Норильськ – місто збудоване «комсомольцями» (автор: Юрків Ганна)

опубліковано 30 січ. 2012 р., 01:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 січ. 2012 р., 01:44 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №335.

Автор: Юрків (Стецьків) Ганна Василівна, народилася 8 грудня 1923 р.

в с. Неслухів Кам'янсько-Бузького району Львівської області, українка,

селянка, греко-католичка, член ОУН.

Я виросла у багатодітній сім'ї. У батьків нас було восьмеро – п'ять братів і три сестри. Жили ми не багато, але дружно. Допомагали батькам по господарству, ходили на заробітки до пана. Через нестатки я закінчила лише початкову школу.

В 1939 р. почалася польсько-німецька війна. Пригадую, над селом пролетів совєтський літак і розкинув летючки: «Українці! Чи знаєте, що таке воля? Пора здобути її!», – ми жадібно читали ці слова, передавали летючки іншим радіючи, що ось надійдуть брати зі сходу і принесуть нам волю.

Незабаром приїхали «визволителі». Почали розкрадати панські маєтки, роздавати людям панські землі, організовувати колгоспи, агітувати молодь до комсомолу. Наїхало багато москалів з жінками і дітьми. Вечорами гуляли, співали, пили. Хоч тоді ми ще мало знали російську мову, але зрозуміли, що це не ті «визволителі», яких ми чекали. Ми, молоді, спочатку раділи, що може нам пощастить десь вчитися, здобути освіту. Але в 1941 р. почалася Друга світова війна – більшовицько-німецька. Втікаючи, більшовики знищили тисячі невинних людей, багатьох українських патріотів.

Німецькі чиновники появилися у нас дуже скоро. Стали заводити нові порядки, вивозити людей на роботу до Німеччини.

Молодь у нашому селі все більше гуртувалася, сходилася до читальні. До нашої свідомості доходило, що волі нам ніхто не принесе, якщо її не здобудеш сам. Спочатку до ОУН вступили наші хлопці, а в скорому часі в організацію записалися і ми, вісім дівчат. Мене вибрали станичною. Кожний мав псевдо. Вказівки щодо роботи ми отримували від проводу. Всі завдання виконувалися точно, бездоганно. Ми сповна віддавали себе для великої справи – волі і добра рідного народу. Для нас понад усе став клич: «Здобудеш Україні Державу або згинеш у боротьбі за неї». Ця ідея захоплювала нас, і ми старалися якнайкраще виконувати свої обов'язки.

Не раз доводилося ночами переносити в сусідні села грипси (зашифровану інформацію написану на папері), переводити по зв'язку хлопців з інших теренів. Було страшно, боялися потрапити в руки німцям. Та проходив страх, а патріотичний порив надавав снаги.

Обов'язком моїх дівчат стало збирання лікувальних трав, замовлення у населення продуктів, одягу для повстанців. Люди все розуміли і не відмовляли ні в чому.

Мені бракувало досвіду підпільної роботи, досить важко було писати різні звіти – організаційний, політичний, господарський, санітарний. Поступово все засвоїла, і вищий провід був задоволений з моєї роботи. Пізніше послали мене на курси. Багато наших сільських хлопців пішло в УПА, а у дівчат добавилося роботи.

У 1944 р. наблизився фронт. Все частіше у небі з'являлися совєтські літаки, а на наші терени ступили червоні партизани. Вони нападали на села, грабували людей, тому нашим хлопцям часто доводилося вступати з ними в бій, захищаючи населення. Діяли ще польські партизани з АК, які також нападали на українські села, палили, руйнували їх, вбивали людей.

У серпні 1944 р. німці відступили, а до нас вернулися «освободитєлі». Яку ж ненависть ми відчували до ворогів, але мусіли все витерпіти. Над нами нависла нова небезпека, тому треба було продовжувати справу ще обережніше.

Мені запропонували стати продавцем, і я почала працювати в нашому сільському магазині. Та недовго тривала робота. Через кілька днів заарештували наших двох хлопців – Дробота і Михайлишина, а через тиждень взяли мене і мою подружку Олю Антонів. Всіх нас відвезли у районний відділ НКГБ. Начальником там був капітан Пустовалов, старий кат з досвідом. Його помічником – старший лейтенант Попонь. Це були справжні садисти, люди без сердець. Яких тільки мук вони не придумували для мене. Били скажено, кричали «Ты будешь говорить, бандеровская сука!» Робили перерву і били далі. Я мовчала, а в душі молилась: «Боже, забери моє життя або поможи мені витримати, не здатись». Потім кинули мене у підвал і сказали: «Иди, там хорошо». Там було сиро, темно, лише через маленьку щілинку пробивався промінчик сонця. Цілу ніч стояла, зіпершись до стіни, бо все тіло було побите, не можна навіть було рухнутись. Стояла і думала, які ще тортури чекають мене.

Вранці привели і кинули до мене мою подругу, котра також витерпіла муки. Ми вже були вдвох, радилися, що говорити. Але кати нас не слухали, били, писали, що хотіли, а нас змушували тільки підписуватися. Протримали цілий тиждень, а потім відправили до Львова, в тюрму на Лонцького.

В тюрмі я просиділа три місяці. Ночами брали на допити, але вже не били, напевно були «культурніші». В листопаді відбувся суд. Нас чотирьох (двох хлопців і двох дівчат) військовим трибуналом засудили «за измену родине» по статті 54–1а–11 на 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав. Досі не второпаю, якій же то ми «родине изменили».

Ті знущання ще більше гартували наш дух і посилювали ненависть до більшовиків. Не раз доводилося бачити у камерах-одиночках наших бідних хлопців, засуджених на кару смерті. Їх розстрілювали в подвір'ї тюрми, а всі вони були такими молодими.

З Лонцького нас відправили на пересильний пункт по вулиці Янівській. 8 грудня 1944 р. коли зібралося багато засуджених, нас відвели на станцію і загнали у товарні холодні вагони. Надворі падав перший сніг, а ми були одягнуті по-літньому. У Сибір везли довго, годинами, а то й добами стояв ешелон на станціях. Хліба майже не давали, здебільшого по п'ять нечищених картоплин і пару смердючих тюльок, після яких дуже хотілося пити. Води не було – мучила спрага.

Привезли нас у Печору (Комі АССР) в 16 табір. Натягнуті палатки, 40-градусний мороз. Наступного дня погнали на лісоповал у тайгу. Тяжко було різати і виносити з глибокого снігу дерева. Люди відморожували руки, обличчя. Переодягнули нас у старий одяг, і ми стали подібними на якихось потвор. Сміялися, плакали... Попереду — 10 років душевної і фізичної каторги. Кожний день здавався вічністю. Іноді хотілося померти, але не судилося. Віддавали свої молоді сили не для України, а для ворога, якого ми так ненавиділи. Мучилися, жадібно чекали вісточки з дому, боялися за родину, щоб не вивезли в Сибір.

Часто нас розлучали, переводили в інші табори, щоб ми не зближувалися. В Комі АССР я пробула п'ять років. У травні 1950 р. мене відправили у Норильськ, де побутові умови були кращі, але режим строгішим. Листи до рідних, які проходили через цензуру, дозволялося писати тільки два рази на рік. Кожна з нас мала свій номер. Мій номер – Ф.386. Працювали на будові, копали у вічній мерзлоті котловани. Якщо мороз перевищував 40°, працювали у зоні. Після роботи бараки закривалися і не можна було спілкуватися із знайомими дівчатами з іншої бригади. Із життям у бараках взимку ще можна було миритись. Влітку, коли наставали білі ночі, неможливо було всидіти у бараку. Вранці та ввечорі перевіряли, робили обшук при виході на роботу і поверненні.

Норильськ будувався нашими людьми, в'язнями, хоч у газетах писали, що це – комсомольська будова. Знаємо, які там були комсомольці. Одні – наглядачі, інші – ліниві заробітчани. Як нас виводили чистити вулиці, то з будинків відкривалися вікна і чувся крик: «Немецкие овчарки». Хто був добріший, той кидав шматок хліба, який тут же ділили між собою.

Залишився мені рік до волі, коли у норильських таборах почався страйк. В одному з таборів вивісили чорний прапор з написом: «Смерть або воля». Страйк підтримали всі. Спочатку, у перші два дні, нас вмовляли, а потім наказали вийти всім із бараків. Повиходили, взялися за руки і стояли (нас було понад п'ять з половиною тисяч в'язнів). Почали лляти воду, а ми стояли далі. Потім відкрили брами і загнали багато війська, яке било нас і силою виганяли за зону. Тут нас за списками розділили.

Приїхав з Москви якийсь начальник, відмінили номери, вже не закривали бараків, а все інше залишилося. Через рік, 11 липня, я вийшла на волю. Нам не дозволяли виїжджати, оскільки я мала 5 років позбавлення прав. Було дуже важко, адже ми вийшли, як кажуть, голі, босі і голодні, але помагали одні одним і вижили.

У цей час звільнилося багато дівчат і хлопців. Але яка ж то воля, коли за тобою всюди шпигують. Незважаючи на те, ми сходилися, згадували Україну, справляли свята, співали повстанських пісень, одним словом, жили як одна дружня сім'я. Почали одружуватись.

У 1955 р. я вийшла заміж. Через рік у нас народився син, який, на жаль, захворів і помер. Там залишилася часточка серця. У 1956 р. нам дозволили виїхати і ми якнайскоріше покинули той Богом проклятий край.

Коли ми повернулися, нас не хотіли прописувати, чоловіка не брали на роботу, а я чекала другої дитини. З великими труднощами прописалися в Стрию, де й досі живемо.

Багато горя нами скоштовано. Та живе надія, що наші внуки і правнуки будуть жити у нашій незалежній Україні, за яку ми віддали стільки сил і здоров'я.