З футболом у світ (автор: Скоцень Олександр)


Передрук з книжки: Львівський «батяр» у київському «Динамо»,

Київ, 1992, 224стор. (Подається скорочено)

Олександр Скоцень - найперший український футболіст, який отримав європейське визнання. Виступаючи у чемпіонаті СРСР за київське «Динамо» у шести іграх забив вісім голів. За доносом гравця київського «Динамо» Миколи Трусевича був арештований НКВД. Капітан футбольної команди «Україна», яка розгромила мюнхенську «Баварію». Неодноразовий чемпіон Франції.

Вміст

    Без заголовків.


    Львівський «батяр» у київському «Динамо»

    опубліковано 12 бер. 2012 р., 04:50 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 бер. 2012 р., 05:05 ]


    ВАЖЛИВИЙ 1939 РІК

    Настав рік великого історичного перелому. Річний Загальний збір членів схвалив працю управи товариства. Головою знову обрали Олександра Левицького. Поліпшилося фінансове становище. Вирішили купити відповідний спортовий стадіон. СТ (спортивне товариство) «Україна» перероджувалася у справжній європейський спортовий осередок.

    Чи можна забути той час? Ту коротку, але таку шумливу й гучну світовими подіями провесінь. В Закарпатті в горах шуміла, горіла воля. Скільки нових надій вона несла, скільки мрій і душевних бажань!

    Після відібрання поляками майдану «Сокола-Батька», ми проводили весняні тренування на майдані товариства «Луг». Серед футболістів панував погідний, хоч стриманий настрій. Хто ж міг передбачити, що це наш останній весняний сезон?

    У першому матчі за чемпіонат, ми мали зустрітися з «Гасмонеєю» (футбольна команда в місті Львові сформована з футболістів єврейської національності). Матчі з цією командою протягом років закінчувалися здебільшого внічию. Казали, що ці традиційні нічиї треба приписати радше «психологічним причинам». Чи справді так?

    У моїй восьмиразовій участі в іграх з «Гасмонеєю» загальний результат був такий: п'ять виграних – 2:1, 3:0, 5:1, 1:0, 4:2 і три зіграно внічию – 1:1, 2:2, 3:3, жодної програної. Чи ж тут може бути мова про «психологічні причини»?

    Справді, сила єврейської команди полягала в сильному захисті, але це не означало, що наша команда їх не могла чи не уміла переломити. Якщо ми у восьми іграх зуміли п'ять разів здолати їх, то можна сміливо твердити, що тут справа не в психології.

    Багато любителів футболу старшої генерації на рідних землях і тут, в діаспорі, пригадують ті пам'ятні ігри з «Гасмонеєю». Не одному в пам'яті ті двобої, які теж кінчалися нічиїм результатом. Щоб освіжити пам'ять . і пригадати ті ігри, наводжу (з незначним скороченням) цікавий аналіз нічиїх Осипа Новицького у «Свободі» 9-го серпня 1978 року під заголовком «Найцінніший гол».

    НАЙЦІННІШИЙ ГОЛ 

     В 40-ву РІЧНИЦЮ ПЕРЕМОГИ СКОЦЕНЯ Й СТ «УКРАЇНА»

    «Пригадуються нам блискучі успіхи львівської «України» в Окружній лізі; ще сьогодні радіємо її перемогами над першою дружиною «Погоні», над «Чарними»; ще сьогодні не можемо зрозуміти, чому змагання «України» з «Гасмонеєю» кінчалися звичайно нічиєю (хоч були і перемоги).

    Отже, гаразд: хочемо з'ясувати тайну чи причину цих ремісів (нічиїх) – нерішених вислідів у змаганнях «України» з «Гасмонеєю», а рівночасно насвітлити містичну перемогу 4:2 чорно-червоних (як звали «Україну» по кольорі її сорочинок, чи пак цілого однострою) над голубо-білими («Гасмонея»).

    Висліди 1:1, 2:2, 3:3 і т. п. були в змаганнях «Україна» – «Гасмонея» такі популярні, що як на один матч цих суперників не з'явився суддя й обидві дружини погодилися на присутнього єврейського суддю Земана – той перед цілою трибуною перед грою заявив: «Бендзє реміс» (буде нічия). Всі знали, що змагання «Україна» – «Гасмонея» завжди буди чисті (отже, навіть якомусь нечесному судді не лишали місця на якісь «ліві штоси»), знали всі, що тут рішали завжди й виключно спортові козирі обидвох суперників.

    Анатомія цих козирів була проста: «Україна» – все одно, в який календарний період, – завжди мала першорядний напад. «Гасмонея» завжди мала першорядну лінію дефензиви (захисту). Коли львівські євреї після 3-річного побуту в найвищій польській Державній лізі повернулися до класу «А», їхня поміч залишилася на рівні Державної ліги, а інколи своєю прикладною співпрацею між собою та її власним нападом торкалися міжнародного рівня. Вона боролася за себе і за свій напад.

    В таких умовах нормальний хід змагань цих суперників був такий: наперед пекельна офензива (напад) «України», героїчні пробої її бомбардирів, падали голи, які поривали трибуну до зриву, що загрожував істинним обвалом цих споруд. Заповідалося на те, що сьогодні наші рознесуть суперника й нарешті покінчать з нестерпним нерішеним вислідом – ремісом.

    А потім буря над «Гасмонеєю» проходила, в хід йшла її поміч. І хоч ця незнищенна машинка в укладі Вольфшталь – Горовіц – Дрікс мусила виконувати вдесятеро більше праці, ніж нападники «України», голи для голубо-білих, без будь-якої героїки, проте напевно, як спілі овочі на вакаціях, один по одному капали в українські ворота. А як сонце заходило й суддя свистав кінець, вислід був нерішений...

    Не інакше було у згаданих Кравченюком змаганнях з вислідом 4:2, за винятком останньої хвилини гри, коли все пішло шкереберть. Отож, почалося пекельними наступами «України», Лєньо Скоцень «прифастригував» гацеї з 16 метрів голя, на якого «муха не сяде», а за 15-20 хвилин повторив свій номер. «Україна» вела – 2:0...

    Але тоді пішла в хід машинка помочі «Гасмонеї». Її праця милувала око, хоч на розмоклому по дощі грищі виглядало, що вона застряне в болоті. Та, на диво, не застряла – воротар Василь Босий мусив двічі витягати з воріт м'яч, який упав туди ніби випадково, але впав – і вислід – 2:2.

    Тоді до слова зголосився ясноволосий котигорошок Богурат: далекою бомбою, кілограмометрами неспівмірною з його ростом, він привернув перевагу «Україні» на 3:2 – і з тим суперники розійшлися на перерву до одягалень.

    Після перерви всі очікували «страшної помсти» голубо-білих, але ніхто не сподівався аж такого їхнього напору Нічого не допомагали намагання нападу «України» пробитись з оточення, не допомагали скандування українських глядачів. «Гасмонея» все більше зашнуровувала чорно-червоних на їхній половині грища, а там – на карному полі… Напасники, під проводом стратега Льоля Мікльоша, гарували на власному передпіллі – тільки Леньо Скоцень, як бузько на безжабому мочарищі, сумно спостерігав, як воротар Василь Босий виловлював м'яч з усіх можливих кутів воріт... Вже навіть українські глядачі воліли, щоб традиційний вирівняльний гол нарешті прийшов. Велетенський футбольний годинник «Омега» на краю грища показував останні хвилини змагань. Коли вказівка цього годинника досягла двох останніх рисок-хвилин, замерзлий від бездіяльності воротар «Гасмонеї» Мундзьо Блят, з ручником наопашки, вийшов з воріт не спускаючи очей з годинника і гри, наближався до бічної лінії грища, в очікуванні кінцевого свисту судді. Але замість свисту прийшло щось несподіване…

    Воротар Босий вибабрав м’яч з болота і блискавично заадресував його до вільного Лєня Скоценя... Воротар «Гасмонеї» кинув ручник поза лінію грища і рвонувся загородити дорогу Скоценеві, що вже йшов з м’ячем на ворота. Рафінованою фінтою тіла Скоцень «зробив» на середині грища воротаря, посилаючи його у фальшивому напрямку. Обурений суперник метнувся на землю, щоб зловити Лєня за ногу, але той вивільнився з воротарських лабет і пішов з м'ячем. Пішов?

    Хоч між Скоценем і порожніми ворітьми «Гасмонеї» не було нікого, йти з м'ячем було ризиковано. Зараз при ворітніх стовпах стояли: запасний воротар, провідник, тренер, господар і лікар «Гасмонеї» – будь-котрий з них чи всі разом могли в гарячці патріотизму вийти на грище і загородити дорогу стрільцеві, а неясні постанови правилька  скінчились би... «нейтральним» суддівським м'ячем за участь неуправненого змагуна в грі». Та найбільша небезпека грозила від стадіонового годинника «Омега». Суддя уважно поглядав на нього і на свій ручний, зближався свист. А тут, перед ногами стрільця була неповторна нагода поміняти Піррову перемогу, яка боліла б більше, ніж поразка, на повновартісну – 4:2. З того всього Скоцень, переїхавши центрове коло грища, у притаманний собі спосіб зібрався з силами, підскочив на місці і правою «мачугою» погнав намоклого м'яча в напрямку порожніх воріт «Гасмонеї». Ніхто не ворухнувся за ворітьми «Гасмонеї», ніхто не пробував наздоганяти Скоценя ззаду. Всі актори перемінилися в глядачів – говорив-діяв тільки м'яч... А він шугнув і зник у сітях воріт – щасливий, що скінчилося для нього півторагодинне оббивання боків...

    * * *

    Спортове товариство «Україна» – Львів проіснувало 31 рік, барвиста місцева й міжнародна кар'єра Олександра – Лєня Скоценя тривала майже (чи таки «майже») два десятки років. Одне певне: в житті обох сторін цей гол був, з погляду спортово-морального, найціннішим, бо був зреалізований дослівно в останні секунди гри. Ніякий Довженко чи Сесіль де Міль, ніякий геній не придумав би фільму, в якому дружина, що половину змагань була нівечена під колесами воза, використала б єдиний шанс долі й єдину помилку суперника, щоб накінець в останніх секундах взяти під колеса його.

    Читача напевно цікавлять настрої в обох таборах 5-тисячної маси глядачів. Отже, не було після цих змагань двох – радісного й сумуючого – таборів. Був тільки один спільний спортовий табір, п'ять тисяч членів якого, без різниці віровизнання, національної і клубової приналежності, до загину сміялися, що щось таке може в таких змаганнях трапитися.

    А герой – Лєньо Скоцень? Всі були так заінтриговані фактом і актом несамовитого фіналу, що – я побоююся – за ним забуто його майстра, чи творця. Я не пригадую навіть, чи Лєня знесено з грища на руках...

    Потім, після Другої світової війни, його як змагуна французької професійної дружини Ніцци за три голи в перемозі 3:0 над чемпіоном Франції (як доносила спортова преса), глядачі несли на руках з грища аж до ратуші міста!

    Нехай же цих кілька рядків слів буде цьому винятковому футбольному бомбардирові, якого нам завидували поляки, євреї, німці й інші народи, за доказ, що і його земляки не забули цього його надзвичайного зусилля, та й цілої спортової кар'єри, – дарма, що між тими днями і нашими актуальними буднями виростають усе нові довгі десятки літ!..»

    ОСТАННІЙ МАТЧ СТ «УКРАЇНА». ПОЛІЦІЯ І АРЕШТИ

    Одночасно з іграми другого весняного кола першої команди стартували юніори. Тренер А. Мора вишукував найбільш обдарованих юнаків. Ішлося про зміну, про майбутнє українського футболу. Юніори СТ «Україна» вперто прямували вгору і хоч їм ще бракувало технічної витонченості, надолужували молодою запальністю, невтомністю і волею перемоги. У заключній стадії ігор ввійшли до півфіналу і врешті до фіналу юніорів за чемпіонат Польщі. За іграми наших юнаків стежила вся спортова громадськість. Переможець повинен був їхати до місцевості Рабка змагатися у фіналі за почесне звання чемпіона Польщі серед юнаків.

    Наші юніори виступали в такому складі:, П. Гнура, В. Дицьо, А. Короць, Б. Андрусів, В. Мельничук, Р. Кузьма, Е. Тихоліз, Ю. Зубач, Р. Нагірний, В. Коваль, Р. Кос, Р. Вовк. Деякі з них, як П. Гнура, В. Мельничук,, Р. Кузьма, Ю. Зубач були зачислені в ряди першої команди, а Е. Тихоліз вже зайняв постійне місце півлівого нападаючого.

    Якось непомітно пролітали тижні, закінчилася весна, а з нею і останні бої за першість області. До закінчення ще дві гри, і їх треба було виграти. Перші у себе дома з командою ВЦКС «Огніско», Ярослав, а другі – з львівською ВЦКС «Лєхія».

    З «Огніском» ми впоралися легко. Вони зазнали поразки з розгромним рахунком – 7:3.

    Після великої перемоги над «Огніском» на стадіоні «Чарні» зустрічаємо т. зв. «косинєжув», тобто футболістів із ВЦКС «Лєхія». Вже не раз ми сходили з їхнього поля на Погулянці фізично побиті. Ми боялися не так тієї вуличної розбещеності, як судді. О, коби лиш суддя був суддею. Ми дістали україножера на прізвище Драбіковський. «Лєхія» в присутності кількатисячної маси своїх прихильників постановила виграти будь-що!

    Ми відразу здобули територіальну та ігрову перевагу, легко підступалися до воріт лєхітів. У повітрі кожної хвилини пахло голом. Але коли ми забили першого, суддя його не зарахував. На наші протести не звертав уваги. До того ще й прізвище нашого капітана команди записав до своєї книжки – догана за «нетактовну поведінку»!

    По зміні поля гра понеслась крутим поворотом. Ми свідомі того, що граємо не тільки з одинадцяткою лєхітів, але й проти судді. Завдаємо швидкий темп, повністю контролюємо гру. На 55-й хвилині Краєвський промайнув між двох захисників і забив безапеляційний м'яч. Відтоді на полі запанували грубість і необмежене свавілля. «Лєхія» вдалася до старих випробуваних методів. «Косинєжи» почали «косіць» ногами й кулаками. Їхня трибуна вирувала. Вони б'ють по наших кістках, по колінах, а суддя не перериває гри, приймає все те за нормальне явище. В один момент я сам переходжу лінію одинадцятиметрового поля, обводжу захисника і лишаюся віч-на-віч з воротарем. Ніхто вже не мав змоги мені перешкодити. Підводжу м'яч ще два метри вперед. При напруженій і сконцентрованій увазі готовий збільшити рахунок, та раптом хтось з усією силою штовхнув мене в плечі. Я впав на траву, прикриваючи собою м'яч. Два лєхіти почали видобувати м'яч з-під мене, б'ючи бутсами по моїх ребрах. Я відчув пронизливий біль, наче хтось проколов мене чимось гострим. Довкола зчинився гамір, я чув вигуки лєхітів: «Як труп, то з трупем на гнуй!» Па партерах і трибуні заворушилися: «Фуй! Фуй! Ганьба! Ганьба! Поляки – азіяти, з грища їх! Виключити!»

    Через кілька хвилин, ще публіка не заспокоїлась, а вже Краєвський лежить «скошений», не підводиться. Суддя стримав гру, однак, не поцікавившись тим, хто був спричинником, флегматичним спокійним тоном велів винести його з поля. Прийшов лікар Кашубинський, оглянув ногу і наказав відвезти його до шпиталю.

    За правилами підмінювати вибулих гравців не можна було. Українці до кінця грали десяткою, вірніше сказати, дев'яткою проти одинадцятки, бо я в дійсності в грі участі не брав, нестерпно відчував біль під грудьми. Ми боронилися, незважаючи на результат, і чекали кінця гри. Раптом суддя подиктував карний удар по наших воротах за явне порушення правил гри, якого лєхіти реалізували. Спалахнули спонтанні протести. Виникла сутичка, яка закінчилась криваво. Двох левандівчан – Михайла Макаревича і Романа Бориса – прокололи ножами. Серед української публіки почались арешти під закидом «заклуценя пожондку публічнего». Забрали тоді до в'язниці двох братів, членів хору Котка, студентів університету і співака – баса Львівської опери.

    Управа вирішила матч опротестувати. До протесту долучилися чотири польські лігові судді, які були присутні на змаганнях. Мене теж відвезли до шпиталю, де я пролежав кілька днів, опікувався мною лікар Кашубинський. Другого дня в Народній лічниці лікар Малис зробив рентгенівський знімок моїх обох боків. На мою радість, він заявив, що я мав лише важко потовчені ребра й коліна. Він надіявся на моє скоре видужання. Ми склали протест. Я пробував поговорити про це з доктором.

    – Нічого з цього не вийде,– відповів він. Через кілька днів управа СТ «Україна» отримала листа від ЛЗОПН, в якому було зазначено, що спеціальна комісія докладно переглянула і перевірила наш протест і винесла рішення, що матч був проведений згідно з правилами і статутом! Результат затверджується, але за зловживання суддівською владою суддя Драбіковський позбавляється на майбутнє права судити і виключається з Суддівської Колегії.

    ВІЙНА

    Чудове літо минало в напруженій міжнародній непевності. Після трагічних подій на Закарпатті настав у міжнародних стосунках перелом. Почались дні непевності.

    У нас дома – велика радість. Батько приїхав з Болехова, мовляв, у відпустку. Чи справді? Осип дістав недавно мобілізаційну картку, ходив на збірний пункт, очікував нового виклику. Скрізь нервовий настрій, початок безголів'я. Наклеєні ПКУ (Повятова Коменда Узупелнєнь) афіші сповіщали про мобілізацію війська й суспільства.

    П'ятниця, першого вересня 1939 року. Був ясний, погідний день. Вулиці міста наповнилися щоденним гамором. Торохтіли по нерівному брукові, т. зв. «котячих лобах», сільські вози, що везли до багатолюдного міста земні плоди. Дзвонили міські трамваї. Відчувалась нервозність і поспіх. Та й не дивно, адже ранком оголошено по радіо, що німецькі війська перейшли польські кордони. Значить, почалась війна.

    О 10-й годині ранку я з Осипом ходив до Бюро для військових справ на Стрілецьку площу, де він отримав документ до своєї військової частини, а мене зареєстрували до т. зв. «побору», тобто я став призовником. Осип має уже виїжджати по полудні. Часу багато не залишалось. Дещо закупили на «Кракіданах» (торговельна площа). Хотіли сісти до трамваю, але усі були переповнені, тож пішли пішки. Таких, як ми, щораз більше на хідниках міста. Свіжо розклеєні мобілізаційні афіші і плакатні повідомлення стікали ще свіжим клеєм. На афішах велике фото маршалка Ридза-Сміглого з бойовими лозунгами: «Водзу, провадзь нас! На Берлін!» Це звучало якось дивно і водночас огортала тривога, що буде далі?

    Ми минули касарні (казарми) 5-го полку артилерії на вулиці Токажевського, як повітря нагло пронизав якийсь дивний, не знаний досі свист і брязкіт. Люди зупинялися на хідниках, піднявши голови. Ген на південно-західній блакиті неба кружляли ніколи досі не бачені срібно-білі силуети. Бриніли, як рій джмелів. І раптом якісь цяточки відриваються від них та стрімголов падають вниз. Ще мить – з напряму горішньої Городецької та Головного двірця (вокзалу) чути глухі вибухи. Вгорі вулиці Токажевського, біля костьола св. Єлисавети, чорні клуби диму. Зліва горить Чернівецьке товарне депо. Люди розбіглися. Пронизливо загули сирени. Львів у вогні.

    Сповільняємо ходу так, ніби змовилися. Врешті, ми Осипом опинилися біля хвіртки нашого дому. Мені наче щось стисло горло. Прямо не містилося в голові, чи це вже початок того, на що ми, українці, так довго чекали. Мимоволі ми глянули один одному у вічі і кинулися в обійми. В хаті ридання. Мати бідкається, як нас охоронити від нещастя. А ми вештаємося, впорядковуємо на подвір'ї – то виносимо, то вносимо до льоху, в сад різні речі. Здається, що це все робиться якось механічно, щоб заглушити внутрішній неспокій, який годі висловити. Майже всю ніч ми просиділи в саду, дивилися, як червона заграва щораз то вище підносилась і розширялась. Світало.

    Після полудня збудили нас протяжні гудки сирен. Одягаємось, треба зникнути з очей «приязних» суддів. Спаковуємо до валізок дещо з білизни і харчів. Адже вся доросла польська молодь на Левандівці другого дня війни парадувала біля дому ТСЛ в мундирах «Стшельца», «Пшиспособєня войсковего» чи «Гарцежув». Умовляємося з батьком, де і в кого будемо через якийсь час. На Богданівці, біля пекарні «Меркури», у наших приятелів та інших друзів. Нас прийняли дуже радо та пропонували спати на горищі стодоли, що стояла біля їхньої хати, в саду. Вдень ми грілися між соняшниками, а вночі лізли на горище.

    Третього дня війни по Городецькому шосе почали пересуватися у східному напрямку міста колони різноманітних, обмазаних болотом, авт. Для замаскування вони були прикриті зеленим галуззям. Як виявилося, це були біженці із західних і північно-західних земель Польщі. Між ними гуртки вояків на возах, гарматах, а то й пішки. Просувалися розбиті в боях польські вояки. Таке видовище тривало цілий тиждень. Як вдень, так і вночі йшли маси втікачів. Пошепки розповідали про жахливі події. Часті напади німецьких летунів час від часу змітали людський натовп з шосе.

    Одного дня на Городецькому шосе, біля Скнилова, а також за Білогірським лісом в сторону Янівського та. Кортумівського узгір'я заторохтіли кулемети. В околиці селища Білогорщі гриміли німецькі гармати. Найбільш клекотіло в околиці Янівського кладовища та селища Голоска. Бій не втихав десь до півночі. Так було до вчорашнього вечора. Від сьогодні люди ховаються у підвальних приміщеннях, по викопаних ровах. Німецькі війська на мотоциклетах, на військових опанцирених возах зайняли Левандівку і всю Богданівку.

    Два-три дні пройшли в шаленому коловороті. Стояв безперебійний кулеметний вогонь. Часто проходили з підкоченими рукавами у тевтонських шоломах німецькі з'єднання. Були грізні, проте усміхалися. Нараз рознеслася громова вістка большевики у Винниках. Ще 17-го вересня вони перейшли польський кордон. 22-го вересня польські загони у Львові капітулювали перед большевиками.

    * * *

    Відкрилася нова карта всесвітньої історії, української зокрема. Завершився також другий етап важливої моєї футбольної кар'єри. З перспективи багатьох років тяжко точно передати ті почуття, які після розвалу Польщі і приходу нових займанців заволоділи Західною Україною. Пригадую, що я відчув у серці пустку, відчув внутрішній жаль і біль за тим, що вже ніколи не повернеться. Жаль найбільше за тим, що спортове товариство «Україна» перестало існувати. Чи можна сподіватись, що те, що з водою раз попливло, – повернеться назад? Можливо, що в нових обставинах і в новому колі фізкультурників постануть якісь українські спортові об'єднання. Одне ставало ясним понад усякий сумнів: цього спортового товариства «Україна», що проіснувало майже 30 років (1911-1939), уже ніколи не буде! Багато наших спортсменів-гравців покинули Рідні Землі і пішли на Захід. Я залишився у Львові. Понад усе я був спортсменом-футболістом, і я надіявся, що в групі колишніх своїх друзів із СТ «Україна» вийду знову на зелену траву. Можливо, не буде цієї назви... А може, нові можновладці не зроблять собі більше забавки з національних і вселюдських ідеалів.

    * * *

    П'ять довгих років змагань і стремлінь до вершини – це чималий відрізок часу. Я радий з пройденого шляху, з факту, що не схилив вниз прапора. Радий, що міг вчинити опір інколи в дуже скрутних для мене обставинах – спокусливим обіцянкам займанців. Радий, що впродовж п'яти років чесно вдягав червоно-чорні сорочини з блакитно-жовтим щитком герба на грудях. Радий з того, що як син княжого города Львова через спорт в його кольорах захищав не тільки честь СТ «Україна», але також і честь нашої Батьківщини. Я був дуже задоволений, бо своєю участю у футбольній команді СТ «Україна» пробуджував отих кунтіїв, мацівих, долинних та різних ясів і тоньків, які походили з верств бідного українського міського населення й здебільшого з незалежних від них причин забували свою мову, «хто вони, чиї сини і яких батьків». Велика їх частина завернула на правильний шлях. Віднайшли себе!

    Це були найкращі роки моєї юності. Найкращі роки, в яких я змагався із завзяттям, з великою волею перемоги противника, якого всією душею ненавидів, бо той противник ненавидів усе українське. І коли СТ «Україна» усіх тих україножерів перемагала, то для нас, спортсменів, це був єдиний успішний шлях боротьби.

    СОВЄТСЬКІ ЧАСИ

    Після напрочуд гарного вересня 1939 року прийшов дощовий і вогкий жовтень. Львівські вже почорнілі каштани, що стояли рядами уздовж вулиць, віщували скору зиму. Міщани повиходили із своїх бомбосховищ та якось у швидкому часі, з огляду на нову дійсність, скоро «спролетаризувалися». Щезли з вулиць міста елегантні силуети жінок, зникли кудись педантично одягнені чоловіки. Здавалося, що всі хотіли уподібнитися до «визволителів». У підприємствах, фабриках та міських установах проходили мітинги, на яких славословили «визволителів» з-під гніту шляхетської Польщі. В першій половині листопада Всенародні Збори делегатів Західних Земель України, що відбулись у Великому театрі у Львові, спонтанно проголошували з'єднання і прилучення західноукраїнських земель до українського материка.

    Настала раптова переміна в усіх секторах життя. Колишні спортовці і футболісти СТ «Україна» зорганізувалися в новому футбольному об'єднанні при Облспоживспілці. Приватне підприємство Є. Чучмана було закрите. Олександр Левицький, власник фірми «Елегант», працював у ній тепер в робітничому спецодязі, як звичайний робітник. Його робітню перебрали й керували нею давніші працівники. При зустрічах він був сумний, неговіркий, просив зайти й подивитися до домівки СТ «Україна».

    Над вхідними дверима до домівки висіла таблиця з написом «Спортивное Общество «Пищевик»». Усі приміщення стояли пусткою. Здобуті трофеї, чаші прапорці, статуї, які були в скляних шафах, щезли. Це ж саме сталося з елегантними кріслами, фотелями, з усім обладнанням. Під вікном у куті стояв якийсь старий . стіл, застелений червоним покривалом, на якому лежали невпорядковані пропагандистські папери «Спортивного Общества».

    Виходячи з цієї нової хатньої обстановки, вчорашньої кузні українського спорту на західних українських землях, здавалося, що хтось виривав з грудей серце й не залишалося нічого, за винятком безмірного болю. Двадцять вісім років праці, наші, з таким тяжким трудом здобуті надбання  й гордощі – культурне спортове товариство «Україна» перестало існувати.

    Одного вечора (був це перший тиждень листопада 1939 року) під нашу хату заїхала чорного кольору совєтська автомашина. До хати ввійшло два совєтських представники і з ними водій. Представилися: водій (мені знайомий) – це львівський футбольний гравець «Гасмонеї» – Макс Горовіц, а два совєтські громадяни – Леонід Соломонович Броцький і Харитон Іванович Іванченко (обидва з Києва). Увійшли до кімнати в кашкетах. Макс Горовіц скинув свого капелюха.

    – Олександре Антоновичу, – звернувся один з них до мене гарною українською мовою. – Діло в тому, що за два тижні до львівських футболістів приїде в гості київське Динамо». Ви нам допоможете організувати футбольний матч.

    Ця вістка подіяла на мене, мов грім з ясного неба. Ще недавно не могло бути ніякої мови (навіть думки), щоб зустрітися з футболістами-спортовцями Золотоверхого Києва, аж тут ось... готується матч Київ – Львів. Це – наче сон. Виходить, що не все ще пропало! Тим же автом ми поїхали всі разом до готелю «Жоржа» на Марійську площу. Мене привітав по-цивільному вдягнений начальник Оборонно-Спортивного Общества «Динамо» у Львові Василь Петрович Панченко, весело й чуттєво розповідав про київських майстрів.

    Панченко, низького зросту, широкоплечий, з чорною довгою чуприною та синіми очима, приїхав розгорнути в «Западній Україні» фізкультурну роботу. Тепер він підготовляє зустріч львівських футболістів з динамівцями Києва. На списку у нього були всі ті гравці-футболісти поляки, що брали участь в іграх за Чашу Президента Польщі. Скільки світу, стільки й дива!

    Ну, то й до діла, Олександре Антоновичу, – підбадьорював він, – час короткий, давайте організуємо команду Львова. На мій запит, чи немає старших і кращих футболістів за мене, він буркнув: «Є, але неукраїнці, – і вже сердито додав: – Чи ви не розумієте, що я дістав наказ вас включити? – І при тих словах витяг з шухляди звій паперу, передав мені і сказав: – Через тиждень тут, у приміщеннях, матимемо мітинг львівських футболістів! Ви будете головним промовцем і ось це – ваша промова!»

    У найближчу суботу, від п'ятої години пополудні, зала зароїлася спортовцями. Ледве коли я бачив таку велику масу людей за «панської Польщі», навіть тоді, як влаштовували безкоштовні вечірки-танці. Прийшли всі: поляки, євреї, українці; були червоноармійці і делегати київського «Динамо».

    Зовні будівля була прикрашена червоними прапорцями, а всередині звисали прапори і великі образи «вождів народу». Відспівали «Інтернаціонал». Співали його приїжджі, бо львів'яни не вміли. Потім виступив майор Червоної Армії, який у своїй промові підкреслював, що доблесна Червона Армія, завдяки мудрій політиці партії і її вождя Сталіна, визволила трудящих «Западної України», що радянський народ живе в дружбі і є непереможний.

    Від імені польських спортовців говорив професор Львівської політехніки Круковські. Всі палко аплодували ораторові. Від євреїв промовляв Макс Горовіц. Наприкінці мітингу начальник «Спортового Общества» попросив мене до слова. Я завчив усе напам'ять і промовляв після інструкцій. Промову обов'язково мусив закінчити гаслами: «Хай живе дружба народів!», «Хай живе мудра політика Комуністичної Партії!», «Хай живе великий вождь і батько, Йосиф Віссаріонович Сталін!» Зала не вгавала від оплесків. По закінченні мене вітав, мабуть, енкаведист Панченко.

    ІСТОРИЧНИЙ МАТЧ ЛЬВІВ - КИЇВ

    Через два тижні ми організували збірну (міжнаціональну) команду Львова, що мала зіграти футбольний матч з футболістами Києва. Як нас інформували, в довоєнний період київська команда «Динамо» задавала тон в спортовому житті і була однією з кращих не тільки в Україні, але й в цілому СРСР. З 1936 роком, коли в розиграшах чаші і чемпіонату брали участь передові спортові клуби СРСР, то «Динамо» здобуло 1936 року друге місце в чемпіонаті і третє місце 1937 року. В 1938 році цікавим було те, що, незважаючи на те, що кияни забили найбільшу кількість голів, вони завоювали лише четверте місце.

    У день зустрічі, 26 листопада 1939 року, вранці падав сніг. Хоч робітники очистили майдан сніговим плугом і місцями зеленіло чисте поле, залишилася ожеледиці; Мене, як єдиного українця, призначили капітаном збірної Львова. Хтось же мусив репрезентувати західноукраїнських футболістів! На одинадцять гравців збірної було вісім поляків, два євреї і лише один українець.

    Яка іронія, яка гіркота! В історичному матчі Української Республіки лише один українець! Після мого короткого привіту я вручив представникові Києва букет квітів. Львів'яни також одержали квіти. Кияни говорили про визволення з «панського гніту», про возз'єднання в одну сім'ю і славословили партію і вождів. По обміні прапорцями, кияни привітали публіку окликом одноразово «фізкульт-привіт!» Ми також привітали публіку окликом «фізкульт-привіт!»

    І ще одне дуже важливе. Як і всі футбольні команди в СРСР, київські футболісти – це професіонали, що за свої ігри-тренування отримували заробітну платню. Це був їх хліб щоденний. Загартовані в тяжких боях за першість країни і підготовлені фізично в щоденних навчально-тренувальних заняттях, вони становили монолітну цілість. На противагу цьому збірна Львова – це лише гравці і любителі футболу; аж ніяк не професіонали. Це нашвидкуруч згруповані в одну одиницю і виголоднілі війною футболісти, без особливих тренувань, без тренерських інструкцій. «Грати, як умієте», – було нам сказано.

    Звичайно, перші хвилини гри витрачаються на перевірку противника. Не так було в киян. Матч у них почався вже з першої хвилини гострими швидкими наступами й темпом. У загальній та індивідуальній боротьбі відчувалася технічна, а особливо фізична підготовленість гостей. У поєдинках, в усіх двобоях ми програвали. Ми відбивалися від загартованих киян, як від стіни. Ще в додатку – поле було слизьке І несприятливе для будь-яких комбінацій незатренованих футболістів. Звичайно, у вирі гри я не прислуховувався... та... стривай! Чи я розумію мову, якою наші брати говорять?! Чи це мова українська? Вони розмовляють по-російському! А це ж мають бути наші брати-наддніпрянці, брати-українці! Такого не бувало в СТ «Україна». Під польською займанщиною українська мова була для нас, гравців, нашою національною гідністю, нашою гордістю! А вони? Хто вони?

    Розчарування, гнів, досада оволодівають мною, лють. Я обігрую двох захисників і здобуваю провідний гол для Львова. За п'ять хвилин повторилось точно те саме. Підвищую рахунок до 2:0. Але на тому й скінчилося. Решта 65 хвилин належали динамівцям. У першій півгрі зрівняли рахунок – 2:2. У другій – кияни швидко мною щільно «заопікувалися». Один, а то й два «сторожі» на мене полювали і не відступали ні на мить. У другій півгрі початкові хвилини ще проходили в рівній боротьбі. Кияни кондиційно сильніші, кращі у спільній, сцентралізованій грі, все частіше підходили до воріт львів'ян. Господарям не ставало сил швидко повертатися з лінії атаки в тили, цього вистачало, щоб гості підвищили рахунок до 6:2.

    Чи були кияни кращі за нас? Фізично-тлетично далеко кращі. Технічно вони продемонстрували рівень гри, який рівнявся середньоєвропейському (Відень – Прага – Париж). Львів'яни могли розраховувати у кращому випадку на нічийний результат. Глядачів на трибунах були незлічимі маси, проте вони чомусь не виявляли жодного ентузіазму.

    Ось що писала про той історичний матч преса: «...Гра, як і слід було чекати, привернула увагу тисяч глядачів. Відбулось перше знайомство футболістів двох напрямків: кияни вже грали з трьома захисниками, як передбачалось, системою «дубль-ве», а львів'яни все ще дотримувались старого варіанту «п'ять у лінію». Ясна річ, двоє захисників не могли впоратися з трьома висунутими вперед нападаючими гостей, і двоє крайніх форвардів – М. Балакін та І. Качкін, як то кажуть, вільно гуляли по флангах атаки. Вони вдвох і забили у ворота львів'ян 5 голів. Загальний рахунок матчу — 6:2».

    Увечері в готелі «Брістоль» всі учасники гри мали спільну вечерю. Участь у ній взяли також спортові власті й управління міста з посадником Єременком. Атмосфера, в якій проходив бенкет, була овіяна теплом і дружбою. Промови (за винятком однієї) були українською мовою, навіть навіяні патріотизмом. Підкреслювали, що західні українські землі раз і назавжди з'єднані з УРСР (Українською Радянською Соціалістичною Республікою), в якій спорт буде процвітати і репрезентувати всі прошарки суспільства, а не тільки панські інтереси і їх класи.

    Після закінчення вечері київські футболісти підходили до нас на дружню бесіду, щоб обмінюватися думками. Але тут знову вони один до одного зверталися й говорили російською. Один-одинокий русявий, літами ще юнак, Іван звертався до нас постійно українською. Було очевидним, що брати-наддніпрянці проміняли свій найбільший скарб, свою мову на російську. Тут же начальник команди «Динамо», тренер і також деякі київські футболісти пропонували мені, а то й настоювали, щоб я перейшов до київського «Динамо». Мене приваблював виїзд до вимріяної старовинної столиці України – Києва. Одначе, все недавно пережите, сьогоднішні змагання, зустріч та розмови вплинули на мене дуже негативно! Я відмовився. Керівник команди, начальство, тренер наполегливо і рішуче вимагали мого виїзду до Києва зараз же. Врятував мене і тимчасово відклав це питання Панченко. Йому я був ще потрібний у Львові для організації спортового життя.

    ЗИМА 1940 РОКУ

    Для мешканців Львова зима прийшла справді несподівано швидко. Вона була дуже сувора. Морози скували землю, а сніг ішов безупинно. Невеликі запаси харчів вичерпалися. Запаси вугілля на Чернівецькій залізничній станції, як не вигоріли під час воєнних дій, то зменшувались з дня на день. Шлеське вугілля було відтяте демаркаційною лінією уздовж ріки Сяну. З Совєтського Союзу ще не вспіли привезти свого вугілля. Ішла гарячкова праця над перебудовою вузькоколійного шляху, який був у передвоєнній Польщі, на широколінійну залізничну сітку.

    Почалися докорінні зміни у всіх галузях суспільно-політичного життя. Перестали існувати всі дотеперішні організації й спортові товариства. Незважаючи на національну приналежність, поставали совєтські спортові «общества». Вони, фактично, являлися відділами організацій з центральним керівництвом у Москві. Характерним було те, що на місце національних клубів, як це було дотепер, прийшли інтернаціональні: з українців, поляків і інших. Не відбувалися ніякі Загальні збори, як це практикували в польській державі. На фабрику чи на підприємство приїжджав уповноважений із УРСР, який підшукував місцевих співпрацівників, організовував спортову команду і спортова діяльність діставала більшого або меншого «революційного» розмаху.

    Панченко приїхав до Львова від імені оборонно-спортивного общества «Динамо», яким керувало НКВД. Він приїхав для зорганізування такого відділу футболу у Львові. Мимоволі я став футбольним гравцем цього спортового «Общества».

    ВІЗИТ ЛЕТУНІВ

    У Львові мали урочисто проголосити возз'єднання Західної України зі своїм материком. Ішла велика підготовча праця. Пущено в рух увесь пропагандивний апарат, усі доступні засоби.

    Одного дня зайшли до нашої хати в гості летуни, у військових уніформах, дбайливо виголені, вгодовані. Вітали нас словами «Здравствуйте!». Ми були дуже здивовані, що високі старшини зайшли в нашу хату. Дотепер за польської влади така подія була немислимою.

    Старшина у Польщі був щось «високе» – понад звичайних людей і в хату в гості ніколи не заходив. Півгодини летуни розповідали нам про героїчну «доблесну Красну Армію», яка визволила нас з-під гніту поміщиків, куркулів, капіталістів, з-під влади панської шляхетської Польщі. Оповідали про заможне життя населення СРСР, про дружбу народів СРСР, про те, що Красна Армія стоїть на сторожі кордонів «родіни» і що вона дасть належну відповідь кожному агресорові, що буде «пхати своє свиняче рило в священний радянський край!». Вони закінчили словами, що під проводом великого вождя народів Сталіна всі ми йдемо до вершин людського щастя і блага. Запитали, чи є в нас «какіє вопроси». Очевидно, ми всі сиділи і мовчки слухали. Запитань не було. Хто ж його знає, яка їхня мета, до чого, вони ведуть?

    На відповідь не довелося довго чекати. Після проголошення возз'єднання Західної України з УРСР перед населенням Галичини, Волині і всієї західної вітки України розкрилася нова сторінка історії: трагедії, насильства, глум над вселюдськими ідеалами свободи, рівності, братерства й справедливості. Почались арешти, допити, розстріли, а понад усе так звані «вивози» – заслання людей на схід, в морозні тундри північного Сибіру. «Чорні ворони» з'явилися тепер у нас, в Галичині. Заїжджали енкаведисти з рушницями, наганами, револьверами, головним чином вночі, вантажили людей, дозволяли взяти з собою свій «маєток». На товарних залізничних станціях вантажили людей у вагони з написами «20 лошадей или 40 человек». Скільки в дійсності вміщували «человек» – того ніхто не знав. Літали кібітки («чорні ворони») днями й ночами, безперебійно. Вивозили поляків-колоністів, колишніх військових, старшин і поліцаїв. Потім черга прийшла на «помєщиков», а врешті на всіх т. зв. «врагов народа»: поляків і українців!

    Звичайно, «состоялись» мітинги з «робочими», на яких начальство з хвастощами сповіщало дещо про «успіхи». «Цієї ночі, – говорив, наприклад, начальник паровозного депо Львів-Захід, – радянська влада завдала нищівного удару по «врагах народа». Ми вивезли з самого города Львова дві з половиною тисячі людей!» Скільки ж тоді мусило бути тих вагонів для «20 лошадей», щоб їх усіх нещасних помістити?

    РЯТУЮ ВАЦЛАВА КУХАРА

    За кілька днів після історичного футбольного матчу Київ – Львів Панченко призначив мене керівником (завідуючим) господарства двох спортових стадіонів: футбольного на вулиці Стрийській (колишній ВЦКС «Чарні») і майданчиків для гри в теніс із спорудами на вулиці ІІелчинській (теп. Вітовського). Тут саме розмістилися довідкові бюро, квартира й їдальня Львівського спортового товариства «Динамо». По сусідстві з тенісними кортами на розі вулиць Кадетської (теп. Гвардійської) та Пелчинської був модерний будинок міської електромережі, який зайняло для своїх потреб НКВД.

    Узимку ці тенісні корти використовувались для ковзанярського спорту дітвори й юнацтва. Після призначення мене директором цих об'єктів, я запросив багатьох співпрацівників і в тому числі Євгена Чучмана, який, так би мовити, став моїм «тихим» дорадником. В основному я організовував футбольну команду, що й було метою моєї праці, за виразним дозволом Панченка. Господарську роботу виконував мій заступник.

    Для «інтернаціонального духу» я призначив другим заступником керівника футбольної команди, відомого не тільки у Львові, але й у цілій Польщі, колишнього футболіста львівської «Погоні» Вацлава Кухара. Особисто багато завдячую йому. Коли перед війною я ходив на тренування збірної Львова, то він ставився до мене коректно, подружньому. Був це спортовець-джентльмен. Він прийняв призначення з великим задоволенням, але з незнаних причин праці не починав. Незабаром все з'ясувалося.

    Десь під. кінець грудня 1939 року посилилися арешти. Одного грудневого дня вранці, коли я був разом з Чучманом в нашому бюро на вулиці Пелчинській, раптом вбіг воротар нашої команди Альбанскі в супроводі старшої жінки, що з плачем благала допомогти її двоюрідному братові Вацлавові Кухареві, якого вивозили до Сибіру. Я негайно зв'язався телефонічно з Панченком і розказав йому про все. Він вислухав, сильно вилаявся і сказав, щоб я не виходив з бюро, бо можу знадобитись. Пополудні він зайшов до бюро в товаристві низького зростом старшини НКВД. Енкаведист, не кваплячись, привітався, сів на крісло, стягнув шапку і, усміхаючись, промовив. «Я сам харків'янин, колись також грав у київському «Динамо», разом з двома своїми братами навіть брав участь у збірній України. Називаюся Костянтин Фомін. Зараз працюю в органах безпеки. Скажіть, Олександре Антоновичу, чому ви так і захищаєте Вацлава Кухара?»

    – Це порядна людина, яка жила весь свій вік спортом і не зробила нікому кривди.

    – Ну, ладно, ладно, нє безпокойтєсь, транспорт відійде через кілька днів. Поїдемо з Панченком на Підзамче і завтра будете мати його тут назад.

    І справді другого дня в їдальні з'явився В. Кухар. Він не мав слів подяки мені за чудодійне звільнення. Згодом він працював тренером, а по моєму виїзді до Києва керував тенісним грищем, зимою – ковзанкою на вулиці Пелчинській. 1981 року мені повідомили, що в лютому Вацек Кухар помер у Варшаві. Людина чесна, гігант польського спорту: футболіст, хокеїст, легкоатлет, тенісист, швидкісний ковзаняр. Хто з нас пам'ятає цього чесного спортсмена і його діла, може сказати з чистою совістю: «Вічна йому пам'ять!»

    МІЙ НЕСПОДІВАНИЙ ВІД'ЇЗД

    Почалися справжні тріскучі морози. Мерзли і голодували львів'яни напередодні Нового року. Але щовечора було гамірно на льодових майданчиках. Ковзалась публіка. Через гучномовці лилися звуки мелодій: «Широка страна моя родная, много в ней полей, лесов и рек, я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек...»

    Одного вечора на ковзанці довелось мені попрощатися з давнім провідником Євгеном Чучманом. Я пережив тоді сумні хвилини. Він тихцем покидав свою Батьківщину, своє найдорожче місце, де виховувався, виростав, присвятив свій труд і талант. Він рятував себе перед «кібіткою» – транспортом на Сибір. В рамках угоди СРСР з Німеччиною він, як німець, виїжджав у незнане на Захід і хотів забрати з собою директора Олександра Левицького, але той відмовився.

    Важко було мені примиритися з виїздом мого колишнього провідника, під рукою якого я виростав і змагався, однак недавно пережите та ті жахливі арешти й заслання нікому нічого доброго не віщували.

    Наближався 1940 рік. На ковзанці на вулиці Пелчинській готувалися його зустрічати. Розвішували лозунги, льодовий майдан прикрашали ялинками, на яких палали кольорові жарівки. Серед гамору, метушні і підготовчої роботи мене викликали до Панченка на мітинг. Тут були присутні ще три особи з начальства: Іванченко, Левентон і Крюков. Їх прислали до Львова на спортову працю. Мені сказали, що із Західної України поїде до Києва делегація спортовців. Мета – ознайомитися з методами спортової праці, з її розвитком та засвоїти й прищепити набуте з поїздки в себе вдома. Була також намічена поїздка до Москви. Я мав її очолити, як провідник делегації.

    Вибрали одинадцять осіб-делегатів. До складу її з львів'ян входили ще два футболісти з колишньої «Погоні» – В. Лемішка і В. Ганін, з єврейського клубу «Гвязда- Штерн» колишній боксер Герман Грос. Решта буди спортовці-утікачі із західних теренів Польщі. Ми мали виїхати третього січня. Місця в потязі були замовлені, документи оформлені, «командіровки» для кожного готові. Я пробував відмовитись. Мотивував тим, що утримую старих батьків. На це відізвався дотепер мовчазний Левентон.

    – Ви не турбуйтеся, ми їм пособимо чим завгодно, а ви їдьте туди, куди вас направляють.

    Третього січня 1940 року був холодний ранок. Мороз не жартував. В'їдався в руки, вуха, обличчя. Ще перед війною у підприємстві нашого визначного члена проводу СТ «Україна» Ю. Глушевського я пошив собі гарне тепле хутро. Як подарунок він дав мені також хутряну шапку. Так я вирушав в дорогу. На станції зустрів мене Панченко. Глянув і з іронією в голосі запитав, куди саме я вибираюся, чи, бува, не до лордів у гості? Однак по хвилині, коли помітив, що й інші делегати були одягнені подібно, йому стало ніяково. В дорозі Панченко подав мені написану ним промову:

    –Завчіть напам'ять. Вам доведеться виголошувати її при всіх зустрічах у Києві і в Москві.

    Це вже вдруге наказують промовляти пролетарськими думками, які зовсім не підходили до мого одягу (хутра), бо я виглядав як лорд, а зміст промови мав бути пролетарський.

    Доїжджаючи до річки Збруч, потяг сповільнював хід. Мої очі шукали тієї річки, яка стільки років ділила живе тіло народу. На обрії нічого не було видно. Ген, куди не глянеш, – сніговий замет. До вагону в зелених шапках увійшли гвардійці – прикордонна сторожа. Перевіряли документи. Ми вже були на мосту. Річки не видно, вона засипана снігом.

    Після короткої зупинки у Волочиську, в'їхали в зовсім інший незбагнений світ. У потязі пасажири, здебільшого, офіцери Червоної Армії. Розмова всюди російська. По-українському ледве чи хто говорить, не чути. Простягаються колгоспні володіння на багато миль, в безконечність, деколи ліси. Все покрито снігами. Виходжу з купе в коридор.

    – Ви хіба не тутешній? – раптом чую голос чистою українською мовою. Обертаюсь, бачу двох селянок-колгоспниць, що всіли до потяга на станції, їдуть до Києва.

    – Я з Волині, – відповідаю, щоб щось сказати.

    – Еге ж, ви не з Волині, бо наголошуєте інакше, інакше вимовляєте. Кажете «Волинь», а не «Вóлинь», з «Вóлиня»,  а не з «Волині».

    Жінки розпитували про життя за Польщі в Західній Україні, про харчування, розповідали про себе чудовою українською мовою. Я відчув, що перебуваю між рідними. Он де мова. В колгоспах, на селах! Цікаво, як у Києві?

    Вечоріло. Ми переїхали Фастів. Вже від вузлової станції Фастів відчувається близькість столиці України. Здалеку вже на пагорбках спалахували світла великого міста. Радію і святкую, що побачу наш Золотоверхий Київ! Широкий магістральний в'їзд на важливий залізничний вузол київської станції – і ми в Києві! Ми приїхали до Києва пізно вечором. На станції вітали нас представники спортових організацій і влади.

    В Києві ми затрималися кілька днів. Ознайомлювалися , з великими спортовими досягненнями, з монументальними спорудами. З моменту перенесення 1934 року столиці УРСР до Києва почалася гегемонія київських спортсменів. Міцніла матеріальна база, ставали до ладу добре устатковані майдани, будівлі. В 1934-1936 роках було споруджено стадіон «Динамо» на 25 тисяч глядачів, на той час найбільший в Україні. Він був розташований в долині Хрещатика, на розі вулиць Кірова і Петрівської алеї. Головний вхід збудований у вигляді декоративної арки, ввігнутої колонади з двома пілонами по боках. Від головного входу вела гарно прикрашена живоплотом і кущами широка алея з лавками по боках. З правого боку алеї були тенісні майданчики, які узимку заливали водою, – для ковзанярського спорту. Одразу за тенісними майданчиками стояв будинок з гімнастичним залом і гуртожитком. Зліва невеликий будинок завідуючого господарською частиною, а біля нього будинок з рестораном нагорі.

    Біля узгір'я, на якому красувались розлогі дерева, розташувалось футбольне поле, оточене широкою біговою доріжкою з амфітеатральними трибунами, легкоатлетичні сектори. Під закритою, великими ложами для уряду, трибуною розташувались адміністративні відділи, спортовий магазин і роздягальні. Неподалік внизу котив свої води Дніпро.

    З правдивим зацікавленням, захопленням і повагою ми оглянули почату в 1937 році на 55 гектарах будову київського спортового гіганта – центрального стадіону, який повинен стати до ладу 1941 року. Зимовою порою не дуже зручно було його оглядати, але все-таки ми дещо побачили, а головне, що докладно ознайомились з його проектом на 100 тисяч глядачів. Поки що закінчують трибуни на перших 50 тисяч. Крім футбольного поля і бігової доріжки, будуть тренувальні й гімнастичні зали, тенісні майдани, криті плавальні басейни, лижний трамплін зі штучним покриттям. Простір під трибунами буде використано для критого зимового стадіону.

    Останнім об'єктом, який ми оглядали, був двоповерховий, широкий, на дві тисячі глядачів, з пристроями для трансформації зали державний цирк, званий «кінним палацом». Казали, що на той час єдиний цього роду в Європі.

    Киянин Панченко розповідав про десятки інших споруд, як лижні (лещатарські), водні бази, велодром, закриті зали та десятки футбольних полів. Треба визначити, що Київ далеко випередив дуже скромний, прямо бідний на спортові споруди Львів.

    Всюди, де ми перебували, нас радо вітали російською, рідше українською мовами. Мені всюди доводилося дякувати за гостинність і обов'язково виголошувати вивчену в потязі промову. Слухаючи зміст промови, присутні пильно придивлялися до нашого одягу, стежили уважно за нашою поведінкою, за розмовою.

    МОСКВА

    Потяг прямував на північ до Москви. Наша група делегатів їхала в так званому м'якому спальному вагоні: по чотири особи в купе. Розташовані внизу і вгорі відкидні ліжка, які вдень служили за сидіння, вже були приготовані до спання. У вагоні, в якому кожний мав своє місце, панував відносний спокій.

    З розмашистим в'їздом потяга на станції юрби людей кидались до вагонів. Зчинялась страшна метушня. Люди з клунками, мішками, незважаючи на ніщо, впихались, як могли. Переважно бідно одягнені, вони атакували з усіх сторін, лаяли провідників, які не впускали їх до переповненого потяга. Я вийшов з вагона на станцію, купив для себе і Панченка морозиво з вафлями.

    – Ну, як вам подобається Київ? – почав Панченко.

    – Дуже гарне місто, –  кажу. – Шкода тільки, що ми приїхали взимку і я як слід не оглянув його.

    – Приглянулися нашій праці, Олександре Антоновичу? – питає знову.

    – Так. Усе те, що бачив за кілька днів, перебільшило уяву.

    – От, бачите, у нас в соціалістичній державі це все можливе, а ще більше побачите в Москві.

    – Справді, розмах праці подиву гідний, одначе це не наше, це – російське!

    – Що ви, Олександре Антоновичу?

    – Товаришу Панченко, – кажу йому, – за весь час у Києві я не почув ні слова по-українському.

    – Хто ж вам забороняє говорити по-українському?

    – Василю Петровичу, ви зі мною говорите по-українському, це правда. Але чому ви до всіх інших звертаєтесь по-російському?

    Він вп'яв руки в буйну, хвилясту чуприну і впав на постіль, не сказавши ні слова.

    Настав ранок. Сонце несміливо пробивалось через сіру ряднину неба і на видноколі показалися перші будівлі Москви – високі, сірі. На другий день після щоденної ранкової гімнастики мене викликали до футбольного клубу московського «Динамо». В елегантному, із шкіряними фотелями, кабінеті директора стадіону нас прийняли три динамівці: два керівники московського клубу «Динамо», а третій – товариш В. Купріянов – начальник кадрів Центрального комітету всесоюзного «Динамо». Розпитували про мене, про мою молодість, про те, яке враження справила на мене Москва, що я знаю про совєтський спорт.

    Врешті Купріянов рішучим тоном заявив, що московське «Динамо» вирішило зарахувати мене у свій футбольний колектив і що це велика честь брати участь у столичній команді. Місцем мого проживання буде гуртожиток на стадіоні, і що через місяць усі футболісти-майстри виїжджають на південь до Гагри на навчально-тренувальний збір. Зараз щодня відбуваються тренування в закритому залі на стадіоні. До такого повороту розмови я ніяк не був підготовлений. Панченко опустив очі, сидів, не ворухнувшись. Увечері він зайшов до гуртожитку, здається, добре напідпитку. Хвацько підкотив під ноги м'який стілець. Очі у нього були червоні, говорив з притиском.

    – Вам тут буде добре, лишайтеся, звикнете, одружитесь, заживете щасливо.

    – Ні, товаришу Панченко, я тут не лишусь.

    Він не відповів, задумався, а по якомусь часі загадково додав:

    – Що зробите, це ваше діло. Як хочете вижити, не починайте ні з ким ніколи такої нікчемної розмови, як це мали зі мною в потязі. Прощаючись, сказав: «До побачення!».

    ЗНАЙОМЛЮСЯ З МОСКВОЮ

    Уранці в бухгалтерськім відділі мені виплатили першу зарплату – понад три тисячі карбованців. Головбух контори довго перераховувала на рахівниці, перекидала дерев'яні коліщата то в один, то в другий бік. Врешті, відставивши лічильник набік, вручила мені наряд-рахунок: тисяча карбованців – це платня за поточний місяць праці в московському колективі «Динамо». Шістсот – заробітна платня за працю у Львові. Решта – це командировочні гроші за два тижні подорожі і за кожний день зокрема. За квартиру в гуртожитку не відраховували.

    Три тисячі карбованців! Такої великої суми я ще ніколи в житті не мав. Мій батько працював на пошті 35 років, приносив місячну платню 350 карбованців, а мені стільки – за ніщо! Диво дивне. Чи футбольна гра – це професія в СРСР? Щось тут незрозуміле, адже ніякої заяви про прийом і перехід у професійний футбол я не підписував. Однак, може, то й правда, що, як твердила головбух, «з чогось нада жить».

    У магазині (складі) мені видали одяг, футболки, сорочечки й інші речі особистого вжитку –  патефон і тузінь «бойових» платівок. Лікарське обстеження пройшло добре. До офіційних ігор ми готувалися в залі на стадіоні. Щоденно в ранніх годинах, по п'ять разів на тиждень.

    Гімнастичний зал на стадіоні невеликий, зате добре обладнаний, достатній для футбольних зимових тренувань. Заняття дбайливо розплановані, складалися з трьох частин: вступні вправи – 20-25 хвилин. Повільний біг двійками, марш, темп якого зростав, що збільшувало навантаження. До маршу входили різні руханкові вправи для рамен, ніг, тулуба, голови. Після стрибків – рівний ритмічний біг і знову марш.

    В другій частині тренування – гімнастика: виконували майже всі вправи, що розвивають силу, гнучкість... Короткі ритмічні вправи на пружність і реакцію. Силові ігри: «хід рака», «їзда тачками», «боротьба когутів», стрибки на одній нозі. Довгий біг з кількома короткими прискореннями. Знову стрибки – для витривалості. Вправи з лікарським м'ячем (медбол).

    Після кількахвилинного перепочинку на чергу приходили технічні вправи з м'ячем: плоскі удари з лету, точні подачі, гра головою, один одному кидає м'яч для зупинення, підбивання і жонглювання м'яча ногами, головою на місці і в русі, довільне ведення м'яча із застосуванням обманних рухів...

    Після ігри й забави: гра лікарським м'ячем, гра головою, котра пара більше разів підіб'є м'яч головою. Гра головою у відбиванку через сітку (волейбол). Кінцеві вправи: п’ятнадцятихвилинний біг із стрибками і ударами головою підвішених м'ячів, поступовим переходом до вільного маршу з глибоким диханням.

    Приблизно дві-три години присвячували зимовим тренуванням. Крім того, всі футболісти грали в хокей.

    Одного дня Купріянов запропонував оглянути цікаві місця міста, між іншими – Красну площу, на якій розташувався мавзолей Леніна. Ми оглянули Кремль, церкву св. Василія, яка для релігійної практики була закрита, але її проголошено державним архітектурно-історичним заповідником. Відтак пристали до довгої черги, яка повільно посувалася до мавзолею Леніна, що стояв посередині площі. При вході два вартові пильнують за кожним рухом відвідувачів. Третій пояснював, що руки треба тримати перед собою, не вільно мати ніяких клунків, пакетів, торбин, не зупинятися і обов'язково дотримуватись тиші. Далі в коридорі вартувало знову два солдати. Посередині кімнати, у скляній труні, лежало мале, мов дитина, забальзамоване тіло Леніна.

    По обіді ми об'їхали деякі галереї, музеї, побували в універмазі, заїхали до Центрального комітету оборонно-спортового общества «Динамо». Тут працював Купріянов. Біля будинку проходжався енкаведист з рушницею на плечі, не впускав нікого без дозволу. Цей величезний будинок з прилеглими будівлями – наче маленьке місто. Забрало трохи часу пооглядати далеко не весь величезний будинок з десятками кімнат, входів і виходів. Тут Купріянов познайомив мене нашвидко з деякими відповідальними робітниками, побажав доброго перебування в Москві та попрощався.

    * * *

    Добре, безжурно мені живеться. Грошей досить, як ніколи досі. Незабаром знову отримаю платню. Їжджу елегантним метро, гуляю по Москві. Минулого тижня відвідав розкішний Великий Театр, був на опері «Євгеній Онєгін». Кілька днів тому отримав від батьків листа. Пишуть, що якось дають собі раду. Однак всього не вистачає, особливо мила. Я негайно вислав батькам пакунок з милом і тисячу карбованців.

    У Москві я вже два тижні. Відчуваю якусь дивну тугу. Не можу призвичаїтися. Як спортсмен, захоплююся імпозантністю і майстерністю виконання, спортовою завершеністю, чудовими спорудами, залами. Проте почуваю себе самотньо. Основа мого світовідчування і світогляду інша. Я почуваюсь як замкнена пташка у золотій клітці. Від якогось часу «студіюю» московські газети «Правда» та «Известия». Купив словника, вивчаю російську мову. В газетах багато пропагандистських матеріалів, з яких правду годі – збагнути. У передових статтях описують подвиги доблесної Червоної Армії у боротьбі з сусідньою Фінляндією. Уже два місяці як Червона Армія перейшла її кордони, а результату не видно. Чи справді СРСР – це «велетень на глиняних ногах»?

    ГАГРА

    У перші дні лютого 1940 року колектив з тридцяти осіб (двадцять шість футболістів, начальник команди, тренер, і завідуючий господарством, фельдшер-масажист) виїхав потягом з Москви на тренувальний збір у курортну місцевість Гагра. Швидким потягом Москва – Сочі ми проїхали Воронеж, Донбас, Ростов і опинилися в Сочі. Там пересіли на теплохід «Кавказ» і Чорним морем серед чудової погоди причалили до пристані міста Гагра.

    Кілька днів ми відпочивали, загоряли на сонці,  насолоджувались спокоєм. Московське «Динамо» – кількаразовий чемпіон СРСР в минулому – задумував здобути першість і цього року. Побоювались таких конкурентів, як «Спартак» і ЦДКА з Москви, грузинського «Динамо» з Тбілісі. Навчальній тренування передували усім іншим заняттям. Відомий тренер Б. Аркадьєв проводив. виснажливі лекції-гартування, точно й акуратно підкреслював необхідність чіткого виконання завдань, не пропускав жодних, навіть найменших, помилок як у окремих учасників, так і всієї команди.

    Заняття починались о сьомій ранку півгодинним бігом і руханкою в парку. Після сніданку, від десятої до першої години – тренування. Обідали ми в санаторній їдальні, стіни якої були обтягнені парчею: на темно-кавовому тлі – червоне і золоте листя – східна краса. По обіді – мертвий час – усі розходилися по кімнатах. До четвертої години не вільно було виходити. Цей час призначений на відпочинок, читання, писання листів тощо. О годині четвертій – легка закуска: чай або молоко з солодкими сухарями. Від п'ятої години – теоретичні заняття з дискусіями, обговоренням останнього навчання. О шостій годині – вечеря. Меню було вибагливе: м'ясна печеня, український борщ, солодкі запіканки, рис зі сметаною, компоти, салати, молоко, чай, тістечка, морозиво. Годували нас добре.

    У вечірніх годинах викладали історію ВКП(б) і лекції суспільно-політичного змісту. Якщо дозволяв час, можна було йти в кіно, театр, відвідувати концерти. Виходили всі разом. Самовілля не дозволялось. За ніяких умов не можна було йти в місто на прогулянку самому. Двічі на тиждень влаштовували танцювальні вечірки, в яких, крім спортсменів, брали також участь і приїжджі гості-курортники, здебільшого літні чоловіки й жінки. Тут можна було зустріти видатних партійців, високих старшин НКВД, начальників. Звичайно, танцювальна зала заповнювалася вщерть.

    Ось уже минуло кілька тижнів, як мене включили до футбольної ланки московського спортового товариства «Динамо». Вперше я зустрівся з незнаним мені совєтським футболом. Дещо пізнав у минулорічній грі з київським «Динамо» у Львові. Стараюсь далі його пізнати, вивчити. Зробити це можна лише на футбольнім полі.

    Що собою являє футбольна команда майстрів московського «Динамо»? Це солідно зцементований двадцяти шести особовий футбольний блок, який після відповідної підготовки міг розтрощити кожного противника. До основного складу входило шістнадцять гравців, а решта числилась як запасні, дублери.

    У московському «Динамо» особливо обдарованих міжнародного масштабу футболістів не було. Виділялися двоє з лінії атаки, вже старші віком – лівий крайній нападу Ільїн і півправий нападу Якушин.

    Серйозність наполегливих тренувань, праця над собою, висока спортова мораль і дисципліна давали успіхи. Однак ахіллесовою п'ятою совєтського футболу були тренери. З одного боку, вони добре розробляли різноманітні тренувальні заняття, давали добру фізичну підготовку, прищеплювали високі моральні якості, працьовитість, однак, з другого боку, в питанні технічного індивідуального чи групового шліфування, тактичної гри, системи, в порівнянні з такими тренерами, як Отто, Мольнар, Мора, під рукою яких у Львові мені довелось грати, совєтські тренери виявилися слабшими. Відсутність міжнародної футбольної школи і зв'язків відчувалась.

    Головні практичні тренування на футбольному полі складались з чотирьох частин, які чергувались одна за одною, і короткими перервами на пояснення завдань.

    Підготовка до дальших вправ – розігріття організму, куди входили марші, повільний біг, вправи в марші і бігу. Далі – гімнастика, шведська руханка, вправи на швидкість і реакцію. Різні марші і біг, стрибки, короткі й довгі старти, вправи зі скакалкою, легкоатлетичні вправи з м'ячем, кулею, диском. Опісля вичерпні, ґрунтовні і старанні вправи для опанування і вдосконалення технічних і тактичних премудрощів з м'ячем. Тренувалися переважно парами. Точні удари на відстань, удари з обох ніг по воротах, точне приймання і передача м'яча в усі напрямки, з землі і з лету, гра і точні удари головою, фінти, викидання м'яча в поле гри, кутові удари, вправи для захисту і нападу, опанування різних комбінацій та їх застосування.

    Вправи з м'ячем становили найважливішу частину тренувань. Отож були пояснення, в який спосіб найкраще обійти противника чи відібрати у нього м'яч, як виконати посередній чи безпосередній вільний чи одинадцятиметровий удар. Як і коли організувати захист і успішно перейти в напад. Розробляли і докладно вивчали систему трьох захисників «WМ». Спеціальні вправи для захисників, півзахисників, спеціальні для форвардів, для центрового нападаючого. Наприкінці цієї частини тренувань грали між собою на двоє воріт, застосовували нові і завчені комбінації.

    На закінчення тренувань слідував біг помірним темпом, поступово переходив у спокійний марш, з глибоким диханням і спокійними повільними вправами.

    Раз на тиждень відвідували парну, а після неї проходили масаж і контроль ваги.

    Тренувалися п'ять днів на тиждень. Грали також тренувальні матчі з місцевими командами нижчого класу (вони мали свій осідок у недалеких містечках Сухумі та Батумі), або з тими, що тренувались тут і готувались до футбольних кампаній так, як і ми.

    Цікаві були короткі, стислі виклади тренера перед грою. Він точно окреслював систему гри, описував противника, його переваги і хиби. Після матчу наступного дня практичних навчань не було, лише рання руханка. Тренер піддавав гострій критиці і докладно аналізував останню зустріч. Критикував усіх поодиноко і всю команду разом. Опісля ; відбувалася загальна дискусія, в якій брали участь усі. Оборонялись перед закидами тренера. Не один гравець проковтнув гірку правду, але врешті-решт він виходив зорієнтованим.

    Упродовж своєї футбольної кар'єри я вважав себе радше гравцем-індивідуалістом, хоч радо співпрацював з іншими. Так було у збірній Львова з поляками. Те ж питання постало й тут, з росіянами. Вони мережили часто непотрібні комбінації, возились з м'ячем. Я не гайнував часу, атакував та індивідуальними зусиллями здобував ворота, часто в безнадійних ситуаціях вигравав. Суворий, небагатослівний, але спокійний, з великим досвідом тренер Б. Аркадьєв спершу сприйняв це холоднувато, не дуже був вдоволений, але коли були результати, він схвалював мою гру. Дедалі почав радити, як цю мою гру вдосконалити. Ми часто дискутували один з одним, після чого на майдані старались впроваджувати ідеї в практику.

    КЛИЧУТЬ В АРМІЮ

    У половині квітня кінчався наш навчально-тренувальний збір, і незабаром починався футбольний сезон. Ми виїхали до Москви. Тут чекали мене листи з дому. У Гагрі я не отримував поштової кореспонденції. Були листи від Мілі, приятелів, батьків. Подуло свіжим вітром. Зродилась ще більша туга за рідним Львовом, за Батьківщиною. В одному листі батьки повідомляли, що я маю зголоситися у Львові до військової набірної комісії. Це ж мій річний призов. Торік весною 1939 р. мене кликали до польської, а зараз – до Червоної Армії. Це для мене єдиний легальний шанс повернутися до Львова.

    У відділі кадрів сприйняли цю новину скептично, а тренер і начальство команди з великою невдоволеністю. Ще цієї ж ночі мені вручено залізничний квиток з пересадкою в Києві до Львова. При цьому вжито заходів, аби мене повернути до Москви.

    До Львова в одному купе зі мною їхав так званий уповноважений «по работє і борьбє з релігійними пересудами». Відносно ще молода людина великої ерудиції і ґрунтовних знань релігійних та церковних проблем. Щоб дискутувати, він мусив би мати опонентом високоосвіченого «єзуїта». При прощанні у Львові міцно потиснув мені руку й сказав, усміхаючись: «Якщо матимете якісь труднощі, зверніться до мене. Зустрінете мене в готелі « Жоржа».

    Усім єством я рвався до хати. Радіючи, вже тепер батьки журяться, що знову від'їду. Постаріли на очах. Жаліються на нестерпні умови. Живуть у великій тривозі за себе. Батька звільнили з праці. І ще ці страхітливі «чорні ворони» ночами. За такий короткий час поріділа Левандівка. Багато польських і українських мешканців вивезено в далекий Сибір. Серед них батька чоловіка моєї сестри Андрія Горбачевського.

    Через кілька днів я зголосився до військової комісії по набору рекрутів. Важливими при реєстрації були мої соцпоходження і освіта. Військово-лікарська комісія визнала мене годним класу «А». Виклик до армії прийде осінньою порою. Залишилася одна дуже незручна і надзвичайно делікатна справа: моя прописка і перебування в Москві. Це насторожувало. Вирішувати повинно тільки НКВД. Вони й вирішили!

    Чорноволосий, широкоплечий, високого рангу старшина, на грудях якого пишалися численні ордени, сказав чистою українською мовою:

    – Ви більше до Москви не поїдете. Ви нам тут потрібні. Капітан Дронов ДКА (Дім Красної Армії) подбає про вашу нову працю. Зголосіться до нього. Дім Красної Армії розташувався в колишньому Народному домі (тут я ходив до школи – Філії Академічної Гімназії). Капітан Дронов, віком близько сорока років, керував усією спортовою діяльністю в Червоній Армії на землях Західної України. Він говорив багато про те, з якою великою увагою Червона Армія ставиться до фізкультури На теренах возз'єднаних земель вони вже давно почали спортову діяльність. Всі ланки забезпечені тренерами з Києва, лише футбол його ще не має. Він пропонував мені працю тренера з оплатою вісімсот карбованців на місяць Треба організувати армійську футбольну збірну Львова і області з таких частин: летунської, піхотної, танкової саперної, артилерійської. Роботи багато. Основне і невідкладне завдання – підготовка до Всереспубліканської армійської Спартакіади влітку в Києві, а пізніше до Всесоюзної в Москві. Не всі частини на постої у Львові, тому треба у розшуках добрих гравців виїжджати на околиці області. У відрядженні щодня платять тридцять п'ять карбованців.

    – Завтра о десятій ранку приходьте на Червоноармійський футбольний майдан. На вас там чекатимуть Пропозицію я прийняв без жодних застережень Кошмар повороту до Москви, що мене переслідував і мучив, щез. І хто б подумав, що справи так благополучно уладяться. Найбільшою моєю турботою було звільнення батька з праці. Я зайшов до готелю «Жоржа», до свого знайомого з потягу Москва – Львів. Він же обіцяв допомогти в разі потреби. Під час обіду, до якого він мене запросив, я розповів йому свою біду. Негайно ми обидва сіли в авто і поїхали до Головного поштового будинку. У приймальній залі директора секретарка пробувала затримати нас. Вона, спитала, що нам потрібно. Але здалося, що йому дозвіл не був потрібний. Ми увійщли до кімнати начальника. Директор, низенького росту, лисавий чоловік, сердито вискочив із-за столу, але рішучий погляд мого провідника його заспокоїв.

    –Чому, – спитав мій супутник, – ви тут коїте таке безладдя? Старика звільнили з праці, а молодого вислали до Москви.

    Слово «Москва» його паралізувало. Директор розгубився, пробував виправдовуватися «сокращєнієм штатов» і заміною старих працівників молодими. Нарешті, звертаючись до мене, промовив:

    – Завтра нехай ваш батько виходить на роботу.

    ТРЕНЕР ТРЬОХ КОМАНД

    Пахло весною. Пробуджувалась до життя природа, вливаючи в людські серця надію на краще завтра. До Львова завітав на кількатижневі весняні виступи Київський театр опери і балету. Ставили оперу «Пікова дама». Львів'яни шанували театральне мистецтво, високо його цінували, а особливо оперу, тому й не дивно, що театр був переповнений.

    Такої нагоди я не міг пропустити. У театрі зустрівся з давніми знайомими артистами з театру імені Котляревського. У розмові вони підкреслювали нашу давню пов'язаність і в дружній атмосфері з ентузіазмом наполягали на тому, щоб відновити діяльність команди «Гонг» при театрі. Цю ідею підтримав своїм авторитетом і особливим проханням мистецький керівник Львівського оперного театру Володимир Блавацький.

    У Совєтському Союзі були добре відомі так звані відомчі команди і відомчі змагання. Учнівська і робітнича молодь радо вступала до спортового руху, організовуючи футбольні колективи при профспілках, коопераціях, фабриках. Ніщо не перешкоджало заснувати (відновити) при театрі футбольний клуб. Я погодився без винагороди тренувати, навзамін чого отримав на дві особи вільний вступ на всі театральні імпрези. Групу назвали Футбольна команда «Мистецтво», але зареєструвати її довелось у мові старшого брата як «Искусство». Вписали її до аматорської ліги.

    Тренувалися на боковому полі колишніх «Чарні», а тепер «Динамо». Вранці артисти і я були зайняті. Вони відбували репетиції в театрі, а я вже тоді готувався до праці і Червоною Армією. Увечері був вільний, а вони знову зайняті в театрі. Однак ентузіазм поборював труднощі, і ми знаходили час на тренування, хоч не завжди в один і той же час. Приємно було працювати з такими ентузіастами. Вони тренувалися серйозно, однак з гумором.

    З артистами-футболістами приходили «покопати собі» також заслужені майстри сцени: Лавро Кемпе, Богдан Паздрій, Ярослав Пінот Рудакевич, С. Крижанівський, І. Сорока, Е. Курило, В. Королик, старий корифей сцени І. Рубчак та інші. Найсерйозніше до тренувань ставився В. Блавацький. Він перший роздягався, виконував вправи, гімнастику, залюбки займав місце у воротах або й сам-самісінький бив м'ячем по них аж до вечірніх сутінків.

    З часом артисти добре підготувались і почали гру. Переграли львівських футболістів «Піщевика» – 4:2 і залізничників – 2:0. Команда стабілізувалася і продовжувала свої лігові ігри. На особливі успіхи не можна було розраховувати. У свої ряди гравців з-поза театру не приймали. Звичайно, це була лише театральна команда, й грали вони радше для приємності. Це була єдина такого роду футбольна команда в СРСР, а може, й у світі.

    ТРЕНУЮ ЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ

    Спортовий майдан Червоної Армії – колишнє футбольне поле «Погонь». Збоку стояв малий будинок, і в ньому вже було приготовано кімнати для адміністративної праці: одна – для завідуючого господарством і завідуючого магазином спортового спорядження, одна – для мене. Керувати доручено мені. Необхідно завести картотеку спортовців-армійців, виготовити докладний план занять.

    Фізична культура в Червоній Армії користувалася належним місцем, можна сказати, майже нарівні з армійським вишколом. Кожний футболіст-учасник підлягав всебічному лікарському обстеженню.

    Після атлетичних навантажень звичайно слідувала найважливіша частина – технічні вправи з м'ячем. Вправи починались від абетки. Вивчались елементарні технічні прийоми. Крім цього, докладно вивчали систему «WМ» і стиль гри, обов'язки окремих змагунів, ліній команди...

    Для перевірки футбольної готовності грали так звані контрольні матчі: у Яворові, Жовкві, Стрию, Золочеві і в тих містах, де стояли різні армійські частини з футбольними командами. Один такий важливий тренувальний матч у містечку Янові, біля Львова, відвідав полковник Фодченко – уповноважений по фізкультурній роботі в армії, учасник громадянської війни в Іспанії, відзначений багатьма нагородами. Одним із засобів утримання на високому фізкультурному рівні червоноармійців було створювання для них пільгових умов, як: додаткові харчі, аванси, виплати тощо. Полковник Фодченко (це він допоміг залишитися у Львові) бажав, щоб і я, як тренер, узяв участь у грі. Мабуть, хотів знати, чому я опинився в Москві. До Янова ми приїхали вантажним автом уранці. Квартирували в сосновім лісі біля великого ставу.

    З нашим виходом на поле після оклику «фізкульт-привіт!» почалась гра. Команда Янова, хоч і підсилена гравцями інших частин, не могла довго чинити опір. Ми переважали їх, а в присутності такого високого старшини грали з більшою серйозністю й жертовністю. Уже в першій половині добилися успіху, а в другій розгромили їх в буквальному розумінні цього слова – 9:0.

    Полковник Фодченко сяяв з радості, стискав мою руку, пропонував мені пост тренера в його полковій танковій частині з зарплатою чотириста карбованців на місяць. Совєтські закони, – казав, – дозволяють другу працю, але із зарплатою наполовину меншою за основну. Навчання з танкістами проводитиму у вільний час. Як призовник матиму право виступати на Спартакіаді в Києві. Пропозицію прийняв. Ось таким чином став тренером трьох армійських футбольних команд.

    У пахучому лісі, при палахкотіючому багатті приготували вечерю. Заїхало вантажне авто: солдати почали випомповувати пиво з бочок. Дарунок від полковника! Три бочки пива. Раптом від несподіванки я здригнувся. Чую, в кущах співи: зразу несміливі, тихі, а дедалі голосніші, виразніші, починають пісню «Ой, там в лузі та ще при березі...» Прислухаюся. Не вірю своїм вухам. Але ні, ллється, лунає далі українська журлива пісня: «На городі верба рясна, там стояла дівка красна,..» Співають українці, вояки Червоної Армії. І тут... «Ой, не шуми, луже, зелений байраче, не плач, не журися, молодий козаче», «Дівчина горда-красна» тягне глибокий тембр баритона, перехоплюють тенори, співають наші пісні. Співає, ридає наша українська душа. Підхопив і співає тепер справжній хор: «Розпрягайте, хлопці, коні» І далі «Реве та стогне Дніпр широкий». Ні, таки нема стриму нашим співам-поривам, вони несуться по верховіттях дерев, линуть у далечінь... до Бога. Признаюсь, пісня і виконавці мене захопили. Збруч не в силі розділити нас.

    РЕСПУБЛІКАНСЬКА СПАРТАКІАДА В КИЄВІ

    Спортові першості республік передували всесоюзним спартакіадам. Перший наш етап – Київ. Був початок липня. Останні три тижні були заповнені тренуванням збірної і поглинули мене зовсім. Чи пощастити побороти труднощі? Я уперше в своєму житті, молодий, недосвідчений, всього двадцятирічний, відповідальний за успіхи команди. Що ближче до виїзду, то більше хвилююся. Полковник Фодченко, капітан Дронов, старший лейтенант Вірниченко оцінили команду як добре підготовлену й здатну до очікуваних випробувань.

    Під кінець місяця виїхали зі Львова два вагони спортсменів: легкоатлети, боксери, штангісти, важкоатлети, гандболісти, гімнасти, футболісти, стрільці, фехтувальники і плавці. І знов я в Києві. Тим разом я їхав через український чорнозем у чудове літо.

    Два дні після належного відпочинку на стадіоні Київського військового округу величаво і з належним парадом відкрито армійську фізкультурну Спартакіаду України.

    На фініші футбольного турніру зустрілися команди вісьмох областей: Львівської, Київської, Харківської Одеської, Запорізької, Дніпропетровської, Донецької і Волинської. У чвертьфіналі ми легко подолали команду з Одеси. Одесити у гарній фізичній кондиції зіграли на межі своїх можливостей, прагнучи все вирішити в першій пів грі. Крім фізичної загартованості, вони не продемонструвала високої техніки. Програвали поєдинки за м'ячі.

    У півфіналі примхлива доля ощасливила нас: зустріч з командою Запоріжжя. Суперник завзятий і несхитний Хоч ми мали велику територіальну ігрову перевагу, проте в першій півгрі не зуміли відкрити рахунку. Запорізькі армійці дотримувалися суворо оборонної тактики, опікуючись нашими форвардами, зокрема мною. Їхня тактика виявилася доброю з тієї причини, що вони не забували й про атаку; висунули двох швидких атакуючих вперед. Усю першу половину серйозно загрожували нашим воротам. Результат, одначе, лишився нічийним. У другій півгрі запоріжці змінили тактику: атакували всіма силами; неодноразово бачили всіх їх одинадцять на нашій половині поля. Особисто я цього чекав. Коли біля мене лишався тільки один «хоронитель», не було проблем. Я легко обіграв його і відкрив рахунок, а далі сипалися удари й голи по їх воротах градом. Вони безуспішно прагнули перешкодити мені вести в наступ свою команду. Нагородою за нашу мужність та майстерність була перемога – 4:0.

    Фінал звів футболістів Львова й Києва. Киянам на рідному стадіоні грати було легше. Львів'яни не були позбавлені «комплексу чужого поля». Київська команда була добре підготовленою. Сильна лінія захисту, особливо центральні півзахисники, напад рівний, але без зірок. Тренером команди був ветеран київського «Динамо» М. Свиридовський. Його тактика: швидкий темп, пильна персональна опіка і лише зрідка переходити в контрнаступ. Особливим і щільним піклуванням він оточив мене. Перед киянами стояло головне завдання: витримати перші хвилини наших атак, не дати мені забити гола у свої ворота. Холодний розрахунок тренера киян передбачав, що, врешті, наша атака захлинеться, нам надовго не вистачить сил і запалу.

    У мінливих хвилинах нервового напруження і драматизму йшлося не про якусь яскраву перемогу, а про один-єдиний гол. Наші шанси були далеко кращі, бо ми більше атакували й щохвилини могли відкрити рахунок. Не так сталося... В один момент м'яч ударив руку нашого захисника. Одинадцятиметровий. Підходить до м'яча їхній півзахисник, б'є... М'яч летить між глядачів. Радість огорнула нас, та швидко згасла. Знову свисток арбітра – повторення удару за порушення правил нашим воротарем. Тим разом інший забиває. Правильно чи ні – ми програли, поступилися – 0:1.

    Вручаючи футбольну чашу переможцям, головнокомандуючий Київського військового округу підкреслював, що кубок насправді повинен поїхати до Львова, бо львів'яни засвідчили свою перевагу. Ми мусили задовольнитися срібними медалями. Футболісти Харкова посіли третє місце – бронзові медалі.

    ВАЖЛИВА ПОДІЯ У МОЄМУ ЖИТТІ

    Вже повних шість років, тобто майже з дитинства, я знав і любив свою теперішню наречену Мілю. Спершу батьки Мілі не дуже то й звертали увагу на наші дитячі «залицяння». Однак з часом, коли ми підростали, її мати почала висловлювати невдоволення. Нас, закоханих «по самі вуха», це тільки й спонукало до ще більшої любові. Тепер я відвідував свою обраницю кожного вільного вечора в її хаті, і мати вже тоді не сварилася.

    Мої батьки дуже раділи з мого сватання. Вони дуже любили мою кохану дівчину, а особливо моя мати, коли Міля відвідувала нас, то вона не знала, де її, як то кажуть, посадити.

    Кілька днів по приїзді з Києва батько несподівано запитав мене: «Сину, як довго ти думаєш ходити й крутити дівчині голову? Одружися!» Я на це відповів: «Ми одне одного любимо і, звичайно, поберемося». Того вечора я не міг довго заснути. Бажання одружитися полонило всю мою душу. Я пригадав тернопільську циганку-ворожку. Так, одружуся якнайшвидше. Можуть покликати в армію. Часи непевні.

    У суботу святочно одягнений батько пішов зі мною і китицею квітів до батьків Мілі. Я освідчився своїй судженій. Почали готуватися до весілля: пекли, варили, смажили. Двадцятого липня 1940 року в українській греко-католицькій церкві на Левандівці, у тій церкві, де ми були хрещені, ми присягли на подружню вірність, не розлучатися аж до смерті.

    Користуючись моїм запрошенням, на весілля прийшли мої безпосередні зверхники: старший лейтенант Віктор Вірниченко та лейтенант Анатолій Варава. До церкви вони не заходили, тримались осторонь, але позичили нам своє авто для шлюбної фотографії. Великий новозбудований дім Мілиних батьків не міг вмістити всіх гостей. Сприяв гарний погідний день. Були застелені скатертями столи на цементованому подвір'ї. Тут же духовий оркестр. Крім отця Мирона Прийми, Вірниченка та Варави, нашими почесними гістьми були Олександр Левицький, колишній капітан команди СТ «Україна» Степан Магоцький і воротар Василь Босий. Несподіванкою для мене в цей пам'ятний вечір було прибуття вантажним автом червоноармійської команди на чолі з Михайлом Степаненком. Вони привезли з собою дві великі бочки пива.

    Заповнилися всі кімнати, подвір'я гістьми, сусідами, знайомими, братами-наддніпрянцями. Бажання повеселитися та щира приязнь з'єднували цього вечора братів з-над Дніпра і з-над Дністра. І в піснях вони виявляли ті глибокі інтимні почуття братерства. Гасли зорі. Багряний схід сонця сповіщав ранок, а гостинні батьки-господарі безперемінно, наввипередки пригощали гостей: «Їжте й пийте, дорогі гості, це весілля нашої одиначки і наймолодшого із Скоценів!»

    Під навалом вражень і переживань Вірниченко признався мені, довірливій людині, як він висловлювався, у всьому: він українець, кохає галичанку, хоче її сватати і справити весілля, таке, як у мене: брати шлюб в церкві і зажити. І далі ще просив, щоб наш колишній голова СТ «Україна», присутній на нашому весіллі Олександр Левицький виїхав якнайскорше за кордон. Задумався. Потім довго не  відповідав.

    Я ще цього самого ранку переказав усе почуте Олександрові Левицькому. Ні! Рішуче відкинув. Він своєї землі не покине!

    Заробляю добрі гроші на прожиток, але працювати доводиться важко. Щоб впоратись з функціями і обов'язками оплачуваного тренера, треба готуватись сумлінно до навчальних занять, на лекціях завжди щось нове представити і втілювати в життя. Адже футбольна гра зазнає безустанних змін. Потрібен прогрес. Тим більше, що й самі учасники постійно стежать за роботою тренера. Я завів для Вірниченка щоденники контролю праці, прогресу команди та окремих гравців, їхні можливості, навики, недоліки. Завів другий – суворо інтимний – для себе.

    За той час на Левандівці, в колишній читальні «Просвіта», засновано Робітничий Клуб (Дім культури), в ньому в усіх галузях закипіла праця: драматична, хорова, спортова, є й нове – читають лекції з політично-соціальним змістом, вивчають історію ВКП(б).

    ВІДПРАВЛЯЮТЬ У КИЇВ

    Кінчалося літо. Стояла ще тепла гарна погода. В один вихідний з'явилися в моєму помешканні два старшини-енкаведисти, у своїй знаній уніформі – в синіх шапках з малиновою облямівкою на кашкеті. Злякався, такі ж жахливі часи, повно страхіття і залякувань! Мене викликають до НКВД на вулицю Пелчинську. Це великий, гарний, новозбудований перед війною будинок міських електричних закладів. Тут розмістилися львівські бюро Народного Комісаріату внутрішніх справ (НКВД) – органу державної безпеки, вуха й очі Совєтського Союзу. Це найвищий і безапеляційний авторитет, «пан життя і смерті» всіх підданих. У них жартів немає. Раз вони тримають жертву в своїх лабетах, то вирватися з них майже неможливо. Навколо будинку цілу добу кружляє сторожа із наїжаченими багнетами. Вишукані оббиті меблі, долівку вкрита орнаментовими килимами. На стінах великі портрети Політбюро, портрет Сталіна на весь зріст. Письмові столи вкриті грубим склом, приладдя дібране з великою дбайливістю.

    Мене зустрів старшина середнього віку, жилавий, з глибоким проваллям між ключицями. Він нагадував монгола. Придивлявся до мене уважно і якось недовірливо, порівнюючи мене з фотографією, яку тримав у руці. Коротко: мене, як видатного футболіста, відправляють у Київ! Братиму участь у столичній футбольній команді «Динамо», сказав мені, що це честь і визнання! На мою заввагу, що мене зареєстрували в армію і можуть покликати знову до московської команди «Динамо», не реагував. Телефонічно звітував: «Да... да, парєнь здєсь... слушаю… да... да... Немедленно отправляю». «До армії, – каже, – підете в Києві. З Москвою справа владнана». Я повинен надалі грати у футбол у своїй республіці. Виїжджати якнайшвидше. Це наказ народного комісара НКВД України товариша Івана Сєрова. Дружина приїде до вас пізніше, – наказував спокійним, але рішучим тоном.

    Перед виїздом до Києва я спробував запитати поради в полковника Фодченка в ДКА (Дім Красної Армії), але, на жаль, він виїхав на Буковину. Буковину й Бассарабію якраз тоді прилучили, чи пак возз'єднали з УРСР.

    На широких розлогих степах (тепер колгоспах) України, коли я їхав до Золотоверхого Києва, пройшли зливи з громовицями, град з ураганним вітром. Була прохолодна погода. Хліба скошені, на полях залишалися ще круп'яні культури, просо.

    У Москві наближалася до завершення першість з футболу. Київська команда вже була там. Літаком направили мене з Києва до Москви. У першому матчі з московським «Торпедо» кияни зазнали поразки – 2:1. Я в цій грі не брав участі. Зате через два дні після зареєстрування я вже включився в гру «Динамо» проти ЦДЧА (Центральний Дім Червоної Армії).

    Перед початком матчу москвич, генерал НКВД Маслянніков наполягав, щоб цей престижний поєдинок обов'язково виграти. «Необхідно засвідчити нашу вищість», – сказав він.

    Змагання відбувалися на великому московському стадіоні «Динамо», який вміщував п'ятдесят тисяч глядачів. Киян оцінювали в Совєтському Союзі дуже високо. Москвичів особливо захоплювала їхня технічна і джентльменська гра. Тим часом у табелі ігор київська команда покотилась додолу, змінивши позиції з верхніх щаблів на середущі. Фізично підготовлені, неперевершені технікою, вони відчували брак молодих футболістів і ще «чогось». Чи не віри у власні сили, бо змирилися, як усі, з непереможністю московських футболістів?

    Армійці із ЦДЧА були реальними претендентами на чемпіонське звання. Вони належали до тих передових команд, які показували гру високої якості; тому впевнено йшли до першості. Особливо оборонці і півзахисники підтверджували високі оцінки. Золоті медалі реально мали перейти до них. Не дивно, отже, що матч проходив у дуже напруженій атмосфері від самого початку аж до кінця.

    На полі привітали публіку і суперників окликом «фізкульт-привіт!» Ця перша моя гра при такій кількості глядачів справила на мене особливе враження. Я не хвилювався, а був гордий тим, що мені, львів'янинові, довелось репрезентувати нашу столицю Київ.

    Мене оточили щільним і особливим «піклуванням». Високий, атлетичної будови центральний півзахисник Лясковський «опікувався» мною якнайпильніше. З ним довелося вести запеклі бої. Нашою основною болячкою був напад: він забагато «возився» з м'ячем, технічно розігрував чудові моменти, але не було в них закінчення. Я це бачив, пробував пробитися крізь «залізного» Лясковського, що сторожив мене, але в першій півгрі успіху не було. І все ж таки хвилин за десять до фінального свистка надійшов довгожданий момент. Зненацька я заскочив з м'ячем в армійську оборону, встиг обійти непрохідного Лясковського зліва, використав те, що він недостатньо оперував лівою ногою, тому й не міг перешкодити мені в короткім, але прицільнім ударі. Рахунок 1:0. Москвичі старалися вирівняти, але їм це не вдалося.

    Ми поверталися до Києва з великим тріумфом: виграли на непереможному московському полі. Мій гол кияни назвали «кришталевим голом». Ми високо піднесли на просторах СРСР прапор київського футболу.

    Цією перемогою я здобув собі велику прихильність усіх динамівців, довір'я і популярність серед київських любителів футболу. Кожний день приносив з собою новинки. Майже щоранку, після тренувань, я знайомився з киянами, з юними хлопцями й дівчатами, літніми людьми, а то. й дітьми. Як,мешканець готелю я користався рестораном, і принагідно давав гардеробникові чайові за свій дощовик. Він спочатку відмовлявсь, але поступово приймав і шанобливо запрошував мене до себе в гості: «Заходьте колись, Олександре Антоновичу, до нас у гості, дуже вас прошу. Маю діло до вас».

    Другого дня увечері я зайшов до них у гості. Це була єврейська родина. Всі чекали на мене. Вони ділили спільне помешкання з іншою родиною; мали дві кімнати і спільну кухню. У кухні стіни були обвішані папороттю, щоб мухи труїлися. Він з дружиною і молода чорнява їх дочка Ніна. У неї темне, пригладжене волосся, ввічливо люб'язні манери. На великому столі були незмінні страви: риба першого сорту, оселедці. На другому – чорна кава і велика таріль з тістечками. Посередині стола світили трираменні свічники. Вони придбали спеціально для мене гусака і пляшку горілки; поналивали малі чарки.

    Після вечері господиня попросила мене прочитати листи від її сестри з Варшави. Листи були написані польською мовою, в якій вони як слід не розбиралися. До місцевих київських громадян не мали довір'я. Сестра з Варшави писала розпачливі листи, готова була перейти з ріднею нелегально кордон, щоб тільки вийти з пекла, яке там розвели німці. Інакше їй залишалося тільки одне: стрибнути з мосту у воду і цим припинити свої страждання.

    – І там пропадають, і тут нам не бути, – мимрив добряга єврей. – Виходить, що там гірше, ніж у нас.

    Перед революцією його батько був власником шкіряної фабрики. Якось вижили. Тепер він нічний гардеробник у готелі і сторож кооператива, хоч там, як він говорив, зовсім немає що красти, за винятком іржавої тюльки.

    – Життя тепер і тут обманне,– твердив він, – прозорою рідиною обманюють шлунок, вітринами — очі.

    Вони всі майстри в розвінчуванні надій і оптимістичних думок. Ось шкода нам цієї нашої одиначки, яка кінчає археологічний інститут. Щоб хоч який добрий жених знайшовся. Не хочемо, як казали, допустити до хати ніякого зайду, не довіряємо їм.

    Це була зустріч, під час якої небагато було сказано, але відчуто й зрозуміло. Я почувався серед них, як серед рідних. Ніна поставила українські платівки. Час минав. То був незабутній, чудово проведений вечір.

    ЗНАЙОМЛЮСЯ З КИЄВОМ

    Надії збулися, наш виграний матч з ЦДЧА в Москві підніс киян угору східцями турнірної таблиці. Настрій київської публіки покращав. У сталінградського «Трактори» динамівці виграли 2:1, з донбаським «Стахановцем» зіграли внічию. Вище восьмого місця піднятися не пощастило.

    На цей час київська преса багато та з ентузіазмом писала про блискучу перемогу Компартії України і визволення Буковини. По закінченні футбольного сезону наша команда мала їхати до визволеної Буковини, до Чернівців. Точної дати не подали.

    Щодня ми тренувалися на стадіоні «Динамо», майже над берегом Дніпра. Як проходили наші тренування і що собою в цей час являло київське «Динамо»?

    Я застав киян у стані депресії. Київський футбол переживав глибоку кризу. Як з'ясувалося, криза мала свої основи, насамперед в занедбанні начальством виховно-спортової праці, а разом з тим не відбувалося омолодження команди. Додайте сюди й те, що такого провідного футболіста, як Костянтин Щегоцький, заслали на три роки до Сибіру. Безпідставно. Щойно він повернувся. Іншого лідера команди – Петра Лайка дискваліфікували. Звичайно, що втрата двох провідних футболістів психічно і морально вплинула на стан команди. Давався взнаки й вік провідних футболістів: чимало переступили 30 років життя. Команда котилась вниз. Звільнили тренера М. Печеного. Його замінила тренерська рада: замість повноцінних тренувань пропонували лиш солідні атлетичні навантаження.

    Час був дуже непевний. СРСР приєднав до лона своїх республік ще й балтійські держави: Естонію, Латвію й Литву 3 ними зараз же зав'язувалися спортові стосунки. Київ запросив до себе в гості футболістів Литовської республіки. У Києві думали, що це буде матч збірної України із збірною Литви, тому й раділи із запросин. З точки зору політиків, ця зустріч мала бути тільки одним із звичайних внутрішніх матчів СРСР.

    Матч відбувся на гарному, ще зеленому стадіоні «Динамо», виповненім по вінця, в присутності секретаря ЦК КП(б) України Микити Хрущова. Елегантний, як з голки, політрук виголосив промову, приправляючи її пікантними патріотичними гаслами.

    Київська команда виступила в такому складі: М. Трусевич, В. Глазков, О. Клименко, Б. Афанасьєв, М. Махиня, В Гребер, І. Качкін, К. Щегоцький, О. Скоцень, В. Комаров, В. Шиловський. Уже перші хвилини гри показували, що литовці не зможуть вчинити гідного опору. Ми вільно бігали по полю, загрожували і обходили їх з флангів, явно перевищували гостей. Мені дозволено робити все те, в чому я особисто сильний. Незабаром прийшов результат. Я став винуватцем двох голів у першій півгрі. Рахунок 3:0. По перерві несподівано ми натрапили на рішучу протидію литовців. Довелося вже важче здобувати терен. Гості краще і щільніше зустрічали нас. Вони частіше переходили наші оборонні лінії, але за 35 хвилин, що залишилися до кінця вдарили лише один раз по наших воротах – забили одного гола. В останні хвилини ми його відіграли пострілом Щегоцького. Кінцевий результат – 4:1.

    Київські ентузіасти футболу з радості не давали своїм улюбленцям можливості пройти до роздягальні. Вони гаряче аплодували, хотіли нести нас на руках. Особливо до мене, нового, приглядалися з неприхованою цікавістю Наші тренування відвідував малий хлопчина. Доля хотіла, щоб він і я стали побратимами. Він пильно приглядався до гри, спостерігаючи мої удари, інші вправи, він роззявляв рота від подиву, охав і зітхав. Одного ранку я покликав його до себе, спитав, як зветься. Він чемна відповів, що його ім'я Петро Шевченко, він ходить до школи і над усе любить футбол. У вільний від занять час приходить дивитися на тренування майстрів. Батько його в армії, майор. Мати виступала в Київському театрі опери і балету.

    – Приходь, Пєтя, – пробував я заохотити малого, але він з видимим роздратуванням перебив мене:

    – Я не Пєтя, а Петрусик, кличте мене Петрусиком!

    – Слухай, малий друже, тут всі звуться Ваня, Гріша, Коля, Стьопа, Володя, Міша, Пєтя, то і тебе треба звати «Пєтя».

    – Будь ласка, – просив він, благав, – моє ім'я Петрусик, Петро. Дома мене так кличуть. Будь ласка, кличте і ви мене Петрусем, Петрусиком.

    Ми подружились, стали нерозлучними друзями. У хвилях радості, коли ми по перемозі сходили з поля, то до мене підбігав мій малий друг Петрусь, брав мене за руку, не міг зі мною наговоритися.

    Одного разу він привів свого батька. Середнього віку, високий, стрункий, чорнявий, на скронях вилискувало вже сине волосся. Він привітався, сильно потис мою руку, представився: Іван Васильович Шевченко.

    – Вітаю вас з перемогами, – мовив чистою українською мовою, – Петрусь згадує вас кожного ранку і кожного вечора. Ви його другий батько. Готуйтесь до прогулянки завтра. Повезу вас по київських горах. .

    Далі він розповів про себе: офіцер, майор Червоної Армії, інженер з технічного устаткування частин. Уродженець Києва, тепер тут постійно проживає. У 1939 році був у Львові, на Волині, в Рівному. У Львові бачив матч збірної Львова з «Динамо» Київ.

    Майор Шевченко був першою людиною, першим киянином, який заговорив до мене по-українському так відважно, щиро й дружньо. Другого дня ми виїхали оглянути столицю: майор Шевченко з кирпатоносим водієм Степаном і я. Надзвичайно чемний водій охоче виконував усі розпорядження, одначе не зовсім слухав свого зверхника, бо частенько опирався за гарними дівчатами, які, легко похитуючи сукенками, проходили повз нас.

    Ми затримались довше на Київських горах біля пам'ятника св. Володимирові, звідки відкривалася велична панорама на Дніпро і околиці. Софійський Собор, Видубецький Спаський монастир, Золоті ворота, Аскольдова Могила, а далі наступні зупинки: Андріївська церква, Покровський і Кирилівський храми, Кловський Маріїнський палац, будинки музею образотворчого мистецтва, історичний музей, пам'ятник Шевченкові, Оперний театр, Державний університет, Зоологічний парк, Центральний ботанічний сад.

    Деякі з цих пам'яток вже доводилось мені бачити зимою цього ж року, однак тепер я мав нагоду краще ознайомитись з ними. Все те схвилювало мене. Пам'ятки, пам'ятки, скільки їх ще тут є? Здається, що в цьому місті кожна п'ядь землі – історія.

    І розчарування, що велич і сила наших духовних цінностей, особливо величаві церкви, храми, монастирі хоч і упорядковані, пристосовані на свій лад. Не виконують місії, для якої були побудовані. Їх перетворено на музейні заповідники… Після полудня серце моє жвавіше забилось: я побачив високу Лаврську дзвіницю. Тут приєднався до екскурсії туристів, а Шевченко з водієм повернулися додому.

    ВИЇЗД ДО ЧЕРНІВЦІВ

    Були перші дні листопада. Рано, рано починається зима. Виїжджаємо на товариський футбольний матч до Чернівці на Буковину. Маршрут: Київ – Львів – Коломия – Снятин–— Чернівці. Ох, хоч би оком кинути на дорогий Львів, під час зупинки побачити дорогу дружину Мілю!

    Український футбол на Буковині до возз'єднання репрезентував славний клуб «Довбуш». Пригадую, перший, а водночас останній раз УСК «Довбуш» гостював у Львові 1925 р. У блакитно-жовтих сорочках, високо переміг тоді СТ «Україна» – Львів. Було мені тоді сім років. Тепер мені сповнилось двадцять два. Їду до давніх довбушівців, як повнолітній і повноправний спортсмен.

    Буковина – споконвічна південно-західна вітка українських земель. 1918 року Буковину, як складову частину, приєднано до ЗУНР. По Першій світовій війні ці землі зайняли румунські війська, а по Другій їх включено в УРСР.

    Довгі сторіччя чужого володіння позначились на складі населення, особливо в містах, як Чернівці. Воно тут строкате. На підставі останнього перепису з 1930 року (іншого не опубліковано), на майже 130 000 жителів 25 000 було української народності, інші – німці, євреї; поляки, румуни. Чернівці розташовані на узгір'ї, нагадують собою якийсь старовинний замок; залізнична станція, як у княжому Перемишлі. Гарні дільниці передмістя потопали серед столітніх розлогих дерев, осінніх квітів, парків, розкішної природи. Старовинні будівлі, ратуші, готелі; кав'ярні, довгі і широкі асфальтові вулиці – Семигородська, Панська – надають краси. Цікаво, що усі назви вулиць і крамниць на німецькій і румунській мовах; на вулицях – німецька, українська, польська мови.

    Наша група складалася з вісімнадцяти осіб: чотирнадцяти гравців, начальника команди, тренера, завгоспа і масажиста. Виходити у місто без дозволу заборонено. Заборону пояснювали довгою дорогою і потребою перепочинку. Снігу ще не було. Після влаштування, незважаючи на заборону, наше братство включно з начальством, розбрелося по місту в пошуках «золотого руна». На базарах торгували всячиною. Скуповували, що в руки потрапляло.

    Чернівці мали п'ять добрих команд: УСТ «Довбуш», «Ян» – німці, «Драгош Вода» – румуни, «Макабі» – євреї, «Польонія» – поляки. З них і створили тепер збірну міста. Матч відбувся в центрі міста, в парку на колишньому стадіоні румунського клубу «Драгош Вода» з трибуною на п'ять тисяч глядачів. Надворі було хмарно і холодно. Ми вийшли на поле в основному складі, тобто в тому самому, що й з литовцями. Після обопільних «фізкульт-привітів!» і обміну квітами почалась гра.

    Стомлені дорогою, виснажені біганням за покупками по крамницях, ошелешені їхніми результатами, не змогли ми як слід радувати публіку тими здібностями, які безперечно мали. Можна було також пошкодувати, що висококласному футболу перешкодила погана погода, замерзле поле, що не давало розвинути нашу технічну перевагу. Натомість буковинці застосували сміливу гру, виявились зрілою командою і від початку до кінця демонстрували змістовний футбол.

    Тому до перерви, хоч перевага була очевидною, нам не вдалося відкрити рахунок. Не вийшло кращої гри й далі. Грали мляво і безбарвно, без волі до перемоги, аж при кінці матчу певною мірою реабілітували себе. Збільшили темп, пішли в атаку, удар за ударом били по воротах господарів. Після одного з них м'яч влучив у сітку, 1:0, однак на тім уся наша войовничість закінчилась. Ми прощались потисками рук, вигуками «фізкульт-ура!».

    Це був історичний матч столиці України з її посестрою, містом Чернівцями. Якою ж була дійсність? Таке враження, що грали Московщина й Німеччина. Ніякої, хоч незначної, української атмосфери не було. По всьому полю панували московська й німецька мови. На трибунах теж. Виходило, що українців, колишніх довбушівців, на полі гри і між глядачами не було.

    Увечері приготували спільну вечерю-банкет. Під час вечері кияни поводилися скромніше, як це було у Львові по виграші 6:2. Одначе настрій був невимушений, товариський. Деякі чернівецькі футболісти відважувались відповідати на запитання киян українською. Я розпитував про довбушівців, однак, на вечері їх не було.

    На цьому вечірньому прийомі я дістав, певно, отруєння шлунка. Після першої допомоги біль полегшав.Через кілька днів мене вислали до санаторію серед мальовничого парку. Лікування було безкоштовне. Усіх пацієнтів небагато, десь близько двадцяти. Вони грали в доміно, карти, слухали радіо, читали, весь лікарський персонал ставився до всіх з надзвичайною увагою і ввічливістю. У розмовах я участі не брав, на запитання відповідав своєю матірною мовою і це викликало у декого іронічну посмішку.

    Мої співрозмовники довідались, що я із Західної України. Хотіли знати про все: життя за панської Польщі, про мою родину, минувшину, про все в деталях. Я відповідав з великою стриманістю і обережністю, але правдиво. Раптом схопився один із хворих з віспуватим обличчям і з криком налетів на мене: «Прєкратітє разговор, нє распространяйтє здєсь буржуазно-націоналістічєской пропаганди. От, панімаєш, куда заворачіваєт!»

    Від цього різкого зауваження в мене мурашки по спині побігли. Всі замовчали.

    –А ви что, рєбята, слушаєтє єрунду? – звернувся він до присутніх.

    Усі мовчали. Мовчав і я. Ледь-ледь доплівся до своєї кімнати. Коли виписувався з лікарні, мені радили поїхати на місяць до Єсентуків або Мінеральних вод – місцевостей на Кавказі. На формі виписки видрукуване: «Сан. Отдел НКВД». Ось воно як!

    Сезон закінчився. Футболістам призначили двомісячні вакації: грудень і січень. Першого лютого виїжджають тренуватися на південь до Одеси. Футбольне поле і тенісні майданчики на стадіоні залили водою, тут ковзаються маси киян. Я мешкаю в готелі «Континенталь», недалеко Хрещатика. Видали талончики для харчування. На снідання, обіди й вечері ходжу до їдальні. З друзями говорю про футбол. Відвідую театр опери і балету, драматичний театр ім. Івана Франка. Часто прогулююсь по місту, для розваги їду трамваями, автобусом.

    В холодні вечори вивчаю мову «старшого брата». Прийшовши з вечері, купую газети «Комуніст», «Известия», «Правду».

    Недавно майор Шевченко повідомив, що я лишуся в Києві вже на постійно. Все буде гаразд. Я дістану квартиру. Привезу сюди дружину і щасливо заживу. Київське «Динамо» мене не зречеться. Це питання вже вирішене. Довідавшись про моє перебування в санвідділі НКВД, він був дуже стурбований. «Шлунок, – каже, – це тимчасове, а НКВД – це діло погане і постійне».

    Місцеві відділи НКВД мають патронат над «Динамо», однак це їм не перешкоджає переслідувати й арештувати будь-кого. Костянтина Щегоцького (він грав у збірній СРСР), півлівого нападу, арештували і заслали на три роки до Сибіру. «Проболтался». Тепер повернувся, але зовсім змінився, не той став.

    ВІДВІДИНИ ЛЬВОВА

    Недовго я прогулювався безжурно парками, вулицями, Дніпром. Через кілька днів мене викликали до НКВД. Защеміло серце. У просторій кімнаті прийняв старшина, високого зросту, кістлявий, з глибокими очними впадинами, з маленькою лисою головою, радше схожий на смерть. Вийшов із-за великого, вкритого склом стола, нервово посмикуючи на ходу плечима. На письмовому столі не було ні папірчика. На привітання усміхнувся, подав мені кістляву руку. Його прізвище Лев Ісаакович Варновицький. Партія і уряд доручили йому безпосередній нагляд за спортовим життям київської команди «Динамо». «Наступного сезону, – почав він розмову, – кияни повинні посісти першість. За успіхами команди буде наглядати особисто Народний Комісар Внутрішніх Справ УРСР Іван Сєров». Від 15-го грудня мене висилають на 5 тижнів до Єсентуків на Кавказі лікувати шлунок. Зараз я повинен поїхати до Львова, забрати дружину і на постійно оселитися в Києві. За цей час в Києві підшукають мені квартиру. Настав також час зміни поколінь у футбольній команді, тому моє завдання привезти зі Львова здібних молодих футболістів. Він потиснув на прощання мені руку.

    До Львова я летів на крилах. На станції з клунками, скриньками, мішками юрмилися пасажири. Натовп щохвилини збільшувався. З цієї тісняви я вибрався легко, мав готовий залізничний квиток. За кільканадцять годин був знову у Львові. На пероні очікувала мене дружина і батьки.

    У Львові за той короткий час багато змін: старі друзі, з якими виростав, здебільшого виїхали за кордон. Ті, що лишилися, принишкли. Старші футболісти СТ «Україна» переважно працювали в кооперації і грали в футбол у відомчій спортовій команді, заснованій при облспоживспілці. Їхні ігри відвідували маси українських глядачів, яким ці змагання нагадували славні часи СТ «Україна».

    Нестерпно тяжким душевним випробуванням була для мене вістка про арешт і заслання в холодну сибірську тайгу двох членів проводу СТ «Україна»: голови Олександра Левицького й провідника боксерської секції Петра Харака. Хвиля арештів, які масово відбувалися по всій галицькій землі, зачепила також вмілих футболістів-юніорів Е. Тихоліза і П. Гнуру. По них і сліду не стало.

    Театральна футбольна команда «Мистецтво», дебютант свого класу, фінішувала другою в турнірній таблиці, що для новачка було непоганим досягненням. З Панченком ми зустрілися як приятелі. У великій, гарній, з великими вікнами, сонячній квартирі на вулиці Ягайлонській він і його дружина пригощали мене українським борщем і варениками зі сметаною. Визволений з «петлі» Вацек Кухар пильнує йому лід – ковзанки, а влітку піклується тенісовим майданчиком. Львівську футбольну команду «Динамо» заявив до чемпіонату всесоюзної ліги «Б».

    У гарячкових пошуках майстрів для київського «Динамо» я надибав трьох: один колишній юніор львівської ЛКС «Погонь» – Тадеуш Єдинак, другий з дрогобицького СК «Юнак» К. Гурскі, а третій – відомий майстер футболу, багаторічний гравець збірної Польщі М. Матіяс з ЛКС «Погонь». Він був одружений з дочкою передвоєнного директора нафтового промислу в місті Бориславі. Її батько, як старшина польського війська, загинув в обороні Борислава, а матір заслали до Казахстану. При зустрічі він прохав мене вислати до матері з Києва його індивідуальний пакет, а якщо я зможу, просив вислати й свій власний (мило, свічки, сухарі, одяг). Мою пропозицію перейти в «Динамо» – Київ прийняв із задоволенням.

    Прийшов день нашого від'їзду. Панченко подбав про залізничний квиток для дружини (я мав свій зворотний). Найважче було прощатися з матір'ю. В сльозах вона проводжала нас в далеку дорогу. Не багато допомагали заспокійливі батькові слова: не розлучаємося ж навіки.

    В Києві ми одержали тимчасово комунальну квартиру на вулиці Леніна, біля театру опери і балету. Наші господарі були відносно молоді ще люди, жили разом з матір'ю. Жартівливий господар Йосип Мойсейович Леонов – політкомісар на заводі, дружина – лікарка в місцевій поліклініці. Вони займали дві кімнати, а нам віддали одну велику з виходом на балкон і видом на велотрек. Кухня та їдальня були спільними.

    Після кількох днів я з дружиною залізничним шляхом Київ – Ростов – Мінеральні Води приїхали до Єсентуків.

    ТРЕНУВАЛЬНИЙ ЗБІР В ОДЕСІ

    Навчально-тренувальний збір в Одесі мав тривати два місяці – лютий і березень. На той час дружину треба було знову відправити до Львова, адже серед нових обставин і нових людей вона засумувала б.

    Нарком Сєров і Варновицький добре взялися до роботи. На одному із мітингів секретар обкому партії в присутності наркома Сєрова і високих партійних достойників пояснив шляхи реалізування намічених планів. Київ у цьогорічній футбольній баталії повинен зайняти перші місця. З таким «благословенням» чи пак директивами ми виїхали до Одеси в санаторій ім. Дзержинського.

    В Одесу поїхало нас двадцять п'ять – тренер, завідуючий господарством і фельдшер-масажист. Санаторій розташований в гарному парку, модерно і гарно обладнаний. В кімнаті жило по двоє. Я поселився з Іваном К., тим самим, що на спільній вечері у Львові, як і на всіх зустрічах зі мною наодинці, говорив рідною мовою.

    Київське «Динамо» переживало реорганізацію. Новий тренер з Ленінграда М. Бутусов насамперед потурбувався про омолодження складу. В команді з'явилися молоді обдаровані гравці. Ці юні ентузіасти принесли запал і нестримну волю до перемоги. До нового складу динамівців ввели трьох львів'ян (М. Матіяса, Т. Єдинака, К. Гурського) і представників інших міст України: Віньковатова і Онищенка до нападу, Садовський – півзахисник, із Чернівців – Р. Ґазда і воротар Горштайн. Поновлювався в правах відомий гравець П. Лайко.

    Під досвідченим оком тренера почалися двомісячні лекції-тренування. Загалом Бутусов дотримувався принципів совєтської футбольної школи, однак, на тренуваннях головну увагу звертав на вправи з м'ячем. Це зовсім не означало, що атлетичні вправи відійшли на другий план. Він їх лише пересунув на інші години занять, мовляв, вичерпуюче сувора, безпосередньо перед вправами з м'ячем, атлетика виснажує і тим самим відбиває охоту до основної роботи з м'ячем.

    Під час перебування в Одесі зіграли товариський матч а місцевим «Спартаком». Це був наш перший матч у 1941 р. Пробний іспит показав, що команда добре підготовлена, ми переконливо перемогли з рахунком 3:1. Два голи забив я. Склад команди був такий: воротарі: Трусевич, Ідзковський; захисники: Глазков, Клименко; півзахисники: Гребер, Махиня, Афанасьєв, Садовський, Кузьменко; напад: Віньковатов, Щегоцький, Скоцень, Матіяс, Онищенко, Шиловський, Качкін, Лєрман.

    Перед кожним поєдинком тренер М. Бутусов, подібно як і Аркадьєв, дуже багато уваги приділяв установці на гру. Не дуже звертав увагу на виправдання. Картав злісних прогульників, що на полі ухилялися від тяжких і складних двобоїв. Висловлював здогадку, що коли хтось не може вийти переможцем з даної ситуації, то він не може грати в команді майстрів. Кожний з нас усвідомлював собі наслідки таких інтерпретацій.

    СХЕМА СОВЄТСЬКОГО ФУТБОЛУ

    Схема побудови совєтського футболу була відмінна від західної. Коли на Заході в аматорському спорті футбол ішов від найнижчої до найвищої ліги за досконалістю, кращі, здібніші піднімалися вгору, а слабші котилися вниз, така «буржуазна» схема в Совєтському Союзі не підходила, бо могло статися, що в найвищій лізі опиниться більшість команд, наприклад з України.

    Совєтський футбол пішов двома шляхами. Аматорські клуби, фізкультурні і фабричні, місцеві, профспілкові, промкооперації, поодиноких армійських частин, місцевих університетів, інститутів, технікумів творили нижчі ліги, в яких розігрували міські, районні, обласні першості, а кращі з них брали участь в республіканському чемпіонаті. Попри чемпіонські ігри, змагались за різні місцеві, обласні, республіканські кубки, брали участь у всестудентських республіканських і всесоюзних спартакіадах. Аматорський футбол – масовий спорт, але він не віддзеркалював і не репрезентував ані сили, ані якості совєтського футболу.

    Другий шлях – футбол показовий, оснований на сильній професійній базі – елітарний футбол майстрів. Вони; гуртувались в могутніх з розпорошеними філіалами по всіх республіках СРСР клубах, з центральними органами у Москві. Користувались вони великими державними субсидіями – опікою окремих міністерств: «Динамо» – НКВД, «Спартак» – міністерство легкої промисловості, ЦДКА – міністерство оборони, «Локомотив» – міністерство залізниць, «Стахановець», «Шахтар» – міністерство вугільної промисловості, «Трактор» – міністерство важкої промисловості і т. д.

    Ці обрані клуби оформлено в «А» і «Б» ліги, однак, без чіткого правила автоматичного переходу з нижчої «Б» до обмеженої числом найвищої, т. зв. всесоюзної ліги «А». Все було заздалегідь плановано і регульовано централею в Москві. Там визначалось кожній республіці місце в обох лігах. З початку заснування цих ліг з усіх республік одна лиш Україна мала представника – команду «Динамо» – Київ в класі «А». Згодом включено по одній команді від Грузії і Білорусії та ще одну з України – харківський «Сільмаш». До другої ліги «Б» включено лише дві українські команди – Одеси і Дніпропетровська. В цей час майже 50-мільйонне населення України репрезентували дві команди в класі «А» і дві в класі «Б».

    В сезоні 1941 року, який починався, вперше в історії українського футболу чотири команди – «Динамо» Київ, «Стахановець» Сталіно (тепер Донецьк), «Сільмаш» Харків, «Спартак» Одеса – виступали в класі «А». Їхніми суперниками були: Москва – «Спартак», «Динамо», «Локомотив», «Торпедо», ЦДКА (Центральний Дім Червоної Армії). Ленінград: «Спартак», «Динамо», «Зеніт». РРФСР: «Трактор»  Сталінград. Грузія: «Динамо»  Тбілісі.

    ПОЧАВСЯ ЧЕМПІОНАТ

    У другій половині квітня покинули ми сонячну Одесу. Прямуємо через Ростов до далекого Сталінграда. Все для мене нове, незнане, цікаве і загадкове. Пахло весною. На широких ланах-полях весняна сівба.

    Над Сталінградом перекочувались густі хмари і віяли різкі вітри, від могутньої ріки Волги тягло холодом. Цікава, хоч довга, втомлива подорож вимучила, однак дводенний перепочинок і короткі руханкові вправи повернули нас до стану «бойової» готовності. Ми виступили на полі в такому оновленому складі: М. Трусевич, В. Глазков, А. Клименко, В. Садовський, М. Махиня, Б. Афанасьєв, П. Віньковатов, К. Щегоцький, О. Скоцень, М. Матіяс, В. Онищенко. З новачків прийнято до складу чотирьох – трьох до нападу: П. Віньковатов, М. Матіяс, В. Онищенко і Б. Садовського в півзахист. Зі старої гвардії в нападі залишився лише К. Щегоцький. З трьох львів'ян, яких я привіз, до складу команди ввійшов тільки Матіяс. К. Гурскі і Т. Єдинак, хоч молоді і дуже надійні, до основного складу не були зараховані.

    На поле під рясні оплески багатьох тисяч глядачів бадьоро вибігли обидві команди, привітались гучним «фізкульт-привіт!» і почали гру. Наші суперники з «Трактора» – рівна у всіх лініях, атлетично добре збудована команду, з високими морально-вольовими якостями, являла, особливо на своїм полі, небезпечного противника. Маси їхніх вірних і фанатичних глядачів аніскільки не сумнівались у перемозі своїх «трактористів» над киянами. «Ребята, вперйод... нажімайте... крєпче, вперйод...» – лунало з трибун. Двобій був важкий. Погода несприятлива, поле мокре, вітер гуляв по полю і кидав м'ячем, володіти ним було важко. До того ж перші хвилини грали під дощем. Але у першій півгрі вітер був з нами. Погода зрівняла шанси сторін, однак, ми не втратили головного козиря – перевагу у техніці. Після ударів ІЦегоцького і мого рахунок став 2:0.

    В роздягальні ми випили гарячого чаю і наділи суху форму. По перерві «Трактор» і вітер були проти нас. Важко було боротися з ними. Довший час ми не здавалися на волю господарів. Наша оборона успішно ліквідувала їхні сміливі випади. Знову загули трибуни: «Ребята, вперйод, тракторісти, смєлєй, бєйтє с вєтром по воротам!» – кричали з усіх усюд. І ніби на їхнє бажання, один, а за кілька хвилин

    другий удари-бомби потрапили у наші ворота. Трусевич не встиг зреагувати. 2:2. Розчарування, шок та розгубленість тривали недовго. Ми пішли в рішучий наступ. Віньковатов, майстерно обійшовши захисника, підійшов на достатню відстань до воріт і точним ударом послав м'яч у сітку. 3:2. З тяжкого сталінградського терену ми вивезли перші два очки.

    На станції у Києві на нас чекали Варновицький. З спортові власті, керівник Всеукраїнського Спортового Товариства «Динамо» – Остапенко. Вітали з перемогою. До кожного з нас підходив Варновицький, подавав руку зі словами: «Молодци, молодци!». Він потис мені руку, хотів щось сказати, однак зразу ж почав кашляти кров'ю, наче сухотник, захитався і мало не впав. Слабким голосом подякував за допомогу, яку ми йому надали. Казали, що він хворів на сухоти.

    Я старанно тренувався, але бажання повернутися до Львова, не покидало. Хоч я люблю Київ, живу в достатках, проте важко погодитися з цією двозначністю.

    Інша справа була з Матіясом. Він поляк, у Львові міг спілкуватися українською. У Києві він включився в російське середовище, відвідував російський драматичний театр, кіно, мітинги, лекції... став «русскім», розмовляв ламаною московською мовою, немилосердно калічив слова, а по-українському ніде ніколи не заговорив. Для нього і всіх прибулих із західноукраїнських земель поляків-спортсменів Україна – це була Росія!

    На одному з футбольних навчань я довірився Варновицькому: сумую за домом, ріднею, Львовом. Радо повернувся б назад, допоміг би ще стареньким батькам. Він дивився на мене уважно, слухав, подумав хвилину, а далі лагідним тоном сказав: «Знаю, знаю, як то є. Як тільки дістанете квартиру, заберете батьків до себе до Києва. Але лишіться ще на рік, а тоді вирішуйте». Він так, немовби читаючи мої думки, прощаючись, наголосив два рази: держіться, Сашо, держіться!

    Не було сумніву, що він обізнаний з моєю ситуацією. Його спокійні очі й вуха все бачили і чули. Київські футболісти багато разів виступали в палацах культури, в учбових закладах, в заводських клубах, на мітингах-вечорах: звітували перед громадськістю. На тих мітингах, я мовчав, не включався в будь-яку громадсько-політичну активність. Про те він знав.

    ЛЕНІНГРАД - МОСКВА - ХАРКІВ - ОДЕСА

    Прийшла чудова київська весна, зазеленіли каштани. Футбольне поле вкрилось смарагдовим покривалом. Тривала підготовка до важких боїв: виїзд на цілий місяць до Ленінграда, Москви, Харкова і Одеси.

    З початком травня наша команда виїхала до Ленінграда. З цього міста до всесоюзної ліги були включені три команди: «Динамо», «Спартак» і «Зеніт». Ми приїхали змагатися із «Зенітом». Ленінградський «Зеніт» в блакитно-жовтих, Київ – у біло-синіх динамівських уніформах. На великому стадіоні з високими розлогими трибунами заворушилось, як у вулику.

    Почали гру в тому самому складі, що і в Сталінграді, з тією лише різницею, що правого крайнього Онищенка замінив ветеран з великим стажем ігор за збірну Союзу – В. Шиловський. Довгий час ні нам, ні суперникам не щастило відкрити рахунок. Боротьба точилася на кожній ділянці поля. З уваги на вологість, в якій воротарям важко ловити мокрий м'яч, ми почали бити здалеку. Напад, особливо трійка ІЦегоцький, Скоцень, Матіяс, здобував терен хитромудрими обманливими фінтами, врешті добився успіху. Однак, за кілька хвилин перед перервою «Зеніт» сквитав результат.

    Як правило, в перерві наш балакучий тренер і начальник команди ленінградець Бутусов давав зауваги, але тим разом він урочисто мовчав, бо прекрасно знав, що при такій погоді тут виграти важко. Погода ще більше погіршилась. Падав град, спочатку дрібний, а дедалі щораз крупніший. Потемніло, поле стало ще більш слизьким. Ленінградці провели успішну атаку і вийшли вперед – 2:1. Лишалось ще приблизно 10 хвилин до закінчення гри. «Зеніт» застосовував захисний варіант гри, розраховуючи втримати результат. Ось у таких хвилинах відчайдушної оборони ленінградців наш досвідчений ветеран, правий крайній Шиловський, спокійно обійшов захисника «Зеніта», спрямував м'яч до мене. Набігаючи серед лісу ніг, я увігнав його до сітки. Негайно після цілющого гарячого душу і короткого відпочинку, доброї, багатої, з ікрою і шашликом, вечері ми зібралися в дорогу до Москви.

    Дорогу Ленінград – Москва ми проспали і незчулись, як «Синя птиця» причалила до Москви. До всесоюзної ліги з Москви постійно і незмінно належали п'ять клубів: «Динамо», «Спартак», ЦСКА, «Локомотив» і «Торпедо».; У 1941 році два останніх клуби посилили кращими гравцями з інших ліг і так створили «Перші Профсоюзи» і «Другі Профсоюзи». Наша зустріч мала б бути з командою «Першій Профсоюзи».

    Московський терен для мене не новий. Побував я тут на початку 1940 р., того ж року восени, вже в київських кольорах грав проти армійців. Обставини і атмосфера московських ігор була зовсім відмінна. Коли в інших містах вільно виявлявся ентузіазмі і захоплення, то в Москві футбольні ігри проходили із столичної точки зору, особливо, коли приїжджали команди інших республік. Одні намагались якнайкраще зарепрезентувати себе, інші посміхались, вітали, аплодували, але стримано і холодно розцінювали перебіг гри. Казали, що оцінюють за заслугами. Особливою увагою і підтримкою користувались тут динамівські і спартаківські клуби.

    Кияни славилися високотехнічною грою. Перед грою зустріли і вітали мене тренер Б. Аркадьєв з недавніми одноклубниками – московськими динамівцями, обіцяли вболівати за Київ.

    П'ятдесятитисячний стадіон «Динамо» був заповнений. Склад нашої команди той самий, що і в Ленінграді, лише півзахисника Садовського замінив В. Гребер. Як з'ясувалося в грі, московські профспілчанці – сильна команда, мобільна, добре підготовлена фізично і технічно. Були моменти, коли ми просто не знали, що нам робити, настільки відчутною була їхня перевага. Існував же закорінений міф, що з московських майданів вивезти два очки неймовірно. Як же спростувати цей міф непоборності? Скоро до моїх зусиль долучився і львівський партнер Матіяс. Разом з Щегоцьким і новоприбулим Віньковатовим ми часто били по воротах господарів. Влетів у їхні ворота мій перший м'яч. Їхній захисник зачепив м'яч рукою і досвідчений та всюдисущий суддя призначив одинадцяти-метровий удар. Його реалізував В. Гребер – 2:0. Але москвичі не здавалися. В одній з гарних атак вони зуміли переграти наші оборонні лінії і забили єдиного гола. На тому завзятий двобій закінчився. Ми виграли з рахунком 2:1.

    З трьох виїзних матчів ми виграли два і один звели внічию. П'ять очок – результат дуже добрий. Наші перспективи були надійні. Наступний матч мали зіграти в колишній столиці України – Харкові, з командою «Сільмаш».

    З 1921 по 1935 рр. збірна команда Харкова була десятиразовим чемпіоном України. Незважаючи на це, такий великий український спортовий осередок не мав постійного місця в найвищій футбольній лізі. В довоєнний час усього лише два сезони Харків репрезентував український футбол у всесоюзній лізі – в 1938 і 1941 роках. Ось старі суперники Київ – Харків знову зустрілись. Харків'яни ставились з повагою до представників нової столиці. Під оплески заповнених трибун – «Да здравствуєт Кієв!» – вітали квітами.

    «Сільмаш» репрезентував першокласний західноєвропейський клас гри. Вишколена, мобільна команда із зразковим опануванням системи «WМ». З характерними довгими передачами вони швидко звільнялись з-під опіки противника, ніколи не знати, коли вони найбільш небезпечні. Згодом, в Німеччині, я порівнював їх з мюнхенським ФК «Баєрн».

    Незлічимі маси харківської публіки очікували цікавих, емоційних атак і комбінацій. Їхні надії не збулись. Кияни, за планом і вказівками тренера, прийняли тактику оборонної гри. Збагнувши, в чому річ, харків'яни запропонували нам приголомшливий темп, в якому ми розгублювались. До відпочинку вони веди 1:0. Якщо ми мали перевагу по перерві, то тільки в центрі нападу, де наша трійка – Матіяс, Скоцень, Щегоцький – добре взаємодіяла. Зрівняли рахунок – 1:1. Проте, хоч наша гра й відзначалась комбінаційною різноманітністю, вони відчули відсутність в нас агресивного бойового духу. Ми програли – 2:1.

    У роздягальні тренер шаленів, не міг пробачити помилок у захисті. В присутності усіх гравців він відверто висловлював задоволення моєю грою. Вперше серед киян я удостоївся такої високої оцінки: «Один тільки Олександр Антонович був на висоті свого завдання, тільки він один тягнув інших у бій. А де ви були? Розжену! По приїзді до Києва розжену вас!», – кричав тренер.

    Одесити на чолі із «золотозубим» центром півзахисту Йоською Ліфшицом славились захистом. Здоровий, досвідчений симпатяга, він уміло захищався, а то й організовував успішні атаки. Під галасливі вигуки спартаківці на своїм полі могли обіграти навіть чемпіонів. Одесити приходили на стадіон із соняшниковим насінням. У запалі захоплені глядачі, як за наказом, зривались, підкидали торбинки «сємушок» і кричали: «Ребята, дружньо вперед, нажимайте, за вами мамаша Одеса!» Рівень гри одеської команди можна порівняти з мадярським чи німецьким екстракласом, нарівні з передвоєнною львівською командою «Погонь». Чого одеситам особливо не вистачало, то це досвіду ігор у вищій лізі.

    Господарі приймали нас на чудовому стадіоні, розташованому в центрі парку над Чорним морем. Ідеальне, вимріяне місце для гри у футбол. Ми почали гру при казковій погоді. Аж зненацька насунули чорні хмари, закрили сонце, грізно нависли над стадіоном. Заграло Чорне море, оббиваючи білими гривами скелі прибережжя. Настала темінь. Спалахи блискавиць освічували все довкола, а оглушливі громи вдаряли з нечуваною силою. Вдарила велика злива. Та знову раптово, як по команді, все затихло, ущух дощ, з-за хмар виринуло ясне сонце. Гарна сонячна погода – це мій головний козир у футбольній грі, бо я тоді виявлявся кращим, а в дощові, вологі дні «нагадувалась» зламана ще в юнацьких роках у Львові ліва нога. У такі дні я часто не був цілком боєздатним і усю надію покладав на здорову праву ногу.

    В гарну погоду я грав з особливою легкістю. Але сьогодні, незважаючи на погоду, я блискавично аналізував у голові ймовірні варіанти атаки, не раз і не двічі оперував в тилу, виконував передачі вперед на відстань 30-40 метрів, щоб раптово ускочити в оборону супротивника. Ось цією тактикою і боєздатністю, навіть за моєї щільної опіки, я забив перші два голи до перерви – 2:0. Потім Щегоцький і Віньковатов збільшили результат до 4:0. Спартаківцям пощастило скоротити розрив – 4:2, але тріумф киян був очевидний.

    МАТЧ УКРАЇНА — ГРУЗІЯ

    До Києва ми повернулися на початку другого тижня червня. У турнірній таблиці наша команда піднімалася все вище. П'ять поєдинків за першість країни зіграли на чужих полях і з десяти можливих очок здобули сім. Прогнози були захоплюючі.

    1941 року київське «Динамо» мало схрестити зброю з уславленими динамівцями Тбілісі. Футбольні матчі між командами окремих республік СРСР вписувалися в т. зв. «соцзмагання» між ними. Матч відбувся на стадіоні «Динамо» в Києві. Громадськість міста з нетерпінням чекала його, бо чула про наші перемоги, а тепер матиме змогу побачити своїх улюбленців в ділі.

    Грузини прислали тбіліське «Динамо» з неперевершеним славним на весь Совєтський Союз Борисом Пайчадзе. Перед матчем для кращої підготовки ми проходили на стадіоні триденний т. зв. «карантин». Тренувалися, їли і спали. Усякий контакт із зовнішнім світом був перерваний. В роздягальні перед початком матчу до нас звернулися секретар Президії Верховної Ради УРСР та інші високі керівники партії. Вступаючи у соцзмагання з братньою республікою Грузією, необхідно виявити свої уміння і досягнення на спортивному полі.

    Варновицький не виступав. Він окремо підходив майже до кожного гравця, тиснув йому руку і умовляв усі сили й здібності віддати для перемоги. Він робив це не в наказовім тоні, а по-приятельському, по-людському. Він в дійсності надзвичайно любив футбольні ігри. Сьогодні Варновицький спеціально проводив зі мною дружню бесіду: «Саша, – умовляв він мене, – сєгодня ми должни виіграть. Сєгодня надо показать свої способності. Да, Саша, надо виіграть!»

    Українці любили футбол. Особливо кияни з ентузіазмом і великою увагою стежили за нашими тренуваннями, успіхами, а кожна поразка пригнічувала їх. Вони бачили київську команду чемпіоном країни. Кияни раділи спорудженню нового великого стадіону і вважали, що це стелиться шлях світлого майбутнього столичного спорту. Публіка облягала малий (як на київські вимоги), усього двадцятип'ятитисячний стадіон, щиро вболівала і переживала. Часто видавалось, що в зустрічах з неукраїнськими командами перемоги сприймались як національна гордість. Тоді на трибунах чулися спонтанні оклики: «Бий москвичів!». Однак попри ентузіазм і задушевний патріотизм, київська публіка вміла об'єктивно оцінити противника.

    В такій настанові Київ підготувався до зустрічі з гарячими, темпераментними грузинами. Величаві, з квітами, обопільні привіти, бадьорі промови, врешті, грімкий гімн «Повстаньте, гнані і голодні». Суддя – москвич М. Латишев дав перший свисток.

    Стадіон, трибуни, сходи заповнені вщерть. Серед публіки також гості зі Львові – артисти В. Блавацький, С. Стадниківна, П. Сорока, Геляс і багато інших. У Києві вони знімають фільм «Вітер зі Сходу». Погода дужі сприятлива.

    В нашому складі дві заміни: Онищенко замінив правого крайнього нападаючого В. Шиловського, а Б. Садовський – травмованого правого півзахисника В. Гребера. Грузини зразу заатакували нас на нашому полі, облягаючи ворота протягом перших п'ятнадцяти хвилин. Били по м'ячеві не здалеку, звідки голи останнім часом були рідкістю, а з 15-20 метрів. Однак наших оборонних позицій їм не пощастило пройди. Поступово ми добивались свого. Їхні помилки в стратегії ставали очевидними. Вони діяли за принципом щільної опіки тих з нас, кого добре знали, а забували про інших, нових. Тим часом напрочуд добре підготовлені резерви киян свідчили, що зміна поколінь гравців внесла в команду новий, свіжий подих, нове натхнення. І так чотири нові гравці – лівий крайній нападаючий П. Віньковатов, правий крайній нападаючий В. Онищенко і два новоприбулі центральні нападаючі – М. Матіяс і О. Скоцень надали грі бажаного напрямку, надихнули команду духом перемоги. Вистачало нам додати швидкості, як їхня оборона почала робити помилки. Ось невідомо звідки атакував Матіяс, я виходив йому на заміну і двічі послав м'яч в сітку воріт. За чотири хвилини до кінця П. Віньковатов повторив те саме і провів третього гола. Грузини зазнали нищівної поразки – 3:0. Киянам відкривався шлях до найвищих щаблів чемпіонату країни.

    Справжнім артистом був грузинський форвард Борис| Пейчадзе. Квітла його чудова обдарованість. Коли він проривався уперед, публіка затамовувала подих і в німому напруженні очікувала чуда. Однак жорстока персональна опіка київських гравців зводила нанівець всі його блискучі випади.

    Приємно було брати участь у цій грі, бо змагались супротивники, які визнавали дух правдивої шляхетної спортової боротьби. По закінченні матчу київські уболівальники готові булі носити нас на руках. Преса писала про блискучу перемогу віддаючи належну оцінку трійці нападу.

    Чи ж тоді я міг подумати про те, що це був мій останній матч в столичному Києві? За тиждень, 22 червня 1941 року тут проходитимуть і святкування з нагоди відкриття новозбудованого Центрального стадіону. У плані – футбольний матч «Динамо» Київ з ЦДКА – Москва.

    Спортовий Київ жив відкриттям стадіону, і ми також старанно готувалися до гри з небезпечними армійцями Москви. Ще в п'ятницю проведені останні тренування із спеціальними заувагами тактичної гри. У неділю ми мали зібратися на теоретичні заняття о 10-й годині вранці. З дванадцятої години дня мав бути спільний обід, оглядини нового стадіону і ознайомлення з футбольним полем.

    Після виграшу в тбілісців нам дали два дні відпочинку. Одного вечора я зустрів у ресторані львів'янина М. Матіяса. Наша дружба не була нанизана якимись золотими кружальцями. У передвоєнних часах він пишався своєю польською національністю і цей відтінок хвастощів перешкоджав ближчій дружбі й добрим відносинам між нами. Тепер усе змінилося. Спільна доля нас з'єднала, а то й заприязнила. При столику і чарці кавказького вина він розповідав мені про мою велику популярність серед київської публіки, про цікавість, яку виявляють до мене. Але не лише кияни-громадяни цікавились моєю особою як спортовця. Про мене з усіма найменшими деталями розпитували незнані, підозрілі особи. Він заклопотано тримав цигарку в руках, не знаючи, куди струшувати попіл, І скоро розпрощався. В тім випадку М. Матіясові, львів'янинові, я вірив.

    НЕСПОДІВАНА ВІЙНА

    У неділю, 22 червня 1941 року, під ранок нас збудили глухі, різкі вибухи. Спершу один, а за ним другий, третій. Будинок, де ми проживали, кілька разів стрясло, задзвеніли шибки. За якусь хвилину це повторилося знову і раптом усе затихло. В хаті вже не спали. Господар хати, Леонов, як завжди, жартуючи, пояснював, що напевно на заводі «Більшовик» щось трапилося.

    О десятій ранку в брамі стадіону я зустрів Варновицького. Він виглядав переляканим: «Саша, бєда, бєда! Война! Германци напалі на нашу страну!». Цієї ж ночі бомбардували наші міста, залізничні станції, а також наш Київ. Бомби впали на споруди заводу «Більшовик» і також будинки Подолу.

    На стадіоні зібралися вже всі спортовці. Тепер лиш одне питання їх тривожило: чи відбудеться матч? Усі чекали на промову Молотова. Після його виступу по радіо нам заявили, що переноситься відкриття стадіону. Почулися голоси про мобілізацію, бойові вигуки в бік невидимого ворога.

    Перші дні війни в Києві пройшли спокійно. Щодня ми приходили сюди, нам же платили за те, але раптом я помітив дивовижну поведінку моїх друзів-співгравців супроти мене. На мене споглядали якось дивно, починали уникати мого товариства, не підтримували розмов, і що далі, то починали цуратися мене та обходити.

    У пресі і в радіо найбільше повідомляли про фашистські знущання із безборонного населення на зайнятих ворогом територіях, а лише мимохіть про відступ Червоної Армії Деяких спортовців-динамівців покликали до армії. У половині липня ми переїхали з нашої квартири на стадіон. Тут додалося ще п'ять спортовців-поляків, які повертаючись з Москви до Львова із всесоюзних велосипедних, фехтувальних і тенісних чемпіонських змагань затримались в Києві. Їхати далі було неможливо. Ми виходили щоранку на тренування, отримували свою платні й талони на харчування. Постачання міста продовольчим товарами почало утруднюватись.

    Вулицями тяглись безкінечні валки виснажених вояків. Зі скреготом прокочувалися танки, гармати, обози підвод та санітарні автомашини. Напади німецьких літаків на місто частішали.

    Одного дня на світанку всіх нас, «західників», які проживали у квартирах на стадіоні, розбудили і забрали до військкомату, щоб зареєструвати в армію. Наші конвоїр (два комсомольці) були одягнені в гімнастьорки, на рукавах зірка з червоної матерії, у випрасуваних штанях-галіфе, при боках нагани. На всяк випадок ми взяли із собою клунки з хлібом. За початковими літерами абетки нас оформляли, відбирали паспорти і відправляли на лівий берег Дніпра. Пішли К. Гурскі, Т. Єдинак і фехтувальник В. Бжедзєцкі, а далі – велика несподіванка! Українців із Західної України більше не реєструють! Не беруть в армію!

    Я повернувся на стадіон копати, рити поблизу глибоке бомбосховище. Лопатами, сокирами, кайлами ми довбали, змінювали вигляд узгір'я, робили його на велику кротовину.

    Цього дня пополудні, коли я повернувся з військкомату, мої друзі стали віч-на-віч переді мною. Воротар М. Трусевич дивився мені прямо у вічі: «Пачему ти нє в армії?» Я пробував дати пояснення. «Врьош, собака! – заверещав він люто, – стрєлять хочеш у доблєстних красноармєйцев із-за забора!» Комісар Кравченко, який ще єдиний не виїхав на Схід за Дніпро, пробубонів: «На вас і на вашу дружину тут вже пливуть до начальства безустанні доноси і скарги».

    Повернувся я на квартиру зовсім розбитий. Змертвіла думка краяла серце. Цей воротар Трусевич! Ніхто б не подумав. Та ще ж недавно в Чернівцях він по-дружньому просив у мене позички грошей, щоб накупити, як він казав, «барахла»!

    МІЙ АРЕШТ

    Пройшла ще одна ніч. Київ у приступах гарячки, що межує з панікою, став містом цілковитої розгубленості. Скрізь метушня, немов у вулику. В установах і на підприємствах поспішно палять документи. Вночі небо перехрещують прожектори, шукаючи ворожих літаків. А вдень, немов великі срібні птахи, з'являються німецькі літаки. Вони пливуть високо, хвиля за хвилею, рівномірно, по двадцять-тридцять в одному з'єднанні. Незліченні ескадрильї. Між них, ніби на великій цирковій арені, увігнуться їхні малі, в'юнкі охоронці-винищувачі «Мессершмідти».

    Цілий день працюємо без перерви в тунелі під горою. Вкопуємося в надра землі якнайглибше і обкладаємо середину природними заборолами.

    Якраз по вечері постукали в наші двері. Три вояки у синіх кашкетах з червоними отоками. Старший, як виявилось пізніше, був Головою Всеукраїнського Спортивного Общества «Динамо». Майор Бордуков, високого зросту, років п'ятдесяти, товстий, у військовій уніформі прикордонника. Він підозріло глянув на мене і сказав: «Пайдьомтє!» Я повернувся обличчям до Мілі. Він це помітив і по хвилі звернувся до дружини: «Нє бєспокойтесь, Емілія Владіміровна, він зараз повернеться».

    Ми зійшли вниз. При вході стояло авто, в якому сиділо двоє в цивільному і водій у напівсолдатській шинелі. Бордуков посадив мене до авто; зачинив дверцята, а сам з енкаведистом залишився надворі. Автомобіль рвонув з місця. Спитавши водія, куди ми їдемо, і не одержавши від нього відповіді, я повернувся до сидячих в авто, але почув гостре зауваження: «Сідітє спакойно, не поварачівайтєсь!»

    Минули місто. Згодом виїхали на ґрунтову дорогу, повернули в якийсь яр і врешті зупинилися перед спорудами, біля яких ходили вартові з наїжаченими на рушницях багнетами. Завели мене в якийсь намет чи то комірчину, залишили біля вартового. Я сів на скриньку, а в голові, мов у вулику, думка за думкою. Нічого не розберу. Десь у лісі чи то у великому яру чути глухі постріли.

    По добрій годині привели мене до більшої кімнати, в якій осліплює яскраве світло. За столом, накритим зеленим сукном, сиділо три старшини в уніформах військ НКВД. Хвилину мовчали. Вони дивилися на мене, а я на них. Один з них, середульший, худорлявий, з сигаретою і таким виглядом, неначе в нього не було передніх зубів, запитав:

    – Ви Олександр Антонович Скоцень?

    – Так, – відповідаю. – Але що це все означає?

    – Прєкратітє разговор і нє валяйте дурака! – гаркнув той, середульший, за столом. Інші два сиділи, мов мумії; і мовчали.

    – Ви арештовані і звинувачуєтесь, – продовжував він, – у контрреволюції та шпіонажі. Ось тут обвинувачення, ось тут донесення свідків. – При тому він підняв зі столу течку документів і почав нею вимахувати на всі сторони.

    – Зізнавайтесь відверто, що ви прихований ворог народу. Вот на етой бумагє...

    Я хотів щось сказати, та не встиг. Хтось зателефонували Він ухопив слухавку, а по хвилі... «да… да... єсть... да». А потім раптом, звертаючись до конвоїра, гримнув: «Відвести!»

    Відвели мене до сусідньої кімнати. По якомусь часі крізь стіну долітали голоси польською мовою і серед них я впізнав голоси Матіяса і приїжджого з спортовою групою з московських чемпіонатів Лабендзєвського. Прислухаюсь. Вони свідчили, говорили про Олександра Скоценя.

    Тим самим авто перевезли мене до будинку НКВД; у якому було приміщення Варновицького. При згадці про нього надія вступила в душу. Він спортовець, він розуміє. Два енкаведисти повели мене довгим коридором униз до склепистого підвалу, впихнули до якоїсь темної малої камери і заперли двері на ключ. У відчаї я кинувся на лавку, так і заснув.

    Грюкотом у двері мене розбудили. Був ранок, як мене повели нагору на допит. У великому просторому приміщенні одні озброєні енкаведисти виходили, другі приходили. Було враження, що мною ніхто не цікавився. Раптом я побачив Варновицького, він ішов у товаристві двох інших. Я кинувся до нього зі словами: «Товаришу начальник, дозвольте...» Але він навіть не поглянув у мій бік і вийшов з будинку.

    З-за столу піднявся в цивільному одязі середнього зросту чоловік у вишитій полтавській сорочці. «Пашлі!» – звернувся він до мене. Ми увійшли до його кімнати.

    – Что ви здєсь дєлаєте? – запитав він.

    – Не знаю, – відповів я.

    Він зареготав на все горло, а потім з усією серйозністю сказав:

    – Добре, що ти тут, а не там, де був. – Він витяг течку з документами, знайшов аркуш списаного паперу і подав мені зі словами: « Маєш, прочитай, а тоді будеш знати».

    Я жадібно схопив папір і почав читати. З кожним реченням мене охоплював дедалі більший жах.

    Обвинувачувальний акт твердив, що за весь час мого перебування між спортсменами я вів шкідливу діяльність і капіталістично-націоналістичну пропаганду. У тій цілі я зустрічався з приїжджими зі Львова, посилав свою дружину до Львова по інструкції. У Чернівцях зустрічався з місцевими людьми і зводив наклепи на совєтський уряд, на партію, на її керівників. Те саме робив я в санаторії між пацієнтами. Навіть на праці при бомбосховищі я старався переконувати всіх, щоб не йшли в армію, що німці – це наші приятелі, і коли вони займуть Київ, то й при них будемо грати у футбол. Перший і головний свідок був воротар «Динамо» Микола Трусевич.

    – Ну і що скажеш? – захрипло й допитливо спитав він.

    Я не міг сказати ні слова. Чи можна шептати глухому й моргати сліпому? Заспокоївшись по кількох хвилинах, я склав заяву про повну непричетність до цих негідних вигадок.

    – Чому ж тоді, коли я вів протидержавну пропаганду, чому тоді Трусевич не доносив нічого на мене? Все це брехня, справжнісінька брехня, виссана з пальця.

    – Знаємо про це. У наших органах безпеки не сидять дураки, – процідив він крізь зуби. – Читай резолюцію.

    На папері червоним чорнилом було написано: «Отпустіть маладого дурака домой!» – і підпис: Лев Ісакович Варновицький.

    Згодом він відізвався чемніше і сказав: «Йди додому! Уважай тільки, щоб ти зник і щоб до двадцяти чотирьох годин тебе в Києві не було!» Він розумів, що я повинен перейти на лівий берег Дніпра. Похапцем забрав документ з моїх рук і наказав вийти.

    Вирвавшись з енкаведистських лабет, я втікав з Києві чим швидше. В грудях давило, стало боляче за себе, за наддніпрянських братів-українців, за свою знедолену Батьківщину.

    Життя моє було в руках всемогутнього енкаведиста Варновицького. Пізніше, повертаючись до Львова, поляк М. Матіяс признався мені в усьому, про що його під час мого арешту допитували. Він твердив, що від смерті врятував мене Варновицький.

    Ми готувались, пакували, що могли, але постала велика проблема: чим і як виїхати з міста? Залізнична станція була переповнена людьми – годі пройти. Евакуюють у першу чергу начальство і їхні родини. Більшість потягів реквізували для військових потреб. Та з усією певністю на лівий берег Дніпра, на Схід не поїдемо. Залишалася одна можливість: плисти пароплавом у напрямі Одеси.

    До нас з дружиною приєдналися ще кілька львів’ян-спортовців (між ними М. Матіяс), які аж ніяк не хотіли бути довше в Києві і другого дня ще в досвітніх годинах вийшли на Дніпрову пристань.

    ЗУСТРІЧ З НІМЦЯМИ

    З великими труднощами серед натовпу людей ми добилися до гавані. В черзі стоїмо цілий день. Один пасажирський пароплав з вантажем відправили в вранці, другий увечері. Сісти було неможливо. Ніч проводимо сидьма за огорожею-парканом. На другий день повторилася точно та ж історія. Уперто розшукуємо в місті ще який-небудь транспорт. Бачимо жахливі картини втечі, евакуюють, що можуть.

    Безкінечними хвилями йшли колони війська, утікачів та натовпи людей за Дніпро. Люди, затамувавши подих, слухали зведення з бойових фронтів. На афішах кличі-гаслі «Зупинимо фашистські полчища! Комуністи, вперед! Стіною станемо проти смертельного ворога!» Були поголоски, що німці вже зайняли Житомир і повним ходом маршують на Київ.

    Повернувшись з міста, ми переконалися, що єдина надія виїхати з Києва – пароплавом. Прийшовши на попереднє місце, я там не застав ні дружини, ні поляків. Почувши польську мову в нашій групі, міліціонери забрали їх усіх на станцію. Мені все стало зрозумілим: вони говорили між собою польською. Я пішов до станційного будинку і там застав їх. Начальник сидів біля телефона, видзвонював до свого начальника і звітував йому.

    – Сполучіться, – кажу йому, – з НКВД, а не з міліцією. Сполучіться з товаришем Варновицьким.

    Начальник з-під лоба глянув на мене, запитав, яке моє прізвище, накрутив число телефона – і почулась розмова: «Да... єсть… да... да». Розмова на цьому закінчилась. Сказали почекати. По якомусь часі приїхало кілька осіб у напіввійськових уніформах, поговорили з начальником міліції, а потім один з них звернувся в нашу сторону і наказав: «Пашлі!». Ті самі міліціонери провели нас в кінець набережної, до якірної стоянки самохідних барж. Тут, біля причалу, стояв також старий, перехилений набік, моторний човен. З якою полегшею на душі ми сіли в нього! Надвечір підплив великий буксирний пароплав, взяв наш човен на буксир з рядом інших причеплених барж з вантажем, і ми рушили вниз по Дніпру.

    Прощай, дорогий Києве! У твоїх старовинних мурах ми прожили стільки радості й смутку! Чи вернемось ще колись до тебе? Плили до ночі. На ніч стали на якорі при березі в лозняках. Другого дня продовжували свою подорож. Наше судно минали пароплави, що пливли на північ. Вони були переповнені по вінця всякого роду вантажем і людьми. У просторах ширяли літаки. Іноді так низько, що видно було виразно чорно-білі хрести на їхніх крилах.

    Згідно з наказом Сталіна, ворогові можна було залишати тільки спалену землю. Обласні і районні керівники наказали все знищити: реманент, посіви, а всю худобу направити на лівий берег Дніпра. Спеціальні погоничі наганяли до річки табуни худоби: корів, коней, овець і навіть свиней. Загнавши худобу до ріки, вважали своє завдання виконаним. Пливи, мовляв, на волю Божу до лівого берега, а самі поверталися додому. Їхньою дальшою долею ніхто не турбувався і ніхто не контролював цієї роботи. Куди не кинь оком, всюди вівці, кінський молодняк, телята. Одні з них щасливо перепливали, інші гинули в хвилях Дніпра.

    Довший постій був у Черкасах. Тут вивантажували товари, продукти і вантажили нові. Наш річковий транспорт зупинився у Дніпропетровську. Це був кінець подорожі. Через воєнну небезпеку їхати дальше не дозволяли.

    Спершу ми знайшли приміщення в гуртожитку на стадіоні, який прилягав до Дніпра. У сусідньому парку стояв порожній великий будинок заступника голови Дніпропетровської обласної ради народних депутатів. Ми зараз же таки перенеслися туди й зайняли просторі квартири. На цьому місці вирішили почекати, аж поки не пройде все лихо.

    Стояли чудові сонячні серпневі дні. Німці бомбили лівий берег Дніпра, індустріальні райони Дніпропетровська, розбили залізничну станцію. Наближався фронт.

    Висадили в повітря Дніпрогес, зруйнували захисну греблю. Тридцятиметрова лава води котилася вниз, заливаючи все на своєму шляху. Частково було залите місто Запоріжжя з населенням, фабриками, а також і червоноармійцями, які мали поблизу греблі свої позиції.

    Одного вечора зчинилася сильна канонада. Набої вибухали на березі Дніпра, а кілька з них влучили в наш парк. Ми покинули будинок і перейшли до бомбосховища, звідки вже не виходили до ранку. Вранці знову почалася сильна артилерійська канонада і довгий час не вщухала. Раптом почулися автоматні постріли. По цьому можна було здогадатися, що в місто вступили німецькі війська. Останніх два дні і дві ночі ми не виходили з бомбосховища,  тим більше, що терен нашого парку-саду вкривався вже гранатними вирвами.

    Після полудня німецькі частини сполучення і зв'язку зайняли наш парк. Фронтова лінія пересувалась на схід за Дніпро.

    Одного дня прийшов до нас сторож стадіону та розповів, що в нього на подвір'ї втікачі залишили вантажне авто. «Чи хочете його використати?» Я з Матіясом та Лебендзєвським, який умів водити авто, відразу пішли туди, скинули все зайве, придбали бензин і пішли до німецького командного пункту по дозвіл виїхати до Львова. Австрієць, вислухавши нас, наказав виписати нам дозвіл. Ми мали щастя, бо він перед війною був футболістом віденської «Адміри». Приготувавши авто до далекої дороги, ми другого дня вирушили до рідного Львова.

    ПОВОРОТ ДО ЛЬВОВА

    Їхали наосліп. На роздоріжжях не було ніяких орієнтирів чи таблиць з написами. Орієнтувалися за сонцем. Щоб якнайдалі від фронтового пекла! Дорогою нас минали великі колони військовополонених, яких супроводжували словацькі вояки. Бійці Червоної Армії йшли малими групами. Вони були стомлені, босі, голодні. Деякі з них просили нас підвезти. Це були українці з Житомирської області, які поверталися додому. А по шосе, битими шляхами котилися німецькі автомашини, стогнала земля під тяжкими залізними гусеницями танків-потвор.

    По якомусь часі нас наздогнало-велике вантажне авто. З нього вигулькнув товстий німець у жовтому мундирі, зі свастикою на рукаві. Він випитав нас про все, а тоді наказав пересісти до свого вантажного авто, яким відвіз нас до Кривого Рога, а наше авто конфіскував. За порадою того німця, ми пішли на залізничну станцію, де зустріли начальника, українця, який допоміг нам дістатися до довгого військового ешелону, що від'їжджав на Кіровоград. По кількох днях ми таки добралися до Жмеринки. Тут з великими труднощами пересіли на товарний поїзд прямого сполучення: «Жмеринка – Львів». Нашій радості не було кінця.

    Через кільканадцять годин на станції в Красному відбулася наша перша зустріч із знайомими львів'янами. Вони здивувалися, побачивши нас живими. У Львові ходили чутки, що нас розстріляли. Тут я довідався, що батька моєї дружини, Володимира Базюка, і її дядька, С. Шпака, при виконуванні ними службових обов'язків застрелили втікачі-енкаведисти на залізничній станції Богданівка.

    Потяг прямував до рідного міста. На сході почало сіріти. Світанок вдирався у всі закутки дорогого Львова.

    НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ

    Поверталися ми з дружиною в рідні пороги, як кажуть, голі й босі. Все, що мали, мусили покинути в Києві, а решту проміняли на харчі. Та, хвалити Бога, що живі, здорові. Вдома раділи нашому поверненню. Вістка про смерть батька моєї дружини, Володимира Базюка, виявилася правдивою. Він загинув в молодому віці – було йому лише сорок три роки. Залишив опечалену горем дружину з двома малолітніми синами. Ще довго в цілій родині панував пригнічений, жалібний настрій.

    Вістка про наш приїзд рознеслася по всьому Львову. Не було дня, щоб хтось з друзів чи знайомих не відвідав нас. Скільки щирих та відданих приятелів.

    Після відступу Червоної Армії Львів і західні українські землі вкрились жалобою.

    Напрочуд гарна погода, здавалось, полегшувала неописане горе львів'ян після огидних злочинів, які чинили совєтські сатрапи у львівських і західноукраїнських в'язницях. Панічно тікаючи з міста, вони вимордовували всіх українських в'язнів. Понівечили, покалічили, скривдили та лишили по собі гори трупів. Все ще проходячи біля в'язниці Бригідок на Казимирській вулиці, чи біля військової в'язниці на вулиці Замарстинівській, або побіч поліційної в'язниці на вулиці Лонцького, ніздрі лоскотав неприємний, пронизливий трупно-гнилий запах, який призводив прохожих до млості. Люди, закриваючи роти і носи хустинками, з острахом прискорювали кроки, минаючи в'язничні будинки.

    На вулицях і тротуарах видно було, як метушилися молоді хлопці у військових уніформах і цивільних одягах з блакитно-жовтими пов'язками на рукавах: вони вітали один одного і прохожих окликами: «Слава Україні!» –| «Слава!» – відповідали зустрічні. На мурах будинків, бетонних огорожах, парканах були розліплені прокламації відновлення української державності. Сповіщали про те по радіо, раділи, але недовго. Новий брунатний «визволитель» скоро показав свої пазурі, він виявив ціль свого походу на Схід. Прокламації самостійності України були заліплені новими гітлерівськими оголошеннями. Українські блакитно-жовті прапори стягали з прилюдних установ і будинків, вивішуючи «гакенкройци» на чорно-червоно-білих прапорах. Врешті, Галичину прилучили до т. зв. генерал- губернаторства, до польської території з центром у Кракові.

    Треба було рахуватися з новою дійсністю і пристосовуватись до нових обставин.

    Незважаючи на важкі окупаційні обмеження, спортові фізкультурні товариства на території Галичини розвинули свою діяльність у специфічних, несприятливих умовах. СТ «Україна» розігравала футбольні матчі з командами німецьких військових частин. Якраз з такою німецькою військовою командою відбулась перша гра після мого повернення з Києва влітку 1941 року.

    Нашим противником були німецькі летуни з аеродрому в Скнилові. Гра проходила на стадіоні колишнього клубу «Чарні». Склад нашої команди в основному базувався на гравцях старої гвардії: Босий, П. Мікльош, І. Скоцень, Воробець, Каратницький, Гошовський, І. Мікльош, Магоцький, Богурат. Допомагали колишні юніори: Ю. Зубач, О; Магоцький III, О. Стецьків, О. Банах. Хоч ми після довгої перерви не були ще підготовлені як слід до гри, але знали себе добре. Німці не являли собою серйозного противника, бо це була команда незіграна, підсилена гравцями з інших військових частин. Ми були кращі технікою, зіграністю, взаєморозумінням. Гра проходила при повнім стадіоні глядачів, які очікували від відродженої «України» перемоги. Матч закінчився нашим виграшем – 4:1.

    Після цієї гри почався футбольний турнір за чашу УЦК (Українського Центрального Комітету). Першим нашим суперником були львівські студенти УССК (Українського Студентського Спортового Клубу). Ми виграли. Другий матч розіграли з грізною львівською фабричною командою УСК «Гарбарня», яку теж перемогли і вийшли до фіналу. Він мав відбутися у Перемишлі з місцевим УСТ «Сян». Яка команда здобуде чашу?

    Після дворічної перерви найкращі на західноукраїнських землях українські команди, як годиться, перед грою привітались квітами й промовами. Почали гру у тому ж складі, що й проти німецьких летунів. Мені вже кілька разів доводилося грати проти «Сяну» і вони чомусь весь час починали гру однаково – нагнітали шалений темп. Так і тепер. Але наша оборона була на місці. Коли вони змучилися, наш напад почав діяти, забили їм підряд два голи. Під кінець тайму «Сян» зумів вирівняти – 2:2. Після перерви почав падати великими лапатими платами сніг, але гра ожила, прийшло й завзяття. «Сян», зміцнений двома нападаючими – Дутком і Дмитришином, проводив атаку за атакою і завдавав нам клопоту під нашими воротами.

    Уже з першою грою проти німців, як і в іграх за чашу проти «Гарбарні» і УССК у Львові, я помітив, що поліпшив свій клас. Все виходило легше, певніше, я добре опрацьовував м'яч, вище всіх вискакував на подачу, удари по воротах були точніші з усякої позиції. Вищий клас гри, нові тренери в Москві й Києві, безупинна праця над собою зробили своє.

    Сяновики не витримували темпу. Незабаром я забив третього, а через пару хвилин з індивідуального прориву четвертого гола. Під кінець матчу «Сян» добився успіху – 4:3. Перша повоєнна чаша Українського Центрального Комітету залишилась в руках СТ «Україна».

    На вечірці увага присутніх була сконцентрована на мені. Злива запитань про моє перебування в Україні, в Києві і в Москві. Ми, львів'яни, цікавились працею і досягненнями сяновиків після відділення Перемишля від Галичини.

    ФУТБОЛЬНА ЛІГА

    1942 року на землях Західної України вперше утворена єдина суто українська футбольна ліга, яка ділилася на дві групи: клас «А» і клас «Б». Одна команда з нижчої групи «Б» за підсумками чемпіонату переходила до класу «А». Команда, яка в іграх класу «А» опинилася на останньому місці, переходила до нижчого класу «Б».

    Зареєстровано на початку весняного сезону 1942 року в першій групі «А» такі футбольні команди: СТ «Україна», УССК (Український Студентський Спортовий Клуб), УСК «Гарбарня» – Львів, УСТ «Сян» – Перемишль, УСК «Скала» – Стрий, УСТ «Дністер» – Самбір, УСТ «Черник» – Станіслав, УСТ «Довбуш» – Коломия.

    У другій групі «Б» зареєстровано клуби: УСК «Тризуб» – Львів, УСТ «Ропник» – Борислав, УСК «Лемко» – Сянік, УСК «Заграва» – Станіслав, УСК «Ватра» – Дрогобич, УСТ «Підгір'я» – Дрогобич.

    За своєю структурою цей сезон значно відрізнявся від літа 1941 року. Програма була насиченою, календар ігор добре опрацьований. Попри великі перешкоди у транспорті, долались всі можливі труднощі, щоб календарні ігри відбувались вчасно.

    Серію футбольних матчів у цьому сезоні команда СТ «Україна» провела в зміненому складі. Одних не стало в живих, інші виїхали з міста, ще інші були зайняті своїми професійними справами. Пекучою проблемою було питання зміни поколінь, підготовки резервів. До першої команди «першунів» увійшли колишні здібні юніори СТ «Україна»: В. Дицьо, Остап Стецьків, Юрій Зубач, Осип Магоцький. Кількох гравців підшукали в інших клубах: О. Банах, І. Павлічка, Р. Потіха, колишній запасний «Динамо» Київ Р. Ґазда – буковинець, його підхопили після того, як він повертався зі мною до Львова і тут затримався.

    Упродовж сезону «Україна» відчувала більший чи менший опір своїх суперників, які теж боролись за звання чемпіона. Посиливши свою команду досвідченими футболістами, не маючи дуже сильних конкурентів, «Україна» втратила «бойовий дух», не грала вже з таким натхненням, як колись з польськими клубами. Команда не завжди була в належній спортовій формі й готовності. За польських часів українці-футболісти боролись з великим ентузіазмом і завзяттям, з волею перемагати. Вони завжди мали перед собою подвійного противника: спортового і політичного. Тепер цей чинник відпав і в результаті гра позначалась млявістю і безколоритністю.

    Все-таки треба підкреслити, що в нашому галицькому футболі зросла тоді кількість клубів вищого класу. З часом львів'яни мусили добре напружувати свої сили, добре готуватися до кожного поєдинку, щоб утримати пальму першості. Львів'яни стали зразком для всіх українських спортових об'єднань Галичини. Амбіція стати чемпіоном у групі першунів стимулювала боротьбу на полі. «Україна» була тим лідером, якого треба було наздогнати, а то й перевищити.

    «Сян», зміцнений двома вмілими футболістами-українцями, які колись грали в польських командах, Дуткою і Дмитришином, чомусь не показував сподіваного передвоєнного класу.

    Зате в шаленому темпі підтяглися інші команди першунів, а особливо УСТ «Дністер» – Самбір, УСК «Скала» – Стрий, УСК «Ватра» – Дрогобич і УСК «Гарбарня» – Львів. Остання команда в основному складалася з колишніх українських футболістів, які до війни грали в польських клубах. Хоч СТ «Україна» перемагала її, але ігри проходили на високому рівні при повних трибунах глядачів. «Скала», «Ватра» і «Дністер» систематично працювали над підвищенням і вдосконаленням свого рівня гри і якось «Дністер» у Самборі зумів виграти у нас з рахунком – 4:1, а «Ватра» перемогла нас у Львові – 3:2. Міф про непереможність СТ «Україна» ці клуби почали послідовно підважувати.

    ВОЛОДИМИР БЛАВАЦЬКИЙ СТАЄ ГОЛОВОЮ СТ «УКРАЇНА»

    Мистецький керівник Володимир Блавацький давно мріяв організувати театральну футбольну одиницю «Мистці» й зіграти матч з письменниками й журналістами. Колишня така організація «Мистці» перестала існувати. Іншою ідеєю Блавацького був його мистецький задум постановки на львівській сцені твору Івана Керницького «Король стрільців». Ця гумористична п'єса несе в собі багато любові до українського футболу, написана про «короля футбольних стрільців» Лєня Скоценя, мала пройти, в театрі під час львівського футбольного сезону. На головну роль планувався ніхто інший, як... Лєньо Скоцень.

    Починання «Мистці» – «Письменники й журналісти» нам пощастило влаштувати. Володимир Блавацький у команді «Мистці» грав першу скрипку, тобто був у центрі атаки. Нам вдалося хоч трохи розрадити земляків у ті скорботні часи. Львівська громада масово прибула на стадіон колишньої «Погоні», оплескам не було кінця. В «Мистцях» виступили дійсно корифеї сцени – Володимир Блавацький, Богдан Паздрій, Іван Сорока, Юрій Лаврівський, Зенон Тарнавський, Євген Курило, Володимир Карпяк, Анатоль Радванський, Ярема Стадник, Лев Туркевич, Володимир Королик, Євген Левицький. Лише корифей сцени Іван Рубчак тримав фасон – не проміняв сцени на футбольне поле, спостерігав гру з трибун стадіону. За команду «Журналістів» виступали – Іван Керницький, Єдвард Жарський, Роман Сливка, Осип Чарнецький, Іван Німчук, Осип Новицький, Лев Чубатий, Степан Волинець, Юлій Тарнович, Роман Голіян, Микола Шлемкевич, Роман Антонович. Це була не гра, а веселе, щире починання, яке львів'яни довго пам'ятали.

    Твір Івана Керницького «Король стрільців» не пощастило поставити на сцені, бо склалося багато перешкод.

    Великою і заслуженою популярністю користувався театр «Веселий Львів», душею якого була трійця – письменник Зенон Тарнавський, колишній воротар бережанської УСК «Лисоні» Юрій Лаврівський з дружиною Іриною та адміністратор Олег Лисяк. Вони розвеселяли Львів.

    Спортсмени-футболісти відвідували Оперний театр, як також театр малих форм – «Веселий Львів», а артисти, як гарячі прихильники футболу (по-львівському «кібіци») не пропускали футбольних матчів СТ «Україна».

    Не дивно, отже, що на найближчих загальних зборах СТ «Україна» обрано головою товариства корифея українського театру Володимира Блавацького. Відтоді ми були в дружніх відносинах. Це ж зрозуміло: він – директор театру, а я – капітан футбольної команди.

    Настала пізня осінь. Кінчався багатий футбольний сезон 1942 року. Незважаючи на кілька поразок, команда СТ «Україна» завоювала чемпіонат, залишивши своїх лігових партнерів у турнірній таблиці далеко позаду. Окрім першенських ігор, наша команда зіграла товариські матчі з УСТ «Поділля» в Тернополі і з УСК «Юнак» в Перемишлянах.

    ТРАГІЧНІ ЗУСТРІЧІ

    Щоденно я їздив трамваєм із зупинки біля Янівського цвинтаря в центр міста. Якось зупинився на Марійській площі біля Академічної вулиці. Була восьма година ранку. Надзвичайна метушня, галас, голосіння, підказували вийти з трамваю. Посередині площі стояло велике риштовання. Я підійшов ближче до гурту людей. Висока шибениця, а на ній висіли тіла трьох молодих хлопців. На причеплених табличках – повідомлення трьома мовами – німецькою, українською, польською: «За приналежність до бандитського руху – Організації Українських Націоналістів – засуджені на кару смерті». Ось де вони знайшли смерть! І за віщо? «О, білі айстри я б клав їм на чоло, на обличчя, я плакав би!»

    Колони приреченого на смерть єврейського населення супроводжували спеціальні частини «СС». Щодня вранці їх вели з табору смерті, що був розташований у Янівській дільниці, на роботу. Обідрані, знеможені, голодні, з начіпленими знаками – «зіркою Давида» на грудях. Ішли вони по четверо-п'ятеро-шестеро, як хто міг; ледве волочили ноги; від спраги і виснаження падали на землю і тоді конвойний есесівець прикладом рушниці їх підводив, або й убивав. Ішли вони, нещасні, але співали. Були змушені співати. Співали польською мовою: «Тато наш злоти научил нас роботи, жеби вєчнє жил...»

    Щось несамовите було в тих походах. Не один з перехожих кидав їм свій скромний сніданок, але так, щоб охоронці не помітили цього, бо можна було заплатити здоров'ям або й життям.

    Якось одного ранку, чекаючи на трамвай, я почув, що з колони нещасних хтось крикнув моє прізвище. Десь у другім чи третім ряду я помітив Германа Гроса, колишнього славного боксера ЖСК «Гасмонея». Це він у січні 1940 року їздив зі мною в делегації до Москви. Наші очі зустрілися й він, не відвертаючи голови, благальним голосом простогнав: «Лєник... Лєню! Хліба!..» Я кинув свій сніданок навздогін Германові. Він схопив його. Щастя, що ніхто з охоронців цього не зауважив.

    Відтоді вже щоранку я чекав на колону і як лише траплялася нагода, то передавав свій сніданок Гросові. Одного разу у перших рядах пізнав колишнього півправога нападу ЖСК «Гасмонея» Філіпа Шляфа. Саме цей колись дебелий, однак знаменитий та швидкий гравець, тепер виснажений до невпізнання, проходив повз мене. Було багато між ними інших гравців ЖСК «Гасмонея».

    Надійшла вже друга зима під німецькою окупацією. Вона була чи не найлютіша за минулі роки. Німці стали якісь нервові, жорстокіші. Очевидно, що до цього спричинили невдачі на всіх фронтах. Третій Райх втрачав надію, здавався. Гасла зірка непереможності. Третій Райх тріщав.  


    1-1 of 1