Мовою документів


Ви до нас по свободу, а ми вас у тюрму (автор: Довганич Омелян)

опубліковано 27 черв. 2012 р., 05:02 Степан Гринчишин

Автор: Омелян Довганич, кандидат історичних наук

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №259

Уже відомо, що закарпатці, які в 19391941 рр. нелегально перейшли радянський кордон, були засуджені за це на три роки виправно-трудових таборів, а 19 листопада 1942 р. амністовані у зв'язку з тим, що на території СРСР почала формуватися чехословацька військова частина.

 

Як цей процес проходив, видно з документів, що їх автор даної статті разом з П. Поповичем та В. Керечанином вивчали у військово-історичному архіві в Празі, розшукуючи прізвища загиблих у роки війни краян для обласної Книги пам'яті. Зокрема, були переглянуті матеріали чехословацької військової місії в СРСР, яку очолював Г. Піка. Відбита в них робота проходила ще до прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР про амністію закарпатців. Так, 13 лютого 1942 року згаданий Г. Піка писав у листі до генерала Панфілова, уповноваженого по формуванню чехословацької військової частини: «Більшість цих чехословацьких громадян (йдеться про підкарпатських русинів, як записано в документі, – О. Д.) покинула свій край тому, що вони були проти окупації саме цієї частини республіки Угорщиною і хочуть із зброєю в руках виразити свій протест проти ненависних окупантів. Значна частина з них служила у чехословацькій армії, і вони могли б бути досить цінним елементом з воєнної і моральної точки зору в чехословацькій військовій частині, яка формується. Ці громадяни покинули свій край після вимушеної Мюнхенської угоди і Віденського арбітражу, в більшості випадків нелегально, без документів (не маючи іншої можливості), деякі, можливо, з посвідченнями особи, виданими місцевими угорськими органами... За одержаними нами відомостями (конкретність яких місія не може перевірити), на території СРСР перебуває декілька тисяч чехословацьких громадян із Підкарпатської Русі». В листі наводиться список радянських таборів і приблизні цифри закарпатців, які тоді перебували в них.

 

В іншому листі, від 22 листопада 1942 р. вказувалося: «Уже на початку квітня народний комісаріат закордонних справ повідомив чехословацькому послу, що питання про підкарпатських русинів принципово вирішено позитивно і що лише його технічне проведення трохи затримає направлення добровольців в чехословацьку військову частину. Таку ж відповідь одержав міністр національної оборони генерал Інгр від заступника наркома закордонних справ п. Вишинського і від народного комісара п. Молотова, який передав це своє рішення генералу Інгру через п. Соболева в Москві».

 

Так почалися пошуки закарпатців у різних таборах і направлення їх у Бузулук.

 

У листі від 11 квітня 1942 р. називаються такі прізвища:

з Івдельтабору Свердловської області: Токач, Поп, Попович, Красняник, Вегеш;

з Княж Погосттабору: Райчинець, Лазар;

з Каргопольського табору, с. Єрцево Архангельської області: Половка, Дибич, Гурняк, Лизанець;

з Воркутатабору: Іванчулинець, Юрчук, Маслей, Попадинець, Курах, Шелевер, Маркуш, Бринзей;

з Кулойського табору Архангельської області: Бесага, Маркуш.

 

За даними, наведеними в листі від 23 квітня 1942 р., в Печортаборі – с. Абез, Комі АРСР у першому відділенні перебували Іван Філіп, Василь Конепуд, Іван Ковач, Василь Віщак; в управлінні табором значилися Іван Могорита, Михайло Могіш. Василь Ковач, але із них звільнено лише троє чоловік.

 

Той же лист засвідчує, що підкарпатські русини були і в Сорокському таборі – м. Біломорськ у Карелії, Унженському – станція Сухобезводна Горьковської області та у Златоустівській тюрмі Челябінської області.

 

Ще в одному листі від 11 липня 1942 р. названо багато закарпатців. Зокрема, тут вказувалося, що у таборі Абез, Комі АРСР у 6-му відділенні були: Гужвай, Антоній, Бежинець, Гаджега, Галушка, Бабинець, Варваринець, Скиба, Дочинець. У санмістечку табору – Криванич, Маровді, Кочіш, Варга, Качур. У І відділенні – Чехмар, Гельбич, Вішак, Криванич Петро, Голубка Василь, Гаврилко; у 21 відділенні – Бажута, Калабішка; у 20 відділенні – Шішак Василь (Великий Березний), Комар Юрій (Хуст); у 13 відділенні – Бундзяк Степан (Волове), Перинець Дмитро (Буковець), Гичка Андрій (Річка), Головка, Форос Василь, Герман Василь (Торунь).

 

Але у цій справі були і затримки, про що йдеться в інших листах Г. Піки до чехословацького посла у Москві. Так, у кінці січня 1942 р. з Північнозалізничного табору, с. Княж-Погост, Комі АРСР було звільнено 9 закарпатців, серед них – Звонар Володимир, Чорногорський Федір, Шелевер Іван, Хміль Йосип. Усі вони бажали вступити у чехословацьку військову частину, але чомусь в останню хвилину були затримані, документи від них були відібрані. У листі містилося прохання, аби їх звільнили й направили в Бузулук.

 

Подібне викладалося в листі від 28 травня 1942 р. Г. Піка повідомляв: ті, хто прибув із Дзвінського табору, м. Вельськ Архангельської області, розповідають, що керівництво табору не відпускає амністованих чехословацьких громадян (закарпатців), бо там не вистачає робітників. Начальник табору відкидає прохання про звільнення, мотивуючи це тим, що вони не є чехословацькими громадянами, оскільки нелегально перейшли кордон в СРСР і за радянськими законами є особами без державного громадянства.

 

У листі до Молотова начальник військової місії просив звільнити з табору громадянина Цапа та ще 6 чоловік, направивши їх у Бузулук. 14 вересня 1942 р. Іван Цупанич сам писав листа у чехословацьке посольство в Москві, аби відпустили його в Бузулук. А перебував він у таборі с. Кожва, Комі АРСР. Знайдено в архіві й такого листа, до якого прикладений список з 22 чоловік, їх не відпускали з таборів, бо були записані як громадяни Угорщини. Це, зокрема, колишні «студенти» Хустської гімназії Іван Могорита, Митрофан Іваняс, Іван Токач, Василь Поп, Василь Попович, Маслей, Федурцьо, Бринзей, Василь Вальо, вчителі – Іван Ковач, Юрій Брусо, Михайло Попадинець, Юрій Маркуш, Андрій Вайнагій, Михайло Чулей, Василь Антоній, студенти університету – Василь Ковач, Михайло Могіш та інші.

 

Можна би назвати ще деякі листи, в яких Г. Піка просив уповноваженого по формуванню чехословацької військової частини, аби той сприяв відправленню в Бузулук закарпатців, які бажають добровільно влитися в ряди цієї частини. Але доцільніше, напевно, надрукувати повний документ, у якому йдеться про колишніх жителів села Широкий Луг Тячівського району, що одними з перших записалися добровольцями.

 

«ЧЕХОСЛОВАЦЬКА ВІЙСЬКОВА МІСІЯ (п. МАЙОР ПЕРНІКАРЖ). БУЗУЛУК, КУЙБИШЕВ.

17 грудня 1942 р.

РАПОРТ

15 грудня прибуло в Бузулук десять чехословацьких новобранців з Востуртабору, місцем управління якого є місто Дауда, північніше Свердловська. Вони були звільнені на підставі протоколу від 19 листопада 1942 р. (напевно, мова йде про Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 листопада 1942 р. «Про амністію втікачам з Угорщини, карпаторосам, українцям і словакам, які до розчленування Чехословаччини мали чехословацьке громадянство».— О. Д.), і привіз їх радянський оперуповноважений. Перед дорогою вони були одягнуті в новий ватяний одяг і старі черевики, білизни не одержали. На дорогу їм було видано хліб і сухий пайок (мука і крупи), який у дорозі був неїстивний, окрім хліба. На п'ятий день вони доїхали до Чкалова, де радянські супроводжуючі і начальник транспорту дозволили їм доступ до їдальні. За словами начальника, ці десять чоловік з'їли 101 (сто один) обід. Група прибула до нас у дуже поганому стані внаслідок недоїдання. Ми надали їм після попереднього огляду 14 днів на відпочинок і харчування. Ця група поділяється на три частини, які я докладно описую, тому що вони є одними з перших наших громадян з Підкарпатської Русі.

І

У серпні 1940 р. 33 громадяни з села Широкий Луг Тячівського округу на Підкарпатській Русі з ЧСР домовилися, щоб уникнути трудової і військової повинності в Угорщині, втекти через кордон в СРСР. Переходові кордону передував триденний похід через Карпати. Всі 33 особи під керівництвом 43-річного Василя Танчинця дійшли щасливо через Трустури і полонини до першого радянського села. Там вони були затримані 27 серпня 1940 р. і відвезені в Надвірну. Потім звідси з великим транспортом були відправлені в тюрму в Станіславі (Івано-Франківськ). Там вони зустрілися ще з 60 іншими підкарпатськими русинами. Після проведення допитів від групи з 33 чоловік були відокремлені Танчинець Іван, Павлюк Василь і Кус Василь. Було це приблизно 1 травня 1940 р. З цього моменту про їх долю нічого не відомо.

 

Інші 30 осіб здійснили потім довгий шлях через тюрму в Кам'янець-Подільському і через 5 тижнів опинилися у Верхньому Уральську у великій в'язниці. Там їм було просто сказано, що кожний із них був засуджений на три роки у виправно-трудові табори. Там помер Алексій Юра. З цієї тюрми велика група в'язнів була етапована в тюрму Магнітогорська. Там помер Філіп Степан. Там їх стали розподіляти по кілька чоловік у трудові табори. Як вони дізналися пізніше, більшість із них через Свердловськ потрапила в місто Дауду, яке було центром Востуртабору. Там через деякий час зустрілися. В лікарні у Свердловську помер Філіп Іван. До Дауди не доїхали Танчинець Михайло і Танчинець Андрій Юрійович. З того часу про їх долю нічого не відомо. З Дауди приблизно 19 грудня 1942 р. були вивезені у невідомому напрямку Танчинець Андрій і Буржо Василь, і дальша їх доля також невідома. В околиці Дауди померло ще 15 чоловік. Більшість із них померло під подагри, дизентерії, тифу і запалення легенів. Вони поховані в Дауді-Сенч, де є величезні спільні могили. Що вони пережили в таборі, не хочуть згадувати. У нас перебуває пан полковник Свобода, який з ними розмовляв.

 

Повний список цих 33 громадян з Широкого Лугу такий:

Танчинець Василь, Шелемба Іван, Шелемба Іван Петрович, Шпілька Дмитро, Повокба Іван, Мідянка Михайло, Добрай Іван, Греш Андрій. Ці вісім чоловік прибуло в наш підрозділ у Бузулук.

 

Руснак Василь, Сойма Андрій, Половка Василь, Бердар Василь, Філіп Василь, Греш Іван, Греш Тома, Греш Федір, Філіп Юрій, Шелемба Михайло, Шпілька Василь, Шпілька Степан, Шпілька Іван, Шпілька Федір, Поковба Юрій – померли у Дауді та його околицях.

 

Філіп Степан помер у Магнітогорську; Філіп Іван – у Свердловську; Алексій Юрій помер у Верхньому Уральську; Танчинець Іван, Павлюк Василь і Кус Василь вивезені зі Станіслава; Танчинець Василь Михайлович, Танчинець Андрій Юрійович вивезені з Магнітогорська; Танчинець Василь Андрійович, Боршош Василь вивезені з Дауди.

 

Згадані 8 чоловік, які до нас прибули, виснажені не лише фізично, а й душевно. Вони просто отупіли. Не пам'ятають дат, ні подробиць. Можливо, їх стан поліпшиться, і я подам більш докладну інформацію.

 

ІІ

У той же день і тим же транспортом до нас у Бузулук прибув 19-річний Бембило Іван із Синевирської Поляни біля Волового на Підкарпатській Русі В той транспорт він потрапив тому, що також був у Востуртаборі, але в колонії малолітніх, де їх було 500. Його доля повна пригод. 31 березня 1940 р він на той час 16-річний, домовився зі своїм товаришем 15-річним Михайлом Подберецьким і Михайлом Черничком, що втечуть за кордон, бо вимушені були проходити угорську передвійськову підготовку. На лижах вони досягли першого радянського села, де були затримані. Потім через тюрму в Стрию потрапили у Полтаву, де за перехід кордону були засуджені на 3 роки. Звідти вони потрапили у виправну колонію для молоді у Верхатарі, північніше Свердловська. Куди подівались Подберецький і Черничко, наш Бембило не знає.

 

III

Десятим у цьому транспорті прибув до нас 40-річний Індра Ярослав із Заходу. Він у листопаді 1940 р. утік із Бруншвіка в Німеччині, де був на роботі. Спочатку перебував дома у матері, а потім через Словаччину і Підкарпатську Русь перейшов кордон в СРСР. Був засуджений також на три роки і також потрапив у Востуртабір у Дауді. Там довго хворів і стверджує, що в лікарні щоденно вмирало від 15 до 17 чоловік.

Штабс-капітан Якуб Коутни.

Разом з піском і камінням ми кидали кості в дробилку (автор: Хомій-Камінська Євгенія)

опубліковано 6 черв. 2012 р., 06:19 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №334

Хомій-Камінська Євгенія Томівна, народилася у 1926 р. у с. Тернавка Жидачівського району Львівської області, українка, греко-католичка, член ОУН, воїн УПА, селянка, заарештована 9 квітня 1946 р., звільнена у 1956 р.

Пишу ці рядки від свого імені і від імені моїх ровесників, які разом зі мною пройшли крізь пекло комуністичних катівень.

Коротко про себе. Народилася у селянській сім'ї. Мій старший брат вісімнадцятилітнім вступив до лав борців за волю України. Декілька років воював із більшовиками, як воїн УПА під псевдом «Грім-Ханенко». 1949 р. він поліг на полі бою. Було йому лише 28 років.

Я пішла у слід за братом. В ОУН вступила 1942 р. шістнадцятилітньою дівчиною. А через два роки уже була районовою юнацтва і носила псевдо «Тигриця».

17 грудня 1944 р. до мене прийшла кур'єр проводу ОУН у Карпатах і сповістила, що мені слід пройти вишкіл медсестер. Навчання проходило у Сколівському районі при сотні «Вікторія», яка охороняла вишкіл і була розташована у селах Труханів, Кам'янка і Бубнище.

Нас було 10 дівчат і двоє хлопців. Вів вишкіл лікар-східняк, якого ми всі кликали «Доктор». Він учив нас надавати хворим і пораненим першу медичну допомогу, оскільки глибоких знань з медицини за місяць навчання ми набути не могли.

В кінці січня 1945 р. сотня «Вікторія» майже вся полягла біля села Корчівка Жидачівського району у нерівному бою з більшовиками.

Ми добули вишкіл у селі Кам'янка, після чого були розподілені по відділах УПА. Я і моя подруга «Маківка» (Катруся Майкут) отримали направлення у Дрогобицький район, у розпорядження повітової «Полтавки» (Анна Миколин із села Гаї Нижні).

Працювати доводилось в екстремальних умовах: не вистачало медикаментів, бинтів, дезінфікуючих засобів. Мене призначили надрайоновою медсестрою (псевдо «Уляна»), а «Маківка» була мені до помочі. Ми працювали у сотні «Бродича», боївці «Макомацького», боївці «Донського», у кущі «Граба». У Підбузькім районі мені довелось бувати у провідника «Медведя».

Одинадцять разів я була у таких сутичках з ворогом, що не надіялась вийти живою. Перше бойове хрещення прийняла біля села Чертіж Жидачівського району. Вночі облавці обложили село і підійшли до хатів, де розмістився кущ «Богдана». В перестрілці згинув «Явір» – славний кулеметник із с. Чертіж, а також повстанець «Граб» (його справжнє прізвище Савчин). Мене хотіли зловити живою, бо серед стрибків був Кривий Мар'ян (поляк, родом із с. Журавна), який знав мене особисто. «То Химійка, ловіть живою!» – кричав він.

Але мені вдалось втекти, і через с. Демня я пішла в гори. На одному місці ніколи довго не сиділа, бо лікарів не вистачало, а треба ж було обслуговувати цілий район. Я ходила біля поранених і коло тифозних, доводилося бувати в криївках, де поранені і хворі задихались від нестачі повітря, марили. Це страшне видовище! Було тяжко і фізично, і морально, не кажучи вже про небезпеку, яка ходила за нами по п'ятах.

Одного разу я пішла відвідати бійця «Блакитного» з боївки «Донського», який мав тяжку форму тифу і лежав в одній із хат у селі Уличне. Тільки-но я почала оглядати хворого, як хазяйський хлопчик, років одинадцяти, повідомив, що йдуть совіти. Втікати було пізно. Хлопчина заховався під лавку, а я, закривши хату зсередини, поклала біля себе гранату-«лимонку», щоби підірвати і «Блакитного» і себе, як тільки стрибки ввійдуть у хату – іншого виходу не було. На щастя, це була не «червона мітла», а якась господарча частина, що приходила заготовляти сіно. Погримавши у вікно і двері, совіти пішли.

Я виходила 15 хлопців, хворих на тиф, а незабаром і сама злягла. Спочатку лежала на Зимівках, а потім мене перевели у село Орів (це 2 км від Борислава). Сотня «Різуна» відступила під натиском совєтських паралельних відділів і до мене навіть навідатись не було кому. Мої подруги «Зена», «Полтавка», «Маківка» – теж лежали хворі на тиф. Спочатку станичний «Лис» посилав по дві дівчини, які нас доглядали, але коли в село увійшов гарнізон, вони перестали приходити.

Від облавців мене врятувала господиня, яка намотала на тичку соломи і застромила біля воріт – це означало, що в хаті є хворий на тиф. Більшість енкаведистів боялася заразитися і не заходила, але декотрі все ж вступали. Тоді бідна жінка видавала мене за свою родичку. Робила вона це з великим страхом, адже я марила і все просила дати мені зброю.

У такій біді я пролежала щось шість тижнів. А коли трохи одужала, то знову почала відвідувати хворих і поранених.

9 квітня 1946 р. я йшла до Стебника, щоб поповнити медикаментами свою аптечку. На дорозі зустрілася із загоном стрибків, серед яких був колишній повстанець «Ярко», що перейшов на бік ворожий. Я його не впізнала, але він мене добре розглядів і видав більшовикам. Між Стебником і Доброгостовом вони влаштували засідку – так я потрапила в лапи НКВД.

При собі я мала посвідку на чуже ім'я. Не знаючи, що мене зраджено, я продовжувала твердити свою легенду про те, що живу в Уличному, що мій чоловік служить у Радянській армії. Мене збили штахетами так, що з рота пішла кров, і повезли в Уличне. Я зрозуміла, що зараз приведуть жінку, за яку я себе видала, і все виясниться, тому вирішила зізнатись.

Вісім місяців я відбула у Дрогобицькій тюрмі під слідством. Страшно згадувати ті часи! Слідчі були спеціально треновані до катування людей і застосовували страшні тортури. Мені заганяли голки під нігті, затискали пальці в дверях, а як били гарячими шомполами по п'ятах, то били рівномірно, щоб дужче боліло – вони розумілися на тому.

Енкаведисти не пропускали нагоди принизити нас морально, поглузувати з наших ідей і переконань, бо знали, що це боліло нас найдуще. Коли у коридорі зустрічалися два конвоїри, що вели в'язнів на допит, то вони віталися таким чином:

– Слава Україні! – кричав один.

– Героям слава! – відповідав другий і обидва голосно реготали. Серце обливалося кров'ю, але ми мусіли мовчати.

Нарешті слідство скінчилось. Відкриваються двері нашої 13-ї камери, і я чую команду:

– Собираться с вещами!

Наказ виконую швидко. Маленька полотняна торбинка в одній руці, під пахою – невеличка подушка. Ось усі мої тюремні пожитки. Маю досить смішний, вірніше жалюгідний вигляд, бо на ногах у мене замість моїх гарних чобіток подерті кирзаки з широкими халявами.

На подвір'ї дрогобицької тюрми «Бригідки» три четвірки виснажених мужчин, у четвертій бракує однієї людини. Кулак в спину і я вже стою четверта. Спереду, з боку і ззаду чотири конвоїри, собака.

Поволі рушаємо до брами. За нею багато жінок, чоловіків старшого віку зустрічають нас плачем, розв'язують вузлики, щоб нас пригостити. Однак конвой стріляє вверх, прикладом відганяє людей від брами.

Під'їжджає «чорний ворон», і нас везуть на суд. Він короткий. В кімнату, куди мене завели, сидить «трійка». Швиденько зачитують «обвинительный акт» по ст. 54-11, а ще через 5 хвилин і вирок 10 років позбавлення волі, 5 років позбавлення громадянських прав. Відбувати покарання доведеться у далеких таборах Воркути.

В коридорі зустрічаюсь із стрільцем, який показує на пальцях, що йому дали 15 років каторги, два інших показують на хрестик. Це означає смерть.

Після суду перевели у Самбірську тюрму, а через місяць у Львів на пересильний пункт. Тут довелося особливо нелегко, бо ми, політичні, знаходилися разом із в'язнями різних мастей від дрібних злодіїв до рецидивістів.

У кінці грудня в товарних вагонах повезли на північ. Досить, що зима, так ще й вагони не опалювалися. Одежина ж на в'язнях благенька. А серед нас і вагітні жінки були. Годували в основному солоною рибою, після якої страшенно пити хотілося. Та води давали обмаль. Одне слово, і холодно, і голодно. Почали люди хворіти. Однак про хоча б мінімальну медичну допомогу годі й думати.

Увесь конвой ставився до нас по-садистськи. У перервах між п'яними оргіями, які регулярно влаштовувалися у пасажирському вагоні, конвоїри часто серед ночі робили обшук у наших вагонах, знущалися над нами, били. Воно й не дивно, бо офіцери постійно вдовблювали в голови молодих солдатів, що ми «враги народа», «изменники Родины, бандеры, фашисты», хоча самі ж поводилися з нами гірше фашистів. Звіряча ненависть, свідомо розпалювана в солдатських душах, жорстокими ударами лягала на нас.

Та, правда, залишився і світлий спогад про той страшний період. У свят-вечір, на Різдво Христове, у когось знайшлася свічка, на розстелену хустку виклали, хто що мав сухарі, сушені груші, кусочки риби. Молилися, вмиваючись сльозами, згадували рідних, близьких, друзів по боротьбі, стихенька колядували.

...До Воркути прибули в середині січня. Зустріла вона нас сильними морозами і глибокими снігами. Вночі піднялася хуртовина. Бараки по комини позаносило снігом. З самого ранку почалася перевірка. Рахували нас цілий день. Під вечір виявилося, що одного в'язня бракує. Але третього дня, коли вщухла хуртовина і ми розчищали сніг, щоб можна було ходити, хтось лопатою наштовхнувся на щось тверде. Це був труп саме цієї жінки, якої не дорахувалися. Вона замерзла в снігу, під час хуртовини.

Це була перша жертва, перше усвідомлення того, куди ми потрапили і що нас чекає.

Піднімали нас о шостій годині ранку, а о сьомій уже розводили на роботу. Робочий день тривав по 12-14 годин. Ввечері, промерзлі, обезсилені поверталися в бараки. Знову перевірка годинне вистоювання на морозі. Потім у барак, і двері на ключ. Майже через день енкаведисти організували трус. Наші речі перекидали, як кажуть, догори ногами, шукаючи заборонену літературу, зброю, яким, одначе, не було звідки взятися.

Тяжка робота чекала на нас, жінок, в копальнях, кар'єрах. Ломами довбали мерзлу землю, тачками возили глину. Пригадую, що біля селища Безимянка земля була вкрита кістками арештованих. Разом з піском і камінням ми кидали їх в дробилку, а потім із цієї суміші випалювали цеглу. Так що Воркута будувалась на наших кістках, і в прямому і в переносному значенні.

Я зовсім обезсиліла, і за станом здоров'я була переведена до тюремної лікарні, де працювала медсестрою. І тут нелегко було. На моїх очах щоденно вмирало по 20-30 чоловік. Пекучий біль залишався у моєму серці. Адже вмирали молоді хлопці, жінки, яким би жити і жити... Скільки їх тут було мучеників! Померлим чіпляли таблички (бірки на ноги), щоб знати рахунок. Їх сяк-так закопували у сніг. Весною кістки померлих знову лежали на верхньому шарі ґрунту.

Сьогодні минуло тридцять чотири роки з того часу, а перед очима і в снах зринають табори, у два ряди колючий дріт, чотири вишки, на кожній з них вартові з кулеметами. У тринадцяти заґратованих бараках жили в'язні різних національностей. Між ними різниці не було, ніякої ворожнечі щодо ідейних переконань, віросповідання. Горе було для всіх одне. Тому і не дивно, що між в'язнями панувала злагода і взаємоповага. Тяжкі хвилини тюремного життя нас ще більше з'єднували, не давали нам підстав для лайок, нарікань тощо.

Не забуваються картини, коли каторжани і каторжанки йшли на роботу. У тих, яких засуджено було на десять років, на лівому рукаві табірні номери (на білому фоні вибиті фарбою). Ті, що на 25, мали такий номер через усе плече. Мій табельний номер – 1-0-551. Збоку йшли конвоїри з собаками. Від них тільки й чути було: «Прекратить разговоры, бандитки». Якщо зробив крок вправо або вліво – конвоїр застосовував зброю.

Разом зі мною ділили гірку долю на другому «цегельному» лагпункті дівчата з нашого району: Стефа Вовчок-Савчин, Надійка Мазур, Ганна Чмелик-Голуб, Меланія Судук-Німко, Орися Сокирко, Надійка Телька, Євдокія Садовська-Соколовська, Стефанія Залозецька. Багато з них вже відійшли від нас. Думаю, що пам'ять про них лишиться в серцях людей.

Звільнено мене було з воркутинських таборів у 1956 р. уже інвалідом (наполовину втратила зір). Працювала у колгоспі. У 1957 р. вийшла заміж за в'язня таборів Магадану – 25 літника. Побудували хату на старому згарищі. Я знову захворіла. Простуда і каторжна праця давалися взнаки. Результат – поліартрит, перша група інвалідності. У 1985 році раптово на інсульт помер мій чоловік – Володимир Камінський, колишній воїн УПА. Я залишилась зі старенькою мамою, яка також у свій час натерпілась від «гуманнішої» в світі влади (тричі була заарештована і вивезена в Омськ на поселення).

Вірю і надіюся, що народ, наші народні депутати не допустять, щоби подібне повторилось знову.

Караюсь, мучусь, але не каюсь!

Слава Україні! 

Кобзар за колючим дротом (автор: Василевський Пантелеймон)

опубліковано 6 черв. 2012 р., 03:03 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ 248

 
Немає гірше, як в неволі…

Т. Шевченко

Сексот (сексот — секретний сотрудник) УМГБ на кличку «Яр» писав «куму» («КУМ» – оперативний працівник) табору №1 «Мінлагу» у вересні 1949 року таке: «Зек Василевський з бригади №32, якого всі звуть Панько, дістав звідкільсь стару націоналістичну книгу назвою «Кобзар» і з неї вичитує зекам бригади різну антисовєтську пропаганду». Спостерігаю далі. «Яр» Негідник мав благеньку освіту і писав донос кошлявою російською. Донос зуміли перехопити пильні в'язні, стукачу влаштували негайний суд із заслуженим вироком, і лише поспішна втеча на вахту врятувала його від кари. Він не варт того, щоб оце згадувати його прізвище, бо давно сконав, а син виріс без нього на порядну людину, ставши лікарем. Стукач мав рацію в одному – «Кобзар» був справді дуже старий, і про нього не завадить згадати тепер, і то докладніше...

...30 серпня того року я вийшов на зону, відкаравшись два місяці в табірній тюрмі – «бурі» (Бур – барак усиленного режими) – за те, що за сприянням юнака-закарпатця Василька Рогача сховався і уникнув етапу на Воркуту.

Хто-небудь із людей старших віком, зачувши тепер прізвище Рогача, можуть пригадати визвольні змагання на Карпатській Україні в 1938-39 роках і матимуть рацію. Юнак був наймолодшим братом відомого на Закарпатті під ту пору діяча Івана Рогача. (Це його згодом, 1942 року, розстріляло в Києві гестапо разом з поетесою Оленою Телігою за активну «націоналістичну» діяльність проти фашизму). Ми, в'язні, мали нагоду не раз переконатися в розумі, кмітливості, сміливості юного тоді Василька Рогача.


Зараз же повернімось до основної теми – до «Кобзаря».

Після виходу з «буру» я мав йти в нічну зміну на шахту № 3 «давать стра- нє угольок». Дошкуляв люто голод, я забіг у барак до іншого товариша, студента-математика з Києва Юрка Гайдука, відомого в таборі «книгогриза».


Я йшов з кволою надією розжитися в нього хоч на крихту чогось їстивного. Юрко був хворий, але, зауваживши мене, піднявся з нар і, змірявши «математичним поглядом», вимовив сакраментально табірне – «ти став тонкий, дзвінкий і прозорий». Мовчки витягнув з підголів'я два сухарі з решток маминої посилки, всипав дрібку цукру до бляшанки і простягнув мені. Я налив окропу з бачка і почав чаювати. Скромна трапеза лише роз'ятрила шлунок і апетит.

 

Тим часом Юрко розповідав табірні новини, а я знічев'я роздивлявся його невільницьку постіль з подушкою, набитою стружками. З-під неї виглядав ріжок грубенької книги. О, книгу, ще в неволі, я не міг обійти увагою!

– Що це за книга моргає до мене з-під подушки? – запитав Юру.

– Це, діду, «Кобзар», і набагато старший від тебе, – відповів тихо друг. Він жартома називав мене «дідом», а я його «сином», зважаючи на шестирічну різницю в роках.

 

Юрко повільно простягнув мені книгу в потертих шкіряних палітурках, додавши, ніби з погордою: «Ти, діду, такого «Кобзаря», мабуть, ніколи не бачив». «Та невже ж?», – кинув я з недовірою.

 

А воно й правда. Юрко як в око стрельнув – я такого ніде доти не бачив, хоч на «Кобзарях» дещо знався на волі. Я почав розглядати книгу. Зсередини книжки був розгонистий чорний напис латиною: «Альбі корві рарієр», що мало означати «Рідкісніше білого крука», просто – «Білий крук». А під ним стояло по-українськи: «Так, це ж кімелій!». Значення останнього слова я не знав. Юрко також. І ніхто в таборі не знав, кого б я потім не питав. Це слово мені з'ясував аж на Колимі в 1952 році доктор класичної філології Жарський П. П. Стосовно книги, старогрецьке слово треба було розуміти як «скарб». Отож ми з Юрком розглядали книжковий скарб. Це був рідкісний «Кобзар», виданий ще 1876 року в Празі коштом «Старої київської громади», стараннями Федора Вовка та Олександра Русова. Це його так званий другий том з творами, забороненими царською цензурою і зі спогадами про Шевченка Миколи Костомарова та Михайла Микешина. Тираж його тоді становив лише тисячу примірників. Роздивившись добре на титул, я збагнув вповні, чому хтось звів «Кобзар» до назви «білого крука». Титул його прикрашали два автографи: вгорі справа гострим почерком чорним чорнилом виведено – «Власність Мик. Зе- рова», а посеред аркуша проглядався блідий зелений дарчий автограф – «Милому Петрусеві на незабудь. Василь Доманицький. 1/1 – 1900 р.».

А ти, діду, поглянь під нижню кришку, – докинув хитрун.

Глянувши, я з подиву закліпав – вона всуціль була обклеєна марками УНР усіх знаних мені номіналів. Готова колекція, та й годі!

 

На всіх сторінках книги рябіло від різних позначок олівцями тощо. Увесь вигляд «Кобзаря» мовчазно, проте виразно, являв бозна скільки його колишніх читачів, нечутних роздумів над ним... Я забув про голодний шлунок і далі сам себе ніби запитував: «Звідкіль, ким, коли, чому завезено його в ці нетрі неволі, за плетиво колючих дротів політтабору?». Мовчання.

– Юрчику, сину, де ти доп'яв цей раритет? – спитав я друга.

– О, а хіба ти забув зміст шостого пункту «Декалогу», що так допитуєшся мене? – знущально дорікнув упертюх Юрко.

– Облиш забаву зі мною в конспірацію, – сказав я спересердя – це ж «Кобзар», а не таємниця якась.

– Так, але за нього тут можна вхопити ще одну статтю і не вилазити з тюрми, – процідив крізь зуби друг.

 

З розмови й збагнув, що Юрко, бувши з інтелігентної родини, добре розумів рідкісність «Кобзаря», чув, ким був Микола Зеров, але про Доманицького не знав нічого. Я прочитав «синові» експрес-лекцію про діяльність шевченкознавця, а головне – публікатора в 1907–1908 роках найповнішого на той час «Кобзаря» в Росії.

 

Я добре пам'ятав – саме такий «Кобзар» був незмінним супутником мені з мамою по всіх усюдах «на просторах родіни чудєсной» в 30-х роках аж до 1942 року, коли його на Кубані поглинула пожежа війни. З розповідей мами я знав давно, що наш «Кобзар» був куплений в 1910-му моїм любим дідусем Олексою, маминим татом, у Києві на Подолі. Вже після війни мама, згадуючи раз колишню родинну реліквію – «Кобзар», казала мені: «То треба подякувати Доманицькому з його «Кобзарем», що ти залишився українцем, а не «скацапів». Мама зі скромності не спімнула при цьому як-то вона змалку впоювала мені любов до Шевченка і пошану до «Кобзаря». Але я знову відхилився.

 

Яким попитом рідкісний «Кобзар» з 1876 року з автографом Зерова та Доманицького опинився в нашому таборі, Юрко не міг сказати, бо позичив його на день-два в Адама Кашуби, колишнього педагога з Житомирщини. Я знався з ним дуже близько, і з його дозволу взяв «Кобзар» від Юрка, щоб почитати щось хлопцям з бригади.

 

Сидячи раз на верхніх нарах, я читав хлопцям «І мертвим, і живим » а також «Великий льох», коментуючи належно зміст і пояснюючи алегорії в творі. Як видно, тоді-то стукач «Яр», з якого я почав спогад, підслухав усе та й написав «куму» донос. Через півроку, коли йшло слідство в справі табірної організації, мені згадали читання «Великого льоху», але оскільки, крім «Яра» ніхто мене не зрадив, то мені не довели цю «провину».

 

Адам був і хранителем, і своєрідним бібліотекарем не лише «Кобзаря», але й творів Данила Мордовця, виданих на початку століття, та інших українських книг. Для них мав сховок, знаний лише йому.

 

Я питав Адама, чи він, бува, не знає походження «Кобзаря». Він посилався на старенького лікаря-в'язня Дячука П„ родом з Прикарпаття, який «схопив» 25 років таборів за лікування воїнів УПА в Чорному лісі. Старий не годен був згадати, від кого дістався йому «Кобзар».

 

Нитка моїх розшуків урвалася... У 1951 році Адама Кашубу і ще десятьох товаришів чекісти розстріляли за створення табірної антисталінської повстанчої організації.

 

Іноді ще й тепер, згадуючи «Кобзаря» – в'язня Інти, мені віриться в його подальше існування в чиїхось мудрих, шанобливих руках.

Смотри, какие бандеровки! Ты им срок даешь, а они смеются

опубліковано 1 черв. 2012 р., 05:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 6 черв. 2012 р., 01:41 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №331

Сподарик (Вовчук) Ольга Василівна, народилася у 1928 р. в с. Рудники Миколаївського району Львівської області, українка, греко-католичка, член ОУН, селянка, заарештована 7 лютого 1948 р., звільнена у 1956 р.

Нам, дівчатам, які були в УПА, доводилось виконувати різну роботу. Ми прали повстанцям одяг, заготовляли бинти і медикаменти, збирали продукти. Безпосереднього зв'язку із партизанами ми не мали. Все робилося потайки, і хлопці самі знаходили нас, якщо їм була потрібна якась допомога. Мене вони знали під псевдом «Заграва».

Одного разу повстанці прийшли в Рудники за продуктами. Тоді ж в село наскочили енкаведисти. Зав'язалася перестрілка. Ворогів було дуже багато, тому хлопці почали відходити до лісу. Але втекти нікому з них не вдалось: більшовики покосили їх з кулемета. Розправившись із повстанцями, енкаведисти взялися за нас, зв'язкових. Я втекла у сусідську хату, але один із енкаведистів мене помітив, вбіг за мною слідом, притулив пістолета мені до чола і почав репетувати: «Ты тоже бандеровка! Расстреляю

На щастя, енкаведисти спішили кудись і незабаром залишили село.

Не раз доводилося ризикувати життям. Пам'ятаю, у 1948 р. я привела партизанів у село Болоню. Інша зв'язкова повела їх далі, а я залишилася в її хаті ночувати. Аж тут облава! Що робити? Я залізла на піч межи хазяйські діти, та й там сиділа. Понишпоривши по господарці, облавці пішли. А я зриваюся та й біжу відразу додому. Заходжу до лісу, а там засідка. «Кто такая? Откуда и куда идешь?» посипались несподівані запитання. Я перелякалася, але тут же взяла себе в руки і говорю, що носила кутю родичам, бо в нас такий звичай на святий вечір, а тепер от вертаюся додому в Рудники. Енкаведисти збираються і йдуть разом зі мною. Дорогою матюкалися, різні паскудства виговорювали, але мене не чіпали. Так я з ними дійшла аж до свого села. Тут наші дороги розійшлися; я побігла додому, а вони пішли далі.

Про мою участь в ОУН і УПА ніхто з чужих не знав, а видала мене Льонка Сподарик, наша ж таки зв'язкова. Заарештували мене 7 лютого 1948 р. в Рудниках. Ніч я пересиділа в пивниці на чиємусь подвір'ї, а зранку фірою повезли до Миколаєва. Отут мені довелось пройти крізь усі страхіття. Але хоч як мене мордували, я вирішила ні до чого не признаватись. Енкаведисти хотіли вивідати, кого із повстанців я знаю, яку подавала їм допомогу, вимагали назвати імена інших зв'язкових. Я нікого не видала, хоч знала багатьох. Тепер уже всіх не пам'ятаю, назву лише декількох: «Вовк» (Теодозій Герасимів), «Гаврило» (Давидяк), «Голубчик» (Вітульський), «Залізняк» (Степан Петрів), «Ромашка» (Ганна Кончаківська) – все це наші, рудницькі люди.

Били мене за кожним словом, ногами копали, мучили, як хотіли. Слідчий Гузаєв один раз так вдарив мене по шиї кантом руки, що вона тут же спухла. Потім поставили мене на цілу ніч біля розпашілого п'єца і не давали пити. Я прошу, молю тої води, хоч краплину, а ніхто не дає. Нарешті один із енкаведистів приніс графин із водою, але не встигла я його до уст притулити, як він вдарив по ньому. Графин вилетів з моїх рук і розбився.

Щось із два тижні тривало слідство. Приведуть з камери темної, вологої, де лишень щурі бігають, до кабінету слідчого, а там уже сидить катюга, чекає на тебе. Ой, чи ж то раз він мене так копав, що я на землю падала без пам'яті. Нарешті дали підписати протокол і відправили мене в Дрогобич на дослідування, бо я ні в чому себе винною не визнала.

В Дрогобичі почалось все спочатку: били, знущалися, обзивали негідними словами. А потім посадили в підвал. Вже лютий був, холодно. Сніг на нас через вікно сиплеться мерзнемо.

Зі мною була одна дівчина зі Східниці Віра Дмитришин. З нею ми просиділи в цій пивниці 7 днів. Я ще хоч блузку грубшу мала, а вона лишень суконочку тоненьку. Нарешті ми не витримали і оголосили голодівку, після чого нас забрали в загальну камеру. Знову почали на допити викликати, бити, глумитися.

З Дрогобича перевели в Стрий. Справу мою відправили в Москву, і я 8 місяців просиділа, чекаючи вироку. На допити уже не викликали. В камері нас було 15 дівчат, ми говорили, сміялись так ніби на волі. В дверях була «кормушка», через яку нам подавали їсти. Не раз таке давали, що годі було до рота взяти, а часом й нічого. Кожен день виводили на прогулянку. Як когось вели в цей час коридором, то нам наказували ставати лицем до стіни, щоб ми не могли бачити, хто саме йде.

Коло нашої камери була камера смертників. Декотрі дівчата знали азбуку Морзе і перестукувались із тими хлопцями. Раз чуємо брязкіт ключів відкривають ту камеру. Один із тих хлопців підійшов до наших дверей і сказав тихенько, що їх забирають назовсім, а куди, він і сам, певно не знав. Мабуть їх розстріляли.

Через 8 місяців викликали нас на суд. Зачитали вироки: в основному засуджували на 10 років, але були такі дівчата, що й по 25 отримали. Ми як почули той присуд, усміхалися, казали суддям «спасибо». Я не знаю, чи то Бог так давав, щоб не перейматися, щоб не переживати, але ми чомусь були впевнені, що не будемо стільки сидіти. Кагебісти злостились й шипіли на нас крізь зуби: «Смотри, какие бандеровки! Ты им срок даешь, а они смеются, да еще благодарят».

Після суду забрали до Львова в пересильну тюрму, де тримали близько місяця. Був вересень 1949 р., коли нас в «чорному вороні» привезли на вокзал. Там загнали у вагони. У нашому вагоні було понад 50 дівчат і жінок. Давали таку їжу, що інколи доводилось її викидати. Дуже хотілося пити, і ми злизували сніг із замерзлих вікон.

Коли привезли в Казахстан, протримали ще два тижні в карантинному бараці. Потім відвели у лазню, де позабирали всі зайві речі, залишили тільки те, що було на нас.

Почалося табірне життя. Працювали спочатку в зоні: сніг відгортали, ходили на склад овочі перебирати. У таборі було 10 бараків, в яких ми розміщалися побригадно. Хоч серед нас були люди різних національностей, проте кожен горнувся до свого: українці до українців, росіяни до росіян і т. д. Були з нами латишки, литовки, полячки, естонки і навіть корейки. Сварок не пам'ятаю – всі жили мирно.

Табірне життя тут, у Балхаші, як і в інших таборах, не відрізнялось різноманітністю: з роботи бігли відразу в їдальню, потім милися і – в барак. Потім перевірка – нас перераховували, відтак лягали спати. І так – з дня на день.

Поступово нас почали брати на цегельний завод вантажити цеглу, також випалювати її в спеціальних печах. На роботу возили машинами з високими бортами та ще три наглядачі завжди стояли над нами. Нічого, крім неба над собою, ми не могли бачити. Конвоїри були різні: одні непогані, ставилися до нас по-людськи, а були й люті, як пси.

Деякі бригади пішки ходили на роботу. Якщо їх супроводжували лихі наглядачі, то гнали нещасних жінок снігами, немов худобу. А взимку одягнуті у фуфайки, ватяні штани та ще й у валянках величезних мусили вони бігти 3 км: ні зупинитися, ні заговорити, ні навіть убік глянути не можна. За кожен непослух карали карцером.

На цегельному заводі робота брудна, тяжка, та ще й небезпечна. Там я зламала ногу. На нашій зміні завалився підсад з цеглою. Я ледве встигла вбік відскочити, але невдало – підвернула ногу. Завезли у лікарню, а там виявили перелом. Наклали шину, але ногу добре не склали, то досі травма нагадує мені ті давні часи. Коли виписали з лікарні, працювала у підсобному господарстві, де вирощували огірки й помідори в теплицях.

Отак ми і жили. Нічого, крім роботи, не знали. Правда, деколи дівчата готували вистави. Серед в'язнів були артистки, то вони керували аматорським гуртком. Пам'ятаю, на виставу «Запорожець за Дунаєм» зібралося багато навіть вільнонайманих. Шапки козацькі з хусток робили, а сорочки дівчата самі вишивали.

Вільнонаймані спочатку до нас ставилися насторожено, бо начальство їм втовкмачувало що ми «вороги народу». Згодом вони переконалися, що наші дівчата спокійні, роботящі, пострадали безневинно, і вже нас не цуралися.

У неділю на роботу не гнали. Співали переважно духовних пісень, відправляли Службу Божу. З обов'язками священика справлялася черниця зі Львова.

На Різдвяні свята чи на Великдень збирались всі в бараці, складалися на святковий обід чи вечерю, застеляли стіл і святкували: Спочатку за це нас переслідували, але потім побачили, що в цьому звичаї нічого лихого немає і вже не чіпали. Правда, багато в чому це від охорони залежало: були такі конвоїри, що все одно придирались, хоч і начальство не перечило.

Взимку і весною 1953 р. ми працювали на пилорамі. Одного разу конвой наказав зупинити роботу. Нас вивезли з цеху і оголосили про смерть Сталіна. Деякі росіянки плакали, а ми раділи і сподівалися на швидке визволення. Та ще немало нам довелося пережити, поки прийшло те визволення. Не всі його дочекалися.

Померла наша подруга Нуся (прізвища не пам'ятаю) з Тернопільщини. Вона хворіла туберкульозом. Потім машина з жінками, які їхали на роботу, зірвалася у прірву: п'ятеро загинуло, решту покалічилась. Одна литовка потрапила у дробилку для каміння. Поки побачили і відключили мотор, то її затовкло на смерть.

Звільняти нас почали аж 1956 р. Приїхала комісія з Москви, стали гортати наші справи. Ми до останнього дня нічого не знали. Та ще й залякували нас без кінця. Був у нас оперуповноважений КГБ Шульга, який постійно викликав до себе, допитував, намагався вивідати, чи нема в нас якоїсь підпільної організації.

Після звільнення я приїхала відразу до батьків. Спочатку працювала на власному господарстві. Хотіла влаштуватися на цементний завод, але начальник відділу кадрів почав крутити. Я зрозуміла, чому так ставиться до мене. Пішла до колгоспу в польову бригаду.

Зараз уже на пенсії. Радію з того, що народ наш пробудився, що традиції і свята відроджуються. Стає з колін наша Україна.

Солдатик-москалик підскочив і вдарив її в обличчя (автор: Когут Богдан)

опубліковано 29 трав. 2012 р., 23:32 Степан Гринчишин

Солдатик-москалик підскочив і вдарив її в обличчя

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №310

Записав Богдан Когут зі слів Ганни Прокопівни Когут матері Ярослава.

Когут Ярослав Йосипович, народився 24 квітня 1929 р. в с. Конюхи Козівського району Тернопільської області, українець, греко-католик, воїн УПА, член ОУН, заарештований у 1949р., звільнений у 1957р.

Було літо 1949 р. Закінчувалися жнива. «Стрибки» не відважувались ходити уночі селом, а начальник районного НКВД Спинко вже кілька днів не показувався з Козови. Панувало тривожне затишшя.

Цю ніч Славко ночував удома. Спав тривожно. Від Гімзюка, провідника боївки «Батька», останніми днями не було жодних доручень. Встав засвіт, умив лице холодною водою, щось нашвидку перекусив і, загородами, подався у напрямку Буди. Мав заплановану зустріч у лісі ще з двома хлопцями. Місце було заздалегідь умовлене. Зброю зоставив у лісі, в Дохниній Долині. Перейшов через «Коропатнянів Рів» (широкий і плоский вибалок) і увійшов в ліс. Крокував краєм лісу в напрямку Корсова. На душі було нудно, гнітило якесь химерне передчуття. У лісі без зброї в руках відчував безпорадність. Благословлялося на день. Славко поквапцем йшов далі...

Його схопили зненацька, накинувшись з-за корчів. Сіпнувся, але дарма, бо був у сталевих «обіймах» двох дебелих енкаведистів. З корчів без галасу висипало ще з десяток солдатів з автоматами напоготові. «Засідка!» Ще встиг ствердити до того, як його, ударивши чимсь твердим у потилицю, звалили на землю... Прийшов до пам'яті, коли вже пеленали мотуззям впоперек. Спутали ноги, – впоралися. Славка поклали долілиць і закурили. Мовчки.

Під'їхала фіра, запряжена парою коней. Славка підняли за мотуззя, кинули через полудрабок на віз, притрусили соломою, щоб не було видно, коли повезуть через село. Три москалики конвоювали його, решта учасників засідки зосталися на узліссі.

Фіра завернула на стрімкий заїзд Городецьких (по-вуличному «Гродзь») і зупинилася на подвір'ї. Брама зачинилася – з дороги нічого не видно. Славка підняли з воза (знов за мотуззя), занесли і вкинули до ями, в якій господарі перетримували взимку бараболю. І усе робили мовчки. В ямі-пивниці темно, зимно. Немилосердно пекло тіло від перев'язаних і загнутих ніг. Скільки минуло часу, не знав. Єдине мав бажання, щоб його розв'язали.

Зняли перев'язі аж коли стемніло і завели до хати «Гродзя» на допити. У другому кінці хати через сіни світилося, там також когось допитували. Господарів тим часом вигнали з хати, і вони ночували у сусідів. Славко відразу здогадався, що у сусідній світлиці когось «обробляли» відомими чекістськими методами. Прислухався і виразно чув: «Не знаю! Я не знаю!!!» – То був голос Йосифа Сінгалевича («Шарги»). Він не стогнав, не кричав, лишень цідив крізь зуби: «Ні-і!»

Славко теж терпів мовчки. Впертий від природи – не потребував керуватися «геройською» поставою при тортурах. Як у нас жартома кажуть, «затявся, як російський карабін» і мовчав. Не відповідав, бо й запитань не чув: «К каму на встрєчу тарапілса?! Где аружіє спрятал? Сдай –пайдьош дамой!»І били. Били, пріли від втоми, відпочивали. «Работалі».

Селянські сини, Йосиф Сінгалевич і Славко Когут, виховані на засадах здорової громадської опінії, керувалися в даній ситуації більше відчуттям стиду перед людьми, ніж правилами дотримання конспірації, якщо би не витримали. Хто їх «всипав» – здогадалися відразу. То був той, котрого взяли на тиждень раніше. Отже, стежки знали, бо й «Шаргу» взяли...

Після трьох діб безперервних допитів хлопці були побиті-скатовані і спухлі. Сорочки на них перетворилися в панцери, бо були просякнуті їх власною кров'ю, що так і засихала на тілі. (Ці просякнуті кров'ю сорочки, що засихали на тілі, Славко і Йосиф передали додому.)

Вдома второпали відразу, що Славка схопили на Корсові. Вже третій син потрапив до рук москалів. Четвертий ще служив «кадрову» в Кенігсбергу. Що мусіло діятись у серцях батька і матері при втраті чергового сина. Цього ми вже ніколи не дізнаємося. Батько, як завше, мовчав. Ходив по пустому подвір'ю, никав, ніби щось загубив, – не міг ні за що взятися. Знову, як то в скрутний час буває, на голову насувалися невтішні спогади про попередні пережиті роки: «Італійський фронт, в лавах УГА, таки в тому мундирі і комісьних черевиках, що вернувся з «австрійської». Чортківська офензива, – чергове поранення... Переховали добрі люди. Бригідки, Пикуличі – польська неволя. Сталося чудо, бо тоді вижив. Вернувся на повоєнні злидні».

У 1926 р. народився синочок Степан. Того ж року прийшов до хати фронтовий колега з с. Козівки, в супроводі Отаманчука з с. Ценева: «...Ти хлоп свій, войсковий! Складеш присягу!» Присягнув... В 1930-му – «пацифікація» і арешт на підставі доносу про приналежність до УВО. Відбув, вижив. А тепер із штирох синів – трьох вже втрачено. А як їх важко було вигодувати по войні! Поставити на ноги, навчити й припильнувати. Чи не забагато на одне життя? Біда!.. Коли я вже відпічну від того всього?!

Мати забувала, де що положила. На бляті в баняку кипіла вода, а вона ніяк не могла пригадати, що мала туди всипати, аби зварити їсти. «Йосиф, що ж то буде? Що будемо робили?» Він подивився на жінку запаленілими очима... Чи він її бачив? Чи чув, що вона казала? Змовчав, відвернувся і пішов, як тятий батогом пес, ніби він в усьому винен.

Ганка Будзінська по сусідству зайшла від городів і гукнула: «Гандзю! Нині твого забирають до Козови! Йди-но щось передай!» І зникла, аби її хто не побачив, не почув. «Йосиф! Та обізвися! Порадь, що передати! Може би яку сорочку...». Він мовчав. В хаті вже не було нічого гідного. «Контингенти», «поставки», цього року вже «колхоз». А за перших двох вже все зрабував судовий виконавець. Натерла бараболі, затрясла мукою з жорен, напекла пляцків. Ще знайшла три яйці (бо й курей вже не було), зварила, завернула те все в ганчірку і побігла на Кут...

Стояла на Гродзьовому заїзді перед запертою брамою. Чекала. Брама відчинилася, з подвір'я вийшов молодий солдатик, – «вінтофка» шилом-багнетом наперед. Оглянувся і підступив до матері. Серце у ній затіпалося і заніміло. «Вон з дарогі!» – закричав. Але вона вже зауважила в глибині подвір'я фіру, а на ній фірмана з батогом. «Там він, мій син! Може би я, пане?..» То була лишень мить, вона не домовила. Риженький, сіменкуватий солдатик-москалик підскочив і вдарив її в обличчя. Вогнем обпекло, в очах потьмарилося. Але не відступила ні на крок. Не могла відступити, там її син. Солдат підняв шафт «вінтофкі»: «Вон, вєдьма! Старая б... Каму гаварят?!» і з розмаху вдарив кольбою в груди. Впала, вузлик розв'язався, зварені яйця покотилися по заїзді. Їх догнав і помісив солдат. Тепер він з люттю топтав розкидані пляцки. Заболіло-запекло під грудьми: «Не поїсть синочок, ой, не поїсть!» Відсунулася вбік, бо солдатик замірився копнути її кирзяком. По заїзду майнула фіра, піднялася курява і зникло усе за викрутом. Солдат зник, стихло.

Пробувала встати: оперлася на руки і зойкнула від гострого болю – рука була зломана. Звелася на ноги, підняла ганчірку (в котрій принесла синові поїсти), обмотала нею зломану руку і глянула ще раз на свої потоптані пожитки. А навколо – ні душі. Притиснула зламану руку до грудей і пошкандибала додому. «Рука зламана – не зможу тепер ніц робити! Що ж то буде?!» – бідкалася по дорозі.

Горем прибита жінка із галицького села на Тернопільщині. Прожила до тої пори 54 роки, виховала шестеро дітей: п'ятеро своїх і пасерба від першої жінки чоловіка. Її щойно ударив зайда-шмаркач, що прибув сюди із дикого Сходу. Солдат-чужинець опинився тут з волі більшовицьких вождів-загарбників. Він здійснював на практиці їх людиноненависницьку доктрину. Він не міг інакше діяти, бо в генах мав комплекс відчуття попередніх віків орди-народу. То не червона зірка на кашкеті винна; тут душа прогнила від поколінь і серце від віків камінне. Такий собі «гомо совєтікус».

Жінка-мати – представниця народу, вихованого на ґрунті моральних засад, взаємного пошанівку.

… Руку направила Швайчиха, і вона зрослася. Перестало боліти і ніби й забулося. Їжа для сина тоді?.. Минулося і призабулося, як гоїться всяка колись жива рана. Та мати чекає синочків, поки вони живі. Й мертвих чекатиме, поки сама жива.

Тільки удар по лиці... Мати усе жаліється сусідкам при зустрічі, що її болить постійно. Відчуває огидний дотик руки ворога. Пашить, ятриться рана образи. Не може відмити лиця від болючого тавра. З тим лягає до сну вечором і встає ранком. Гнівить Господа Святого, бо не дотримує його заповіді всепрощення.

Зневага розтеклася по тілі, залягла гадиною у серці...

Мати помре. Зранена душа з гріхом непрощеної кривди стане перед Престолом Всевишнього на Суд...Боже Великий! Прости їй!

Ходімо ж на цвинтарі, до могил наших багатостраждальних матерів. Набираймося там сили, правди і наснаги, бо тільки в Материному серці це усе знайдемо! У вічно живому Серці. 

Сталіністи хотіли Україну позбавити майбутнього (автор: Бурак Іван)

опубліковано 25 трав. 2012 р., 00:18 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №279

Автор: Бурак Іван Павлович, народився 25 серпня 1928 р. у с. Полюхів Великий

Золочівського району Львівської області, українець,

греко-католик, безпартійний, заарештований в 1948 р., звільнений в 1955 р.

 

У 1948 р. я поступив у Львівський державний університет на юридичний факультет. Переважно всі молоді західноукраїнські студенти були зв'язані з визвольною боротьбою нашого народу. Тому органи МГБ таємно стежили за кожним. В 1948-1949 рр. проведено масові арешти студентської молоді, причиною цих арештів було вбивство Галана (на мою думку, підготовлене органами МГБ). Сталіністи взяли курс на те, щоб Україну позбавити в майбутньому патріотично-свідомої інтелігенції.

14 жовтня 1948 р. я поїхав у село Полтву (Глинянський р-н) на престольне свято Покрови до родичів. У селі стояв гарнізон війська МГБ. Начальник гарнізону капітан Ларін затримав мене на вулиці і завів у будинок, де знаходився гарнізон. На другий день вранці під конвоєм мене відправили у Глинянське МГБ. В цей день з Полтви вивезли 18 арештованих селян.

Перші допити пройшли в Глинянах. Начальником МГБ був тоді майор Широков. Мене звинуватили в тому, що я приїхав у село агітувати молодь в ОУН. Після коротких допитів за висновком органів МГБ мене відправили до Львова в тюрму на Лонцького (головний вхід у тюрму був з вулиці Сталіна), де почалися знову допити. Мою справу довірили слідчому майору Лаптєву, котрий на першому ж допиті бив мене руків'ям пістолета в шию й живіт, потім закликав собі на допомогу слідчого з сусіднього кабінету, який мене копав.

Через три дні мене передали іншому слідчому, який добивався, щоб я сказав, кого приймав в ОУН і назвав прізвища. Через 7 місяців слідства мені зробили очну ставку з Галиною Смик з с. Полтви, котра сказала: «Ти признайся, буде тобі легше». Більше вона нічого тоді не говорила, але ці слова стали підставою для звинувачення. Свідків і доказів ніяких більше не було. Мене судив військовий трибунал Прикарпатського військового округу. Вирок – 25 років позбавлення волі.

Після суду привезли мене в тюрму на вул. Чапаєва, звідти на пересильний пункт. Десь через місяць нас заштовхали у товарні вагони і повезли в Казахстан, опинився я в селищі Рудник. Це було 1949 р., а в 1952 р. мене перевели в селище Кенгір. Там, у таборі, знаходилось до 12 тис. політв'язнів. Табір був обгороджений кам'яною стіною, товщиною 60 см, висотою 2,5 м. Через кожні 150 м стояли сторожеві вишки, на яких стояли солдати військ МВД з автоматами. Табір поділявся на зони. У 1-му «лагпункті» знаходились жінки. Їх було близько 5 тис. Далі знаходився господарський двір, до якого підведено залізничну колію. Там знаходилися продуктові склади і пекарня. За господарським двором містився 2-й «лагпункт», де тримали чоловіків, а далі 3-й «лагпункт» – теж чоловічий. На його території була тюрма, де сиділи політв'язні за доносами стукачів.

У таборі було запроваджено дуже строгий режим. Всі політв'язні носили 4 номери на своєму одягу. На вікнах бараків були грати. Кожний вечір проходила перевірка в'язнів. Двері на ніч закривалися.

Посилки могли одержувати тільки ті, хто виконував план. Посилки тих, хто не виконував плану, продавали табірному начальству. Листи можна було писати два рази на рік. Умови праці були надзвичайно важкі (будівництво греблі і збагачувальної фабрики по переробці мідної руди велося ручною працею за допомогою лома, тачки і лопати). Харчування було дуже скупе, а ті, що не виконували плану, одержували ще менше.

Після смерті Сталіна і розстрілу Берії життя в політичних концтаборах майже не поліпшилось. Це стало причиною «сабантуя», який розпочався 16 травня 1954 р. Після вечері в'язні 3-го «лагпункту» оголосили страйк. Для цього потрібно було всім об'єднатися. Вночі почали ламати загорожу до 2-го лагпункту. Щоб злучитися з жіночою зоною, потрібно було перейти господарську зону. Але вночі в цю зону ввели війська МВД. Деякі чоловіки, що встигли перейти, залишились у жіночій зоні. Вранці в жіночу зону ввели війська МВД і вимагали, щоб усі політв'язні вийшли на роботу. Але ми поставили свої умови: по-перше, зняти грати з вікон бараків, не зачиняти бараки на ніч; по-друге, вільно вести листування з родичами і не забирати посилок; по-трете, у вихідні дні вільно ходити по табору, зробити між зонами переходи. Нам пообіцяли виконати наші вимоги. Ми повірили і в цей день вийшли всі на роботу. Повернувшись з роботи, ми побачили, що нас обманули. Переходи між зонами, які ми зробили вночі, були замуровані. На три метри по обидві сторони огорожі оголосили вогневими зонами. Це нас обурило ще більше.

Другий раз ми розбивали проходи між зонами під обстрілом кулемета. Серед нас були поранені. Тоді ми зі сторони, де стріляв кулемет, зробили заслону зі столів їдальні. В цьому місці ми не змогли пробитися до 2-го «лагпункту», тоді група в'язнів відійшла від заслону на 30 м, де невдовзі зробила прохід у 2-гу зону. В господарському дворі ж військ не було, і ми разом підійшли до стіни жіночого «лагпункту», де потрібно було зробити діру. Рейкою пробили стіну і почали переходити в жіночу зону. У цей час відкрилися ворота господарської зони і ввійшли солдати з автоматами, які відкрили огонь по в'язнях. В'язні почали розбігатися: одні верталися назад, інші перейшли в жіночу зону. Військові зайняли господарський двір. Ніч пройшла спокійно, а вранці ми дізналися, що військовими було вбито 50 в'язнів, яких на самоскидах вивезли за зону.

Вранці в'язні згрупувалися під господарською частиною і вимагали вивести війська з господарської зони. Під натиском в'язнів солдат із зони вивели. Нарешті ми з'єдналися. Були звільнені всі в'язні, які знаходилися в тюрмі. Тоді було створено табірний комітет для переговорів з начальством і наведення порядку у самому таборі. Головою комітету обрали звільненого з табірної тюрми Кузнецова Миколу Івановича, полковника-фронтовика (судженого за ст. 58-1 б). До комітету входило 16 політв'язнів.

Комітет поставив вимогу – викликати представника від ЦК КПРС для розбору цих подій. Приїхала комісія з Москви, але не з ЦК, як ми вимагали, а від генерального прокурора Руденка і від міністерства внутрішніх справ. По радіо зачитали звернення комісії, в якому й не згадувалося про наші вимоги.

Комітет змусив комісію розпочати переговори. Комітет висунув конкретні вимоги:

1. Повернути задержані листи та посилки;

2. Доставити для в'язнів деякі продукти харчування;

3. Притягнути до відповідальності винних у розстрілі в'язнів;

4. Повідомити про події в ЦК КПРС;

5. Почати перегляд справ усіх політв'язнів.

Переговори тривали близько 2 тижнів. Конкретної відповіді комісія не дала. Начальник ГУЛАГу І. Долгих пообіцяв по радіо, що всі просьби і заяви будуть розглядатися, винні у розстрілі будуть притягнуті до відповідальності. Але ми тим обіцянкам не вірили і продовжували страйк. Незабаром нам припинили подачу електроенергії. Харчі закінчувалися, і ми опинилися в голодній блокаді. Зв'язку із зовнішнім світом не було. Для інформації населення використовували летючого «змія», який виносив листівки за зону. На великому шарі написали: «Просимо – приїзду ЦК КПРС». Шар піднявся в повітря, але солдати його розстріляли.

Ще коли була електроенергія, один естонець-радіотехнік змайстрував радіопередавач, за допомогою якого ми передавали повідомлення про події в таборі.

В середині табору почали будувати укріплення, з арматури робили списи, з сірки майстрували взривні прилади. Так велася підготовка до самооборони. Чергували цілодобово.

Жінки з картону зробили рупори і зверталися до солдатів з такими словами: «Тут ваші брати і сестри, тут ваші матері і батьки. В кого ви збираєтеся стріляти?» Звернення до солдатів велося різними мовами. В одну ніч по залізниці на платформах доставили три танки і привезли підкріплення. Над ранком 26 червня танки, стріляючи по бараках, в'їхали в наші зони. Ми вибігали надвір, де між бараками сновигали танки. Лунали поодинокі постріли. Помічаючи великі скупчення людей, танкісти на великій швидкості наїжджали на них і душили гусеницями. Під танки потрапляли переважно жінки і дівчата.

При вході до бараку на моїх очах було вбито Пришляка Мар'яна та Рака Зиновія з Кам'янко-Бузького району. Майор Біляєв наганом добивав поранених в'язнів. Танки кружляли і кружляли, заганяючи всіх у бараки. Після цього військові оточили кожен барак окремо і виводили в'язнів під автоматами з табору в степ.

В 2-му і 3-му лагпункті в'язні не давалися вивести з бараків. Солдати кидали димові шашки через вікна, їх старалися викинути назад або накривали мокрими коцами. В степу всіх нас тримали під дулами кулеметів, чекали табірного начальства, яке прибуло з нашими документами. Почалося сортування – одних направо, інших наліво. Пізніше повели до вагонів.

Мене з групою 120 чоловік посадили в «столипінський» вагон і завезли в Оренбурзьку область в місто Соль-Ілецьк, де знаходилась так звана катеринівська тюрма. В камері усе було зроблено з бетону, навіть стіл з табуретками були забетоновані до підлоги. Ліжко піднімалося до стіни і закривалося на замок. Спати можна було лише 6 год. Дозволяли писати тільки одного листа в рік. Там мені зачитали вирок: «Рік закритої тюрми», – а за страйк в Кенгірі додали ще.

Через 4 місяці мене привезли до Львова в тюрму на Лонцького. Почався новий перегляд моєї справи. 27 січня 1955 р. мене звільнили. Вийшло так, нібито я 8 років сидів у Львівській тюрмі.

Наші герої із Грабовець і Славська (автор: Дем`ян Григорій)

опубліковано 22 трав. 2012 р., 23:22 Степан Гринчишин

Матеріал підготував Григорій Дем’ян

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ № 242

Прикро про це говорити, але до цього часу майже не маємо таких сіл і міст, у яких були б зібрані і належно вивчені вичерпні відомості про тих їхніх мешканців, що полягли у багаторічних змаганнях за нашу державну самостійність Щойно тепер створено відносно сприятливі умови для такої праці, і поки не пізно необхідно максимально використати наявні можливості, щоб зафіксувати бодай короткі відомості про всіх, кому окупанти вкоротили віку, в тому числі дітям, жінкам, старшим людям, за їх активну участь у боротьбі за волю України, чи принаймі причетність до неї.

Багато можуть розказати про таких людей їхні близькі, але з кожним роком таких стає менше, особливо друзів по підпільно-повстанській роботі. Отож треба поспішати. Інакше ж ніколи не заповнимо цієї болючої прогалини в нашій історії. Мусимо усвідомити, що далеко не все збереглося і в архівах. Тільки взаємоуточнююче використання документальних джерел та мемуаристики дасть бажані результати.

Тут подаємо підготовлені таким чином анотовані списки полеглих за незалежність України мешканців окремих сіл Сколівського району Львівської області, починаючи від осені, 1938 р., тобто з часу утворення Карпато-Української держави. До списків вводяться також відомості про людей, які походили з інших місцевостей, але загинули на території вказаного населеного пункту.

Село Грабовець Сколівського району

1. Галема Лук'ян Миколайович (1907-1950), псевдо «Стріла». Родом із села Гребенів того ж району. Довгий час перебував у боївці, яка діяла в околицях села Грабовець. Тут і загинув під час оборонного бою з відділом емгебістів у Триняку над Вільхованею восени 1950 р. І повстанці, і селяни поважали його за продуманість кожного вчинку, сміливість і незламний патріотизм. Тіло вбитого повстанця більшовики забрали до Славського, де тоді перебували урядові установи району, виставили на кілька днів у придорожному рові, а відтак наказали його закопати в Млаці під Голицею.

2. Глушко Василь Петрович (10.01.1929—?) симпатик ОУН і УПА, брат підпільників Івана та Федора. У жовтні 1947 р. разом з матір ю Гафією Глушко та сестрою Ганною був вивезений в Сибір і там незабаром загинув.

3. Глушко Іван Петрович (28. 12. 1823 – 15. 06. 1945). Стрілець самооборонного підвідділу. Лежав важко хворий у хаті селянина Олекси Зеленевича. Побачивши, що будинок оточила більшовицька облава, застрілився. Односельці таємно поховали його на цвинтарі в Грабівці.

4. Глушко Федір Петрович (12. 06. 1926 – 28. 09. 1945) – стрілець підвідділу кущової самооборони. Важко поранений енкаведистами в ноги на Хайчуковому городі в селі Пшанець, тепер Сколівського району, підірвався гранатою, щоб не потрапити живим до рук ворогів. Похований з повстанськими військовими почестями на місці, де по-геройськи загинув разом із стрільцем Іваном Борисом (24. 05. 1920 – 28. 09. 1945) зі Славського на схилі гори Менчіл.

5. Дем'ян Федір Васильович (5.III.1918 – 1948 ?) – стрілець підвідділу кущової самооборони. Загинув у рідному селі за невідомих обставин. Його тіло знайдено на Вільховані уже набагато пізніше після смерті. Місцевий станичний Олекса Дасів (псевдо «Володар») і повстанець Василь Ружалович (псевдо «Грім») навіть у той час не мали про його долю більше ніякої інформації.

6. Дем'ян Степан Микитович (13. 03. 1920 – 1949) – стрілець підвідділу кущової самооборони. Енкаведисти поранили його на Довгані в селі Грабовець. Помер під час тортур, які застосували до нього «сталінські діти». Похований у Млаці під Голицею у Славському.

7. Жолобович Микола Миколайович (4.01.1922 – 30.01.1946) – стрілець сотні УПА. Повернувшись на деякий час до рідного села, помер від випадкового отруєння чадом у криївці під Ялиною разом з дружиною. Похований у Грабівці на цвинтарі біля церкви.

8. Жолобович Ганна Іванівна (3. 12. 1923 – 30.01. 1946). Дружина Миколи Жолобовича. Померла разом з чоловіком з тієї ж причини. Похована в Грабівці на цвинтарі.

9. Карпінський Василь Олексійович (1916 – осінь 1944), псевдо «Вуйко», родом із села Пшанець, тепер Сколівського району. Ройовий, загинув у Зарві під Бозником у селі Грабовець під час бою українських повстанців проти загону «стрибків» із Тухлі та групи більшовицьких солдатів. Ворог втратив тоді двох убитими і кількох полоненими. Через деякий час повстанці забрали тіло полеглого друга і поховали його біля могил Українських січових стрільців на горі Маківці.

10. Миго Іван Олексійович (22.01.1919 – осінь 1950). Псевдо «Лис». Перебував у Службі Безпеки УПА. Багато разів дуже кмітливо і холоднокровно виривався з оточення переважаючих більшовицьких сил. У бою його групи з великим загоном спеціально вимуштрованих і досвідчених емгебистів, яким зрадник показав місце перебування повстанців, виявив особливу мужність, але був важко поранений. Непритомного підпільника після загибелі його друзів Лук'яна Галеми «Стріли» та Василя Микитина «Чумака» в Триняку біля села Грабовець більшовикам удалось схопити. Емгебисти жорстокими тортурами намагалися вирвати в нього інформацію про криївки з повстанцями. Однак, поранений нікого не видав, а показав пусту криївку за Перениззю в Тухлі, добре знаючи, що там ніхто не живе, бо саме його боївка, яка вже загинула, мала намір у ній зимувати. Туди його то везли, то несли: сам він іти не міг. Роздратовані більшовики знову почали по-садистськи мучити повстанця. Від тих катувань він помер. Тіло його забрали й закопали згодом на Млаці у Славському.

11. Миго Матвій Іванович (17.03.1917 – кінець червня 1941) – симпатик ОУН. Був мобілізований до більшовицької армії. Під час її відступу з Галичини комісар військового підрозділу застрілив його в той момент, коли він, знемагаючи від спраги, вийшов на пару кроків з похідної колони і нахилився, щоб із придорожнього рову набрати в котелок води. Точне місце смерті і поховання невідоме.

12. Миго Микола Іванович (13.12.1910 – 24.04.1947). Стрілець самооборонного кущового підвідділу. Загинув поблизу рідного села в лісі. Був заскочений емгебистами, коли робив ґонти разом з Іваном Уличем. Тіло вбитого забрали до Славського і закопали в Млаці під Голицею.

13. Миго Микола Іванович (29.03.1927 – 1960) – симпатик ОУН і УПА. У 1946 році заарештований і підданий витонченим тортурам на допитах у Славському МГБ. Засуджений на 10 років ув'язнення. В ході слідства, а відтак у тюрмі йому настільки знищили здоров'я, що після відбуття строку покарання через короткий час помер в Усатовому біля Одеси. Там же похований.

14. Микитин Василь Михайлович (1926 – 1950). Псевдо «Чумак» родом із села Тухлі. Перебував у останній період своєї повстанської діяльності в боївці «Лиса» (Івана Мига) у Грабівці. Загинув під час нерівного бою з емгебистами в Триняку над Вільхованею в тому ж селі разом із «Стрілою» (Лук'яном Галемою). Похований на Млаці у Славському.

15. Ружалович Олекса Миколайович (12.02.1930 – 1948) – брат повстанця Василя (псевдо «Грім»), старанно допомагав підпільникам. У жовтні 1947 року разом з матір'ю Ганною, малолітніми братами і сестрою був вивезений до Сибіру, де незабаром загинув.

16. Улич Іван Карольович (16.06.1922 – 24.04.1947) – стрілець самооборонного кущового підвідділу. Загинув в селі Грабовець разом з Мигом Миколою за тих же обставин. Похований на Млаці у Славському.

17. Фурів Григорій Іванович (29.09.1927 – 24.04.1947). У підпіллі не був, але повстанцям допомагав, як і всі інші односельці. Під час сутички загону емгебистів з підпільниками Мигом Миколою та Уличем Іваном він разом з Олексою Ружаловичем орав на протилежному схилі. Почувши стрілянину хлопці припинили роботу і поволі погнали коней з плугом через верх до села. На нещастя, Г. Фурів забув на ораниці камізельку і повернувся забрати її. По ньому більшовики сипнули кулями з автоматів, але вони не досягли його. Тоді командир групи старший лейтенант МГБ Воронов взяв від одного з солдатів снайперську гвинтівку, добре прицілився і вбив хлопця. Очевидно, це було зроблено для того, щоб одержати більшу нагороду, бо за кожного знищеного бандерівця такі посіпаки преміювалися. Розмір грошових нагород коливався тоді від 700 до 1200 крб. за одного вбитого. Г. Фуріва відвезли до Славського і викинули на Млаці. Убивцю не тільки не покарали, а навіть не дозволили батькові забрати тіло сина і поховати за християнським звичаєм.

Місто Славське Сколівського району

1. Барна (дівоче прізвище Онаць) Марія Михайлівна (? – 1946) – симпатик ОУН і УПА. Усвідомлено і старанно допомагала підпільникам харчами. Уже була старшого віку. Її енкаведисти заарештували, мучили в тюрмі і вона там померла, залишивши четверо дітей сиротами.

2. Борис Іван Михайлович (24.05.1920 – 28.09.1945) – стрілець кущової самооборони. Разом з Федором Глушком загинув на схилі Менчела у селі Пшанець під час сутички з військовою частиною більшовиків. Похований повстанськими почестями на місці смерті.

3. Брюх Василь Васильович (26.02.1923 – ?) – перебував в українському підпіллі ще з часів німецької окупації і загинув, але невідомо коли і за яких обставин.

4. Брюх Михайло Васильович (20.07.1927 – ?) – рідний брат Василя. Брав участь у визвольному русі. Час, місце і обставини смерті невідомі.

5. Винник Ганна Іванівна (14. II. 1925 – березень 1944). Під час каральної екзекуції проти членів ОУН у Славському німецькі фашисти вбили її біля рідної хати. Похована на сільському цвинтарі.

6. Винник Григорій Іванович (1913 – 1956). Національно свідомий селянин, щиро допомагав підпільникам. У червні 1950 р. більшовики заарештували його, судили і вивезли в Караганду. Там він і помер у 1956 р.

7. Гальович Лука Федорович (1922 – 1949) – стрілець кущової самооборони. Загинув у завзятому бою двадцяти п'яти повстанців проти спеціально підготовлених більшовицьких військових частин, стягнутих із сімох гарнізонів (Сколівського, Славського, Тухольківського та інших) у Гнилому. Петришин Антін Олексович зі Славського, якого емгебисти змусили везти тіла полеглих повстанців, згодом розповідав, що підпільники, а між ними були й брати Василь і Степан Свердуни, знищили тоді багатьох московських карателів. Два місяці потім емгебисти шукали в лісі за трупами своїх солдатів і нишком вивозили. Група повстанців, до якої входили Лука Гальович, Григорій Кіраль, Параска Кіраль та Іван Онаць, вогнем прикривали пробій інших підпільників і цим допомогли їм вирватися з оточення, а самі вони, витративши гранати і набої, останніми пострілялися. Тіла їх спочатку завезли в двір Славського МГБ, а звідтіля забрали у Сколе.

8. Гашпар Іван Іванович (? – 1946) активно допомагав українським повстанцям харчами, одягом, виконував їхні доручення. Емгебисти заарештували його в полі біля плуга, яким орав весною 1946 р. Обставини і місце смерті для родичів і знайомих залишились невідомими.

9. Гашпар Юрій Іванович (? – березень 1944) – рідний брат Івана. Арештований гестапівцями за приналежність до ОУН. Вивезений до Дрогобича. Там, у тюрмі на Бригідках, його жорстоко катували. Навіть важко покаліченим не занепадав духом, а підтримував своїх друзів. Коли його вели на розстріл, співав сам, а за ним інші славчани пісні українського націоналістичного підпілля. Його життя обірвалось зі співом Гімну «Ще не вмерла Україна».

10. Греб Марія Петрівна (1928 – 1947). Допомагала українським підпільникам. Працювала в редакції районної газети прибиральницею. Секретарка редакції комуністка застрілила її з пістолета в приміщенні. Ніхто й не думав «заслужену» вбивницю покарати за злочин. Похована на сільському цвинтарі в Славському.

11. Гребович Федір Михайлович (? – 26.01.1946) – стрілець кущової самооборони. Загинув у бою з емгебистами у Вишному Кінці в Славському разом з Іваном Намастерником, Михайлом ІІронем і Олексою із села Кального (прізвища не вдалося встановити). Поховані всі на цвинтарі на Голиці в Славському.

12. Дронишинець Агафія Ільківна (21.01.1928 – 1945). Допомагала повстанцям харчами. Дружина Бориса Івана, який був у «стрибках» у Славському. Принесла чоловікові їжу до будинку, де він служив. Потім поверталася додому, а була на останньому місяці вагітності. Один з емгебистів наздогнав її і почав нахабно обмацувати жінку. Вона його відштовхнула. Цей садист випустив автоматну чергу в лоно жінки таки на дорозі в селі. Померла разом з недоношеним сином, коли її люди везли до лікарні, надіючись, що ще вдасться жінці врятувати життя. Після цього нещастя чоловік її покинув «стрибки» і вступив до озброєного загону підпільників.

13. Кінаш Михайло, син Марії (1928 – 1945) – стрілець кущової самооборони. Місце і обставини смерті поки що встановити не вдалося.

14. Кінаш Петро Васильович (? – 1946). Псевдо «Калина». Працював господарчим Славського районного проводу ОУН. Енкаведисти заарештували його, довго і жорстоко катували в Славському районному відділі своєї каральної організації. Під час тортур помер. За одним свідченням, його тіло вкинули до криниці, що перед церквою у Славському. За іншими – його закопали вночі на Попівщині в городі біля плоту з дощок, яким тоді був обведений будинок і подвір'я районного МВ і МДБ.

15. Кіраль Григорій Михайлович (1910? – 1949) – стрілець кущової самооборони. Загинув разом із сестрою Параскою, її чоловіком Онацем Іваном та Гальовичем Лукою під час бою з емгебистами в Гнилому біля Славського.

16. Кіраль Ганна Олексіївна (14.07.1922 – 6.01. 1946) – сестра підпільника Кіраля Олекси. Поранену в живіт енкаведисти кинули у вогонь запаленої хати і вона згоріла.

17. Кіраль Марія Василівна (дівоче прізвище Іваникович, родом із сусіднього села Тернівки, 28. 11. 1916 – 7. 01. 1946). Дружина підпільника Кіраля Олекси Олексовича. Справжня великомучениця за національну ідею.

Важко знайти слова, якими б можна адекватно передати пекельні муки, що їх витерпіла ця мужня бойкиня та її родина на Святий Вечір 6 січня 1946 р. А було так: чисельний загін «сталінських дітей», які закладали основи «світлого комуністичного майбутнього» в Галичині, йшов на чергове полювання за людьми. Під горою Менчіл, у Таборівськім, сім'я вечеряла в хаті. Якось помітили небезпеку і підпільник Кіраль Олекса мусів зникнути. Більшовики щось запідозрили. Почалося найжахливіше. Наведу лише одну із найдостовірніших розповідей, які з часу тієї трагедії поширилися мало не по всіх бойківських гірських селах.

«Кіраль Марію Василівну спочатку облавники на Святий Вечір взяли допитувати: «Де чоловік?» Тота не признавалася. Знову:

– Кажіть, бо спалимо хату!

– Не знаю.

Тоді вхопили дідуха (святковий сніп)) зі стола і підпалили серед хати. Далі на вогонь кидали із грядки (воринки) одяг. Дим став душити. Солдати вийшли надвір. Випустили худобу з стайні. Жінку забрали з хати., а маму й сестру Кіраля Олекси лишили в тім вогні. Хату підпалили й від стріхи ракетницею. Як стала стеля обвалюватися, мама із дочкою втікли до сіней. їм попрострілювали животи. Вони попадали і згоріли в страшних муках.

Малий хлопчик Микола, мав 13-й рік, заховався під купою дерева, потім пересунувся під пень. Скочив помагати мамі й сестрі. Енкаведисти поранили його в плече і в вухо. Вогонь падав зверху далі і він не міг щось зробити. Був лише в сорочці. Впав і відкотився під пень.

Він видів, як енкаведисти мордували братову жінку. То було жахливо: люто, скажено били... На лівій руці обрізали шкіру, задерли аж до плеча і завернули поза шию. Тогди пекли її на запаленій соломі. Далі багнетами сверлили голову. Від тих мук, обсмалена, вона в страшенних муках померла. Я її виділа таку покатовану. Їх усих там, у Таборівськім у Менчелі поховали». Цю страхітливу розповідь записано 1991 р. у Славському від Павкович Параски Луківни, 1928 року народження.

18. Кіраль Марія Іванівна (1885 – 6.01.1946) – мати підпільника Кіраля Олекси. Обставини її мученицької смерті викладено вище.

19. Кіраль Микола Федорович (1920?– 1945?). Псевдо «Звийний». Один з активних повстанців. Був у Службі Безпеки. Поліг у бою з більшовицьким військовим підрозділом на Згарі під Припором. Похований на цвинтарі у Славському на Голиці.

20. Кіраль Михайло Миколайович (1914? – ?). Псевдо «Вишня». Загинув у бою з більшовиками на Чорній Рипі біля Новоселиці. Там і похований під вишкою. За іншими свідченнями, похований на горі Оса в Закарпатті.

21. Кіраль Михайло Михайлович (18.11.1927 – 1.01.1945) – стрілець самооборони. Загинув під час бою з більшовицькими військами, які напали на повстанську криївку в Соколищах за Погар ю у Славську. Там і похований.

22. Кіраль Параска Михайлівна (16.04.1922–1949) – дружина повстанця Онаця Івана. Була вагітною. Мала ось-ось народити дитину... Про обставини її смерті було вище. Першого її сина Михайла виховала родина Клочаника Михайла Прокоповича в селі Грабовець.

23. Кіраль Федір Іванович (? – березень 1944). За активну працю в ОУН у березні 1944 р. його схопили німецькі фашисти, заарештували, відправили до Дрогобича і після жорстоких катувань у тюрмі на Бригідках розстріляли.

24. Кіраль Юрій Васильович (1924? – 1946 ?) – активний учасник збройної боротьби за незалежність. Загинув на Поломі. Похований на цвинтарі в Славську

25. Кравчишин Михайло Іванович (1932 – 1950) – молодий підпільник. У бою з більшовиками був поранений, але ще міг перебігти й заховатися в кущах Потім там знайшли його неживого. Сталося це в Головечанці в Тухлі. Тоді ж садисти з Дрогобицького МГБ захопили живим Миколу Нагорного з Тухлі і спекли його на вогні недалеко від місця смерті Михайла Кравчишина.

26. Луців Іван Михайлович (? – 1. 01. 1945) – стрілець місцевої самооборони. Загинув захищаючи повстанську криївку від більшовицьких карателів у Соколищах за Погар'ю з Михайлом Кіралем. Там обидва і поховані.

27. Марцун Григорій Григорович (? – березень 1944) – один з енергійних і діяльних членів ОУН у Славському. Після смерті К. Штанглявера його заарештувало гестапо, допитувало й катувало в тюрмі на Бригідках у Дрогобичі, а відтак за членство в ОУН розстріляло.

28. Мицик Омелян (? – березень 1944). Родом із Вижнього Синьовидного За освітою – вчитель, працював директором школи у Славському. Наполегливо виховував у молоді почуття національної свідомості і готував її до боротьби за українську державність. Після арешту гестапівцями групи членів ОУН у Славському він зібрав між людьми деякі кошти і поїхав до Дрогобича сподіваючись вирвати патріотів із рук фашистських катів. На жаль, не лише не зміг допомогти ув'язненим, а й сам загинув під час сміливої суперечки з гестапівським нелюдом. Умер по-геройськи, прийшовши безпосередньо до тюрми на Бригідках у Дрогобичі.

29. Мізунський Григорій Васильович (1900? – 1947) – активний симпатик і помічник ОУН та УПА. Його син Іван розповідає: «Як батька замучили я ходив до другого класу. Тата забрали з торговельної бази споживспілки у Славську На енкаведе завели мотор, щоб не чути, як люди кричать, і мучили, з рук позривали всі нігті, з голови зовсім здерли волосся. У кухні запікали дріт і прикладали до грудей, до плечей. Так усю шкіру попекли. Післали за мамою, щоб приїхали забирати. Ми думали, що додому, а вони його кинули на фіру і повезли ніби на Пустару до лікарні. Але він уже був мертвий. Там його скинули з воза і лишили. Маму з конем завернули додому. Лише через десять років потім нам сказав Антін Петришин, де його з лікарняного двору чи трупарні відвезли. Везли в якийсь окоп. Ми позбирали кістки і поховали на Голици на цвинтарі. Замучили його в 1947 році (записано 14 квітня 1991р. у Славському). За свідченням Греб Марії Петрівни із Славського, Григоріи Мізунський після катувань у приміщенні торговельної бази, куди його привели, проковтнув отруту, щоб уникнути дальших мук.

30. Мізунський Степан Іванович (1920? – 1945?) – стрілець місцевої самооборони. На межі Славського і Рожанки в Долині під час бою з більшовицьким військовим загоном прикривав відступ українських повстанців. Бився доки вистачало набоїв. Там і загинув. Облавники заставили двох жінок – Марію Улинець і Марію Пушкар тягнути його тіло вниз до дороги. Потім виставили, як це робили енкаведисти майже завжди, на показ у придорожному рові біля Млаки під Голицею. Опісля там наказали закопати його.

31. Мізунський Федір Федорович (14.10.1920 – 20.03.1949). Разом з Петром Намастерником загинув у бою проти більшовиків, які напали на їхню криївку. Похований у Млаці під Голицею у Славському.

32. Намастерник Іван Петрович (? – 7.02.1946) – стрілець кущової самооборони. Загинув у Дебрі в Боклаговім у криївці. Вистрілявши набої, останнім убив себе. Там і похований. З ним у криївці були неповнолітні діти, двоюрідні – брат Павло і сестра Ганна. Енкаведисти забрали їх, судили і відправили в Сибір. Павло помер 1982 року в Херсоні, а Ганна – 1966 р. в Омську.

33. Намастерник Іван Федорович (26.05.1926 – 26.01.Г946). Загинув у бою з емгебистами у Боклаговім разом із Федором Гребовичем, Михайлом Пронем і Олексою з Кального (прізвище не встановлено), який перед тим служив у Івана Свердуна в Славському. Похований на цвинтарі в тому ж селі.

34. Намастерник Палага Федорівна (? – 20.03.1949) – активна підпільниця, дружина Петра Намастерника. Загинула разом з чоловіком у нерівному бою з емгебистами.

35. Намастерник Петро Павлович (28.09.1921 – 20.03 1949). Псевдо «Крук», «Грім». Належав до Славського районного проводу ОУН. Був близьким другом Федора Онаця і одним з найдіяльніших націоналістів, вів велику роботу з молоддю навіть тоді, коли опинився в глибокому підпіллі. Загинув у важкому бою з емгебистами. Похований на Млаці під Голицею в Славському. Родичам П. Намастерника в Омськ написали, що він загинув 5 травня 1949 р., твердить Намастерник Марія Федорівна, 1931 року народження, яка була виселена і живе в згаданому місті.

36. Олекса із Кального (1921? – 26.01.1946) – стрілець кущової самооборони.

37. Онаць Іван Іванович (8.04.1922 – 1949) - стрілець самооборонного підвідділу. Загинув у бою в Гнилому.

38. Онаць Федір Михайлович (4. 02. 1919 – червень 1947). Псевдо «Вітер», «Борис». Навчався у Стрийській гімназії, але закінчити не зміг через передчасну смерть батька в 1938 р. Ґрунтовні знання з історії та культури України здобув самоосвітою. До літа 1944 р. був районним провідником юнацтва. Потім його призначено референтом пропаганди й інформації при Славському районному проводі ОУН. Весною 1944 р. його завзято шукали гестапівці й хотіли арештувати, але, на щастя, не заставали вдома. У червні 1947 р. був важко поранений у селі Кам'янці біля Сколього. Емгебисти, намагаючись вирвати тортурами від нього потрібні їм відомості, перев'язали й мучили його. Одначе повстанець мовчав. Закатованого привезли в Сколе. Там тримали деякий час під муром разом з трьома іншими підпільниками, яких убили тоді в бою. Два з них були з села Кам'янки, а третій – зі Сколього. Місця їх поховань невідомі. Всі вони загинули під час великої облави, що її влаштували сталінсько-сабуровські карателі після того, як молодий підпільник Василь Шимків (1928 – 1947) із Кам'янки 12 червня 1947 р. в місті Скольому на відплату за люті знущання над людьми застрілив відомого своїми підступами і надзвичайно жорстокими діями супроти українців, організатора псевдо повстанських груп начальника районного МГБ майора Белоусова.

39. Плечій Іван Васильович (18. 09. 1922 – 20. 03. 1949). Загинув, обороняючи криївку під Тернавкою, разом з Петром Намастерником, його дружиною Палагою та Федором Мізунським. З полеглих постягали одяг, привезли голих і поскидали біля будинку МГБ у Славському, по фотографували, а відтак відтягнули на Млаку під Голицею. Деякий час тримали виставленими на схилі придорожного рову, потім закопали.

40. Пронь Михайло Михайлович (24.06.1922 – 26.01.1946). Емгебисти вбили його під час збройної сутички в Боклаговім. Похований на цвинтарі в Славському.

41. Пушкар Василь Петрович (? – 1947?). У Сможі над Озером, чи на Озері, десь у 1947 р. (?) емгебисти вистежили зв'язкову «Дарку» (це псевдо) і непомітно підійшли за нею аж до криївки. Там у бою вбили 8 повстанців-хлопців, «Дарку» і ще одну жінку. Усім повідрубували голови, поскидали в плащ-палатки і принесли спочатку до Орявської школи. Там переночували, а потім забрали це до Славського. Очолював групу емгебистів офіцер Курілов. Ймовірно, що саме тоді загинув і Василь Пушкар.

42. Пушкар Іван Іванович (? – 7.02.1946). Один із найпослідовніших повстанців із Славського, перебував у Службі Безпеки. Загинув у Дебрі в Боклаговім під час важкого бою з емгебистами. Витративши запас гранат і набоїв, останньою кулею сам поставив крапку на свойому героїчному житті. Його тіло так і залишилося в криївці.

43. Пушкар Михайло Іванович (? – 1944). Сумлінно й ініціативно працював у Славському осередку ОУН. За це був заарештований гестапівцями і після тортур розстріляний у тюрмі на Бригідках у Дрогобичі. Рідний брат Петра.

44. Пушкар Петро Іванович (? – 1944). Разом з братом Михайлом та іншими славчанами за членство і працю в ОУН заарештований гестапівцями, а потім розстріляний. Вмирав, співаючи український національний Гімн.

45. Пушкар Федір Петрович (1926? – ?) – учасник збройного підпілля. Загинув у бою проти емгебистів у селі Либохора, тепер Сколівського району. Тіло вбитого повстанця забрали до Славського, викинули на Млаку під Голицею. Там же й закопали.

46. Радевич Ілько Олексович (1915 – 1946). Псевдо «Ярий». Родом із с. Головецького, того ж району (Сколівського). Загинув під час сутички з більшовиками у Славському. Батько зумів нишком забрати вночі тіло сина-повстанця з Млаки у Славському, перевезти до Головецького і там поховати на цвинтарі.

47. Ріжнів Петро Іванович (? – 1944). Родом із Волосянки. Виділявся зразковим почуттям відповідальності і дисциплінованістю, глибоким патріотизмом і активною працею в осередку ОУН у Славському. За це був заарештований гестапівцями і після катувань у Дрогобичі на Бригідках зустрів по-геройськи смерть, співаючи «Ще не вмерла Україна».

48. Саноцький Яким Олексович (6. 06. 1917 – ?) – стрілець сотні УПА, правдоподібно з куреня «Бойки» ім. Хмельницького. Загинув у бою з більшовиками десь біля Рожанки.

49. Свердун Василь Іванович (22. 10. 1920 – 8. 01. 1950). Псевдо «Заруба». Один з найактивніших повстанців із Славського. Загинув у відчайдушному бою з переважаючими в десятки разів військами емгебистів, які напали на криївку під Тростяном. Коли ж йому та братові Степанові, певні своєї чисельної більшості, карателі зухвало закричали: «Здавайтесь!», хлопці з гідністю відповіли: «Українці не здаються!» і продовжували бій. Перед смертю знищили злобного сталініста й карателя старшого лейтенанта МГБ М. Сидоренка. Похований на Млаці під Голицею.

50. Свердун Єва Миколаївна (1930 – 1949). Симпатик УПА. На Святу неділю йшла до церкви в Нижню Рожанку. На Погарцях, її наздогнав «стрибок» Зелик Федір і вимагав, щоб вона йшла на роботу в колгосп. Дівчина відмовилася. Тоді він її там же застрілив. Похована на цвинтарі в Славському.

51. Свердун Іван Григорович (1908 – 1953) – активно допомагав українським повстанцям. Деякий час працював крамарем і навіть головою сільської ради в Славському. Заарештований емгебистами, зазнав жорстоких знущань і був засуджений. Не припинив боротьби і в таборах. Взяв участь у повстанні в'язнів у Норильську. Після придушення виступу його розстріляли.

52. Свердун Михайло Федорович (1917 – ?) – учасник збройного підпілля. Підступно спійманий емгебистами, після жорстоких допитів був засуджений. Загинув у Сибіру.

53. Свердун (дівоче прізвище Пушкар) Параска (1924 – 8. 01. 1950) – дружина повстанця Степана Свердуна, учасниця збройного підпілля. Загинула разом з чоловіком та його братом Василем у бою під Тростяном. Всі троє поховані на Млаці під Голицею у Славському.

54. Свердун Степан Іванович (18. 05. 1923 – 8. 01. 1950) – один з найдіяльніших повстанців. Загинув у героїчному бою разом з братом та дружиною під Тростяном.

55. Свердун Федір Миколайович (? – ?) –національно свідомий селянин, брав активну участь в роботі читальні «Просвіта» у Славському. У 1941 р. його заарештували енкаведисти, відвезли до Стрийської тюрми разом з іншими його односельчанами і там їх замучили.

56. Тарнавський Юрій Миколайович (1916 – 1948). Псевдо «Тур». Перебував у збройному підпіллі. Потрапив до рук емгебистів, від побоїв, знущань та голоду помер у тюрмі.

57. Улинець Василь Миколайович (? – осінь 1945). Стрілець місцевої самооборони. В сутичці із сталінськими карателями був важко поранений. Емгебисти везли його до села, знущаючись над своєю жертвою. На сани поклали так, щоб голова тягнулася і товклася по дорозі об каміння. Люди, що були недалеко, чули як він кричав: «Кати! Кати! Добийте мене, а не катуйте!» На Славському цвинтарі, куди його приволокли, для певності ще вистрілили йому в голову і залишили. Похований разом із Миколою Кіралем.

58. Улинець Іван Васильович (1923 – 1946?) – стрілець місцевої самооборони. Загинув у сутичці з більшовицьким підрозділом на Божому Гробі на Погарі в Славському. Похований на сільському цвинтарі.

59. Харів Микола Михайлович (1915 – ?) – національно свідомий селянин. Емгебисти заарештували його, забрали до районного відділення своєї каральної інституції і більше про нього жодних вісток не було.

60. Шпан Ізидор Олексійович (6.02.1919 – 1944). Активний учасник громадського життя в селі. Заарештований гестапівцями за членство і працю в ОУН. Після катувань і допитів у Бригідках в Дрогобичі його розстріляли.

61. Штанглявер Кароль Карлович (14. 10. 1916 – березень 1944). Псевдо «Хмара». Селянин. Працював районовим провідником ОУН у Славському. Відзначався організаційними здібностями і великою любов'ю до України, прагненням вибороти для неї державну самостійність. Брав участь у визвольних змаганнях 1939 р. на Закарпатті. Під час спроби заарештувати українського самостійника за працю в ОУН, у березні 1944 р., гестапівці важко поранили його біля хати. За одними свідченнями, фашисти кулями з автоматів пересікли йому руку, за іншими – прострілили живіт і так залишили. Місцевий лікар-поляк, якого приводили до пораненого, навіть не пробував врятувати йому життя. Похований на сільському цвинтарі. Ганна Кравчишин, активна учасниця нашого національного руху, рідна сестра Федора Онаця так розповідала про К. Штанглявера: «У нього все на устах була українська пісня. Він крився від німців. Був патріотом на ціле село. Коли помер, то у Славську так за ним сумували, якби в кожній хаті був небіжчик. Він просив, щоб на його похороні заспівали «Ще не вмерла Україна». І так зробили. Я також собі тільки того бажаю. І дуже прошу, щоб хтось спом'янув мого брата Федора Онаця на моїм похороні, бо він дуже любив Україну».

62 Щадий Петро Михайлович (1904 – 1947). Був членом ОУН, потім вступив і до УПА. Загинув за Щитом у селі Волосянці, тепер Сколівського району. Похований на Млаці під Голицею в Славському.

63 – 68. Шість невідомих патріотів, прізвища яких досі не вдалося встановити. Їх повбивали поляки під час закарпатських подій 1938—1939 років. Селянка Палій Настя Миколаївна розповідала: «Десь у березні тридцять дев’ятого року коло теперішнього готелю «Верховина» вони застрілили якогось чоловіка Затягнули туди, де тепер конюшня сільради (запис зроблено в лютому 1974 р ) а вже потім відти люди його поховали в окопі коло цвинтаря наГолици. То була якась інтелігентна людина, але не з наших сіл. У нас його ніхто не знав»

Ще чотирьох хлопців, що поверталися із Закарпаття десь наприкінці березня того ж 1939 р., поляки убили в Лужку, де в річку Опір впадає Боклагівський потік. Четвертого з них привели останнім і заставляли впізнавати перших трьох Він лише нахилився над ними, а поляки в той час застрілили його. У Славському розповідають, що цей хлопець був сином священика із Заліщиків. Вночі наші люди перевезли їх на цвинтар і там поховали. На могилах стоять два березові хрести, але без написів.

Шостого учасника боротьби за незалежність Закарпаття польські окупанти вбили в Гнилому потоці. І таке діялося майже вздовж усього польського кордону в Українських Карпатах.

69. Невідомий юнак із Долинівки. Настя Палій із Славського згадувала: «Тоді я робила листоношею на пошті. Принесла газети до енкаведе... Відхилила двері до якоїсь кімнати, а там на стіні підвішений за підборіддя на такий костиль, яким рейки прибивають до шпал, молоденький хлопчина, фінагент з Долинівки Два енкаведисти залізними ломами б'ють його по хребті і коло нирок. З рота хлопця булькає кров. Енкаведист мене скоро випхав за двері, забрав газети і пригрозив, аби я ніколи нікому про то не говорила. А перед вечором того хлопця за ремінь, затягнутий на шиї, відволокли по дорозі на Млаку... З того дня я більше пошту не носила».

70. Невідомий хлопець із Закарпаття, мав близько 20 років. Високий, русявий. Федір Синовудський із Славського свідчить: «Це спеціально зробили. Він сидів у Славському енкаведе. Різав дрова з другим арештованим, а я дивився через шпару між дошками огорожі. Охоронець крикнув до нього: «Беги!» І цей послухав. А з будинку, з балкона інший енкаведист убив його з кулемета». 

Синку, страдаємо за Україну (автор: Лаврів Петро)

опубліковано 21 бер. 2012 р., 04:15 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ № 316

Автор: Лаврів Петро Іванович, народився 13 березня 1923 р.

в с. Раків Долинського району Івано-Франківської області,

українець, греко-католик

Народився я у селянській сім'ї Івана й Уляни Лаврових (дівоче прізвище мами Каблак). У рідному селі закінчив 6 класів народної школи, в Долинській «Рідній школі» – 7-м класів, 6 років учився в гімназії. Три перші роки доїжджав до Стрийської гімназії залізницею: вставав о 4-й ранку, ішов 5,5 км пішки до залізничної зупинки, їхав годину потягом і повертався додому о 4-ій пополудні. За Польщі в Стрию існували різні українські гімназіальні класи. Українську літературу в нас викладав проф. Тадей Залеський. На лектуру – домашнє читання – задавав він у 2-ій гімназіальній (8-ий рік навчання) «Бояриню» Лесі Українки, «Сотниківну» Б. Лепкого, «Зруйноване гніздо» А. Кащенка У класі читали Франкового «Івана Вишенського». З нього «Тадзьо», так кликали учні поза очі професора, вдовбував у голови «бдуноватих хвопчиськів», так називав він нас:

І яке ти право маєш, черепино недобита,

Про своє спасіння дбати там, де гине міліон?

З приходом більшовиків у 1939 р. з українських класів організували окрему українську чоловічу гімназію, яку після Нового 1940 р. з'єднали з дівочою гімназією «Рідної школи» у совітську десятирічку. Уроки релігії відмінили ще в жовтні 1939 р. Тоді ж із гімназії вивезли релігійну бібліотеку і спалили її десь за містом. Катехит Йосип Мартинків, почувши про знищення 1033 книжок, помер від інфаркту. Ми, його учні, незважаючи на заборону, перед заняттями і після них маніфестаційно в класі молилися. Недозволена молитва гуртувала колектив.

Під час німецької окупації я вчився в VII і VIII класах гімназії. Мешкав у бурсі, де панував режим XVII–XVIII ст. Українську літературу викладав Іван Боднарук. Він напучував нас: «Забудеш латину й греку, але як маєш забути рідну мову й культуру, краще я тебе сьогодні поховаю». Шевченкову спадщину ми вивчали півроку, по 4 години на тиждень. Мусили знати кожен твір, критику А. Єнсена (шведського славіста, автора монографії «Геній України») й С. Єфремова.

Скінчивши гімназію, я рік студіював геодезію. Коли в березні 1944 р. совітська армія вела бої в Тернополі, я пішов у Бескиди. До ОУН прийняли мене в квітні 1944 р. без перевірки й випробувань. Для ідеологічного вишколу членів нижчих проводів потрібні були студенти або гімназисти, активісти товариства «Просвіта» (під час німецької окупації вона продовжувала свою діяльність під назвою «Українське освітнє товариство»).

До переходу фронту працював я у першому районі Долинського повіту Станіславівської області. Керівник суспільно-політичної реферантури районного проводу ОУН «Карий» (Андрій Рибчак зі Сваричева), «Німий» (з Надієва) і я щовечора скликали в одному зі сіл району (Рахиня, Надіїв, Раків, Креховичі, Сваричів, Струтини, Нижній і Вижній) або в самій Долині сходини членів і симпатиків ОУН та проводили з ними бесіди про політичне становище, на теми історії, географії, літератури, культури, програми ОУН (націократія) тощо.

23 травня у церквах відправлено панахиди за упокій душ Є. Коновальця і С. Петлюри, в читальнях проведено урочисті збори й ушановано їхню пам'ять. Байдужих не було, але бідніші селяни горнулися до підпілля і УПА більше, ніж багаті. Коли більшовики, після повернення, оголосили мобілізацію до Червоної Армії, то пішло декілька синів і зятів багачів. Боялися за майно. Середняки і незаможні подалися в ліси або переховувалися вдома. Воєнкомати з НКВД і НКГБ щодня виїздили на облави, зловлених необмундированими гнали на передову, а хто втікав, стріляли. Після кожної облави по селах ховали вбитих.

Проводом першого району Долинщини керував «Орленко» з братом-близнюком «Черником» (Зборики з Долини). Обидва були користолюбцями, розпусниками, вимагали вигід, боролися за кар'єру. Коли загинув високоідейний провідник «Іскра» (Олександр Куприянів з Тисова під Болеховом), його місце, тоді вже «надрайонного» зайняв «Орленко». Побачивши безрезультатність боротьби, він зв'язався з МГБ, скликав сходини середньошкільників і навів на них чекістів. Зрадою купив собі чин офіцера й працював у Дрогобицькому районному відділі МГБ – КГБ. До матері в Долину приїздив рідко, перед вечором утікав з рідного міста. Що трапилося з «Черником», ніхто не знає. Можливо їх обидвох завербувало НКВД перед утечею в червні 1941 р.

Подібно зрадив ОУН і український нарід надрайонний провідник Калущини Магас До весни 1945 р. цим повітом керував «Артем» (Володимир Калиній зі Сваричева, 1924 р. н.). Це був дуже здібний хлопець. У 1940 р. він здав матеріал за VIII клас середньої школи й із VII класу «перескочив» у IX. З 1941 р. працював у підпіллі. Загинув геройською смертю, нагороджений УГВР хрестом Заслуги. В УПА загинув також його брат, батьків вивезли на Урал.

З Влодком Калинієм я познайомився восени 1940 р., коли вчився в Долинській середній школі. Тоді я мешкав у родини Гірняків, які до вересня 1939 р. працювали сторожами, прибиральниками в народній школі товариства «Рідна школа». Десь узимку 1940 р. мої господарі отримали листа з-за Сяну від учителя Антона Савича Стефанишина. Писав він про смерть активного в Долинському повіті члена ОУН і в'язня польського концтабору «Береза Картузька» Ярослава Горбового В 1940 р. на якійсь львівській вулиці його впізнав знайомий єврей-комуніст і доніс в НКВД. Горбового арештували. В казематах він не витримав тортур і заломився. Енкаведисти використали Горбового, щоб закинути за Сян, де він загинув у лабетах гестапо.

Антін Стефанишин у 1918-20 рр. був четарем УГА. Коли повернувся з Великої України до Долини, польська влада не дозволила йому працювати. Злидні штовхнули його в ряди КПЗУ. У 1928 р. він їздив до Харкова і вів переговори з урядом УССР про допомогу Галичині, коли вона повстане проти польських окупантів. Харківський уряд погоджувався допомогти з умовою, що після перемоги повстання Західну Україну прилучать до Совєтського Союзу. Галицькі політики хотіли жити самостійно. У 1934 р. ще раз післали А. Стефанишина на Східну Україну. Коли він у Києві зайшов до знайомих, вони перелякалися. Крадькома дібралися до Дніпра, човном від'їхали від міста й порадили йому чимдуж утікати, щоби не потрапити в кігті ГПУ. На Збручі його впіймали польські прикордонники й суд покарав 28 добами арешту за перехід кордону.

Повернувшись до Долини, А Стефанишин написав чимало статей про голод і репресії на Східній Україні. В одній він навів почуті за Збручем слова:

«На хаті серп і молот,

У хаті нужда й голод,

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні».

Жив він скромно. Після смерті батьків мусив утримувати молодшу від нього сестру. Треба було завалити стару хату та із ще доброго матеріалу звести нову. Не вистачало грошей. Учитель «Рідної школи» отримував менше від учителів державних шкіл. Писав також вірші, оповідання й повісті, але редакції або зовсім не платили, або гонорари були жалюгідні. Коли сотник УГА Дмитро Паліїв почав творити партію «Фронт національної єдності» (ФНЄ), то на Долинщині її активістами стали А. Стефанишин і помічник адвоката Луцева (прихильник Української Радикальної Соціалістичної Партії) Михайло Паращій з Ціневи під Рожнятовом.

Будучи гімназистом, я часто відвідував колишнього керівника нашого VII класу А. Стефанишина. Коли в повітрі вже пахло війною, я пішки пішов до дружнього учителя і ми задумалися над нашою долею: хто нас визволить із лядського ярма. Стефанишин боявся казематів ГПУ і, як тільки почув, що Червона Армія перейшла Збруч (1939 р.); разом з оборонцем Степана Бандери на Варшавському процесі, після вбивства польського міністра внутрішніх справ і творця концтабору в Березі-Картузькій Пєрацького, адвокатом Володимиром Горбовим подався за Сян.

У 1941 – 1944 рр. А. Стефанишин працював заступником окружного коменданта української поліції в Калуші, одружився з Теодосією Мельничук і з нею та близнятами в 1944 р. утік знову на захід.

З віршів А. Стефанишина, які друкував під псевдонімом Антін Вартовий, широкого розповсюдження набула «Пісня націоналістів»:

Ми не дамо катувати народу

І нести загладу прадідній землі...

Орли степові бунтарського роду. Полум'ям на прапорах наші кличі:

 

Рефрен: Порив безмежний за волю, життя Веде нас гуртом до двобою,

До бою, палкі молодечі серця,

Бо доля Вкраїни горою!

 

Крила розгорнем, заграють мускули,

І маки червоні кругом зацвітуть,  

Степу тамбори і бубни гуцулів

Нам радісні вісті кругом понесуть.

 

Рефрен: Порив безмежний...

 

Ми наче сонце розіб'ємо хмари,

Залізного Ґонти завзяті брати,

Ми носії безпощадної кари,

Тікайте, всі зайди, тікайте, кати!

 

Рефрен: Порив безмежний...

Музику до «Пісні націоналістів» написав Микола Бігун. Композитор Ярославенко написав мелодію до «Гімну луговиків» на слова А. Вартового («Луг» – молодіжна пожежно-спортивна організація на західних землях України в 30-их рр.). Збірку поезій А. Вартового «Кличе дзвін» видало ще в 1926 р. видавництво «Нова доба».

Найкращий твір А. Вартового – п'єса «У сумерках віків» про заснування міста Долини в передхристиянські часи. Шкода, що під час війни пропала повість «Бронзи», подібна до роману польського письменника Болеслава Пруса «Фараон». В ній земляк поета Богдана Кравціва (народженого також у Долині) описав боротьбу єгиптян проти гіксів, яка тривала 300 літ (аналогія зрозуміла!) й закінчилася визволенням Єгипту.

Крім А Стефанишина, у Долинській «Рідній школі» працювали колишній сотник УГА, математик Михайло Гром'як і учасник визвольних змагань 1917-1920 рр., директор Лука Сич. Обидва в 1944 р. потрапили в кігті совєтської розвідки. Кажуть, що Луку Сича розстріляли десь під Долиною. Восени 1939 р. він був учасником Народних Зборів у Львові і їздив до Сталіна просити, щоб Західну Україну приєднали до УРСР. Під час відступу совєтських військ перед німецькою навалою його мало що не розстріляв начальник Долинського відділу народної освіти, де тоді працював Л. Сич. З липня 1941 р. наш колишній директор разом з мадярським генералом проголосили в Долині самостійність Галичини. Гонведи не знали, що німці включать край до складу окупаційного генерал-губернаторства. Вдова директора, за національністю чешка, виховала восьмеро сиріт в українському дусі. Луку Сича я бачив востаннє 4 липня 1941 р в сімейному колі.

У Стрийській гімназії вчилося чотири брати Бандери: Степан, Олекса, Василь і Богдан. Щоправда, останній іспиту зрілості в 1940 р. не здавав. У березні до дирекції приходили енкаведисти й питали про нього. Дізнавшись про тих «добродіїв», Богдан передав мною деякі речі до Тростянця (10 км від мого Ракова), де парохом був його батько, а сам утік на Закарпаття. В травні 1941 р. о. Андрія Бандеру з двома незамужніми дочками вивезли з села. Богдана («Митаря») зустрічав я не раз у товаристві «Роберта» в потязі Станіславів – Стрий і в його стрия, посадника міста Стрия, де я помагав вивчати латину дочці його (стриєвій) Ірці. Мене тоді до ОУН не агітували. Я гриз мови й математику, підбичовував інших.

Коли в 1941 – 1942 рр. в гімназії почалися сварки між прихильниками С. Бандери й А. Мельника, директор Євген Форостина (помер у Чікаго в 1972 р.) викинув з нашого VII класу Володимира Буричка (бандерівця) і з VIII класу Дозя Тимкова (мельниківця). Теодосіеві дозволили пізніше здавати «матуру», але він двічі провалився. Може добув матеральне свідоцтво пізніше на еміграції. 

Буричко був зв'язаний з підпіллям ОУН ще за Польщі. У жовтні 1938 р. він утік з нашого II класу й брав участь у демонстрації на підтримку Карпатської України. Тоді його вперше виключив із гімназії директор Адамський. Він замкнув вихідні двері гімназії на ключ і, ходячи по українських класах, перевіряв присутність. Після другого виключення Буричко повністю посвятився підпільній праці. В нашому класі його завдання виконував Остап Витвицький з Витвиці під Гошевом. Він у травні 1944 р. разом зі мною й іншими товаришами з нашого класу й бурси, де ми мешкали й виховувалися в патріотичному дусі під проводом настоятеля о. Народняка (мельниківець), здав матуру й записався на медицину. Закінчив тільки перший курс. 

У 1952 р. в Саранському лагпункті Піщаного табору ГУЛАГу МВД я зустрівся з його братом Богданом Витивицьким. Він розповів мені, що перед моїм приїздом там був Остап. Брати дружили, й ніхто не підозрював, що вони рідні. Остап на слідстві назвав себе Іваном Столяром з Холмщини. На «очній ставці» з батьком і братом Євгеном, яких також арештували, відмовився від них, як незнайомих. З Сарані етапом завезли його до Норильська. Там після суду над керівниками повстання, в якому він брав активну участь, занімів і не говорив. З таборів КГБ запроторило його до психіатричної лікарні. Донині він перебував між божевільними в Івано-Франківську. Скільки я не пробував зустрітися, не щастило. Тому років з десять його возили до покійного вже брата Богдана в Болехові. Коли «ангели хоронителі» (кегебісти) залишили братів самими, Богдан почав до нього говорити, Остап-Іван схопив його за руку й показав на стіни. У Івано-Франківську, коли він ще не говорив, один з обслуги, колишній політичний в'язень Михайло Децик написав на карточці: «Чи ви знаєте Петра Лаврова?» й підніс Остапові. Прочитавши, божевільний закричав, побіг до медсестер і написав їм, що мій знайомий Михайло Децик на службі КГБ.

У рядах ОУН і УПА загинули мої однокласники Семен Кульчицький з-під Самбора, Микола Пархуць з Рогатинщини, Михайло Стецик, Левко Поцалуйко, пропав без вісті Ромко Солтис. Марушка Ліщинська, тіточна сестра братів Бандер, була у підпіллі. Їй пощастило втекти на захід і тепер вона за океаном. Другу нашу оунівку Іванку Купранець схопив у Львові поляк кріповець (службовець німецької кримінальної поліції). Згідно з повідомленням гестапо, яке я прочитав на стовпі у Львові, Іванку розстріляли за приналежність до ОУН у вересні 1943 р.

Від більшовицьких рук загинув наш наймолодший однокласник Володимир Євгенович Топольницький (класне прізвище «дітвак»), син сколівських учителів. Згідно з твердженням Михайла Луцика-Кийгородського зі Сколього, він в 1944 р. був зв'язаний з проводом ОУН Сколівського району й працював зв'язковим між членами головного проводу ОУН Петром Полтавою, Олексою Лицарем та іншими. Вбили нашого «дітвака» МГБ-исти із засідки, коли він повертався після зустрічі зі своїм провідником. Батьків вивезли в Хабаровський край, де вони каралися сім (1949-1956) років. Померли, оплакуючи сина-одинака в Скольому.

Після матури у травні 1943 р. я подавав документи до Львівського політехнічного інституту на відділ геодезії. Тому що треба було довідки про відбуття будівельної служби (Ваudienst), я три місяці служив у Брошневі й Калуші. Звільнитися з бавдінсту допоміг мені майор Побігущий, і у вересні я вже відвідував виклади, мешкав у студентському гуртожитку й писав реферати на сходини об’єднання праці українських студентів під проводом др. Лончини.

У березні 1944 р., як тільки загриміли гармати з-під Тернополя, нас скликали на студентські збори, де до нас звернулися представники Українського Центрального Комітету, який захищав українців перед окупаційною владою, і ОУН. Заступник голови УЦК запропонував нам залежно від фізичної та моральної витривалості: 1) залишитися і співпрацювати з комуністичною владою, 2) записатися добровільцями в дивізію «Галичина», 3) йти у підпілля або УПА, 4) втікати на Захід, де УЦК зв'яжеться з емігрантами за океаном і за їхньою допомогою куватиме кадри науковців і різних спеціялістів для майбутньої Самостійної України.

Провідник ОУН указав нам тільки один шлях: боротьбу за волю. Він говорив: «Якщо втечете на Захід, ми не дозволимо вам повернутися на рідну, землю. Ми й на Сибіру будуватимемо Самостійну Україну».

Я став членом ОУН («Добромиром»).

У серпні 1944 р., коли «визволителі» оголосили мобілізацію, член ОУН Антін Сенів з Ракова зорганізував кущ у лісі між селами Рахинею, Надієвом, Раковим, Креховичами, Кадобною, Великою Турею, Тростянцем і Слободою Долинською (в двох останніх селах до 1941 р. парохом був о. Андрій Бандера, батько 8 дітей, з них 4 синів, з яких двох замучили німці, два загинули від куль з московських автоматів). Я був у цьому кущі виховником.

Одного вечора зв'язкові привели в наш кущ Володимира Горбового, який утік з дому, коли енкаведисти зайшли до його хати. В розмові сам-на-сам я запитав його про перспективи нашої боротьби. Він відповів, що не вірить ні в її успіх ні в можливість третьої світової війни. Сказав: «Хлопці загинуть, батьків, жінок і дітей вивезуть, але через 25, а може й більше років повстане Україна».

З нашого лісу В. Горбового відпровадили в Дрогобиччину, де тоді перебувала Українська Головна Визвольна Рада. По закінченні війни він до 1947 р. працював в уряді Чехо-Словаччини, де віднайшов сина від єврейки, яка в 20-их рр. утримувала його, колишнього старшину УГА, на студіях в університетах Чехи. Її розстріляли німці, сина врятували українці. Під час окупації він брав участь у чеському протифашистському русі. Коли до Чехословаччини приїхала якась польська делегація, один чех доніс їй, що там під прибраним прізвищем працює В. Горбовий, який на початку німецької окупації Польщі працював у прокуратурі Кракова. Незважаючи на протест Великобританії, політичного втікача Горбового чехословацький уряд видав Польській Народній Республіці. До тюрми носили йому передачі польські жінки. Підпільна організація «Вольносць і нєподлєглосць» зорганізувала йому оборону. Поляки свідчили, що працюючи прокурором під час німецької окупації, Горбовий допомагав полякам. Його б випустили на волю, якби не МГБ, яке тоді контролювало суди маріонеткової ПНР. Горбового привезли до Москви на Луб'янку й зачитали йому присуд: 25 років спецтаборів і 5 років позбавлення громадянських прав. Відсидів «від дзвінка до дзвінка». В 1972 р. його випустили на поруки стриєчного брата. Ходив по долинському висілку Оболоння в тюремному бушлаті, розуміється, без нумерів. Про його смерть ходять різні чутки. Може слуги Сатани й допомогли йому вмерти. Він же не послухав їх у 60-ті рр. й не попросив помилування. Зате вони супроводжували його домовину до цвинтаря і слухали там надгрібні промови.

За рік перед смертю Володимиру Горбовому уряд Польщі призначив пенсію за співчутливе ставлення до поляків під час праці в німецькій окупаційній прокуратурі. Гроші і пенсійну книжку привіз до Долини працівник польського посольства з Москви. Тоді ж відвідав батька син з Чехо-Словаччини. Коли Горбового арештували, син протестував і за те відсидів у тюрмі, не зважаючи на заслуги в боротьбі проти німецьких окупантів. Він привіз листа з ООН з проханням відпустити батька на утримання сина. Москва воліла сама доглянути, щоби згорьований дідусь помер на рідній землі. Коли син від'їхав, міліція залізними прутами перерила город.

28 серпня 1944 р. до Ракова прибрели з-під Бродів два абсольвенти Стрийської гімназії: мій вуєчний брат Михайло Каблак і мій однокласник стриянин Ромко Добровольський. Їх забрали до куща і поручили командувати чотами. Незабаром, коли повстанці відпочивали під лісом після цілоденної муштри, односельчанин Іван Микитин чистив совєтський автомат. Несподівано він почав стріляти. Прострілив Микитину долоню, а Михайла Каблака й активного діяча «Просвіти» й «Лугу» та диригента церковно-читальняного хору Миколу Фрищина – насмерть застрілив.

Я тоді був у кущовому таборі. До мене прибіг Ромко й розповів про випадок. Відтоді ми не розлучалися. Разом ми вирвалися з оточення, коли більшовики непомітно підповзли під наш кущ, разом переховувалися у батьківській стодолі, разом під проводом нового районного провідника з Болехівщини «Зеленого» проводили виховно-пропагандистську роботу в уже розширеному першому районі. Коли поверталися до Ракова, то ховались вдень у тітки Ганни Лаврів. Долинське НКГБ вже знало про мою діяльність, тому батьки покинули рідну хату й перебували в тіток Ганни і Настуні, по чоловікові Федів. Ганчиного чоловіка зловили під час облави й недосвідченого (у польській армії не був) пігнали під німецькі кулі. Поліг за імперію в Карпатах, залишивши трьох малих дітей.

У грудні 1944 р. нас покликав до праці в Долинському повітовому проводу керманич суспільно-політичної реферантури Василь Кос «Беркут» з Кальної (тепер Долинського району). По дорозі в Ілемні ми зустріли заступника повітового – Стаха Красівського – «Кригу». Він прощався з усіма, бо його назначили провідником Галицького повіту. Кермував ним недовго. Пропав безвісті. Його батько під час нашого весілля у жовтні 1956 р. в Караганді казав мені, що його найстарший син Стах живе, але коли минулого року я спитав покійного вже наймолодшого Стахового брата, поета Зенона в Моршині, чи це можливе, він відповів, що батько таке вигадав собі й жив цією надією. Вся родина потерпіла.

В іншому селі ми зустріли коменданта обласної жандармерії УПА, сина колишнього міністра військових справ ЗУНР Д. Вітовського, псевдо «Зміюка». Виховали його мати й вітчим-поляк у Брошеві. Водив він зі собою двох собак: «Гітлера» і «Сталіна». В 1945 р. його пораненого заарештували, у Станіславській тюремній лікарні він хотів задушитися рушником. У 1947 р. з'явилося звернення до вояків УПА й членів ОУН, щоб здавалися совєтській владі. Як приклад відпущених, які прийшли «з повинною», подавали «Зміюку», сина Вітовського. Чув я, що з Сибіру приїздив до сестри в Брошеві, але перевірити правдивість чутки не міг.

Повітовий провід за німців і після переходу фронту квартирував у болехівських гірських селах Слободі Болехівській, Лужках і Церківній. Тому що на мостах стояли застави, річки переходили по льоді. Ми зголосилися «Іскрі» й він передав нас у розпорядження «Беркута». Планувалося у болехівських горах відкрити друкарню й видавати летючки, брошури, газету. Та постійні облави не дозволили здійснити задумане. Днювали ми в рукотворних печерах у лісах.

Василя Коса знав я з Долинської середньої школи. Після закінчення 10 класу він три роки студіював теологію. Навесні 1944 р. пішов у підпілля. Їздив по горах на сивій кобилі, час від часу відвідував ченців Гошівського монастиря. По неділях заходив до церков, де виголошував патріотичні проповіді, якими завоював собі серця бойків. Загинув, коли я вже карався у «Карлазі» МВД СССР, під рідним селом Кальною. На початку 80-их рр. я двічі приходив на його могилу на кальнянському цвинтарі біля церкви. Односельчани кожного року відновлюють хрест, на якому на табличці увічнено його ім'я і прізвище. Тоді ще не можна було написати його псевдоніма «Беркут».

На Болехівщині ми відсвяткували Шевченківські роковини. Виступили на концертах у Лужках, Слободі Долинській і Церківній. У половині березня Ромка Добровольського покликали як радиста з дивізії «Галичина» у дрогобицькі ліси, а через декілька днів «Беркут» від'їхав на крайову конференцію в Чорному лісі. Я залишився з організаційним заступником повітового провідника інженером-агрономом Романом Івановичем Щеблем з Рожнятівщини.

У той час Москва розпочала на Прикарпатті т. зв. «червону мітлу», в якій були зайняті військові, партизанські ковпаківські і енкаведистсько-емгебистські відділи. «Іскра» наказав Щеблеві разом зі мною пробиватися під Долину. Ми направилися попри Брязу, рідне село братів Кобилинців. Василя — «Чумака», попереднього суспільно-політичного референта Долинського повітового проводу, який у 1939 р. закінчив 3 кл. нашої Стрийської гімназії, перевели у Калуський окружний провід, де пропагандою керував його односельчанин «Обух». Старший Василів брат «Козак» командував куренем УПА. Коли він загинув, односельчани перейменували Брязу на Козаківку. У Караганді мені оповідали, що Василь Кобилинець у Воркутинських таборах гавкав. Коли в 1956 р. його звільнила хрущовська комісія, до нього звернувся хтось із «побутовиків»: «Василь, гавкни!» а він відповів: «Я своє відгавкав, тепер гавкай ти!» Кожен рятувався як міг. Треба було вижити.

Ми зі Щеблем натрапили на сотню УПА, але тому що вона йшла в іншому напрямку, відлучилися і підійшли під Ілемню. Зі села нас помітили і почали стріляти. Ми кинулися в річку, я промочив ноги. Вночі наштовхнулися на більшовика, що заснув на стійці. Щоб не здіймати галасу, безшумно відійшли. Під Долиною постукали у вікно крайньої хати. Господар розповів нам, що на передмістю Одиниці загинув увесь провід першого району: Зелений, його організаційний заступник Осип Стефанів з Долини (мій однокласник з VIII класу Долинської середньої школи) та інші. Вбитих поставили під однією кам'яницею і вартували, чи не прийдуть рідні їх забрати. З матір'ю та сестрами «Юська» Осипа Стефанова зустрічався я після звільнення в Караганді. Їх вивезли у 1947 р.

Перед світанком наблизилися до мого Ракова. Господар крайньої хати попередив нас, що в читальні посеред села стоїть більшовицький гарнізон. Городами підійшли ми до тітчиної хати. Батько порадив нам не йти до великого лісу, де восени був кущ, а переднювати у смерековому ліску між Раковом і Сваричевом. Увечері ми повернулись до тітки й домовилися з моїм родичем Іваном Марчуком, який за німців служив в українській поліції, а потім ховався від більшовиків, щоб перебути декілька днів в його сховищах в тому ж ліску, поки «червона мітла» не пересунеться в інші сторони. Щебель вирішив заглянути до рідного села в рожнятівських горах. Я не міг йти разом з ним, бо мої ноги обкидало струп'ям. Мусив залишитися з родичем. Заліз у сховище. Марчук накрив мене дерниною з корчем і я, втомлений, заснув. Тоді ж мене, сонного, схопили енкаведисти й почали бити. Все було б гаразд, якби не витягли з дупла одного дерева, коло мого сховища, портфель з машинописом ідеологічного твору «Ідея і чин України» та іншими підпільними виданнями, серед них були писані моєю рукою реферати. На деяких матеріалах стояв мій псевдонім «Добромир».

Не бачачи жодного порятунку від сибірських таборів, уночі з 5 на 6 червня 1945 р. я спробував утікати. Мене тоді тримали в коридорі третього поверху колишнього польського суду, де містилося НКГБ Долинського району. Коло мене стояв «стрибок». Він опівночі заснув, а я порвав кальсони, зробив із половинок штанин і обмоток шнур, прив'язав його до віконного гаку, й, перекинувшись через вікно, почав спускатися. Що сталося зі мною, не пам'ятаю. Напевно вирвався гак або обірвався шнур, і я впав на бетон зі сторони будинку від дороги, за якою починався цвинтар. Прийшов до пам'яті наступної ночі після операції в лікарні, де пролежав три з половиною місяці. Батьків забрали з села й тримали в КПЗ.

Коли з лікарні втік поранений повстанець, мене, простріленого в ногу Федя Сича з підстрийського села Сихова та інших поранених стрільців УПА забрали з лікарні в КПЗ. Так я залишився живим, хоч калікою. Дякую Богові, що став кульгавим. Каліцтво врятувало мене від Колими чи інших жахливих більшовицьких таборів.

21 листопада 1945 р. вивозили з Долинського КПЗ на заслання моїх батьків. Ключник привів до мене в камеру батька. Я ридав. Батько заспокоював: «Синку, страдаємо за Україну». Моїх батьків завезли до столиці Комі – Сиктивкару.

17 квітня 1946 р. (рівно через рік, як я став совітським в'язнем), мене засудили на 10 літ т. зв. «ИТЛ» і 5 років позбавлення громадянських прав. Я дякував Богові, що дали 10. Коли лежав у долинській лікарні, монахиня, що ходила біля мене, подарувала мені медальйон Гошівської Матері Божої, який я переніс через усі «шмони» (обшуки).

22 червня 1946 р. на львівській пересилці оформили мене на етап. Я не міг ходити, то мене посадили на вантажівку з-заду. За табірною брамою раптом почув: «Петре!» Кричала тітка Ганна. Автомобіль їхав повільно, і тітка бігла за ним до костела св. Анни. Коли на Городецькій автомобіль набрав швидкості, її постать зникла в натовпі. Наступного дня вона дала конвоїрам горілки, й вони підпустили її під вагон, у якому я спав. Мене розбудив крик конвоїра. Друзі піднесли мене до заґратованого віконця. Розмовляючи зі мною, тітка подала мені адресу батьків у Сиктивкарі.

Двадцять днів їхали ми до Карабасу, пересилки одного з найбільших таборів ГУЛАГу. Із заходу від цього карагандинського табору простягався голодний казахський степ, на півдні за озером Балхаш – пустиня, на сході – височенні гірські хребти, висотою понад 5000 м над рівнем моря. На них загинули мільйони казахів у 1932-1933 рр., коли втікали після заборони кочувати. Врятувалося тільки півмільйона, які донині живуть у Китаї. Багато казахів порубала козацька карна експедиція в 1916 р., коли вони повстали проти царату. У 50-их рр. казахи становили 24 відсотки населення республіки, куди у воєнні та повоєнні роки заслали мільйон німців, сотні тисяч українців, чеченців, інгушів та інших народів.

У Карлазі дві третини в'язнів становили українці. Їхні співвітчизники загосподарювали північні землі нинішнього Казахстану ще на зламі XIX і XX ст. У промислових районах переважали росіяни та й питома вага російського населення була найвищою в республіці.

По дорозі біля мене в «телячому» вагоні помер о. Мицак з Болехова. Коли я вранці побачив, що він мертвий, витягнув з його кишені ієрейський молитовник. У Карабасі про молитовник мене питав о. Кушпіт з Яворова, колишній старшина УГА. Я збрехав, що не забрав молитовника. Ним я недовго тішився: його вкрали у мене злодії. Вони зробили з нього гральні карти.

На Карабаській пересилці я познайомився з о. Миколою Вонсулем, загартованим спортсменом. Його відправили в південні відділення, а нас, 150 в'язнів, на північ, у Еспінське відділення з ділянками Кос-Шека, Май-Кудук, Керегітас, Шоїнда, Каракуль. Назви чотирьох інших «участков» я забув. Коли нас пригнали (мене, каліку, привезли) на Еспе, загнали у стайні для корів, що паслися в степу. Кожного дня відбирали здоровіших для роботи на «участках». Залишених 8 калік замкнули в режимну зону, де «целую ночь по нарах рыщут, пайку хлеба свиснуть ищут, а зато не ходят с фонарями». На нарах співали: «На роботу как пойдем, на костре все варежки сожжем, поскидаем рукавицы, прибьем друг другу лица, там же пляшем и поем»...

Я спав на земляній долівці. Накривався сюртуком загиблого вуйка, який разом з куском верети передала мені у Львові тітка. Сюртук був без підшивки, я під нього підшив верету, в яку зашив подані мені дрючком у заґратоване віконце вагону 220 карбованців. Цей подарунок тітки тримав «на чорний день». Усі гроші витягнули вночі «шестьорки», яких досвідчені злодії вчили свого ремесла.

Нас, калік, гнали на тік млинкувати пшеницю. Ми жували зерно й не були голодні. Керував током польський офіцер, полонений у 1939 р. До нас, незважаючи на польсько-українську ворожнечу, ставився прихильно, застерігав не переїдатися сирою пшеницею. Він був польським аташе в Алма-Аті й у 1942-1943 рр. їздив по таборах і вербував в'язнів до польської армії генерала Андерса. Коли польські загони виведено на Близький схід, офіцерів, що залишилися в Советському Союзі, арештували. Одного разу якась комісія накинулася на нашого «завтоком»: «Ты советский человек. Как ты допустил такую оплошность?» Поляк скипів: «Я никогда не был и не буду советским человеком. Я – поляк!» На другий день його відправили кудись по етапу. Взагалі у таборах я не зустрічав поляків-ворогів. Ще в станіславському КПЗ НКГБ арештований польський підпільний воєвода вранці робив з нами руханку під тихенький акомпанемент пісень УПА.

Після 10 місяців мене й Степана Ратушного з Львівської області випустили за зону. Ще зо два місяці «доходили» там Федьо Сич, Луговий з-над Сяну й ще двоє друзів, прізвище яких забув. Починалася весна, і я хитався від знесилення. Мене направили у загальний барак на 100 в'язнів. Старший бараку Фйодоров говорив по-українському. Він поставив мене сушити вночі роботягам валянки. На іншу роботу я не мав сили. Одного вечора він дав мені два відра й талони на вечерю. Сказав, що роботяги працюють на сівбі, крадуть зерно, мелють на каменях-жорнах і варять кашу або печуть «лепешки» (коржики). Тому що вони не голодні, він порадив мені, отримавши вечерю, відійти в степ, злити зверху воду і наїстися досхочу. Я з'їв два відра тої «піщі».

На моє щастя, одного ранку, йдучи з відрами за сніданком, я зустрів о. Кушпіта. Він тоді вчився на бухгалтерських курсах. За його порадою я також дістався на ці курси й три місяці мешкав з курсантами, серед яких пам'ятаю ще др. Володимира Чеховича. Він щоп'ятниці постив до 12 год. ночі, а тоді вставав і з'їдав сніданок, обід і вечерю. Колишній професор філософії на львівській теології обліпив стіни нарисованими ним образками Матері Божої, що з'явилася в Чайковичах і співав їй пісні. О. Кушпіт сварив його за голодування, але це не допомагало.

Викладали на курсах «єжовці» (в'язні, посаджені ще за часів Єжова). Серед них були дві совітські польки. Я був наймолодшим курсантом і легко все запам'ятовував. Мене призначили рахівником на овечу ферму Керегітас. Тут я подружив зі своїм помічником Іваном Кобутою зі села Перекос Калуського району Івано-Франківської області. Його арештували після відвідин тодішнього Станіслава Микитою Хрущовим, який настирливо закликав більшовиків до пильності, бо, мовляв, серед урядовців повно «бандерівських розвідників». Кобута тоді працював у секретаріяті Калуського райвиконкому.

Ми приятелювали із зоотехніком Іваном Гулаком з Городища Черкаської області й польським євреєм Мішелем Брандтом. «Міші» пришили шпигунство, і він отримав від ОСО 8 років. Утік з Кракова від німців у 1939 р. до Львова й завербувався разом з іншими втікачами-євреями на Магнітогорський металургійний завод. Коли німці напали на СРСР, євреїв з польським підданством не взяли до армії, а в 1942 р. арештували й почали бити. Наш друг «признався», що брав пробу совітської сталі й по бездротяному телефону передавав у ставку Гітлера дані про хімічний склад совітської сталі. 1949 р. його забрали у Степовий табір, в'язні з якого працювали у мідних рудниках. Від нього отримали ми одного листа: «Пом'яніть мене. Я загину».

На Керегітасі працювала «лекпомом» (лікарським помічником) Анна Костянтинівна Потапова, колишня викладачка марксизму в Алма-Атинському медичному інституті. В 1937 р. арештували її чоловіка, секретаря ЦК КП(б) Казахстану по пропаганді Степана Касіяновича Кузича, українця з Берестейщини. Коли Анна Костянтинівна відмовилася осудити, як польського шпигуна, чоловіка й назвала ворогами народу чекістів, її арештували і як троцькістку засудили до смертної кари. 45 днів чекала виконання вироку. Почала молитися до Бога. Церковні образи вона викинула була з рідної хати, за що прокляв її батько. Смертну кару замінили їй 15 роками каторги. Коли почалася війна, колишня активна комуністка попросилася на фронт «змити провину перед партією і народом кров'ю». Їй не повірили: «Хочешь, б..., к немцам бежать!» – й посадили в БУР. Закінчивши 15-річне ув'язнення в концтаборі, вона ще три роки була на засланні. Про долю чоловіка не знала нічого. Їхня дочка померла в дитячому будинку.

1950 р. мене перекинули під суворіший нагляд бухгалтером у велике рільничо-тваринницьке господарство на Кос-Шека. Там зустрівся зі старим кремезним козарлюгою Коваленком, який у 1918 р. їздив по Європі з хором О. Кошиця. Після концерту в Лондоні до українських співаків прийшов ще молодий Уінстон Черчіль. Вітаючи голосистих козаків, видатний політик сказав: «Якби ви були такими дипломатами, як співаками, ви б давно мали свою державу».

У січні 1951 р. за наказом Берії всіх організованих «изменников» (ст. 58-11) перевезли у спеціальні концтабори. На Карабаській пересилці я заприятелював з поетом Іваном Хоменком, який усю війну з Кіровоградщини до Волги й у протилежному напрямі до Східної Німеччини пройшов простим піхотинцем. Після демобілізації за поему «В рабстві», де описав тугу завезеної до Німеччини молодої українки за рідними зорями, отримав 25 років таборів спеціального режиму. «Почему она не тоскует по золотых зорях Кремля допитувався слідчий. Тому що того «злочину» було замало, Івана звинуватили ще й у підготовці замаху на першого секретаря Кіровоградського КП(б)У.

Серед в'язнів Іван Хоменко знайшов десь старенького генерал-полковника Павленка, який у 1945 р., коли цілий фронт кинули на Західну Україну боротися з УПА, підготовляв офіцерів, щоб у відповідний момент перейти на сторону повстанців. Сам я не бачив цього начальника чи працівника штабу. Згадую його на основі розповідей степовика Хоменка. Тоді на пересилці він читав мені, Михайлові Петричкові із Закарпаття та Марії Матківській, бранці з 1940 р., подолянці з Бучача, тільки що написану поему «Бахчисарайський ярмарок», де під «мурзами» описав чекістських начальників, які розподіляли привезений з Карлагу ясир поміж лагпунктами Піщаного й Степового концентраційних таборів, удосконалених Берією за гітлерівським принципом. (Не слід забувати, що пріоритет організації концтаборів належить Совєтському Союзові). Бахчисараєм назвав поет Карабаську пересилку. Ця поема не збереглася.

З неопублікованої табірної творчості поета світа Божого зовсім не бачила написана у Спаську поема «Хмельницький», присвячена 300-річчю «возз'єднання». За неї в 1957 р, хотіли поета ще раз посадити. Вирятував Олесь Гончар і тодішній перший секретар ЦК КПУ Кириченко. Спаський табір описав Хоменко в поемі «Юрій Окунь», присвяченій шефові КГБ генерал-майорові Ф. Ф. Никитченкові, який не посадив його за «Хмельницького» (Поема «Юрій Окунь» надрукована в збірці «Лірика та поеми». К.; Рад. письменник, 1959. с. 55-79).

З Карабасу завезли мене в Караганду. Наше 8-ме відділення Піщаного табору було розташоване у селищі Федорівка. В'язнів водили на будівництво Ново-Карагандинського машинобудівного заводу й житлових кварталів у центрі міста. Я заприятелював зі священиками Сулятицьким, Миколою Вонсулем і ще одним, десь зі Самбірщини. Оскільки я рік провчився у Політехнічному інституті, мене призначили бригадиром, але мене жодна праця не цікавила. Побачивши в члена своєї бригади Івана Мицака з Кременчука підручник англійської мови, я цілими годинами почав просиджувати над ним, тренуючись у вимовлянні англійських звуків. Консультував мене капітан далекого плавання, за національністю фін. Після лекцій він розповідав мені про Інгрію, фінський край, захоплений Петром І, який через інгрські болота пробив Росії «вікно» в Європу й побудував там на козацьких кістках нову столицю імперії.

Бригадиром тримали мене доти, поки не вивели моїх хлопців на об'єкт. Тоді зняли, й півроку я працював у інвалідській бригаді. За той час я познайомився з Василем Баланом із Лисця з-під Станіслава. Він був досвідченим бригадиром і дуже хотів учитися. Один єврей з Чернівець попросив рідних прислати математичні й фізичні підручники, і я почав учити Василя математики. Ми були разом два роки, і за той час Василь опанував повну програму з математики за середню школу.

Згуртування політичних в'язнів у спецтаборах послужило стимулом для піднесення національної свідомості. Номери на шапках, рукавах, штанах, спереду на грудях і з-заду на спинах нагадували зекам, що вони не люди, а числа. Зрусифіковані в загальних таборах наші дядьки й парубки зі страху перед бойкотом зі сторони свідомого контингенту швидко повернулись до рідної мови. Священики греко-католицької церкви щонеділі відправляли Служби Божі й проповідями підтримували вірних. Аматорський гурток ставив українські водевілі й легкі п'єси. В березні підготовили Шевченківський концерт. Опер (у табірному жаргоні «кум») заборонив декламувати вірші, але дозволив співати. Розпочали концерт «Заповітом». Усі встали за винятком начальства й в'язнів-росіян. До них підходили кавказці, брали за комір і заставляли піднестися: «Ану, встань! Это наш кавказский поэт!»... У наступну неділю опер заборонив «Заповіт». Замість національного гімну на слідуючому концерті один литовець заспівав «Зоре моя вечірняя», а хор – «Сонце заходить, гори чорніють». Після пісень аматорський гурток грав «Назара Стодолю».

«Кумові» не до вподоби була інтернаціональна єдність українців, литовців і кавказців. Він постарався натравити представників різних кавказьких народів на українців. Щоб не допустити до різні (в зону з роботи занесли саморобні ножі), наші хлопці замкнулися в одному бараці, оголосили страйк і вимагали приїзду обласного прокурора. Я тоді за Балановою протекцією працював у конторі економістом. Коли закінчився робочий день, опер посадив мене, як «бандерівського» розвідника, в карцер. Я був стомлений і заснув. Опівночі мене розбудив наглядач. Він приніс хліба, ковбаси й пляшку лимонаду і наказав усе з'їсти в його присутності. Василь Балан працював тоді в ларку, дав щось наглядачеві, й той, ризикуючи втратою вигідної праці, три ночі таємно годував мене. Коли минуло 3 дні, й закінчився термін мого ув'язнення, мене не випускали. Чекали на опера. Він же виписав мені ще 3 дні карцеру, але земляк, малолітній хлопчина, прибираючи кабінет, засунув цей папірець під сукно. Не побачивши нічого на столі, наглядачі ввечері випустили мене.

Наступного ранку всіх українців, які страйкували або потрапили до списку «неблагонадійних», відправили в карний (штрафний) табір. Це був спеціальний лагпункт, де командування Піщаного табору зібрало 1500 українців і хотіло спровокувати між ними внутрішні чвари. Їхні задуми не вдалися. Об'єднав усіх член Краєвого проводу ОУН Григорій Пришляк, розумна, чесна, витримана людина, яку всі поважали. До мене ставився по-батьківському. Попереджав не зв'язуватися з організаторами підпільних акцій, радив посвятитися науці. Пізніше, коли я з етапом потрапив у Воркуту, додатково схарактеризував мене перед майбутньою дружиною.

Другим моїм «сватом» був Іван Васильович Костецький, викладач української літератури в Тираспольському педінституті. Дружив він з Миколою Глухеньким з Фастова, пізнішим автором історичних романів «Коліївщина» й «Колії» та біографічної повісті «Михайло Максимович», яку присвятив Іванові Васильовичу. На Саранській «Січі» (так називало лагпункт начальство табору й самі в'язні) Микола писав повість «Варнак», а Костецький консультував його. Після якоїсь аварії на шахті, де працювали наші хлопці, нікого нікуди на роботу не виводили, й ми мали доволі часу на самоосвіту й розваги. Дещо треба було підтягнути живіт, адже ж усіх посадили на гарантійну в'язничну норму, але в'язні до всього звикали. На кухні був строгий контроль, і працювали там наші хлопці.

Професор Костецький написав з пам'яті історію української літератури, до якої я додав .одну сторінку про поему «Мойсей», яка не входила в програму з літератури в педінститутах. Сам я на підставі знань нашої минувщини написав «Історію України». Найпопулярнішим вважав підручник Івана Крип'якевича й покликався на нього на слідстві. Чекісти підкреслювали, що академік Крип'якевич зрозумів хибність своїх міркувань, але ми не визнавали підписуваних ним вимушених заяв.

Івана Костецького спочатку звинуватили в тому, що він на лекціях недостатньо розкривав націоналістичні збочення в творчості М. Рильського, Ю. Яновського, В. Сосюри та інших. У ході слідства Іван Васильович довів, що він викладав згідно з вимогами програми. Треба було випустити арештованого. Тоді після двох років його перебування під слідством ним зацікавився генеральний прокурор УРСР Р. А. Руденко. Побачивши худого й почорнілого в'язня, «охоронець» законів запропонував замінити йому костюм. Потім закинув підсудному зведення наклепів на заслужених перед партією корифеїв українського радянського письменства, що вони допускалися націоналістичних ухилів, і віддав викладача, який ревно дотримувався програми, під суд. Тоді нормою засудів була «катушка» – 25 років.

У 1955 р. Іван Костецький і Микола Глухенький передали з Воркути через Миколину матір, яка приїхала побачитися з єдиним сином, скаргу в Москву. Обидвох звільнили й реабілітували. Костецький після довгих митарств влаштувався учителем української мови й літератури в Рогатинському ветеринарному технікумі на Івано-Франківщині. Там помер від рака. Глухенький декілька років керував книгарнею в Фастові, й учився на історичному факультеті Київського університету. Коли померла згорьована мати, Микола захворів епілепсією. Одруження й видання трьох книжок не принесло йому щастя. Часті приступи вимагали лікування та душевного спокою. Могла допомогти Спілка письменників України, але її тодішні керівники В. Козаченко та Ю. Збанацький не прийняли репресованого. Коли Микола нагадав совітським керівникам, що в буржуазному суспільстві українська громадськість помагала хворій Лесі Українці, письменники-комуністи назвали його хуліганом. Вони не знали, що таке милосердя.

Зі священиків у Сарані найбільшою пошаною користувався о. Матусевич. За якісь «гріхи» його возили на три місяці до Спаської тюрми. Крім нього, там ще сиділи два священики УАПЦ та один – УГКЦ. Всі три (о. Матусевич сидів у тюрмі) на Різдво й Великдень відправляли величаві Служби Божі, а як ми співали «Христос воскрес», то слухало все місто Сарань.

Я продовжував вчити Василя Балана. Інші в'язні брали участь у хорі, аматорському гуртку (поставили «Лиха іскра поле спалить і сама згасне» І. Карпенка-Карого, «Назара Стодолю» Т. Шевченка та інші п'єси). Кобзаря вшанували величаво. До опера за дозволом не ходили. Декламували революційні поеми й вірші. Начальству було не до нас.

Помер «батько» Сталін. Півгодини стояли ми на дворі зі знятими шапками, коли гуділи заводи. Потім не хотіли натягати шапок. Раді були постояти так довше й поминати соратників вождя пролетарського світу.

Досі не згадав я фельдшера Саранської лікарні Богдана Витвицького з Витвиці Долинського району. Він же приклеїв мені кличку «Глобус», тому що на мене не налазила жодна табірна шапка (обвід 62 см). Пізніше чекісти думали, що це якась підпільна кличка. В пімсту я кликав його «Шляхта», але ця кличка не набула поширення. Богдан розповів мені про колишнього посла УНР в Харбіні, якого зарізав у саранській лікарні під час операції на вимогу опера начальник санітарної частини табору. Богдан був присутнім, але не міг урятувати товариша недолі.

«Оперчасть» не раз натравляла ув'язнених рядових членів ОУН на провідників. На Ак-Тасі під Карагандою Г. Пришляк чудом уник смерті, а на Колимі свої вбили Ординця. Чекісти підкинули нерозсудливим колишнім підпільникам компрометуючі матеріали, що він на їхніх послугах.

У травні 1953 р. «Саранську Січ» ліквідовано. 90 інвалідів і тих, у кого закінчувався термін ув'язнення, розкинули по інших лагпунктах Піщаного табору, а решту вивезли на Воркуту, де вони підняли повстання.

Я потрапив на Ак-Тас, дружив зі свідком проголошення самостійності Карпатської України в березні 1939 р., Федором Тегзою з-під Хусту. Чотири роки просидів закарпатець у мадярських тюрмах, а коли «братні» війська звільнили рідні гори, його арештували й повезли в сибірські табори. Там (на Ак-Тасі) я зустрівся знову з Федем Сичем і своїм учителем зі Стрийської гімназії, митцем Петром Обалем. Коли я прибув на Ак-Тас, вони обидва були на «штрафній командировці», лупали будівельний камінь. Наші хлопці були там згуртовані й разом з литовцями не дозволяли росіянам-сукам (карним злочинцям) знущатися над беззахисними «хохлами», балтійцями та в'язнями інших національностей. В «антисучих» кампаніях до українців приєднувалися корейці, японці, поляки (в Сарані сидів колишній польський офіцер Німий, родом з Тернопільщини, який бив «сук» на чолі бандерівців). Білоруси були менш дружні. Їх деколи використовували проти українців. Латвійців не любили литовці, які не могли простити їхнім батькам служби в чекістських загонах і зради останнього латвійського міністра закордонних справ, який співпрацював з СРСР. Естонців було мало, й вони у сутички не вступали. З Молдавії бачив тільки дівчат, яких карали за «крадіж» урожаю з колгоспних полів. Майже не було серед політичних «хазяїв страни» – казахів. Пригадую собі лише одного, який на будівництві Карагандинського палацу культури агітував будувати все, бо колись побудоване нашими руками стане власністю казахського народу.

Серед галицьких ак-тасівців кінчав термін ув'язнення Дмитро Лесів з-над Збруча. Його арештувала польська поліція в 1932 р. й підозрівала у приналежності до ОУН. Щоб вивідати його таємниці, поліцаї підкинули до нього студента, який розповів Лесіву, що його випускають додому. Довірливий селянин попросив шпигуна зайти до батька й забрати із схованки пістоль і літературу. Через декілька днів усе лежало в слідчого на столі. Лесіва засудили на 6 років тюрми, а потім запроторили до польського концтабору «Береза Картузька», де сиділи члени ОУН, польські, українські й білоруські комуністи. Коли в 1939 р. німці зайняли Берестя, командування табору втекло, а в'язні розбіглися. Старша генерація української табірної спільноти виїхала з німцями, які передали Берестя совітам. Молодші вибрали з-поміж себе делегацію, яка пішла привітати совітську владу від борців проти шляхетського ярма. На щиросердечні поздоровлення комендант у будьонівці відповів по-російському грубим лайливим криком: «...вашу петлюрівську мать! Ми вам покажем!»

Вночі хлопці почали втікати хто куди, але місто було оточене, й всіх виловили. З Берези привезли польські судові матеріали й ОСО нагородило антипольських підпільників 8-річними присудами. Коли німці наближалися до Москви, подолякові табірний суд додав ще сім років. У 5-ту річницю «золотого вересня» повезли страдника в Кустанайську область на заслання. Лише в 1957 р. повернувся польсько-совітський тюремник до рідного села. До життя в бездротяних умовах він не звик і через рік помер.

На Ак-Тасі зустрів я колишнього секретаря ЦК КП(б) Казахстану Степана Касіяновича Кузича, чоловіка Анни Костянтинівни Потапової з Керегітасу. Після перших 8 років, на які засудили його в Алма-Аті, прожив він рік на засланні в Кокчетавській області. Потім засудили його ще раз... Безцензурною запискою, залишеною друзями, які працювали на цегельні в першу зміну, і забраною дівчатами з сусіднього жіночого табору в другу зміну, я зв'язався з Вірою Обаль, дочкою митця й колишньою ученицею Стрийської гімназії. Вона написала Анні Костянтинівні, звільненій з їхнього табору у Балхаш, місто її заслання. Між чоловіком і жінкою почалось листування. Під зиму його звільнили. Степан Касіянович повернувся до Алма-Ати й почав добиватися звільнення дружини із заслання. Обидвох реабілітували. Бував я у них у гостях. Анна Костянтинівна повернулася до комуністичної віри й, коли Степан Касіянович у 1956 р. потішив мене вісткою, що Молотова, Кагановича та іже з ними оголосили «ворогами народу», картала його. Степан Касіянович працював заступником начальника комітету преси й дивився на світ безпристрасними очима. Оповідав мені, що в 1939 р., коли Червона Армія зайняла Західну Україну й Західну Білорусію, до Берестейської (по-білоруському Брестської) області прилучили чотири південні райони, заселені українцями. Відважніші й свідоміші громадяни запротестували й домагалися, щоб українську етнічну територію передали Україні. Вмішалося НКВД: «Если будете продолжать требовать присоединения к Украине, мы вам место найдем!» – пригрозили. А хто не боявся тоді «визволителів»?

5 листопада 1954 р. вивезли мене під багнетами на волю й здали в комендатуру спецзаслання. Я мав щотижня, а потім щомісяця відмічатися. У Караганді знайшов односельчан, вивезених з Ракова у 1947 р. Влаштувався бухгалтером в автоуправлінні шахтобудівного комбінату, стягнув до себе зі Сиктивкару батьків і поступив на заочне відділення англійського факультету Алма-Атинського інституту іноземних мов. Допомагав мені матеріально мій головний бухгалтер, кореєць Андрій Ні, який теж відсидів за політичною статтею 5 років. Покровителі з МГБ хотіли мене викинути з інституту, але в моїй обороні став директор – казах. Він зажадав від чекістів письмового розпорядження виключити мене зі списку студентів. «Пастирі людського стада» (Д. Павличко) пропонували підлі методи шантажування на іспитах. Директор і викладачі виявилися чесними людьми. Переважали серед них казахи, шанувальники першого казахського митця і першого поета, який писав про казахів – киргизів, Тараса Шевченка.

14 жовтня 1956 р. в нашій карагандинській кімнаті на вулиці Танкістів, 37 знайомий мені з Карагандинського і Піщаного таборів о. Микола Вонсуль повінчав мене з воркутянською бранкою Марією Скрентович.

Батька не застав: повісили большевики в районі, а господарство розграбували (автор: Кравець Іван)

опубліковано 16 бер. 2012 р., 05:29 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №314

Автор: Кравець Іван Павлович, народився 19 березня 1925 р.

в с. Чайковичі Самбірського району Львівської області, українець, греко-католик

Вступив в УПА в листопаді 1943 р. У нашій боївці нараховувалося 57 воїнів. Командиром був «Явір». Згодом боївка зросла до 100 бійців, її називали «кущем». Командиром став «Мур».

Завдання мали різні: брали участь в акціях проти всіх, хто нам заважав у боротьбі за Самостійну Україну, здобували зброю та інші речі, необхідні для УПА. Часто вели бої з польськими групами в селах Тулиголове, Хлопчиці, Ясенів, відібрали в них багато крісів і кулеметів. Вступали у перестрілку з німцями біля аеродрому Калинів. Успішно діяли проти окупантів на початку 1944 р. У травні 1944 р. ми атакували німецьку кавалерійську частину, яка розміщувалась у панському фільварку та школі села Чайковичі. Забрали шість коней, роззброїли вартових, а коли почалася стрілянина, встигли перебратися у ліс за Дністер. Коней передали в стайню села Монастир'я. Пізніше був недовгий відпочинок.

Коли в наш край прийшла Червона Армія, відразу ж почали забирати хлопців на фронт. Комісари погрожували: якщо хтось не піде в армію, то родичів будуть вивозити в Сибір. Деякі хлопці злякалися, пішли, але таких було мало, близько третини, решта залишилась. Наш провід сказав: «Стрільці! Наразі мусимо скриватись, де хто може, а пізніше знову гуртуватись і воювати за нашу Україну!»

Пізньої осені ми вже збирались, хто в боївку, хто в кущ, а декого направляли в сотні. Я довго був в боївці по боротьбі з стрибками, які ходили по селах і вишукували повстанців. Брав участь у багатьох боях у 1944 і на початку 1945 р. 17 квітня 1945 р. мене разом з двома хлопцями зловили енкаведисти з «червоної мітли», які робили масові облави. Один товариш з Комарна, псевдо «Жолудь», а другий з с. Меденичі, псевдо «Береза», мій псевдонім «Дуб».

Я попав у тюрму, а з тюрми в табір. Відбував покарання у Києві до 1946 р. У 1946 р. нас шість в'язнів з Львівської області влаштовували втечу. Але, коли я приїхав до дому, то батька не застав: повісили большевики в районі, а господарство розграбували. Мати з сестрами і братом пішли по чужих селах. 

Про репресованих спортсменів СТ «Україна» (автор: Павлів Юліан)

опубліковано 14 бер. 2012 р., 00:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 бер. 2012 р., 00:47 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №254. (Записано 20-26 жовтня 1991 року)

«Совєтська» система була унікальною і максимально вдосконаленою в єдиному – у своїй злочинності. Особливо – стосовно нашого народу, української нації. Лише тепер вдається збагнути масштаби злочинів, на що ідеологи більшовицького тотального геноциду благословили армію вишколених злочинців. Діючий безвідмовно принцип – була б людина, а стаття знайдеться, означав на практиці те, що відповідна стаття підбиралася для кожного, хто становив собою хоч якусь генетичну цінність. Уже цим він був небезпечний для режиму повновладних неуків більшовицького тоталітаризму.

Саме критерій генетичної цінності брався до уваги більшовизмом у Галичині перед «звільненням» у 1939 році. Саме на цих засадах і було вичислено для галичан «квоту» жертвоприношення на вівтар більшовицької свободи – понад півтора мільйона людей. Переслідувалося все, що сприяло національному відродженню. Поряд з репресованими політиками, науковцями, духовенством постали і юнаки, причетні до спортивного руху в Галичині...

Спортивне товариство «Україна» разом з іншими спорттовариствами передвоєнних років робило велику справу. Фізичне відродження крокувало поряд з духовним. Великої слави зажила львівська футбольна дружина «Україна». Особливо вагомими були перемоги «України» над елітарними польськими футбольними дружинами в передвоєнні роки становлення польського шовінізму, що сприяло формуванню національної свідомості та національного самоствердження нашої молоді.

Зрозуміло, така діяльність розцінювалася «совєтскою» системою як небезпечна для неї. Тому більшість гравців «України» разом з просвітянами, кооператорами та іншою організованою молоддю була, очевидно, ще перед «визволенням» у 1939 році віднесена до потенційних ворогів більшовизму.

Трапилося так, що відзначення 80-річчя заснування спортивного товариства «Україна» припало на червень 1991 р., коли Західна Україна відзначала сумний ювілей – 50-річчя масових страт населення в енкаведистських катівнях. У метушні спортивних свят, коли гучно звучало «во славіє» українському спортові, якось непомітно проквиліла молитва за душу сподвижників спортивного руху в Галичині, яким чекісти та есесівці не дали до цих свят дожити. Зрештою, що ми знаємо про цих завзятих хлопців, котрі кидали виклик польському шовінізму та іншим «ізмам» навіть назвою своїх дружин («Тризуб», «Україна»), котрі усвідомлювали, що змагання на стадіонах були більше політичними, ніж спортивними, і знали ціну перемогам? Дуже мало, якщо не сказати нічого. Тому розмова з колишніми гравцями «України» паном Карлом Мікльошем та паном Юрієм Зубачем про долю їхніх друзів, про дружину «Україна», про спортивний рух в передвоєнній Галичині – надзвичайно цікава і цінна. Стає зрозумілішим, чим для таких людей був у ті роки спорт і як розуміють вони його, сьогодні, яким чином вдалося теперішньому голові клубу «Карпати» п. Мікльошу вивести дружину «Карпати» на вершину слави в недавні важкі часи брежнєвщини...

А тепер – факти, які не потребують коментування. Ось гравці футбольної команди СТ «Україна», життя яких було обірвано в розквіті сил більшовиками і нацистами:

Богурат Мирон, 1921 р. н. – особливо талановитий і перспективний гравець, гімназист з робітничої родини. Арештований в 1940 р, закатований більшовиками 1941 р.;

Гнура Петро, 1921 р. н. – не закінчив гімназії, робітник, з робітничої родини. Арештований в 1940 р., закатований більшовиками в 1941 р.;

Гриців Роман. За неперевіреними відомостями – розстріляний чекістами як член УПА;

Завадівський Володимир, 1921 р. н. – гімназист, син священика. Арештований і засланий в Казахстан, помер у таборах;

Краєвський Ярослав, 1920 р. н. За неперевіреними відомостями, загинув, як член УПА в бою проти нацистів;

Короць Богдан, 1921 р. н. Арештований у 1940 р., закатований енкаведистами в 1941 р.;

Кузьма Богдан, 1920 р. н. – закінчив гімназію. Арештований в 1940 р., закатований енкведистами у 1941 р.;

Сенів Ярослав, 1921 р. н. – син священика. Арештований в 1940 р., закатований енкаведистами в 1941 р.;

Тихоріз Євстахій, 1920 р. н. – провідний гравець, службовець з робітничої родини. Арештований 1940 р, закатований енкаведистами в 1941 р. Тоді ж були страчені і два старші його брати.

Було арештовано і заслано в холодну сибірську тайгу двох членів проводу СТ «Україна»: голову Олександра Левицького й провідника боксерської секції Петра Харака.

В уяві російських шовіністів не могло існувати нічого українського, навіть українського спорту. «Україна» перестала існувати. Правда, в 1946 р. гравці «України», котрих пощадила доля, зібралися у львівському «Спартаку». Львів'яни знову побачили Ю. Зубача, К. Мікльоша, М. Турка. Виступали декілька років також Я. Хитрий, Р. Хробак, Я. Шпиталь. Перемоги «Спартака» в ті часи страшного більшовицького терору у багатьох львів'ян розвіювали безнадію, вселяли віру. Та не довго. У 1950 р. «Спартак» було розформовано.

Поліцейський нагляд за колишніми гравцями «України» не припинявся. «Совєтська» охранка переслідувала Ю. Зубача, викликали його начебто через сестру Ірину. Її, 16-річну студентку гімназії, в 1940 р. засудили до страти. Таким був вирок за непокірний виступ в останньому слові. Правда, після двомісячного знущання у камері смертників смертну кару замінили десятирічним ув’язненням.

У час арешту сестри Юрія не було вдома. Взяли б тоді і його. Але в квітні 1950 р. таки забрали. Як «пособніка». Забрали і повезли до Томська з 60-річною мамою і клуночком у руці. Усе надбане конфіскували «на користь народу». Примусили підписатися на довічне перебування в Сибіру. Знав Юрій, що таке станеться, але не міг, хоча була нагода, податися на Захід – думав, куди подінеться Ірина після ув'язнення. Надіялися, що десь живе, хоч не було ані вісточки. Юрій рік працював на лісоповалі, потім грав у Томську у «Динамо». Опісля – тренерська робота до 1955 р. Повернувся Юрій Зубач до Львова у 1957 р., а сестра Ірина аж... у 1978-му.

Отака характерна у нас понівечена доля, отака звична для нас історія знищеної родини. Знищеної во ім'я торжества брехні, злодійства, великого зла.

А ось як «дописали» більшовики біографію ще одного гравця «України» Олеся Малюхи (1916 р. н.). Про нього розповіли його дружина пані Володимира, її сестри пані Ірина та пані Дарія, а також пан Ю. Зубач і пан К. Мікльош.

«Олександр Малюха – лівий крайній, опірна нога – права», – так почав оповідати про свого товариша п. Мікльош. Як про гравця – того досить А далі – про якості, рідкісні для нашого часу. Олександр був людиною освіченою, висококультурною. Через скромність та особливе розуміння товариськості часто грав у другому складі, хоча високо цінувався, як нападник. Вихований на Богданівці (околиці Львова), грав у просвітянському оркестрі і дуже захоплювався копаним м’ячем. Спершу виступав у дружині «Тризуб», а потім – в «Україні». Після 1939 р. вчився в консерваторії та медінституті. Був одружений. Мав двоє дітей: восьмирічну Зоряну і сина, якому було лише кілька тижнів – не встигли навіть охрестити.

...Квітневої ночі 1950-го Олександр повернувся додому після чергування в лікарні. Біля його будинку (вул. Хасанська) (тепер Японська) стояла вантажівка, вешталися тіні в картузах. Двері до хати відчинені. Енкаведистів було п'ятеро, з пістолетами в руках. Наказали всім швидко збиратися. Куди? «Куда надо. Там разберутся».

Як з'ясувалося згодом, майор НКВД Павленко, котрий керував «операцією», вирішив зайняти квартиру О. Малюха, щоб зажити на награбованому. Мабуть, дуже йому не терпілося, і тому «освободители» поспішали. Підганяли розгублену дружину Олександра. Плакала Зоряна, заходилося криком немовля. Олександр стояв закам'янілий і страшний. Ураз відхилив руку енкаведиста з пістолетом і сів за рояль. Грав востаннє. Прощався з домом, з родинними реліквіями, з надіями. Туга злітала з струн... І раптом – «Вічний революціонер» Сильно, владно, переможно. Останній вибух свободи, непокори. Увірвався терпець в майора. Збагнув своє безсилля, свою ницість. Вдарив наганом по накривці, замовкла музика. Струни вже самі доспівували сумну мелодію прощання…

Сім'ю завезли в Замарстинівську тюрму, в переповнену смердючу камеру. П'ять тижнів тримали. Голі нари, затхле повітря. Чим годувати дітей, як мити, як лікувати, де прати? Відпрошувалася Володимира у тюремників до умивальника пелюшки прати. Пускали, а самі на цілий день зникали. Дитина зачинена в камері кричить голодна, а мати в коридорі ридає. Пристосувалася Володимира годувати дитину через грати. Як припадало, тулилося дитя личком до бридких холодних ґрат!..

Якось примітила Володимира, що в коридорі уже кілька днів сидить в’язень і постійно молиться. З'ясувалося – греко-католицький священик. Вблагала тюремників, щоб до їх камери впустили, аби на бетоні не спав. Отець Сенета – так звати було священика – відразу виконав свій обов'язок, охрестив немовля. За хресну була Зоряна, за хресного батька – хтось випадковий. Хрестили, молилися, плакали. Уся камера плакала. Знайшли кусник паперу, роздобули чорнило, і отець Сенета виписав метрику. Тюремну метрику... В Івано-Франківську нині працює лікарем Володимир Олександрович Малюха, якому тоді було виписано метрику.

У кінці травня повантажили у «воронок» – і на поїзд. Два довгих місяці дороги. Через увесь «Союз нерушимый республик свободных». У щільно забитих людьми товарняках... У добу – одне відро води на вагон, одна миска риб'ячої похльобки на особу. У вагоні з дорослими було шестеро дітей, серед них немовлята. Пелюшки батьки сушили намотуючи собі на тіло. Воші, короста, розлади шлунку, простуда. Але ніхто не вмер завдяки лікарській допомозі Олександра. В інших вагонах вмирали. Вмирали переважно діти. Їх конвоїри залишали на зупинках або просто викидали з вагонів.

У Томську зупинилися, організували «пропарку» речей. Людей також «пропарювали». Загнали до великої лазні і поливали окропом зі стелі. Врешті, довезли до Хабаровська. Вивантажили і вишикували для показу «купцям». Від голодування та нерухомості ноги не тримали. А «купці» з палками вибирали «товар», мінялися вже вибраними. Як у давній Кафі. Лише грошей не платили. «Найгуманніша» в світі влада, керуючись «найгуманнішими» в світі законами, віддавала будівникам комунізму рабів безплатно і навічно. І розписку від спецпоселенців брали про згоду на вічне поселення в Хабаровському краю.

Родина Малюхи більшість часу прожила в селищі Джонка. Олександр працював фельдшером. У 1951 р. отримав диплом лікаря. На державні екзамени до Хабаровська під конвоєм возили.

Влаштувалися наші люди і в тих нанайських краях. Були там вчителі, лікарі, священики. Побудували собі хати, поволі обжилися. Зжилися із корінним населенням – нанайцями. Ті швидко забули про страх перед «бандерівцями», який нагнали їм «блюстителі».

Минали в безнадії роки. Надія з'явилася після 1953-го року. Та для О. Малюхи вона як засвітилася, так і згасла. Туберкульоз косив наших людей в тих проклятих болотах. У 1955 р. зліг Олександр. Згасав швидко. І найбільше жалів, що не побачить вже Україну. Сам вирізьбив собі табличку, котра й досі, мабуть, висить на хресті його могили там, на вершині сопки: «Малюха Олександр...» У даті смерті написав 1955 рік, а згодом дописав і місяць жовтень. День дописали вже без нього.

Прощалося з Олександром все селище, відправляли всі одинадцять греко-католицьких священиків. Везли на санках. Копали могилу жінки, бо чоловіки були «на сучках». На цій страшній цвинтарній сопці досі багато могил з хрестами, з табличками і без них. Половина Галичини на тих диких теренах, на тих великих жертовниках. Поряд з Олесевою – могила о. Венгриновича із Самбора чия трагічна біографія теж закінчилась на цій сопці. Як зберегти пам'ять про них усіх, замучених на чужині, замучених за велику ідею? Де, на якому пам'ятнику виписати їхні імена? 

...Поверталася родина Малюхи додому довго поодинці. Пані Володимира – аж у 1960 р. Домагалася реабілітації разом із сестрою п. Іриною. Скільки було написано подань, скільки було поїздок до Києва, до генерального прокурора Руденка!.. Скільки поневірянь, скільки знущань мусили витерпіти ці жінки!.. Не забуде п. Ірина в'їдливої репліки колишнього львівського прокурора Дороша, коли попросили кілька бланків для подання про реабілітацію: «Берите много бланков. Мы вам напечатаем много-много бланков, чтобы хватило вам, вашим детям и вашим внукам».

Отаку долю готували вони нам... За нашу непокору, за прагнення до свободи, за те, що любили свою Україну. І не маємо ми нині права не відстояти самостійність, волю нашого краю, бо проклянуть нас ті безвинно замучені сини і дочки українського народу, які з домовини кличуть нас на святе діло.

1-10 of 25