Мене допитував Громовий (автор: Верб'яна Марія)

опубліковано 24 січ. 2012 р., 23:31 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №280.

Автор: Верб'яна Марія Миколаївна, народилася 17 вересня 1925 р.

в селі Бабинці Рогатинського району Івано-Франківської області, українка, греко-католичка.

Нас було три подруги, три Марії: Андрійців, Демчишин і я. Андрійців була санітаркою, вона в основному помагала пораненим воякам УПА. Був такий випадок: переказали з Рогатина, що буде облава і треба попередити партизанів у Підвинню. Післали мене. Я йшла наче до тітки. По сусідству мене вже чекали. Передала пакет і повернулася. На дорозі вже була засідка, але мене не запідозрили.

Другого разу, коли з Путятинець до Підвиння мала переходити боївка (я чергувала на роздоріжжі), повинна була провести хлопців до криївки. Таким було моє завдання. Довго чекала, але загін так і не прийшов, не знаю, що сталося.

Доводилося носити пакети і вночі (в основному я виконувала роль зв'язкової). Одного разу викликали робити перев'язку пораненому Іваськіву Івану (він пізніше помер). Вдень працювала в харчопромі. Деколи пакети приносили прямо на роботу.

Багато зусиль ми доклали у збиранні і заготівлі харчів. Топили масло і ховали його в стодолі, у старих сусідів, боялись, щоб у випадку обшуку масло не знайшли. В записці вказувала, коли і куди все це нести, хто має зустрічати.

Арештували мене 1 грудня 1945 року прямо на роботі. Прийшли двоє з Рогатинського НКВД і сказали: «Ходіть додому, ми повинні у вас дещо перевірити». Мене попереджали і казали втікати, але я не могла залишити родичів, малих братів і сестер. Привели мене додому і почали робити обшук, але все, що я вважала за потрібне: фотографії і т. д., – я заховала завчасно. Після обшуку відвели мене в Рогатинську тюрму – справжню пивницю, куди мене кинули і замкнули. Сиділа з Хариш Катериною, потім кинули до нас Окрепку, але її через кілька днів забрали. Передач не приймали. Їсти давали один раз в день.

Взяли мене на допит на Введеніє, 4 грудня. Мені розказали про все, що я робила, і вимагали признатися. У мене був псевдонім «Мальва». Перед тим я написала записку про те, що зібрала з продуктів і передала її Крохмальному. Але його вбили і мою записку знайшли. Тому звіряли мій почерк.

Мене допитував Громовий. Як він мене бив! Заставляв лягати і бив, поки не з'являлась кров. Я не признавалась. Тоді десь через 2 тижні вони організували очну ставку з сексотами. Серед них була Демчишин Марія і Шпакович Сенько. Вони розказали, які я мала доручення. На очній ставці з Демчишин, коли я відмовилась від признань, мене так вдарили, що я відбилась від печі і вдарилась, а вона лише крикнула: «Марійка, признайся, бо тебе вб’ють». Прийшла до себе лише в камері, облита водою. Катерина плакала наді мною.

Кожен вечір Громовий перевіряв, чи не приніс нам хто щось їсти. Деколи хлопці з камери передавали дещо.

У січні перед другим Святим вечером мені сказав наглядач Стіжак, що привезли моїх родичів з дітьми (сестра втекла). Батько був хворий з Першої світової війни, його контузило і він трясся. Я на допиті просила побачення з родичами, але мені сказали: «Бандеровская семья здесь не нужна».

Сиділи ми в Рогатинській тюрмі до 12 червня. На суд нас вивезли до Станіслава. Судив воєнний трибунал. Прочитали мені вирок за статтею 54-ІА-11кримінального кодексу.

Нас повезли у Львів на пересильний пункт.

Там пробула до вересня. Потім у товарних вагонах привезли у Кіровську обл. (селище Волосниця). У таборі нас відразу обмундирували і погнали на роботу. Дали штани воєнні, фуфайку і навіть шапку з зіркою. Пішли ми на лісоповал, носили рейки, корчували пні.  

На роботу і з роботи ходили під конвоєм. Їсти хотілося, а в капусті, яку нам давали, були хробаки. Я закривала очі, та й їла. Посилки нам не дозволяли отримувати, а листи писати лише 2 рази в рік.

Приходили з роботи мокрі, за ніч одяг не висихав, і вранці знову вдягали мокре. Морози до 40°, одяг замерзав на тілі. Спали лише на матрасах.

Через 5 років нас роз'єднали з «блатними», і повезли в Казахстан. Приїхали влітку. Табір називався Шубай-Нура. Тут нас розділили кого-куди: сильніших – на шахти, слабших – на цегляний завод. Вже по прізвищах не викликали, а по номерах. Мій – 225-В. На роботу і з роботи водили конвоїри з собаками. Нас шикували по 4 в колону і вели конвоїри, яких було багато. Пізніше нас взяли на будову м'ясокомбінату.

Звільнилася у квітні 1955 р. Я мала 8 місяців «зачетов». Прийшли до мене і сказали, що відправляють до мами. Але спочатку відвезли в Архангельську тюрму, де я чекала, поки розтане лід. Пароплавом мене відправили в Няндотський район, завезли в комендатуру. Там оголосили, що я вільна, але якщо захочу десь піти, то мушу реєструватись. Повіз мене конвоїр на станцію Няндома, а мені треба було на ст. Шожма, де жила мама. Приїхала в селище, бачу йде мама і не впізнає мене. Прийшли ми в дім (брати були в школі), а як прийшли, то теж не впізнали.

Місцеве населення ставилося до нас по-різному: були добрі люди, а були і такі, що збиткувались над нами. Були серед них німці, які більше допомагали дітям. Мама хворіла, не могла працювати.

Коли я залишилася сама (братів відправила додому), то працювала на повалі лісу. Познайомилась з хлопцями, які приїхали на заробітки. Ми співали, а «москалі» завжди казали: «Как бандеры поют»! Я казала: «Нехай буду здихати, аби москалів не бачити».

В 1957 р. мене звільнили і дозволили виїхати додому.

Повернулась я до тітки. Паспорта не мала, лише довідку. Хату нашу віддали переселенцям, але пізніше повернули. Аби мене прописали, треба було бути «стукачем», а я не хотіла. Тому поїхала на Донбас, де була до 1961 року. Працювала на шахтах, по озелененню міста.

В 1962 р. влаштувалась у Рогатинський лісгосп. У прописці допоміг директор. Тоді і видали паспорт.