Розділ 6. Союз УПА Бульби із бандерівцями та його розрив. Крах «Бульбівщини»

опубліковано 16 груд. 2011 р., 05:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 груд. 2011 р., 05:22 ]

Бандерівці на ІІІ–й конференції ОУН (17-23 лютого 1943 рок) приймають рішення про початок широкої партизанської війни. Їхні військові формування, які були ще створені у жовтні 1942 року, здійснюють ряд зухвалих нападів на німецькі війська і окупаційні установи, швидко завойовують авторитет, обростають людьми Зацікавлені у масовості партизанки, бандерівці готові йти на контакт з іншими українськими національними політичними силами. 22 лютого 1943 року представники бандерівців зустрічаються з Бульбою. На переговорах йшлося про об’єднання загонів, створення спільного штабу та керівництва, вироблення єдиної стратегічної лінії. Переговори продовжувались і в наступний час – протягом березня і квітня. Нарешті в травні підписано спільну угоду, згідно з якою УПА та військові відділи бандерівців перестали існувати як окремі загони і об’єднуються в єдину Українську Повстанську Армію. Відкритим залишилось питання про те, хто ж буде здійснювати загальне керівництво. Бандерівська сторона погоджувалась, аби командуючим залишався Бульба, як особа, що вже встигла здобути авторитет у суспільстві та серед військових, однак за умови, що він офіційно вступить до ОУН. Бульба відмовився і тому в УПА спостерігались процеси багатовладдя. З одного боку був формальний головнокомандуючий – Бульба. Поряд з ним існував ще командир оунівських військових підрозділів Р. Клячківський (Клим Савур). До того ж активно намагалася втручатися у справи УПА і ОУН(б).

Проте об’єднання пішло на користь. УПА одразу завдала ряд комбінованих ударів по гітлерівцях. Наприкінці весни 1943 року було вибито німців із Володимира, Топоровиці, Деражного, Олиці, Цумані, Горохова. У Крем’янці, Ковелі, Луцьку, Рівному було проведено вдалі операції по звільненню в’язнів із тюрми. Окупанти понесли значні людські втрати. Так, в бою біля села Дружкополя на Горохівщині загинуло 56 німців і 140 фольксдойчів, в селі Пиличах на Володимирщині було вбито 96 німців. У травні 1943 року загін УПА відправився в тритижневий рейд по Житомирщині і Західній Київщині і відбув 15 боїв із німцями.

Гітлерівці постійно намагались знищити український партизанський рух. Найбільшу операцію з таким заміром провів генерал СС фон дем Бах-Залевський, який вважався спеціалістом в боротьбі з партизанами. Німецький генерал оточив своїми дивізіями всю Кремянеччину. Застосовувалась важка артилерія, танки, навіть авіація. Гонитва за повстанцями тривала близько тижня і була безуспішною. УПА і надалі продовжувала боротьбу.

Вдалим були її дії проти червоних партизан. Загонам УПА вдалося відкинути радянців на схід, за річку Случ і на північ за лінію Ковель – Сарни. Так, наприклад, 14 червня 1943 року в запеклому бою відділ УПА зіткнувся із сильним загоном більшовицьких партизан-парашутистів між селами Карпилівка і Ленчин на Рівненщині. Більшовицький загін було вщент розгромлено, повстанці захопили штабні документи, багато зброї, амуніції.

Географічні масштаби бойових дій УПА далеко виходили за межі традиційного ареалу бульбівських впливів. Однак серед населення успіхи УПА пов’язувались із прізвищем її формального командира. Бульбі здавалося, що після об’єднання з бандерівцями наступив його «золотий вік». Але це вже було «бабине літо».

Бандерівці не звикли зупинятися на мінімумі. Вони прагнули максимуму. Від об’єднання з Бульбою до повного контролю бульбівських загонів. Якщо отаман не погодиться, то він не потрібний, це зайвий баласт для українського руху. Потрібні його люди, озброєння і матеріальні бази. Головним провідником такої лінії серед головного проводу ОУН(б) виступив Р. Шухевич. Наприкінці червня 1943 року Р. Шухевич віддає наказ усім партизанським відділам підпорядкуватися головному штабу УПА, опанованому на той час бандерівцями. При цьому було взагалі проігноровано існування Бульби.

Одразу починається закономірний розбрат в українському середовищі. Бандерівці в одному із звернень писали: «Самозваний отаман, анархіст Тарас Боровець, що голосно назвав себе Бульбою й підшивається всюди під дії УПА, з якою ніколи не мав нічого спільного…». Бульба, у свою чергу, аби не залишитись у боргу, друкує ряд антибандерівських памфлетів «Революція чи анархічна отаманія», «Зозулине яйце», «До проводу ОУН» тощо. В одному із таких памфлетів йшлося: «Сьогодні на землях Західної України знов появилась анархічна банда нової отаманії у вигляді так званої бандерівщини. Основною причиною анархічної отаманії є її бундючне й безсоромне самохвалицтво, хамське непризнання нікого за собою й вічна жадоба руїни самою війною для війни, а не для створення яких-небудь духовних чи матеріальних вартостей». Після обміну філіппіками наступила черга організаційних змін. Слабший повинен був піти. Слабшим виявився Бульба: до середини 1943 року його сили вже втричі були меншими, аніж сили бандерівців, за якими стояла міцна сітка ОУН. Бульба пішов, не взявши з собою навіть імені свого загону: наказом №80 від 20 липня 1943 року бульбівські відділи дістали нову назву – Українська Народно-Революційна Армія (УНРА).

1 серпня 1943 року в газеті УНРА «Оборона України» Бульба опублікував статтю «За єдиний революційний фронт»: «Не час зараз займатись політичними суперечками. Для мобілізації всіх сил народу ми повинні ліквідувати існуючі політичні угрупування і допомогти один одному. Це нам допоможе у боротьбі із зовнішніми ворогами. Ми повинні організувати одну всенародну армію, мати одне командування, один всезагальний штаб, укомплектований із представників діючих революційних структур, які повинні ввійти на паритетних основах в цей штаб. Коли окупанти знищують український народ, кладуть в одну могилу – українських комуністів, комсомольців, петлюрівців, членів СВУ, членів СУМ, націоналістів, керованих С. Бандерою, полковником А. Мельником, соціал-демократів, то чому ж українці спільними зусиллями не можуть всіх ненависних окупантів загнати в ту ж могилу… Якщо цю війну виграє СРСР або яка-небудь нова Росія – на Україні знову будуть панувати московські чекісти і опричники. Якщо ж війну виграє Німеччина – на Україні буде панувати скажене гестапо, а українці будуть мільйонами вмирати від голоду, на каторзі і шибеницях. Тому перед нами тільки одна дорога – дорога боротьби за нашу державу. Цю боротьбу ми виграємо тоді, коли мобілізуємо весь український народ під прапор об’єднання і збройної боротьби».

Добре писав отаман!!! Але пихатість і зарозумілість заважали Бульбі думати тверезо. На чолі українського визвольного руху він продовжував вбачати тільки себе. В дійсності справи бульбівців складались все гірше та гірше. Авторитет отамана зменшився. Його оточення, цілком справедливо вважало, що він так пішов із посади головнокомандуючого УПА, як мала дитина, яку відіслали спати. Бандерівці гарячково готувалися до ІІІ надзвичайного збору ОУН. До його відкриття їм було важливо повністю контролювати територію західноукраїнських земель.

У штабі УНРА з’явився післанець Фронту Української Революції (ФУР) Ілларіон (Це псевдонім. Справжнє прізвище не відоме). Між ним і Бульбою та Мітрингою було досягнуто домовленості про організаційне входження ФУРу до УНРА і УНДП. Повертаючись до свого формування Ілларіон був схоплений бандерівцями і розстріляний.

18 серпня 1943 року на хуторі біля села Хмелівка Костопільського району, штаб Бульби був оточений шістьма бандерівськими куренями. Сили були надто нерівними, почалася паніка. Бульба віддав наказ розсіятися і відступати до лісу. Бандерівцям вдалося захопити в полон понад 100 бійців, трьох старшин (серед них – одного із лідерів українських монархістів І. Трейка), а також дружину Бульби – Анну Опоченську. Одного полоненого було відпущено для передачі ультиматуму: Бульба мав продовжити переговори і безумовно підпорядкуватись Головній Команді УПА. Анна Опоченська мала стати заложницею: у випадку, коли її чоловік відмовився би виконати ультиматум, її мали розстріляти. Амбіції Бульби взяли гору над здоровим глуздом: він все ще сподівався відродити УНРА, хоча було очевидно, що його прагнення до політичного чемпіонства опирається на фальшиві мускули. На ультиматум отаман відповів відмовою з досить-таки розширеною аргументацією. Аргументи бандерівців не переконали. Анну Опоченську було розстріляно. Офіційно бандерівці заперечували свою участь у ліквідації дружини Бульби. Пізніше бандерівський історик П. Мірчук запустив у хід фальшиву версію, буцім Анна Опоченська сама втекла від Бульби до радянського партизана О. Лукіна???, вийшла за нього заміж і проживала в Москві.

Значна частина бійців і старшин УНРА добровільно перейшла на сторону УПА. Деякі колишні активісти бульбівського руху обійняли вагомі посади серед бандерівських військових структур. Так, М. Омелюсик став начальником оперативного відділу штабу групи «УПА-Північ». У школі саперів і мінерів УПА викладав колишній штабний працівник Бульби інженер С. (справжнє прізвище не відоме).

Залишки непокірних частин УНРА бандерівці відтиснули до річки Случ. Тут більбівців чекали «давні знайомі» – червоні партизани. Бої з радянцями для УНРА як правило носили нещасливий характер. В цей час загинув І. Мітринга. Разом з ним кануло в лету його духовне дітище – УНДП. Не залишали в спокої бандерівці. Їхня служба безпеки (СБ) ліквідувала керівника ФУРу Т. Басюка (Яворенко) і видного прихильника Бульби – О. Яценюка (Волинця). На середину осені 1943 року ОУН(б) повністю підпорядкувала собі мельниківські бойові відділи. Становище виглядало безнадійним. 5 жовтня Бульба видає наказ: «До командирів, козаків і всіх членів УНРА» в якому фактично розформовує УНРА і переводить людей в глибоке підпілля.

Той хто тоне, намагається вчепитися навіть за терновий кущ. Бульба знову пробує нав’язати контакти із гітлерівським командуванням. Опинившись в повній ізоляції від усіх збройних формувань, зазнаючи постійних ударів з чотирьох сторін, отаман «вирішує виступити просто до німецького уряду з ще одною пропозицією рятування загроженої ситуації через унормування українсько-німецьких відносин. Коли ця наша остання пропозиція буде відкинена, то анархічні диверсії та безглузді жорстокі репресії разом з фронтовими діями заженуть Україну в неповоротну пропасть». Бульба повертається до ідеї формування збройної сили схожої на «Поліську Січ» 1942 року. Ми дуже широко і активно пропагуємо визволення України – «тільки через революцію трудящих». Одначе мушу признатися, що я особисто в успіх тієї революції – не вірю. Правдоподібно доля не пришле нам другого 1917 року. Може б ми й спромоглися перебороти внутрішню анархію, але скоро можна сподіватися організованих перемін окупацій в Україні на зразок 1941 року та сьогоднішніх подій на Дніпрі. Всі вище наведені обставини і причини примусили мене до останнього кроку – ще раз підняти можливості організування бодай будь-якої української сили на правому березі Дніпра в такому чи іншому порозумінні із німцями. Самою партизанкою поважної реальної сили – не зорганізуємо».

Німці запросили Бульбу сісти за стіл переговорів. Таким способом, вони намагалися знешкодити його як одного з ватажків антинімецького руху Опору на Волині і Поліссі. 19 листопада 1943 року Бульба і його ад’ютант О. Штуль-Жданович вирушають з села Пустомити Тучинського району, де містився тоді штаб УНРА, до Рівного на зустріч з представниками німецької окупаційної влади. У Рівному Бульбу повідомили, що кінцеве вирішення питання буде 22 листопада у Варшаві. У Варшаві попросили поїхати до Берліну, начебто для консультації з А. Мельником і С. Бандерою. У німецькій столиці Бульба і О. Штуль-Жданович були заарештовані 1 грудня 1943 року і відправлені до концентраційного табору Заксенхаузен.

Після арешту Бульби керівництво над УНРА перебрав Л Щербатюк-Зубатий. Бульбівські загони ще діяли до лютого 1944 року. Остаточно добили УНРА червоні партизани. В грудні 1943 року бійці з’єднання відомого червоного командира М. Наумова захопили батьківщину Бульби – село Бистричі. Вони знищили місцевий бульбівський відділ сотника Шаули, захопили значні трофеї – худобу, хліб, фураж. 23 січня 1944 року недалеко від міста Березно наумівці розшукали криївку із штабним архівом УНРА. Завдяки цьому вони знищили всю верхівку підпільної мережі бульбівців. Отримали в свої руки перелік підземних сховищ продовольства, зброї і фуражу по Людвипільському, Березнівському, Корецькому, Костопільському, Сарненському, Степанському, Тучинському районах. Також захопили більше 1700 директив, наказів, оперативних повідомлень, брошур, листів. Це був крах бульбівщини.

12 лютого 1944 року з’явилось офіційне звернення уряду УРСР «До учасників УПА-УНРА». У ньому містився заклик, щоб учасники УПА і УНРА не слухали своїх «верховодів», які «запродалися Гітлерові», і, щоб переходили до червоних партизан або складали зброю Червоній Армії. Всім, хто вийде з лісу, обіцялась амністія. Згадка у цьому зверненні про УНРА – данина колишній моді. Бульбівського руху більше не існувало. Єдину реальну українську військову силу становило УПА, під політичною егідою ОУН(б).

З точки зору історичної перспективи, політика проводу ОУН(б) відносно підпорядкування бульбівців своєму впливу виявилась правильною. Бандерівцям вдалося створити централізовану і дисципліновану, справжню військову структуру. У багатьох випадках, саме тому УПА змогла настільки довго протриматись проти радянських регулярних військ і загонів МДБ. Але викликають несприйняття бандерівської форми і методи роботи по об’єднанню різношерстих повстанських загонів в єдину армію. Навіщо лити братню кров? Невже було вичерпано всі мирні засоби для розв’язування конфлікту? Адже Бульба не розпочав відносно бандерівців вендети. Давайте цей розділ завершимо мудрими і гіркими словами У. Самчука: «Україна йшла в підпілля. Бульбівці, мельниківці, бандерівці… Підпілля не є місцем політичної мудрості, це є місце лобне, місце відчаю, розпачу, гніву…».

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 22 джерела.