Кращі роки життя довелося провести у неволі (автор: Марчук Василь)

опубліковано 10 лют. 2012 р., 05:29 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №320.

Автор: Марчук Василь Іванович, народився 16 червня 1921 р.

в с. Йосипівка Малинського району

Житомирської області, українець, православний.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, я був на західному кордоні як військовий льотчик. У листопаді 1942 р. мене збили. Я вистрибнув з парашутом і потрапив у німецький полон. 1944 р. мав щастя втекти з полону і дістатися до якоїсь частини Червоної Армії. Спочатку мене послали у Подольськ на спецперевірку, а потім – в Москву у резерв ВВСКА. Там у березні 1945 р. мене заарештували.

Сидів 8 місяців у Лефортівській тюрмі. Зразу після дня Перемоги до мене в камеру-одиночку помістили Августина Івановича Волошина – президента Карпатської України. Це був невисокий, повний чоловік, років йому було за 70. Він мав хворий шлунок і не міг їсти. Свою їжу віддавав мені. Потім до нас підсадили ще якогось Барковського. Це був стукач, але ми цього не знали. Він заводив провокаційні розмови і потім доносив слідчому. Пам'ятаю такий випадок. Я не знав жодної молитви і Волошин вчив мене «Отче наш». Коли наступного разу мене викликали на допит, слідчий сказав: «Ну, как «Отче наш» выучил уже?». Тоді я не догадався, звідки слідчий знає про молитву. Хто такий Барковський, дізнався в Бутирській тюрмі від одного викладача військової академії, до якого теж підсаджували Барковського.

Кожного дня Волошин розповідав про життя Ісуса Христа, також про себе, як він їздив до Риму, до Праги. Я дізнався, що Волошин зустрічався з Ріббентропом, Степаном Бандерою і Мельником, казав, що його звинувачують у германофільстві. Це слово я вперше почув від нього, і воно мені запам'яталося.

Одного разу в камері Волошин писав заяву на ім'я Молотова. В цій заяві він зазначав, що його заарештовано несправедливо, що він громадянин іншої держави. Пригадую початок заяви:

«Премьер-министру господину Молотову от бывшего премьер-министра Закарпатской Руси доктора Волошина»

З кожним днем Августин Іванович слабнув. Навіть сам вже не міг виходити на прогулянку. Ми брали його під руки і виводили гуляти. Одного разу він попросив його залишити. Коли ми повернулися з прогулянки, у камері його не застали. Два місяці був з нами. На все життя запам'ятав я цю добру і розумну людину.

Мене судили заочно «особым совещанием» підписи зловісної трійки: Берії, Абакумова, Меркулова були на постанові, де визначився присуд мені. Від мене вимагали підписати вирок, але я відмовився, бо зрадником ніколи не був. Того ж дня у такий же спосіб засудили ще 120 чоловік.

Після суду мене заперли у «Вятлаг», де я був до серпня 1945 р. Зі мною в цьому таборі сиділи – Рябков з Ленінграда проходив по справі Кірова та професор Полячек по справі Горького.

На лісорозробках вижити було дуже важко. Робота тяжка, харчування нікудишнє. Витримували лише окремі найміцніші. Тільки завдяки Рябкову я залишився живий. Оскільки у мене була інвалідність (III група), а Рябков (в той час завідував лісобіржами) призначив мене десятником. У мої обов'язки входило заміряти штабелі і заповнювати формуляри.

Деколи сумні одноманітні будні скрашували концерти. Одного разу до нашого табору привезли артистку Русланову. В клуб завели її під конвоєм. Всі цікавилися, за що посадили відому артистку. Ширилися чутки, начебто її чоловік присвоїв цінну картину з Німеччини. На наші питання артистка конкретного нічого не відповіла.

Поводилося нам дуже важко. Люди калічили себе, аби якось вижити. На моїх очах один в'язень закотив рукав бушлата і відрубав руку. Вона повисла на шкірі. Його поклали у лікарню, а після лікування він став інвалідом II групи. Дехто ковтав термометр чи інші речі. Після операцій таких посилали на легшу роботу. Різні були випадки зумисного каліцтва. Люди рятувалися як могли, щоб не загнутися від каторжної роботи.

В таборі зі мною сидів чоловік, якого звинуватили у присвоєнні цінностей, вивезених з Німеччини. Винним себе не визнавав. Вже з табору цей чоловік посилав скарги, доводячи, що його засудили несправедливо. Писав він Молотову, Ворошилову, Сталіну. Відповідей не було. Тоді він написав патріарху всія Русі, від якого дочекався листа. У ньому, зокрема, говорилося: «Да, я намесник Бога на Земле и помагаю тем, кто истинно верит в Бога и исполняет все его заповеди. А ты, сын мой, не веришь в Бога, потому, что нарушил его заповедь: «Не укради» и я тебе помочь не могу».

Після цього листа в'язень вже більше скарг не писав.

1954 р. мене звільнено, а в 1961 р. реабілітовано. Офіційно влада вибачилася за вчинену несправедливість. Відправляючи мене з табору, начальство виплатило зарплату за 2 місяці, хоч працював я у таборі 10 років. Що мені з того, що справедливість відновлено. Адже поламано мою долю, підірвано здоров'я. Кращі роки життя довелося провести у неволі.