Комунізм для КПРС базувався на праці в’язнів (автор: Гриців (Козак) Меланія)

опубліковано 24 січ. 2012 р., 23:35 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 січ. 2012 р., 23:36 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №292

Автор: Гриців (Козак) Меланія Федорівна, народилася у 1928 р.

у селі Зарічне Жидачівського району Львівської області, українка, греко-католичка.

Як сьогодні пам'ятаю: 15 травня 1945 р. ми з мамою прийшли з поля і тільки-но сіли обідати, як приходять двоє енкаведистів і мене забирають. Я не була членом ОУН і з бандерівцями ніяких зв'язків не мала, але, як потім вияснилось, на мене фальшиво посвідчив Вітрук Йосип, хлопець з нашого села, – через нього я і стала «оунівкою». В цей день заарештували ще п'ятьох дівчат, але через кілька днів трьох відпустили, а нас лишили: Гребінь Марію Миколаївну, Рібун Лукерію і мене.

Слідство провадилося у Журавно. Прізвищ всіх слідчих не пам'ятаю, бо їх було, здається п'ятеро, назву лише двох: Австрелін і Бєляков. Нас сильно били гумовими нагайками, від чого шкіра тріскала і кров бризкала аж по стінах. У кабінеті слідчого завжди стояло відро з водою, бо ми часто втрачали свідомість під час таких допитів. Мені на той час було лише 16 років (худенька дівчинка з двома кісками), і, коли стали притискати пальці в дверях, я не витримала і підтвердила своє членство в ОУН підписом. Пізніше я дізналася, що в тих протоколах, підписаних мною, було подописувано набагато більше, ніж я говорила, але читати мені того ніхто не дав.

Суд відбувся в Дрогобичі. Із Журавно нас кудись везли машиною, а потім гнали до Дрогобича пішки. Я уже не пам'ятаю добре дороги, бо була зовсім знесилена недоїданням і побоями. Був серпень 1945 р., стояла страшна спека, ми падали по дорозі, але, підтримуючи одна одну, йшли далі, бо конвой не чекав. Суд відбувся 10 серпня. Мене засудили на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

У Львові в пересильній тюрмі ми довго не сиділи: відправили у Мордовію.

Мордовські табори – це 36 лагпунктів, розкиданих по лісах. Я сиділа в 1 і 3. Спочатку довелося жити разом із битовиками. Це було просто жахливо. Вони не пропускали жодної можливості познущатись над нами чи принизити. Часом ішли навіть на вбивство. Одна дівчина (здається, вона була родом з Тернополя) отримала з дому посилку. Про те, щоб залишити всю посилку собі, не могло бути й мови, оскільки все найкраще завжди забирали собі битовички. І ця дівчина (не пам'ятаю її прізвища) теж поділилася із ними. Але битовички були настільки наглі, що захотіли забрати все, та дівчина не віддала. Тоді вони прийшли на роботу з палками і просто за машиною (ми працювали на швейній фабриці) збили її так, що вона тут же померла. Після цього випадку битовичок від нас забрали. Працювати доводилося по 12 годин та ще й в нічну зміну. (О 6-ій годині ввечері йшли на роботу і о 6-й ранку приходили). Вічно голодні, бо що то є 600 г хліба на день, та ще якась чорна водичка, в якій зрідка пшениця плавала. Ми все з'їдали, однак голодні були. І так не один день, а 9 років і 3 місяці. Та пайка хліба аж привиджувалась нам.

Уже після смерті Сталіна нам стали платити якісь копійки, і ми, одержавши цю мізерну платню, накуповували в ларку хліба і джему, наїдалися досхочу.

Були в нашому таборі литовки, росіянки, німкені, латишки. Всі жили дружно, навчилися розуміти одна одну. Я навіть до тепер багато слів по-литовськи пам'ятаю, бо мала подругу з Литви Ірину Каркаскайте.

Часом збирались і співали своїх пісень. Розраджували одна одну, як могли, бо всі молоді були і надіялись на краще. Думали, що більше, як три роки сидіти не будемо.

Перед самим звільненням, як стали наїжджати комісії з Москви і переглядати наші справи, в таборі кинулася епідемія дизентерії. Я й так була – одна шкіра і кості, а тут ще захворіла. Лежу на тих нарах і плачу. Так мені тяжко на душі, бо чую, що і наших дівчат звільняють, а мені, певно, тут померти доведеться. Але якось одужала. В 1954 р. повернулася додому.

Мама, як побачила мене, то казала, що з мене уже нічого не буде. Я навіть їсти не могла, настільки організм був виснажений. Але вдома, то не в таборі, я повільно почала набиратись сили.

Через півтора року уже й на роботу вийшла. Правда, тяжко мені було. Я працювала в Журавно на заводі «Каменяр» (це від нашого села 7 км.). Треба було щодня йти полем туди і назад пішки. Уже самою ходою змучувалась. Та й робота була не з легких – ми вручну полірували каміння. Я пропрацювала там з лютого 1955 до 1959 р.

Потім з таборів повернувся Гриців Василь Антонович. Ми познайомились і одружились. Його не хотіли приписувати, бо він був суджений по політичній статті без права проживання у Львівській області, і ми виїхали в Магадан. Там народилися наші діти. Та нам дуже хотілося додому, і у 1978 р. ми приїхали на Україну. Батько збудував за той час нову хату, але нам її переписати не хотіли. Секретарка з сільської Ради Дарія Андрейців прямо сказала татові, що для того, щоб переписати хату таким людям, як ми, потрібні тисячі.

Хабарів ми їм давати не хотіли, а пішли до голови райвиконкому Клочкова, розказали про нашу біду, і він нам допоміг. Але з того часу не маємо спокою. А все через те, що говоримо правду, справедливості шукаємо.