Іроди кагебісти (автор: Андрушко Марія)

опубліковано 6 лют. 2012 р., 05:44 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №272.

Автор: Андрушко Марія Григорівна, народилася 10 вересня 1921 р.

в с. Котованя Дрогобицького району Львівської області, українка,

греко-католичка, безпартійна, селянка.

Висилали мене ті іроди кагебісти серед зими, 23 грудня 1944 р та й не одну, а з двома синами: одному – три роки, другому – три місяці. Молодший через кілька днів помер у вагоні.

Везли нас у товарняках. Вночі до стін вагона примерзало волосся, було дуже холодно. Хоч залізна пічка стояла у вагоні, але палити було нічим. У нашому вагоні їхали немічні жінки та діти – всього 21 чоловік. По два-три дні не відкривали вагон, на зупинках не випускали. Діти плакали – їсти хотіли. Не давали нам нічого, аж десь за Москвою видали буханець хліба на людину.

Привезли нас серед полярної ночі в Архангельську область. Це було 25 січня 1945 р. Рівно місяць везли нас. З продуктів мали лише те, що вдалося взяти з собою. У мене було трохи білої муки і збіжжя. В сильний мороз нас повезли в бараки, що знаходилися за 25 кілометрів від станції. Я закутала свого хлопця в перину і посадила на сани, а сама бігла за ними.

Привезли у лісопункт Паломишевський Вилегодського району Архангельської області. Люди, котрі там жили, повибігали дивитись: їм говорили, що привезуть «бандерів», і вони були налякані, а як побачили, що прибули старі жінки, діти, здивувалися.

Годували нас супом з гороху (одна вода). Видавали 500 г. хліба на дорослого і 300 г на дитину. Голод і тиф косив людей, вони масово хворіли. Я також захворіла, але пролежала в лікарні лише 10 днів. Потім туди потрапив мій синок Михась, пробув у лікарні тридцять п'ять днів (ледве живий залишився).

Як стала одержувати помилки від батьків, то хоч вже ми з сином не голодували.

Мене відправили на роботу – рубати ліс, хоч ще була хвора. Лікарка дала мені звільнення. Але директор наполягав, щоб йшла до роботи. Не послухала, за що в мене забрали хлібну карточку. Я поскаржилася прокурору району, і той наказав повернути мені карточку. Доводилося працювати на різних роботах: лазню розпалювати, дрова різати, воду з ріки носити. Увечері в молитві Господа Бога просила, щоб дозволив повернутися на рідну землю – Україну.

Багато разів я лежала в лікарні, а синок залишався з чужими людьми. То були добрі жінки з-під Самбора. Весною 1947 р. дізналася, що в березні вбито мого чоловіка Максимовича Миколу Михайловича, за котрого мене з дітьми вивезли. Я вирішила повернутися додому. Вдалося.

Приїхала в рідне село, жила у батьків. Минуло чотири місяці, і мене почав розшукувати уповноважений з міліції. Довелось переховуватися. Люди порадили вийти вдруге заміж, так під чужим прізвищем, можливо, і не знайдуть.

У жовтні 1947 р. вивезли у Сибір (Омську область) моїх батьків: татові було 70 літ, а мамі – 63. Куди мені подітися з дитиною? Вийшла заміж за В.С. Андрушка. Та це не врятувало від арешту. Правда, в тюрму не посадили, пожаліли, бо була вагітною. Наказали: щоб за межі району не виїздила.

Коли ж в 1950 р. оголосили про добровільне переселення в східні області України, ми з чоловіком і двома дітьми завербувалися в Одеську область. Жили в селі Кримідовці, працювали у колгоспі: чоловік у кузні ковалем, а я на полі. Хоч моя дочка мала всього рік, а я залишала її на опіку жінки, яка доглядала ще одну дитину. За це колгосп їй платив. Довго не довелося там пробути – від квітня до липня. З райцентру приїхав міліціонер і забрав мене. Я мусіла взяти доньку, а сина, котрому було 9 літ, залишила чоловікові. Через чотири дні мене відправили знову в Сибір.

Коли ми вже сиділи у вагоні, то донечка вигукнула: «Тато!» Я глянула у вікно і побачила чоловіка. Він дещо спродав, решту узяв із собою і з хлопцем вирішив їхати зі мною. Але ж ті, що мене супроводжували (двоє у цивільному), не дозволили їм їхати зі мною. Чоловік з сином залишилися і через добу мали виїхати, щоб наздогнати мене у Вологді. Так і сталося.

В Архангельськ ми приїхали разом. Звідси пароплавом нас відвезли у селище Орлеци, де ми працювали на каменеобробці. Тут ми пробули до 1956 року, поки не видали мені паспорт. Того ж року повернулася додому. Хату мені не повернули, і досі вона стоїть пусткою.

Син, як підріс і закінчив школу, поступив в авіаційне училище, став льотчиком. Двадцять сім літ відслужив на Уралі і в Казахстані. Освоював військові літаки. Підполковник. Звання полковника не присвоїли, бо довідалися, що він «бандерівський» син. Не раз йому цим докоряли.

На схилі віку залишилася одна. Чоловік помер. Тішуся тим, що дожила до часу, коли рідна Україна стала Самостійною Державою.