Конвой задля розваги просив когось з арештантів поставити табличку далі…

опубліковано 29 лют. 2012 р., 23:58 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №281.

Автор: Верес (Штундак) Олександра Юріївна, народилася 3 вересня 1927 р.

в с. Заплати Стрийського району Львівської області, українка, греко-католичка

 

Родом я із Стрийщини, з села Заплати. Батько був заможним господарем, і в 1940 р. нашу сім'ю, як і інших заможних селян, розкуркулили.

В 1941 р., не закінчивши й восьми класів, пішла вчитися в ательє індпошиву капелюхів у Стрию. Там і працювала до кінця війни.

Добре пам'ятаю червень 1941 р. По місту прокотилася чутка, що німці відкрили тюрму, де НКВД катувало людей. Мешканці міста кинулись туди, щоб розпізнати замучених. Побігла і я, сподіваючись впізнати когось із знайомих.

На подвір'ї тюрми лежало багато понівечених мертвих людей, обличчя їх важко було впізнати. Зупинилась я біля одної вбитої жінки. Серед інших, котрі лежали тут просто неба, вона виділялась. Струнка, молода, одягнена у вишневу блузочку, на обличчя нависало кучеряве волосся. Мені здалося, що я її знаю, що це моя шкільна учителька. Але я помилилась. До неї підійшов місцевий священик з жінкою. Вони впізнали в цій дівчині доньку. Страшно було дивитись на їмосць, яка припала до доньки, ридала, рвала на собі волосся.

Далі в ямах рядами лежали замордовані інші люди. Скільки їх там було, не знаю. Більше дивитись не могла. Бігла додому, не озираючись. Перед очима весь час мигтіло тіло молодої дівчини у вишневій блузочці, ввижались ями із закатованими. Вже вдома не могла віддихатись. Батько сварився, чого я пішла туди. Не чула. В голові – плач людей.

Одного разу, це було вже в 1943 р., пішла я з подругою під час обідньої перерви на міський базар. Ательє наше знаходилось недалеко, тому ми часто в обід туди навідувались. Там, на базарі, зібралась велика юрба людей. Ми підійшли до натовпу. Дивимось, на шибениці висять повішені восьмеро чоловік, котрих стратили німці. Казали, що це були партизани і ті, хто їм помагав…

З приходом совєтів працювала я в сільраді рідного села до березня 1945 р. Тоді весною, в нашому селі партизани знищили одну родину. Офіцер НКВД, який приїхав зі Стрия і провадив слідство, кинув мені в обличчя: «Через таких як ви, їх і побили». Довелося кинути роботу і переховуватись.

Мене заарештували у вересні 1947 р., коли я одного разу прийшла додому провідати батьків. Спочатку посадили в КПЗ у Стрию. На першому ж слідстві почали бити. Брали за волосся і товкли головою до стіни. Використовували й інші методи, про які не хочеться згадувати. Ті, хто пройшов це, добре знають, як знущалися слідчі над арештантами. Так продовжувалось майже два місяці.

В листопаді 1947 року була засуджена «трійкою» по статті 54 пункт 1а за співробітництво з ОУН на 10 років тюрми і 5 років позбавлення громадянських прав...

Скільки днів везли мене у товарному вагоні, не знаю. Втратила лік дням. Вагони темні, без вікон, посередині буржуйка, коло стін нари. Приїхали в Ухту Комі АРСР в табір № 12.

Працювали ми, невільники, на лісоповалі, рили канави в мерзлому ґрунті, влітку працювали на сільськогосподарських роботах, корчували пні і різали ліс. Згодом – цегельний завод. Будували дорогу по коліна в багні, ноги так в'язли в ньому, що відривались підошви черевиків.

На лісоповал ходили пішки за 5 – 6 км від табору. У ватних штанах, куфайці і валянках, до споду яких прив'язували гуму від коліс автомашини. Працювати було важко. Однак, в 40-50° мороз не роздягнешся. Сніг сягав до пояса. Відчищали його на значну відстань і тоді різали ручною пилою дерева. Коли ж доводилось різати смолянисте дерево, мусили змазувати пилку нафтою.

Голодували, мерзли. Мокрі штани і куфайка до ранку в бараку не висихали. Доводилось одягати мокре. За невиконану норму зрізали пайку, а то й зовсім нічого не давали. Денна норма – 600 г хліба.

Під час робіт в полі ставили таблички, виходити за які заборонялося, іноді конвой задля розваги просив когось з арештантів поставити табличку далі. Хто піддавався на провокацію і витягав табличку, того конвоїр вбивав. І це класифікувалось як спроба до втечі, ніякої відповідальності за вбивство людини.

Якось при посадці картоплі, я сховала кілька картоплин і принесла їх в табір. За це просиділа в ізоляторі. А що було робити, коли голод дошкуляв?

Гірше від голоду і холоду було те, що ми змушені були сидіти разом з блатними. Багато з них взагалі не ходило на роботу, поскільки були в добрих стосунках з старшим наглядачем Ніколаєвим, то ми змушені були за них працювати: блатні заставляли політичних виконувати свою норму, а адміністрація дивилась на це крізь пальці. Через них часто нам не додавали до норми пайку, старий одяг не міняли на новий. Начальство табору також крало. Після від’їзду начальника з табору знайшли велику кількість продуктів і одягу, які він приховував від в'язнів і персоналу.

Блатні знущалися над політичними й фізично. Одного разу в наш барак увірвався один з них, який на наших очах завдав жінці дев’ять ножових ран від яких вона померла. Крім того, блатні відбирали в нас їжу і посилки. Щоб не бути зненацька захопленими і побитими, спали по черзі. Для оборони тримали біля себе залізні прути.

Лише з приходом нового начальника табору Новикова у таборі було наведено порядок. Табір було очищено від найбільш небезпечних злодюг, яких перевели в інше місце.

У таборі я довідалася про долю рідних, коли нас, кількох дівчат, забрав до себе на роботу завідувач продовольчим складом Зарицький. Він також був в’язнем, походив з Великої України. На складі було багато продуктів. Зарицький нам дозволяв варити їсти, трохи нас підгодовував. Він мені і влаштував побачення з односельчанином, котрий також був ув'язнений. Той повідомив, що моїх батьків, братів і сестер вивезли в Омську область в Усть-Ішимський район. Переселили без права повернення. Батько по дорозі помер.

У 1955 р., відбувши в таборах вісім років, я була звільнена. Додому, на Стрийщину, не поверталась, а поїхала до своїх в Омську область. Працювала там до пенсії. Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Є у нас діти.

Лише в 1984 р. вдалося нам повернутися на рідну землю. Більшість моїх з Омської області переїхали в Казахстан, у Караганду. В Омську залишився лише син, котрий там одружився і працює.

Наприкінці хочу згадати дівчат, з якими разом була вивезена і відбувала покарання в таборах. З першого до останнього дня ми були разом з Держко Анною, Баландович Марією, Мацко Юлією, Левицькою Софією.

Ще в Стрийській тюрмі познайомилася з дівчиною, прізвища якої не знаю, а звати її Софія. Забрали її відразу на другий день після весілля. Розказувала мені, що вийшла заміж за вдівця, котрий мав двох дітей. Подальша доля її мені невідома.

Були серед наших людей і такі, котрі співпрацювали з НКВД. Наприклад, Каркуна Марія з села Добрівляни Стрийського району продала большевикам багатьох наших людей. Виступала вона свідком і під час арешту моєї сестри Штундак Анни Юріївни.

Або Скрут Федір (Теодор), родом з села Добряни Стрийського району Спочатку був членом ОУН (псевдо «Лимонка»). З приходом більшовицької влади зрадив своїм і почав співпрацювати з НКВД. Видав він багатьох учасників ОУН-УПА, а також тих, хто їм допомагав. Кажуть, що тепер живе у Києві.