Девіз шовініста: «Ах бандеры! Я вам покажу» (автор: Лаврів (Скрентович) Марія)

опубліковано 9 бер. 2012 р., 11:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 бер. 2012 р., 11:14 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ № 315

Автор: Лаврів (Скрентович) Марія Антонівна, народилася 2 січня 1925 р.

в с. Залуква Галицького району Івано-Франківської області, українка, греко-католичка

 

«Дядя Ваня» з Київщини порадив мені написати листа до Ворошилова «матерным русским языком» і це помогло.

 

Батько мій був службовцем, мати – селянкою. Мала я двох братів: старший від мене Іван загинув у 26 літ 1950 р. у підпіллі. Молодший – Євген, 1930 р. н. залишився з батьками, які з приходом більшовиків у 1944 р. переховувалися у с. Завої Калуського району. 1949 р. його забрали у підпілля, і він загинув у 1951 р.

 

З жорстокістю совітської влади я вперше зіткнулася в 1940 р., коли з Крилоса вивозили 15 родин ув'язнених молодих громадян, яких НКВД обвинувачувало у приналежності до ОУН. Я йшла до школи й побачила віз, на якому сиділа понад 80-річна бабуся і тримала між колінами відро бараболі. Її вивезли за арештованого внука. За возом ішов з наганом у руках директор нашої Галицької середньої школи, який викладав у нас історію.

 

Українці, учні нашого 8-го класу, наперекір безбожним учителям, присланим зі сходу, демонстрували свою релігійність і в свята не відвідували школу. На Великдень 1941 р. ми нічого батькам не говорили, вийшли начебто до школи, але пішли на умовлене місце за містом. Я хотіла перевірити, чи наша українська група 8-класників і колишніх гімназистів солідарна. Коли виходила з класу, пролунав дзвінок. За розкладом мала бути історія. Щоб мене врятувати від можливих переслідувань, товариші (євреї) схопили мене за руки й побігли за керівничкою класу Голубничою зі східних областей, дуже щирою та сердечною жінкою. Вона, перестрашена, прибігла й намовила залишитися на годину директора. Як тільки він вийшов з класу, я забрала лякливих, які таки прийшли до школи, й повела до гурту святкуючих. Наш вчинок осудили на шкільних зборах. Директор скаженів, але за нас заступилися політрук і комсорг школи. Зі школи виключили Гриця Мельничука з Четверок, а на всіх інших завели особисті справи.

 

Навесні 1941 р. вивезли в Сибір татового стриєчного брата Романа Скрентовича. Зі собою не дозволили нічого взяти. Тільки розвиднялося. Ще сонну післала мене мама з глечиком смальцю, двома хлібинами й ще чимсь у вузлику навздогін за валкою возів, які виїжджали вже зі села. Наздогнала я їх у Галичі перед мостом. На одному возі сидів стрий, стрийна й чекіст, який тримав на колінах двох хлопчиків. Боявся, що втечуть. Я кинула вузлик. Схопив стрий, але чекіст відібрав і шпурнув геть. Я підхопила й знову кинула, але вже стрийні. Жінка не дала нелюдкові відібрати вузлик.

 

Коли почалася німецько-російська війна, я співпрацювала із Залуківським ОУН-івським підпіллям більше як півтора року. Провідником був Олекса Пилипонько (1915 р. н.). Він уже побував і в польській тюрмі і в Березі Картузькій. Втретє арештували його поляки наприкінці серпня 1939 р. Коли тюремна сторожа й адміністрація Станіславської в'язниці 18 вересня втекли, наші заложники розбили двері своїх і жіночих камер та вийшли на тюремне подвір'я. За споминами покійного юриста Олександра Ясеницького, який сидів в одній камері з нашим Олексою, Пилипонько хотів організувати демонстрацію. Відрадили його старші в'язні, діячі «Просвіт», «Лугів» і «Соколів», і всі звільнені розбіглися. Українські патріоти знали не тільки про голод 1933 р., а й про Соловки і розстріли ГПУ в 1937 р.

 

В селі Олексу дуже поважали, а молодь готова була піти за ним у вогонь та воду. Він повернувся до рідної сестри Юлі, дружини мого дядька Романа Скрентовича, й негайно почав монтувати підпільну мережу ОУН. Сам був повітовим провідником.

 

Одного вечора він покликав мене й Ольгу Дирду, що згодом загинула у 50-их рр. в таборі на Воркуті, й запитав, чи ми хотіли б посвятитися праці для України. Ми відповіли: «Хочемо». Того ж дня ми почали вивчати правила конспірації, а взимку склали присягу на вірність ОУН. Мені дали кличку «Олеся». До початку німецько-російської війни ми виконували завдання з конспірації, друкованим шрифтом розмножували нелегальну літературу та вивчали українознавство й теренознавство. Рівночасно ми проходили військовий вишкіл. Про нашу діяльність ніхто не смів знати. Після присяги наш осередок очолила Володимира Мацькевич, яка під час німецької окупації була зв'язковою до вищих проводів ОУН.

 

У неділю 22 червня 1941 р. ми непомітно пробралися на горище стайні Ольжиних («Орищиних») батьків. Там зустріли Влодку й Олексу («Остапа»), який тоді вже ховався від НКВД. Наше зібрання перервали вибухи бомб. Пилипонько заборонив нам ночувати вдома й наказав бути напоготові. Влодка знехтувала пересторогою і опівночі на 24 червня зайшла до батьківської хати. За нею слідкували комсомольці. Вони оточили хату, увірвалися до середини. Через півгодини зі сіней вивели Влодку й батька. Влодка чинила опір. Тоді ж арештували Влодчиного стрия, сотника УГА, який мешкав у Батюхові. Батька й стрия звільнили, а Влодка пропала. Коли в 1989 р. розкопували рови в Дем'яновому Лазі під Івано-Франківськом, серед маси черепів знайшли два, обвиті світлими косами. Залуківчани гадають, що один з них – Влодчин.

 

Як тільки 29 червня відступили останні більшовицькі відділи, ми почали відкрито гуртувати молодь. Вивчали історію і географію України, теренознавство, опановували військову виправку. В Блюдниках, син священика, лікар Самотулка провів місячний вишкіл 2 чот дівчат і 2 – хлопців. Перед закінченням вишколу здисципліноване юнацтво пройшло військовими лавами по селах Галицького району. Юнаків очолювали Іван Сененко й Василь Духович, дівчат – ми з Ольгою. З тієї молоді вийшли пізніше вояки УПА й активні члени ОУН:

– Влодко Криса із Залукви (1923 р. н.), провідник юнацтва Калуської округи, після реорганізації член Калуського окружного проводу. Застрілився в 1945 р. оточений совєтськими каральними відділами з енкаведистів, більшовицьких партизан, червоноармійців і місцевих комуністів, під час т. зв. «червоної мітли»;

– Його брат Богдан (1926 р. н.), чотовий УПА, який загинув у бою. Мати обидвох братів-героїв померла у монастирі в Гошеві. Батька арештувало НКГБ. В 1956 р. він повернувся до рідного села;

– Степан Бучко із Залукви (1925 р. н.), розвідник ОУН, арештований гестапо разом з Дмитром Лепким, небожем поета. Степана німці розстріляли прилюдно в Татарові, а Дмитра з 26 членами ОУН – під станіславською синагогою;

–залуківчани брати Кваснії Богдан (1922 р. н.) й Дмитро (1924 р н.), які загинули в боях з більшовиками;

– залуківська караїмка Люнка Леонович (1925 р н.), що згоріла в дзвіниці підпаленій чекістами, які намовляли її здатися;

– Ніна Вівчаренко (1925 р. н.), дочка вчителів, які працювали спочатку у Поплавниках, опісля – у Галичі; загинула в підпіллі;

– залуківчанин Іван Лисак (1922 р. н.), що загинув в УПА; його сестра Марія (1921 р. н.) емігрувала за океан;

– мої брати Іван (1923 р. н.) та Євген (1930 р. н.). Обидва загинули. Останні листи від них я вже отримала у Воркуті. Влітку 1950 р. Іван писав про арешт батьків і смерть Івана Сененка, а Євген восени – про те, що запасся книжками й цілу зиму буде під землею працювати й учитися. Ні місяця, ні місця їхньої загибелі я не знаю.

 

У вересні 1941 р. гестапо арештувало провід ОУН зверху до повітових включно. З Галича забрали Олексу Пилипонька й посадника міста адвоката Матусевича. Після суду в Кракові Матусевич повернувся додому, а Пилипонька запроторили до концтабору. В 1943 р. на адресу його сестри прийшла посилка з Олексиними речами. Минулої осені мойому чоловікові розповідала уродженка Підгороддя Теодосія Мельничук-Стефанишина зі США, що наприкінці війни їх (Стефанишиних) доля закинула до Ебензе біля Берхтенсгаден (коло швейцарської границі), де в концтаборі від ін'єкцій за кілька днів перед капітуляцією Німеччини загинув Олекса Пилипонько.

 

Розгубленість у рядах ОУН після німецьких арештів тривала недовго. На початку 1942 р. Іван Сененко й Прокіп Духович змонтували нову мережу. Я під кличкою «Звенислава» працювала в обласному проводі, який тоді перебував у Товмаччині, й звідтіль часто їздила до Львова. Для прикриття підпільної праці відвідувала Станіславську торговельну школу. На мою відсутність на лекціях учителі й директор дивилися «крізь пальці». Я організовувала дівчат Станіславова й округи.

 

У другій половині 1942 р. брата Івана забрали до так званої «будівельної служби» (Baudienst). Служив він під Львовом. Я часто відвідувала його й від нього привозила гранати. У Галичі на залізничній станції зустрічав мене вищезгаданий Дмитро Лепкий. Під час одного повороту зі Львова я потрапила в облаву. Від німецького «ясиру» мене врятував якийсь німець. Він схопив мене за руку й заховав за двері. Наказав стояти до кінця облави.

 

Одного разу на Товмаччині я зайшла за адресою до однієї хати без зв'язку й втомлена задрімала. Мене збудили службові німецької кримінальної поліції. Господиня не знала мене й зі страху задеревіла. На питання, хто я, відповіла, що походжу зі змішаної польсько-української родини й батько післав мене за харчами. У німецькій кримінальній поліції служило чимало поляків, мене питали і я відповідала по-польськи. Я переживала за сховані в моїх панчохах підпільні записки, а господиня – за друкарські машинки, прикриті рядном на постелі, літературу в шафі й ровери в повітці. Все врятувало моє польське алібі.

 

На Водохреща (Богоявління) 1943 р. я з повітовим провідником ОУН зайшла до тієї самої хати. За столом, що вгинався від страв, сиділи гості. Ми були голодні, як вовки, а гості м'ялися і не їли. Повітовий вдався до хитрощів і почав мене припрошувати: «Кумонько, та їжте»! Запрошені образилися, що ми з них насміхаємося. Тоді повітовий, їхній односельчанин, пояснив, що вони своєю поведінкою ображають господарів, бо ждуть, поки їх не просять до кожної ложки. «Агітація» помогла: запрацювали ложки, й ми втамували свій голод.

 

У 1942-1943 рр. я була на кількох вишколах юнацьких провідників у Самбірщині, Рава-Рущині, Калущині й Галицькому районах. Ми вивчали ази розвідки, медсестерської допомоги хворим і раненим та військового вишколу. Мене назначили обласною жіночого юнацтва, і я перейшла на нелегальне становище. Додому навідувалася рідко. В нашій хаті тоді квартирував якийсь німецький офіцер, у якого джурою слугував росіянин-власовець. Німець ніколи не цікавився ні мною, ні братами. Я думала, що такий самий і його джура, з колишніх совєтських солдатів. У розмові з ним я запитала, чому він служить ворогам свого народу. Росіянин негайно доніс німцям. На щастя, наш квартирант-німець прибіг до нашої хати й наказав мені чимдуж утікати. За батьків поручився.

 

Обласним усього юнацтва у 1943 р. був Хміль-«Усеволод», його організаційним помічником – Савчак («Сталь») з Ямниці з-під Станіслава, а вишкільником – Михайло Клапчук з Корнича під Коломиєю. В червні 1941 р. він закінчив третій курс Львівського університету. Німці не дозволили відкрити цей храм науки, й друг Михайло, замість вивчати археологію, вишколював юнацтво. В 1944 р. потрапив у кігті НКГБ. Побачила я провідника-вишкільника аж 14 жовтня 1956 р. у Караганді під час нашого вінчання.

 

В Калущині окружним юнацтва працював мій друг Влодко Криса із Залукви. Обласним активом кермував «Байда» (ім'я Славко, прізвищем я ніколи не цікавилася). Він загинув випадково в 1944 р.

 

Після загину «Байди» обласний провід очолив селянський син Ярослав Мельник – «Роберт», який дружив з наймолодшим братом Степана Бандери Богданом («Митарем»), здається, 1922 р. н. Вони були антиподами: «Роберт» говіркий, рухливий, енергійний, «Митар» – мовчазний, спокійний, витриманий, скромний. Богдан ніколи не хвалився своїми братами. «Роберт» загинув у Болехівських горах, «Митар» з дружиною Даркою Цимбалістою загинув також у Карпатах, але я тоді вже була у Воркуті й не знаю де.

 

У березні 1944 р. совєтські танки зупинилися на передмісті Станіслава. Провід ОУН з’єднав юнацьку мережу з активом. Мене призначили окружною жіноцтва Станіславщини. Мені підпорядковувалися дуже активні, віддані справі повітові: Станиславська – Марія Мицько з Ямниці, під обласним центром; Товмацька – Ольга Дирда («Оленка») із Залукви; Делятинська – Текля Заклінська («Хортиця») і Надвірнянська – дочка священика («Смерічка»), коли вона поранена потрапила у чекістські лапи, то отруїлася у надвірнянській лікарні.

 

Проводом ОУН Станіславівської округи кермував тоді глибоко ерудований скромний інженер з Лемківщини «Бар», який пропав без вісті, ймовірно, потонув під час переправи через Дністер. Його організаційним референтом був Василь Духович, військовиком – «Грім». В окружному проводі Станіславівщини працювали також:

– «Залізний», колишній прокурор у Києві, він захоплювався нашим фанатизмом і повторював: «Не дай, Господи, потрапити в руки ЧК. Ви ще їх не знаєте»; кажуть, що він загинув у Карпатах;

– Іван Сененко («Яр») з Дорогова біля Войнилова;

– Прокіп Духович з Підгороддя (частини с. Крилоса);

– мій брат Іван («Морозенко»). Перебуваючи у бавдінсті під Львовом разом ще з трьома хлопцями із Залукви (Круком, Петром Бодуєм та ще одним якого прізвища не знаю) охороняв склади зброї. Оберігаючи їх від більшовицьких партизан, хлопці брали тут гранати, патрони, зброю для УПА. Виявивши нестачу зброї, німці заарештували усіх хлопців з бавдінсту, крім брата, який коли викликали його прізвище, був у туалеті. Його товаришів вивезли до Німеччини, а він якийсь час оперував у Львові. Потім командував сотнею у Рава-Рущині. В сотні мав він три чоти стрільців зі Східної України. Високо цінив їхню відвагу. Після тижневого бою з більшовиками сотня розчленилася і перемандрувала в інші терени.

 

Коли навесні 1944 р. більшовики відступили майже до Коломиї, а ціла Станіславська округа була зайнята німецькою армією, ми почали перевозити всі запаси харчів, одягу, ліків для УПА в гори. Мені дали завдання перейти через фронт у Коломийщину. Я дійшла до Ланчина й ледь не потрапила у мадярські руки.

 

Під час більшовицького наступу в липні 1944 р., коли ми перевозили підпільну лікарню, під Яблінкою (тоді Солотвинського району) потрапили у засідку. Більшовики оточили наш обоз і зверху, з дерев, поливали кулеметним вогнем вози з пораненими. Після відходу обозу вони три дні не знімали облоги, щоб мешканці сіл не могли рятувати ще живих. Усе-таки людям пощастило викрасти кількох ранених.

 

Наприкінці літа в горах біля Маняви були зосереджені курені Іскри й Довбуша, підстаршинська школа й Станіславський окружний провід Я принесла їм розвідувальні дані. Наступної ночі більшовики почали наступ і оточили нас з усіх сторін. Ми відстрілювалися цілий день, багато клопоту нам завдавали літаки, і ми вирішили прориватися з оточення.

 

У ще важчий бій я потрапила після Йорданських свят біля сіл Саджави й Глибівки під Чорним лісом. Там стояли курені Благого, Чорноти й Різуна, сотня Чорного. Вояки УПА, лежачи на снігу в одкритому полі, відстрілювалися цілий день. Повстанців сікли також кулемети й гранатомети з літаків Ми перев’язували поранених і відправляли їх на другу сторону Чорного лісу в Калущину, де по селах не стояли совєтські гарнізони. Я з частиною окружного проводу перейшла з Богородчанського у Солотвинський район. Потім знову повернулася на Богородчанщину під Чорний ліс і наштовхнулася на «червону мітлу», яка блокувала одночасно цілі райони. В Чорному лісі ми з'єдналися з сотнею (клички командира не пам'ятаю) і перебули з нею на морозі п'ять діб. Усі виходи були заблоковані. По залізничній лінії весь час курсував панцирник. Коли він проїхав в одну сторону, ми підповзли до насипу й перебігли колію та увійшли в долішній кінець Ямниці. В її горішньому кінці стояв гарнізон. Ямничани напоїли советських солдатів горілкою, а для нас натопили печі, зварили вечерю та виставили стійки, щоб ми хоч дві години поспали в теплі. Перед світанком нас переправили через Бистрицю на Стриганці. Більшовики, що прокинулися, стріляли вже по задніх лавах.

 

У стриганецьких лісах ми розділилися і перейшли в Галицький район. У Викторові (тепер Вікторові) ми прийняли бій і переправилися через Лукву в ліс. Мій кінь ліг у ріку, і я далі йшла в мокрому одязі. Ще один день ми сиділи в лісі, і я захворіла. В Глибокій я пролежала цілий тиждень. Як одужала, з Хортицею пішла до Завою, де під чужим прізвищем (Грицькових) мешкали мої батьки. Їх арештували в червні 1950 р., й до 1956 р. вони каралися в Тайшетських таборах. Засудили їх на 25 років, батько помер у рідній хаті в червні 1967 р., мати – в Донецьку, також у червні, але в 1980 р. Похоронили ми її в Залукві.

 

Із Завою ми знову направилися в Богородчанський район і затемна зайшли у Саджаву. Подруга хотіла висповідатися, й ми зайшли до церкви. Мабуть, відчувала свою смерть.

 

Нас, арештованих коло церкви, завезли до Хмелівки и почали допитувати. Били немилосердно. Якийсь колишній боївкар, що здався чекістам, доказував, що бачив мене серед членів обласного проводу ОУН. Потім кинули мене на віз між драбини, коло мене сів офіцер. Подругу посадили на задній віз на розвору. Як тільки валка почала спускатися вниз до річки, вона зіскочила й побігла в луг. Офіцер побачив її, скочив у воду й почав стріляти. На моїх очах вона вибігла на поляну, помахала рукою й впала прошита кулями.

Я також хотіла загинути. Попросилася до туалету й пробігла 50 м, але мене спіймав офіцер. Утекти я не могла, бо коли лежала зв'язана перед першим допитом, ноги опухли, а офіцер був молодий, видно, спортсмен. Мене знову, вже зв'язану, кинули між драбини.

По дорозі я видумала собі прізвище й прикинулася санітаркою з куреня Іскри. Допити йшли плавно, адже я знала сотні, рої, все сходилося з правдою. Може б мене віддали під суд, якби боївкар не назвав мій псевдонім. Якраз тоді до Богородчан, де мене допитували, над'їхав комісар зі Станіслава. Йому показали мене й додали, що боєць «истребительного батальона» (місцеві люди казали «стрибок») знає мене. Викликали його, й він сказав, що я «Звенислава». Комісар зрадів, бо за мною кілька місяців полювали НКГБ і НКВД. Він був з НКВД і забрав мене до Станіславського обласного управління. Швидко знайшли мою справу, прочитали моє прізвище й усе, що знали про мене. Мені привели на очну ставку 8 осіб, серед них члена повітового проводу ОУН, сина священика Барановського й брата відомого співпрацівника Є. Коновальця. Наймолодший Барановський здався і «сипав» усе, що знав. Усім вісьмом я сказала: «Ви продалися за шмат гнилої ковбаси й служите ворогові. Помагаєте катувати своїх братів».

 

Запроданців одвели, а зі мною почали дискутувати. Я доказувала, що комуністичні ідеї абсурдні. Зі мною, дівчиною, що закінчила 8 класів середньої школи (за німців я вчилася у торговельній школі), сперечалися: генерал прикордонних військ, заступник наркома внутрішніх справ УССР, головний прокурор СССР Орлов, перший секретар Станіславського облпарткому КП(б)У Слонь і секретар ЦК ЛКСМУ. Останній виявився повним невігласом, за винятком Слоня, ненабагато освіченішими були й інші. Зі мною тоді в енкаведистській камері сидів полковник австрійської армії, консультант командування УПА. Втікаючи від облави в Карпатах, він потрапив ногою у щілину й вивихнув її. Вночі, над ранком ми ділилися думками, а в нього багато можна було навчитися. Деколи конвоїри приносили трохи хліба й води.

 

Генерал прикордонних військ пропонував: «Завтра поедем в Ямницу, и вы выступите». Я погодилася, але додала, що говоритиму те, що вважатиму за потрібне. Заступник наркома внутрішніх справ почав проповідь: «Мы спасли вас. Принесли вам свободу». Я обірвала його: «Який з вас заступник українського міністра, коли ви не вмієте ні слова по-українськи промовити? Кого ви представляєте?»

 

Слонь цікавився моїми поглядами на Мазепу, Хвильового й Скрипника. Наприкінці нашої розмови запитав мене: «Ви вірите мені?» Я відповіла що не знаю його й не маю підстави вірити йому або ні. На це він заявив: «Я тут же забираю вас зі собою. Назначу вас обласним референтом комсомолу». Я відповіла, що двом богам не буду служити, а совітська влада освідомила мене колективізацією, процесом СВУ й плановим голодом на Великій Україні. Прощаючись Слонь сказав: «Жаль мені вас. Ви не знаєте, що вас жде».

 

Через місяць мене перевезли до внутрішньої тюрми НКГБ. Перший слідчий безпеки був непоганий. Його забрали з діючої армії й примусили працювати «в органах». Оскільки він не добився від мене потрібних зізнань, моє слідство перебрав майор Дубков, людина розумна й жорстока. Він посадив мене на два місяці в одиночну камеру, а сам поїхав до Чернівець допитувати провідницю Буковини й члена краєвого проводу ОУН Мотрю. Під час німецької окупації вона проводила вишколи юнацтва й знала мене. На слідстві характеризувала мене як активну провідницю юнацтва Станіславської області. Я заперечила її зізнання Після цього майже рік на мене не було жодних компрометуючих матеріалів. Хоч людей попадалося чимало, ніхто про мене нічого не говорив. З Києва до мене приїхав полковник і допитував мене більше ніж місяць, а в травні 1946 р мене повели до суду. Протягом якихось 20 хвилин військовий трибунал з трьох осіб приштампував присуд: 15 років каторги й 5 років позбавлення прав (арештанським жаргоном «по рогам»).  

 

Була щасливою, що допити закінчилися й зможу спокійно поспати. Я надіялася, що через декілька днів виїду в етап у «широку страну родную, где так вольно дышит человек». Одначе, моя радість була передчасною. Мене повернули з великої тюрми НКВД, куди привели після суду, назад до внутрішньої тюрми НКГБ. Вночі викликав мене начальник обласного управління НКГБ полковник Сатін і заявив, що мої допити не закінчено й мене мучитимуть стільки, скільки захочуть. Він запропонував мені дворічні курси розвідників у Києві й на вибір країни: Польщу, Чехословаччину або Югославію. Я відмовилася «Мы заставим, тебя сотрудничать с нами кричали співпрацівники Сатіна, а він сам поставив мене в кут і бив по голові так, що вона відбивалася від однієї стіни до іншої. Сам Сатана не придумав би гірших катувань уже над засудженою людиною.

 

В енкаведистській тюрмі тримали мене ще рік. На допитах перші питання починалися трафаретно: «Чи будеш з нами співпрацювати?» Потім видумували різні питання, на які я не могла відповісти. Зрештою вони заздалегідь знали, що я на них не дам відповіді. Щоб мене заломити, підводили до дзеркала й питали, чи я пізнаю себе. Одного дня завели мене в бокс, маленьку будку в якій можна було тільки стояти струнко. Через кілька годин повели мене в кабінет де сиділа підрайонна ОУН, яка свідчила на допитах, що до Організації завербувала її я. На волі вже знали, що мене засудили й, коли дівчат арештували, щоб не «топити» нових (ще не арештованих або тих, що під слідством), вони звалювали всяку вину на загиблих або на засуджених. Коли підрайонна побачила мене, відмовилася від попередніх зізнань. Мене забрали назад у бокс, а її почали бити. Аж у боксі чути було її крик.

 

Пізніше в мою камеру підкинули вчительку з Калущини. Більше ніж тиждень сиділи ми мовчки. Я запідозрила, що вона сексотка. Відчувши це, вчителька розплакалася і знепритомніла від сердечного приступу. Коли я привела її до свідомості, вона почала розповідати. Її та ще 15 дівчат продала станична. У камері станична ж набрехала дівчатам, що всіх видала вчителька. Всі вважали її сексоткою й плювали на неї. З відчаю вчителька попросилася до слідчого, розповіла правду й погодилася доносити. Перебувши зі мною ще кілька днів, вона зрозуміла хибність своєї пімсти й відкинула свої зізнання. Її страшно били.

 

Моя одиночка-карцер у тюрмі НКГБ була з двору. На стінах червоніли сліди крові, яка розбризкувалася під час розстрілів. У куті стояли дві труби, по яких мандрували щурі по одній уверх, по другій униз. Щоб охоронити мене від щурів, чергові з коридору давали мені каганець і радили ставити коло обличчя. Я відломлювала щурам половину пайки хліба й кидала самиці. За те вона відвертала ніжкою малечу, коли та наближалася до мене. Цілими днями й ночами щурята гралися. Вигадували різні забави.

 

Серед дозорців був молоденький українець Іван Довгий з Винниці, службіст але добра душа. В неділю, коли тюремне начальство відпочивало, він позабивав щурячі діри. Три доби гризли щурі цеглу, а на четверту ніч пробилися. До ранку наносили перед дверима купу сміття. Коли під час перевірки старший наглядач (єврей) відчинив двері й розігнався до стіни із заслоненим дошками вікном, він упав на сміття. «Что это такое закричав. Іван пояснив. Єврей розпорядився не прибирати сміття і доповів начальнику тюрми. Той прийшов до мене й сказав: «Здесь можно с ума сойти! Я доложу начальству». Наступного дня прийшов знову. «Вы сами виноваты. Ничего не говорите»,були його слова.

 

Крім Івана Довгого, було ще декілька порядних чергових. Вони підбадьорювали мене: «Держись! Ничего не говори! Выдержала уже столько, осталось меньше». Один солдатик з караулу через віконечко запитав: «Девушка? За что ты сидишь?» Розповів, як мерзне і як жорстоко з ним поводяться. Кидав мені хліба й тютюну. Милосердна дитина.

 

Узимку 1947 р. відправили мене етапом на Воркуту За полярним колом присвоїли нам, каторжникам, нумери. Я носила Ж 442. На одну літеру припадало тисячу чисел. Отже, я була десь у 40-ій тисячі. З того часу нас кликали не по іменах, а по нумерах. Через кілька років у спецтаборах числа носили на шапках зверху, спереду, ззаду й на рукавах тілогрійок і бушлатів та на штанах усі політичні в'язні, суджені на каторгу і на «ИТЛ». Мене відразу направили на підземні роботи. Норма на 5 осіб – навантажити на рештаки 130 т вугілля та 15 т породи. Крім того, вантажники мали перекидати зайву породу в пройдені виробки.

 

Праця на голодній пайці виснажувала в'язнів до дистрофії. У полярних умовах ми довго не могли акліматизуватися. В зоні ВОХРА («военизированная охрана») проводила постійно обшуки. Перевірки тривали по дві години, в’язнів піднімали серед ночі. У вихідні й після праці влаштовували «ударники». Зміни тяглися по 12 годин: 8 під землею, 4 години спливало на розвід, спуск у копальню, дорогу до вибоїв та інших місць праці і назад, виїзд на поверхню, миття в лазні. Коли бригада не виконувала норми, всіх залишали під землею на другу зміну. Деколи замість повторної зміни бригаду переводили на штрафну пайку – 300 г хліба. Випікали його зі суміші висівок і тирси. Баланда складалася з 2-3 кусочків турнепсу (брукви), 1-2 голів звареної у воді хамси та зерен ячмінної січки, що плавали в цій юшці. За виконання норми давали 100 г вівсяної каші й кусок риби. Після третьої нічної зміни ми отримували по 200 г вівсяного кисілю. Жінки й чоловіки жили в окремих зонах.

 

Одного разу, коли я вийшла в третю зміну, почула розмову начальника дільниці з побутовців (каторжників не ставили начальниками) такого змісту: «Слушай, что в нас за новенькая? Ты ее еще не пробовал?» Він відповів, що ні. Я підійшла до бригадира й відмовилася опуститися під землю. Наступного вечора також не з’їхала вниз. Більше я не могла, бо страждала бригада. Я пішла до головного інженера копальні, колишнього в'язня. Він покликав начальника дільниці, але той накинувся на мене матюками, що я видумую і головний інженер знову післав мене на ту саму дільницю. Я відмовилася йти на шахту, й мене посадили в БУР. Там сиділа я півмісяця. Потім попросилася до начальника ОЛП-у (отдельный лагерный пункт). Він перевів мене на другу дільницю в протилежному крилі копальні.

 

Шахта була похила, і ми піднімалися з другого горизонту на поверхню пішки. Через кожних десять кроків мусила відпочивати. Я настільки змарніла, що важила 42 кг. 

 

З копальні вирвали мене знайомі. Вони влаштували мене секретно, без відома головного інженера, на курси операторів підіймальних машин. Коли я здала на права машиністок, головний механік шахти добився, щоб мене перевели в механічний цех. Я трохи віджила й почала читати. Табірної бібліотеки не було, але серед в’язнів ходили російські книжки.

 

У 1949 р. захворіла на легені. На лагпункті не було рентгену, й після кількох днів звільнення від роботи мусила вийти на працю.

 

В 1950 р. всіх жінок перегнали з копального лагпункту на 2-у цегельню над річкою Воркутою в табір, де перед нами сиділо 1300 німецьких офіцерів з фельдмаршалом Павлюсом на чолі. Нас зустрів начальник ОЛП-у привітом «Ах бандери! Я вам покажу». Він був поранений у бою з УПА під Коломиєю і кульгав на ногу. Це вже був спецтабір посиленого режиму. У бараках спали ми на суцільних нарах без щілин. На ніч виносили парашу й замикали двері на ключ. У нашому бараці жило 160 жінок. Дозволялося писати два листи на рік. Виручали добросердечні наглядачі й вільнонаймані, які працювали на цегельні. Вони виносили за дроти листи й приносили адресовані на них відповіді й іншу пошту.

 

Я пролежала півроку з температурою в лікарні спецтабору. Лікували уколами хлористого кальцію та давали по ложці риб'ячого жиру тричі на день Мене вилікував сон. Після виздоровлення потрапила випадково до механічного цеху цегельні. Спочатку працювала ковалем, а через півроку стала черговим слюсарем і обслуговувала заводські машини. Потім (знову через півроку) працювала на токарному верстаті. Навчив мене кубанець Іван Іванович. Біля нього я стала спеціалістом.

 

У 1952 р. дістала серйозну травму. Цього високосного року кожного дня в нашому таборі щось траплялося: 5 осіб утонуло в річці Воркуті, дівчата гинули в кар’єрах і на заводі. На переїзді під потяг потрапила вантажівка, на якій їхало 33 дівчат. Тільки одна вціліла: її викинуло повітряною хвилею, а 17 дівчат загинуло на місці, решту залишилося каліками. Волинячці Ніні Франчук потяг одрізав обидві руки й обидві ноги. Вона дуже хотіла жити й просила рятунку. Інша дівчина Уляна з однією ногою не хотіла лишатися калікою, зірвала перев’язку, зійшла кров ю і померла.  

В лагпункті з 1500 ув'язнених 75 відсотків були українками. В одному бараці лежали хворі туберкульозом кості, в іншому – хворі на туберкульоз легенів У третьому – травмовані. На релігійні свята українки віддавали свої пайки цукру й олії хворим подругам. На зібрані гроші ми замовили для дівчат-калік протези. Наш почин повторили прибалтійки. Дарка Максимець (пізніше по чоловікові Децик), Ярослава Лисак-Дідюк, Тана Бак і я розгорнули освітню діяльність. На всі національні свята ми писали реферати, читали лекції з історії України. Наскільки можна було, святкували великі релігійні празники.

Через рік начальник нашого лагпункту, якого ми називали «Чорним ужасом», змінив своє ставлення до українок. Перед усіма він заявив, що бандерівки – найчесніші й найпорядніші з-поміж усіх бранок. Коли до бараку заходила якась комісія, говорили між собою: «Вот здесь сплят бандеровки». Характерними нашими рисами були чистота й акуратність.

 

У 1955 р. нам прочитали указ про амністію. Дівчата сприйняли його байдуже. Начальник був здивований: «Почему не радуетесь?» – запитав. Йому відповіли: «Ви забрали нашу молодість і все майбутнє. Сидимо невинно». Згадали розводи, повстання в чоловічих зонах, як знущався конвой, як на нас напускали собак, коли ми падали на ковзькій дорозі, як по дві години змушували лежати в болоті й стріляли понад голови. Як у всіх таборах, на шахтах і заводах наше начальство не раз рапортувало про перевиконання планів і отримувало ордени. Вільнонаймані принесли нам одного дня місцеву газету «Воркутинская кочегарка» з фотографією наших дівчат з кар'єру біля екскаватора. Газета пояснювала, що це комсомолки, передовики виробництва.

 

Мене звільнила комісія в 1956 р., але півроку не відпускали з Воркути, бо не мали офіційних даних, чи мої батьки сидять у концтаборах чи засланні. Якщо батьки сиділи, дітям давали вільний виїзд, а як були на засланні, везли під конвоєм до батьків. Мої батьки в 1956 р. сиділи в спецтаборах Іркутської області, і їх також звільнила комісія. Обидвоє, хоч не разом, повернулись до Залукви.

 

На мої прохання до різних інстанцій приходили негативні відповіді. Я всім розповідала про волокиту совітської бюрократії. На цегельні, де я продовжувала працювати після звільнення, «дядя Ваня» з Київщини порадив мені написати листа до Ворошилова «матерным русским языком». Я послухала його і написала: «сюди-туди вашу мать. Вам мало моих 15 лет моей каторги... Сколько будете меня держать в Воркуте?...» На це моє перше в житті матюкання до двох тижнів мені видали паспорт і залізничний квиток. Я виїхала до Караганди. По дорозі мене обікрали. Через 8 днів, я в тілогрійці, з маленькою дерев'яною валізкою в руках вийшла в Караганді з вагону й зустріла Петра Лавріва, Дмитра Духовича й подругу зі станіславської гімназії сестер Василіянок Ольгу Гросберг. Ми поїхали до Петра. Мене привітала його мати. В кімнаті, де вони мешкали, стояв стіл, два ліжка, а в куті побачила я їхні достатки: купку дрібної бараболі. Невдовзі ми з Петром обвінчалися, а через кілька років повернулася на Україну. Нині живемо в Донецьку.