Хай бомби падуть на ту державу, що примушує мою доньку так тяжко працювати за якісь копійки! (автор: Герасимів Антін)

опубліковано 15 лют. 2012 р., 03:49 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №284

Автор: Герасимів Антін Миколайович, народився у 1931 р. в с. Рудники Миколаївського району

Львівської області, українець, греко-католик.

У січні 1950р. я працював шофером в конторі філіалу №2 «Укргазу», яка знаходилась в селі Опори на Миколаївщині. Викликає мене якось оперуповноважений Меденицького КДБ Столяров. Почав випитувати про моїх знайомих, про те, куди я їжджу. Я почав розказувати все, як є, але, мабуть, не те, що б йому хотілось, бо він раптом вхопив мене за волосся і вдарив головою об стіл. «Будешь говорить» – закричав.

Я вирвався, залишивши в його руці жмут волосся. «Мені нема до чого признаватись», – кажу. Тоді він побачив, що таким методом він зі мною нічого не вдіє і почав по іншому. Мовляв, КГБ мене більше не буде чіпати, якщо я дам згоду працювати на них. Я відповів, що не можу цього зробити, бо не хочу на вербі висіти.

«А хто тебе повісить?» – питає він мене. Я сказав, що не знаю, хто людей вішає, але вішають.

Тоді він мене відпустив, але забрав паспорт і шоферські права. До самої весни я їздив без документів. Тоді возив головного механіка, який до мене добре ставився, і, коли при техогляді машини у мене не виявилось документів, він сам поїхав до Столярова. Щось дві години з ним говорив, вийшов дуже знервований і так мені сказав: «На, держи, Антоша, свои права, но во второй раз я тебя уже не выручу».

Через місяць передають мені, що дзвонив Столяров і наказав з’явитись до нього. Я пішов у Меденицький КГБ, де мене відразу заарештували.

Мама з татом і мій молодший брат в той час уже були в Сибіру. Їх через брата вивезли, який був у партизанах. Звали його Євген Герасимів, псевдо мав «Суп». У бою він був тяжко ранений і з обласного проводу йому наказали замельдуватись і виїхати до Львова, бо ним щось дуже цікавиться «Голубчик», який підозрювався у зв’язках з КГБ. Брат і так зробив: виїхав у Львів (він був хворий на туберкульоз), а потім, коли все перетерлось, повернувся в село. Був брат кравцем, мав вдома швейну машинку і заробляв тим, що шив людям одяг, шапки. Одного разу прийшов до нього партизан з лісу і попросив його пошити кілька шапок. Брат пошив, а коли той прийшов забирати їх, показав, що всі ті шапки «Голубчикові».

Брат відразу зрозумів, що буде біда. І дійсно, так сталося: скоро його заарештували, судили, а всю родину вислали в Сибір. Брат там і помер, бо лікуватись не було де і чим, та й робота була тяжка.

Мене після арешту тиждень тримали в КПЗ, потім переправили в Дрогобицьку режимну тюрму, а звідти уже до Львова, у пересильну тюрму. Почались етапи: спочатку до Києва, потім – Москва, Куйбишев, Челябінськ.

По дорозі до Челябінська я захворів на малярію, місяць лежав у лікарні – зовсім охляв. Везли нас у столипінських вагонах (це такі, як пасажирські, тільки з гратами на вікнах). Потім – Новосибірськ, Іркутськ, Хабаровськ. В дорозі мені вкрали пайок, я три дні їхав голодний, на одній воді.

У Хабаровську кинули нас у пересильну тюрму. Їсти не давали, поки на облік не поставили, а я такий голодний був, що мені в очах темніло. На другий день, тільки почали пайок давати, викликають мене в комендатуру – знову я залишився голодний. На щастя, в комендатурі дівчину зустрів родом з Пятничан – Петрів Мирославу. Ми розговорились, і я довідався, що її брат працює разом з моїм батьком. Вона принесла мені кусень хліба і два помідорчики. Я все то скоренько проковтнув і соромно мені сказати дівчині, що не наївся і ще хочу.

Увечорі мене посадили на поїзд і повезли в Переяславку – районне містечко. Ідемо ми по тім «посьолку», як якась баба огірочки продає. Я в життю ніколи нічого не просив, а тут не втримався. Жінка та, як вчула, що я голодний, не відмовила – дала мені щось пару тих огірок. А я до того чотири дні майже нічого не їв, обезсилів, з ніг паду чисто. Супроводжуючий (якась добра душа) як побачив, що я вже йти не можу, купив мені хліба, але з’їсти на раз не дав: вріже маленький кусочок і дасть мені, потім хвилин через 10 знову дає маленький кусочок. Отак я ішов за ним, як той пес, а він мене підгодовував.

Потім на попутній машині ми добрались до селища Сіта. Ввечері чую – десь наші хлопці співають, і так мені весело на душі стало! Підійшов до них. Почав я з ними говорити. Серед них був один – Максимів Микола, що жив в одному посьолку разом з моїми батьками, і брата мого знав. Мій охоронець довірив мене тим хлопцям, вони їхали туди, куди й ми, і сказав, щоб відвезли мене до батьків, а зранку велів з’явитися в комендатуру.

З тими хлопцями доїхав я до станції Дурмін, а звідти в селище, що називалося «68-й кілометр». Заходжу в барак, де мої батьки жили, дивлюсь – невеличка кімнатка, а в ній аж п’ять сімей. Тому по черзі вставали посеред ночі й готували їжу, аби не сваритися. Холодно було. Спали на нарах, тулилися одне до одного, аби тепліше було.

Довго не вживався я – вже на третій день вийшов на роботу. Поставили мене на вантаження вагонних стояків. Старші вантажники по дві стійки на раз беруть, а я молодий, здоровий хлопець, і однієї нести не можу, так зморила мене та дорога. Через три тижні, коли я трохи підкріпився, то я вже міг носити й по дві, але враз погнали нас вантажити шпали… А та шпала з модрини, майже 120 кг важить. Справжня каторга. Я думав, що покінчу з собою: не годен був носити і баста. Все тіло мене боліло, а хребет – ну, ніби хтось кіл вбив. Після роботи додому їхати – треба на сходи поїзда підніматися, а я ноги не можу підняти. Але бригада працює, то й я мушу. Людина до всього звикає – втягнувся і я в роботу. Взимку одержали кран, я став кранівником. То вже мені легше було.

В нашому селищі було до 40 родин із Західної України. Місцеве населення спочатку підозріло до нас ставилося, бо їм наговорили, що ми і такі і сякі «бандери», людей вбивали. Але люди розібрались, що до чого, і з часом вже нас розуміли. Помагали. І хоч небагато жили, все ж зі своїх земельних ділянок нам хоч по грядочці, а все ж вділяли, бо розуміли, що значить голод.

Комендантом у нас спочатку був Макеєв – непоганий мужик: по доброму до нас ставився. А замісником у нього був Топоров, який давно мітив на його місце. Одного разу Макеєв отримав гроші на «сексот», та використовувати їх за призначенням не став. Натомість за ті гроші купив корову. Топоров на нього доніс, і Макеєва зняли з роботи. Відтепер комендантом став Топоров. Паскудна це була людина. Саме він і доконав мойого брата. Як став комендантом, так і сказав йому: «Ты у меня подохнешь!» і добився свого.

Пам’ятаю такий випадок. Жив з нами один хлопець – Федуляк Степан з села Станьків Івано-Франківської області. Дуже бідував він з матір’ю і молодшим братом. Батько їхній десь у Воркуті на шахтах тюремних кару відбував, а вони тут з голоду вмирали. Так от, у страшному відчаю дав він Топорову підписку, що буде працювати на КГБ. Той відразу перевів його на ремонт доріг(тоді ремонтники доріг добре заробляли), але через деякий час почав вимагати доноси. Степан морочив йому голову ціле літо, просив, аби ще почекав, бо поки що йому нічого не вдалося вивідати. А під осінь, коли зложив певну суму грошей, сказав Топорову, що не буде цим брудним ділом займатися. Потім у розмові зі мною, коли мова зайшла про донощиків, виправдовувався: «Я мусів так зробити, бо інакше ми б усі з голоду загинули. Але совість моя чиста: я нікого не видав». За цей вчинок Топоров Степана 2 роки мучив: на найгіршу роботу пхав, та Степан уже його не боявся – мав свій гріш на чорний день.

Але були й інші серед наших. Пам’ятаю такого Смалюка, родом з-під Коломиї. Той добровільно записався в комсомол, стукачем зробився. Як тільки-но хлопці збирались до якоїсь розмови, він вже тут як тут, а потім про все комендантові доносив. Пізніше ми дізнались, хто він є, і гнали його геть від себе.

На Сибіру я познайомився із майбутньою своєю дружиною. Її ще неповнолітньою вивезли разом із батьками у Хабаровський край. Тут вона змушена була піти на роботу. Працювала на пилорамі, де розпилювали величезні стовбури дерев. В їхній бригаді було багато узбеків. Що були вислані за якимось указом. Їх так і називали «указниками». Вони працювати не хотіли, бо отримували з дому посилки і часто спали в робочий час по корчах. А наші дівчата мусіли за них працювати. Гроші ж видавали на бригаду і розподіляли на всіх порівну. Отже, моїй Ользі виходило в місяць 15 крб. Цих грошей навіть на чай не вистачало. Та ще на роботу треба було ходити пішки – 12км в один кінець.

У той час агітацію між нами проводили: щоб ми підписали папір, що ми всі проти війни і стоїмо тільки за мир. Як прийшли з тим папером до батьків моєї дружини, то її старенька мама закричала: «Не підпишу! Хай бомби падуть на ту державу, що примушує мою доньку так тяжко працювати за якісь копійки!». І не підписала.

Як Сталін помер, то нам дали по три дні вихідних. Росіяни плакали за «батьком всіх народів», а наші люди сміялись, раділи, що нарешті здох той кат. «От, коби ще хто з них помер, – казали, – може, би ми знову пару вихідних мали». А незабаром люди додому почали вертатись. Поїхали і ми. Спочатку з батьками дружини жили, а потім свою хату поставили. 

 

Аматорський гурток товариства «Просвіта» села Рудники.

Більшість його членів брали участь у визвольних змаганнях українського народу.