Передмова

опубліковано 8 груд. 2011 р., 03:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 груд. 2011 р., 04:07 ]

Я народився на Волині. Пригадую як довгими, особливо зимовими вечорами, моя бабця розповідала мені, маленькому хлопчику, про минувшину волинського краю. Тема була одна – тільки, що відшуміла буря бандерівщини. Мирно потріскував торф у пічці, за вікнами шуміла віхола, я тихо засинав під плавну розповідь. Бандерівці, ці «лісові хлопці», приходили у мої дитячі сни казковими, неземними, легендарними істотами. Від бабусі Ксені я вперше почув про отамана Тараса Бульбу. Своїм наївним дитячим розумом второпав, що Бульба теж боровся за Україну, але на моє здивування не був бандерівцем. Підрісши, я почав розпитувати про нього батька і матір, сусідів, знайомих. Говорили різне – і багато доброго і багато злого. Проте висновок був один – в народі Бульбу пам’ятали.

Потім у мене були роки навчання на історичному факультеті Львівського університету і в аспірантурі, захист кандидатської дисертації. Зрозуміло, що перечитав і навіть законспектував всю радянську історичну літературу присвячену «критиці українського буржуазного націоналізму». Комуністична історична наука нагадувала епітологію: Винниченко, Петлюра, Мельник, Бандера, Бульба розглядались як одне єдине ціле, всіх їх називали «кривавими собаками міжнародного імперіалізму», «найманцями фашизму», «лакеями Вашингтону», «запроданцями» і т.д.

Але потрібно за одне подякувати К. Дмитруку, В. Беляєву, В. Трощинському та іже з ними – їхні «дослідження» досягали зворотного ефекту. В умовах інформаційного голоду, радянської залізної завіси моє покоління дізнавалось, що був такий собі «український буржуазний націоналізм», який багато залив сала за шкіру комуністам. Я ще більше зацікавився Бульбою.

Далі прийшла «перебудова» невдахи-реформатора Горбачова, швидко згасла, розвалився СРСР і постала Українська незалежна держава. До нас хлинули потоки раніше незнаної літератури. Ми з жадібністю накинулися на неї. Я сподівався, що отримаю всю правду про отамана Тараса Бульбу.

Поте, на жаль, діаспорні штампи, виявились такими же самим міцним горішком, як і радянські, тільки навиворіт. Бандерівські історики також всіляко ганили діяльність Бульби. Для них ОУН і УПА є «священним коровами української історії», будь-який відхід від їх офіційної версії розвитку історичного процесу одразу кваліфікується як більшовицька диверсія, виконання під зловісний шелест російських рублів, спецзамовлення російської розвідки.

Реальні факти для бандерівських істориків – це щось подібне на черевики: якщо вони не підходять, ними не користуються. Писання головного бандерівського «корифея» П. Мірчука яскраво нагадують оруеллівський опис допиту в Міністерстві кохання, коли людині показують чотири пальці, а вимагають, щоб вона бачила п’ять.

Політичні противники ОУН С. Бандери – мельниківці надягли на Бульбу свою партійну шапку. Вони стверджують, що отаман у роки Другої світової війни дотримувався їхньої політичної лінії. Залишається з гіркотою констатувати, що швидше негра приймуть в ку-клукс-клан, ніж бандерівець помириться з мельниківцем. Ця ворожнеча із ниви політики перекочувала на скрижалі історичної науки. Тому занадто великою є копиця сіна перекручень, укладена обома ворогуючими фракціями ОУН, щоб в ній розшукати голку правди про Бульбу. Після ознайомлення із діаспорною літературою у мене визріло остаточне рішення про доцільність написання об’єктивного дослідження життя і діяльності отамана.

Одразу постала проблема джерел. Без них жодне історичне дослідження не є повноцінним, не має серйозної наукової вартості.

Однак, історик, повинен завжди мати на увазі, що будь-яке історичне джерело, особливо письмове, несе на собі накип суб’єктивності. Літописи, мемуари, інші письмові джерела частенько виконувалися на певне соціальне замовлення, відображали особисту точку зору, політичні погляди і переконання конкретного автора. Тому, інколи вони були дуже далекі від історичних реалій, не рахувались із історичною правдою. Найбільш характерним у цьому плані є «Повість минулих літ» руського середньовічного літописця Нестора, якого можна по праву назвати першим українським письменником-фантастом. Цей монах-літописець може серйозно посперечатись за лаври першості серед конкурсу фантастів всіх періодів і часів із самим французом Жюлем Верном.

У нашому конкретному випадку я розпочав із мемуарів самого Т. Бульби, «Армія без держави», виданих на Заході (1). Після ознайомлення склалось чітке враження – вони написані із метою своєї реабілітації. У 1993 році спогади отамана перевидало Львівське історико-просвітницьке товариство «Меморіал» (2). Але це видання виявилось вихолощеним, у ньому відсутній розділ, який описує конфлікт бульбівців із ОУН С. Бандери. У післямові, голова «Меморіалу», тодішній народний депутат України Є. Гринів пояснює: «Нам відомо, що праця Т. Боровця мала ще один розділ під заголовком «Партійна боротьба за УПА (розкол УПА на дві групи). На жаль, цього розділу в редакції немає, а можливо і не на жаль, бо як стало мені відомо з усної інтерпретації, автор присвятив його проблемі «прання брудної білизни» перед широким колом читачів (3)».

Наївне пояснення. З чого ж тоді передруковував Є. Гринів львівський варіант мемуарів? Невже зі стелі? Просто йому невигідно було показати історичну правду у всій повноті. Воістину, інколи складається враження, що історик друга по давності професія після повії.

Сьогодні опубліковано 28 томів «Літопису УПА», який має велике наукове, політичне і пізнавальне значення. Його видавці вже заслужили вдячну пам'ять теперішнього і майбутнього покоління українців. Але більшість творчого колективу редакції «Літопису» поділяють точку зору такої політичної течії серед ОУН, як «двійкарів». Цілком зрозуміло, що вони є «зацікавленими особами» і намагаються у привабливому світлі показати своїх політичних колег зразка 40-50 –хх років. До другого розколу в ОУН більшість майбутніх двійкарів належала до бандерівського угрупування.

Завдяки цьому досить тенденційно підібрані документи, що стосуються діяльності мельниківського крила ОУН. Бульба згадується лише кілька разів (3). Залишається жалкувати, що на практиці не існує найбільш надійного історичного джерела – фантастичної машини часу класика англійської літератури Герберта Уеллса.

Я підійшов до мемуарів Бульби і «Літопису УПА» надзвичайно критично, постійно порівнював їх з іншими документальними матеріалами. Лише таким чином більш-менш вдалося відтворити об’єктивну сутність подій, пов’язаних з Бульбою. Значна частина нових фактів була розшукана в сучасних українських архівосховищах.

Велику допомогу у цьому мені надали директор Інституту Гуманітарної Освіти Державного Університету «Львівська політехніка», професор, доктор історичних наук Л. Дещинський, співробітник Львівського відділення Інституту Археографії К. Бондаренко, вчитель історії із Рівненщини І. Марчук. Без їхнього сприяння ця книга б не відбулась.

Під час праці над монографією про Бульбу моїм девізом була «правда, правда і тільки правда». І я уподібнився біологу, який препарує жаб – тобто вивчив життя свого героя, не забувши і про «брудну білизну». Правда історії до зарізу потрібна сучасному українству, бо біль від роз’ятрених ран збадьорює сонну душу.

Отож,розпочнемо.

Джерела і література:

Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави. Вінніпег, 1981, 193с.

Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави. Львів, 1993, 165с.

Цитую по Гриніву Є. Післямова – В кн. Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави. Львів, 1993, с 164.

Дивись детальніше. Киричук Юрій. Героїчний літопис. – В газеті «За вільну Україну», 1996р. 11 липня, с. 2.

В подальшому джерела і література використані автором не будуть вказуватись. Ознайомитись з бібліографією можна в книзі.