Розділ 3. Чому Бульба розпочав збройну боротьбу проти гітлерівців?

опубліковано 8 груд. 2011 р., 03:57 Степан Гринчишин

Головна мета А. Гітлера і його кліки полягала у встановленні німецького світового панування. Фюрер марив лаврами Чингісхана і Тамерлана. Недарма він привласнив регалії Карла Великого, викрадені із Габсбурзького музею. Ідея Гітлера про необхідність для німців «життєвого простору» (лебенсрауму) нацисти вважали головним складником зовнішньої політики ІІІ Рейху. У «Майн Кампф» А. Гітлер писав: «Якщо ми хотіли захопити землі й території в Європі – то це мало статися тільки за рахунок Росії. Тому нова імперія повинна була рушити по шляху минулих орденських рицарів, щоб здобути німецьким мечем землю для німецького плуга, а для народу хліб насушний». Відносно України серед нацистської верхівки існували дві точки зору на її майбутнє. Відомий теоретик нацизму А. Розенберг вважав, що народам Радянського Союзу можна надати певні елементи національно-культурної і державної автономії. Розенберг не був кращим за Гітлера. Була тільки різниця в методах і часовому планування, в яких Гітлер мав вирішальний голос. Для фюрера – Україна це об’єкт грабіжника і мародерства, своєрідна «німецька Індія». 27 липня 1941 року Гітлер говорив про Україну як про «сталеве серце Європи, всесвітню кузню», маючи на увазі поклади залізної руди. 28 вересня 1941 року Гітлер із захопленням сказав про українські врожаї пшениці та величезні пасовища для худоби. 13 жовтня він висловився, що в Європі немає другої країни, яка мала б стільки родовищ заліза, нікелю, марганцю, молібдену ніж Україна. Пізніше Гітлер заявив, що сподівається щорічно вивозити з України 12-14 млн. тон пшениці.

Однак, характерно, весь цей час фюрер не обмовився навіть словом про політичні права українців. Гітлер пішов шляхом не продовження, а заперечення традицій німецької східної політики часів Першої світової війни, коли уряд Вільгельма ІІ, підтримував, хоч непослідовно і не без хитань, самостійницькі прямування в Польщі, Литві, Фінляндії й навіть у далекій Грузії. «Ліберала» Розенберга, щоб вибити з його «башки» всілякі непотрібні химери, фюрер призначив міністром окупованих територій Східної Європи.

28 травня 1940 року рейхсфюрер СС Г.Гіммлер у своїй «Записці про поводження з місцевим населенням східних областей» писав: «Ми у вищій мірі, зацікавлені в тому, щоб ні в якому разі не об’єднувати народи східних областей, а навпаки дрібнити їх на якомога малі гілки і групи».

Захопивши Україну, окупанти перш за все знищили її цілісність. Вони поділили українські землі на чотири частини, підпорядкувавши їх різним державам і різним адміністративним органам.

Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини – Румунії, Одещину, південні райони Вінницької, західні – Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії об’єднали в губернаторство «Трансністрія» і також оголосили частиною румунського королівства.

Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області – на правах окремого дистрику (округу) під назвою «Галичина» були включені до складу генерал-губернаторства, яке охоплювало польські землі з центром у Кракові.

Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас як прифронтові області, підпорядкували безпосередньо військовому командуванню.

Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами у Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному. До рейхскомісаріату «Україна» також було приєднано частину земель, що належали раніше Білорусії, але український етнічний елемент у них переважав.

На пост рейхскомісара України Гітлер призначив відомого своєю жорстокістю Еріха Коха. Що ж до Закарпатської України, то вона з 1939 року залишалася у складі Угорщини.

Німецькі окупаційні власті розпочали переслідування українських національно – патріотичних сил. Колишні союзники їм уже були не потрібні. Мавр зробив свою справу – мавр може піти. 9 липня гітлерівці розігнали Українське Державне Правління у Львові, а 15 вересня 1941 року схопили Я. Стецька і С. Бандеру. Тоді ж окупанти заарештували близько 300 членів ОУН(б) і 15 керівних діячів організації – розстріляли. В директиві поліції безпеки СД №12/41 від 25 листопада 1941 року з грифом «секретно, державної важливості», говорилось: «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників». Як уже знає читач, 16 листопада 1941 року окупанти розпустили «ПС» Т. Бульби.

Прийшла черга на мельниківців. Вони організували на Житомирщині святкування 20-річчяя Базару. Ініціатором урочистостей був голова обласного проводу ОУН(м) О. Яценюк (псевдо – Волинець). Зібралось близько 40 тисяч українського населення. Не було жодних антинімецьких виступів. Гестапо заарештувало 721 українця, 120 із них було розстріляно на передмісті Житомира, яке називалось Мальовинкою. О. Яценюку (Волинцю) вдалося чудом врятуватися втечею. У Києві в кінці листопада 1941 року німецька влада розв’язала створену мельниківцями Українську Національну Раду, а в січні–лютому 1942 року гестапівці розстріляли групу провідних діячів ОУН(м), в тому числі І. Рогача, О. Телігу. Було піддано поліцейським репресіям сина президента УНР в екзилі А. Лівицького – Миколу, Уласа Самчука та інших.  

Однією із зловісних рис нацистської ідеології була расова теорія. Народом, одразу припеченим на повне знищення, стали євреї. «Євреї – повна протилежність арійцям» – писав Гітлер. Йому в унісон вторив шеф пропаганди ІІІ Рейху Й. Геббельс: «Євреїв потрібно, коли-небудь знищити як пацюків». 29 грудня 1939 року нацисти прийняли рішення про ліквідацію поряд з євреями, ще одного народу – циган. У 1836 році відомий російський демократ О. Герцен жахнувся дискримінаційного указу царя Миколи І відносно циганського населення Російської імперії. Він написав: «Це мені нагадує біблійні оповіді про винищення і покарання цілих порід і всіх тих, хто до стіни мочиться». Гітлера як людину анти біблійську подібність розповіді не лякали, а навпаки надихали.

Машина голокосту була запущена на повний хід. Протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка і п’ятниці у Бабиному Яру у Києві розстрілювали переважно євреїв. Цей «Бабин Яр» був у кожному місті України. Всього лише в перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тисяч євреїв. Точна кількість знищених циган невідома. Сучасна ізраїльська пропаганда звинувачує українців в поголовному антисемітизмі під час Другої світової війни. Автор не заперечує, що окремі українці, але окремі, брали участь в антиєврейських акціях. Але, чому тоді за вину кількох сотень негідників весь народ має нести колективну відповідальність.

Також відомо, що поліційні підрозділи формувались з представників багатьох націй, в тому числі іудеїв – той же юденрат (єврейська поліція в гетто). За свідченнями очевидців, команди, які обслуговували крематорії, грабували і ґвалтували приречених, годувалися з есесівської кухні та були на привілейованому становищі. Вони складалися майже винятково з іудеїв. Так, що будьте правдиві до кінця панове сіоністи із Тель-Авіва.

На українців, німецькі окупанти дивились так, як конкістадори Пісарро чи Кортеса або козаки Єрмака на тубільців. Це складова частина місцевої флори і фауни, а не люди, наділені тими самими почуттями й пристрастями, що й вони. Життя корінних жителів України регламентувалося різними наказами і правилами. Окупанти заборонили їм користуватися кафе, ресторанами, стадіонами, іншими громадськими закладами. Навіть біля деяких криниць і колодязів вивішувались попередження: «Тільки для німців». У таємному наказі фельдмаршала Кейтеля від 16 вересня 1941 року зазначалось, що людське життя в окупованих країнах «абсолютно нічого не варто» і тому треба діяти з надзвичайною жорстокістю.

З метою залякування населення було заведено систему закладників. Гітлерівці під всілякими приводами їх страчували. Так, комендант Києва Ебергард 2 листопада 1941 року оголосив про розстріл 300 мешканців Києва. Він же 29 листопада повідомляв, що у місті знову розстріляно 400 чоловік. І так було не тільки в столиці України.

14 листопада комендант Харкова оголосив про розстріл 50 закладників і про те, що закладниками взято ще 1000 чоловік.

В Дніпропетровську за зроблений замах на німецького офіцера було розстріляно 100 закладників.

Всьому світові відомо про трагічну долю Лідіце в Чехословаччині та Орадур-сюр-Глан у Франції. Ці населенні пункти було знищено, а населення розстріляно. В Україні таких сіл було більше 250, а саме 97 – на Волині, 32 – на Житомирщині, 21 – на Чернігівщині, 17 – на Київщині та ін..

Гітлерівський план «Ост» прирікав українське населення на голодну смерть. У наказі командуючого 6-ою армією фельдмаршала Рейхенау від 13 листопада 1941 року говорилось: «Постачання продовольства місцевим жителям … є непотрібною гуманністю».

В одному із документів німецького верховного командування, датованому 2 грудня 1941 року цинічно зазначалось, що збільшення вилучення з України продуктів слід досягти за рахунок знищення «зайвих їдців» і скорочення до крайніх меж норм споживання продуктів жителями міст, а також і сільським населенням. В грудні 1941 року населення Києва одержувало по 200 грам хліба на тиждень. У Дніпропетровську в червні 1942 року 17938 інвалідам похилого віку та їх 2700 малолітнім утриманцям було відмовлено у видачі продуктових карток. Населення міст зовсім не одержувало таких продуктів як жири, м'ясо, цукор та інші. Почалась голодна смерть. У Харкові, за свідченням самих окупантів, у першому кварталі 1942 року померло від голоду 13749 чоловік.

Німецькі загарбники позбавили жителів медичного обслуговування. Так, в Кривому Розі було заборонено населенню продавати медикаменти і медичні інструменти. Спалахи інфекції перетворювались в епідемії. Наприклад у Сумщині дифтерією перехворіла кожна третя дитина віком від 1 до 8 років. Смертність дітей становила від 57% до 70%. Людей масово косив висипний і черевний тиф. Окупанти ліквідували велику кількість лікувальних закладів, а в тих, що залишилися, населення могло лікуватися тільки за високу плату.

Жахливої експлуатації зазнавало робітництво. Гітлерівці з перших днів окупації проголосили так званий «закон» про трудову повинність, що по суті було запровадженням рабсько-кріпосницької системи праці,здебільшого неоплачуваної; по 14-16 годин на день, під наглядом німецьких «наглядачів». Профспілки та інші робітничі організації були заборонені, а доля робітників цілком залежала від різних німецьких директорів.

Соратник Гітлера Герман Раушніг пригадував, що одного разу фюрер заявив: «Між іншим, між нами і більшовиками більше подібності, ніж різниці». Ідейна єдність нацизму і сталінізму на Україні підтвердилась тим, що загарбники зберегли колгоспи. Колгоспні і радгоспні господарства німці перейменовують на «лігеншафти», призначають у них своїх директорів, а селян зобов’язують до примусової безкоштовної праці. У селі Андрушівка Житомирської області місцевий поліцай так підганяв селян, що орали поле: «Давай, давай, швидше куркульки». Часто селяни вдень працювали на «лігеншафт», а вночі на власній ділянці, з якого зобов’язані були здавати контингент.

Селянство мучили численні податки – натуральні і грошові. На Вінниччині, наприклад, власник корови повинен був не тільки здати 800 літрів молока, але й сплатити 600 крб. Усе населення віком від 14 років повинно платити подушний податок 100-200 крб. з людини. Навіть було введено податок на собак – 50 крб. на рік.

Одним із засобів пограбування нацистами населення було введення 4 липня 1942 року в рейхскомісаріаті «Україна» нової валюти. Мова йде про випуск величезної кількості нічим не забезпечених грошових знаків – карбованців. На ці папірці окупанти насильно «скуповували» продовольство і майно у населення, примушуючи його під страхом смерті прийняти ці «гроші».

Німецьке командування, вважало, що раби не повинні мати минулого і приступило до широкомасштабного знищення всіх пам’яток культури. Так, в Канівському музею Т.Г. Шевченка із 2000 екземплярів до часу вигнання нацистів збереглось лише десять. Із приміщення музею німці зробили стайню і тримали коней. Загарбники зруйнували на Україні 62 театральних приміщення, 1500 кінотеатрів, знищили і розікрали 50 мільйонів книг у бібліотеках. 17 жовтня 1941 року Гітлер проголосив: «Ми не маємо ніяких зобов’язань стосовно місцевого населення. Воно повинно мати стільки едукації, щоб уміти розрізнити наші дорожні знаки, щоб не попасти під колеса наших авто. Слово «свобода» – це мати змогу обмитись у вільні від праці дні. Нашим завданням є германізувати». Нацисти вважали, що для населення окупованих земель, «достатньо наявності чотирикласної народної школи». Мета цієї школи «навчити простого рахунку в межах до 500 і вмінню розписатись, а також поширення вчення проте, що покірність німцям є божою заповіддю. Вміння читати не є обов’язковим». Слід зазначити, що початкові школи, які було дозволено відкрити, працювали лише восени та весною. Всі вищі і середні школи з приходом окупантів на Україну були фактично закриті. Всього гітлерівці зруйнували і розграбували 33 тисячі приміщень шкіл, технікумів і вузів. Був спалений Київський університет. В його вогні загинуло 1 млн. 300 тисяч книг. У Харкові із 34 вузів було повністю знищено 17.

Фізичний і культурний геноцид проти українського народу супроводжувався масовим вивезенням населення на примусові роботи в Німеччину. Своєю програмою організації рабської праці нацистський уряд будував собі далекосяжні політичні і економічні плани.

По-перше він втілював у життя ідею обезлюднення України і заселення вивільнених територій людьми «чистої німецької крові».

Друга причина масового вигнання населення – нестача робочої сили в Німеччині. Українську молодь в наказовому порядку вивозили до Німеччини. У випадку непокори не лише винні, а й їх рідні притягувались до відповідальності. Крім цього, німці влаштовували по містах справжні лови людей. Під час облав люди часто безслідно зникали, і лише згодом, вже з Німеччини, давали рідним знати про себе. За роки окупації із України на підневільну працю до Німеччини було відправлено 2 млн. 250 тисяч чоловік. Вивезені потрапляли в жахливі умови. Так, для харчування в’язнів, які працювали у промисловості німецькі медики винайшли спеціальний хліб із такої суміші: 50% житніх висівок, 20% відходів цукрових буряків, 20% целюлозної муки і 10% муки, виготовленої із соломи та листя. Уродженка Тернопільщини М.В. Козлинська пізніше згадувала: «До цього хліба завжди давали тухле м'ясо. Суп спеціально приносили в помийному відрі». Вкрай погане харчування призводило до масового виснаження і частої смерті привезених робітників.

Нацистський «новий прядок» викликав хвилю обурення в Україні.

Німці забули давню істину – не треба турбувати бджіл, коли хочеш їхнього меду. Цікаво, що в деяких інших окупованих регіонах Радянського Союзу гітлерівці проводили зовсім відмінну політику. Так, окупанти вели себе коректно на Кубані. Козакам повернули землю і майно, відібрані Радянською владою. Багато вихідців із козацьких родин добровільно пішли на службу в німецькі допоміжні частини. Для того, щоб використати в німецьких інтересах козаче населення Тереку, на Північний Кавказ із широким повноваженням німецьке командування скерувало представника емігрантського білогвардійського «Козачого національного руху» Р. Алідзаєва. Гітлерівці також вміло спекулювали на антиросійських почуттях кавказьких горців. В Кабардино-Балкарії, Карачаєво і в інших районах вони загравали з мусульманським духовенством, масово відкривали мечеті. Більше того Гітлер був оголошений «великим імамом Кавказу», а командуючий І-ою танковою армією генерал Є Макензен прийняв іслам і регулярно відвідував мечеть. Чеченський політик Авторханов (майбутній знаменитий історик) став видавати газету «Газават» з епіграфом «Гітлер з нами, аллах над нами». Антинімецького повстанського руху опору на Кубані, Дону, Північному Кавказі не існувало. Невже нацисти не розуміли, що на Україні, вони самі собою рубали сук? Деякі далекоглядні політики із оточення Гітлера швидко це второпали. Й. Геббельс, 25 квітня 1942 року у своєму щоденнику зазначив: «Мешканці України були спочатку прихильні прийняти фюрера як рятівника Європи й сердечно зустрічали німецькі війська. Це становище повністю змінилося протягом кількох місяців. Ми надто, боляче вдарили росіян, особливо українців по голові». Але Геббельс на берлінському політичному олімпі погоди не робив.

Відносно України надалі продовжувала торжествувати позиція Гітлера, який вважав український народ бидлом, що розуміє тільки мову нагая і кулі. Фюрер був маніакально впевнений у своїй правоті: «Я йду своїм шляхом… бо, це шлях указаний мені провидінням».

Уїнстон Черчіль одного разу, у приватній розмов, зауважив: «Нацистському режиму властиві найгірші риси комунізму». Але тепер для українського інтелігента, робітника і селянина Сталін був далекий. Його злочини (така властивість людської психіки) стали швидко забуватись, а з Гітлером пов’язувалось все конкретне зло. Користаючись цим, піднімає голову комуністична опозиція.

Українські національно-державницькі сили, внаслідок твердолобої антиукраїнської лінії Берліна, відмовляються від німецької орієнтації. Те, що Німеччина взагалі не хотіла мати українців за партнерів, звільнила українських патріотів від ролі аналогічної до хорватських усташів чи словацьких глінківців. В українців залишився один єдиний вихід – братися до зброї.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 55 джерел