Розділ 1. Молоді роки. Початок політичної діяльності

опубліковано 8 груд. 2011 р., 03:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 груд. 2011 р., 03:46 ]

На березі річки Случ розкинулось мальовниче поліське село Бистричі. Його назва походить від слова «бистрина», адже біля села ріка давала швидку течію, тут багато вирів. У писемних джерелах Бистричі вперше згадуються 1545 року як володіння луцького старости.

Тут, 9-го березня 1908 року, у селянина Дмитра Юліановича Боровця народився син Максим. Дитячі роки Максима Боровця – це дитинство типового сільського хлопчика того часу. У сім’ї Боровців нараховувалось дев’ятеро дітей. Глава родини Дмитро Боровець мав всього три десятини землі. Харчувались сутужно. Хліба з бідою вистачало до Різдва, від Різдва до ранньої весни жили на картоплі. Потім, до нового хліба перебивалися на зеленині, головним чином на щавлі.

Максим навіть не закінчив початкової школи, бо змушений був допомагати батькам у нелегкій селянській праці. Однак певне національне виховання розумний і допитливий від природи хлопець отримав. Максим гордився тим, що він народився в той же день, що і Т.Г.Шевченко. Велике враження справила на нього повість М.Гоголя «Тарас Бульба». Дитячі роки Максима Боровця співпали з епохою грандіозних перемін. Полетіла в тартари імперія Романових. Наступні режими мінялися з калейдоскопічною швидкістю. То Центральна Рада, то Скоропадський з його гетьманатом, то Директорія, то червоні, то поляки. Певна стабілізація наступила після 1921 року, коли офіційно Західна Волинь відійшла до Польської держави.

У віці 14років Максим Боровець залишає батьківську оселю і йде шукати щастя-долі у містечко Клесів, де влаштовується робітником в каменоломню по видобутку граніту. Праця була важкою: від сходу до заходу сонця і в спеку, і в дощ, і в сніг. Так тривало кілька років. Боровець спочатку був далекий від політики. Його розуміння політичної боротьби нічим не відрізнялося від розуміння жителя далекої Півночі – ескімоса в таких екзотичних тропічних плодах як банани. Інше бажання володіло Боровцем – любим чином вибитись в люди, розбагатіти. Велика природня амбітність шукала самореалізації. Вершина успіху – це майстер у каменоломні. Не вистачає освіти – будемо займатися самоосвітою. Цілий день лопата і кайло, а у вечорі і в ночі книги по геології, економіці, алгебри і геометрії. Начальство кар’єру помітило впертого поліщука. Максим почав підійматися угору по східцях службової драбини. Тепер юнак помітив, що на дні клесівської каменоломні зібрались надзвичайно цікаві люди, яких закинули сюди різноманітні життєві вітри. Тут працювали прихильники самих різноманітних політичних переконань – від самостійників до комуністів. Їхні суперечки – це була справжня політграмота. Боровець жадібно тягнеться до сперечальників, на його робочому столі поряд з технічною з’являється політична література. До багатьох відомих речей приходилось доходити власним розумом. Такий собі «інтелектуальний Робінзон Крузо». Від книг Максим переходить до конкретного зацікавлення політичною боротьбою на Волині.

Політичне та соціальне становище українців Волині у 20-39-х роках ХХ століття

Що ж собою представляла Волинь у 20-30-х роках ХХ століття і як вплинуло її політичне середовище на формування світогляду майбутнього партизанського ватажка, а тоді ще мало кому відомого, політичного дилетанта Максима Боровця.

Після Ризького миру 1921 року на території Західної Волині було створено Волинське воєводство. Адміністративно воно поділялось на 11 повітів, населення налічувало 1млн. 569 тис. 559 чоловік. Переважна більшість проживала у селі і становила 85,8% від його загальної кількості, частка ж міського населення сягала відповідно, лише 14, 2%. З перших днів окупації корінне українське населення Волині зазнавало національного гноблення.

Польський уряд штучно поділяв його на волинян і поліщуків, прагнув до насильницької асиміляції. У 1924 році у Польщі були видані закони про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах. Переслідувалось вживання терміну «український», тому, що «дальший допуск цієї назви для Речі Посполитої є шкідливим і небезпечним». Побоюючись зростання національної свідомості українського населення польський уряд всіляко гальмував розвиток народної освіти, закривав українські школи.

У липні 1924 року було затверджено так званий «кресовий закон», відповідно до якого основним типом школи ставала двомовна, так звана утрактивістична, яка по суті була польською. Змога навчатись для українців в середніх і вищих навчальних закладах була мізерною через надмірно високу плату. Крім того діяла процентна норма прийому до вузів молоді української національності, яка становила, наприклад у Львівському університеті близько 5%. Національні утиски доповнювались соціально-економічним гнобленням. Польський уряд поділив країну на дві території «Польщу А» і «Польщу Б». До другої ввійшли етнічні західноукраїнські і західнобілоруські землі. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво в «Польщі Б».

Станом на 1937 рік у Волинському воєводстві нараховувалось всього лише 17,5 тисяч промислових робітників. Тільки на 133 підприємствах кількість робітників перевищувала 20 чоловік. Найбільша частка робочої сили припадала на каменоломні (6378 чоловік) і деревообробні підприємства (3664 чоловіки). Відсталість промисловості в краї виявилася також у значному збереженні ремесла. В умовах іноземного панування гальмувався також і розвиток сільського господарства, економічним підґрунтям якого була приватна земельна власність.

Найбільшу кількість складали дрібні і карликові господарства. За переписом 1931 року у Волинському воєводстві разом нараховувалось 319 286 землеробських господарств – 14,2% мали земельні наділи до 2 га, 42,21% – 2-5 га; 27,5% – 5-10 га; господарства з площами 10-15 га – 5,57% і з площами 15-20 га – 2,38%. Великих господарств з площею 50 і більше гектарів у Волинському воєводстві нараховувалось 537 (0,18%). Селянство прагнуло землі. Однак аграрна реформа, здійснена в Польщі, не ліквідувала безземелля, мала яскраво виражений шовіністичний характер. ЇЇ головною метою було економічне підкорення українського селянства та колонізація краю вихідцями із корінних польських земель, так зване осадництво. Один із популярних польських політиків В.Вітос вважав, що осадництво «відповідає найбільшим життєвим інтересам теперішніх і прийдешніх поколінь поляків». Польська влада видала таємний наказ, яким забороняла продавати українцям більше ніж 5% поміщицьких земель, що за умовами аграрної реформи підлягала викупу. На Волині станом на 1 січня 1932 року загальна кількість осадників досягала 8336. Поряд з цивільними осадниками протягом всього міжвоєнного періоду польський уряд здійснював поселення військових осадників, які були найбільш привілейованими і надійними кадрами польської колонізації. З 1919 по 1935 роки у Волинському воєводстві було організовано 3659 господарств військових осадників. Земля і надалі залишалась для українських селян «фата морганою». Осадник, який був живим доказом кривди, заподіяної польським урядом українському населенню, вніс роздратування, загострив відносини між поляками і українцями, він став тою сіллю, яка завсіди ятрила рани і ніколи їх не гоїла на українському тілі.

Соціальне і національне гноблення польських властей викликало опір українського населення. Польські урядові і політичні чинники намагались задушити або бодай применшити масштаби народного незадоволення. Варшава панічно боялась впливу більш свідомих в національному плані Галичини на Волинь. Саме тому, було введено так званий «сокальський кордон», себто колишню границю між Галичиною і Волинню перед Першою світовою війною, коли вони належали до інших державних об’єднань, відповідно до цісарської Австро-Угорщини  і царської Росії. На Волині була заборонена галицька преса, переслідувалась діяльність галицьких політичних організацій. Волинська організація найбільш могутньої галицької партії Українського Національно-Демократичного об’єднання (УНДО) нараховувало всього 312 членів. Інша впливова галицька партія Українська Соціал-Радикальна партія (УСРП) мала на Волині тільки 448 членів.

Свого головного союзника польська влада вбачала в петлюрівській еміграції. Петлюрівці намагались дотримуватись духу і традицій Варшавського (квітень 1920 року) договору між Й. Пілсудським і С. Петлюрою, були лояльними до Польської держави. Так, наприклад певна кількість старшини і бійців колишньої армії УНР взяли участь у третьому сілезькому повстанні, у травні 1921 року коли Польща вела боротьбу з Німеччиною за Верхню Сілезію. Емігрантське середовище активно пропагувало так звану «реальну політику».

Перша ознака тієї «реальної політики» – вибори до польського сейму у 1922 році. Коли у Галичині вибори бойкотували, то волиняни взяли участь у них. Ще одну свиню підклали уенерівці галицьким політикам у 1930 році. Під час відомої «пацифікації» міністр закордонних справ еміграційного уряду УНР О. Шульгин спільно з своїм польським колегою Залевським виступили у Женеві, у Лізі Націй як представники обох дружніх народів, чим паралізували проти польський демарш представників Західної України у справі пацифікації. Польський уряд підтримував своїх симпатиків.

Варшава стала осідком уряду УНР в екзилі. У ній постійно мешкав президент УНР Андрій Лівицький. Польська політична поліція (дефензива) не чинила йому перепон у тому, що він був одним із керівників «прометеївського руху» – міжнародного руху за визволення поневолених радянським режимом народів. При сприянні офіційної влади петлюрівці заснували у польській столиці Науково-Видавничий Інститут. Військовий міністр УНР В. Сальський домігся, що українці на контрактній основі могли служити у польській армії, навчатись у польських військових закладах. Так, перебували у польських збройних силах колишні старшини війська УНР як П. Шандрук (генерал польської армії, закінчив Академію Генштабу), П. Дяченко (також навчався в Академії Генштабу), М. Палієнко та інші. Безумовно А. Лівицький та його уряд шукали інших впливових союзників на міжнародній арені. Про активність таких пошуків свідчить те, що В. Сальський на початку 30-х років встановив у Варшаві контакт з японським військовим аташе полковником Янагітою. Згодом Янагіта перебуваючи у Сінкінгу – столиці пр японської маріонеткової держави Маньчжоу-Го, сприяв місцевій українській діаспорі. Можливо навіть і тут, петлюрівські лідери наслідували варшавських достойників. Адже ще в 1905 році Й. Пілсудський отримав від Японії на боротьбу з Росією 20 тисяч англійських фунтів. Але потрібно собі чітко усвідомити, що зовнішньо-політичний курс уряду УНР залежав від людей, які сиділи у будинку міністерства іноземних справ Польської держави.

Конкретним провідником польського політичного курсі на Волині був воєвода Г. Юзефовський – колишній міністр національних меншин УНР часів спільного походу Й. Пілсудського і С. Петлюри на Київ, хитрий і досвідчений політик. Під його егідою, в 1931 році, на Волині виникло Волинське Українське Об’єднання (ВУО). Його очолив петлюрівський емігрант П. Певний, який в двадцятих роках співробітничав із запеклим ворогом Радянської влади і ярим «единонеделимщиком» Б. Савінковим в його газеті «За свободу».

П. Певний і його близький соратник, племінник С. Петлюри С. Скрипник відкрито назвали ВУО «українським табором маршала Пілсудського». Національні вимоги ВУО обмежувались побажанням, щоб Український науковий інститут у Варшаві прискорив видання церковних книг українською мовою, був відкритий православний ліцей в Кременці, здійснювалася українізація православної церкви на Волині. Але побажання розходились із реальною політичною практикою. На думку Г. Юзефовського ВУО повинно виховувати українське населення Волині в дусі лояльності до Польської держави. Для цього Польща зображувалась єдиним рятівником українського народу. У лютому 1934 році в польському сеймі П. Певний говорив: «Річ Посполита врятувала життя мільйонів українців, їх культуру і віру, дала можливість розвиватись українським організаціям». ВУО всіляко підносило політичні якості керівників Польщі. Особливо пропагувалась постать Й. Пілсудського. 18 квітня 1935 року у Луцьку один із провідних діячів ВУО С. Тимошенко заявив: «Ми заздримо Вам полякам, що Ви маєте славного вождя, але наша заздрість обіймається з радістю, бо частково маршал Пілсудський належить і нам, тому що він є другом українського народу». Для увіковічення пам’яті померлого диктатора Польщі Головна Управа ВУО вирішила збудувати в Луцьку Український Народний Дім імені Пілсудського. Так само ВУО підтримало рекламну компанію в честь нового лідера пілсудчиків – маршала Е. Ридз-Сміглого. Взимку 1938році він приїхав в Луцьк. ВУО виступила ініціатором присвоєння Е. Ридз-Сміглому звання почесного громадянина міста Луцька.

Активно використовувалась проповідь мнимої традиційності та історичної закономірності українсько-польського співробітництва. На світ божий викликались тіні давно покійних політиків. В 1935 році П. Певний здійснив паломництво в село Низкиничі, на могилу політичного діяча XVII ст. А. Кисіля, який був оголошений духовним предтечею ВУО. Весною 1935 року ВУО рішуче підтримало Варшаву під час чергових виборів у сейм і сенат. Ці вибори бойкотували майже всі політичні партії країни. Вони відбувалися в атмосфері нечуваної фальсифікації. Наприклад, в Поліссі, де виборче право мали 356 374 чоловік до виборчих урн прийшло за офіційними урядовими даними 422 288 чоловік. У вищі владні органи Польщі від ВУО пройшли П. Певний, С. Скрипник, М. Бура, С. Тимошенко, М. Волков. У більшості випадках їх парламентарна діяльність звелась до слухняного механічного голосування за урядові проекти. ВУО об’єктивно сприяло полонізації української школи. У лютому 1936 року С. Скрипник запевнив сейм: «Українська громадськість бажає бачити школу такою, в якій би українська молодь виховувалась на свідомих і чесних громадян Речі Посполитої. Це є причиною того, чому українська громадськість підтримала покладені в державну систему шкільної освіти принципи утрактивізму». ВУО не протестувала навіть проти навчання в школах на польській мові православної релігії. Наступник П. Певного на посаді глави ВУО С. Тимошенко договорився до того, що він «ще у 1905 році мріяв про самостійність Польщі», котра тільки одна зможе звільнити Україну. При сприянні воєводи Г. Юзефовського ВУО утворює свої дочірні просвітянські структури-читальні «Рідна хата», інші культурницькі організації типу «Світло» в місті Дубно, «Літературно-мистецьке товариство» в місті Рівному. Однак внаслідок відвертої угодовської позиції ВУО із середини 30-х років терпить ідейну і політичну кризу. Різко зменшується чисельність організації.

Своєрідний показник – стан справ в жіночій секції ВУО. Жіноча філія ВУО «Союзу жіночої громадської праці» в 1937 році нараховувала всього-навсього 98 членів. Найбільш далекоглядні представники ВУО вирішили врятувати своє лице. Зразок продемонстрував С. Скрипник. Восени 1938 року він у сеймі підписав вимогу парламентарної репрезентації УНДО про територіальну автономію Західної України і оголосив про свій вихід із депутатської фракції ВУО. Цей крок С. Скрипника був підтриманий іншим депутатом від Волині М. Бурою. Відхід С. Скрипника, М. Бури та їх прихильників привів ВУО до повного політичного фіаско. Якщо давати загальну оцінку діяльності ВУО, то безумовно є антиісторичним зображувати його діячів у ролі польських політичних лакеїв. Провід ВУО, вважав, що політика лояльності принесе більше користі українцям, ніж опозиція. Його політичне кредо «Краще синиця в руках, ніж журавель в небі».

На фоні стратегічної і тактичної імпотенції ВУО швидко набирала політичні очки нелегальна Організація Українських Націоналістів (ОУН). Поразка національно-демократичної революції 1917-1921 роках, розчарування у демократичних і соціалістичних цінностях, ідейний крах старих національних кумирів – С. Петлюри, В. Винниченка, М. Грушевського, перетворили Західну Україну на глек, у якому незабаром забродило молоде вино українського націоналізму. ОУН була озброєна новою теорією національно-визвольної боротьби – інтегральним націоналізмом Д. Донцова, базувалась на принципах суворої дисципліни. Її члени, як і представники всіх інших тоталітарних споріднених організацій, були «одягнуті в солдатську форму». Молоді енергійні фанати ради досягнення своїх цілей були готові піти і в тюрму, і на ешафот. Рішуча, безкомпромісна постава ОУН імпонувала значному прошарку українського населення, особливо молоді. Наприклад майже все членство Союзу Українських Студентських Організацій Польщі (СУСОП) палко підтримувало Євгена Коновальця і його справу.

Активно діяла оунівська пропаганда на Волині. Вона вміла плювати у відкриту рану. Показ злиденного становища волинського селянства як наслідку польської колонізації поєднувався із закликом знищити язву осадництва «вогнем і залізом». «Земля українцям!!!», «Зайди за Віслу!!!». Ці лозунги церковним сполохом били у голову українського селянина. У краї прокотилась хвиля масових виступів проти польських колоністів, що супроводжувались нищенням сільськогосподарського реманенту, підпалами господарств, терористичними актами. Доказ активності оунівців на Волині – ряд відомих судових політичних процесів: Рівненський процес проти 13 костопільців (січень 1937 року); Луцький процес проти 42 студентів (серпень 1937 року); другий Рівненський процес проти 55 костопільців (грудень 1937 року). В 1936-1937 роках на Волині з ініціативи військової референтури ОУН під керівництвом Василя Сидора виникають повстанські бойові відділи під назвою «Вовки», які розпочинають партизанські дії проти польських окупантів. Політичний грунт Волині був щедро засіяний націоналістичним насінням. Помітну політичну силу на Волині становила КПЗУ, яка як і ОУН діяла в підпіллі. Вплив комуністів у суспільстві віддзеркалював ставлення західно-українського населення до процесів, які відбувались на терені Радянської України. Неп та українізація викликали симпатії як до ідеї возз’єднання з УРСР, так і до комуністів України. Автор не погоджується з терміном, який мав раніше широке вживання в побуті «націоналістична Галичина і червона Волинь». Але «Платон мій друг, а істина дорожча». Навіть після колективізації на Радянській Україні, голодомору 1932-1933 років , розпуску Комінтерном у 1938 році КПЗУ певна частина волинського населення, на відміну від галичан, ще продовжувала симпатизувати комуністам.

Початок політичної діяльності Боровця

У 1930 році Максим Боровець відбув військову службу в польській армії, точніше – у третьому полку гірської піхоти в Бєльську (Верхня Сілезія). Армійське життя йому подобалось. Але він не отримав навіть ступеня капрала, бо не мав формально закінченої початкової освіти. Після звільнення у запасу 1931 році Боровець одружується з донькою чеського колоніста в Луцьку Анною Йосипівною Опоченською. Матеріальне становище молодят було непоганим. Боровець на той час оволодів фахом каменярського майстра, без офіційної технічної освіти частенько виконував функції інженера. Але честолюбному поліщуку прагнулось більшого. Сите і спокійне життя його не задовольняло. До кого ж примкнути? Як часто буває свою роль зіграв випадок. У 1932 році життєвий шлях Боровця перетнувся із колишнім петлюрівським сотником Василем Раєвським. Останній познайомив його із полковником армії УНР Іваном Литвиненком, який мешкав у Рівному. З наказу уряду УНР Литвиненко керував українською розвідкою на польсько-радянському кордоні.

Цілком зрозуміло, що діяльність Литвиненка була погоджена із польськими спецслужбами. Але запальному, гарячковитому, наївному поліщуку Боровцю вважав Литвиненко всього цього знати не потрібно. Нехай вважає, що тільки працює на петлюрівську розвідку. При Литвиненку М. Боровець виконував функції кур’єра. Він передавав на радянський бік інструкції і директиви, літературу, а звідти отримував різноманітні розвідувальні матеріали. Кілька разів Боровець сам нелегально переходив кордон і побував на радянській території: у Житомирі, Києві, Харкові. Це був великий ризик. Одразу на майбутнє зробимо застереження: Боровця можна звинуватити у багатьох гріхах, крім одного – боягузом він не був.

Кур’єрська служба швидко перестала задовольняти Боровця. Все ж таки головний ворог для нього тепер – це поляки. Він вирішив зайнятись самостійною політичною діяльністю. Взимку 1932-1933 років Боровець засновує у рідних краях невелику підпільну організацію – Українське Національне Відродження (УНВ). Із своїх власних коштів Боровець забезпечив фінансову спроможність організації. Програма УНВ складалася із суперечливого поєднання національно-демократичних і республіканських поглядів, націоналістичних постулатів і соціалістичних ідей. Це була своєрідна «соціальна алхімія», що відображала ідейну кашу, що виникла у голові провідника УНВ. Оскільки про УНВ знав І. Литвиненко, то його діяльність була під ковпаком польської поліції. До пори – до часу поляки не чіпали членів УНВ, вважаючи, що їхній позитив (кур’єрська служба, антикомуністичні переконання) переважає негатив (антипольську позицію). Але Боровець виходить з під контролю. Відображаючи стихійні антипольські настрої місцевого населення, УНВ діє все активніше і активніше. Польська поліція стала вважати, що Боровець або член ОУН або КПЗУ. Після кількох марних попереджень було застосовано радикальні засоби.

Влітку 1934 року Боровець був арештований і опинився у в’язниці міста Рівного. Тут він отримав бойове хрещення. Під час слідства поліція не церемонилась. Тортури – типове явище польського правосуддя. Найбільш характерні прийоми:

1. «Пе ПЕ Ге, Польський Пшемисл Гумови». Процедура полягала в тому, що в’язням стягували взуття, шкарпетки, вязано уста рушником, сковано ланцюжком ноги, ставлено стрімголов, накладено на стопи мокру плахту, а поліціянти чи офіцери контррозвідки гумовими палицями били стопи допитуваного і так довго поки він не втрачав притомності. Повернувши притомність облиттям зимною водою, в’язня дальше катували. Ця тортура, яка справляла невимовні болі не залишала по собі жодних слідів.

2. Інший метод – розмова по-китайському. В’язня розбирали до гола. Тонкою гумовою палицею або лінійкою били по статевих органах, по ядрах. Після такої «китайської розмови» в’язні все тратили притомність.

3. Манікюр на скору руку полягав на тому, що в’язням впихано гострі шпильки під нігті.

4. Удосконалений «парагвай». Допитуваному зв’язано ланцюжком руки й ноги. Руки виладувано під коліна, завязано рот рушником чи іншою шматою, поверх рук, натягнених під колінами встромлювало дерев’яний дрючок. Зісовано по два столи і на тому дрючку вішано в’язня. Голова його звисала вниз. Він міг дихати лише носом. Але недовго. Поліція приносила в чайнику холодну воду й уливала в’язневі до носа. Бракувало віддиху, бо в носі постійно була вода. В’язень насправді тонув. Коли не помагала звичайна вода, то її розпускали милом або додавали нафти. В’язневі було сказано, що коли він хоче говорити, тобто дати поліції нові інформації, він може рухати пальцями. Жах тої тортури полягав особливо на тому, що вода, яку вливано до носа, попадала до легенів і спричиняла жахливі болі.

Боровець витерпів всі муки з мужністю гідною подиву. Тоді непокірного бунтаря польські власті відправили на дальше перевиховання у концентраційний табір Береза Картузька.

Концтабори – давній винахід зіпсутого людського генія. Давайте, мій шановний читач, зробимо повчальну мандрівку в минуле цих інтересних закладів. Перший своєрідний концтабір заснувала Англія. На острові Тасманія біля Австралії у 1830-1877 роках англійські власті утримували особливо небезпечних злочинців.

Наприкінці ХІХ ст. під час кубинських повстань проти Іспанського колоніального панування губернатор Куби з метою залякування учасників повстання наказав кинути у створені з цією метою концтабори близько 400 тисяч чоловіків, зокрема жінок і дітей.

Пізніше такі ж методи залякування застосовували британці проти бурських партизан у Південні Африці. Вони створили близько 20 концтаборів, в яких утримували майже 120 тисяч родичів партизан.

Під час Першої світової війни австрійці організували концентраційний табір у Талєргофі, де було інтерновано близько 7 тисяч українців.

У Росії концтабори виникають одразу ж після більшовицького перевороту в Петрограді – у 1918 році.

4 лютого 1933 року в Німеччині було опубліковано закон, в якому зазначалось, що нацисти з метою «захисту німецького народу» почали в Німеччині боротьбу з «внутрішніми ворогами». Реалізації такої політики повинні були служити концентраційні табори. На початку березня 1933 року за вказівкою Г. Герінга створюється перший концтабір в Оранієнбурзі.

Польща не могла залишитись осторонь стовбової дороги людського прогресу. Влітку 1934 року на білоруському Поліссі було відкрито концтабір Береза Картузька. Безпосередньо табором відав воєвода Л. Бернацький-Костек і коменданти Б. Грефнер і Й. Ксемаля. Останнього згодом у німецькому таборі вбили за жорстокість власні земляки.

У супроводжувальних паперах Боровцю призначався тримісячний побут в Березі. Але адміністрація табору мала право на власний розсуд продовжити перебування на невизначений термін. У таборі сиділи українські націоналісти, республіканці, комуністи та польські «ендеки». Серед членів ОУН Боровець зустрів Ростислава Волшина, Богдана Кравціва, Ярослава Стахура, Романа Шухевича, Володимира Тимчія, Івана Мітрингу, комуністів – Олександра Гаврилюка, ендеків – В. Росмана, А. Грембаша, В. П’ясецького. Тюрма для політв’язня – своєрідний університет. У Березі Боровець найбільше заприятелював із відомим оунівським публіцистом Іваном Мітрингою.

Концтабір підірвав здоров’я Боровця. Він захворів на епілепсію. Влітку 1935 року Максим Боровець вийшов на волю. На певний час, забувши про політику, знову працює інженером у клесівській каменоломні. Через рік відкрив власний кар’єр по видобутку чорного граніту в селі Карпилівка Сарненського повіту. Підприємство процвітало, на ньому працювало від 300 до 500 робітників. Узимку 1937 року Боровця спіткав новий удар польської влади. Як політично неблагонадійному йому було заборонено мешкати у прикордонній смузі. Боровець виїжджає у Варшаву.

Тут його застала німецько-польська війна. Через кілька тижнів Польська держава перестала існувати. Внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа Західна Україна стала радянською територією, а польські етнічні землі окупувала Німеччина. На східних землях колишньої польської держави німці створили Генеральну Губернію, до складу якої входили Лемківщина, Надсяння, Холмщина й Підляшшя з 1 200 000 українського населення. Також сюди прибуло до 20 тисяч втікачів від більшовиків з Галичини і Волині, а в 1940 році з Буковини. Центром українського життя став Краків. Німці дозволили легальну діяльність однієї української організації – Українського Центрального Комітету (УЦК) під проводом професора В. Кубійовича. Він займався добродійністю, громадською опікою, шкільництвом і т.і. Ця діяльність звичайно була корисною і допомагала багатьом українцям. Але разом з тим, німці використовували структуру УЦК та авторитет його провідників для своїх окупаційних цілей. Великий вплив на українське життя мав розкол ОУН на бандерівців і мельниківців, що стався у лютому 1940 року. Зимою 1939-1940 років Боровець працював у варшавському Українському Допомоговому Комітеті по опіці над біженцями. УДК очолював Юрій Липа і Яків Винник. У нього не склалися особисті відносини із Ю. Липою і тому він залишив працю в УДК. Весною 1940 року Боровець переїжджає в Холм, де засновує видавничу спілку церковних репродукцій і відкриває антикварний магазин. Тут, по рекомендації уже знайомого нам І. Литвиненка, відбулася зустріч Боровця із однією людиною, яка знову різко змінила життєвий шлях Боровця. Цією людиною був Микола Чеботарів.

Спробуємо про нього розповісти детальніше. Микола Чеботарів народився у 1844 році у Полтаві. Він, ровесник Петлюри і Винниченка, належав до того покоління українських революціонерів, які носили в одній кишені «Кобзар» Тараса Шевченка, а в другій – «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, себто намагались поєднати ідеї національного відродження і соціалізм. Тому не дивно, що до 1917 року Чеботарів один із активних діячів Революційної Української Партії (РУП) і Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Після революції він в епіцентрі бурхливих політичних подій. З 1917 року Чеботарів – член Центральної Ради і Українського Військового Генерального Комітету. За Директорії УНР отримує звання полковника і очолює контррозвідку при штабі Дійової Армії. Згодом директор політичного департаменту міністерства внутрішніх справ. З 1920 року начальник особистої охорони С. Петлюри. За М. Чеботарівим закріпилась репутація жорсткої і швидкої на розправу людини. Після його активної участі у ліквідації в 1919 році головного політичного опонента С. Петлюри – П. Болбачана, Чеботаріва в петлюрівському оточені прозвали Малюта Скуратов на честь сумнозвісного опричника московського царя Івана Грозного. Деякі злі язики навіть звинувачують М. Чеботаріва у причетності до вбивства Є. Коновальця. Буцім М. Чеботарів належав до тих петлюрівців, які вважали, що саме Є. Коновалець руками єврея С. Шварцбарта знищив Петлюру за його Варшавський договір з Пілсудським і за це помстились провіднику ОУН у 1938 році у Роттердамі. М. Чеботаріва не любили в еміграції, від нього сахались як від «гримучої змії». Що ж, все закономірно. Подібно ставились оточуючі до Лавріна Капусти – шефа розвідки Б. Хмельницького, до боярина Ф. Ромодановського – начальника поліції Петра І, до керівників спецслужб всіх часів і народів. Розвідка і контррозвідка – це не інститут благородних дівиць. В еміграції М. Чеботарів співпрацював з польською розвідкою, а після розвалу Польщі перейшов до німецької розвідувальної служби.

Після детального знайомства М. Чеботарів переконався, що Боровець саме, та людина, яка йому потрібна. Відважна, спритна, схильна до авантюризму. Його можна використати у різноманітному напрямку. М. Чеботарів вводить М. Боровця в середовище німецьких розвідників.

Автор думає, що всі згідні з тим, що розвідка – надзвичайно давнє людське заняття. Про неї багато теплих слів сказали і китайський філософ, автор трактату про воєнне мистецтво Сунь-цзи, і біблійний Мойсей, і Талейран і Бісмарк, так і багато інших полководців, політиків, вчених. Значення розвідки в процесі вироблення і прийняття політичних рішень, безумовно визнавалось і визнається всіма політичними керівниками. Після приходу до влади Гітлер одразу значну увагу приділяв розвідці. У німецьких спецслужбах існували самі різноманітні відгалуження. «Іноземний відділ міністерства пропаганди» і «третій відділ МЗС», «бюро Ріббентропа», були по суті зовнішньополітичним органом НСДАП. «Зовнішньополітичне бюро Розенберга», «Закордонні організації НСДАП» гауляйтера Боле і «Колоніяльний відділ» також входили в партійний апарат. Своє особливе місце займало і «Фольксдойче Міттельштем» (ФОМІ) –Центральне бюро закордонних німців, що знаходилось під патронажем Р. Гесса. Однак найбільш могутньою була військова розвідка – абвер. 1січня 1935 року новий шеф абверу адмірал В. Канаріс створив в ньому нове шпигунське управління «абверзакордон», яке користувалося необмеженими кредитами. Зрозуміло, що всі зусилля німецької розвідки були спрямовані на вивчення військового потенціалу свого майбутнього противника. Але крім того німці були зацікавлені у дестабілізації політичного становища своїх суперників. Таку місію могла виконати лише «п’ята колона».

А тепер постає класичне питання: а чи був хлопчик? Був Боровець агентом абверу чи ні? Безумовно був. Він погодився співпрацювати із-за страху чи шантажу? Англійське прислів’я у таких випадках говорить: «Коня можна підвести до води, але його не можна заставити пити». Боровець був примітивний шпигун, який працював тільки заради грошей чи можливо ні?

Максим Боровець, погодився на співробітництво з німецькою розвідкою, в першу чергу, з ідейних мотивів. Давайте, ми з вами, спробуємо зрозуміти логіку українських патріотів того часу. Найбільшими ворогами української державності вважались у 30-х роках російський і польський імперіалізми. У цьому плані провідники українського національно-визвольного руху шукали на міжнародній арені прихильників, які були б готові надати матеріальну і моральну підтримку українському народові і його визвольній боротьбі. У тодішній Європі тільки гітлерівська Німеччина відкрито готувалася до війни з Польщею і СРСР. Сподіваючись війни, українські політичні чинники, (спочатку ОУН, а після 1 вересня 1939 року і петлюрівці прагнули використати її виключно для того, щоб відбудувати самостійну державу. Принцип був такий – ворог мого ворога – мій друг. Ці ілюзії дещо зменшились, але остаточно не розвіялись навіть після загибелі Карпатської України і пакту Молотова-Ріббентропа. Подібну позицію займали прихильники хорватської незалежності – усташі, які теж шукали підтримки в А. Гітлера і Б. Муссоліні. Вождь хорватських самостійників А. Павеліч ще в 1927 році приїздив в Італію і мав таємні розмови в італійському МЗС. Йому надавали грошові кредити, а недалеко від Парми заснували школу для військової підготовки усташів. За вбивство відомого французького політика Л. Барту А Павеліч був засуджений до смерті, але Муссоліні відмовився видати його паризькій Феміді. Деякі хорватські політики, як і українські були готові ради самостійності піти на угоду хоч із самим Люцифером.

Німецька розвідка запропонувала Боровцю перейти радянську сторону для агентурної роботи. Петлюрівці покладали на нього більш серйозні завдання. Президент А. Лівицький 20 червня 1940 року уповноважує Боровця створити на Поліссі збройні сили УНР, які б вели активні дії проти більшовиків. Від дня початку німецько-радянської війни виступити у ролі командуючого українських повстанських сил.

Боровець став гарячково готуватись до переходу через кордон.

Небезпека його не лякала. Хід думк був такий. Історичний досвід людства свідчить, що будь-яка війна вагітна новими політичними структурами. Німецько-радянська війна обов’язково принесе свободу Україні. Він буде не останній серед тих, хто відбудує українську державність. Боровець вірив у свою щасливу зірку і своє велике призначення.

Що ж діялось в той час на радянській території і яку діяльність розгорнув там Максим Боровець? Про це наступний розділ.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 61 джерело.

Зміст