висунуті проти них звинувачення, кидають зв'язаними у підвал, де їх з'їдають щурі. Я повірив. Не бажаючи такої смерті, не в силі більше зносити катування я сказав Пилипенку:

- Я підпишу всі звинувачення, з мене досить. Судіть.

В 1949 р. «особым совещанием» я був засуджений на 15 років каторги з використанням на особливо тяжких роботах. Покарання деякий час відбував в тюрмі у Владивостоці, потім перекинули на уранові рудники, на Колиму. Коли вже спускали в шахту, я відмовився виходити з клітки – вчепився руками за двері й не виходив. Мене одірвали, жорстоко побили, потім кинули в карцер. Звідти попав на золотий приїск Д-2, мав особистий номер – Г2-30 ц.

У бараках ми, політв'язні, трималися гурту. Зокрема створили бойову групу для охорони від нападу блатних. Одного разу до нас у табір кинули 15 «сук», які були озброєні ножами. Вони реквізували і без того скудний пайок, почали тероризувати нас морально і фізично. Зрештою відбулась «битва». Спочатку знищили ми їхнього керівника, а потім накинулися на всю ватагу. Кільком з них вдалося врятуватися. Вони забігли у «запретку» і почали викликати вартових: «Не стреляйте. Нас хотят убить бандьоры

Вбитих бандюг ми винесли на вахту і сказали начальству: «Більше нам не підкидайте урок, винищимо всіх».

Робота на приїску була каторжною – 10-12 годин. Норма виробітку – 120 тачок з породою в день. Багато людей вмирало від непосильної праці, голоду й холоду. Однак я, завдяки своєму молодому організму, вижив, хоча тепер ці роки даються взнаки – вже мав я два інфаркти та інсульт.

Після смерті Сталіна наступило деяке полегшення. Скоротили робочий день, дозволили частіше писати листи, видавали зароблені гроші. Мали змогу відтоді святкувати Великдень, Різдво. Священики відправляли службу Божу.

Звільнився з табору в 1955 р., але в мене було пожиттєве позбавлення прав, тому до 1966 р. працював на Колимі, на будівництві. Мою справу переглянув військовий трибунал ДальВО, яким я був повністю реабілітований. У 1966 р. повернувся до Львова.