Розділ 7. Знову разом з нацистами

опубліковано 16 груд. 2011 р., 05:26 Степан Гринчишин

5 грудня 1943 року Бульба і О. Штуля-Ждановича привезли в концентраційний табір Заксенхаузен. Цей табір був заснований в 1937 році і призначався для відомих в’язнів. У ньому перебували ад’ютант Пілсудського капітан Єжи Кунцевич, лікар Гесса, австрійський генерал Штогальм, який віддав наказ під час «аншлюсу» чинити опір, латвійський міністр Берціс, екс-прем’єр Франції Л. Блюм, французькі генерали Понсе, Гамелен, великий герцог Люксембургу Жан Бурбон, бельгійський принц, лідер румунської «Залізної гвардії» Хоріа Сіма, учасник замаху на Гітлера, колишній прокурор Гамбурга Ганс фон Донаньї, племінник Молотова, син Сталіна – Яків Джугашвілі, українські політичні діячі А. Мельник, С. Бандера, М. Мушинський, Я. Стецько, Є. Онацький, О. Ольжич-Кандиба, І. Габрусевич. Умови перебування були не легкими. Так, в’язнів заставляли випробувати взуття для німецької армії. Вони цілими днями безупинно марширували по колу.

У таборі Бульба і О. Штуль-Жданович перебували в одній камері, завжди трималися разом. Є. Онацький так згадує про свою зустріч з Бульбою: «Були в нашій групі двоє, яких я відразу охрестив Дон Кіхот і Санчо Панса: один був високий, худий, з настовбурченим чубом і довжелезними ногами, що, в великих чоботях, тільки ждали на шпори та на будь-якого Росинанта. Ходив він по доріжках, ніби чапля по болоті – широко ступаючи…  Другий був низенький, присадкуватий, але міцно збудований, з гладко причесаним, майже прилизаним рідким русявим волоссям і круглим лицем. Він теж був у великих чоботях і теж ступав широко, заклавши руки за спину, ніби гнаний якимись неспокійними думками. Обидва вони були вбрані під міщан, із характерними міщанськими кепками і не менш характерними піджаками. Нараз глянувши, як цибає на своїх довгих ногах Дон Кіхот, я пригадав, що цю характерну ходу я бачив уже кілька раз… Скориставшись моментом, коли ми трохи наблизились, я швидко й тихо, але виразно вимовив: – Вітаю Вас, отамане, я Онацький. Той тільки глянув, в очах я побачив привітну посмішку. Так, це були дійсно Бульба і Штуль».

Уважний читач обов’язково запитає автора: «А чому гестапівці фізично не знищили Бульбу? Невже вони забули про його антинімецьку діяльність на Волині і Поліссі? Адже на ньому була кров сотень солдатів вермахту.»

Дозвольте тепер і автору поставити запитання уважним читачам: «А чому німці дозволили жити вождю німецьких комуністів Е. Тельману (тримали у в’язниці із 1933 до 1944 року) або Я. Джугашвілі? (покінчив життя самогубством спровокувавши есесівський караул на постріл)».

Відповідь: майже завжди, в першу чергу йдуть на шибеницю, гільйотину або на розстріл рядовики. Така їхня доля. Вожді живуть довше. Їх, вірніше їхнє ім’я, частенько можна використати у своїх політичних цілях. У Заксенхаузені від рук гестапівців загинули О. Ольжич-Кандиба та І. Габрусевич. Але це виняток. Виняток завжди підтверджує загальне правило.

Наприкінці жовтня-листопада 1944 року німці розпочали звільняти із місць ув’язнення українських політичних діячів. Що, фюрер вирішив кардинально змінити свою позицію відносно України? Ні. Берліну знадобилось українське гарматне м'ясо. Давайте залишимо на хвильку нашого героя і з користю для себе ознайомимося із однією цікавою проблемою.

Перші українські військові формації у складі вермахту почали ще створювати на початку німецько-радянської війни. Це легіон «Бергбау» полковника Р. Сушка і бандерівські батальйони – «Нахтігаль» і «Роланд». Удар німецьких військових з’єднань влітку 1941 року був приголомшуючий. Вишколений вермахт швидко захоплював нові території, величезну кількість військовополонених. Окремі частини Червоної Армії добровільно переходили на сторону противника. Так вчинив 436-й батальйон піхоти у складі 77 офіцерів, 1799 сержантів і рядових на чолі з майором І. Кононовим.

Сталін перестав вірити власному війську. Надзвичайний уповноважений президента США Ф. Рузвельта Г. Гопкінс повідомляв через шість тижнів після початку війни, що якщо США вступлять у війну, то Сталін буде вітати американські війська на любій ділянці радянського фронту. – «На мою думку – писав Сталін Черчиллю у вересні 1941 року – Великобританія могла би безпечно висадити в Архангельську до 25-30 дивізій і скерувати їх в південну Росію через Урал».

Німці не знали, що їм робити із сотнями тисяч військовополонених. Уже з початку липня німецьке військове командування почало бомбардувати Берлін донесеннями про можливість формування національних армій, із тих, що перейшли добровільно, а також хто потрапив у полон в прикордонних боях. Гітлер був проти. 16 липня 1941 року він заявляє: «Нікому, окрім німців ми не повинні дозволяти носити зброї… Аж ніяк не слов'янин, не чех, не козак і не українець». Командування вермахту було прагматичніше ніж фюрер. Німецькі командири фронтових відтинків, не питаючи дозволу вищого керівництва, почали творити на підлеглих собі теренах відділи добровольців. Наприклад, в жовтні та листопаді 1941 року у танковій групі фельдмаршала фон Клейста в Маріуполі була створена українська бойова одиниця (полк). Виникає Українське Визвольне Військо (УВВ) – низка добровільних формацій, створених з полонених радянської армії української національності в 6-й німецькій армії фельдмаршала Рейхенау на Харківщині та Сумщині.

В кінці 1941 року абверівці організували у районі Варшави центр підготовки по формуванню загонів із військовополонених. Самодіяльності військовополонених швидко прийшов край. На початку 1942 року виникла дуже різка сутичка між Е. Кохом і Кейтелем, позаяк Е. Кох звинувачував військові власті в безпідставному заохоченні українців і неправильному поводжені з ними, що не відповідає ідеям фюрера. В суперечку втрутився Гітлер. Всі національні військові одиниці були розігнано. Українці могли служити тільки в допоміжних поліцейських підрозділах типу шуцманшафту. Шуцманів використовували для охорони господарських і військових об’єктів, мостів, доріг та для проведення каральних операцій.

Ситуація дещо змінилась після катастрофи німецьких армій під Сталінградом. У 1943 році гітлерівське командування дозволили формувати в Галичині українську бойову одиницю, відому під назвою дивізія «СС» «Галичина».

В національному плані, Галичина, становила найбільш свідому частину українських земель. Крім того, німецький окупаційний режим, на галицьких теренах, був значно м’яким у порівнянні з рейхкомісаріатом «Україна». Тут нараховувалось 4173 українські початкові школи, діяло 12 гімназій і 9 учительських семінарій. Добре були розвинені фахові школи (330 проти 20 за Польщі). З вищих шкіл функціонували різні Державні фахові курси у Львові з німецькою мовою навчання і переважно українськими студентами. Замість заборонених німцями «Просвіт» діяли Українські освітні товариства (УОТ). На початку 1943 року їх нараховувалось до 4000 з 230 000 членами. При УОТ працювали гуртка: 1170 театральних, 870 хорових, 670 самодіяльних, 2200 бібліотек. У Галичині навіть грали у футбол – протягом трьох окупаційних років українські клуби проводили свою першість.

Пересічному галичанину Гітлер видавався менш страшний ніж Сталін. Перші загони УПА почали творитись у галицьких краях, у червні 1943 року під час карпатського рейду Ковпака. Організатори дивізій В. Курманович, В. Кубійович, Д. Паліїв посилались на досвід січових стрільців, які до слушного часу воювали на боці Австро-Угорщини, а відтак створили кістяк армії ЗУНР. Значна частина галицької молоді піддалась на таку агітацію. До того ж, незважаючи на проголошений принцип добровільності, молодь була поставлена перед дилемою: або їхати на примусову працю до Німеччини, або записуватись до дивізії. Галицька громадськість надіялась, що дивізія «СС Галичина» стане українською частиною у складі німецької армії, а вона стала німецькою частиною, яка складалась з українців. 22 липня 1944 року 11-тисячна дивізія «СС Галичина» під Бродами в першому бою була розгромлена радянськими військами, втративши близько половини особового складу. Залишки дивізійників були перекинуті у Словаччину, а потім у Словенію на боротьбу із партизанським рухом.

Крім того близько 10 тисяч галицьких юнаків і дівчат було мобілізовано гітлерівцями до лав протиповітряної оборони –вони служили у зенітній артилерії.

Дивізія СС «Галичина» не єдина не німецька військова формація у складі німецької армії. Аналогічних формувань було більше 30 – 15-а і 19-а гренадерські дивізії литовців, 20-а естонців, Білоруська крайова оборона, туркестанські, татарські, грузинські, азербайджанські, вірменські та інші загони.

Виникли також російські національні військові відділи. Цей рух отримав назву власовщина і пов'язаний з іменем А.А.Власова.

Андрій Власов народився в 1900 році у сім’ї селянина. Закінчив духовне училище, семінарію і – пішов в революцію. Весною 1919 року призваний в Червону Армію. Після громадянської війни залишився на військовій службі. В 1928 році після закінчення навчання на командирських курсах «Выстрел» залишився на штабній роботі. В 1930 році став членом ВКП(б) – це забезпечило просування по службі. В 1938 році у званні командира полка скерований в Китай в якості військового радника. В 1939 році – командир дивізії, в 1940 році – генерал майор. Його 99-а стрілецька дивізія, в перші дні війни відбила у німців Перемишль і 6 днів його утримувала. Під Києвом Власов вже командує 37 армією. Його частини були одні із тих небагатьох, що прорвалися із київського оточення. В листопаді 1941 року отримав від Сталіна 20-у армію і був одним із рятівників Москви. В повідомлені Інформбюро від 12 грудня 1941 року перелік генералів, що відзначились у розгромі німецьких військ під радянською столицею такий: Жуков, Лелюшенко, Кузнєцов, Власов, Рокосовський. Потім заступник командуючого Волховським фронтом, а в березні 1942 року, коли була відрізана кинута на прорив ленінградської блокади 2-а ударна армія, обійняв командування в «мішку». Сталін заборонив відступ, гнав армію далі в наступ. Армія була повністю розгромлена, а Власов 12 липня 1942 року здався в полон. Одразу на ім’я німецького військового командування написав доповідну записку, в якій стверджував, що більшість населення схвально віднесеться до повалення Радянської влади, якщо Гітлер визнає Росію рівноправною. З серпня 1942 року Власов звернувся до Гітлера із пропозицією про створення російських збройних сил. «Потрібно ввести в бій проти Червоної Армії військовополонених. Ніщо не подіє на червоноармійців, так сильно як виступ російських об’єднань на стороні німецьких військ». Гітлерівці спочатку Власову не довіряли. Гіммлер назвав полоненого генерала: «свинею-перебіжчиком і дурнем». Але Берлін дозволив Власову у грудні 1942 року утворити у Смоленську «Російський комітет». Комітет звернувся із зверненням до російського народу і оголосив про створення «Русской Освободительной Армии» (РОА).

Об’ява про утворення РОА виходила за строгі рамки німецьких інструкцій. Власов був посаджений під домашній арешт, на якому перебував майже два роки. До ідеї організації РОА нацисти повернулись 1944 року, коли стали вичерпуватись людські ресурси Німеччини.

«Русская Освободительная Армия» формувалась в основному, із трьох джерел. Головну основу власовських загонів складали радянські військовополонені, В німецькому полоні перебувало 5,7 млн. радянських полонених, з них 80 генералів. Певна частина полонених, в тому числі генерали Ф. Трухін, В. Малишкін, Д. Закутний, І. Благовещенський, бригадний комісар Г. Жиленков підтримали Власова. 12 квітня 1943 року навіть відбулась Перша антибільшовицька конференція колишніх полонених командирів і бійців Червоної Армії, що перейшли на сторону німців.

Із числа мешканців «Локотської республіки» була сформована «Русская Освободительная Народная Армия» (РОНА) під проводом М. Камінського. Вона «прославилась» своїми жорсткостями у придушені Варшавського повстання. Недарма командуючий варшавськими повстанцями генерал АК Бур- Комаровський, підписуючи угоду з німецьким командуванням про капітуляцію своїх частин домагався, щоб польських полонених не конвоювали солдати Камінського. За жорстокість і грабунки німці розстріляли Камінського, офіційно оголосивши, що він став жертвою автомобільної катастрофи. Після загибелі ватажка РОНА увійшла до складу РОА.

В 1943 році разом з відступаючими німецькими військами відійшли з Дону і Кубані значна частина козацького населення. В листопаді, один із козацьких лідерів генерал П. Краснов підготував «Декларацію козацького уряду». Вона була опублікована за підписами Кейтеля і Розенберга. У ній говорилось, що німецький уряд визнає козаків за союзників. 30 березня 1944 року було встановлено головне управління козачих військ як політичний і адміністративний орган Дону, Кубані та Тереку. Начальником управління призначено П. Краснова. Козацькі загони поділялись на дві бойові одиниці: козацький корпус під командуванням генерал-лейтенанта СС Панвіца і «козацький стан» генерал-майора Т. Доманова. Козацькі керівники визнали верховенство Власова.

Потрібно відмітити, що намагаючись створити широку базу для свого руху і враховуючи нові політичні реалії СРСР, лідери власовщини гальмували вступ в РОА колишніх учасників білогвардійщини. Так, серйозні проблеми були із вступом а РОА в останнього командуючого дроздовською дивізією білої армії генерал-майора А. Туркула.

Подібну структуру як РОА організували союзники Німеччини – японці. Вони, із групи індійських військовополонених у Сінгапурі, сформували «Індійську Національну Армію» (ІНА) близько 10000 тисяч чоловік. Командування було надано спочатку Моганові Сігхі. Пізніше в 1943 році її очолив прибулий на підводному човні із Німеччини Чандра Бос. Японія передала своїм індійським симпатикам під управління Андаманські і Нікобарські острови. Тут Чандра Бос став на чолі Тимчасового уряду Вільної Індії. ІНА стійко воювала проти англійських і американських військ аж до остаточної капітуляції Японії.

Спробувало використати на своєму боці полонених і радянське керівництво. Весною 1943 року Л. Берія отримав згоду Сталіна на проведення комплексу заходів по розкладу військ противника. 12 червня в Красногорському таборі №27 відбулась конференція німецьких військовополонених, на якій був обраний національний комітет «Вільна Німеччина». В його склад увійшли 13 німецьких політемігрантів і 25 військовополонених – солдати, унтер-офіцери і офіцери в чині не вище майора. Проте, у міжнародній пресі заговорили про неавторитетність і малу значимість руху «Вільна Німеччина» Радянське керівництво приймає рішення створити «Союз німецьких офіцерів», до складу якого залучили полонених офіцерів і генералів. Підібрали керівництво – генерала артилерії Вальтера фон Зейдліца, генерал-майора Отто Корфеса і Мартіна Леттманна. Організаційні збори «Союзу німецьких офіцерів» без особливих перешкод відбувся 11 і 12 вересня 1943 року на об’єкті НКВС СРСР № 15 в під московському селищі Лунево. Президентом «Союзу» став генерал Зейдліц. Буквально через тиждень він запропонував радянському керівництву створити із військовополонених «Німецьку визвольну армію» у складі трьох армійських корпусів з артилерією і авіацією, які воювали би проти Гітлера. Але на практиці, все обмежилось утворенням невеликих збройних груп, які виконували пропагандистські і розвідувально-диверсійні завдання, а в ряді випадків у ході Кримської операції (весна1944 року) приймали участь і в боях з німецькими солдатами.

В жовтні 1944 році німецькі армії та війська їх союзників залишили Україну. Берлін вирішив ще раз спробувати розіграти українську карту. В цей час на території Німеччини перебувало приблизно 2 млн. остбайтерів з України та 1,5 млн. військовополонених українців. Це була значна сила, якою неможливо нехтувати. Тим паче, із 200 000 вояків 40% становили українці. Саме тоді гестапівці відпустили на волю із концтаборів і тюрем – С. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника, Т. Бульбу (із осені 1944 року він став вживати подвійне прізвище – Бульба-Боровець) та інших українських політв’язнів.

Німці бажали створити українську організацію, яка б об’єднала розрізнені національні сили для рішучого удару по Радянській Армії. Ця ж організація, керована безпосередньо з Берліна, мала створити Українську державу, фактично німецьку колонію. Організація мусіла перебувати у якомусь зв’язку із власовцями. Німцям було легше і вигідніше маневрувати однією імперською силою, ніж десятком малих національних сил. Взагалі міністерство Розенберга планувало створити єдину загальноєвропейську спілку прихильників Німеччини.

Власов і його оточення висунули ідею організації КОНР (Комитета Освобождения Народов России). Після повалення більшовицького режиму, власовці обіцяли перебудувати Радянський Союз на принципах чесного федералізму (правда, реальних гарантій не давали) із правом відокремлення націй. Власов зустрівся із головою Білоруської Ради Островським, лідером Грузинського комітету – Чедія, керівником туркестанського комітету – Дудачинським. Неодноразово генерал обробляв Бульбу-Боровця, який став погоджуватись на співробітництво.

Більше того, у певних колах українців виникає Національна Революційна Партія з гаслами: «Хай живе всеросійська національна революція! Якщо загинемо ми – буде жити Росія! Якщо загине Росія  – загинемо ми всі». Власівську ідею похоронила безапеляційна позиція С. Бандери. Власов, Малишкін, Жиленков вели переговори з лідером ОУН про вхід його організації у склад КОНР. Бандера заявив: «З москалями працювати не будемо». Вдарив відбій і Бульба-Боровець.

Організаційні збори КОНР було проведено у Празі 14 листопада 1944 року. На ньому виступили з привітаннями гітлерівський міністр Франк, заступник міністра іноземних справ Німеччини Ріббентропа – Лоренц і глава Словацької держави Тіссо. Українців представляли такі малозначущі особи як Ю. Музиченко, колишній шаховий чемпіон УРСР Ф. Богатирчук, екс-редактор київської газети окупаційних часів «Нове українське слово» К. Штепа, професор Василакій. Вони підписали «Празький маніфест» Власова.

Українські політики висунули ідею створення окремого Українського Національного Комітету, який мав би координувати діяльність українського національно-визвольного руху і допомагати Німеччині у її реваншистських планах. Для українських політиків, це був цілком логічний крок: на Україну поверталася більшовицька влад, яку потрібно було зупинити будь-якою ціною. До того ж продовження німецько-радянської війни знекровило б обидві сторони і дало можливість врешті-решт здобути власну державність Україні.

15 листопада 1944 року у Берліні зібралась цікава публіка: аристократичні П. Скоропадський і А. Мельник, інтелігенті по староукраїнському А. Лівицький і В. Кубійович, відвертий і прямий як всі солдати П. Шандрук, їжакуватий С. Бандера, надутий як поліський сич Бульба-Боровець. Саме вони й створили Український Національний Комітет. Нацисти не приховували свого зверхнього ставлення. Українці же намагалися вирвати якомога більші поступки від німців, аби врятувати те, що ще можна було врятувати. Головою УНК було одноголосно обрано А. Мельника. Перш за все Мельник поставив перед німцями ряд вимог:

  • Негайне визнання повної самостійності України.
  • Клопотання про визнання України сателітами Німеччини.
  • Допомога у створені української армії під одноцілим українським командуванням.
  • Негайне визволення з тюрем і таборів усіх в’язнів-українців, а також право повернення на Україну остарбайтерам.
  • Не зв’язувати УНК з акцією Власова.

Нацисти не були готові прийняти всі українські вимоги. Вони були шоковані тоном, яким розмовляли з ними представники недержавної нації, про яку мало хто й чув. Вимоги Мельника були розцінені як зухвальство. Німці почали шукати нового голову. По рекомендації А. Лівицького УНК очолив генерал П. Шандрук. Шандрук (так склалося) мешкав у той час в одному будинку з Бульбою-Боровцем, а тому Бульба-Боровець був добре поінформований про всі останні новини та про справи УНК.

Український Національний Комітет був п’ятим колесом у нацистському возі. Німці тримали його під невпинним контролем. Мельник і Скоропадський починають шукати контактів із США. Бандера повністю пориває з УНК і переходить на нелегальне становище. Діяльність УНК пожвавішала навесні 1945 року.

Кільце в якому перебувала Німеччина, невпинно звужувалось. В результаті Вісло-Одерської операції радянські війська широким фронтом вийшли до річки Одер і захопили ряд плацдармів на її західному березі. До Берліна залишилось всього 60-70км. На півночі була ізольована і розчленована на три частини східнопруська група німецьких військ. В лютому-березні нацистські війська у Східній Померанії і Сілезії отримали серйозні поразки. У завершальну фазу вступили бої у Югославії, Угорщині, Австрії. В лютому розпочався наступ англо-американців на Західному фронті. На середину березня їх війська вийшли до Рейну на всьому його протязі. Людські ресурси Німеччини були вичерпані. Вони не йшли в ніяке порівняння із ресурсами СРСР. Серед німецького генштабу побутувала навіть така думка, що китайський генералісимус Чан-Кай-ші передав Сталіну у лави Червоної Армії кілька мільйонів своїх одноплемінників. 5 березня 1945 року Геббельс переконав Гітлера в необхідності сформувати жіночі батальйони. В такій критичній ситуації для німців люба озброєна людина на їх стороні була на вагу золота.

17 березня Берлін офіційно визнав УНК. Осідок комітету був у місті Веймар, тому його інколи називають «веймарським». Було дозволено творити Українську Національну Армію (УНА). До складу УНА ввійшли І-а Українська Дивізія (колишня дивізія СС «Галичина») і ІІ-а Українська Дивізія під командуванням П. Дяченка (протитанкова бригада, піхотний полк, запасна піхотна бригада, бригада особливого призначення). На пропозицію генерала П. Шандрука Бульба-Боровець зайнявся формування бригади особливого призначення, перед якою було поставлене завдання «висадившись парашутним десантом позаду радянського фронту, продовжити боротьбу». До бригади мали зголошуватись лише добровольці. У квітні бригада була готова, але її не змогли перекинути у тил радянських військ, оскільки Німеччина не мала достатньої кількості авіації.

28 березня вояки УНА склали присягу на вірність Україні. Були розроблені українські відзнаки: кокарда з тризубом, особливі погони, нараменні нашивки, якими замінювались німецькі відзнаки. Незважаючи на підкреслену українськість УНА до останнього дня була частиною німецьких збройних сил і діяла згідно з наказами німецького командування. ІІ-а УД (де знаходився Бульба-Боровець) була включена у групу фельдмаршала Шернера і тримала фронт спочатку проти червоноармійців, а потім польської дивізії ім. Костюшка. За свідченнями очевидців Бульба-Боровець виявив неабияку відвагу. Після капітуляції Німеччини, стрільці і старшини ІІ-ої УД 10 травня здалися в полон англо-американським військам.

Поразка Німеччини була водночас поразкою певного відламу українського національного руху. Однак все свідчило, що й перемога Німеччини не була б для України щасливим розв’язанням. Мабуть єдиним шансом було повторення результатів попередньої війни, себто послаблення воюючих сторін Німеччини і Росії. Але історія не любить повторюватися.

Друга світова війна породила в українців великі надії і принесла їм великі розчарування.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 66 джерел.