Розділ 8. Еміграція

опубліковано 16 груд. 2011 р., 05:34 Степан Гринчишин

Після війни на Заході опинилось близько 3 млн. українців, для яких поворот на Батьківщину був небажаний. Більшовицькі спецслужби із емігрантами не церемонились В радянській зоні окупації одразу розпочались масові арешти і вивіз до СРСР. В руки НКВС і НКДБ потрапили поряд із тисячами маловідомих емігрантів такі українські політичні діячі як М. Залізняк, О. Скоропис- Йолтуховський, В. Курманович, Василь Вишиваний (ерц-герцог Вільгельм Габсбург) та інші.

Значна частина тих, хто не хотів повертатись в СРСР, перебувала в таборах «переміщених» осіб, що були розташовані в американській і англійській зонах окупації. Умови побуту в них були нелегкі.

Наприклад, в англійському таборі Вольфсберг в Австрії жінкам наказували зігнувшись, але не присідаючи, зрізувати маленькими ножицями по одній травинці, кожні 11 обов’язково пов’язувати дванадцятою в сніп. Це як правило тривало годинами. Проте табірні знущання ще можна було витримати А як врятувати власну голову:

На Кримській конференції Сталін, Рузвельт і Черчіль домовилися про «захист, утримання і репатріацію військовополонених і цивільних осіб Великобританії, Радянського Союзу, Сполучених Штатів Америки, визволених союзними збройними силами». У вимозі повернення громадян інших держав, які потрапили в Німеччину в результаті застосування щодо них сили, тодішні керівники США і Великобританії виявили справжню і щиру турботу. Між цивілізованими країнами така угода вважалася правовою нормою, чого не можна сказати про радянських керівників, які добивались повернення своїх громадян на батьківщину лише з однією метою – щоб їх покарати за «зраду». 21 березня 1945 року Черчіль в особистому посланні Сталіну писав, що британська нація виявляє велике чуття до полонених, які перебували в руках у німців і просив про швидке їх визволення з ув’язнення і повернення на батьківщину: «Ми це ж зробимо для ваших людей, які потраплять під наш контроль».

У 1945-1947 роках розгорнулось велике полювання за так званими «переміщеними особами», які також повинні були повертатися туди, звідки їх «перемістили» – в СРСР. Як пише А. Авторханов, людей видавали цілими таборами, жодні докази, що їх ніхто не «переміщував», а вони самі втекли з «більшовицького раю» і тому, вони політичні біженці і вдома їм загрожує вірна смерть, – до уваги не приймались. Англійські та американські військові чинники чітко виконували спущені їм директивні вказівки, сперті на ялтинські домовленості.

Протягом 1945-1946 років в лапах сталінського правосуддя опинилась більша частина власовців. Керівники власівського руху були страчені звірячим чином – в ніч на 1 серпня 1946 року їх повісили у дворі внутрішньої тюрми МДБ СРСР на залізних гаках, піддітих на основу черепа.

Трагічно склалась доля кубанських і донських козаків. 4 травня 1945 року в районі міста Лінца (Австрія) вони здались англійським властям. Козачий лідер генерал П. Краснов розраховував на підтримку британського фельдмаршала Александера – головнокомандуючого союзними військами в Італії. Александер разом з Красновим воював у 1919 році проти більшовиків у Прибалтиці. Він з гордістю носив російський імператорський орден, що вручив йому генерал Юденич. Краснов за цю ж компанію отримав англійський військовий хрест. Але висока політика виявилась сильнішою за військове братство. Александер отримав строгі директиви із Лондона – негайно видати козаків Сталіну. Тоді Краснов склав на ім’я фельдмаршала петицію, що він і офіцери готові підкоритись своїй долі, але просять милості і жалю до рядових козаків та їх сімей. Копії петиції були відправлені англійському королю Георгу VІ, римському папі, в штаб-квартиру Міжнародного Червоного Хреста, королю Югославії Петру. Козацька петиція виявилась гласом вопіющого в пустелі. Англійська армія передала радянським каральним органам понад 30 тисяч козаків, у тому числі 4 тисячі жінок і 2500 дітей. 17 січня 1947 року у Москві було страчено козацьких лідерів – П. Краснова, А. Шкуро, С. Краснова, Г. Доманова, Султан-Гірея Клича, Г. фон Панвіца.

Деяким репатріантам, які мали високопоставлених родичів, пощастило. Так, племінник дружини Л. Берія Теймураз Шавдія служив у грузинському легіоні і воював у Франції проти партизанів. Для його порятунку Берія відправив в Париж свого близького довіреного Деканозова.

У лютому 1946 року виступаючи на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні, М. Бажан домагався видачі великої кількості українських політиків у вигнанні, у першу чергу С. Бандери. Протягом 1946-1947 років американська військова поліція полювала за Бандерою в американській зоні Німеччини. Над кожним українським емігрантом навис дамоклів меч видачі. Східних українців передавали СРСР масово, вдалося уціліти незначній кількості відомих політиків, громадських діячів і т. д. Для уродженців західних областей УРСР ситуація склалась значно сприятливіше. Свою роль відіграла позиція МЗС Великобританії.

Англійці дотримувались точки зору, що ті люди, які не були громадянами Радянського Союзу до вересня 1939 року, вважаються підданими інших країн – переважно Польщі. Проти репатріації «переміщених осіб» також різко виступили римський папа Пій ХІ, який врятував колишніх бійців дивізії СС «Галичина» і дружина покійного президента США Ф. Рузвельта – Леонора.

Англійці та американці  протрезвіли пізніше, зрозумівши свою фатальну помилку, але уже як кажуть, було пізно: ніякі встановлені з ініціативи М. Тетчер пам’ятники «жертвам Ялти» у Лондоні не оживили замучених Сталіним військовополонених і цивільних осіб. На еміграції в Західній Німеччині залишилось тільки 200 тисяч українців, більшість яких походила з Галичини (близько 60%).

Але не бути виданим – ще не означало перспективи жити. Перші післявоєнні роки – це епоха судових процесів над нацистськими військовими злочинцями та їх спільниками. Англійці навіть повісили свого співвітчизника, вождя «Англійського союзу фашистів» Джойса, який в роки війни прислуговував гітлерівцям. Що ж там говорити про яких-небудь хорватів, бельгійців чи українців.

У серпні 1945 року Т. Бульба-Боровець був арештований внаслідок доносів британськими властями. Доноси стверджували, що Бульба-Боровець причетний до єврейських і польських погромів на окупованій території. Тому його півроку тримали у спеціальній в’язниці із офіцерами СС. Велося детальне слідство, за участю заінтересованих у цій справі польських чинників. Судовий процес мав носити характер «шемякиного» суду із заздалегідь визначеним фіналом. Борючись за власне життя, Бульба-Боровець домігся переслуховування понад 1000 свідків (серед них чимало євреїв, поляків, білорусів, росіян, німців). Це схилило шальку терезів Феміди на його користь.

Під час процесу, який тривав 8 місяців (з квітня по листорад1946 року) Бульба–Боровець захищався як поранений звір, виявив себе чудовим оратором. Врешті-решт його було виправдано, звільнено з-під варти і він отримав дозвіл жити у будь-якій країні світу.

У 1947 році президент УНР в екзилі А. Лівицький нагородив Бульбу-Боровця почесною грамотою. Опіку над українськими емігрантами здійснювали міжнародні організації: спочатку УНРРА, а з 1947 року – ІРО. Українці в більших скупченнях створювали українські комітети і організації та провадили різного роду громадську, політичну, культурну, наукову, церковну діяльність. 1 листопада 1945 року в Ашоффенбурзі (Німеччина) засновано Центральне представництво Української Еміграції в Німеччині, діяло Українське Центральне Допомогове Об’єднання в Австрії.

На еміграції відновили свою політичну діяльність давні політичні партії й організації: ОУН Андрія Мельника, ОУН Степана Бандери, УНДО, УПСР, УСДРП, УСРП, а також заснувалися нові: Український Національно-Державний Союз (УНДС), Союз Земель Соборної України (СЗСУ) та інші.

Неспокійна натура, дух авантюризму та честолюбства не давали Бульбі-Боровцю спокою. Він знову поринув у вир політичної боротьби.  Вигідне для себе ристалище Бульба-Боровець знайшов у середовищі українських комбатанських організацій, що мали на меті збереження українських бойових традицій, знання військової справи, самодопомогу, товариські зв’язки. У 1947 році Бульба-Боровець переважно із колишніх вояків-українців радянської армії засновує «Українську Національну Гвардію» (УНГ). Розпочинається його зближення з відомим українським політиком і письменником Іваном Багряним. На той час, за плечима І. Багряного було уже складне і бурхливе життя.

Іван Багряний (справжнє прізвище – Лозов’ягін) відомий учасник процесу національного літературного відродження 20-х років на Радянській Україні. Численна читацька аудиторія захоплювалася його блискучою поезією та прозою. Із початку 30-х років в’язень сталінських тюрем та концтаборів, 83 дні провів у камері смертників.

Під час німецької окупації працює в газеті «Голос Охтирщини»: дописує до харківського тижневика «Нова Україна». За критику нацистського режиму ледь-ледь не був розстріляний гестапо . Вдалось врятуватись втечею. З 1944 року встановлює зв’язки з УПА. Працює у відділі пропаганди – пише пісні, сатиричні коломийки, публіцистичні статті, малює агітаційні плакати. Один із ініціаторів творення Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Після закінчення війни опинився в Західній Німеччині.

Авторитет Багряному серед емігрантів приніс його знаменитий памфлет «Чому я не хочу повертатись в СРСР». Стаття відіграла велику роль у вирішенні проблеми «переміщених» осіб, бо її читали на засідання ООН. Іван Багряний стає організатором Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП). Головна мета УРДП полягала у боротьбі проти радянського режиму і створення самостійної української держави з демократичним устроєм. Основний рушій – свідомі державо-творчі кадри, що виховуються в русі Опору проти сучасного тоталітарного ладу УРСР. Іван Багряний та його однодумці замість бандерівського гасла «За самостійну національну державу» висунули лозунг «За демократичний лад в Україні». Бульба-Боровець і його УНГ підтримали УРДП. Кілька років співробітництво І. Багряного з Бульбою-Боровцем було надзвичайно плідним (формально Бульба-Боровець оформив своє членство в УРДП в 1949 році).

Українська еміграція, була ж такою, як і всі інші. Вона варилась у власному соку. Емігрантське гетто – це був свій специфічний світик із своїм правом, мораллю, нормами поведінки. Гетьманці сварились з петлюрівцями, мельниківці з бандерівцями, націонал-демократи з націоналістами. Політичні дискусії переростали в криваві бійки, де часто в ролі головного аргументу виступав ніж або пістолет.

Різноманітні плітки поширювались з космічною швидкістю, масштаби брехні виростали до вершин казкових гір, приємні події гіперболізувались. Для більш яскравої характеристики звичаїв тодішньої української еміграції наведемо анекдот, що виник у її середовищі:

«У таборі для «переміщених» осіб в Німеччині, в 1947 році до американської поліції прибіг на смерть переляканий студент Петро Стерчо.

– Гвалт! Рятуйте, інтервеніюйте! Бандерівці ось замордували двох мельниківців! Порізали, викололи очі!

– Де? Коли? Хто ці замордовані.?

– Та один з них то я, а другий Микола Плавюк, зараз сюди прибігне!».

Ось ще один зразок високоінтелектуальної антимельниківської коломийки:

«Їде герр Книш на свині, Плавюк на собаці

А Бандера на коні, має обох а сраці».

Найбільш далекоглядні уми серед української еміграції розуміли необхідність припинення міжпартійних чвар і доцільність утворення єдиного координаційного центру. Закордонне представництво УГВР на еміграції заплуталось у конфлікті з бандерівцями і перетворилось в типове емігрантське середовище. Вирішено це було зробити у формі «Української Національної Ради».

Її ініціювали петлюрівці на чолі з А. Лівицьким. Українська Національна Рада була створена навесні 1947 року як передпарламент державного центру УНР в екзилі. У червні 1947 року всі політичні партії за винятком монархістського Союзу Гетьманців Державників на чолі з Данилом Скоропадським (колишній гетьман П. Скоропадський помер 26 квітня 1945 року) схвалили статут Унради. До неї вислали своїх представників – ОУН(м), ОУН(б). УНДО, УРДП, УНДС, УПРС, УСРП, УСДРП.

Перше засідання Української Національної Ради розпочалось істинно в українському дусі: одразу виник конфлікт між бандерівцями та уенерівцями. Після запального виступу представника ОУН(б) із претензіями на лідерство петлюрівець Панас Феденко глумливо запитав: «А що ваша УПА зрізала хоч один телеграфічний стовп? Бо я не чував про хоч би один виступ УПА проти Німеччини чи проти СРСР».

Бандерівців особливо розлютило те, що присутній на сесії Унради Бульба-Боровець жодним словом не підтвердив існування УПА. Перше зерно непорозуміння переросло в урожай деструктивізму. В 1950 році ОУН(б) вийшла із Унради і розпочала боротьбу з нею. Коефіцієнт корисної дії Української Національної Ради виявився незначним: вона вирішувала питання типу того, яким має бути порядок поєднання кольорів на українському національному прапорі, або встановлювала нові військові нагороди. У 1948 році Бульба-Боровець перебирається в Канаду. Сюди одразу переміщується головний осідок УНГ. Післявоєнний час змусив багатьох політиків взятись за перо. Ще у Європі Бульба-Боровець видав книжку спогадів «Кредо революції». За океаном опублікував велику за обсягом історичну працю «Збройна боротьба України (1917 – 1950)». Також в Торонто Бульбі-Боровцю вдалось налагодити більш-менш регулярне видання пресових органів УНГ – журналів «Військова справа» (з 1948 року) та «Меч і воля» (з 1951 року).

На американському континенті Бульба-Боровець поступово відходить від УРДП І. Багряного і зближається з російською еміграцією. На початку50 років у зв’язку із загостренням відносин між США і СРСР, американсько-корейською війною, деякі американські політичні кола намагалися довести до співпраці між українськими і російськими політичними групами. У 1951 році в Нью-Йорку постав американський Комітет Визволення Народів Росії з американським публіцистом Ю. Лайонсом на чолі, що мав на меті об’єднати російські і українські політичні групи на платформі боротьби проти більшовизму. Внаслідок того, у серпні 1951 року російські емігранти, утворили «Совет Освобождения Народов России», в якому вагому роль грав колишній голова Тимчасового уряду О. Керенський. СОНР формально визнавав право народів СРСР відокремитись в результаті рішення майбутніх Російських Установчих Зборів або плебісциту під наглядом ООН. На практиці О. Керенський вважав доцільним встановлення на території колишнього СРСР військової диктатури і відновлення «единой и неделимой России».

Більшість українських політиків виступили проти СОНР. Найбільш різку позицію зайняв С. Бандера, який добре розумів справжню сутність російської політики від А. Боголюбського до О. Керенського. У 1952 році він надрукував статтю «З москалями нема спільної мови». Провідник ОУН скептично віднісся до тих надій, які викликала серед українських емігрантів американсько-корейська війна: «Третя світова війна, так само, як і попередні, сама не принесе Україні визволення й державної незалежності… Єдиний шлях, на якому можна здобути справжнє визволення і державну суверенність України – це українська національна революція».

Щоб паралізувати опозицію українців, СОНР за допомогою АК ВНР створили у 1952 році об’єднання українців-федералістів на чолі з Ю. Музиченком і В. Василакієм. Федералістам дуже активно протегував адмірал Еллен Керк, що до жовтня 1951 року був послом США в Москві. Лідери федералістів і сам О. Керенський неодноразово зустрічалися з Бульбою-Боровцем. Верх над здоровим політичним глуздом в черговий раз взяли нездорові амбіції Бульби-Боровця. Він підтримав федералістів і вийшов з УРДП. І. Багряний написав з цього приводу гнівний памфлет.

Бульба-Боровець формально не ввійшов до складу СОНР, але звернувся до американського уряду з пропозицією сформувати загін добровольців і відправити в Корею для боротьби з комуністичними військами Кім Ір Сена. Дана акція не додала лаврів Бульбі-Боровцю. Після припинення корейсько-американської війни він залишився біля розбитого корита: припинила існування Українська Національна Гвардія, було серйозно підмочено його особисту репутацію.

У 1954 році Бульба-Боровець знову вліз в скандальну політичну аферу. Це так звана справа Демида Гулая – однієї із найбільш загадкових постатей української еміграції. Сам Гулай виставляв себе активним учасником українських національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Його опоненти звинувачували Гулая у службі в денікінській армії, в особистій дружбі з відомим білогвардійським генералом Я. Слащовим. Швидше всього, після Другої світової війни Гулай працював на КДБ. Він закликав емігрантів повертатись в СРСР. Бульба-Боровець підтримав Гулая і сам збирався додому. Доля була милостивою до нього – в СРСР його чекала смертна кара, а в кращому випадку тюремні нари. Після краху «гулаївщини» Бульба-Боровець залишився остаточно поза бортом великої політики.

У середині 50-х років він написав перший варіант мемуарів «Армія без держави».

За роки еміграції гординя Бульби-Боровця зазнала багатьох відчутних ударів. Але він зробив ще одну відчайдушну спробу повернутись в політику. Бульба-Боровець переїжджає в Нью-Йорк і намагається пристати до мельниківців. Сподівання пов’язувались із своїм колишнім ад’ютантом часів УПА, а тепер заступником голови ПУНу О. Штуль-Ждановичем. Бульба-Боровець більше не відігрівав провідних ролей, вся політична діяльність зводилась до участі в різноманітних демонстраціях і нарадах.

Іржа ненависті продовжувала точити і роз’їдати українську еміграцію. Постійно емігрантські збори закінчувались сутичками і скандалами. Український комуністичний поет-сатирик С. Олійник у вірші «Бій у нью-йоркській ресторації писав: 

Ви, куди гнете, падл юки?! –

Скрикнув Бульба … і в ту мить

Хапонув стільця у руки

Тай давай обох лупить: –

В мене рани й дотепера,

Ледь живий, я звідтам втік!

Гетьман я – скипів Бандера

І … виделку Бульбі в бік!

Почалось таке місиво

Що і чорт не розбере:

Той на Бульбу лиє пиво,

Той з трубою в битву пре!

Як нам і не гірко, але змальовуванні атмосфери української еміграції С. Олійником недалеко відійшли від істини.

У 60-х роках Бульба-Боровець посварився із О. Штуль-Ждановичем. Врешті-решт залишився сам. Ним опікувався якийсь український студент, який одночасно виконував обов’язки секретаря. Своєрідним засобом самореалізації стало написання спогадів. Він встиг створити нову редакцію своєї «Армія без держави». Це був класичний зразок нарцисної літератури. Бульба-Боровець колосально перебільшив роль своєї особи в українській новітній історії. Другим засобом втечі від реального світу була горілка. В сивушному диму Бульбі-Боровцю дихалось напрочуд легко і добре. Про нього майже ніхто вже не пам’ятав. Уряд УНР в екзилі згадав про Бульбу-Боровця лише раз, присвоївши у 1979 році йому Залізний хрест УНР за заслуги, виявлені у роки Другої світової війни. Син Андрія Лівицького Микола (тодішній президент УНР) явно недолюблював старого Бульбу-Боровця.

… Він відійшов у вічність 15 травня 1981 року, після чергового приступу епілепсії. Похорон відбувся 19 травня на меморіальному кладовищі Бавдн-Брук, де поховано чимало його побратимів, а також не менше колишніх ворогів. Цвинтарна земля назавжди примирила їх між собою.

… По всьому світу розкидано могили українських державних і політичних діячів. Рідко хто з них упокоївся в рідній землі. Сплять вічним сном у Мюнхені – С. Бандера і Я. Стецько, у Берліні – Д. Вітовський, у Парижі – С. Петлюра, у Софії – М. Драгоманов, у Москві – П. Дорошенко, біля Нью-Йорку Т. Бульба-Боровець. Така вже українська історія.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 59 джерел.


Епілог


Порівняння, аналогії, паралелі – річ в історичній науці небезпечна.

Але ми спробуємо.

Будь-який пересічний українець чував про Івана Сірка. Про нього народ співав думи; письменники, поети, історики списали стоси паперу. За головне завдання Запорізької Січі він уважав боротьбу з татарами і турками. Своєю ініціативою, енергією і воєнним щастям Сірко здобув в Україні небувалу шану. Татарські матері його іменем лякали своїх дітей. Проте муза історії Кліо досить вередлива жінка. Вона завше може історичного гіганта перетворити в історичного пігмея. Політичний світогляд непереможного вояки І. Сірка був неглибокий: поза боротьби з «бусурманами», якій присвячував усі сили, він не бачив інших проблем і шкодив широким планам дійсних будівничих української держави. Наприклад, своїм нападом на татар 1659 року він перебив Івану Виговському його виступ проти Москви. Так само, запорізький кошовий виступив проти П. Дорошенка: його політична лінія була настільки антиукраїнською, що виникає думка або Сірко був закінчений дурень або його з потрохами купили московські бояри. Скривиться, як кислиця, на ці слова, який-небудь «щирий українець», але нічого він не вдіє, не доріс Сірко до держави, не доріс… Навічно залишився вбраним у вузькі штанці запорізького партикуляризму.

Давайте, тепер, візьмемо іншу симпатичну особу української історії – правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Основою політики Дорошенка було ясне переконання про єдність та окремішність українського народу. Честь йому за це і слава! В 1668 році Дорошенку вдалося знищити московського пахолка І. Брюховецького і об’єднати під своєю булавою правий і лівий береги Дніпра. Але раптом переможний гетьман став залагоджувати сімейні проблеми. Автор не винайшов наново велосипед, ці факти давно відомі з історії, але наші «патріоти» не люблять їх згадувати. Дорошенко саме тоді вдруге одружився. Батько другої Петрової дружини – Павло Яненко–Хмельницький, що приходився троюрідним братом Богдану Хмельницькому, віддав за Петра Дорошенка доньку свою проти її волі: Пріся любила вже іншого, плакала, молила батька не губити її, не віддавати за нелюба, але батько насильно повів її під вінець. Коли гетьман знаходився на Лівобережжі дружина Дорошенка зійшлась із своїм колишнім коханцем. Мати гетьмана негайно дала знати сину. Дорошенко, не довівши до пуття всіх справ, повертається в Чигирин. Дружину він покарав, заточивши в монастир, але Лівобережну Україну втратив: скориставшись відсутністю правобережних козацьких полків Москва одразу відновила над Лівобережжям свій протекторат.

Цей партизанський набіг в історію України достатньо свідчить, що для багатьох українських політиків характерними були захист станових інтересів всупереч загальнодержавним, домінування особистих факторів над громадськими. Військова і політична діяльність Бульби-Боровця ще одне сумне підтвердження даної тези. Ми не можемо звинувачувати Бульбу-Боровця в нелюбові до України та її народу. Він був українським патріотом до мізка кісток. Але Бульба-Боровець вважав вірним тільки свій ідеал України, у майбутній державі бачив себе на вершині державної піраміди. Звідси культ особи, політична пихатість, партійний егоїзм, нетерпимість до іншої думки.

Цим грішило все сучасне покоління політиків. В результаті замість консенсусу і єдності – міжусобна боротьба, замість української держави – чергова національна катастрофа.

Навіщо була написана ця книга? Чи потрібний українцям, особливо молоді, такий Бульба-Боровець? Адже підростаюче покоління повинно вчитися на святих зразках. Автор вже чує волання якогось забамбуленого читача: «Давай нам свого українського Муція Сцеволу». Але скільки Бульбу-Боровця не обілюй, не перетворюй на ангела, крила в нього все одно не виростуть. Головне полягає в іншому: Бульбу-Боровця з української історії не викинеш. Так само, як не позбудешся, хочемо ми того чи не хочемо, діяльності в історії України Сталіна і Гітлера, Петлюри і Винниченка, Петра І і Мазепи, Катерини ІІ і Потьомкіна, Леніна і Скрипника.

«Безумовно кожне покоління повинно написати свою історію. Нові події набирають ваги, і давні події треба розуміти по новому». Важливо, щоб ця історія була об’єктивною, бо: «І спізнаєте правду І правда визволить вас».

Тарас Бульба-Боровець – яскравий представник такого типового українського явища – як отаманія. Короста Отаманії і тепер точить молодий стовбур української державності. Всі українці люблять співати «Боже, нам єдності дай», а насправді поділились на східняків і західників, православних і греко-католиків, рухівців і республіканців, більшість партійних вождів спить і бачить себе на київському Олімпі.

Древні говорили: «Історія – вчителька життя». Повинна ж нас, коли-небудь навчити, наша історія.  

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 5 джерел.