Кобзар за колючим дротом (автор: Василевський Пантелеймон)

опубліковано 6 черв. 2012 р., 03:03 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ 248

 
Немає гірше, як в неволі…

Т. Шевченко

Сексот (сексот — секретний сотрудник) УМГБ на кличку «Яр» писав «куму» («КУМ» – оперативний працівник) табору №1 «Мінлагу» у вересні 1949 року таке: «Зек Василевський з бригади №32, якого всі звуть Панько, дістав звідкільсь стару націоналістичну книгу назвою «Кобзар» і з неї вичитує зекам бригади різну антисовєтську пропаганду». Спостерігаю далі. «Яр» Негідник мав благеньку освіту і писав донос кошлявою російською. Донос зуміли перехопити пильні в'язні, стукачу влаштували негайний суд із заслуженим вироком, і лише поспішна втеча на вахту врятувала його від кари. Він не варт того, щоб оце згадувати його прізвище, бо давно сконав, а син виріс без нього на порядну людину, ставши лікарем. Стукач мав рацію в одному – «Кобзар» був справді дуже старий, і про нього не завадить згадати тепер, і то докладніше...

...30 серпня того року я вийшов на зону, відкаравшись два місяці в табірній тюрмі – «бурі» (Бур – барак усиленного режими) – за те, що за сприянням юнака-закарпатця Василька Рогача сховався і уникнув етапу на Воркуту.

Хто-небудь із людей старших віком, зачувши тепер прізвище Рогача, можуть пригадати визвольні змагання на Карпатській Україні в 1938-39 роках і матимуть рацію. Юнак був наймолодшим братом відомого на Закарпатті під ту пору діяча Івана Рогача. (Це його згодом, 1942 року, розстріляло в Києві гестапо разом з поетесою Оленою Телігою за активну «націоналістичну» діяльність проти фашизму). Ми, в'язні, мали нагоду не раз переконатися в розумі, кмітливості, сміливості юного тоді Василька Рогача.


Зараз же повернімось до основної теми – до «Кобзаря».

Після виходу з «буру» я мав йти в нічну зміну на шахту № 3 «давать стра- нє угольок». Дошкуляв люто голод, я забіг у барак до іншого товариша, студента-математика з Києва Юрка Гайдука, відомого в таборі «книгогриза».


Я йшов з кволою надією розжитися в нього хоч на крихту чогось їстивного. Юрко був хворий, але, зауваживши мене, піднявся з нар і, змірявши «математичним поглядом», вимовив сакраментально табірне – «ти став тонкий, дзвінкий і прозорий». Мовчки витягнув з підголів'я два сухарі з решток маминої посилки, всипав дрібку цукру до бляшанки і простягнув мені. Я налив окропу з бачка і почав чаювати. Скромна трапеза лише роз'ятрила шлунок і апетит.

 

Тим часом Юрко розповідав табірні новини, а я знічев'я роздивлявся його невільницьку постіль з подушкою, набитою стружками. З-під неї виглядав ріжок грубенької книги. О, книгу, ще в неволі, я не міг обійти увагою!

– Що це за книга моргає до мене з-під подушки? – запитав Юру.

– Це, діду, «Кобзар», і набагато старший від тебе, – відповів тихо друг. Він жартома називав мене «дідом», а я його «сином», зважаючи на шестирічну різницю в роках.

 

Юрко повільно простягнув мені книгу в потертих шкіряних палітурках, додавши, ніби з погордою: «Ти, діду, такого «Кобзаря», мабуть, ніколи не бачив». «Та невже ж?», – кинув я з недовірою.

 

А воно й правда. Юрко як в око стрельнув – я такого ніде доти не бачив, хоч на «Кобзарях» дещо знався на волі. Я почав розглядати книгу. Зсередини книжки був розгонистий чорний напис латиною: «Альбі корві рарієр», що мало означати «Рідкісніше білого крука», просто – «Білий крук». А під ним стояло по-українськи: «Так, це ж кімелій!». Значення останнього слова я не знав. Юрко також. І ніхто в таборі не знав, кого б я потім не питав. Це слово мені з'ясував аж на Колимі в 1952 році доктор класичної філології Жарський П. П. Стосовно книги, старогрецьке слово треба було розуміти як «скарб». Отож ми з Юрком розглядали книжковий скарб. Це був рідкісний «Кобзар», виданий ще 1876 року в Празі коштом «Старої київської громади», стараннями Федора Вовка та Олександра Русова. Це його так званий другий том з творами, забороненими царською цензурою і зі спогадами про Шевченка Миколи Костомарова та Михайла Микешина. Тираж його тоді становив лише тисячу примірників. Роздивившись добре на титул, я збагнув вповні, чому хтось звів «Кобзар» до назви «білого крука». Титул його прикрашали два автографи: вгорі справа гострим почерком чорним чорнилом виведено – «Власність Мик. Зе- рова», а посеред аркуша проглядався блідий зелений дарчий автограф – «Милому Петрусеві на незабудь. Василь Доманицький. 1/1 – 1900 р.».

А ти, діду, поглянь під нижню кришку, – докинув хитрун.

Глянувши, я з подиву закліпав – вона всуціль була обклеєна марками УНР усіх знаних мені номіналів. Готова колекція, та й годі!

 

На всіх сторінках книги рябіло від різних позначок олівцями тощо. Увесь вигляд «Кобзаря» мовчазно, проте виразно, являв бозна скільки його колишніх читачів, нечутних роздумів над ним... Я забув про голодний шлунок і далі сам себе ніби запитував: «Звідкіль, ким, коли, чому завезено його в ці нетрі неволі, за плетиво колючих дротів політтабору?». Мовчання.

– Юрчику, сину, де ти доп'яв цей раритет? – спитав я друга.

– О, а хіба ти забув зміст шостого пункту «Декалогу», що так допитуєшся мене? – знущально дорікнув упертюх Юрко.

– Облиш забаву зі мною в конспірацію, – сказав я спересердя – це ж «Кобзар», а не таємниця якась.

– Так, але за нього тут можна вхопити ще одну статтю і не вилазити з тюрми, – процідив крізь зуби друг.

 

З розмови й збагнув, що Юрко, бувши з інтелігентної родини, добре розумів рідкісність «Кобзаря», чув, ким був Микола Зеров, але про Доманицького не знав нічого. Я прочитав «синові» експрес-лекцію про діяльність шевченкознавця, а головне – публікатора в 1907–1908 роках найповнішого на той час «Кобзаря» в Росії.

 

Я добре пам'ятав – саме такий «Кобзар» був незмінним супутником мені з мамою по всіх усюдах «на просторах родіни чудєсной» в 30-х роках аж до 1942 року, коли його на Кубані поглинула пожежа війни. З розповідей мами я знав давно, що наш «Кобзар» був куплений в 1910-му моїм любим дідусем Олексою, маминим татом, у Києві на Подолі. Вже після війни мама, згадуючи раз колишню родинну реліквію – «Кобзар», казала мені: «То треба подякувати Доманицькому з його «Кобзарем», що ти залишився українцем, а не «скацапів». Мама зі скромності не спімнула при цьому як-то вона змалку впоювала мені любов до Шевченка і пошану до «Кобзаря». Але я знову відхилився.

 

Яким попитом рідкісний «Кобзар» з 1876 року з автографом Зерова та Доманицького опинився в нашому таборі, Юрко не міг сказати, бо позичив його на день-два в Адама Кашуби, колишнього педагога з Житомирщини. Я знався з ним дуже близько, і з його дозволу взяв «Кобзар» від Юрка, щоб почитати щось хлопцям з бригади.

 

Сидячи раз на верхніх нарах, я читав хлопцям «І мертвим, і живим » а також «Великий льох», коментуючи належно зміст і пояснюючи алегорії в творі. Як видно, тоді-то стукач «Яр», з якого я почав спогад, підслухав усе та й написав «куму» донос. Через півроку, коли йшло слідство в справі табірної організації, мені згадали читання «Великого льоху», але оскільки, крім «Яра» ніхто мене не зрадив, то мені не довели цю «провину».

 

Адам був і хранителем, і своєрідним бібліотекарем не лише «Кобзаря», але й творів Данила Мордовця, виданих на початку століття, та інших українських книг. Для них мав сховок, знаний лише йому.

 

Я питав Адама, чи він, бува, не знає походження «Кобзаря». Він посилався на старенького лікаря-в'язня Дячука П„ родом з Прикарпаття, який «схопив» 25 років таборів за лікування воїнів УПА в Чорному лісі. Старий не годен був згадати, від кого дістався йому «Кобзар».

 

Нитка моїх розшуків урвалася... У 1951 році Адама Кашубу і ще десятьох товаришів чекісти розстріляли за створення табірної антисталінської повстанчої організації.

 

Іноді ще й тепер, згадуючи «Кобзаря» – в'язня Інти, мені віриться в його подальше існування в чиїхось мудрих, шанобливих руках.