Розділ 5. Боротьба бульбівців проти радянських і польських партизанів

опубліковано 16 груд. 2011 р., 05:02 Степан Гринчишин

До 1941 року сталінське керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні, вести боротьбу на ворожій території, не подбало про підготовку організаторів підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велася поспішно і не завжди кваліфіковано.

5 липня 1941 року ЦК КП(б) України прийняв постанову про організацію партизанського руху. Було утворено республіканське Управління по керівництву партизанськими загонами, диверсійними групами і винищувальними загонами на чолі з полковником Т. Строкачем. У червні-вересні 1941 року в Україні було створено 33 підпільні обкоми, багато районних комітетів, первинних організацій і груп ВКП(б). За перший рік війни на території України для партизанської і диверсійної роботи було залишено 500 груп. Однак уже в перші тижні окупаційного режиму сотні підготовлених до підпільної роботи організацій були викриті і розгромлені нацистами. Тоді ж були виявлені, заготовлені для диверсійних і партизанських груп, запаси зброї і продовольства, а самі групи – розгромлені або розпалися. З 3500 їх на червень 1942 року залишилося лише 22. Повсюдний провал радянського підпілля свідчив про відсутність належної підтримки його населенням.

Активізації радянського партизанського руху в Україні сприяли терористично-грабіжницький характер нового режиму, перемога Червоної Армії під Москвою. Найбільші радянські партизанські з’єднання оперували у лісистих північних районах України, на пограниччі з Білорусією. Саме тут виникли загони С. Ковпака і С. Руднєва, О. Сабурова і О. Федорова і т. і.

Прагнучи налагодити централізоване керівництво над партизанами Сталін ввів пост головнокомандуючого партизанським рухом. Цю посаду обійняв К. Ворошилов. 30 травня 1942 року було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), начальником якого було призначено першого Секретаря ЦК КП(б) Білорусії П. Пономаренка В червні 1942 року почав діяти Український штаб партизанського руху (УШПР), підпорядкований безпосередньо ЦК КП(б) України. Начальником штабу було призначено Т. Строкача.

Проникнення радянських партизанів на західноукраїнські землі розпочалось влітку 1942 року. 20 червня в районі міста Березно була десантована із літаків група добірних професіоналів із НКВС на чолі з полковником Д. Медведєвим. В середині серпня на Рівненщині з’явилась ще одна група радянських парашутистів. Вони утворили широко відомий із радянської літератури загін «Переможці» під загальним керівництвом Д. Медведєва. Основне завдання медведєвців полягало у розвідувальній роботі, підготовці політичного ґрунту для розгортання широкомасштабної бойової діяльності.

Радянські партизани змушені були рахуватись із УПА Бульби. Вони розпочинають переговори із бульбівцями. Перша зустріч відбулася 16 вересня 1942 року на одному із хуторів біля села Стара Гута Людвіпілського району. Радянська делегація складалася із п’ятьох офіцерів під охороною 15 автоматників. Нею керував начальник розвідки загону «Переможці» підполковник О. Лукін. УПА представляли Бульба, Щербатюк-Зубатий, Баранівський, Рибачок-Кваша, Пилипчук. Лукін запропонував перемир’я і співпрацю. Але в обмін Бульба повинен показати свою добру волю і знищити Еріха Коха. Існує навіть така версія, що Бульбу запросили до Москви і обіцяли організувати зустріч із високопоставленими особами СРСР. Бульбівці заявили, що дадуть відповідь у письмовій формі. На прощання радянські партизани отримали від Бульби презент – свіжозабитого кабана і портрет отамана. Через кілька днів Головна Команда УПА вислала Лукіну свої пропозиції:

УПА являє собою суверенну збройну силу УНР і такою вона залишається. Ні в яку чужу армію УПА не увіллється. Може бути тільки мова про союзні акції.

Українські збройні сили готові укласти з СРСР мир та військовий союз проти Німеччини, тільки тоді, коли СРСР визнає суверенність УНР.

Лукін попросив нового побачення. Друга зустріч мала місце 28 жовтня 1942 року. Угоди про співпрацю досягти не вдалось. Було вирішено обмежитись нейтралітетом і обумовлено паролі.

Нейтралітет із радянцями був серйозною помилкою Бульби. Медведєвцям треба було виграти час – організаційно і матеріально зміцнити, створити широку розвідувальну мережу. Це їм вдалося. Їхні дії проти бульбівців спочатку носили замаскований характер. Офіційно радянські партизани всюди розпинались про свою «дружбу» з українськими партизанами, проте по ночах почали поступово зникати активісти бульбівського руху. Цих людей викрадали медведєвці, проводили над ними допити з найжахливішими тортурами, а потім розстрілювали. До штабу Бульби був привезений пошматований труп керівника загону повстанців із села Мочулянка Людвипільського району Лукаша Шрамка. Все тіло цієї людини було зсічене шомполами, очі повипалювані, а обидві руки обсмалені вогнем.

Формально нейтралітет було порушено 19 лютого 1943 року. Вночі медведєвці здійснили раптовий напад на місця дислокації командного складу УПА. Атакою радянських партизанів на село Богуші, де перебував Бульба, командував старший лейтенант О. Базанов. Раптовість забезпечила успіх. Розгром бульбівців був повний, самому отаману вдалося врятуватись втечею. Іншим керівникам УПА пощастило значно менше. Начальник штабу Л. Щербатюк-Зубатий, старшина для спеціальних доручень М. Кваша-Рибачок та їх 8 охоронців були заарештовані радянськими партизанами в корецькому лісі. Після короткого допиту їх розстріляли, а тіла покидали в криницю. Вижив лише один Л. Щербатюк-Зубатий. 4 місяці тривало його лікування. В той же день біля села Межиріччя від рук червоних партизанів загинув А. Баранівський. Бульбівці вжили відплатних дій – в районі села Богуші вони ліквідували велику групу медведєвців. Тоді загін червоних партизан під керівництвом відомого диверсанта і шпигуна М. Кузнєцова атакував бульбівський гарнізон у селі Хотинь Людвипільського району. Медведєвці хвалились, що захопили в полон 100 чоловік і вранці в одній білизні прогнали через село.

Весною 1943 року ЦК КП(б) України схвалив оперативний план дій радянських партизанів на весняно-літній період. Головне завдання полягало в цілковитому опануванні західноукраїнських земель. На допомогу Медведєву квапились інші радянські партизанські з’єднання.

На Волині і Поліссі з’явились загони А. Бринського, А. Одухи, О. Сабурова, І. Шитова, О. Федорова. Було створено Ровенський підпільний обком КП(б) України на чолі з В. Бегмою. Бульба спробував ще раз зманеврувати. В районі міста Овруча на Житомирщині була розквартирована 2-а словацька дивізія, яку німці використовували для охорони транспортних комунікацій і військових об’єктів. Частина словаків, якими командував начальник штабу 101-ого словацького полку капітан Ян Налєпка перейшла на сторону партизан О. Саборова. Налєпка отримав від Бульби записку із пропозицією про переговори і поїхав до нього сам. Бульба запропонував: «Переходьте до мене. Будемо разом формувати антибільшовицькі легіони –ти словацькі, а я українські». Із Налєпкою Бульба відправив 9 своїх бійців. Їх одразу сабуровці розстріляли.

Весна 1943 року – це час постійних впертих сутичок бульбівців із червоними партизанами. Наслідком стало паралізування діяльності підривників з’єднання О. Федорова. Це зривало плани ЦШПР по дезорганізації тилових комунікацій вермахту. По загонам Бульби було нанесено ряд сильних ударів. В квітні 1943 року відбувся запеклий бій біля села Бутейки. Українські партизани втратили близько 100 чоловік вбитими. На початку травня радянське партизанське з’єднання В. Бегми штурмом захопило село Людинь. Відомого бульбівського командира А. Соловія розстріляли на сільському майдані. Незважаючи на втрати, бульбівці вчинили відчайдушний опір партизанам Ковпака під час їх рейду.

Місцеве населення симпатизувало українським повстанцям, «тримало застави проти червоних партизан і при появі останніх ставило до відома бульбівців». Дії радянців проти мешканців Волині і Полісся були надзвичайно жорстокі. Щоб розстріляти людину, вистарчало знайти в хаті «Кобзаря» Т. Шевченка краківського видання. 23 січня 1943 року Л. Берія писав начальнику ЦШПР П. Пономаренку: «Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розбійництвом, пияцтвом, тероризує і грабує населення…». Радянський «Гімлер» наказує Пономаренку негайно вжити заходів для того, щоб Сабуров приструнив своїх «орлів».

Відповідь бульбівців на більшовицькі звірства була адекватною. У селі Велика Воля Рафалівського району вони знищили сім’ю зв’язкової загону В. Бегми селянки Надії Бекеш – убили матір, сестру, трьох сестриних дітей і кинули у річку Стир. Війна – є війною. Під час неї людське життя швидко девальвується, за нього інколи не дасиш навіть «ламаної копійки».

Авторитетною політичною силою в Україні того часу був польський підпільний і партизанський рух. Після програної війни з Німеччиною в 1939 році польські військові і політики створили підпільну організацію, яка включала кілька довоєнних політичних угрупувань і підпорядкувалася польському еміграційному урядові, прем’єром якого був В. Сікорський. Ця організація «Зв'язок збройної боротьби» – виступала і під більш знаною назвою Армія Крайова (АК). АК являла собою досить міцну організацію, яка опиралась на всебічну підтримку польського населення. Починаючи з 1939 року вона поширила свою організаційну мережу на східні землі, які перебували під радянським пануванням. Становище цього підпілля радикально змінилося з початком німецько-радянської війни. На західноукраїнські землі почали прибувати політичні та військові діячі польського Опору, які мали діяти серед важливіших скупчень польського населення, сприяючи розбудові Армії Крайової. АК отримувала велику матеріальну допомогу від Великобританії і США. Через руки митрополита Андрея Шептицького фінансові ін’єкції аківцям постійно надавав Ватикан

Польському підпіллю допомагали навіть японські спецслужби. Токіо хотів використати АК і проти Німеччини, і проти СРСР.

Існували й менші партизанські загони, які не підлягали АК. Ці групи ідеологічно і почасти дійово були пов’язані з Радянським Союзом – як наприклад Гвардія Людова чи так звані Батальйони хлопські. Навесні 1943 року радянські партизани почало масово мобілізовувати у свої партизанські відділи поляків. У з’єднання Сабурова поляки творили самостійну бойову одиницю під командуванням Р. Сатановського. Загін отримав право воювати під своїм національним прапором, особовий склад носив форму польської армії. Центральним завданням АК була підготовка до повернення під польське панування східних земель разом зі Львовом і Вільно (Вільнюсом).

Зрозуміло, що польські плани викликали спротив Бульби та його УПА. Треба сказати, що отаман шукав порозуміння. Саме з цією метою він прагнув налагодити контакт з відповідними польськими колами. Посередником був польський політик Броніслав Ходоровський. Бульба знав Ходоровського ще з передвоєнного часу. Ходоровський гостро виступав проти тих поляків, які йшли разом з більшовиками і навіть у такому дусі видав відозву. Він їздив багато разів до Рівного, де пробував бульбівці зв’язати з польськими підпільними організаціями. Одначе всі ці заходи були неуспішні. Шовіністичне польське підпілля далі вважало Галичину, Волинь і Полісся складовою частиною Польщі і на переговори з «українськими зрадниками Польщі» не хотіло дати своєї згоди. Взимку 1943 року Б. Ходоровський був убитий медведєвцями.

Після його загибелі у березні 1943 року Головна Команда УПА зробила ще одну пропозицію польській стороні. Цим разом за посередника був ксьондз із польського села Степанської Гути на Костопільщині. Поляки далі вперто називали всіх українців «бандитами» і ні на які переговори не давали згоди. На свій розсуд бульбівці уклали угоду з польським капітаном «Вуйка» (справжнє ім’я невідоме), який діяв в районі села Стара Гута. Ця домовленість була недовговічною. Українсько-польські відносини були надзвичайно напруженими, враховуючи і історичні відносини, і те, що ні українці, ні поляки не бажали зректися своїх претензій до західноукраїнських земель.

У 60-х роках ХІХ століття відомий російський революціонер М. Бакунін висловив оригінальну сентенцію: «Я б сказав про німців те, що Вольтер говорив про Бога: якщо би німців не було, то їх потрібно придумати, бо ніщо так успішно не об’єднує слов’ян, як закореніла в них ненависть до німців». Бакунінський політичний рецепт пахнув нафталіном, абсолютно в часи Другої світової війни не підходив ні українцям , ні полякам. Ненависть до німців не привела до українсько-польського порозуміння. Два слов’янських народи були ворожі один проти одного.

Німецька розвідка підігрівала ці настрої, постійно підкидаючи в багаття українсько-польської конфронтації нові в’язки хмизу ненависті. Полонені бульбівці на допитах у радянських слідчих органах свідчили: «Німці самі одягають шинелі з тризубом і йдуть на польське село, спалюють його. Ніби то є ми. Так трапилось у Гуті Степанській. Німців було чоловік з 250, у цивільному. Дітей кидали у вогонь живими». Тотожнє чинилось гестапівцями із українськими селами, на цей раз під маркою польських загонів. Свою лепту вносили також провокаційні дії радянських партизанів. Отже, між двома народами витворився збройний фронт.

Спроба вияснити, хто ж перший, конкретно заговорив мовою зброї, як правило є безнадійною. Відповіді ніхто не дасть, навіть у Судний день. Обидві сторони проливали невинну кров і поповнили реєстр ганебних вчинків. Здавалось, що повернулись часи Яреми Вишневецького і Максим Кривоноса. Ось як, описує письменник Іван Нечуй-Левицький, правда, у художніх образах, розправу солдатески Яреми Вишневецького над українським населенням міста Немирів у 1648 році: «зваливши з ніг священиків, жовніри викрутили їм очі свердлами, а потім одтяли їм сокирами руки й ноги і мертвих поскидали з помосту додолу.

…Вишневецький звелів поодтинати їм голови, понастромляти на високі кілки і поставити на окопах коло царини… Наступних смертників князь наказав розпяти на стовпах. Нещасливим міщанам підняли руки вгору, поприбивали кілками та цвяшками до колодок і позакопували колодки в землю рядком. Чоловіки закричали й застогнали. Ярема звелів прив’язати інших міщан до стовпів і лупити з їх живцем шкуру смугами… Наступних міщан понастромлювали на залізні палі, других повішали на шибеницях… Призвідців живцем зварили в казанах».

А ось такою, за свідченням видатного історика М. Костомарова була помста полякам запорозьких козаків: «вбивства супроводжувались варварськими знущаннями: здирали з живих шкіру, розпилювали навпіл, забивали на смерть палицями, обливали окропом, обмотували голову по переніссю тятивою лука, повертали голову і потім спускали лук, так, що у жертви вискакували очі; не було пощади і грудним немовлятам».

Волинські копії Яреми Вишневецького і Максима Кривоноса зразка 1942-1943 років нічим не відрізнялись від оригіналів. В умовах екстремальної історичної ситуації польські боївки і бульбівці діяли вогнем і мотузкою, поліном і камінням, автоматом і сокирою. Віджили навіть середньовічні палі.

Українсько-польска взаємна різня на Волині шкодила обом народам, на довгі роки посіяла ненависть і недовір’я. Недарма, під час операції «Вісла», українське населення виселяли польські військові частини, укомплектовані вихідцями із Волині та Віленщини.

Польським історикам, які пишуть про волинські події хочеться дещо порадити.

Поляки завжди були на Волині панівним, привілейованим етносом. Тому на плечі польських військових і політичних чинників падає більша відповідальність за Волинську трагедію 1942-1943 років.

Поряд з українськими національно-патріотичними , радянськими, польськими партизанськими формаціями в Україні діяли ще інші повстанські загони. Червоноармійці, які на початку війни опинились в тилу вермахту, створили на півночі Чернігівської, Київської областей, у південних районах Білорусії самостійний загін під назвою «Чернігівська Січ». Командував загоном полковник Стрілець. У його складі був Григорій Михайлович Жученко (у майбутньому відомий поет і літературознавець під псевдонімом Яр Славутич). У загоні нараховувалось 700 бійців. Січовики не визнавали УШПР, встановили зв'язок з ОУН(м), діяли під гаслом «Проти Гітлера і Сталіна». У серпні –вересні 1943 року після приходу Червоної Армії «Чернігівська Січ» припинила своє існування.

Були також вчинені спроби організувати російський націоналістичний партизанський рух, ініціатором якого виступила емігрантська організація – Народно-Трудовий Союз (НТС). Влітку 1943 року в районі ріки Десни і в околицях міста Остер активісти НТС організували кілька загонів так званих «білих партизанів».

Документальних даних про зв’язки УПА Бульби із цими вищезгаданими партизанськими структурами немає.

Весною 1943 року бульбівці вели бойові дії проти трьох противників: німецьких окупантів, радянських партизан, польських військових формацій. Боротьба була важкою і обезкровлюючою. На порядок дня вставало питання – пошуки союзника. Союзника Головна Команда УПА стала вбачати в бандерівцях.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 46 джерел

Коментар. Зауважимо, що встановлювати своє панування, винищенням українців на їх етнічній землі, здійснювали німецькі, польські та російські окупанти.