Розділ 2. В антирадянському підпіллі

опубліковано 8 груд. 2011 р., 03:52 Степан Гринчишин

На чолі української повстанської армії «Поліська січ»

17 вересня 1939 року за погодженням із нацистським керівництвом Червона Армія перейшла польсько-радянський кордон. Це означало фактичний вступ Радянського Союзу в Другу світову війну і пов'язаний з нею поділ світу. 22 вересня радянські війська увійшли у Львів, а через деякий час уся територія Західної України, передбачена таємними радянсько-німецькими угодами, опинилась під контролем Червоної Армії.

Західноукраїнське населення доброзичливо зустріло Червону Армію. Цьому сприяли, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід кордону прагненням запобігти окупації краю гітлерівцями. Крім того, в той час ненависть до польського окупаційного режиму охоплювала переважну більшість західних українців.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Хоча вибори мали в основі деклароване властями загальне пряме виборче право, вони були фікцією, бо проводилися за офіційним безальтернативним списком кандидатів. Наприкінці жовтня Народні збори прийняли декларацію про возз’єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР. У листопаді відбулася сесія Верховної Ради СРСР і Української РСР, які ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з Українською РСР. Це був типовий прийом сталінської політики. Завжди «після того як Червона Армія займала нову територію, московська бюрократія встановлювала в ній такий режим, що забезпечував її панування. Населенню дозволено тільки схвалювати проведені реформи…»

Включивши західноукраїнські землі до складу СРСР більшовицьке керівництво розгорнуло політику їх радянізації. Ще на початку 30-х років Сталін проголосив: «Кадри вирішують все». Комуністи прекрасно розуміли, що їм «буде важко розраховувати на місцеві сили. Тільки частину технічного персоналу і найменше відповідальних працівників можна буде розшукати на місці. Всі відповідальні працівники і навіть частина технічного персоналу повинні бути привезені із собою… Чисельність цих працівників, які вимагаються для проведення радянізації знову відвойованих областей, буде величезною». Була ліквідована стара система управління і впроваджувалась нова, радянська. Поляків-чиновників масово звільняли. На їх місце прибували нові службовці. Це були або колишні члени розпущеної КПЗУ, або господарського апарату, нерідко малоосвічені, малокваліфіковані виконавці, які часто-густо не знали української мови, звичаїв місцевого населення. Дійшло до абсурдних курйозів. Дружини багатьох високопоставлених партійців частенько почали відвідувати театри у «трофейних» нічних сорочках польських аристократок, вважаючи їх, завдяки своєму радянському чи тамбовському вихованню, за вечірні сукні. Можна собі уявити здивування західних українців, коли в квартирах радянських бонз, на столах з’явились нічні горщики. Їх використовували як вази до квітів. Справді – із мужика графа не зробиш. У львівських обивателів взагалі на лоба полізли очі, коли вони дізналися про більшовицьку методу вирішення проблем проституції. Всі львівські «жриці кохання» були відправлені в Борислав на перевиховання до робітничого класу. Це було в дусі Фурє Оуена, Сен-Сімона, аж ніяк не по ленінськи. Однак, коли бориславський пролетаріат морально розклався, прийшлось забути про ідеї утопічних соціалістів, а діяти по-традиційному, по справжньо марксистськи. Всіх повій загнали у товарні вагони і вивезли туди, де «Макар телят не пас». Батько Махно лікував від сифілісу розстрілом, а комуністи – Гулагом. Над цим сміялись. Поки що це були веселі квіточки. Але пізніше вони перетворились у сумні , страшні ягідки, причому вовчі. Проте, спочатку, деякі заходи нових властей зустріли у краї схвалення. Національна інтелігенція вітала розширення мережі українських шкіл, українізацію вищої освіти. Частина мешканців підвалів, непристосованих приміщень дістали змогу переселитись у нормальні квартири. Вводилось безплатне медичне обслуговування. Схвальні настрої більшості не зникли навіть тоді, коли нова влада оголосила про наміри здійснити корінну ломку старих, заснованих на приватній власності економічних структур. Річ у тому, що промисловість, торгівля і велике землеволодіння знаходилося в основному, в руках поляків чи євреїв. Це не могло не імпонувати українцям. Однак після націоналізації близько 2 тисяч промислових підприємств, переважна кількість яких були середніми і дрібними, різко знизилась їх ефективність, що негативно позначилось на становищі більшості населення.

Подібні процеси відбулись і в селі. Поміщиків, осадників, заможних селян позбавляли землі, реманенту, худоби. Попервах, було оголошено, що все це перейде найбіднішим селянам – переважно українцям. Проте з часом у краї розгорнулася примусова колективізація, яка позбавляла селян не лише наділеного радянською владою, а й нажитого батьками та дідами.

Радянська влада перенесла в Західну Україну свою репресивну практику, що вдосконалювалася в СРСР протягом двох десятиліть. У краї розгорнувся жахливий терор, жертвами якого ставали як окремі особи, так і цілі групи людей. Органами НКВС були розгромлені всі політичні і громадські об’єднання. Їхніх керівників та значну кількість членів оголосили «ворогами народу» й ув’язнили. Слідство велося у «кращих чекістських традиціях» залізного Фелікса. Девізом слідчих стали слова одного із високопоставлених чинів НКВС Заковського: «У мене навіть Маркс, признався би, що він агент Бісмарка». Арешту підлягали власники фабрик і заводів, адвокатських контор, банків, кооперативних об’єднань, чиновники, відставні офіцери, крупні, а часто й середні землевласники й усі ті, на кого режим приклеїв ярлик куркулів. Серед арештованих було багато студентів, учнів-старшокласників, учителів, представників інших категорій місцевої інтелігенції. Умови перебування в’язнів в західноукраїнських тюрмах були нелюдськими. У в’язницях непристосованих до утримання такої кількості людей, час від часу спалахували епідемічні захворювання. У грудні 1940 року у третій в’язниці міста Ковеля, де білизну не міняли більше 4-х місяців виникла епідемія сипного тифу. У самбірській тюрмі з березня 1941 року в’язнів годували людським м’ясом. У Тернополі, в 1940-1941 роках було отруєно 480 в’язнів несвіжою рибою з високою концентрацією отруєних речовин. Значну кількість людей без пред’явлення звинувачень, без слідства й суду із членами сімей відправляли до східних районів СРСР.

Більшовики намагалися знищити організоване церковне життя в західних областях України. Першим ударом по українській греко-католицькій церкві в Галичині та українській православній церкві на Волині і Поліссі, була конфіскація церковних багатств, що творили основу матеріального забезпечення церковної ієрархії. За цим послідували відібрання від священиків метрикальних книг і заборона навчання в школах релігії, заведення цивільних шлюбів і перебрання реєстрації всіх актів цивільного стану, накладання на священиків дуже високих податків. Якщо йдеться про саму церкву та її ієрархію, то Москва одразу вирішила підпорядкувати собі українську православну церкву на Волині і Поліссі.

Весною 1940 року у Кременець прибув із Москви архієпископ Димитровський Сергій Вокресенський – в ролі посланця патріаршого місцеблюстителя Сергія (московського митрополита, що від весни 1943 року став патріархом). Архієпископ Сергій поставив вимогу перед місцевими єпископами, щоб вони відмовили у послуху голові Автокефальної Православної Церкви митрополитові Діонісію, що перебував у Варшаві і підпорядкувались Москві. Через деякий час московський патріарх призначив на західноукраїнські та західнобілоруські області єпископа Миколу Ярушевича з титулом екзарха Західної України і Західної Білорусії і митрополита Волині та Луцька. З прибуттям Ярушевича почався широкий русифікаторський наступ на українську православну церкву. Поряд з тим пішли репресії проти кліру. Внаслідок того, кількість монахів у Почаївській лаврі зменшилась з 300 до 80. Кременецька духовна семінарія була закрита. Паралельно з тиском проти української православної церкви йшов наступ Москви, проте не такий рішучий, проти греко-католицької церкви в Галичині. Вже восени 1939 року органи НКВС заарештували 18 священиків, 14 з яких були засуджені до вищої міри покарання.

Населення західних областей України на власному гіркому досвіді відчуло, що Сталін це «вовк в овечій шкурі». Із далекої Мексіки, Лев Троцький у статті «Про українське питання» єхидно зловтішався над своїми колишніми товаришами по партії «Радянська Україна повинна була бути міцними стержнем, навколо якого повинні були об’єднатись інші частини українського народу… Але за роки термідоріанської реакції становище Радянської України, а разом з тим і постановка питання в цілому різко змінилася… Від минулого довір’я і симпатій західних українських мас до Кремля не залишилось і сліду».

Принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим переконав західноукраїнське населення, в тому числі і мешканців рідного краю М. Боровця – Полісся, що його майбутнє не в інтеграції в Радянський Союз. Але жителям Полісся не вистарчало ватажка. Ватажок знайшовся.

1серпня 1940 року вночі, М. Боровець переходив німецько-радянський кордон. Це була надзвичайно ризикована справа. Радянські прикордонники міцно стерегли границю. Тільки із жовтня 1939 року по грудень 1940 року на західному кордоні ними було схоплено живцем або знищено близько 5 тисяч порушників. В їхні сіті частенько потрапляла велика здобич. В лютому 1940 року повертаючись із Польщі в СРСР, загинув крайовий провідник ОУН (бандерівців) Василь Тимчій (псевдо – Лопатинський), його охоронець В. Медведь (псевдо – Опришок) і зв’язкова Зиновія Левицька. Оточені прикордонниками, вони підірвались гранатами.

Боровець йшов через кордон не сам. Товариство йому складала зв’язкова Тіна Кульчинська – донька православного священика Євгена Кульчинського із Дермані. Вона вже кілька разів виконувала відповідальні доручення полковника І. Литвиненка. Боровець і його напарниця в районі Володави вплав переплавились через річку Західний Буг і на радянському березі напоролись на засідку прикордонників. Розпочалась стрілянина. Згідно попередньої домовленості розбіглись в різні сторони. Боровцю вдалося вирватись із оточення. До кінця своїх днів Боровець вважав, що Тіна Кульчинська загинула,але відволікла прикордонників на себе, і ціною власного життя врятувала його. Тіна залишилась живою, була схоплена прикордонниками, не сказала, хто з нею переходив кордон, прожила ще майже рік і була розстріляна у червні 1941 року у луцькій в’язниці.

Дальші події розгортались як в старому доброму піратському романі.

Однієї серпневої ночі 1940 року до хати жителя хутора Погулянка, що біля містечка Степань Григорія Михайловича Кудрі постукав у вікно незнайомець. Це був Максим Боровець. Передав господареві листа від його рідного брата Петра, який знаходився за кордоном. Боровець повідомив, що має завдання створити розгалужену підпільну мережу, оскільки скоро вибухне війна між німцями і «совітами». Це завдання він отримав від петлюрівського штабу і уряду УНР в екзилі. Григорій Кудря побував на хуторі Труди, де проживав його шкільний товариш Гожий Михайло Іванович, на той час надрайонний провідник ОУН і дядько Г. Кудрі Гожий Павло Степанович. Обоє погодились співпрацювати з Боровцем, який тоді мав псевдо «Гонта».

Зв’язковим між ними став житель хутора Двірець, що розташовувався кілька км північне Трудів Петро Соловей. Через деякий час Михайло Гожий познайомив Боровця з членом обласного проводу ОУН Лукою Крисюком, одночасно і провокатором НКВС. Екаведисти розпочали арешти. Вони схопили Михайла Гожого, Петра Соловея і їх прибічників: Костянтина Шумлянського, Василя Жданевича. У Дубнівській в’язниці Михайло Гожий переконався, що Лука Крисюк зрадник. Гожий іде на відчайдушний крок: обіцяє НКВС видати Боровця в обмін на волю. Випущений із тюрми, він таємно зустрівся з Боровцем і розповів про провокаторську діяльність Л. Крисюка. Перед енкаведистами поводив себе так ніби нічого не знає і Боровця не бачив. Михайла Гожого було арештовано вдруге і розстріляно у червні 1941 року у Дубнівській тюрмі.

Боровець залишає Волинь у другій половині жовтня 1940 року і виїжджає на Східну Україну. Він побував у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Вінниці. Мета поїздки – виконання завдань абверу. У рідні краї повертається в кінці листопада 1940 року. Обирає нове підпільне ім’я «Байда».

Боровець вирішив розпочати бойову діяльність. Опертя в першу чергу на колишню сітку Українського Національного Відродження. Було апробовано вийти на контакт з Поліським Лозовим Козацтвом (ПЛК). Воно утворилось на Волині в липні 1939 року як збройний відділ ОУН. Чисельність становила близько 500 чоловік. На чолі стояли В. Війтюк-Погоня, А. Карий. Після вересня 1939 року ПЛК перейшло в підпілля. Сподівання виявились даремними. Після нищівного удару НКВС по ПЛК у 1940 році і суду над його тодішнім лідером Лос-Адамським ця підпільна структура не функціонувала.

До сьогоднішнього часу не визначено справжній хронологічний початок партизанської діяльності Боровця. А. Кабайда вважає, що Боровець розпочав збройну боротьбу із Радянською владою 22 січня 1941 року. До чого ж ми, українці, любимо ювілеї. Саме, в день Акту Злуки і IV Універсалу Центральної Ради. Така ж сама наївна казочка, як і те, що УПА виникла 14 жовтня 1942 року. Пан Кабайда чомусь не подумав яка партизанка може бути взимку? І це на Волині, де в 1941 році більшовики почували себе дуже міцно. Боровець вчинив перші збройні виступи тільки пізньою весною 1941 року. Він і його невеликий загін (5-6 чоловік) обмежувався нападами на сільради, підпалами будинків радянських активістів, терористичними актами проти найбільш одіозних представників комуністичної адміністрації.

Боровець дотримувався самих суворих засад конспірації. Постійно змінював дислокацію, двічі підряд не зупинявся в одному і тому ж місці, не інформував нікого про свої плани. Коли партизани зупинялись на нічліг, він завжди ночував окремо від них. Все це допомогло Боровцю і його хлопцям успішно долати енкаведистські переслідування і провокації. Про нього та його діяльність починають поширюватись різноманітні чутки серед місцевого населення.

22 червня 1941 року вибухнула німецько-радянська війна. Червоні війська, очолювані генералами із дубово-кавалерійських університетів К. Ворошилова і С. Будьонного терпіли поразку за поразкою. Німці навально просувались на схід. Відступаючи, радянська солдатня вчинила масу злочинів і насильств, особливо криваві розправи відбулись у західноукраїнських тюрмах, переповнених безвинно арештованими людьми. «Треба зауважити, щодо російської жорстокості – то на ній не помітно абсолютно жодного поступу: рот жертви наповнювали порохом, який після запалювали. Жінкам просвердлювали груди, через рот перетягали мотуз, за який потім вішали жертви. У 1918-1919 роках робилося те саме на Дону; на Уралі червоні й білі катували свої жертви, так довго, аж доки не наступала смерть. Здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є власне жорстокість, як гумор англійський». У1941 році в’язнів також не просто вбивали, а мордували – одним виколювали очі, відрізали носи і вуха, другим розпорювали животи, третім по лікті рубали сокирою руки, жінкам у статеві органи забивали пляшки. У львівській тюрмі садисти з НКВС перед відступом розіп’яли на стіні священика і встромили в його розпорений живіт мертву дитину. У містечку Бібрка чекісти живцем зварили у великих казанах кілька десятків жителів. Загальна кількість жертв червоного терору на початку війни точно не відома. Орієнтовано, мабуть до 200 тисяч чоловік. Отже, не дивно, що українське населення прихильно, навіть із симпатією, поставилось до німецької армії. Командир другого кавалерійського корпусу СС 12 серпня 1941 року повідомляв своє начальство: «Українське і білоруське населення викриває банди, які коротко чи довше вештаються у цьому районі. Доказ ввічливості полягає в тому, що з приходом військ їм зразу почали приносити молоко, яйця й інші продукти, які були віддані солдатам безкоштовно й цілком добровільно».

Після початку війни, відчуваючи підтримку населення, Боровець діє активно і рішуче. Напередодні окупації міста Сарни німецькими військами він із групою прихильників роззброїв міську міліцію. Сарни перейшли під його управління. 22 червня 1941 року Боровець проголосив про створення Української Повстанської Армії «Поліська Січ». У 1921 році відбувся ІІ Зимовий Похід військ УНР, який закінчився трагедією під Базаром. Його учасники називали себе Українською Повстанською Армією. Отже, назва була запозичена із 1921 року. А що таке «Поліська Січ»? Це означало, що поки-що УПА діє тільки на території Полісся. У майбутньому повинні були бути створені Волинська Січ, Полтавська Січ і т.д. Боровець обрав собі нове псевдо і почав підписувати всі накази та документи «Отаман Тарас Бульба».Мабуть у виборі псевдоніму зіграли свою роль категорії молодості. З цього часу і ми будемо іменувати нашого героя Тарас Бульба. Початкові бойові акції «ПС» зводились до розбивання в’язниць, трудових таборів та відбивання великих транспортів мобілізованих у Червону Армію запасників, в’язнів та репресованих. Головна увага звертається на відбирання від червоноармійців зброї та боєприпасів.

У німецькому плані нападу на СРСР «Барбароса» театр військових дій розділявся Прип’ятськими болотами на південну і північну частини. Напрям головного удару повинен був проходити північніше Прип’ятських боліт. Згідно цієї директиви німецькі війська не пробували здобути і обійшли Поліську котловину. Виникло цікаве становище: коли верхмат брав Смоленськ і Київ, у його глибокому тилу, а саме у трикутнику Пінськ – Мозир – Коростень блукали розбиті частини радянських дивізій, залишки військ НКВС, міліції і .д.

Бульба звертається до штабу 213 німецької дивізії у Рівному за дозволом на формування «ПС» чисельністю 1000 козаків, завданням якої було б поборювання партизанів і парашутистів. Такий дозвіл було отримано. Німці не виявляли бажання воювати у поліських лісах і болотах. Бульба і його «ПС» були їм на руку.

Авторитет отамана швидко зростає. Бульба із політичної попелюшки починає перетворюватись у відчутну військово-політичну силу.

30 червня 1941 року у Львові ОУН(б) проголосила відновлення Української держави і створила уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Я. Стецько. Бульба відмовився оголошувати на Поліссі акт 30червня. Чому? Адже, він як і С. Бандера, Я. Стецько, Р. Шухевич, також був державником. Зі сторони  це виглядало, як безмотивний конфлікт, «бійка двох лисих за гребінець». Розходження мали принциповий характер. Бульба був прихильником УНР. Він вважав, що акт 30 червня 1941 року автоматично анулює IІI і IV Універсали Центральної Ради, якими була проголошена і затверджена УНР. Слід врахувати особистий фактор. Отаману не подобалось, що події 30 червня 1941 року відбулись без його конкретної участі. Бульба вирішив сам побувати у Львові і на місці розібратися в ситуації.

Бульба з’явився у Львові в кінці липня. Першим він зустрів свого давнього знайомого по Березі Картузькій Івана Мітрингу. Зустріч вийшла щирою і відвертою. Захоплений успіхами Бульби на Поліссі, Мітринга організовує вождю «ПС» зустріч із проводом ОУН(б). Переговорів не вийшло. Бандерівці вимагали від Бульби негайного їм підпорядкування. Бульба відразу знаходить контакт із мельниківцями. Він зустрічається із близькими співробітниками А. Мельника М. Сціборським та О. Сеником. Після розколу ОУН мельниківці не мали серйозної організаційної сітки в Україні. М. Сціборський і О. Сеник зрозуміли, що для них Бульба – «манна небесна». Всі гострі кути було згладжено. ОУН(м) визнала, що «ПС» підкоряється тільки державному центрові УНР, зобов’язалась надати допомогу фаховими військовими спеціалістами: сотник Домазар, поручник Кедюлич одразу скерувались на Полісся. Досвідчені політики О. Сеник і М. Сціборський з часом сподівалось повністю взяти під свій контроль поліського отамана.

В останні дні свого перебування у Львові Бульба мав зустріч із своїм знаменитим земляком – письменником Уласом Самчуком. Пізніше автор «Волині» пригадував: «Випадок... В такі часи випадки змінюють плани… На нашій Академічній несподівано з’явилась нова оригінальна, красочна поява: молодий, високий і стрункий з провокативною рудуватою борідкою монастирського послушника добродій у старому, вилинялому однострої радянського піхотинця, з лапідарно виставленою жовто-синьою опаскою на лівому рукаві. При знайомстві, на превелике моє здивування, виявилось, що це був у власній особі, широко відомий, автентичний отаман з Полісся на ім’я Тарас Бульба, який очолював певну «Поліську Січ»». Орієнтовно, 4 серпня, Бульба залишив Львів. У свою вантажівку він прихопив У. Самчука і видатного мельниківця А. Кабайду.

Повернення отамана співпало з новими успіхами. У Рівному його чекав представник українських монархістів полковник І. Трейко. З Трейком було оформлено аналогічний договір про участь монархістів у рядах «ПС», як це було зроблено із ОУН(м). 5 серпня 1941 року у місті Сарни була організована Окружна Команда української міліції.

Бульба став її начальником, паралельно очолюючи «ПС». Чисельність «ПС» становила приблизно 2-3 тисячі чоловік, штаб-квартира була розташована в місті Клесові. Пост начальника штабу «ПС» обійняв екс-командир кінного полку чорних запорожців армії УНР полковник П. Дяченко. Після його від’їзду до Варшави функції начштабу виконував колишній петлюрівський полковник П. Смородський. Весь серпень 1941 року козаки «ПС» провели у невпинних боях проти радянських військ. Найбільш відома операція, яку здійснила УПА «ПС», було захоплення міста Олевська Житомирської області, де розташувались значні червоноармійські загони. Наступ був узгоджений із білоруськими антикомуністичними силами. Бульба налагодив тісні контакти з Білоруською Народною Самообороною (Самооховою) та її керівником Р. Вітушкою. 21 серпня 1941 року після довгих боїв, з триразовим переходом з рук в руки «ПС» здобула місто Олевськ. Туди одразу переїжджає Головна Команда УПА «ПС». Смородський оголошується начальником Олевського гарнізону «ПС».

Через деякий час загони Бульби контролюють значну частину українського Полісся. Ці терени Бульба гордовито називав Поліською республікою. Так звана Поліська республіка представляла собою край абсолютно вільний від радянської і німецької адміністрації. Селяни розбудовували своє господарське життя згідно давніх традицій і звичаїв. Колгоспи були ліквідовані, земля стала селянською.

Столицею від половини серпня до половини листопада 1941 року був Олевськ. В Олевську всіх січовиків було розташовано по казармах, організовано школу підстаршин, а також Районовий Комісаріат Української Народної Міліції. Відкрито амбулаторію і лікарню, кооперативну їдальню. Відновили свою роботу електростанція, пошта і телефонний зв'язок. Всі радянські пам’ятники і вивіски зникли з площ, установ та вулиць. На їх місці появились портрети українських князів, гетьманів та інших видатних людей України, а найбільше було всюди портретів Симона Петлюри. Всі вулиці містечка управа перейменувала іменами українських діячів. Вулиця Червоноармійська стала називатися «Вулиця Поліської Січі», а вулиця Леніна – «Вулицею отамана Тараса Бульби». Правда Бульба говорив, що він видав наказ, аби вулиця не носила його імені. Автор у цьому глибоко сумнівається. Скромність не властива характеру амбітного отамана.

З вересня 1941 року почала виходити газета «Гайдамака» –  орган «ПС. Спочатку її редагував вчитель з Житомира Г. Бабенко, а з 6 номера редактором став сотник і ад’ютант Бульби К. Сиголенко. Бульба сам давав газеті фейлетони у формі «Листів до Сталіна», писані поліським діалектом під псевдонімом «Дід Гаврило з Овруча». На початку листопада з’явився І. Мітринга. Він повертався із Східної України і був розчарований у наслідках оунівської пропаганди серед населення. На думку Мітринги націоналізм у донцовському варіанті не для східняків. Мітринга палко переконував Бульбу у доцільності створення нової революційно-демократичної партії. Отаман вислухав Мітрингу, залишив його працювати в редакції своєї газети, але чіткої відповіді на проблеми, висловлені Мітрингою, не дав.

Таке явище, як самозвана Поліська республіка, не поодиноке в тодішньому часі. В 1941 році також виникла в Локотському районі Брянської області «Локотська республіка». Тут була проведена земельна реформа, створена сітка шкіл, дитячих садків, газети, а також сили самооборони (чисельністю 12 тисяч чоловік), які боролись проти радянських партизан. Весною 1942 року німці легалізували «Локотську республіку», визнали за нею великі суверенні права. Літом 1943 року не дивлячись на протести німецького командування два німецькі військослужбовці за грабунок були страчені в Локоті на церковній площі, на очах у багатотисячного натовпу.

Тепер давай мій дорогий читач, ще раз повернемось до болючого питання – чи був Бульба зрадником свого народу чи ні? В історичній літературі побутує дуже модний термін – колабораціонізм. Класичні колабораціоністи – це ті, які співробітничали під час Другої світової війни з гітлерівцями. Автор погоджується із тією думкою, що чистісінької води колабораціоністи були французи Петен і Лаваль, норвежець Квіслінг. Але Франція і Норвегія до війни були незалежними державами. Віддавши їх на поталу фюреру Петен, Квіслінг і К0 справді зрадили власні народи. Що ж «зрадив» Бульба? Українці своєї держави не мали. Те, що називалось Українська Радянська Соціалістична Республіка, було дуже далеке від реальної державності. Позиція Бульби подібна до позиції політичних діячів, які теж боролись за створення власної національної держави. Лідер індійських націоналістів Чандра Бос в березні 1941 року побував на аудієнції в Гітлера. Потім він почав орієнтуватись на Японію. Подібне прояпонське становище у війні зайняли майбутній перший президент незалежної Індонезії Сукарно, національний герой Бірми Аун Сан. Місце Бульби не в одній шерензі з Петеном і Квіслінгом, а поряд Сукарно, Ч. Боса, Аун Сана. Безумовно, свою роль у формуванні таких переконань відіграла нацистська пропаганда. Берлін прекрасно розумів, що після окупації, наприклад у голландців залишилась ще Індонезія, у бельгійців – Конго. Фюрер змушений був одягнути на себе тогу захисника пригноблених народів. Але головним рушієм була ненависть народів до колоніального ярма, прагнення визволитись.

Нехай, ще можна списати на окремих політиків, те, що чеченці подарували Гітлеру білого коня і білу бурку, за обіцянку звільнити їх від російського іга. Нехай. Але як можна пояснити  такий момент. На початку 1942 року німецький фельдмаршал Е. Роммель став безпосередньо загрожувати британській колонії – Єгипту. Тоді не тільки майбутні єгипетські лідери Г. Насер і А. Садат, але і прості єгипетські міщани і фелахи палко просили аллаха, щоб німецькі танки якнайшвидше вдерлися в Каїр і Александрію. Прямо на вулицях міст і сіл єгиптяни кричали в очі англійським солдатам: «Давай Роммель, давай, жми!!!» Це був крик відчаю народу: «Хто завгодно, тільки не прокляті британці!!!» Ось де ключ до розуміння позиції Бульби зразка 1941 року.

Скептик може логічно зауважити, а що не помітно було після Карпатської України і пакту Молотова-Ріббентропа, що Гітлер бреше? Так, багато мрій і сподівань лопнули як мильна бульбашка. Але продовжували надіятись, що Гітлер обере розумну реалістичну лінію. Адже в політичній практиці Німеччини та її союзників були зафіксовані випадки підтримки національних устремлінь окремих народів. В 1931 році японці відібрали у Китаю північні провінції Манчжурії і організували там напівсамостійну державу Маньчжоу-Го. Після ліквідації Чехословаччини із санкції Берліну було створено Словацьку державу. Хорватські самостійники із Хорватії, Боснії, Герцеговини і Південної Далмації 11 квітня 1941 року проголосили Незалежну Хорватську Державу (НХД). Правда, відносно Хорватії мали місце певні протиріччя між Німеччиною і Італією. Але в кінці Рим і Берлін дійшли до «соломонового рішення». «Поглавніком» НХД став вождь усташів А. Павеліч, а один із принців італійського королівського савойського дому, а саме герцог де Сполетто був проголошений королем Хорватії під іменем Томіслава ІІ. Українські політики, були проінформовані, що 12 серпня 1941 року лідер Фінляндії маршал Маннергейм заявив німецькому послу фон Блюхеру, що Німеччина повинна надати Україні державну самостійність. Майбутнього шефа України досвідчений фінський політик вбачав в особі свого давнього приятеля гетьмана П. Скоропадського. Саме тому, для Бульби майже весь 1941 рік сонце продовжувало сходити із Заходу.

Своє справжнє ставлення до «ПС» німецькі військові і політичні чинники виявили тоді, коли німецькі війська наблизились до Москви і їм здавалось, що українські союзники вже не потрібні. 5 листопада 1941 року в Олевську з’явилась німецька адміністрація, яка стала вимагати розпуску «ПС». Переговори Бульби із начальником тилу України генералом Кіцінгером нічого не дали. Німці на бажали мати під боком «якусь українську армію». Бульба всіляко затягував процес ліквідації «ПС». Виграш часу дозволив основній частині козаків піти додому із зброєю в руках. Коли німці 16 листопада 1941 року розпустили «ПС» то склали зброю лише кілька сотень чоловік. На останній старшинській раді Бульбі було присвоєно звання генерал-хорунжого. Зауважимо, у цьому випадку ще раз виявилось нездорове честолюбство Бульби, його любов до слави та почестей. Після розпуску «ПС» із Житомира прибув до Олевська капітан СС Гічке і попросив допомогти у розстрілі всіх євреїв міста до 19 листопада. Сотник Сиголенко, відповів, що його козаки є воїни а не карателі. Але Гічке насильно мобілізував двох старшин і 60 демобілізованих козаків «ПС», які взяли участь у розстрілі 535 чоловік. Цей акт 18 листопада Рада старшин «ПС» засудила як ганебну дію.

Після офіційної ліквідації «ПС» її штаб поділився на дві частини. Одна частина людей роз’їхалась по домівках, а друга відразу почала працювати над планами організаційної зміни армії та нової підпільно-бойової акції. Першим наказом нового штабу в грудні 1941 року знято з назви організації дописку «Поліська Січ». Територіальний принцип після втрати Олевська відпав. Організація почала виступати тільки під назвою «Українська Повстанська Армія».

«Медовий місяць» співпраці Бульби з німцями закінчився.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 56 джерел