Розділ 4. Партизанська війна Української Повстанської Армії Т. Бульби проти німецьких загарбників

опубліковано 8 груд. 2011 р., 04:03 Степан Гринчишин

У середині грудня 1941 року Бульба виїхав за фальшивими документами до полковника І. Литвиненка, який проживав тоді біля Кременця, а потім до Варшави, щоб відзвітувати президентові УНР в екзилі А. Лівицькому та особисто отримати нові накази. У квартирі інженера Якова Винника 2 січня 1942 року була влаштована таємна зустріч Бульби із А. Лівицьким. У цій нараді також брали участь полковники Чеботарів, Садовський, Валійський, сотники Шевченко і Малинівський.

Наступного дня Бульба зустрівся із А. Лівицьким віч-на-віч. Було вироблено новий план дій:

До моменту, поки театр війни почне пересуватись з української території на московську, не шкодити занадто німцям, а навпаки, сприяти їм, щоб якнайскоріше фронт ішов далі на схід.

Маневрувати так, щоб німці з москалями якомога довше бились на московській території.

У Варшаві художник виготовив портрет Бульби у формі ватажка «Поліської Січі». Фотографії з портрету широко розповсюджувались серед населення як своєрідний засіб пропаганди. А. Лівицький на початку 1942 року ще перебував у полоні старих пронімецьких ілюзій. 14 січня 1942 року він, митрополит Андрей Шептицький, проф.. М. Величківський, генерал М. Омелянович-Павленко, полковник А. Мельник звернулись з листом до Гітлера у справі німецької політики в Україні, – «Ми зображуємо Вашій Ексцеленції – говорилось у листі – справжній стан справ на Україні і просимо допомогти усунути негативні й узгляднити позитивні моменти, які ми тут підкреслили, бо якби їх у теперішній дійсності застосувати, це було б значним поліпшенням ситуації в нашій країні. Ми запевняємо Вашу Ексцеленцію, що провідні кола на Україні є готові до найбільш можливої тісної співпраці з Німеччиною, щоби спільними силами німецького й українського народів проводити боротьбу проти спільного ворога». Копії меморандуму було передано представникам нейтральних держав.

Берлін відповів холодною і презирливою мовчанкою.

Політичні плани – одне. Політичні реалії – інколи зовсім інше.

Повернувшись із Варшави на Полісся Бульба застав картину масового народного незадоволення. Населення Волині і Полісся перед війною не відзначалося особливою національною свідомістю. Німецькі архівні документи свідчать, що народ просто тікав у ліси, щоб уникнути вивозу до Німеччини, покарання за нездачу продуктів харчування тощо. Окупанти самі створили передумови для виникнення партизанських осередків. Сама логіка подій вклала в руки Т. Бульби, тоді найпопулярнішої особи на Волині серед українських політиків, ініціативу збройної боротьби проти нацистів.

Ігноруючи вказівки А. Лівицького, Бульба діє на власний розсуд, ініціативно, швидко і рішуче. Одразу була проведена реорганізація УПА на нових засадах. На початковому етапі свого існування вона складалась із п’яти сотень. Під час бойової акції сотні могли ділитись на оперативні групи силою по 5 чи 10

вояків, що давало змогу проводити блискавичні і непомітні для ворога маневри в поліських лісах.

Штаб УПА знаходився в лісничівці в Корецькому районі, яка була в густому сосновому молодняку на сухій височині за 5 км від шосе Київ – Рівне. Начальником штабу УПА у чині отамана було призначено Леоніда Щербатюка (псевдонім Зубатий). Військова робота підкріплювалась політичною діяльністю. Головним радником Бульби в ідеологічних та політико-організаційних проблемах став І. Мітринга, який остаточно порвав з ОУН(б).

Мітринга, намагаючись організувати для УПА Бульби, широку соціальну базу, виступив творцем нової національної демократичної програми українського визвольного руху із використанням соціалістичних ідей. Йому вдалось налагодити контакти не тільки із прихильниками націоналістичних переконань, що в силу в тих чи інших причин опинились поза бортом ОУН, але й і представниками лівих українських сил – «Союзом українських комуністів – самостійників» М. Даниленка і «Українською Революційною Партією Робітників і Селян». На початку 1942 року вони злились в Українську Народно-Демократичну Партію (УНДП). Крім І. Мітринги, в ній на перших ролях перебували В. Турчманович, В. Ривак, Б. Левицький.

З лютого до середини червня 1942 року тривав перший етап боротьби УПА з нацистами. Отаман пізніше пригадував: «… почали злітати в повітря автомашини та різні установи Кохової адміністрації в Україні, разом з пасажирами та урядовцями». Весною 1942 року в Поліссі загинуло близько однієї тисячі солдатів і офіцерів вермахту. Але для історичної правди треба відмітити загальну низьку результативність бойових операцій бульбівців. Керівництво УПА все ще сподівалось на зміну політики Німеччини щодо України. Заходи бульбівців носили більше попереджувальний характер. Вони діяли обережно, «тактовно», маючи надію у будь-який момент знову відновити союз з німцями.

Цей період позначений активізацією інших українських сил. Так І конференція (вересень 1941 року) і ІІ конференція (квітень 1942 року) ОУН(б) наголошували на пропагандистській діяльності по підготовці українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами, зборі та складуванні зброї, на використання всіх сил і можливостей, що сприятимуть повстанню Української держави. Мови про відкриту збройну боротьбу ще не було. У червні 1942 року провід ОУН(б) видав листівку, в якій акція УПА характеризувалась як радянсько-польська провокація: «Ми ставимося до партизанки вороже і її рішуче поборюємо. Партизани – це агенти Сталіна і Сікорського (глава польського емігрантського уряду), а з ними нам не по дорозі…».

Після гестапівських арештів, Нарада Центрального Керівництва ОУН(м) у грудні 1941 року в Києві вирішила перевести своїх людей у підпілля. На Волині, в упівських загонах з’являються такі відомі діячі мельниківського руху як палкий ентузіаст партизанської війни А. Баранівський, вцілілі після житомирських розстрілів О. Яценюк (Волинець) і С. Білий (Арієць). Бульба, вважаючи УПА понадпартійною структурою, приймав до себе всіх, хто хотів боротись проти німців. В травні 1942 року відбулась Почаївська конференція ОУН(м). На ній заступником голови ПУН і головою Проводу в Україні обрали О. Кандибу-Ольжича. Кандиба-Ольжич був прихильником жорсткого антинімецького курсу. Мельниківці приступили до формування військових відділів ОУН, значно зріс їх притік у бульбівське середовище. В районі володінь Бульби мельниківські загони оперували в контакті з Головною Командою УПА, в інших теренах діяли самостійно. О. Яценюк (Волинець) виконував функції спеціального представника ПУН в штабі Бульби.  

В другій половині червня 1942 року Головна Команда УПА надіслала Кохові листа «написаного в дуже гострій формі і з такою вільною недипломатичною фантазією, як колись запорожці писали листа до турецького султана». Бульба застерігав німецьку владу від подальших репресій проти українського населення. Якщо ж терор не припиниться, то УПА розпочинає широкомасштабні бойові дії. Проте окупаційна влада лише посилила репресії і визискування мирного населення. Тому з другої половини липня Головна Команда УПА видала наказ «… негайно розпочати другу фазу збройної акції проти гітлерівців». Найбільшим успіхом стало взяття кількома сотнями бульбівців важливого залізничного вузла – міста Шепетівки. Але документального підтвердження такої акції не має в жодних документах, крім свідчень самого отамана.

«Для військового командування – згадував гітлерівський генерал Рендулич – партизанський рух й рух Опору були абсолютною несподіванкою. Йому прийшлось уже в ході самої боротьби вивчати форми партизанської боротьби так як знайти який-небудь історичний приклад подібної війни з-за рогу воно не могло».

В кінці березня 1942 року німецьке військове командування сформувало спеціальну бойову групу (Кампф группе) для боротьби з Бульбою, яку очолив майор Брошен. Бажаного результату німці не отримали. Влітку 1942 року проти бульбівців були залучені значно більші військові з’єднання гітлерівців із Пінська, Каменя-Каширського, Сарн. Завдання було масштабне – прочесати ліси всього північного Полісся. Ця акція також увінчалась фіаско. Бульба виявив себе напрочуд хитрим і вмілим партизанським вождем.

Наприкінці серпня 1942 року отаман Тарас Бульба надіслав листа до Еріха Коха такого змісту: «До Вас і на руки самого канцлера складалися всякі меморандуми від українського громадянства про жахливе положення в Україні. Всі ті голоси є тільки «горохом до стіни». Тепер, до Вас востаннє промовляє голос українського національного підземелля. Це є голос самої землі… Ваші кроки несуть вічну ганьбу німецькому народу… щоб наведеного стану в Україні не допустити, я Вам пропоную:

Наказати, щоб усі представники окупаційної влади гідно і культурно трактували, без дикого грабіжництва та хамської біятики українське населення. Заборонити всякі «реквізиції» поза контингентами поставок.

При обтяжуванні України поставками в користь фронту та цілої Європи брати до уваги потреби місцевого населення.

Прикоротити дивовижну хвилю арештів і розстрілів.

Звільнити з в’язниць та концтаборів всіх наших людей, – арештованих за січове козацтво, ОУН та інші «злочини». Звільнення всіх арештованих січовиків до 1 листопада 1942 року. Інакше ми будемо уважати пропозицію – відміненою».

Після літа 1942 року виступи Бульби проти німців припинилися. Отаман вирішив почекати наслідків своєї пропозиції. Гестапо в цей час почало активно збирати інформацію про Бульбу і його рух. Німців особливо насторожили повідомлення, що «Тарас Бульба – командир націоналістичної банди (найсильнішої). Господарює як хоче і копає окопи».Адміністрація рейхскомісаріату «Україна» вирішила піти на контакт з Бульбою.

1 листопада 1942 року Бульба зустрівся з шефом політичного відділу СД Волині й Поділля Йоргенсом. На цій зустрічі було обумовлено дату офіційних переговорів між отаманом і представником німецьких властей. Йоргенс пообіцяв посприяти виконанню вимог УПА.

Переговори відбулися 28 листопада 1942 року в селі Моквин Березнівського району в хаті Степана Рудницького. З німецького боку на переговори прибули шеф СД і начальник охоронної поліції Волині й Поділля доктор Піц, шеф політичного відділу СД Волині й Поділля – Йоргенс. УПА представляли Бульба і Л. Щербатюк. Також присутніми були довірені особи – поручник Л. Ковальчук і колишній начальник штабу УПА «Поліська Січ» полковник П. Смородський. Одразу Піц виклав свої пропозиції:

Бульба займає спеціально приготовану йому посаду референта по боротьбі з партизанами.

Люди з його відділів включаються в склад поліції.

Інший варіант, якщо перший буде відкинуто:

1. Бульба розпускає своїх людей по домівках, здає зброю і розпочинає легальне приватне життя.

Отаман, в свою чергу, повторив вимоги, які німецька адміністрація отримала в другому листі до Еріха Коха. Піц свої пропозиції окреслив як остаточні і зажадав від Бульби конкретної відповіді. Бульба заявив, що він мусить порозумітись зі своїм штабом і остаточну відповідь дасть за 14 днів. На цьому переговори завершились.

Ще перед початком переговорів полковник П. Смородський передав Бульбі лист від єпископа Мстислава. 9-10 лютого 1942 року після собору в Пінську відновила свою діяльність в рейхскомісаріаті «Україна» Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). У травні 1942 року на Київському соборі її главою став Полікарп Сікорський. Тоді поєднав свою доля із церквою відомий волинський політик Степан Скрипник: він був хіротонізований на єпископа Київського і Переяславського УАПЦ Мстислава.

Автокефалісти мали серйозного конкурента в лиці Української Автономної Православної Церкви на чолі з митрополитом Олексієм Громадським. Ця церковна структура була створена 18 серпня 1941 року на обласному соборі Єпископів у Почаєві і визнавала канонічне підпорядкування московській патріархії. Німецькі власті протегували автономістам. Тому лист Мстислава, як щоб він завершився позитивним наслідком, міг би піднести реноме УАПЦ в очах німецької влади. У послані єпископа говорилось: «… Коли, Ви дійсно зайняли протинімецьке становище і, не дай боже, дійсно проводили боротьбу з німецькою владою на Україні, – то, як Архипастир, якому доля доручила опіку над рідними йому по крові братами та над їхнім загальним добром, змушений був би тоді гостро і привселюдно осудити цей Ваш нерозважливий крок».

Бульба гостро відповів Мстиславу: «Наші дороги різні не від сьогодні. Ви співпрацюєте з кожною чужою владою в Україні, а я її – поборюю. Я розумію угодову політику та позитивну працю, але не визнаю самоопльовуючого лакейства. …Ваша «реальна політика» з нашим національним рухом нічого спільного не має. За свою поведінку я сам понесу повну відповідальність перед Батьківщиною».

Через 14 днів – 6 грудня 1942 року Бульба написав листа до доктора Піца з остаточною відповіддю на його пропозиції під час переговорів. Він відмовився стати референтом по боротьбі з радянськими партизанами і залучити до цієї справи людей з УПА, оскільки німці взамін «запропонували дрібниці». Далі Бульба писав: «Бачу, що без зміни політичного курсу Німеччини до України не може бути мови про оздоровлення українсько-німецьких відносин. А тим самим моя співпраця з вами є неможлива…». 2 лютого 1943 року Бульба зустрівся з рівненським гебітскомісаром доктором Баєром. Пізніше отаман пригадував: «… з розмови з доктором Баєром ми побачили, що не всі вищі німецькі урядовці в Україні повністю схвалюють політику Гітлера на Сході… Ми порахували його заяви як тактичний маневр у наш бік. Він дуже наполягав на тому, щоб УПА за всяку ціну знайшла компроміс із німцями, бо інакше буде пролито ціле море української крові і що все вийде на користь комунізмові, а не Україні».

Німці хитрували. Хитрував і Бульба. Перемир’я було для нього вигідним. Отаман продовжував розширяти чисельність своїх прихильників. Із бульбівцями почала співпрацювати ще одна українська політична структура – Фронт Української Революції (ФУР), який був організований влітку 1942 року. Лідером ФУРу був житель села Борсуків із Крем’янеччини Тиміш Басюк. Він навчався в кооперативній гімназії у Крем’янці, в 1940 році був призваний до Червоної Армії і закінчив офіцерські курси із званням лейтенанта. Після початку німецько-радянської війни потрапив в оточення, повернувся додому, зібрав загін із місцевих селян, прийняв підпільне прізвище – Яворенко і розпочав боротьбу з німцями.

Контакти УПА з ФУРом розширили ареал впливу Бульби. У грудні 1942 року Бульба запропонував обом відділам ОУН створити спільну політичну раду як конечну політичну надбудову УПА. На чолі неї Бульба (він прекрасно, розумів, що скромність – це швидка дорога в невідомість) бачив тільки себе. Бандерівці цю пропозицію зігнорували. Вони уже з жовтня 1942 року почали творити на Волині власні військові частини. Натомість ідею політради з радістю підхопили мельниківці. Вони вбачали у ній можливість повного перетягування УПА під своє політичне крило.

Роль мельниківського «комісара Фурманова» при штабі УПА виконував Олег Штуль. Він народився 1 липня 1917 року у селі Лопатичах Овруцького повіту на Волині, в родині православного священика. У 1927 році вступив до православної духовної семінарії в Кременці. У 1934-39 роках студент філософського факультету Варшавського університету, вивчав історію і слов’янську філологію. Студії із історії завершив у червні 1939 року магістерською працею у професора М.Н. Кордуби на тему «Зносини Пантелеймона Куліша з Галичиною». До ОУН вступив у 1939 році по пропозиції О. Ольжича. В 1939-1941 роках член проводу ОУН(м), активний учасник антинімецького мельниківського підпілля.

О. Штуль з’явився у Бульби ранньою весною 1943 року. Отримав звання сотника, партизанський псевдонім Жданович і обійняв посаду ад’ютанта отамана. Високоосвічений і високоінтелектуальний О. Штуль-Жданович через короткий час починає грати першу скрипку в оточенні Бульби. Попередній духовний наставник отамана І. Мітринга відходить на задній план.

Рядові бульбівці не були посвячені в суть контактів свого керівництва із німецькими властями. Тому нейтралітет з німцями носив відносний характер. Дрібні збройні сутички тривали постійно. А велика боротьба розгорілася із великою силою після формального завершення переговорів, на початку 1943 року. Наведемо бодай декілька свідчень.

У січні 1943 року група бульбівських бойовиків на чолі із С. Білим (Арійцем) вчинила напад на тюрму у місті Дубно, перебила охорону і звільнила всіх в’язнів. В середині березня бульбівці штурмом захопили місто Степань і залишили свій гарнізон чисельністю у 300 чоловік. 28 березня 1,5 тисяч німців оточили місто Людвипіль, де перебував відділ УПА. Німці 4 рази атакували, але невдало. На допомогу прибув добірний загін СС. Залишивши на полі 58 убитих і 5 спалених автомашин карателі відступили до міста Костополя. У першій половині квітня 1943 року упівські загони повністю опанували райони міст Мізоча, Острога, Шумського, Кремянця. Німці перекинули сюди на придушення партизан одну піхотну дивізію. Після трьох-денних боїв дивізія змушена була залишити терени дислокації партизанських сил. Втрати німців становили: у районі Шумська – 29 чоловік, Острога – 32, Мізоча – 11.

7 травня бульбівці через пораненого німецького солдата (на дорогу Бульба подарував йому пляшку самогону і шмат волинського сала, аби завжди пам’ятав Україну) передали в місто Цумань, місцевому гебітскомісару лист. В ньому говорилось: «Ваша Цумань разом з Вами злетить у повітря. Не радійте, що окупувавши Україну, палите її, п’єте народну кров і погрожуєте своїми танками. Наші груди дужчі за танки, наша гордість сильніша за ваше гестапо. Ми знаємо, що ви прийшли аби пограбувати Україну і знищити українців. За це сплатите власною кров’ю».

20 травня 1943 року загін УПА знищив німецький гарнізон в селі Чудельчин. У бою було вбито 30 німців. Сотня О. Яценюка (Волинця) постійно обстрілювала потяги з німцями і чинила диверсії на залізниці (Ковель – Шепетівка), здійснювала рейди в Житомирську область. В Сторожівському лісі мала важкий бій із загоном угорських карателів.

Під час каральних акцій проти бульбівців німці використовували авіацію.

24 квітня 1943 року Бульба отримав коротенького листа від доктора Піца. В ньому Піц писав про той безлад який на його думку створили на Поліссі бульбівці. Оскільки цей непорядок не вдається погамувати мирними засобами, то жертвою нових німецьких репресій в котрий раз стане цивільне українське населення. Піц знову пропонує Бульбі і його людям вийти з підпілля і допомагати німецькій владі встановлювати новий порядок. Резюме, зроблене отаманом на листі, досить промовисте і лаконічне «Хам!».

12 травня 1943 року німецька сторона отримала відпис від Бульби: «Справа Ваша погана на всіх фронтах, по партизанському так само. Німці замість боротись з більшовицькою диверсією – розпочали боротьбу з українським цивільним населенням. Наслідки цієї боротьби довели до того, що де в районі стояло троє німців, тепер мусить стояти щонайменше три сотні, а в окрузі пару тисяч… Коли німці будуть дальше стосувати супроти українців свої варварські методи, тоді ми будемо відповідати динамітом і вогнем. За кожне спалене село вилетить у повітря залізничний міст або інший воєнний об’єкт».

На травень 1943 року бульбівці повністю контролювали Костопільський, Степанський, Березнівський, Рокитнянський райони Рівненщини, себто значну частину волинського Полісся. Це був абсолютно вільний партизанський край. Бійці УПА ліквідували німецькі «лігеншафти», а коней, худобу, зерно і все інше роздали людям. Крім того, було розгромлено гуральні, зерносховища та продовольчі склади. Особливо болісними були для німців втрати дозаріз їм потрібного лісоматеріалу.

До кінця квітня штаб Бульби знаходився у лісовому масиві біля містечка Городець, а на початку квітня перебрався в район селища Деражно. Існують суперечливі дані щодо чисельності бульбівських загонів. Найбільша цифра за матеріалами абверу, 20 000 чоловік. Нам видається реальною цифра у 6-7 тисяч чоловік.

Тактичною військовою одиницею УПА вважалась сотня. Вона складалась із трьох стрілецьких і одного кулеметного відділення. Бойова сотня за нормативами повинна була нараховувати 136 чоловік. Реально ж сотні УПА мали 130-200 бійців. Всі вояки УПА за традицією УНР називалися козаками. Набір козаків до УПА відбувався на добровільних засадах. Практику загальної мобілізації всього дорослого чоловічого населення виключав характер боротьби УПА, оскільки примусова участь у боях можлива лише на боці регулярної армії і ніколи в умовах партизанської війни. Зростання чисельності УПА загострило проблему командирських кадрів. Старшин-українців, що служили в польській армії, майже не було. Офіцерів армій ЗУНР і УНР можна було порахувати на пальцях. Тому вербувалися офіцери Червоної Армії, незалежно від національності, які залишились в тилу німецьких військ або втекли з гітлерівського полону (так, наприклад потрапив до Бульби колишній генерал-майор Червоної Армії Сисоєв). Багато з них були порядними людьми, але дехто прийшов в УПА, щоб спокійно перечекати важкі часи.

З 1943 року організовується старшинські школи УПА. Перша функціонувала в лісі біля Почаївського монастиря, друга – у селі Кричальськ. Кричальська школа випустила 500 старшин. У ній викладались: основи партизанської війни, маскування, санітарна служба, танкова справа, протиповітряна оборона. Теорія поєднувалась з практикою – частенько доводилося вступати в бій з ворогом.

УПА в основному озброювалась за рахунок трофеїв. Тому озброєння бульбівців було дуже різноманітним. Різношерстим також було обмундирування УПА. Деякі повстанці мали радянські, угорські, німецькі мундири, інші – словацькі, ще інші носили власноруч пошитий одяг або ходили в цивільному. Харчі для загонів УПА заготовлялись в найближчих селах. Відділ або заходив до наперед визначеного села, або приготовані харчі селяни відносили воїнам до лісу. Серйозні труднощі відчула Головна Команда УПА відносно організації медичної опіки та санітарної служби: багато українських лікарів німці забрали до служби у своїх військових госпіталях, на всі аптечні запаси ліків окупаційна влада наклала руку.

Найкращим типом зв’язку для УПА, безумовно, був би радіозв’язок. Однак, в армії не було ні апаратів, ні навченого персоналу. Лише вкінці 1942 року при штабі Бульби з’явилась одна радіостанція. Проте радіус її дії був дуже обмежений. Також нереально було думати про телефонне сполучення. Єдиним надійним засобом комунікації була передача інформації через зв’язкових, які пересувались на конях, велосипедах або власним ходом. У безперебійній роботі зв’язку велику роль відігравали жінки. Недаром секретна директива гестапо сповіщала: «Жінок слід остерігатися особливо. Давно відомо, що жінка – найбільш успішний інструмент військової розвідки і тим самим, вони проводять підготовчу роботу для здійснення противником диверсійних актів». Головною тактикою Української Повстанської армії була партизанська війна, що істотно відрізнялася від тактики регулярних армій. Вона включала такі форми боротьби:

  • Засідка
  • Напад
  • Терористичний акт
  • Саботаж
  • Рейд
  • Прорив з оточення

Разом із ростом авторитету УПА зростала популярність Бульби. Це був його зоряний час. Поліські села зустрічали отамана церковним дзвоном, хлібом і сіллю на вишитих рушниках, мешканці кланялись в пояс. Селяни постійно запрошували (а він це любив) на хрестини і весілля. Демонструючи свою народність, головнокомандуючий УПА, разом з поліськими дядьками хвацько перехиляв чарку за чаркою. Бульба постійно носив смушкову шапку із шликом, до пояса була причеплена музейна шабля; наслідуючи свого знаменитого літературного прототипа курив люльку. В інтелігентів ця оперетковість викликала іронію і глузування, простим людям імпонувала. Народна мудрість гласить: «Гірким лічать, а солодким калічать».

Фіміами лестощів запаморочили голову партизанського ватажка. Він давно вже одягнув на себе кунтуш Івана Гонти і розсівся на тачанці Нестора Махно. П’яний від слави, Бульба не розумів, що Полісся не Катеринославщина, а він не гуляйпільський батько. Зараз на білому світі не 1768 рік, не 1918 рік, а 1943 рік. Свою негативну роль відіграла набута в Березі Картузькій епілепсія. Вона, за даними психіатричної думки, завжди крокує поруч і з прогресуванням заздрості, нетерпіння до чужої думки, холодного презирства до людей, різких несподіваних випадків гніву.

Але в цілому Бульбівський рух представляв помітну військово-політичну силу. Бульбу можна було любити або ненавидіти, але з ним не можна було не рахуватися. 

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 59 джерел.