Тарас Бульба-Боровець: його друзі і вороги (автор: Киричук Юрій)


Юрій Киричук - визначний історик, який займався вивченням гостро болючих українсько-польских відносин у ХХ столітті. Був убитий при нез’ясованих обставинах під час проведення у Львові наукової конференції, присвяченої цій тематиці

Тарас Бульба-Боровець: його друзі і вороги

Автор Юрій Киричук. Історичне есе. Львів – 1997, 85 стор.

Своєму дорогому вчителю Степану Арсентійовичу Макарчуку присвячує не завжди слухняний, але завше вдячний учень Юрій Киричук

Розділ 8. Еміграція

опубліковано 16 груд. 2011 р., 05:34 Степан Гринчишин


Після війни на Заході опинилось близько 3 млн. українців, для яких поворот на Батьківщину був небажаний. Більшовицькі спецслужби із емігрантами не церемонились В радянській зоні окупації одразу розпочались масові арешти і вивіз до СРСР. В руки НКВС і НКДБ потрапили поряд із тисячами маловідомих емігрантів такі українські політичні діячі як М. Залізняк, О. Скоропис- Йолтуховський, В. Курманович, Василь Вишиваний (ерц-герцог Вільгельм Габсбург) та інші.

Значна частина тих, хто не хотів повертатись в СРСР, перебувала в таборах «переміщених» осіб, що були розташовані в американській і англійській зонах окупації. Умови побуту в них були нелегкі.

Наприклад, в англійському таборі Вольфсберг в Австрії жінкам наказували зігнувшись, але не присідаючи, зрізувати маленькими ножицями по одній травинці, кожні 11 обов’язково пов’язувати дванадцятою в сніп. Це як правило тривало годинами. Проте табірні знущання ще можна було витримати А як врятувати власну голову:

На Кримській конференції Сталін, Рузвельт і Черчіль домовилися про «захист, утримання і репатріацію військовополонених і цивільних осіб Великобританії, Радянського Союзу, Сполучених Штатів Америки, визволених союзними збройними силами». У вимозі повернення громадян інших держав, які потрапили в Німеччину в результаті застосування щодо них сили, тодішні керівники США і Великобританії виявили справжню і щиру турботу. Між цивілізованими країнами така угода вважалася правовою нормою, чого не можна сказати про радянських керівників, які добивались повернення своїх громадян на батьківщину лише з однією метою – щоб їх покарати за «зраду». 21 березня 1945 року Черчіль в особистому посланні Сталіну писав, що британська нація виявляє велике чуття до полонених, які перебували в руках у німців і просив про швидке їх визволення з ув’язнення і повернення на батьківщину: «Ми це ж зробимо для ваших людей, які потраплять під наш контроль».

У 1945-1947 роках розгорнулось велике полювання за так званими «переміщеними особами», які також повинні були повертатися туди, звідки їх «перемістили» – в СРСР. Як пише А. Авторханов, людей видавали цілими таборами, жодні докази, що їх ніхто не «переміщував», а вони самі втекли з «більшовицького раю» і тому, вони політичні біженці і вдома їм загрожує вірна смерть, – до уваги не приймались. Англійські та американські військові чинники чітко виконували спущені їм директивні вказівки, сперті на ялтинські домовленості.

Протягом 1945-1946 років в лапах сталінського правосуддя опинилась більша частина власовців. Керівники власівського руху були страчені звірячим чином – в ніч на 1 серпня 1946 року їх повісили у дворі внутрішньої тюрми МДБ СРСР на залізних гаках, піддітих на основу черепа.

Трагічно склалась доля кубанських і донських козаків. 4 травня 1945 року в районі міста Лінца (Австрія) вони здались англійським властям. Козачий лідер генерал П. Краснов розраховував на підтримку британського фельдмаршала Александера – головнокомандуючого союзними військами в Італії. Александер разом з Красновим воював у 1919 році проти більшовиків у Прибалтиці. Він з гордістю носив російський імператорський орден, що вручив йому генерал Юденич. Краснов за цю ж компанію отримав англійський військовий хрест. Але висока політика виявилась сильнішою за військове братство. Александер отримав строгі директиви із Лондона – негайно видати козаків Сталіну. Тоді Краснов склав на ім’я фельдмаршала петицію, що він і офіцери готові підкоритись своїй долі, але просять милості і жалю до рядових козаків та їх сімей. Копії петиції були відправлені англійському королю Георгу VІ, римському папі, в штаб-квартиру Міжнародного Червоного Хреста, королю Югославії Петру. Козацька петиція виявилась гласом вопіющого в пустелі. Англійська армія передала радянським каральним органам понад 30 тисяч козаків, у тому числі 4 тисячі жінок і 2500 дітей. 17 січня 1947 року у Москві було страчено козацьких лідерів – П. Краснова, А. Шкуро, С. Краснова, Г. Доманова, Султан-Гірея Клича, Г. фон Панвіца.

Деяким репатріантам, які мали високопоставлених родичів, пощастило. Так, племінник дружини Л. Берія Теймураз Шавдія служив у грузинському легіоні і воював у Франції проти партизанів. Для його порятунку Берія відправив в Париж свого близького довіреного Деканозова.

У лютому 1946 року виступаючи на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні, М. Бажан домагався видачі великої кількості українських політиків у вигнанні, у першу чергу С. Бандери. Протягом 1946-1947 років американська військова поліція полювала за Бандерою в американській зоні Німеччини. Над кожним українським емігрантом навис дамоклів меч видачі. Східних українців передавали СРСР масово, вдалося уціліти незначній кількості відомих політиків, громадських діячів і т. д. Для уродженців західних областей УРСР ситуація склалась значно сприятливіше. Свою роль відіграла позиція МЗС Великобританії.

Англійці дотримувались точки зору, що ті люди, які не були громадянами Радянського Союзу до вересня 1939 року, вважаються підданими інших країн – переважно Польщі. Проти репатріації «переміщених осіб» також різко виступили римський папа Пій ХІ, який врятував колишніх бійців дивізії СС «Галичина» і дружина покійного президента США Ф. Рузвельта – Леонора.

Англійці та американці  протрезвіли пізніше, зрозумівши свою фатальну помилку, але уже як кажуть, було пізно: ніякі встановлені з ініціативи М. Тетчер пам’ятники «жертвам Ялти» у Лондоні не оживили замучених Сталіним військовополонених і цивільних осіб. На еміграції в Західній Німеччині залишилось тільки 200 тисяч українців, більшість яких походила з Галичини (близько 60%).

Але не бути виданим – ще не означало перспективи жити. Перші післявоєнні роки – це епоха судових процесів над нацистськими військовими злочинцями та їх спільниками. Англійці навіть повісили свого співвітчизника, вождя «Англійського союзу фашистів» Джойса, який в роки війни прислуговував гітлерівцям. Що ж там говорити про яких-небудь хорватів, бельгійців чи українців.

У серпні 1945 року Т. Бульба-Боровець був арештований внаслідок доносів британськими властями. Доноси стверджували, що Бульба-Боровець причетний до єврейських і польських погромів на окупованій території. Тому його півроку тримали у спеціальній в’язниці із офіцерами СС. Велося детальне слідство, за участю заінтересованих у цій справі польських чинників. Судовий процес мав носити характер «шемякиного» суду із заздалегідь визначеним фіналом. Борючись за власне життя, Бульба-Боровець домігся переслуховування понад 1000 свідків (серед них чимало євреїв, поляків, білорусів, росіян, німців). Це схилило шальку терезів Феміди на його користь.

Під час процесу, який тривав 8 місяців (з квітня по листорад1946 року) Бульба–Боровець захищався як поранений звір, виявив себе чудовим оратором. Врешті-решт його було виправдано, звільнено з-під варти і він отримав дозвіл жити у будь-якій країні світу.

У 1947 році президент УНР в екзилі А. Лівицький нагородив Бульбу-Боровця почесною грамотою. Опіку над українськими емігрантами здійснювали міжнародні організації: спочатку УНРРА, а з 1947 року – ІРО. Українці в більших скупченнях створювали українські комітети і організації та провадили різного роду громадську, політичну, культурну, наукову, церковну діяльність. 1 листопада 1945 року в Ашоффенбурзі (Німеччина) засновано Центральне представництво Української Еміграції в Німеччині, діяло Українське Центральне Допомогове Об’єднання в Австрії.

На еміграції відновили свою політичну діяльність давні політичні партії й організації: ОУН Андрія Мельника, ОУН Степана Бандери, УНДО, УПСР, УСДРП, УСРП, а також заснувалися нові: Український Національно-Державний Союз (УНДС), Союз Земель Соборної України (СЗСУ) та інші.

Неспокійна натура, дух авантюризму та честолюбства не давали Бульбі-Боровцю спокою. Він знову поринув у вир політичної боротьби.  Вигідне для себе ристалище Бульба-Боровець знайшов у середовищі українських комбатанських організацій, що мали на меті збереження українських бойових традицій, знання військової справи, самодопомогу, товариські зв’язки. У 1947 році Бульба-Боровець переважно із колишніх вояків-українців радянської армії засновує «Українську Національну Гвардію» (УНГ). Розпочинається його зближення з відомим українським політиком і письменником Іваном Багряним. На той час, за плечима І. Багряного було уже складне і бурхливе життя.

Іван Багряний (справжнє прізвище – Лозов’ягін) відомий учасник процесу національного літературного відродження 20-х років на Радянській Україні. Численна читацька аудиторія захоплювалася його блискучою поезією та прозою. Із початку 30-х років в’язень сталінських тюрем та концтаборів, 83 дні провів у камері смертників.

Під час німецької окупації працює в газеті «Голос Охтирщини»: дописує до харківського тижневика «Нова Україна». За критику нацистського режиму ледь-ледь не був розстріляний гестапо . Вдалось врятуватись втечею. З 1944 року встановлює зв’язки з УПА. Працює у відділі пропаганди – пише пісні, сатиричні коломийки, публіцистичні статті, малює агітаційні плакати. Один із ініціаторів творення Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Після закінчення війни опинився в Західній Німеччині.

Авторитет Багряному серед емігрантів приніс його знаменитий памфлет «Чому я не хочу повертатись в СРСР». Стаття відіграла велику роль у вирішенні проблеми «переміщених» осіб, бо її читали на засідання ООН. Іван Багряний стає організатором Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП). Головна мета УРДП полягала у боротьбі проти радянського режиму і створення самостійної української держави з демократичним устроєм. Основний рушій – свідомі державо-творчі кадри, що виховуються в русі Опору проти сучасного тоталітарного ладу УРСР. Іван Багряний та його однодумці замість бандерівського гасла «За самостійну національну державу» висунули лозунг «За демократичний лад в Україні». Бульба-Боровець і його УНГ підтримали УРДП. Кілька років співробітництво І. Багряного з Бульбою-Боровцем було надзвичайно плідним (формально Бульба-Боровець оформив своє членство в УРДП в 1949 році).

Українська еміграція, була ж такою, як і всі інші. Вона варилась у власному соку. Емігрантське гетто – це був свій специфічний світик із своїм правом, мораллю, нормами поведінки. Гетьманці сварились з петлюрівцями, мельниківці з бандерівцями, націонал-демократи з націоналістами. Політичні дискусії переростали в криваві бійки, де часто в ролі головного аргументу виступав ніж або пістолет.

Різноманітні плітки поширювались з космічною швидкістю, масштаби брехні виростали до вершин казкових гір, приємні події гіперболізувались. Для більш яскравої характеристики звичаїв тодішньої української еміграції наведемо анекдот, що виник у її середовищі:

«У таборі для «переміщених» осіб в Німеччині, в 1947 році до американської поліції прибіг на смерть переляканий студент Петро Стерчо.

– Гвалт! Рятуйте, інтервеніюйте! Бандерівці ось замордували двох мельниківців! Порізали, викололи очі!

– Де? Коли? Хто ці замордовані.?

– Та один з них то я, а другий Микола Плавюк, зараз сюди прибігне!».

Ось ще один зразок високоінтелектуальної антимельниківської коломийки:

«Їде герр Книш на свині, Плавюк на собаці

А Бандера на коні, має обох а сраці».

Найбільш далекоглядні уми серед української еміграції розуміли необхідність припинення міжпартійних чвар і доцільність утворення єдиного координаційного центру. Закордонне представництво УГВР на еміграції заплуталось у конфлікті з бандерівцями і перетворилось в типове емігрантське середовище. Вирішено це було зробити у формі «Української Національної Ради».

Її ініціювали петлюрівці на чолі з А. Лівицьким. Українська Національна Рада була створена навесні 1947 року як передпарламент державного центру УНР в екзилі. У червні 1947 року всі політичні партії за винятком монархістського Союзу Гетьманців Державників на чолі з Данилом Скоропадським (колишній гетьман П. Скоропадський помер 26 квітня 1945 року) схвалили статут Унради. До неї вислали своїх представників – ОУН(м), ОУН(б). УНДО, УРДП, УНДС, УПРС, УСРП, УСДРП.

Перше засідання Української Національної Ради розпочалось істинно в українському дусі: одразу виник конфлікт між бандерівцями та уенерівцями. Після запального виступу представника ОУН(б) із претензіями на лідерство петлюрівець Панас Феденко глумливо запитав: «А що ваша УПА зрізала хоч один телеграфічний стовп? Бо я не чував про хоч би один виступ УПА проти Німеччини чи проти СРСР».

Бандерівців особливо розлютило те, що присутній на сесії Унради Бульба-Боровець жодним словом не підтвердив існування УПА. Перше зерно непорозуміння переросло в урожай деструктивізму. В 1950 році ОУН(б) вийшла із Унради і розпочала боротьбу з нею. Коефіцієнт корисної дії Української Національної Ради виявився незначним: вона вирішувала питання типу того, яким має бути порядок поєднання кольорів на українському національному прапорі, або встановлювала нові військові нагороди. У 1948 році Бульба-Боровець перебирається в Канаду. Сюди одразу переміщується головний осідок УНГ. Післявоєнний час змусив багатьох політиків взятись за перо. Ще у Європі Бульба-Боровець видав книжку спогадів «Кредо революції». За океаном опублікував велику за обсягом історичну працю «Збройна боротьба України (1917 – 1950)». Також в Торонто Бульбі-Боровцю вдалось налагодити більш-менш регулярне видання пресових органів УНГ – журналів «Військова справа» (з 1948 року) та «Меч і воля» (з 1951 року).

На американському континенті Бульба-Боровець поступово відходить від УРДП І. Багряного і зближається з російською еміграцією. На початку50 років у зв’язку із загостренням відносин між США і СРСР, американсько-корейською війною, деякі американські політичні кола намагалися довести до співпраці між українськими і російськими політичними групами. У 1951 році в Нью-Йорку постав американський Комітет Визволення Народів Росії з американським публіцистом Ю. Лайонсом на чолі, що мав на меті об’єднати російські і українські політичні групи на платформі боротьби проти більшовизму. Внаслідок того, у серпні 1951 року російські емігранти, утворили «Совет Освобождения Народов России», в якому вагому роль грав колишній голова Тимчасового уряду О. Керенський. СОНР формально визнавав право народів СРСР відокремитись в результаті рішення майбутніх Російських Установчих Зборів або плебісциту під наглядом ООН. На практиці О. Керенський вважав доцільним встановлення на території колишнього СРСР військової диктатури і відновлення «единой и неделимой России».

Більшість українських політиків виступили проти СОНР. Найбільш різку позицію зайняв С. Бандера, який добре розумів справжню сутність російської політики від А. Боголюбського до О. Керенського. У 1952 році він надрукував статтю «З москалями нема спільної мови». Провідник ОУН скептично віднісся до тих надій, які викликала серед українських емігрантів американсько-корейська війна: «Третя світова війна, так само, як і попередні, сама не принесе Україні визволення й державної незалежності… Єдиний шлях, на якому можна здобути справжнє визволення і державну суверенність України – це українська національна революція».

Щоб паралізувати опозицію українців, СОНР за допомогою АК ВНР створили у 1952 році об’єднання українців-федералістів на чолі з Ю. Музиченком і В. Василакієм. Федералістам дуже активно протегував адмірал Еллен Керк, що до жовтня 1951 року був послом США в Москві. Лідери федералістів і сам О. Керенський неодноразово зустрічалися з Бульбою-Боровцем. Верх над здоровим політичним глуздом в черговий раз взяли нездорові амбіції Бульби-Боровця. Він підтримав федералістів і вийшов з УРДП. І. Багряний написав з цього приводу гнівний памфлет.

Бульба-Боровець формально не ввійшов до складу СОНР, але звернувся до американського уряду з пропозицією сформувати загін добровольців і відправити в Корею для боротьби з комуністичними військами Кім Ір Сена. Дана акція не додала лаврів Бульбі-Боровцю. Після припинення корейсько-американської війни він залишився біля розбитого корита: припинила існування Українська Національна Гвардія, було серйозно підмочено його особисту репутацію.

У 1954 році Бульба-Боровець знову вліз в скандальну політичну аферу. Це так звана справа Демида Гулая – однієї із найбільш загадкових постатей української еміграції. Сам Гулай виставляв себе активним учасником українських національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Його опоненти звинувачували Гулая у службі в денікінській армії, в особистій дружбі з відомим білогвардійським генералом Я. Слащовим. Швидше всього, після Другої світової війни Гулай працював на КДБ. Він закликав емігрантів повертатись в СРСР. Бульба-Боровець підтримав Гулая і сам збирався додому. Доля була милостивою до нього – в СРСР його чекала смертна кара, а в кращому випадку тюремні нари. Після краху «гулаївщини» Бульба-Боровець залишився остаточно поза бортом великої політики.

У середині 50-х років він написав перший варіант мемуарів «Армія без держави».

За роки еміграції гординя Бульби-Боровця зазнала багатьох відчутних ударів. Але він зробив ще одну відчайдушну спробу повернутись в політику. Бульба-Боровець переїжджає в Нью-Йорк і намагається пристати до мельниківців. Сподівання пов’язувались із своїм колишнім ад’ютантом часів УПА, а тепер заступником голови ПУНу О. Штуль-Ждановичем. Бульба-Боровець більше не відігрівав провідних ролей, вся політична діяльність зводилась до участі в різноманітних демонстраціях і нарадах.

Іржа ненависті продовжувала точити і роз’їдати українську еміграцію. Постійно емігрантські збори закінчувались сутичками і скандалами. Український комуністичний поет-сатирик С. Олійник у вірші «Бій у нью-йоркській ресторації писав: 

Ви, куди гнете, падл юки?! –

Скрикнув Бульба … і в ту мить

Хапонув стільця у руки

Тай давай обох лупить: –

В мене рани й дотепера,

Ледь живий, я звідтам втік!

Гетьман я – скипів Бандера

І … виделку Бульбі в бік!

Почалось таке місиво

Що і чорт не розбере:

Той на Бульбу лиє пиво,

Той з трубою в битву пре!

Як нам і не гірко, але змальовуванні атмосфери української еміграції С. Олійником недалеко відійшли від істини.

У 60-х роках Бульба-Боровець посварився із О. Штуль-Ждановичем. Врешті-решт залишився сам. Ним опікувався якийсь український студент, який одночасно виконував обов’язки секретаря. Своєрідним засобом самореалізації стало написання спогадів. Він встиг створити нову редакцію своєї «Армія без держави». Це був класичний зразок нарцисної літератури. Бульба-Боровець колосально перебільшив роль своєї особи в українській новітній історії. Другим засобом втечі від реального світу була горілка. В сивушному диму Бульбі-Боровцю дихалось напрочуд легко і добре. Про нього майже ніхто вже не пам’ятав. Уряд УНР в екзилі згадав про Бульбу-Боровця лише раз, присвоївши у 1979 році йому Залізний хрест УНР за заслуги, виявлені у роки Другої світової війни. Син Андрія Лівицького Микола (тодішній президент УНР) явно недолюблював старого Бульбу-Боровця.

… Він відійшов у вічність 15 травня 1981 року, після чергового приступу епілепсії. Похорон відбувся 19 травня на меморіальному кладовищі Бавдн-Брук, де поховано чимало його побратимів, а також не менше колишніх ворогів. Цвинтарна земля назавжди примирила їх між собою.

… По всьому світу розкидано могили українських державних і політичних діячів. Рідко хто з них упокоївся в рідній землі. Сплять вічним сном у Мюнхені – С. Бандера і Я. Стецько, у Берліні – Д. Вітовський, у Парижі – С. Петлюра, у Софії – М. Драгоманов, у Москві – П. Дорошенко, біля Нью-Йорку Т. Бульба-Боровець. Така вже українська історія.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 59 джерел.


Епілог


Порівняння, аналогії, паралелі – річ в історичній науці небезпечна.

Але ми спробуємо.

Будь-який пересічний українець чував про Івана Сірка. Про нього народ співав думи; письменники, поети, історики списали стоси паперу. За головне завдання Запорізької Січі він уважав боротьбу з татарами і турками. Своєю ініціативою, енергією і воєнним щастям Сірко здобув в Україні небувалу шану. Татарські матері його іменем лякали своїх дітей. Проте муза історії Кліо досить вередлива жінка. Вона завше може історичного гіганта перетворити в історичного пігмея. Політичний світогляд непереможного вояки І. Сірка був неглибокий: поза боротьби з «бусурманами», якій присвячував усі сили, він не бачив інших проблем і шкодив широким планам дійсних будівничих української держави. Наприклад, своїм нападом на татар 1659 року він перебив Івану Виговському його виступ проти Москви. Так само, запорізький кошовий виступив проти П. Дорошенка: його політична лінія була настільки антиукраїнською, що виникає думка або Сірко був закінчений дурень або його з потрохами купили московські бояри. Скривиться, як кислиця, на ці слова, який-небудь «щирий українець», але нічого він не вдіє, не доріс Сірко до держави, не доріс… Навічно залишився вбраним у вузькі штанці запорізького партикуляризму.

Давайте, тепер, візьмемо іншу симпатичну особу української історії – правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Основою політики Дорошенка було ясне переконання про єдність та окремішність українського народу. Честь йому за це і слава! В 1668 році Дорошенку вдалося знищити московського пахолка І. Брюховецького і об’єднати під своєю булавою правий і лівий береги Дніпра. Але раптом переможний гетьман став залагоджувати сімейні проблеми. Автор не винайшов наново велосипед, ці факти давно відомі з історії, але наші «патріоти» не люблять їх згадувати. Дорошенко саме тоді вдруге одружився. Батько другої Петрової дружини – Павло Яненко–Хмельницький, що приходився троюрідним братом Богдану Хмельницькому, віддав за Петра Дорошенка доньку свою проти її волі: Пріся любила вже іншого, плакала, молила батька не губити її, не віддавати за нелюба, але батько насильно повів її під вінець. Коли гетьман знаходився на Лівобережжі дружина Дорошенка зійшлась із своїм колишнім коханцем. Мати гетьмана негайно дала знати сину. Дорошенко, не довівши до пуття всіх справ, повертається в Чигирин. Дружину він покарав, заточивши в монастир, але Лівобережну Україну втратив: скориставшись відсутністю правобережних козацьких полків Москва одразу відновила над Лівобережжям свій протекторат.

Цей партизанський набіг в історію України достатньо свідчить, що для багатьох українських політиків характерними були захист станових інтересів всупереч загальнодержавним, домінування особистих факторів над громадськими. Військова і політична діяльність Бульби-Боровця ще одне сумне підтвердження даної тези. Ми не можемо звинувачувати Бульбу-Боровця в нелюбові до України та її народу. Він був українським патріотом до мізка кісток. Але Бульба-Боровець вважав вірним тільки свій ідеал України, у майбутній державі бачив себе на вершині державної піраміди. Звідси культ особи, політична пихатість, партійний егоїзм, нетерпимість до іншої думки.

Цим грішило все сучасне покоління політиків. В результаті замість консенсусу і єдності – міжусобна боротьба, замість української держави – чергова національна катастрофа.

Навіщо була написана ця книга? Чи потрібний українцям, особливо молоді, такий Бульба-Боровець? Адже підростаюче покоління повинно вчитися на святих зразках. Автор вже чує волання якогось забамбуленого читача: «Давай нам свого українського Муція Сцеволу». Але скільки Бульбу-Боровця не обілюй, не перетворюй на ангела, крила в нього все одно не виростуть. Головне полягає в іншому: Бульбу-Боровця з української історії не викинеш. Так само, як не позбудешся, хочемо ми того чи не хочемо, діяльності в історії України Сталіна і Гітлера, Петлюри і Винниченка, Петра І і Мазепи, Катерини ІІ і Потьомкіна, Леніна і Скрипника.

«Безумовно кожне покоління повинно написати свою історію. Нові події набирають ваги, і давні події треба розуміти по новому». Важливо, щоб ця історія була об’єктивною, бо: «І спізнаєте правду І правда визволить вас».

Тарас Бульба-Боровець – яскравий представник такого типового українського явища – як отаманія. Короста Отаманії і тепер точить молодий стовбур української державності. Всі українці люблять співати «Боже, нам єдності дай», а насправді поділились на східняків і західників, православних і греко-католиків, рухівців і республіканців, більшість партійних вождів спить і бачить себе на київському Олімпі.

Древні говорили: «Історія – вчителька життя». Повинна ж нас, коли-небудь навчити, наша історія.  

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 5 джерел.


Розділ 7. Знову разом з нацистами

опубліковано 16 груд. 2011 р., 05:26 Степан Гринчишин


5 грудня 1943 року Бульба і О. Штуля-Ждановича привезли в концентраційний табір Заксенхаузен. Цей табір був заснований в 1937 році і призначався для відомих в’язнів. У ньому перебували ад’ютант Пілсудського капітан Єжи Кунцевич, лікар Гесса, австрійський генерал Штогальм, який віддав наказ під час «аншлюсу» чинити опір, латвійський міністр Берціс, екс-прем’єр Франції Л. Блюм, французькі генерали Понсе, Гамелен, великий герцог Люксембургу Жан Бурбон, бельгійський принц, лідер румунської «Залізної гвардії» Хоріа Сіма, учасник замаху на Гітлера, колишній прокурор Гамбурга Ганс фон Донаньї, племінник Молотова, син Сталіна – Яків Джугашвілі, українські політичні діячі А. Мельник, С. Бандера, М. Мушинський, Я. Стецько, Є. Онацький, О. Ольжич-Кандиба, І. Габрусевич. Умови перебування були не легкими. Так, в’язнів заставляли випробувати взуття для німецької армії. Вони цілими днями безупинно марширували по колу.

У таборі Бульба і О. Штуль-Жданович перебували в одній камері, завжди трималися разом. Є. Онацький так згадує про свою зустріч з Бульбою: «Були в нашій групі двоє, яких я відразу охрестив Дон Кіхот і Санчо Панса: один був високий, худий, з настовбурченим чубом і довжелезними ногами, що, в великих чоботях, тільки ждали на шпори та на будь-якого Росинанта. Ходив він по доріжках, ніби чапля по болоті – широко ступаючи…  Другий був низенький, присадкуватий, але міцно збудований, з гладко причесаним, майже прилизаним рідким русявим волоссям і круглим лицем. Він теж був у великих чоботях і теж ступав широко, заклавши руки за спину, ніби гнаний якимись неспокійними думками. Обидва вони були вбрані під міщан, із характерними міщанськими кепками і не менш характерними піджаками. Нараз глянувши, як цибає на своїх довгих ногах Дон Кіхот, я пригадав, що цю характерну ходу я бачив уже кілька раз… Скориставшись моментом, коли ми трохи наблизились, я швидко й тихо, але виразно вимовив: – Вітаю Вас, отамане, я Онацький. Той тільки глянув, в очах я побачив привітну посмішку. Так, це були дійсно Бульба і Штуль».

Уважний читач обов’язково запитає автора: «А чому гестапівці фізично не знищили Бульбу? Невже вони забули про його антинімецьку діяльність на Волині і Поліссі? Адже на ньому була кров сотень солдатів вермахту.»

Дозвольте тепер і автору поставити запитання уважним читачам: «А чому німці дозволили жити вождю німецьких комуністів Е. Тельману (тримали у в’язниці із 1933 до 1944 року) або Я. Джугашвілі? (покінчив життя самогубством спровокувавши есесівський караул на постріл)».

Відповідь: майже завжди, в першу чергу йдуть на шибеницю, гільйотину або на розстріл рядовики. Така їхня доля. Вожді живуть довше. Їх, вірніше їхнє ім’я, частенько можна використати у своїх політичних цілях. У Заксенхаузені від рук гестапівців загинули О. Ольжич-Кандиба та І. Габрусевич. Але це виняток. Виняток завжди підтверджує загальне правило.

Наприкінці жовтня-листопада 1944 року німці розпочали звільняти із місць ув’язнення українських політичних діячів. Що, фюрер вирішив кардинально змінити свою позицію відносно України? Ні. Берліну знадобилось українське гарматне м'ясо. Давайте залишимо на хвильку нашого героя і з користю для себе ознайомимося із однією цікавою проблемою.

Перші українські військові формації у складі вермахту почали ще створювати на початку німецько-радянської війни. Це легіон «Бергбау» полковника Р. Сушка і бандерівські батальйони – «Нахтігаль» і «Роланд». Удар німецьких військових з’єднань влітку 1941 року був приголомшуючий. Вишколений вермахт швидко захоплював нові території, величезну кількість військовополонених. Окремі частини Червоної Армії добровільно переходили на сторону противника. Так вчинив 436-й батальйон піхоти у складі 77 офіцерів, 1799 сержантів і рядових на чолі з майором І. Кононовим.

Сталін перестав вірити власному війську. Надзвичайний уповноважений президента США Ф. Рузвельта Г. Гопкінс повідомляв через шість тижнів після початку війни, що якщо США вступлять у війну, то Сталін буде вітати американські війська на любій ділянці радянського фронту. – «На мою думку – писав Сталін Черчиллю у вересні 1941 року – Великобританія могла би безпечно висадити в Архангельську до 25-30 дивізій і скерувати їх в південну Росію через Урал».

Німці не знали, що їм робити із сотнями тисяч військовополонених. Уже з початку липня німецьке військове командування почало бомбардувати Берлін донесеннями про можливість формування національних армій, із тих, що перейшли добровільно, а також хто потрапив у полон в прикордонних боях. Гітлер був проти. 16 липня 1941 року він заявляє: «Нікому, окрім німців ми не повинні дозволяти носити зброї… Аж ніяк не слов'янин, не чех, не козак і не українець». Командування вермахту було прагматичніше ніж фюрер. Німецькі командири фронтових відтинків, не питаючи дозволу вищого керівництва, почали творити на підлеглих собі теренах відділи добровольців. Наприклад, в жовтні та листопаді 1941 року у танковій групі фельдмаршала фон Клейста в Маріуполі була створена українська бойова одиниця (полк). Виникає Українське Визвольне Військо (УВВ) – низка добровільних формацій, створених з полонених радянської армії української національності в 6-й німецькій армії фельдмаршала Рейхенау на Харківщині та Сумщині.

В кінці 1941 року абверівці організували у районі Варшави центр підготовки по формуванню загонів із військовополонених. Самодіяльності військовополонених швидко прийшов край. На початку 1942 року виникла дуже різка сутичка між Е. Кохом і Кейтелем, позаяк Е. Кох звинувачував військові власті в безпідставному заохоченні українців і неправильному поводжені з ними, що не відповідає ідеям фюрера. В суперечку втрутився Гітлер. Всі національні військові одиниці були розігнано. Українці могли служити тільки в допоміжних поліцейських підрозділах типу шуцманшафту. Шуцманів використовували для охорони господарських і військових об’єктів, мостів, доріг та для проведення каральних операцій.

Ситуація дещо змінилась після катастрофи німецьких армій під Сталінградом. У 1943 році гітлерівське командування дозволили формувати в Галичині українську бойову одиницю, відому під назвою дивізія «СС» «Галичина».

В національному плані, Галичина, становила найбільш свідому частину українських земель. Крім того, німецький окупаційний режим, на галицьких теренах, був значно м’яким у порівнянні з рейхкомісаріатом «Україна». Тут нараховувалось 4173 українські початкові школи, діяло 12 гімназій і 9 учительських семінарій. Добре були розвинені фахові школи (330 проти 20 за Польщі). З вищих шкіл функціонували різні Державні фахові курси у Львові з німецькою мовою навчання і переважно українськими студентами. Замість заборонених німцями «Просвіт» діяли Українські освітні товариства (УОТ). На початку 1943 року їх нараховувалось до 4000 з 230 000 членами. При УОТ працювали гуртка: 1170 театральних, 870 хорових, 670 самодіяльних, 2200 бібліотек. У Галичині навіть грали у футбол – протягом трьох окупаційних років українські клуби проводили свою першість.

Пересічному галичанину Гітлер видавався менш страшний ніж Сталін. Перші загони УПА почали творитись у галицьких краях, у червні 1943 року під час карпатського рейду Ковпака. Організатори дивізій В. Курманович, В. Кубійович, Д. Паліїв посилались на досвід січових стрільців, які до слушного часу воювали на боці Австро-Угорщини, а відтак створили кістяк армії ЗУНР. Значна частина галицької молоді піддалась на таку агітацію. До того ж, незважаючи на проголошений принцип добровільності, молодь була поставлена перед дилемою: або їхати на примусову працю до Німеччини, або записуватись до дивізії. Галицька громадськість надіялась, що дивізія «СС Галичина» стане українською частиною у складі німецької армії, а вона стала німецькою частиною, яка складалась з українців. 22 липня 1944 року 11-тисячна дивізія «СС Галичина» під Бродами в першому бою була розгромлена радянськими військами, втративши близько половини особового складу. Залишки дивізійників були перекинуті у Словаччину, а потім у Словенію на боротьбу із партизанським рухом.

Крім того близько 10 тисяч галицьких юнаків і дівчат було мобілізовано гітлерівцями до лав протиповітряної оборони –вони служили у зенітній артилерії.

Дивізія СС «Галичина» не єдина не німецька військова формація у складі німецької армії. Аналогічних формувань було більше 30 – 15-а і 19-а гренадерські дивізії литовців, 20-а естонців, Білоруська крайова оборона, туркестанські, татарські, грузинські, азербайджанські, вірменські та інші загони.

Виникли також російські національні військові відділи. Цей рух отримав назву власовщина і пов'язаний з іменем А.А.Власова.

Андрій Власов народився в 1900 році у сім’ї селянина. Закінчив духовне училище, семінарію і – пішов в революцію. Весною 1919 року призваний в Червону Армію. Після громадянської війни залишився на військовій службі. В 1928 році після закінчення навчання на командирських курсах «Выстрел» залишився на штабній роботі. В 1930 році став членом ВКП(б) – це забезпечило просування по службі. В 1938 році у званні командира полка скерований в Китай в якості військового радника. В 1939 році – командир дивізії, в 1940 році – генерал майор. Його 99-а стрілецька дивізія, в перші дні війни відбила у німців Перемишль і 6 днів його утримувала. Під Києвом Власов вже командує 37 армією. Його частини були одні із тих небагатьох, що прорвалися із київського оточення. В листопаді 1941 року отримав від Сталіна 20-у армію і був одним із рятівників Москви. В повідомлені Інформбюро від 12 грудня 1941 року перелік генералів, що відзначились у розгромі німецьких військ під радянською столицею такий: Жуков, Лелюшенко, Кузнєцов, Власов, Рокосовський. Потім заступник командуючого Волховським фронтом, а в березні 1942 року, коли була відрізана кинута на прорив ленінградської блокади 2-а ударна армія, обійняв командування в «мішку». Сталін заборонив відступ, гнав армію далі в наступ. Армія була повністю розгромлена, а Власов 12 липня 1942 року здався в полон. Одразу на ім’я німецького військового командування написав доповідну записку, в якій стверджував, що більшість населення схвально віднесеться до повалення Радянської влади, якщо Гітлер визнає Росію рівноправною. З серпня 1942 року Власов звернувся до Гітлера із пропозицією про створення російських збройних сил. «Потрібно ввести в бій проти Червоної Армії військовополонених. Ніщо не подіє на червоноармійців, так сильно як виступ російських об’єднань на стороні німецьких військ». Гітлерівці спочатку Власову не довіряли. Гіммлер назвав полоненого генерала: «свинею-перебіжчиком і дурнем». Але Берлін дозволив Власову у грудні 1942 року утворити у Смоленську «Російський комітет». Комітет звернувся із зверненням до російського народу і оголосив про створення «Русской Освободительной Армии» (РОА).

Об’ява про утворення РОА виходила за строгі рамки німецьких інструкцій. Власов був посаджений під домашній арешт, на якому перебував майже два роки. До ідеї організації РОА нацисти повернулись 1944 року, коли стали вичерпуватись людські ресурси Німеччини.

«Русская Освободительная Армия» формувалась в основному, із трьох джерел. Головну основу власовських загонів складали радянські військовополонені, В німецькому полоні перебувало 5,7 млн. радянських полонених, з них 80 генералів. Певна частина полонених, в тому числі генерали Ф. Трухін, В. Малишкін, Д. Закутний, І. Благовещенський, бригадний комісар Г. Жиленков підтримали Власова. 12 квітня 1943 року навіть відбулась Перша антибільшовицька конференція колишніх полонених командирів і бійців Червоної Армії, що перейшли на сторону німців.

Із числа мешканців «Локотської республіки» була сформована «Русская Освободительная Народная Армия» (РОНА) під проводом М. Камінського. Вона «прославилась» своїми жорсткостями у придушені Варшавського повстання. Недарма командуючий варшавськими повстанцями генерал АК Бур- Комаровський, підписуючи угоду з німецьким командуванням про капітуляцію своїх частин домагався, щоб польських полонених не конвоювали солдати Камінського. За жорстокість і грабунки німці розстріляли Камінського, офіційно оголосивши, що він став жертвою автомобільної катастрофи. Після загибелі ватажка РОНА увійшла до складу РОА.

В 1943 році разом з відступаючими німецькими військами відійшли з Дону і Кубані значна частина козацького населення. В листопаді, один із козацьких лідерів генерал П. Краснов підготував «Декларацію козацького уряду». Вона була опублікована за підписами Кейтеля і Розенберга. У ній говорилось, що німецький уряд визнає козаків за союзників. 30 березня 1944 року було встановлено головне управління козачих військ як політичний і адміністративний орган Дону, Кубані та Тереку. Начальником управління призначено П. Краснова. Козацькі загони поділялись на дві бойові одиниці: козацький корпус під командуванням генерал-лейтенанта СС Панвіца і «козацький стан» генерал-майора Т. Доманова. Козацькі керівники визнали верховенство Власова.

Потрібно відмітити, що намагаючись створити широку базу для свого руху і враховуючи нові політичні реалії СРСР, лідери власовщини гальмували вступ в РОА колишніх учасників білогвардійщини. Так, серйозні проблеми були із вступом а РОА в останнього командуючого дроздовською дивізією білої армії генерал-майора А. Туркула.

Подібну структуру як РОА організували союзники Німеччини – японці. Вони, із групи індійських військовополонених у Сінгапурі, сформували «Індійську Національну Армію» (ІНА) близько 10000 тисяч чоловік. Командування було надано спочатку Моганові Сігхі. Пізніше в 1943 році її очолив прибулий на підводному човні із Німеччини Чандра Бос. Японія передала своїм індійським симпатикам під управління Андаманські і Нікобарські острови. Тут Чандра Бос став на чолі Тимчасового уряду Вільної Індії. ІНА стійко воювала проти англійських і американських військ аж до остаточної капітуляції Японії.

Спробувало використати на своєму боці полонених і радянське керівництво. Весною 1943 року Л. Берія отримав згоду Сталіна на проведення комплексу заходів по розкладу військ противника. 12 червня в Красногорському таборі №27 відбулась конференція німецьких військовополонених, на якій був обраний національний комітет «Вільна Німеччина». В його склад увійшли 13 німецьких політемігрантів і 25 військовополонених – солдати, унтер-офіцери і офіцери в чині не вище майора. Проте, у міжнародній пресі заговорили про неавторитетність і малу значимість руху «Вільна Німеччина» Радянське керівництво приймає рішення створити «Союз німецьких офіцерів», до складу якого залучили полонених офіцерів і генералів. Підібрали керівництво – генерала артилерії Вальтера фон Зейдліца, генерал-майора Отто Корфеса і Мартіна Леттманна. Організаційні збори «Союзу німецьких офіцерів» без особливих перешкод відбувся 11 і 12 вересня 1943 року на об’єкті НКВС СРСР № 15 в під московському селищі Лунево. Президентом «Союзу» став генерал Зейдліц. Буквально через тиждень він запропонував радянському керівництву створити із військовополонених «Німецьку визвольну армію» у складі трьох армійських корпусів з артилерією і авіацією, які воювали би проти Гітлера. Але на практиці, все обмежилось утворенням невеликих збройних груп, які виконували пропагандистські і розвідувально-диверсійні завдання, а в ряді випадків у ході Кримської операції (весна1944 року) приймали участь і в боях з німецькими солдатами.

В жовтні 1944 році німецькі армії та війська їх союзників залишили Україну. Берлін вирішив ще раз спробувати розіграти українську карту. В цей час на території Німеччини перебувало приблизно 2 млн. остбайтерів з України та 1,5 млн. військовополонених українців. Це була значна сила, якою неможливо нехтувати. Тим паче, із 200 000 вояків 40% становили українці. Саме тоді гестапівці відпустили на волю із концтаборів і тюрем – С. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника, Т. Бульбу (із осені 1944 року він став вживати подвійне прізвище – Бульба-Боровець) та інших українських політв’язнів.

Німці бажали створити українську організацію, яка б об’єднала розрізнені національні сили для рішучого удару по Радянській Армії. Ця ж організація, керована безпосередньо з Берліна, мала створити Українську державу, фактично німецьку колонію. Організація мусіла перебувати у якомусь зв’язку із власовцями. Німцям було легше і вигідніше маневрувати однією імперською силою, ніж десятком малих національних сил. Взагалі міністерство Розенберга планувало створити єдину загальноєвропейську спілку прихильників Німеччини.

Власов і його оточення висунули ідею організації КОНР (Комитета Освобождения Народов России). Після повалення більшовицького режиму, власовці обіцяли перебудувати Радянський Союз на принципах чесного федералізму (правда, реальних гарантій не давали) із правом відокремлення націй. Власов зустрівся із головою Білоруської Ради Островським, лідером Грузинського комітету – Чедія, керівником туркестанського комітету – Дудачинським. Неодноразово генерал обробляв Бульбу-Боровця, який став погоджуватись на співробітництво.

Більше того, у певних колах українців виникає Національна Революційна Партія з гаслами: «Хай живе всеросійська національна революція! Якщо загинемо ми – буде жити Росія! Якщо загине Росія  – загинемо ми всі». Власівську ідею похоронила безапеляційна позиція С. Бандери. Власов, Малишкін, Жиленков вели переговори з лідером ОУН про вхід його організації у склад КОНР. Бандера заявив: «З москалями працювати не будемо». Вдарив відбій і Бульба-Боровець.

Організаційні збори КОНР було проведено у Празі 14 листопада 1944 року. На ньому виступили з привітаннями гітлерівський міністр Франк, заступник міністра іноземних справ Німеччини Ріббентропа – Лоренц і глава Словацької держави Тіссо. Українців представляли такі малозначущі особи як Ю. Музиченко, колишній шаховий чемпіон УРСР Ф. Богатирчук, екс-редактор київської газети окупаційних часів «Нове українське слово» К. Штепа, професор Василакій. Вони підписали «Празький маніфест» Власова.

Українські політики висунули ідею створення окремого Українського Національного Комітету, який мав би координувати діяльність українського національно-визвольного руху і допомагати Німеччині у її реваншистських планах. Для українських політиків, це був цілком логічний крок: на Україну поверталася більшовицька влад, яку потрібно було зупинити будь-якою ціною. До того ж продовження німецько-радянської війни знекровило б обидві сторони і дало можливість врешті-решт здобути власну державність Україні.

15 листопада 1944 року у Берліні зібралась цікава публіка: аристократичні П. Скоропадський і А. Мельник, інтелігенті по староукраїнському А. Лівицький і В. Кубійович, відвертий і прямий як всі солдати П. Шандрук, їжакуватий С. Бандера, надутий як поліський сич Бульба-Боровець. Саме вони й створили Український Національний Комітет. Нацисти не приховували свого зверхнього ставлення. Українці же намагалися вирвати якомога більші поступки від німців, аби врятувати те, що ще можна було врятувати. Головою УНК було одноголосно обрано А. Мельника. Перш за все Мельник поставив перед німцями ряд вимог:

  • Негайне визнання повної самостійності України.
  • Клопотання про визнання України сателітами Німеччини.
  • Допомога у створені української армії під одноцілим українським командуванням.
  • Негайне визволення з тюрем і таборів усіх в’язнів-українців, а також право повернення на Україну остарбайтерам.
  • Не зв’язувати УНК з акцією Власова.

Нацисти не були готові прийняти всі українські вимоги. Вони були шоковані тоном, яким розмовляли з ними представники недержавної нації, про яку мало хто й чув. Вимоги Мельника були розцінені як зухвальство. Німці почали шукати нового голову. По рекомендації А. Лівицького УНК очолив генерал П. Шандрук. Шандрук (так склалося) мешкав у той час в одному будинку з Бульбою-Боровцем, а тому Бульба-Боровець був добре поінформований про всі останні новини та про справи УНК.

Український Національний Комітет був п’ятим колесом у нацистському возі. Німці тримали його під невпинним контролем. Мельник і Скоропадський починають шукати контактів із США. Бандера повністю пориває з УНК і переходить на нелегальне становище. Діяльність УНК пожвавішала навесні 1945 року.

Кільце в якому перебувала Німеччина, невпинно звужувалось. В результаті Вісло-Одерської операції радянські війська широким фронтом вийшли до річки Одер і захопили ряд плацдармів на її західному березі. До Берліна залишилось всього 60-70км. На півночі була ізольована і розчленована на три частини східнопруська група німецьких військ. В лютому-березні нацистські війська у Східній Померанії і Сілезії отримали серйозні поразки. У завершальну фазу вступили бої у Югославії, Угорщині, Австрії. В лютому розпочався наступ англо-американців на Західному фронті. На середину березня їх війська вийшли до Рейну на всьому його протязі. Людські ресурси Німеччини були вичерпані. Вони не йшли в ніяке порівняння із ресурсами СРСР. Серед німецького генштабу побутувала навіть така думка, що китайський генералісимус Чан-Кай-ші передав Сталіну у лави Червоної Армії кілька мільйонів своїх одноплемінників. 5 березня 1945 року Геббельс переконав Гітлера в необхідності сформувати жіночі батальйони. В такій критичній ситуації для німців люба озброєна людина на їх стороні була на вагу золота.

17 березня Берлін офіційно визнав УНК. Осідок комітету був у місті Веймар, тому його інколи називають «веймарським». Було дозволено творити Українську Національну Армію (УНА). До складу УНА ввійшли І-а Українська Дивізія (колишня дивізія СС «Галичина») і ІІ-а Українська Дивізія під командуванням П. Дяченка (протитанкова бригада, піхотний полк, запасна піхотна бригада, бригада особливого призначення). На пропозицію генерала П. Шандрука Бульба-Боровець зайнявся формування бригади особливого призначення, перед якою було поставлене завдання «висадившись парашутним десантом позаду радянського фронту, продовжити боротьбу». До бригади мали зголошуватись лише добровольці. У квітні бригада була готова, але її не змогли перекинути у тил радянських військ, оскільки Німеччина не мала достатньої кількості авіації.

28 березня вояки УНА склали присягу на вірність Україні. Були розроблені українські відзнаки: кокарда з тризубом, особливі погони, нараменні нашивки, якими замінювались німецькі відзнаки. Незважаючи на підкреслену українськість УНА до останнього дня була частиною німецьких збройних сил і діяла згідно з наказами німецького командування. ІІ-а УД (де знаходився Бульба-Боровець) була включена у групу фельдмаршала Шернера і тримала фронт спочатку проти червоноармійців, а потім польської дивізії ім. Костюшка. За свідченнями очевидців Бульба-Боровець виявив неабияку відвагу. Після капітуляції Німеччини, стрільці і старшини ІІ-ої УД 10 травня здалися в полон англо-американським військам.

Поразка Німеччини була водночас поразкою певного відламу українського національного руху. Однак все свідчило, що й перемога Німеччини не була б для України щасливим розв’язанням. Мабуть єдиним шансом було повторення результатів попередньої війни, себто послаблення воюючих сторін Німеччини і Росії. Але історія не любить повторюватися.

Друга світова війна породила в українців великі надії і принесла їм великі розчарування.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 66 джерел. 


Розділ 6. Союз УПА Бульби із бандерівцями та його розрив. Крах «Бульбівщини»

опубліковано 16 груд. 2011 р., 05:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 груд. 2011 р., 05:22 ]


Бандерівці на ІІІ–й конференції ОУН (17-23 лютого 1943 рок) приймають рішення про початок широкої партизанської війни. Їхні військові формування, які були ще створені у жовтні 1942 року, здійснюють ряд зухвалих нападів на німецькі війська і окупаційні установи, швидко завойовують авторитет, обростають людьми Зацікавлені у масовості партизанки, бандерівці готові йти на контакт з іншими українськими національними політичними силами. 22 лютого 1943 року представники бандерівців зустрічаються з Бульбою. На переговорах йшлося про об’єднання загонів, створення спільного штабу та керівництва, вироблення єдиної стратегічної лінії. Переговори продовжувались і в наступний час – протягом березня і квітня. Нарешті в травні підписано спільну угоду, згідно з якою УПА та військові відділи бандерівців перестали існувати як окремі загони і об’єднуються в єдину Українську Повстанську Армію. Відкритим залишилось питання про те, хто ж буде здійснювати загальне керівництво. Бандерівська сторона погоджувалась, аби командуючим залишався Бульба, як особа, що вже встигла здобути авторитет у суспільстві та серед військових, однак за умови, що він офіційно вступить до ОУН. Бульба відмовився і тому в УПА спостерігались процеси багатовладдя. З одного боку був формальний головнокомандуючий – Бульба. Поряд з ним існував ще командир оунівських військових підрозділів Р. Клячківський (Клим Савур). До того ж активно намагалася втручатися у справи УПА і ОУН(б).

Проте об’єднання пішло на користь. УПА одразу завдала ряд комбінованих ударів по гітлерівцях. Наприкінці весни 1943 року було вибито німців із Володимира, Топоровиці, Деражного, Олиці, Цумані, Горохова. У Крем’янці, Ковелі, Луцьку, Рівному було проведено вдалі операції по звільненню в’язнів із тюрми. Окупанти понесли значні людські втрати. Так, в бою біля села Дружкополя на Горохівщині загинуло 56 німців і 140 фольксдойчів, в селі Пиличах на Володимирщині було вбито 96 німців. У травні 1943 року загін УПА відправився в тритижневий рейд по Житомирщині і Західній Київщині і відбув 15 боїв із німцями.

Гітлерівці постійно намагались знищити український партизанський рух. Найбільшу операцію з таким заміром провів генерал СС фон дем Бах-Залевський, який вважався спеціалістом в боротьбі з партизанами. Німецький генерал оточив своїми дивізіями всю Кремянеччину. Застосовувалась важка артилерія, танки, навіть авіація. Гонитва за повстанцями тривала близько тижня і була безуспішною. УПА і надалі продовжувала боротьбу.

Вдалим були її дії проти червоних партизан. Загонам УПА вдалося відкинути радянців на схід, за річку Случ і на північ за лінію Ковель – Сарни. Так, наприклад, 14 червня 1943 року в запеклому бою відділ УПА зіткнувся із сильним загоном більшовицьких партизан-парашутистів між селами Карпилівка і Ленчин на Рівненщині. Більшовицький загін було вщент розгромлено, повстанці захопили штабні документи, багато зброї, амуніції.

Географічні масштаби бойових дій УПА далеко виходили за межі традиційного ареалу бульбівських впливів. Однак серед населення успіхи УПА пов’язувались із прізвищем її формального командира. Бульбі здавалося, що після об’єднання з бандерівцями наступив його «золотий вік». Але це вже було «бабине літо».

Бандерівці не звикли зупинятися на мінімумі. Вони прагнули максимуму. Від об’єднання з Бульбою до повного контролю бульбівських загонів. Якщо отаман не погодиться, то він не потрібний, це зайвий баласт для українського руху. Потрібні його люди, озброєння і матеріальні бази. Головним провідником такої лінії серед головного проводу ОУН(б) виступив Р. Шухевич. Наприкінці червня 1943 року Р. Шухевич віддає наказ усім партизанським відділам підпорядкуватися головному штабу УПА, опанованому на той час бандерівцями. При цьому було взагалі проігноровано існування Бульби.

Одразу починається закономірний розбрат в українському середовищі. Бандерівці в одному із звернень писали: «Самозваний отаман, анархіст Тарас Боровець, що голосно назвав себе Бульбою й підшивається всюди під дії УПА, з якою ніколи не мав нічого спільного…». Бульба, у свою чергу, аби не залишитись у боргу, друкує ряд антибандерівських памфлетів «Революція чи анархічна отаманія», «Зозулине яйце», «До проводу ОУН» тощо. В одному із таких памфлетів йшлося: «Сьогодні на землях Західної України знов появилась анархічна банда нової отаманії у вигляді так званої бандерівщини. Основною причиною анархічної отаманії є її бундючне й безсоромне самохвалицтво, хамське непризнання нікого за собою й вічна жадоба руїни самою війною для війни, а не для створення яких-небудь духовних чи матеріальних вартостей». Після обміну філіппіками наступила черга організаційних змін. Слабший повинен був піти. Слабшим виявився Бульба: до середини 1943 року його сили вже втричі були меншими, аніж сили бандерівців, за якими стояла міцна сітка ОУН. Бульба пішов, не взявши з собою навіть імені свого загону: наказом №80 від 20 липня 1943 року бульбівські відділи дістали нову назву – Українська Народно-Революційна Армія (УНРА).

1 серпня 1943 року в газеті УНРА «Оборона України» Бульба опублікував статтю «За єдиний революційний фронт»: «Не час зараз займатись політичними суперечками. Для мобілізації всіх сил народу ми повинні ліквідувати існуючі політичні угрупування і допомогти один одному. Це нам допоможе у боротьбі із зовнішніми ворогами. Ми повинні організувати одну всенародну армію, мати одне командування, один всезагальний штаб, укомплектований із представників діючих революційних структур, які повинні ввійти на паритетних основах в цей штаб. Коли окупанти знищують український народ, кладуть в одну могилу – українських комуністів, комсомольців, петлюрівців, членів СВУ, членів СУМ, націоналістів, керованих С. Бандерою, полковником А. Мельником, соціал-демократів, то чому ж українці спільними зусиллями не можуть всіх ненависних окупантів загнати в ту ж могилу… Якщо цю війну виграє СРСР або яка-небудь нова Росія – на Україні знову будуть панувати московські чекісти і опричники. Якщо ж війну виграє Німеччина – на Україні буде панувати скажене гестапо, а українці будуть мільйонами вмирати від голоду, на каторзі і шибеницях. Тому перед нами тільки одна дорога – дорога боротьби за нашу державу. Цю боротьбу ми виграємо тоді, коли мобілізуємо весь український народ під прапор об’єднання і збройної боротьби».

Добре писав отаман!!! Але пихатість і зарозумілість заважали Бульбі думати тверезо. На чолі українського визвольного руху він продовжував вбачати тільки себе. В дійсності справи бульбівців складались все гірше та гірше. Авторитет отамана зменшився. Його оточення, цілком справедливо вважало, що він так пішов із посади головнокомандуючого УПА, як мала дитина, яку відіслали спати. Бандерівці гарячково готувалися до ІІІ надзвичайного збору ОУН. До його відкриття їм було важливо повністю контролювати територію західноукраїнських земель.

У штабі УНРА з’явився післанець Фронту Української Революції (ФУР) Ілларіон (Це псевдонім. Справжнє прізвище не відоме). Між ним і Бульбою та Мітрингою було досягнуто домовленості про організаційне входження ФУРу до УНРА і УНДП. Повертаючись до свого формування Ілларіон був схоплений бандерівцями і розстріляний.

18 серпня 1943 року на хуторі біля села Хмелівка Костопільського району, штаб Бульби був оточений шістьма бандерівськими куренями. Сили були надто нерівними, почалася паніка. Бульба віддав наказ розсіятися і відступати до лісу. Бандерівцям вдалося захопити в полон понад 100 бійців, трьох старшин (серед них – одного із лідерів українських монархістів І. Трейка), а також дружину Бульби – Анну Опоченську. Одного полоненого було відпущено для передачі ультиматуму: Бульба мав продовжити переговори і безумовно підпорядкуватись Головній Команді УПА. Анна Опоченська мала стати заложницею: у випадку, коли її чоловік відмовився би виконати ультиматум, її мали розстріляти. Амбіції Бульби взяли гору над здоровим глуздом: він все ще сподівався відродити УНРА, хоча було очевидно, що його прагнення до політичного чемпіонства опирається на фальшиві мускули. На ультиматум отаман відповів відмовою з досить-таки розширеною аргументацією. Аргументи бандерівців не переконали. Анну Опоченську було розстріляно. Офіційно бандерівці заперечували свою участь у ліквідації дружини Бульби. Пізніше бандерівський історик П. Мірчук запустив у хід фальшиву версію, буцім Анна Опоченська сама втекла від Бульби до радянського партизана О. Лукіна???, вийшла за нього заміж і проживала в Москві.

Значна частина бійців і старшин УНРА добровільно перейшла на сторону УПА. Деякі колишні активісти бульбівського руху обійняли вагомі посади серед бандерівських військових структур. Так, М. Омелюсик став начальником оперативного відділу штабу групи «УПА-Північ». У школі саперів і мінерів УПА викладав колишній штабний працівник Бульби інженер С. (справжнє прізвище не відоме).

Залишки непокірних частин УНРА бандерівці відтиснули до річки Случ. Тут більбівців чекали «давні знайомі» – червоні партизани. Бої з радянцями для УНРА як правило носили нещасливий характер. В цей час загинув І. Мітринга. Разом з ним кануло в лету його духовне дітище – УНДП. Не залишали в спокої бандерівці. Їхня служба безпеки (СБ) ліквідувала керівника ФУРу Т. Басюка (Яворенко) і видного прихильника Бульби – О. Яценюка (Волинця). На середину осені 1943 року ОУН(б) повністю підпорядкувала собі мельниківські бойові відділи. Становище виглядало безнадійним. 5 жовтня Бульба видає наказ: «До командирів, козаків і всіх членів УНРА» в якому фактично розформовує УНРА і переводить людей в глибоке підпілля.

Той хто тоне, намагається вчепитися навіть за терновий кущ. Бульба знову пробує нав’язати контакти із гітлерівським командуванням. Опинившись в повній ізоляції від усіх збройних формувань, зазнаючи постійних ударів з чотирьох сторін, отаман «вирішує виступити просто до німецького уряду з ще одною пропозицією рятування загроженої ситуації через унормування українсько-німецьких відносин. Коли ця наша остання пропозиція буде відкинена, то анархічні диверсії та безглузді жорстокі репресії разом з фронтовими діями заженуть Україну в неповоротну пропасть». Бульба повертається до ідеї формування збройної сили схожої на «Поліську Січ» 1942 року. Ми дуже широко і активно пропагуємо визволення України – «тільки через революцію трудящих». Одначе мушу признатися, що я особисто в успіх тієї революції – не вірю. Правдоподібно доля не пришле нам другого 1917 року. Може б ми й спромоглися перебороти внутрішню анархію, але скоро можна сподіватися організованих перемін окупацій в Україні на зразок 1941 року та сьогоднішніх подій на Дніпрі. Всі вище наведені обставини і причини примусили мене до останнього кроку – ще раз підняти можливості організування бодай будь-якої української сили на правому березі Дніпра в такому чи іншому порозумінні із німцями. Самою партизанкою поважної реальної сили – не зорганізуємо».

Німці запросили Бульбу сісти за стіл переговорів. Таким способом, вони намагалися знешкодити його як одного з ватажків антинімецького руху Опору на Волині і Поліссі. 19 листопада 1943 року Бульба і його ад’ютант О. Штуль-Жданович вирушають з села Пустомити Тучинського району, де містився тоді штаб УНРА, до Рівного на зустріч з представниками німецької окупаційної влади. У Рівному Бульбу повідомили, що кінцеве вирішення питання буде 22 листопада у Варшаві. У Варшаві попросили поїхати до Берліну, начебто для консультації з А. Мельником і С. Бандерою. У німецькій столиці Бульба і О. Штуль-Жданович були заарештовані 1 грудня 1943 року і відправлені до концентраційного табору Заксенхаузен.

Після арешту Бульби керівництво над УНРА перебрав Л Щербатюк-Зубатий. Бульбівські загони ще діяли до лютого 1944 року. Остаточно добили УНРА червоні партизани. В грудні 1943 року бійці з’єднання відомого червоного командира М. Наумова захопили батьківщину Бульби – село Бистричі. Вони знищили місцевий бульбівський відділ сотника Шаули, захопили значні трофеї – худобу, хліб, фураж. 23 січня 1944 року недалеко від міста Березно наумівці розшукали криївку із штабним архівом УНРА. Завдяки цьому вони знищили всю верхівку підпільної мережі бульбівців. Отримали в свої руки перелік підземних сховищ продовольства, зброї і фуражу по Людвипільському, Березнівському, Корецькому, Костопільському, Сарненському, Степанському, Тучинському районах. Також захопили більше 1700 директив, наказів, оперативних повідомлень, брошур, листів. Це був крах бульбівщини.

12 лютого 1944 року з’явилось офіційне звернення уряду УРСР «До учасників УПА-УНРА». У ньому містився заклик, щоб учасники УПА і УНРА не слухали своїх «верховодів», які «запродалися Гітлерові», і, щоб переходили до червоних партизан або складали зброю Червоній Армії. Всім, хто вийде з лісу, обіцялась амністія. Згадка у цьому зверненні про УНРА – данина колишній моді. Бульбівського руху більше не існувало. Єдину реальну українську військову силу становило УПА, під політичною егідою ОУН(б).

З точки зору історичної перспективи, політика проводу ОУН(б) відносно підпорядкування бульбівців своєму впливу виявилась правильною. Бандерівцям вдалося створити централізовану і дисципліновану, справжню військову структуру. У багатьох випадках, саме тому УПА змогла настільки довго протриматись проти радянських регулярних військ і загонів МДБ. Але викликають несприйняття бандерівської форми і методи роботи по об’єднанню різношерстих повстанських загонів в єдину армію. Навіщо лити братню кров? Невже було вичерпано всі мирні засоби для розв’язування конфлікту? Адже Бульба не розпочав відносно бандерівців вендети. Давайте цей розділ завершимо мудрими і гіркими словами У. Самчука: «Україна йшла в підпілля. Бульбівці, мельниківці, бандерівці… Підпілля не є місцем політичної мудрості, це є місце лобне, місце відчаю, розпачу, гніву…».

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 22 джерела.


Розділ 5. Боротьба бульбівців проти радянських і польських партизанів

опубліковано 16 груд. 2011 р., 05:02 Степан Гринчишин


До 1941 року сталінське керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні, вести боротьбу на ворожій території, не подбало про підготовку організаторів підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велася поспішно і не завжди кваліфіковано.

5 липня 1941 року ЦК КП(б) України прийняв постанову про організацію партизанського руху. Було утворено республіканське Управління по керівництву партизанськими загонами, диверсійними групами і винищувальними загонами на чолі з полковником Т. Строкачем. У червні-вересні 1941 року в Україні було створено 33 підпільні обкоми, багато районних комітетів, первинних організацій і груп ВКП(б). За перший рік війни на території України для партизанської і диверсійної роботи було залишено 500 груп. Однак уже в перші тижні окупаційного режиму сотні підготовлених до підпільної роботи організацій були викриті і розгромлені нацистами. Тоді ж були виявлені, заготовлені для диверсійних і партизанських груп, запаси зброї і продовольства, а самі групи – розгромлені або розпалися. З 3500 їх на червень 1942 року залишилося лише 22. Повсюдний провал радянського підпілля свідчив про відсутність належної підтримки його населенням.

Активізації радянського партизанського руху в Україні сприяли терористично-грабіжницький характер нового режиму, перемога Червоної Армії під Москвою. Найбільші радянські партизанські з’єднання оперували у лісистих північних районах України, на пограниччі з Білорусією. Саме тут виникли загони С. Ковпака і С. Руднєва, О. Сабурова і О. Федорова і т. і.

Прагнучи налагодити централізоване керівництво над партизанами Сталін ввів пост головнокомандуючого партизанським рухом. Цю посаду обійняв К. Ворошилов. 30 травня 1942 року було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), начальником якого було призначено першого Секретаря ЦК КП(б) Білорусії П. Пономаренка В червні 1942 року почав діяти Український штаб партизанського руху (УШПР), підпорядкований безпосередньо ЦК КП(б) України. Начальником штабу було призначено Т. Строкача.

Проникнення радянських партизанів на західноукраїнські землі розпочалось влітку 1942 року. 20 червня в районі міста Березно була десантована із літаків група добірних професіоналів із НКВС на чолі з полковником Д. Медведєвим. В середині серпня на Рівненщині з’явилась ще одна група радянських парашутистів. Вони утворили широко відомий із радянської літератури загін «Переможці» під загальним керівництвом Д. Медведєва. Основне завдання медведєвців полягало у розвідувальній роботі, підготовці політичного ґрунту для розгортання широкомасштабної бойової діяльності.

Радянські партизани змушені були рахуватись із УПА Бульби. Вони розпочинають переговори із бульбівцями. Перша зустріч відбулася 16 вересня 1942 року на одному із хуторів біля села Стара Гута Людвіпілського району. Радянська делегація складалася із п’ятьох офіцерів під охороною 15 автоматників. Нею керував начальник розвідки загону «Переможці» підполковник О. Лукін. УПА представляли Бульба, Щербатюк-Зубатий, Баранівський, Рибачок-Кваша, Пилипчук. Лукін запропонував перемир’я і співпрацю. Але в обмін Бульба повинен показати свою добру волю і знищити Еріха Коха. Існує навіть така версія, що Бульбу запросили до Москви і обіцяли організувати зустріч із високопоставленими особами СРСР. Бульбівці заявили, що дадуть відповідь у письмовій формі. На прощання радянські партизани отримали від Бульби презент – свіжозабитого кабана і портрет отамана. Через кілька днів Головна Команда УПА вислала Лукіну свої пропозиції:

УПА являє собою суверенну збройну силу УНР і такою вона залишається. Ні в яку чужу армію УПА не увіллється. Може бути тільки мова про союзні акції.

Українські збройні сили готові укласти з СРСР мир та військовий союз проти Німеччини, тільки тоді, коли СРСР визнає суверенність УНР.

Лукін попросив нового побачення. Друга зустріч мала місце 28 жовтня 1942 року. Угоди про співпрацю досягти не вдалось. Було вирішено обмежитись нейтралітетом і обумовлено паролі.

Нейтралітет із радянцями був серйозною помилкою Бульби. Медведєвцям треба було виграти час – організаційно і матеріально зміцнити, створити широку розвідувальну мережу. Це їм вдалося. Їхні дії проти бульбівців спочатку носили замаскований характер. Офіційно радянські партизани всюди розпинались про свою «дружбу» з українськими партизанами, проте по ночах почали поступово зникати активісти бульбівського руху. Цих людей викрадали медведєвці, проводили над ними допити з найжахливішими тортурами, а потім розстрілювали. До штабу Бульби був привезений пошматований труп керівника загону повстанців із села Мочулянка Людвипільського району Лукаша Шрамка. Все тіло цієї людини було зсічене шомполами, очі повипалювані, а обидві руки обсмалені вогнем.

Формально нейтралітет було порушено 19 лютого 1943 року. Вночі медведєвці здійснили раптовий напад на місця дислокації командного складу УПА. Атакою радянських партизанів на село Богуші, де перебував Бульба, командував старший лейтенант О. Базанов. Раптовість забезпечила успіх. Розгром бульбівців був повний, самому отаману вдалося врятуватись втечею. Іншим керівникам УПА пощастило значно менше. Начальник штабу Л. Щербатюк-Зубатий, старшина для спеціальних доручень М. Кваша-Рибачок та їх 8 охоронців були заарештовані радянськими партизанами в корецькому лісі. Після короткого допиту їх розстріляли, а тіла покидали в криницю. Вижив лише один Л. Щербатюк-Зубатий. 4 місяці тривало його лікування. В той же день біля села Межиріччя від рук червоних партизанів загинув А. Баранівський. Бульбівці вжили відплатних дій – в районі села Богуші вони ліквідували велику групу медведєвців. Тоді загін червоних партизан під керівництвом відомого диверсанта і шпигуна М. Кузнєцова атакував бульбівський гарнізон у селі Хотинь Людвипільського району. Медведєвці хвалились, що захопили в полон 100 чоловік і вранці в одній білизні прогнали через село.

Весною 1943 року ЦК КП(б) України схвалив оперативний план дій радянських партизанів на весняно-літній період. Головне завдання полягало в цілковитому опануванні західноукраїнських земель. На допомогу Медведєву квапились інші радянські партизанські з’єднання.

На Волині і Поліссі з’явились загони А. Бринського, А. Одухи, О. Сабурова, І. Шитова, О. Федорова. Було створено Ровенський підпільний обком КП(б) України на чолі з В. Бегмою. Бульба спробував ще раз зманеврувати. В районі міста Овруча на Житомирщині була розквартирована 2-а словацька дивізія, яку німці використовували для охорони транспортних комунікацій і військових об’єктів. Частина словаків, якими командував начальник штабу 101-ого словацького полку капітан Ян Налєпка перейшла на сторону партизан О. Саборова. Налєпка отримав від Бульби записку із пропозицією про переговори і поїхав до нього сам. Бульба запропонував: «Переходьте до мене. Будемо разом формувати антибільшовицькі легіони –ти словацькі, а я українські». Із Налєпкою Бульба відправив 9 своїх бійців. Їх одразу сабуровці розстріляли.

Весна 1943 року – це час постійних впертих сутичок бульбівців із червоними партизанами. Наслідком стало паралізування діяльності підривників з’єднання О. Федорова. Це зривало плани ЦШПР по дезорганізації тилових комунікацій вермахту. По загонам Бульби було нанесено ряд сильних ударів. В квітні 1943 року відбувся запеклий бій біля села Бутейки. Українські партизани втратили близько 100 чоловік вбитими. На початку травня радянське партизанське з’єднання В. Бегми штурмом захопило село Людинь. Відомого бульбівського командира А. Соловія розстріляли на сільському майдані. Незважаючи на втрати, бульбівці вчинили відчайдушний опір партизанам Ковпака під час їх рейду.

Місцеве населення симпатизувало українським повстанцям, «тримало застави проти червоних партизан і при появі останніх ставило до відома бульбівців». Дії радянців проти мешканців Волині і Полісся були надзвичайно жорстокі. Щоб розстріляти людину, вистарчало знайти в хаті «Кобзаря» Т. Шевченка краківського видання. 23 січня 1943 року Л. Берія писав начальнику ЦШПР П. Пономаренку: «Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розбійництвом, пияцтвом, тероризує і грабує населення…». Радянський «Гімлер» наказує Пономаренку негайно вжити заходів для того, щоб Сабуров приструнив своїх «орлів».

Відповідь бульбівців на більшовицькі звірства була адекватною. У селі Велика Воля Рафалівського району вони знищили сім’ю зв’язкової загону В. Бегми селянки Надії Бекеш – убили матір, сестру, трьох сестриних дітей і кинули у річку Стир. Війна – є війною. Під час неї людське життя швидко девальвується, за нього інколи не дасиш навіть «ламаної копійки».

Авторитетною політичною силою в Україні того часу був польський підпільний і партизанський рух. Після програної війни з Німеччиною в 1939 році польські військові і політики створили підпільну організацію, яка включала кілька довоєнних політичних угрупувань і підпорядкувалася польському еміграційному урядові, прем’єром якого був В. Сікорський. Ця організація «Зв'язок збройної боротьби» – виступала і під більш знаною назвою Армія Крайова (АК). АК являла собою досить міцну організацію, яка опиралась на всебічну підтримку польського населення. Починаючи з 1939 року вона поширила свою організаційну мережу на східні землі, які перебували під радянським пануванням. Становище цього підпілля радикально змінилося з початком німецько-радянської війни. На західноукраїнські землі почали прибувати політичні та військові діячі польського Опору, які мали діяти серед важливіших скупчень польського населення, сприяючи розбудові Армії Крайової. АК отримувала велику матеріальну допомогу від Великобританії і США. Через руки митрополита Андрея Шептицького фінансові ін’єкції аківцям постійно надавав Ватикан

Польському підпіллю допомагали навіть японські спецслужби. Токіо хотів використати АК і проти Німеччини, і проти СРСР.

Існували й менші партизанські загони, які не підлягали АК. Ці групи ідеологічно і почасти дійово були пов’язані з Радянським Союзом – як наприклад Гвардія Людова чи так звані Батальйони хлопські. Навесні 1943 року радянські партизани почало масово мобілізовувати у свої партизанські відділи поляків. У з’єднання Сабурова поляки творили самостійну бойову одиницю під командуванням Р. Сатановського. Загін отримав право воювати під своїм національним прапором, особовий склад носив форму польської армії. Центральним завданням АК була підготовка до повернення під польське панування східних земель разом зі Львовом і Вільно (Вільнюсом).

Зрозуміло, що польські плани викликали спротив Бульби та його УПА. Треба сказати, що отаман шукав порозуміння. Саме з цією метою він прагнув налагодити контакт з відповідними польськими колами. Посередником був польський політик Броніслав Ходоровський. Бульба знав Ходоровського ще з передвоєнного часу. Ходоровський гостро виступав проти тих поляків, які йшли разом з більшовиками і навіть у такому дусі видав відозву. Він їздив багато разів до Рівного, де пробував бульбівці зв’язати з польськими підпільними організаціями. Одначе всі ці заходи були неуспішні. Шовіністичне польське підпілля далі вважало Галичину, Волинь і Полісся складовою частиною Польщі і на переговори з «українськими зрадниками Польщі» не хотіло дати своєї згоди. Взимку 1943 року Б. Ходоровський був убитий медведєвцями.

Після його загибелі у березні 1943 року Головна Команда УПА зробила ще одну пропозицію польській стороні. Цим разом за посередника був ксьондз із польського села Степанської Гути на Костопільщині. Поляки далі вперто називали всіх українців «бандитами» і ні на які переговори не давали згоди. На свій розсуд бульбівці уклали угоду з польським капітаном «Вуйка» (справжнє ім’я невідоме), який діяв в районі села Стара Гута. Ця домовленість була недовговічною. Українсько-польські відносини були надзвичайно напруженими, враховуючи і історичні відносини, і те, що ні українці, ні поляки не бажали зректися своїх претензій до західноукраїнських земель.

У 60-х роках ХІХ століття відомий російський революціонер М. Бакунін висловив оригінальну сентенцію: «Я б сказав про німців те, що Вольтер говорив про Бога: якщо би німців не було, то їх потрібно придумати, бо ніщо так успішно не об’єднує слов’ян, як закореніла в них ненависть до німців». Бакунінський політичний рецепт пахнув нафталіном, абсолютно в часи Другої світової війни не підходив ні українцям , ні полякам. Ненависть до німців не привела до українсько-польського порозуміння. Два слов’янських народи були ворожі один проти одного.

Німецька розвідка підігрівала ці настрої, постійно підкидаючи в багаття українсько-польської конфронтації нові в’язки хмизу ненависті. Полонені бульбівці на допитах у радянських слідчих органах свідчили: «Німці самі одягають шинелі з тризубом і йдуть на польське село, спалюють його. Ніби то є ми. Так трапилось у Гуті Степанській. Німців було чоловік з 250, у цивільному. Дітей кидали у вогонь живими». Тотожнє чинилось гестапівцями із українськими селами, на цей раз під маркою польських загонів. Свою лепту вносили також провокаційні дії радянських партизанів. Отже, між двома народами витворився збройний фронт.

Спроба вияснити, хто ж перший, конкретно заговорив мовою зброї, як правило є безнадійною. Відповіді ніхто не дасть, навіть у Судний день. Обидві сторони проливали невинну кров і поповнили реєстр ганебних вчинків. Здавалось, що повернулись часи Яреми Вишневецького і Максим Кривоноса. Ось як, описує письменник Іван Нечуй-Левицький, правда, у художніх образах, розправу солдатески Яреми Вишневецького над українським населенням міста Немирів у 1648 році: «зваливши з ніг священиків, жовніри викрутили їм очі свердлами, а потім одтяли їм сокирами руки й ноги і мертвих поскидали з помосту додолу.

…Вишневецький звелів поодтинати їм голови, понастромляти на високі кілки і поставити на окопах коло царини… Наступних смертників князь наказав розпяти на стовпах. Нещасливим міщанам підняли руки вгору, поприбивали кілками та цвяшками до колодок і позакопували колодки в землю рядком. Чоловіки закричали й застогнали. Ярема звелів прив’язати інших міщан до стовпів і лупити з їх живцем шкуру смугами… Наступних міщан понастромлювали на залізні палі, других повішали на шибеницях… Призвідців живцем зварили в казанах».

А ось такою, за свідченням видатного історика М. Костомарова була помста полякам запорозьких козаків: «вбивства супроводжувались варварськими знущаннями: здирали з живих шкіру, розпилювали навпіл, забивали на смерть палицями, обливали окропом, обмотували голову по переніссю тятивою лука, повертали голову і потім спускали лук, так, що у жертви вискакували очі; не було пощади і грудним немовлятам».

Волинські копії Яреми Вишневецького і Максима Кривоноса зразка 1942-1943 років нічим не відрізнялись від оригіналів. В умовах екстремальної історичної ситуації польські боївки і бульбівці діяли вогнем і мотузкою, поліном і камінням, автоматом і сокирою. Віджили навіть середньовічні палі.

Українсько-польска взаємна різня на Волині шкодила обом народам, на довгі роки посіяла ненависть і недовір’я. Недарма, під час операції «Вісла», українське населення виселяли польські військові частини, укомплектовані вихідцями із Волині та Віленщини.

Польським історикам, які пишуть про волинські події хочеться дещо порадити.

Поляки завжди були на Волині панівним, привілейованим етносом. Тому на плечі польських військових і політичних чинників падає більша відповідальність за Волинську трагедію 1942-1943 років.

Поряд з українськими національно-патріотичними , радянськими, польськими партизанськими формаціями в Україні діяли ще інші повстанські загони. Червоноармійці, які на початку війни опинились в тилу вермахту, створили на півночі Чернігівської, Київської областей, у південних районах Білорусії самостійний загін під назвою «Чернігівська Січ». Командував загоном полковник Стрілець. У його складі був Григорій Михайлович Жученко (у майбутньому відомий поет і літературознавець під псевдонімом Яр Славутич). У загоні нараховувалось 700 бійців. Січовики не визнавали УШПР, встановили зв'язок з ОУН(м), діяли під гаслом «Проти Гітлера і Сталіна». У серпні –вересні 1943 року після приходу Червоної Армії «Чернігівська Січ» припинила своє існування.

Були також вчинені спроби організувати російський націоналістичний партизанський рух, ініціатором якого виступила емігрантська організація – Народно-Трудовий Союз (НТС). Влітку 1943 року в районі ріки Десни і в околицях міста Остер активісти НТС організували кілька загонів так званих «білих партизанів».

Документальних даних про зв’язки УПА Бульби із цими вищезгаданими партизанськими структурами немає.

Весною 1943 року бульбівці вели бойові дії проти трьох противників: німецьких окупантів, радянських партизан, польських військових формацій. Боротьба була важкою і обезкровлюючою. На порядок дня вставало питання – пошуки союзника. Союзника Головна Команда УПА стала вбачати в бандерівцях.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 46 джерел

Коментар. Зауважимо, що встановлювати своє панування, винищенням українців на їх етнічній землі, здійснювали німецькі, польські та російські окупанти.


Розділ 4. Партизанська війна Української Повстанської Армії Т. Бульби проти німецьких загарбників

опубліковано 8 груд. 2011 р., 04:03 Степан Гринчишин


У середині грудня 1941 року Бульба виїхав за фальшивими документами до полковника І. Литвиненка, який проживав тоді біля Кременця, а потім до Варшави, щоб відзвітувати президентові УНР в екзилі А. Лівицькому та особисто отримати нові накази. У квартирі інженера Якова Винника 2 січня 1942 року була влаштована таємна зустріч Бульби із А. Лівицьким. У цій нараді також брали участь полковники Чеботарів, Садовський, Валійський, сотники Шевченко і Малинівський.

Наступного дня Бульба зустрівся із А. Лівицьким віч-на-віч. Було вироблено новий план дій:

До моменту, поки театр війни почне пересуватись з української території на московську, не шкодити занадто німцям, а навпаки, сприяти їм, щоб якнайскоріше фронт ішов далі на схід.

Маневрувати так, щоб німці з москалями якомога довше бились на московській території.

У Варшаві художник виготовив портрет Бульби у формі ватажка «Поліської Січі». Фотографії з портрету широко розповсюджувались серед населення як своєрідний засіб пропаганди. А. Лівицький на початку 1942 року ще перебував у полоні старих пронімецьких ілюзій. 14 січня 1942 року він, митрополит Андрей Шептицький, проф.. М. Величківський, генерал М. Омелянович-Павленко, полковник А. Мельник звернулись з листом до Гітлера у справі німецької політики в Україні, – «Ми зображуємо Вашій Ексцеленції – говорилось у листі – справжній стан справ на Україні і просимо допомогти усунути негативні й узгляднити позитивні моменти, які ми тут підкреслили, бо якби їх у теперішній дійсності застосувати, це було б значним поліпшенням ситуації в нашій країні. Ми запевняємо Вашу Ексцеленцію, що провідні кола на Україні є готові до найбільш можливої тісної співпраці з Німеччиною, щоби спільними силами німецького й українського народів проводити боротьбу проти спільного ворога». Копії меморандуму було передано представникам нейтральних держав.

Берлін відповів холодною і презирливою мовчанкою.

Політичні плани – одне. Політичні реалії – інколи зовсім інше.

Повернувшись із Варшави на Полісся Бульба застав картину масового народного незадоволення. Населення Волині і Полісся перед війною не відзначалося особливою національною свідомістю. Німецькі архівні документи свідчать, що народ просто тікав у ліси, щоб уникнути вивозу до Німеччини, покарання за нездачу продуктів харчування тощо. Окупанти самі створили передумови для виникнення партизанських осередків. Сама логіка подій вклала в руки Т. Бульби, тоді найпопулярнішої особи на Волині серед українських політиків, ініціативу збройної боротьби проти нацистів.

Ігноруючи вказівки А. Лівицького, Бульба діє на власний розсуд, ініціативно, швидко і рішуче. Одразу була проведена реорганізація УПА на нових засадах. На початковому етапі свого існування вона складалась із п’яти сотень. Під час бойової акції сотні могли ділитись на оперативні групи силою по 5 чи 10

вояків, що давало змогу проводити блискавичні і непомітні для ворога маневри в поліських лісах.

Штаб УПА знаходився в лісничівці в Корецькому районі, яка була в густому сосновому молодняку на сухій височині за 5 км від шосе Київ – Рівне. Начальником штабу УПА у чині отамана було призначено Леоніда Щербатюка (псевдонім Зубатий). Військова робота підкріплювалась політичною діяльністю. Головним радником Бульби в ідеологічних та політико-організаційних проблемах став І. Мітринга, який остаточно порвав з ОУН(б).

Мітринга, намагаючись організувати для УПА Бульби, широку соціальну базу, виступив творцем нової національної демократичної програми українського визвольного руху із використанням соціалістичних ідей. Йому вдалось налагодити контакти не тільки із прихильниками націоналістичних переконань, що в силу в тих чи інших причин опинились поза бортом ОУН, але й і представниками лівих українських сил – «Союзом українських комуністів – самостійників» М. Даниленка і «Українською Революційною Партією Робітників і Селян». На початку 1942 року вони злились в Українську Народно-Демократичну Партію (УНДП). Крім І. Мітринги, в ній на перших ролях перебували В. Турчманович, В. Ривак, Б. Левицький.

З лютого до середини червня 1942 року тривав перший етап боротьби УПА з нацистами. Отаман пізніше пригадував: «… почали злітати в повітря автомашини та різні установи Кохової адміністрації в Україні, разом з пасажирами та урядовцями». Весною 1942 року в Поліссі загинуло близько однієї тисячі солдатів і офіцерів вермахту. Але для історичної правди треба відмітити загальну низьку результативність бойових операцій бульбівців. Керівництво УПА все ще сподівалось на зміну політики Німеччини щодо України. Заходи бульбівців носили більше попереджувальний характер. Вони діяли обережно, «тактовно», маючи надію у будь-який момент знову відновити союз з німцями.

Цей період позначений активізацією інших українських сил. Так І конференція (вересень 1941 року) і ІІ конференція (квітень 1942 року) ОУН(б) наголошували на пропагандистській діяльності по підготовці українського населення до активної боротьби з німецькими окупантами, зборі та складуванні зброї, на використання всіх сил і можливостей, що сприятимуть повстанню Української держави. Мови про відкриту збройну боротьбу ще не було. У червні 1942 року провід ОУН(б) видав листівку, в якій акція УПА характеризувалась як радянсько-польська провокація: «Ми ставимося до партизанки вороже і її рішуче поборюємо. Партизани – це агенти Сталіна і Сікорського (глава польського емігрантського уряду), а з ними нам не по дорозі…».

Після гестапівських арештів, Нарада Центрального Керівництва ОУН(м) у грудні 1941 року в Києві вирішила перевести своїх людей у підпілля. На Волині, в упівських загонах з’являються такі відомі діячі мельниківського руху як палкий ентузіаст партизанської війни А. Баранівський, вцілілі після житомирських розстрілів О. Яценюк (Волинець) і С. Білий (Арієць). Бульба, вважаючи УПА понадпартійною структурою, приймав до себе всіх, хто хотів боротись проти німців. В травні 1942 року відбулась Почаївська конференція ОУН(м). На ній заступником голови ПУН і головою Проводу в Україні обрали О. Кандибу-Ольжича. Кандиба-Ольжич був прихильником жорсткого антинімецького курсу. Мельниківці приступили до формування військових відділів ОУН, значно зріс їх притік у бульбівське середовище. В районі володінь Бульби мельниківські загони оперували в контакті з Головною Командою УПА, в інших теренах діяли самостійно. О. Яценюк (Волинець) виконував функції спеціального представника ПУН в штабі Бульби.  

В другій половині червня 1942 року Головна Команда УПА надіслала Кохові листа «написаного в дуже гострій формі і з такою вільною недипломатичною фантазією, як колись запорожці писали листа до турецького султана». Бульба застерігав німецьку владу від подальших репресій проти українського населення. Якщо ж терор не припиниться, то УПА розпочинає широкомасштабні бойові дії. Проте окупаційна влада лише посилила репресії і визискування мирного населення. Тому з другої половини липня Головна Команда УПА видала наказ «… негайно розпочати другу фазу збройної акції проти гітлерівців». Найбільшим успіхом стало взяття кількома сотнями бульбівців важливого залізничного вузла – міста Шепетівки. Але документального підтвердження такої акції не має в жодних документах, крім свідчень самого отамана.

«Для військового командування – згадував гітлерівський генерал Рендулич – партизанський рух й рух Опору були абсолютною несподіванкою. Йому прийшлось уже в ході самої боротьби вивчати форми партизанської боротьби так як знайти який-небудь історичний приклад подібної війни з-за рогу воно не могло».

В кінці березня 1942 року німецьке військове командування сформувало спеціальну бойову групу (Кампф группе) для боротьби з Бульбою, яку очолив майор Брошен. Бажаного результату німці не отримали. Влітку 1942 року проти бульбівців були залучені значно більші військові з’єднання гітлерівців із Пінська, Каменя-Каширського, Сарн. Завдання було масштабне – прочесати ліси всього північного Полісся. Ця акція також увінчалась фіаско. Бульба виявив себе напрочуд хитрим і вмілим партизанським вождем.

Наприкінці серпня 1942 року отаман Тарас Бульба надіслав листа до Еріха Коха такого змісту: «До Вас і на руки самого канцлера складалися всякі меморандуми від українського громадянства про жахливе положення в Україні. Всі ті голоси є тільки «горохом до стіни». Тепер, до Вас востаннє промовляє голос українського національного підземелля. Це є голос самої землі… Ваші кроки несуть вічну ганьбу німецькому народу… щоб наведеного стану в Україні не допустити, я Вам пропоную:

Наказати, щоб усі представники окупаційної влади гідно і культурно трактували, без дикого грабіжництва та хамської біятики українське населення. Заборонити всякі «реквізиції» поза контингентами поставок.

При обтяжуванні України поставками в користь фронту та цілої Європи брати до уваги потреби місцевого населення.

Прикоротити дивовижну хвилю арештів і розстрілів.

Звільнити з в’язниць та концтаборів всіх наших людей, – арештованих за січове козацтво, ОУН та інші «злочини». Звільнення всіх арештованих січовиків до 1 листопада 1942 року. Інакше ми будемо уважати пропозицію – відміненою».

Після літа 1942 року виступи Бульби проти німців припинилися. Отаман вирішив почекати наслідків своєї пропозиції. Гестапо в цей час почало активно збирати інформацію про Бульбу і його рух. Німців особливо насторожили повідомлення, що «Тарас Бульба – командир націоналістичної банди (найсильнішої). Господарює як хоче і копає окопи».Адміністрація рейхскомісаріату «Україна» вирішила піти на контакт з Бульбою.

1 листопада 1942 року Бульба зустрівся з шефом політичного відділу СД Волині й Поділля Йоргенсом. На цій зустрічі було обумовлено дату офіційних переговорів між отаманом і представником німецьких властей. Йоргенс пообіцяв посприяти виконанню вимог УПА.

Переговори відбулися 28 листопада 1942 року в селі Моквин Березнівського району в хаті Степана Рудницького. З німецького боку на переговори прибули шеф СД і начальник охоронної поліції Волині й Поділля доктор Піц, шеф політичного відділу СД Волині й Поділля – Йоргенс. УПА представляли Бульба і Л. Щербатюк. Також присутніми були довірені особи – поручник Л. Ковальчук і колишній начальник штабу УПА «Поліська Січ» полковник П. Смородський. Одразу Піц виклав свої пропозиції:

Бульба займає спеціально приготовану йому посаду референта по боротьбі з партизанами.

Люди з його відділів включаються в склад поліції.

Інший варіант, якщо перший буде відкинуто:

1. Бульба розпускає своїх людей по домівках, здає зброю і розпочинає легальне приватне життя.

Отаман, в свою чергу, повторив вимоги, які німецька адміністрація отримала в другому листі до Еріха Коха. Піц свої пропозиції окреслив як остаточні і зажадав від Бульби конкретної відповіді. Бульба заявив, що він мусить порозумітись зі своїм штабом і остаточну відповідь дасть за 14 днів. На цьому переговори завершились.

Ще перед початком переговорів полковник П. Смородський передав Бульбі лист від єпископа Мстислава. 9-10 лютого 1942 року після собору в Пінську відновила свою діяльність в рейхскомісаріаті «Україна» Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). У травні 1942 року на Київському соборі її главою став Полікарп Сікорський. Тоді поєднав свою доля із церквою відомий волинський політик Степан Скрипник: він був хіротонізований на єпископа Київського і Переяславського УАПЦ Мстислава.

Автокефалісти мали серйозного конкурента в лиці Української Автономної Православної Церкви на чолі з митрополитом Олексієм Громадським. Ця церковна структура була створена 18 серпня 1941 року на обласному соборі Єпископів у Почаєві і визнавала канонічне підпорядкування московській патріархії. Німецькі власті протегували автономістам. Тому лист Мстислава, як щоб він завершився позитивним наслідком, міг би піднести реноме УАПЦ в очах німецької влади. У послані єпископа говорилось: «… Коли, Ви дійсно зайняли протинімецьке становище і, не дай боже, дійсно проводили боротьбу з німецькою владою на Україні, – то, як Архипастир, якому доля доручила опіку над рідними йому по крові братами та над їхнім загальним добром, змушений був би тоді гостро і привселюдно осудити цей Ваш нерозважливий крок».

Бульба гостро відповів Мстиславу: «Наші дороги різні не від сьогодні. Ви співпрацюєте з кожною чужою владою в Україні, а я її – поборюю. Я розумію угодову політику та позитивну працю, але не визнаю самоопльовуючого лакейства. …Ваша «реальна політика» з нашим національним рухом нічого спільного не має. За свою поведінку я сам понесу повну відповідальність перед Батьківщиною».

Через 14 днів – 6 грудня 1942 року Бульба написав листа до доктора Піца з остаточною відповіддю на його пропозиції під час переговорів. Він відмовився стати референтом по боротьбі з радянськими партизанами і залучити до цієї справи людей з УПА, оскільки німці взамін «запропонували дрібниці». Далі Бульба писав: «Бачу, що без зміни політичного курсу Німеччини до України не може бути мови про оздоровлення українсько-німецьких відносин. А тим самим моя співпраця з вами є неможлива…». 2 лютого 1943 року Бульба зустрівся з рівненським гебітскомісаром доктором Баєром. Пізніше отаман пригадував: «… з розмови з доктором Баєром ми побачили, що не всі вищі німецькі урядовці в Україні повністю схвалюють політику Гітлера на Сході… Ми порахували його заяви як тактичний маневр у наш бік. Він дуже наполягав на тому, щоб УПА за всяку ціну знайшла компроміс із німцями, бо інакше буде пролито ціле море української крові і що все вийде на користь комунізмові, а не Україні».

Німці хитрували. Хитрував і Бульба. Перемир’я було для нього вигідним. Отаман продовжував розширяти чисельність своїх прихильників. Із бульбівцями почала співпрацювати ще одна українська політична структура – Фронт Української Революції (ФУР), який був організований влітку 1942 року. Лідером ФУРу був житель села Борсуків із Крем’янеччини Тиміш Басюк. Він навчався в кооперативній гімназії у Крем’янці, в 1940 році був призваний до Червоної Армії і закінчив офіцерські курси із званням лейтенанта. Після початку німецько-радянської війни потрапив в оточення, повернувся додому, зібрав загін із місцевих селян, прийняв підпільне прізвище – Яворенко і розпочав боротьбу з німцями.

Контакти УПА з ФУРом розширили ареал впливу Бульби. У грудні 1942 року Бульба запропонував обом відділам ОУН створити спільну політичну раду як конечну політичну надбудову УПА. На чолі неї Бульба (він прекрасно, розумів, що скромність – це швидка дорога в невідомість) бачив тільки себе. Бандерівці цю пропозицію зігнорували. Вони уже з жовтня 1942 року почали творити на Волині власні військові частини. Натомість ідею політради з радістю підхопили мельниківці. Вони вбачали у ній можливість повного перетягування УПА під своє політичне крило.

Роль мельниківського «комісара Фурманова» при штабі УПА виконував Олег Штуль. Він народився 1 липня 1917 року у селі Лопатичах Овруцького повіту на Волині, в родині православного священика. У 1927 році вступив до православної духовної семінарії в Кременці. У 1934-39 роках студент філософського факультету Варшавського університету, вивчав історію і слов’янську філологію. Студії із історії завершив у червні 1939 року магістерською працею у професора М.Н. Кордуби на тему «Зносини Пантелеймона Куліша з Галичиною». До ОУН вступив у 1939 році по пропозиції О. Ольжича. В 1939-1941 роках член проводу ОУН(м), активний учасник антинімецького мельниківського підпілля.

О. Штуль з’явився у Бульби ранньою весною 1943 року. Отримав звання сотника, партизанський псевдонім Жданович і обійняв посаду ад’ютанта отамана. Високоосвічений і високоінтелектуальний О. Штуль-Жданович через короткий час починає грати першу скрипку в оточенні Бульби. Попередній духовний наставник отамана І. Мітринга відходить на задній план.

Рядові бульбівці не були посвячені в суть контактів свого керівництва із німецькими властями. Тому нейтралітет з німцями носив відносний характер. Дрібні збройні сутички тривали постійно. А велика боротьба розгорілася із великою силою після формального завершення переговорів, на початку 1943 року. Наведемо бодай декілька свідчень.

У січні 1943 року група бульбівських бойовиків на чолі із С. Білим (Арійцем) вчинила напад на тюрму у місті Дубно, перебила охорону і звільнила всіх в’язнів. В середині березня бульбівці штурмом захопили місто Степань і залишили свій гарнізон чисельністю у 300 чоловік. 28 березня 1,5 тисяч німців оточили місто Людвипіль, де перебував відділ УПА. Німці 4 рази атакували, але невдало. На допомогу прибув добірний загін СС. Залишивши на полі 58 убитих і 5 спалених автомашин карателі відступили до міста Костополя. У першій половині квітня 1943 року упівські загони повністю опанували райони міст Мізоча, Острога, Шумського, Кремянця. Німці перекинули сюди на придушення партизан одну піхотну дивізію. Після трьох-денних боїв дивізія змушена була залишити терени дислокації партизанських сил. Втрати німців становили: у районі Шумська – 29 чоловік, Острога – 32, Мізоча – 11.

7 травня бульбівці через пораненого німецького солдата (на дорогу Бульба подарував йому пляшку самогону і шмат волинського сала, аби завжди пам’ятав Україну) передали в місто Цумань, місцевому гебітскомісару лист. В ньому говорилось: «Ваша Цумань разом з Вами злетить у повітря. Не радійте, що окупувавши Україну, палите її, п’єте народну кров і погрожуєте своїми танками. Наші груди дужчі за танки, наша гордість сильніша за ваше гестапо. Ми знаємо, що ви прийшли аби пограбувати Україну і знищити українців. За це сплатите власною кров’ю».

20 травня 1943 року загін УПА знищив німецький гарнізон в селі Чудельчин. У бою було вбито 30 німців. Сотня О. Яценюка (Волинця) постійно обстрілювала потяги з німцями і чинила диверсії на залізниці (Ковель – Шепетівка), здійснювала рейди в Житомирську область. В Сторожівському лісі мала важкий бій із загоном угорських карателів.

Під час каральних акцій проти бульбівців німці використовували авіацію.

24 квітня 1943 року Бульба отримав коротенького листа від доктора Піца. В ньому Піц писав про той безлад який на його думку створили на Поліссі бульбівці. Оскільки цей непорядок не вдається погамувати мирними засобами, то жертвою нових німецьких репресій в котрий раз стане цивільне українське населення. Піц знову пропонує Бульбі і його людям вийти з підпілля і допомагати німецькій владі встановлювати новий порядок. Резюме, зроблене отаманом на листі, досить промовисте і лаконічне «Хам!».

12 травня 1943 року німецька сторона отримала відпис від Бульби: «Справа Ваша погана на всіх фронтах, по партизанському так само. Німці замість боротись з більшовицькою диверсією – розпочали боротьбу з українським цивільним населенням. Наслідки цієї боротьби довели до того, що де в районі стояло троє німців, тепер мусить стояти щонайменше три сотні, а в окрузі пару тисяч… Коли німці будуть дальше стосувати супроти українців свої варварські методи, тоді ми будемо відповідати динамітом і вогнем. За кожне спалене село вилетить у повітря залізничний міст або інший воєнний об’єкт».

На травень 1943 року бульбівці повністю контролювали Костопільський, Степанський, Березнівський, Рокитнянський райони Рівненщини, себто значну частину волинського Полісся. Це був абсолютно вільний партизанський край. Бійці УПА ліквідували німецькі «лігеншафти», а коней, худобу, зерно і все інше роздали людям. Крім того, було розгромлено гуральні, зерносховища та продовольчі склади. Особливо болісними були для німців втрати дозаріз їм потрібного лісоматеріалу.

До кінця квітня штаб Бульби знаходився у лісовому масиві біля містечка Городець, а на початку квітня перебрався в район селища Деражно. Існують суперечливі дані щодо чисельності бульбівських загонів. Найбільша цифра за матеріалами абверу, 20 000 чоловік. Нам видається реальною цифра у 6-7 тисяч чоловік.

Тактичною військовою одиницею УПА вважалась сотня. Вона складалась із трьох стрілецьких і одного кулеметного відділення. Бойова сотня за нормативами повинна була нараховувати 136 чоловік. Реально ж сотні УПА мали 130-200 бійців. Всі вояки УПА за традицією УНР називалися козаками. Набір козаків до УПА відбувався на добровільних засадах. Практику загальної мобілізації всього дорослого чоловічого населення виключав характер боротьби УПА, оскільки примусова участь у боях можлива лише на боці регулярної армії і ніколи в умовах партизанської війни. Зростання чисельності УПА загострило проблему командирських кадрів. Старшин-українців, що служили в польській армії, майже не було. Офіцерів армій ЗУНР і УНР можна було порахувати на пальцях. Тому вербувалися офіцери Червоної Армії, незалежно від національності, які залишились в тилу німецьких військ або втекли з гітлерівського полону (так, наприклад потрапив до Бульби колишній генерал-майор Червоної Армії Сисоєв). Багато з них були порядними людьми, але дехто прийшов в УПА, щоб спокійно перечекати важкі часи.

З 1943 року організовується старшинські школи УПА. Перша функціонувала в лісі біля Почаївського монастиря, друга – у селі Кричальськ. Кричальська школа випустила 500 старшин. У ній викладались: основи партизанської війни, маскування, санітарна служба, танкова справа, протиповітряна оборона. Теорія поєднувалась з практикою – частенько доводилося вступати в бій з ворогом.

УПА в основному озброювалась за рахунок трофеїв. Тому озброєння бульбівців було дуже різноманітним. Різношерстим також було обмундирування УПА. Деякі повстанці мали радянські, угорські, німецькі мундири, інші – словацькі, ще інші носили власноруч пошитий одяг або ходили в цивільному. Харчі для загонів УПА заготовлялись в найближчих селах. Відділ або заходив до наперед визначеного села, або приготовані харчі селяни відносили воїнам до лісу. Серйозні труднощі відчула Головна Команда УПА відносно організації медичної опіки та санітарної служби: багато українських лікарів німці забрали до служби у своїх військових госпіталях, на всі аптечні запаси ліків окупаційна влада наклала руку.

Найкращим типом зв’язку для УПА, безумовно, був би радіозв’язок. Однак, в армії не було ні апаратів, ні навченого персоналу. Лише вкінці 1942 року при штабі Бульби з’явилась одна радіостанція. Проте радіус її дії був дуже обмежений. Також нереально було думати про телефонне сполучення. Єдиним надійним засобом комунікації була передача інформації через зв’язкових, які пересувались на конях, велосипедах або власним ходом. У безперебійній роботі зв’язку велику роль відігравали жінки. Недаром секретна директива гестапо сповіщала: «Жінок слід остерігатися особливо. Давно відомо, що жінка – найбільш успішний інструмент військової розвідки і тим самим, вони проводять підготовчу роботу для здійснення противником диверсійних актів». Головною тактикою Української Повстанської армії була партизанська війна, що істотно відрізнялася від тактики регулярних армій. Вона включала такі форми боротьби:

  • Засідка
  • Напад
  • Терористичний акт
  • Саботаж
  • Рейд
  • Прорив з оточення

Разом із ростом авторитету УПА зростала популярність Бульби. Це був його зоряний час. Поліські села зустрічали отамана церковним дзвоном, хлібом і сіллю на вишитих рушниках, мешканці кланялись в пояс. Селяни постійно запрошували (а він це любив) на хрестини і весілля. Демонструючи свою народність, головнокомандуючий УПА, разом з поліськими дядьками хвацько перехиляв чарку за чаркою. Бульба постійно носив смушкову шапку із шликом, до пояса була причеплена музейна шабля; наслідуючи свого знаменитого літературного прототипа курив люльку. В інтелігентів ця оперетковість викликала іронію і глузування, простим людям імпонувала. Народна мудрість гласить: «Гірким лічать, а солодким калічать».

Фіміами лестощів запаморочили голову партизанського ватажка. Він давно вже одягнув на себе кунтуш Івана Гонти і розсівся на тачанці Нестора Махно. П’яний від слави, Бульба не розумів, що Полісся не Катеринославщина, а він не гуляйпільський батько. Зараз на білому світі не 1768 рік, не 1918 рік, а 1943 рік. Свою негативну роль відіграла набута в Березі Картузькій епілепсія. Вона, за даними психіатричної думки, завжди крокує поруч і з прогресуванням заздрості, нетерпіння до чужої думки, холодного презирства до людей, різких несподіваних випадків гніву.

Але в цілому Бульбівський рух представляв помітну військово-політичну силу. Бульбу можна було любити або ненавидіти, але з ним не можна було не рахуватися. 

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 59 джерел.


Розділ 3. Чому Бульба розпочав збройну боротьбу проти гітлерівців?

опубліковано 8 груд. 2011 р., 03:57 Степан Гринчишин


Головна мета А. Гітлера і його кліки полягала у встановленні німецького світового панування. Фюрер марив лаврами Чингісхана і Тамерлана. Недарма він привласнив регалії Карла Великого, викрадені із Габсбурзького музею. Ідея Гітлера про необхідність для німців «життєвого простору» (лебенсрауму) нацисти вважали головним складником зовнішньої політики ІІІ Рейху. У «Майн Кампф» А. Гітлер писав: «Якщо ми хотіли захопити землі й території в Європі – то це мало статися тільки за рахунок Росії. Тому нова імперія повинна була рушити по шляху минулих орденських рицарів, щоб здобути німецьким мечем землю для німецького плуга, а для народу хліб насушний». Відносно України серед нацистської верхівки існували дві точки зору на її майбутнє. Відомий теоретик нацизму А. Розенберг вважав, що народам Радянського Союзу можна надати певні елементи національно-культурної і державної автономії. Розенберг не був кращим за Гітлера. Була тільки різниця в методах і часовому планування, в яких Гітлер мав вирішальний голос. Для фюрера – Україна це об’єкт грабіжника і мародерства, своєрідна «німецька Індія». 27 липня 1941 року Гітлер говорив про Україну як про «сталеве серце Європи, всесвітню кузню», маючи на увазі поклади залізної руди. 28 вересня 1941 року Гітлер із захопленням сказав про українські врожаї пшениці та величезні пасовища для худоби. 13 жовтня він висловився, що в Європі немає другої країни, яка мала б стільки родовищ заліза, нікелю, марганцю, молібдену ніж Україна. Пізніше Гітлер заявив, що сподівається щорічно вивозити з України 12-14 млн. тон пшениці.

Однак, характерно, весь цей час фюрер не обмовився навіть словом про політичні права українців. Гітлер пішов шляхом не продовження, а заперечення традицій німецької східної політики часів Першої світової війни, коли уряд Вільгельма ІІ, підтримував, хоч непослідовно і не без хитань, самостійницькі прямування в Польщі, Литві, Фінляндії й навіть у далекій Грузії. «Ліберала» Розенберга, щоб вибити з його «башки» всілякі непотрібні химери, фюрер призначив міністром окупованих територій Східної Європи.

28 травня 1940 року рейхсфюрер СС Г.Гіммлер у своїй «Записці про поводження з місцевим населенням східних областей» писав: «Ми у вищій мірі, зацікавлені в тому, щоб ні в якому разі не об’єднувати народи східних областей, а навпаки дрібнити їх на якомога малі гілки і групи».

Захопивши Україну, окупанти перш за все знищили її цілісність. Вони поділили українські землі на чотири частини, підпорядкувавши їх різним державам і різним адміністративним органам.

Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини – Румунії, Одещину, південні райони Вінницької, західні – Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії об’єднали в губернаторство «Трансністрія» і також оголосили частиною румунського королівства.

Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області – на правах окремого дистрику (округу) під назвою «Галичина» були включені до складу генерал-губернаторства, яке охоплювало польські землі з центром у Кракові.

Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас як прифронтові області, підпорядкували безпосередньо військовому командуванню.

Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами у Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному. До рейхскомісаріату «Україна» також було приєднано частину земель, що належали раніше Білорусії, але український етнічний елемент у них переважав.

На пост рейхскомісара України Гітлер призначив відомого своєю жорстокістю Еріха Коха. Що ж до Закарпатської України, то вона з 1939 року залишалася у складі Угорщини.

Німецькі окупаційні власті розпочали переслідування українських національно – патріотичних сил. Колишні союзники їм уже були не потрібні. Мавр зробив свою справу – мавр може піти. 9 липня гітлерівці розігнали Українське Державне Правління у Львові, а 15 вересня 1941 року схопили Я. Стецька і С. Бандеру. Тоді ж окупанти заарештували близько 300 членів ОУН(б) і 15 керівних діячів організації – розстріляли. В директиві поліції безпеки СД №12/41 від 25 листопада 1941 року з грифом «секретно, державної важливості», говорилось: «Всі активісти бандерівського руху повинні негайно арештовуватись і після ретельного допиту мають бути ліквідовані під виглядом грабіжників». Як уже знає читач, 16 листопада 1941 року окупанти розпустили «ПС» Т. Бульби.

Прийшла черга на мельниківців. Вони організували на Житомирщині святкування 20-річчяя Базару. Ініціатором урочистостей був голова обласного проводу ОУН(м) О. Яценюк (псевдо – Волинець). Зібралось близько 40 тисяч українського населення. Не було жодних антинімецьких виступів. Гестапо заарештувало 721 українця, 120 із них було розстріляно на передмісті Житомира, яке називалось Мальовинкою. О. Яценюку (Волинцю) вдалося чудом врятуватися втечею. У Києві в кінці листопада 1941 року німецька влада розв’язала створену мельниківцями Українську Національну Раду, а в січні–лютому 1942 року гестапівці розстріляли групу провідних діячів ОУН(м), в тому числі І. Рогача, О. Телігу. Було піддано поліцейським репресіям сина президента УНР в екзилі А. Лівицького – Миколу, Уласа Самчука та інших.  

Однією із зловісних рис нацистської ідеології була расова теорія. Народом, одразу припеченим на повне знищення, стали євреї. «Євреї – повна протилежність арійцям» – писав Гітлер. Йому в унісон вторив шеф пропаганди ІІІ Рейху Й. Геббельс: «Євреїв потрібно, коли-небудь знищити як пацюків». 29 грудня 1939 року нацисти прийняли рішення про ліквідацію поряд з євреями, ще одного народу – циган. У 1836 році відомий російський демократ О. Герцен жахнувся дискримінаційного указу царя Миколи І відносно циганського населення Російської імперії. Він написав: «Це мені нагадує біблійні оповіді про винищення і покарання цілих порід і всіх тих, хто до стіни мочиться». Гітлера як людину анти біблійську подібність розповіді не лякали, а навпаки надихали.

Машина голокосту була запущена на повний хід. Протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка і п’ятниці у Бабиному Яру у Києві розстрілювали переважно євреїв. Цей «Бабин Яр» був у кожному місті України. Всього лише в перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тисяч євреїв. Точна кількість знищених циган невідома. Сучасна ізраїльська пропаганда звинувачує українців в поголовному антисемітизмі під час Другої світової війни. Автор не заперечує, що окремі українці, але окремі, брали участь в антиєврейських акціях. Але, чому тоді за вину кількох сотень негідників весь народ має нести колективну відповідальність.

Також відомо, що поліційні підрозділи формувались з представників багатьох націй, в тому числі іудеїв – той же юденрат (єврейська поліція в гетто). За свідченнями очевидців, команди, які обслуговували крематорії, грабували і ґвалтували приречених, годувалися з есесівської кухні та були на привілейованому становищі. Вони складалися майже винятково з іудеїв. Так, що будьте правдиві до кінця панове сіоністи із Тель-Авіва.

На українців, німецькі окупанти дивились так, як конкістадори Пісарро чи Кортеса або козаки Єрмака на тубільців. Це складова частина місцевої флори і фауни, а не люди, наділені тими самими почуттями й пристрастями, що й вони. Життя корінних жителів України регламентувалося різними наказами і правилами. Окупанти заборонили їм користуватися кафе, ресторанами, стадіонами, іншими громадськими закладами. Навіть біля деяких криниць і колодязів вивішувались попередження: «Тільки для німців». У таємному наказі фельдмаршала Кейтеля від 16 вересня 1941 року зазначалось, що людське життя в окупованих країнах «абсолютно нічого не варто» і тому треба діяти з надзвичайною жорстокістю.

З метою залякування населення було заведено систему закладників. Гітлерівці під всілякими приводами їх страчували. Так, комендант Києва Ебергард 2 листопада 1941 року оголосив про розстріл 300 мешканців Києва. Він же 29 листопада повідомляв, що у місті знову розстріляно 400 чоловік. І так було не тільки в столиці України.

14 листопада комендант Харкова оголосив про розстріл 50 закладників і про те, що закладниками взято ще 1000 чоловік.

В Дніпропетровську за зроблений замах на німецького офіцера було розстріляно 100 закладників.

Всьому світові відомо про трагічну долю Лідіце в Чехословаччині та Орадур-сюр-Глан у Франції. Ці населенні пункти було знищено, а населення розстріляно. В Україні таких сіл було більше 250, а саме 97 – на Волині, 32 – на Житомирщині, 21 – на Чернігівщині, 17 – на Київщині та ін..

Гітлерівський план «Ост» прирікав українське населення на голодну смерть. У наказі командуючого 6-ою армією фельдмаршала Рейхенау від 13 листопада 1941 року говорилось: «Постачання продовольства місцевим жителям … є непотрібною гуманністю».

В одному із документів німецького верховного командування, датованому 2 грудня 1941 року цинічно зазначалось, що збільшення вилучення з України продуктів слід досягти за рахунок знищення «зайвих їдців» і скорочення до крайніх меж норм споживання продуктів жителями міст, а також і сільським населенням. В грудні 1941 року населення Києва одержувало по 200 грам хліба на тиждень. У Дніпропетровську в червні 1942 року 17938 інвалідам похилого віку та їх 2700 малолітнім утриманцям було відмовлено у видачі продуктових карток. Населення міст зовсім не одержувало таких продуктів як жири, м'ясо, цукор та інші. Почалась голодна смерть. У Харкові, за свідченням самих окупантів, у першому кварталі 1942 року померло від голоду 13749 чоловік.

Німецькі загарбники позбавили жителів медичного обслуговування. Так, в Кривому Розі було заборонено населенню продавати медикаменти і медичні інструменти. Спалахи інфекції перетворювались в епідемії. Наприклад у Сумщині дифтерією перехворіла кожна третя дитина віком від 1 до 8 років. Смертність дітей становила від 57% до 70%. Людей масово косив висипний і черевний тиф. Окупанти ліквідували велику кількість лікувальних закладів, а в тих, що залишилися, населення могло лікуватися тільки за високу плату.

Жахливої експлуатації зазнавало робітництво. Гітлерівці з перших днів окупації проголосили так званий «закон» про трудову повинність, що по суті було запровадженням рабсько-кріпосницької системи праці,здебільшого неоплачуваної; по 14-16 годин на день, під наглядом німецьких «наглядачів». Профспілки та інші робітничі організації були заборонені, а доля робітників цілком залежала від різних німецьких директорів.

Соратник Гітлера Герман Раушніг пригадував, що одного разу фюрер заявив: «Між іншим, між нами і більшовиками більше подібності, ніж різниці». Ідейна єдність нацизму і сталінізму на Україні підтвердилась тим, що загарбники зберегли колгоспи. Колгоспні і радгоспні господарства німці перейменовують на «лігеншафти», призначають у них своїх директорів, а селян зобов’язують до примусової безкоштовної праці. У селі Андрушівка Житомирської області місцевий поліцай так підганяв селян, що орали поле: «Давай, давай, швидше куркульки». Часто селяни вдень працювали на «лігеншафт», а вночі на власній ділянці, з якого зобов’язані були здавати контингент.

Селянство мучили численні податки – натуральні і грошові. На Вінниччині, наприклад, власник корови повинен був не тільки здати 800 літрів молока, але й сплатити 600 крб. Усе населення віком від 14 років повинно платити подушний податок 100-200 крб. з людини. Навіть було введено податок на собак – 50 крб. на рік.

Одним із засобів пограбування нацистами населення було введення 4 липня 1942 року в рейхскомісаріаті «Україна» нової валюти. Мова йде про випуск величезної кількості нічим не забезпечених грошових знаків – карбованців. На ці папірці окупанти насильно «скуповували» продовольство і майно у населення, примушуючи його під страхом смерті прийняти ці «гроші».

Німецьке командування, вважало, що раби не повинні мати минулого і приступило до широкомасштабного знищення всіх пам’яток культури. Так, в Канівському музею Т.Г. Шевченка із 2000 екземплярів до часу вигнання нацистів збереглось лише десять. Із приміщення музею німці зробили стайню і тримали коней. Загарбники зруйнували на Україні 62 театральних приміщення, 1500 кінотеатрів, знищили і розікрали 50 мільйонів книг у бібліотеках. 17 жовтня 1941 року Гітлер проголосив: «Ми не маємо ніяких зобов’язань стосовно місцевого населення. Воно повинно мати стільки едукації, щоб уміти розрізнити наші дорожні знаки, щоб не попасти під колеса наших авто. Слово «свобода» – це мати змогу обмитись у вільні від праці дні. Нашим завданням є германізувати». Нацисти вважали, що для населення окупованих земель, «достатньо наявності чотирикласної народної школи». Мета цієї школи «навчити простого рахунку в межах до 500 і вмінню розписатись, а також поширення вчення проте, що покірність німцям є божою заповіддю. Вміння читати не є обов’язковим». Слід зазначити, що початкові школи, які було дозволено відкрити, працювали лише восени та весною. Всі вищі і середні школи з приходом окупантів на Україну були фактично закриті. Всього гітлерівці зруйнували і розграбували 33 тисячі приміщень шкіл, технікумів і вузів. Був спалений Київський університет. В його вогні загинуло 1 млн. 300 тисяч книг. У Харкові із 34 вузів було повністю знищено 17.

Фізичний і культурний геноцид проти українського народу супроводжувався масовим вивезенням населення на примусові роботи в Німеччину. Своєю програмою організації рабської праці нацистський уряд будував собі далекосяжні політичні і економічні плани.

По-перше він втілював у життя ідею обезлюднення України і заселення вивільнених територій людьми «чистої німецької крові».

Друга причина масового вигнання населення – нестача робочої сили в Німеччині. Українську молодь в наказовому порядку вивозили до Німеччини. У випадку непокори не лише винні, а й їх рідні притягувались до відповідальності. Крім цього, німці влаштовували по містах справжні лови людей. Під час облав люди часто безслідно зникали, і лише згодом, вже з Німеччини, давали рідним знати про себе. За роки окупації із України на підневільну працю до Німеччини було відправлено 2 млн. 250 тисяч чоловік. Вивезені потрапляли в жахливі умови. Так, для харчування в’язнів, які працювали у промисловості німецькі медики винайшли спеціальний хліб із такої суміші: 50% житніх висівок, 20% відходів цукрових буряків, 20% целюлозної муки і 10% муки, виготовленої із соломи та листя. Уродженка Тернопільщини М.В. Козлинська пізніше згадувала: «До цього хліба завжди давали тухле м'ясо. Суп спеціально приносили в помийному відрі». Вкрай погане харчування призводило до масового виснаження і частої смерті привезених робітників.

Нацистський «новий прядок» викликав хвилю обурення в Україні.

Німці забули давню істину – не треба турбувати бджіл, коли хочеш їхнього меду. Цікаво, що в деяких інших окупованих регіонах Радянського Союзу гітлерівці проводили зовсім відмінну політику. Так, окупанти вели себе коректно на Кубані. Козакам повернули землю і майно, відібрані Радянською владою. Багато вихідців із козацьких родин добровільно пішли на службу в німецькі допоміжні частини. Для того, щоб використати в німецьких інтересах козаче населення Тереку, на Північний Кавказ із широким повноваженням німецьке командування скерувало представника емігрантського білогвардійського «Козачого національного руху» Р. Алідзаєва. Гітлерівці також вміло спекулювали на антиросійських почуттях кавказьких горців. В Кабардино-Балкарії, Карачаєво і в інших районах вони загравали з мусульманським духовенством, масово відкривали мечеті. Більше того Гітлер був оголошений «великим імамом Кавказу», а командуючий І-ою танковою армією генерал Є Макензен прийняв іслам і регулярно відвідував мечеть. Чеченський політик Авторханов (майбутній знаменитий історик) став видавати газету «Газават» з епіграфом «Гітлер з нами, аллах над нами». Антинімецького повстанського руху опору на Кубані, Дону, Північному Кавказі не існувало. Невже нацисти не розуміли, що на Україні, вони самі собою рубали сук? Деякі далекоглядні політики із оточення Гітлера швидко це второпали. Й. Геббельс, 25 квітня 1942 року у своєму щоденнику зазначив: «Мешканці України були спочатку прихильні прийняти фюрера як рятівника Європи й сердечно зустрічали німецькі війська. Це становище повністю змінилося протягом кількох місяців. Ми надто, боляче вдарили росіян, особливо українців по голові». Але Геббельс на берлінському політичному олімпі погоди не робив.

Відносно України надалі продовжувала торжествувати позиція Гітлера, який вважав український народ бидлом, що розуміє тільки мову нагая і кулі. Фюрер був маніакально впевнений у своїй правоті: «Я йду своїм шляхом… бо, це шлях указаний мені провидінням».

Уїнстон Черчіль одного разу, у приватній розмов, зауважив: «Нацистському режиму властиві найгірші риси комунізму». Але тепер для українського інтелігента, робітника і селянина Сталін був далекий. Його злочини (така властивість людської психіки) стали швидко забуватись, а з Гітлером пов’язувалось все конкретне зло. Користаючись цим, піднімає голову комуністична опозиція.

Українські національно-державницькі сили, внаслідок твердолобої антиукраїнської лінії Берліна, відмовляються від німецької орієнтації. Те, що Німеччина взагалі не хотіла мати українців за партнерів, звільнила українських патріотів від ролі аналогічної до хорватських усташів чи словацьких глінківців. В українців залишився один єдиний вихід – братися до зброї.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 55 джерел


Розділ 2. В антирадянському підпіллі

опубліковано 8 груд. 2011 р., 03:52 Степан Гринчишин


На чолі української повстанської армії «Поліська січ»

17 вересня 1939 року за погодженням із нацистським керівництвом Червона Армія перейшла польсько-радянський кордон. Це означало фактичний вступ Радянського Союзу в Другу світову війну і пов'язаний з нею поділ світу. 22 вересня радянські війська увійшли у Львів, а через деякий час уся територія Західної України, передбачена таємними радянсько-німецькими угодами, опинилась під контролем Червоної Армії.

Західноукраїнське населення доброзичливо зустріло Червону Армію. Цьому сприяли, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід кордону прагненням запобігти окупації краю гітлерівцями. Крім того, в той час ненависть до польського окупаційного режиму охоплювала переважну більшість західних українців.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Хоча вибори мали в основі деклароване властями загальне пряме виборче право, вони були фікцією, бо проводилися за офіційним безальтернативним списком кандидатів. Наприкінці жовтня Народні збори прийняли декларацію про возз’єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР. У листопаді відбулася сесія Верховної Ради СРСР і Української РСР, які ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з Українською РСР. Це був типовий прийом сталінської політики. Завжди «після того як Червона Армія займала нову територію, московська бюрократія встановлювала в ній такий режим, що забезпечував її панування. Населенню дозволено тільки схвалювати проведені реформи…»

Включивши західноукраїнські землі до складу СРСР більшовицьке керівництво розгорнуло політику їх радянізації. Ще на початку 30-х років Сталін проголосив: «Кадри вирішують все». Комуністи прекрасно розуміли, що їм «буде важко розраховувати на місцеві сили. Тільки частину технічного персоналу і найменше відповідальних працівників можна буде розшукати на місці. Всі відповідальні працівники і навіть частина технічного персоналу повинні бути привезені із собою… Чисельність цих працівників, які вимагаються для проведення радянізації знову відвойованих областей, буде величезною». Була ліквідована стара система управління і впроваджувалась нова, радянська. Поляків-чиновників масово звільняли. На їх місце прибували нові службовці. Це були або колишні члени розпущеної КПЗУ, або господарського апарату, нерідко малоосвічені, малокваліфіковані виконавці, які часто-густо не знали української мови, звичаїв місцевого населення. Дійшло до абсурдних курйозів. Дружини багатьох високопоставлених партійців частенько почали відвідувати театри у «трофейних» нічних сорочках польських аристократок, вважаючи їх, завдяки своєму радянському чи тамбовському вихованню, за вечірні сукні. Можна собі уявити здивування західних українців, коли в квартирах радянських бонз, на столах з’явились нічні горщики. Їх використовували як вази до квітів. Справді – із мужика графа не зробиш. У львівських обивателів взагалі на лоба полізли очі, коли вони дізналися про більшовицьку методу вирішення проблем проституції. Всі львівські «жриці кохання» були відправлені в Борислав на перевиховання до робітничого класу. Це було в дусі Фурє Оуена, Сен-Сімона, аж ніяк не по ленінськи. Однак, коли бориславський пролетаріат морально розклався, прийшлось забути про ідеї утопічних соціалістів, а діяти по-традиційному, по справжньо марксистськи. Всіх повій загнали у товарні вагони і вивезли туди, де «Макар телят не пас». Батько Махно лікував від сифілісу розстрілом, а комуністи – Гулагом. Над цим сміялись. Поки що це були веселі квіточки. Але пізніше вони перетворились у сумні , страшні ягідки, причому вовчі. Проте, спочатку, деякі заходи нових властей зустріли у краї схвалення. Національна інтелігенція вітала розширення мережі українських шкіл, українізацію вищої освіти. Частина мешканців підвалів, непристосованих приміщень дістали змогу переселитись у нормальні квартири. Вводилось безплатне медичне обслуговування. Схвальні настрої більшості не зникли навіть тоді, коли нова влада оголосила про наміри здійснити корінну ломку старих, заснованих на приватній власності економічних структур. Річ у тому, що промисловість, торгівля і велике землеволодіння знаходилося в основному, в руках поляків чи євреїв. Це не могло не імпонувати українцям. Однак після націоналізації близько 2 тисяч промислових підприємств, переважна кількість яких були середніми і дрібними, різко знизилась їх ефективність, що негативно позначилось на становищі більшості населення.

Подібні процеси відбулись і в селі. Поміщиків, осадників, заможних селян позбавляли землі, реманенту, худоби. Попервах, було оголошено, що все це перейде найбіднішим селянам – переважно українцям. Проте з часом у краї розгорнулася примусова колективізація, яка позбавляла селян не лише наділеного радянською владою, а й нажитого батьками та дідами.

Радянська влада перенесла в Західну Україну свою репресивну практику, що вдосконалювалася в СРСР протягом двох десятиліть. У краї розгорнувся жахливий терор, жертвами якого ставали як окремі особи, так і цілі групи людей. Органами НКВС були розгромлені всі політичні і громадські об’єднання. Їхніх керівників та значну кількість членів оголосили «ворогами народу» й ув’язнили. Слідство велося у «кращих чекістських традиціях» залізного Фелікса. Девізом слідчих стали слова одного із високопоставлених чинів НКВС Заковського: «У мене навіть Маркс, признався би, що він агент Бісмарка». Арешту підлягали власники фабрик і заводів, адвокатських контор, банків, кооперативних об’єднань, чиновники, відставні офіцери, крупні, а часто й середні землевласники й усі ті, на кого режим приклеїв ярлик куркулів. Серед арештованих було багато студентів, учнів-старшокласників, учителів, представників інших категорій місцевої інтелігенції. Умови перебування в’язнів в західноукраїнських тюрмах були нелюдськими. У в’язницях непристосованих до утримання такої кількості людей, час від часу спалахували епідемічні захворювання. У грудні 1940 року у третій в’язниці міста Ковеля, де білизну не міняли більше 4-х місяців виникла епідемія сипного тифу. У самбірській тюрмі з березня 1941 року в’язнів годували людським м’ясом. У Тернополі, в 1940-1941 роках було отруєно 480 в’язнів несвіжою рибою з високою концентрацією отруєних речовин. Значну кількість людей без пред’явлення звинувачень, без слідства й суду із членами сімей відправляли до східних районів СРСР.

Більшовики намагалися знищити організоване церковне життя в західних областях України. Першим ударом по українській греко-католицькій церкві в Галичині та українській православній церкві на Волині і Поліссі, була конфіскація церковних багатств, що творили основу матеріального забезпечення церковної ієрархії. За цим послідували відібрання від священиків метрикальних книг і заборона навчання в школах релігії, заведення цивільних шлюбів і перебрання реєстрації всіх актів цивільного стану, накладання на священиків дуже високих податків. Якщо йдеться про саму церкву та її ієрархію, то Москва одразу вирішила підпорядкувати собі українську православну церкву на Волині і Поліссі.

Весною 1940 року у Кременець прибув із Москви архієпископ Димитровський Сергій Вокресенський – в ролі посланця патріаршого місцеблюстителя Сергія (московського митрополита, що від весни 1943 року став патріархом). Архієпископ Сергій поставив вимогу перед місцевими єпископами, щоб вони відмовили у послуху голові Автокефальної Православної Церкви митрополитові Діонісію, що перебував у Варшаві і підпорядкувались Москві. Через деякий час московський патріарх призначив на західноукраїнські та західнобілоруські області єпископа Миколу Ярушевича з титулом екзарха Західної України і Західної Білорусії і митрополита Волині та Луцька. З прибуттям Ярушевича почався широкий русифікаторський наступ на українську православну церкву. Поряд з тим пішли репресії проти кліру. Внаслідок того, кількість монахів у Почаївській лаврі зменшилась з 300 до 80. Кременецька духовна семінарія була закрита. Паралельно з тиском проти української православної церкви йшов наступ Москви, проте не такий рішучий, проти греко-католицької церкви в Галичині. Вже восени 1939 року органи НКВС заарештували 18 священиків, 14 з яких були засуджені до вищої міри покарання.

Населення західних областей України на власному гіркому досвіді відчуло, що Сталін це «вовк в овечій шкурі». Із далекої Мексіки, Лев Троцький у статті «Про українське питання» єхидно зловтішався над своїми колишніми товаришами по партії «Радянська Україна повинна була бути міцними стержнем, навколо якого повинні були об’єднатись інші частини українського народу… Але за роки термідоріанської реакції становище Радянської України, а разом з тим і постановка питання в цілому різко змінилася… Від минулого довір’я і симпатій західних українських мас до Кремля не залишилось і сліду».

Принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим переконав західноукраїнське населення, в тому числі і мешканців рідного краю М. Боровця – Полісся, що його майбутнє не в інтеграції в Радянський Союз. Але жителям Полісся не вистарчало ватажка. Ватажок знайшовся.

1серпня 1940 року вночі, М. Боровець переходив німецько-радянський кордон. Це була надзвичайно ризикована справа. Радянські прикордонники міцно стерегли границю. Тільки із жовтня 1939 року по грудень 1940 року на західному кордоні ними було схоплено живцем або знищено близько 5 тисяч порушників. В їхні сіті частенько потрапляла велика здобич. В лютому 1940 року повертаючись із Польщі в СРСР, загинув крайовий провідник ОУН (бандерівців) Василь Тимчій (псевдо – Лопатинський), його охоронець В. Медведь (псевдо – Опришок) і зв’язкова Зиновія Левицька. Оточені прикордонниками, вони підірвались гранатами.

Боровець йшов через кордон не сам. Товариство йому складала зв’язкова Тіна Кульчинська – донька православного священика Євгена Кульчинського із Дермані. Вона вже кілька разів виконувала відповідальні доручення полковника І. Литвиненка. Боровець і його напарниця в районі Володави вплав переплавились через річку Західний Буг і на радянському березі напоролись на засідку прикордонників. Розпочалась стрілянина. Згідно попередньої домовленості розбіглись в різні сторони. Боровцю вдалося вирватись із оточення. До кінця своїх днів Боровець вважав, що Тіна Кульчинська загинула,але відволікла прикордонників на себе, і ціною власного життя врятувала його. Тіна залишилась живою, була схоплена прикордонниками, не сказала, хто з нею переходив кордон, прожила ще майже рік і була розстріляна у червні 1941 року у луцькій в’язниці.

Дальші події розгортались як в старому доброму піратському романі.

Однієї серпневої ночі 1940 року до хати жителя хутора Погулянка, що біля містечка Степань Григорія Михайловича Кудрі постукав у вікно незнайомець. Це був Максим Боровець. Передав господареві листа від його рідного брата Петра, який знаходився за кордоном. Боровець повідомив, що має завдання створити розгалужену підпільну мережу, оскільки скоро вибухне війна між німцями і «совітами». Це завдання він отримав від петлюрівського штабу і уряду УНР в екзилі. Григорій Кудря побував на хуторі Труди, де проживав його шкільний товариш Гожий Михайло Іванович, на той час надрайонний провідник ОУН і дядько Г. Кудрі Гожий Павло Степанович. Обоє погодились співпрацювати з Боровцем, який тоді мав псевдо «Гонта».

Зв’язковим між ними став житель хутора Двірець, що розташовувався кілька км північне Трудів Петро Соловей. Через деякий час Михайло Гожий познайомив Боровця з членом обласного проводу ОУН Лукою Крисюком, одночасно і провокатором НКВС. Екаведисти розпочали арешти. Вони схопили Михайла Гожого, Петра Соловея і їх прибічників: Костянтина Шумлянського, Василя Жданевича. У Дубнівській в’язниці Михайло Гожий переконався, що Лука Крисюк зрадник. Гожий іде на відчайдушний крок: обіцяє НКВС видати Боровця в обмін на волю. Випущений із тюрми, він таємно зустрівся з Боровцем і розповів про провокаторську діяльність Л. Крисюка. Перед енкаведистами поводив себе так ніби нічого не знає і Боровця не бачив. Михайла Гожого було арештовано вдруге і розстріляно у червні 1941 року у Дубнівській тюрмі.

Боровець залишає Волинь у другій половині жовтня 1940 року і виїжджає на Східну Україну. Він побував у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Вінниці. Мета поїздки – виконання завдань абверу. У рідні краї повертається в кінці листопада 1940 року. Обирає нове підпільне ім’я «Байда».

Боровець вирішив розпочати бойову діяльність. Опертя в першу чергу на колишню сітку Українського Національного Відродження. Було апробовано вийти на контакт з Поліським Лозовим Козацтвом (ПЛК). Воно утворилось на Волині в липні 1939 року як збройний відділ ОУН. Чисельність становила близько 500 чоловік. На чолі стояли В. Війтюк-Погоня, А. Карий. Після вересня 1939 року ПЛК перейшло в підпілля. Сподівання виявились даремними. Після нищівного удару НКВС по ПЛК у 1940 році і суду над його тодішнім лідером Лос-Адамським ця підпільна структура не функціонувала.

До сьогоднішнього часу не визначено справжній хронологічний початок партизанської діяльності Боровця. А. Кабайда вважає, що Боровець розпочав збройну боротьбу із Радянською владою 22 січня 1941 року. До чого ж ми, українці, любимо ювілеї. Саме, в день Акту Злуки і IV Універсалу Центральної Ради. Така ж сама наївна казочка, як і те, що УПА виникла 14 жовтня 1942 року. Пан Кабайда чомусь не подумав яка партизанка може бути взимку? І це на Волині, де в 1941 році більшовики почували себе дуже міцно. Боровець вчинив перші збройні виступи тільки пізньою весною 1941 року. Він і його невеликий загін (5-6 чоловік) обмежувався нападами на сільради, підпалами будинків радянських активістів, терористичними актами проти найбільш одіозних представників комуністичної адміністрації.

Боровець дотримувався самих суворих засад конспірації. Постійно змінював дислокацію, двічі підряд не зупинявся в одному і тому ж місці, не інформував нікого про свої плани. Коли партизани зупинялись на нічліг, він завжди ночував окремо від них. Все це допомогло Боровцю і його хлопцям успішно долати енкаведистські переслідування і провокації. Про нього та його діяльність починають поширюватись різноманітні чутки серед місцевого населення.

22 червня 1941 року вибухнула німецько-радянська війна. Червоні війська, очолювані генералами із дубово-кавалерійських університетів К. Ворошилова і С. Будьонного терпіли поразку за поразкою. Німці навально просувались на схід. Відступаючи, радянська солдатня вчинила масу злочинів і насильств, особливо криваві розправи відбулись у західноукраїнських тюрмах, переповнених безвинно арештованими людьми. «Треба зауважити, щодо російської жорстокості – то на ній не помітно абсолютно жодного поступу: рот жертви наповнювали порохом, який після запалювали. Жінкам просвердлювали груди, через рот перетягали мотуз, за який потім вішали жертви. У 1918-1919 роках робилося те саме на Дону; на Уралі червоні й білі катували свої жертви, так довго, аж доки не наступала смерть. Здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є власне жорстокість, як гумор англійський». У1941 році в’язнів також не просто вбивали, а мордували – одним виколювали очі, відрізали носи і вуха, другим розпорювали животи, третім по лікті рубали сокирою руки, жінкам у статеві органи забивали пляшки. У львівській тюрмі садисти з НКВС перед відступом розіп’яли на стіні священика і встромили в його розпорений живіт мертву дитину. У містечку Бібрка чекісти живцем зварили у великих казанах кілька десятків жителів. Загальна кількість жертв червоного терору на початку війни точно не відома. Орієнтовано, мабуть до 200 тисяч чоловік. Отже, не дивно, що українське населення прихильно, навіть із симпатією, поставилось до німецької армії. Командир другого кавалерійського корпусу СС 12 серпня 1941 року повідомляв своє начальство: «Українське і білоруське населення викриває банди, які коротко чи довше вештаються у цьому районі. Доказ ввічливості полягає в тому, що з приходом військ їм зразу почали приносити молоко, яйця й інші продукти, які були віддані солдатам безкоштовно й цілком добровільно».

Після початку війни, відчуваючи підтримку населення, Боровець діє активно і рішуче. Напередодні окупації міста Сарни німецькими військами він із групою прихильників роззброїв міську міліцію. Сарни перейшли під його управління. 22 червня 1941 року Боровець проголосив про створення Української Повстанської Армії «Поліська Січ». У 1921 році відбувся ІІ Зимовий Похід військ УНР, який закінчився трагедією під Базаром. Його учасники називали себе Українською Повстанською Армією. Отже, назва була запозичена із 1921 року. А що таке «Поліська Січ»? Це означало, що поки-що УПА діє тільки на території Полісся. У майбутньому повинні були бути створені Волинська Січ, Полтавська Січ і т.д. Боровець обрав собі нове псевдо і почав підписувати всі накази та документи «Отаман Тарас Бульба».Мабуть у виборі псевдоніму зіграли свою роль категорії молодості. З цього часу і ми будемо іменувати нашого героя Тарас Бульба. Початкові бойові акції «ПС» зводились до розбивання в’язниць, трудових таборів та відбивання великих транспортів мобілізованих у Червону Армію запасників, в’язнів та репресованих. Головна увага звертається на відбирання від червоноармійців зброї та боєприпасів.

У німецькому плані нападу на СРСР «Барбароса» театр військових дій розділявся Прип’ятськими болотами на південну і північну частини. Напрям головного удару повинен був проходити північніше Прип’ятських боліт. Згідно цієї директиви німецькі війська не пробували здобути і обійшли Поліську котловину. Виникло цікаве становище: коли верхмат брав Смоленськ і Київ, у його глибокому тилу, а саме у трикутнику Пінськ – Мозир – Коростень блукали розбиті частини радянських дивізій, залишки військ НКВС, міліції і .д.

Бульба звертається до штабу 213 німецької дивізії у Рівному за дозволом на формування «ПС» чисельністю 1000 козаків, завданням якої було б поборювання партизанів і парашутистів. Такий дозвіл було отримано. Німці не виявляли бажання воювати у поліських лісах і болотах. Бульба і його «ПС» були їм на руку.

Авторитет отамана швидко зростає. Бульба із політичної попелюшки починає перетворюватись у відчутну військово-політичну силу.

30 червня 1941 року у Львові ОУН(б) проголосила відновлення Української держави і створила уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Я. Стецько. Бульба відмовився оголошувати на Поліссі акт 30червня. Чому? Адже, він як і С. Бандера, Я. Стецько, Р. Шухевич, також був державником. Зі сторони  це виглядало, як безмотивний конфлікт, «бійка двох лисих за гребінець». Розходження мали принциповий характер. Бульба був прихильником УНР. Він вважав, що акт 30 червня 1941 року автоматично анулює IІI і IV Універсали Центральної Ради, якими була проголошена і затверджена УНР. Слід врахувати особистий фактор. Отаману не подобалось, що події 30 червня 1941 року відбулись без його конкретної участі. Бульба вирішив сам побувати у Львові і на місці розібратися в ситуації.

Бульба з’явився у Львові в кінці липня. Першим він зустрів свого давнього знайомого по Березі Картузькій Івана Мітрингу. Зустріч вийшла щирою і відвертою. Захоплений успіхами Бульби на Поліссі, Мітринга організовує вождю «ПС» зустріч із проводом ОУН(б). Переговорів не вийшло. Бандерівці вимагали від Бульби негайного їм підпорядкування. Бульба відразу знаходить контакт із мельниківцями. Він зустрічається із близькими співробітниками А. Мельника М. Сціборським та О. Сеником. Після розколу ОУН мельниківці не мали серйозної організаційної сітки в Україні. М. Сціборський і О. Сеник зрозуміли, що для них Бульба – «манна небесна». Всі гострі кути було згладжено. ОУН(м) визнала, що «ПС» підкоряється тільки державному центрові УНР, зобов’язалась надати допомогу фаховими військовими спеціалістами: сотник Домазар, поручник Кедюлич одразу скерувались на Полісся. Досвідчені політики О. Сеник і М. Сціборський з часом сподівалось повністю взяти під свій контроль поліського отамана.

В останні дні свого перебування у Львові Бульба мав зустріч із своїм знаменитим земляком – письменником Уласом Самчуком. Пізніше автор «Волині» пригадував: «Випадок... В такі часи випадки змінюють плани… На нашій Академічній несподівано з’явилась нова оригінальна, красочна поява: молодий, високий і стрункий з провокативною рудуватою борідкою монастирського послушника добродій у старому, вилинялому однострої радянського піхотинця, з лапідарно виставленою жовто-синьою опаскою на лівому рукаві. При знайомстві, на превелике моє здивування, виявилось, що це був у власній особі, широко відомий, автентичний отаман з Полісся на ім’я Тарас Бульба, який очолював певну «Поліську Січ»». Орієнтовно, 4 серпня, Бульба залишив Львів. У свою вантажівку він прихопив У. Самчука і видатного мельниківця А. Кабайду.

Повернення отамана співпало з новими успіхами. У Рівному його чекав представник українських монархістів полковник І. Трейко. З Трейком було оформлено аналогічний договір про участь монархістів у рядах «ПС», як це було зроблено із ОУН(м). 5 серпня 1941 року у місті Сарни була організована Окружна Команда української міліції.

Бульба став її начальником, паралельно очолюючи «ПС». Чисельність «ПС» становила приблизно 2-3 тисячі чоловік, штаб-квартира була розташована в місті Клесові. Пост начальника штабу «ПС» обійняв екс-командир кінного полку чорних запорожців армії УНР полковник П. Дяченко. Після його від’їзду до Варшави функції начштабу виконував колишній петлюрівський полковник П. Смородський. Весь серпень 1941 року козаки «ПС» провели у невпинних боях проти радянських військ. Найбільш відома операція, яку здійснила УПА «ПС», було захоплення міста Олевська Житомирської області, де розташувались значні червоноармійські загони. Наступ був узгоджений із білоруськими антикомуністичними силами. Бульба налагодив тісні контакти з Білоруською Народною Самообороною (Самооховою) та її керівником Р. Вітушкою. 21 серпня 1941 року після довгих боїв, з триразовим переходом з рук в руки «ПС» здобула місто Олевськ. Туди одразу переїжджає Головна Команда УПА «ПС». Смородський оголошується начальником Олевського гарнізону «ПС».

Через деякий час загони Бульби контролюють значну частину українського Полісся. Ці терени Бульба гордовито називав Поліською республікою. Так звана Поліська республіка представляла собою край абсолютно вільний від радянської і німецької адміністрації. Селяни розбудовували своє господарське життя згідно давніх традицій і звичаїв. Колгоспи були ліквідовані, земля стала селянською.

Столицею від половини серпня до половини листопада 1941 року був Олевськ. В Олевську всіх січовиків було розташовано по казармах, організовано школу підстаршин, а також Районовий Комісаріат Української Народної Міліції. Відкрито амбулаторію і лікарню, кооперативну їдальню. Відновили свою роботу електростанція, пошта і телефонний зв'язок. Всі радянські пам’ятники і вивіски зникли з площ, установ та вулиць. На їх місці появились портрети українських князів, гетьманів та інших видатних людей України, а найбільше було всюди портретів Симона Петлюри. Всі вулиці містечка управа перейменувала іменами українських діячів. Вулиця Червоноармійська стала називатися «Вулиця Поліської Січі», а вулиця Леніна – «Вулицею отамана Тараса Бульби». Правда Бульба говорив, що він видав наказ, аби вулиця не носила його імені. Автор у цьому глибоко сумнівається. Скромність не властива характеру амбітного отамана.

З вересня 1941 року почала виходити газета «Гайдамака» –  орган «ПС. Спочатку її редагував вчитель з Житомира Г. Бабенко, а з 6 номера редактором став сотник і ад’ютант Бульби К. Сиголенко. Бульба сам давав газеті фейлетони у формі «Листів до Сталіна», писані поліським діалектом під псевдонімом «Дід Гаврило з Овруча». На початку листопада з’явився І. Мітринга. Він повертався із Східної України і був розчарований у наслідках оунівської пропаганди серед населення. На думку Мітринги націоналізм у донцовському варіанті не для східняків. Мітринга палко переконував Бульбу у доцільності створення нової революційно-демократичної партії. Отаман вислухав Мітрингу, залишив його працювати в редакції своєї газети, але чіткої відповіді на проблеми, висловлені Мітрингою, не дав.

Таке явище, як самозвана Поліська республіка, не поодиноке в тодішньому часі. В 1941 році також виникла в Локотському районі Брянської області «Локотська республіка». Тут була проведена земельна реформа, створена сітка шкіл, дитячих садків, газети, а також сили самооборони (чисельністю 12 тисяч чоловік), які боролись проти радянських партизан. Весною 1942 року німці легалізували «Локотську республіку», визнали за нею великі суверенні права. Літом 1943 року не дивлячись на протести німецького командування два німецькі військослужбовці за грабунок були страчені в Локоті на церковній площі, на очах у багатотисячного натовпу.

Тепер давай мій дорогий читач, ще раз повернемось до болючого питання – чи був Бульба зрадником свого народу чи ні? В історичній літературі побутує дуже модний термін – колабораціонізм. Класичні колабораціоністи – це ті, які співробітничали під час Другої світової війни з гітлерівцями. Автор погоджується із тією думкою, що чистісінької води колабораціоністи були французи Петен і Лаваль, норвежець Квіслінг. Але Франція і Норвегія до війни були незалежними державами. Віддавши їх на поталу фюреру Петен, Квіслінг і К0 справді зрадили власні народи. Що ж «зрадив» Бульба? Українці своєї держави не мали. Те, що називалось Українська Радянська Соціалістична Республіка, було дуже далеке від реальної державності. Позиція Бульби подібна до позиції політичних діячів, які теж боролись за створення власної національної держави. Лідер індійських націоналістів Чандра Бос в березні 1941 року побував на аудієнції в Гітлера. Потім він почав орієнтуватись на Японію. Подібне прояпонське становище у війні зайняли майбутній перший президент незалежної Індонезії Сукарно, національний герой Бірми Аун Сан. Місце Бульби не в одній шерензі з Петеном і Квіслінгом, а поряд Сукарно, Ч. Боса, Аун Сана. Безумовно, свою роль у формуванні таких переконань відіграла нацистська пропаганда. Берлін прекрасно розумів, що після окупації, наприклад у голландців залишилась ще Індонезія, у бельгійців – Конго. Фюрер змушений був одягнути на себе тогу захисника пригноблених народів. Але головним рушієм була ненависть народів до колоніального ярма, прагнення визволитись.

Нехай, ще можна списати на окремих політиків, те, що чеченці подарували Гітлеру білого коня і білу бурку, за обіцянку звільнити їх від російського іга. Нехай. Але як можна пояснити  такий момент. На початку 1942 року німецький фельдмаршал Е. Роммель став безпосередньо загрожувати британській колонії – Єгипту. Тоді не тільки майбутні єгипетські лідери Г. Насер і А. Садат, але і прості єгипетські міщани і фелахи палко просили аллаха, щоб німецькі танки якнайшвидше вдерлися в Каїр і Александрію. Прямо на вулицях міст і сіл єгиптяни кричали в очі англійським солдатам: «Давай Роммель, давай, жми!!!» Це був крик відчаю народу: «Хто завгодно, тільки не прокляті британці!!!» Ось де ключ до розуміння позиції Бульби зразка 1941 року.

Скептик може логічно зауважити, а що не помітно було після Карпатської України і пакту Молотова-Ріббентропа, що Гітлер бреше? Так, багато мрій і сподівань лопнули як мильна бульбашка. Але продовжували надіятись, що Гітлер обере розумну реалістичну лінію. Адже в політичній практиці Німеччини та її союзників були зафіксовані випадки підтримки національних устремлінь окремих народів. В 1931 році японці відібрали у Китаю північні провінції Манчжурії і організували там напівсамостійну державу Маньчжоу-Го. Після ліквідації Чехословаччини із санкції Берліну було створено Словацьку державу. Хорватські самостійники із Хорватії, Боснії, Герцеговини і Південної Далмації 11 квітня 1941 року проголосили Незалежну Хорватську Державу (НХД). Правда, відносно Хорватії мали місце певні протиріччя між Німеччиною і Італією. Але в кінці Рим і Берлін дійшли до «соломонового рішення». «Поглавніком» НХД став вождь усташів А. Павеліч, а один із принців італійського королівського савойського дому, а саме герцог де Сполетто був проголошений королем Хорватії під іменем Томіслава ІІ. Українські політики, були проінформовані, що 12 серпня 1941 року лідер Фінляндії маршал Маннергейм заявив німецькому послу фон Блюхеру, що Німеччина повинна надати Україні державну самостійність. Майбутнього шефа України досвідчений фінський політик вбачав в особі свого давнього приятеля гетьмана П. Скоропадського. Саме тому, для Бульби майже весь 1941 рік сонце продовжувало сходити із Заходу.

Своє справжнє ставлення до «ПС» німецькі військові і політичні чинники виявили тоді, коли німецькі війська наблизились до Москви і їм здавалось, що українські союзники вже не потрібні. 5 листопада 1941 року в Олевську з’явилась німецька адміністрація, яка стала вимагати розпуску «ПС». Переговори Бульби із начальником тилу України генералом Кіцінгером нічого не дали. Німці на бажали мати під боком «якусь українську армію». Бульба всіляко затягував процес ліквідації «ПС». Виграш часу дозволив основній частині козаків піти додому із зброєю в руках. Коли німці 16 листопада 1941 року розпустили «ПС» то склали зброю лише кілька сотень чоловік. На останній старшинській раді Бульбі було присвоєно звання генерал-хорунжого. Зауважимо, у цьому випадку ще раз виявилось нездорове честолюбство Бульби, його любов до слави та почестей. Після розпуску «ПС» із Житомира прибув до Олевська капітан СС Гічке і попросив допомогти у розстрілі всіх євреїв міста до 19 листопада. Сотник Сиголенко, відповів, що його козаки є воїни а не карателі. Але Гічке насильно мобілізував двох старшин і 60 демобілізованих козаків «ПС», які взяли участь у розстрілі 535 чоловік. Цей акт 18 листопада Рада старшин «ПС» засудила як ганебну дію.

Після офіційної ліквідації «ПС» її штаб поділився на дві частини. Одна частина людей роз’їхалась по домівках, а друга відразу почала працювати над планами організаційної зміни армії та нової підпільно-бойової акції. Першим наказом нового штабу в грудні 1941 року знято з назви організації дописку «Поліська Січ». Територіальний принцип після втрати Олевська відпав. Організація почала виступати тільки під назвою «Українська Повстанська Армія».

«Медовий місяць» співпраці Бульби з німцями закінчився.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 56 джерел


Розділ 1. Молоді роки. Початок політичної діяльності

опубліковано 8 груд. 2011 р., 03:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 груд. 2011 р., 03:46 ]


На березі річки Случ розкинулось мальовниче поліське село Бистричі. Його назва походить від слова «бистрина», адже біля села ріка давала швидку течію, тут багато вирів. У писемних джерелах Бистричі вперше згадуються 1545 року як володіння луцького старости.

Тут, 9-го березня 1908 року, у селянина Дмитра Юліановича Боровця народився син Максим. Дитячі роки Максима Боровця – це дитинство типового сільського хлопчика того часу. У сім’ї Боровців нараховувалось дев’ятеро дітей. Глава родини Дмитро Боровець мав всього три десятини землі. Харчувались сутужно. Хліба з бідою вистачало до Різдва, від Різдва до ранньої весни жили на картоплі. Потім, до нового хліба перебивалися на зеленині, головним чином на щавлі.

Максим навіть не закінчив початкової школи, бо змушений був допомагати батькам у нелегкій селянській праці. Однак певне національне виховання розумний і допитливий від природи хлопець отримав. Максим гордився тим, що він народився в той же день, що і Т.Г.Шевченко. Велике враження справила на нього повість М.Гоголя «Тарас Бульба». Дитячі роки Максима Боровця співпали з епохою грандіозних перемін. Полетіла в тартари імперія Романових. Наступні режими мінялися з калейдоскопічною швидкістю. То Центральна Рада, то Скоропадський з його гетьманатом, то Директорія, то червоні, то поляки. Певна стабілізація наступила після 1921 року, коли офіційно Західна Волинь відійшла до Польської держави.

У віці 14років Максим Боровець залишає батьківську оселю і йде шукати щастя-долі у містечко Клесів, де влаштовується робітником в каменоломню по видобутку граніту. Праця була важкою: від сходу до заходу сонця і в спеку, і в дощ, і в сніг. Так тривало кілька років. Боровець спочатку був далекий від політики. Його розуміння політичної боротьби нічим не відрізнялося від розуміння жителя далекої Півночі – ескімоса в таких екзотичних тропічних плодах як банани. Інше бажання володіло Боровцем – любим чином вибитись в люди, розбагатіти. Велика природня амбітність шукала самореалізації. Вершина успіху – це майстер у каменоломні. Не вистачає освіти – будемо займатися самоосвітою. Цілий день лопата і кайло, а у вечорі і в ночі книги по геології, економіці, алгебри і геометрії. Начальство кар’єру помітило впертого поліщука. Максим почав підійматися угору по східцях службової драбини. Тепер юнак помітив, що на дні клесівської каменоломні зібрались надзвичайно цікаві люди, яких закинули сюди різноманітні життєві вітри. Тут працювали прихильники самих різноманітних політичних переконань – від самостійників до комуністів. Їхні суперечки – це була справжня політграмота. Боровець жадібно тягнеться до сперечальників, на його робочому столі поряд з технічною з’являється політична література. До багатьох відомих речей приходилось доходити власним розумом. Такий собі «інтелектуальний Робінзон Крузо». Від книг Максим переходить до конкретного зацікавлення політичною боротьбою на Волині.

Політичне та соціальне становище українців Волині у 20-39-х роках ХХ століття

Що ж собою представляла Волинь у 20-30-х роках ХХ століття і як вплинуло її політичне середовище на формування світогляду майбутнього партизанського ватажка, а тоді ще мало кому відомого, політичного дилетанта Максима Боровця.

Після Ризького миру 1921 року на території Західної Волині було створено Волинське воєводство. Адміністративно воно поділялось на 11 повітів, населення налічувало 1млн. 569 тис. 559 чоловік. Переважна більшість проживала у селі і становила 85,8% від його загальної кількості, частка ж міського населення сягала відповідно, лише 14, 2%. З перших днів окупації корінне українське населення Волині зазнавало національного гноблення.

Польський уряд штучно поділяв його на волинян і поліщуків, прагнув до насильницької асиміляції. У 1924 році у Польщі були видані закони про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах. Переслідувалось вживання терміну «український», тому, що «дальший допуск цієї назви для Речі Посполитої є шкідливим і небезпечним». Побоюючись зростання національної свідомості українського населення польський уряд всіляко гальмував розвиток народної освіти, закривав українські школи.

У липні 1924 року було затверджено так званий «кресовий закон», відповідно до якого основним типом школи ставала двомовна, так звана утрактивістична, яка по суті була польською. Змога навчатись для українців в середніх і вищих навчальних закладах була мізерною через надмірно високу плату. Крім того діяла процентна норма прийому до вузів молоді української національності, яка становила, наприклад у Львівському університеті близько 5%. Національні утиски доповнювались соціально-економічним гнобленням. Польський уряд поділив країну на дві території «Польщу А» і «Польщу Б». До другої ввійшли етнічні західноукраїнські і західнобілоруські землі. Уряд свідомо гальмував промислове будівництво в «Польщі Б».

Станом на 1937 рік у Волинському воєводстві нараховувалось всього лише 17,5 тисяч промислових робітників. Тільки на 133 підприємствах кількість робітників перевищувала 20 чоловік. Найбільша частка робочої сили припадала на каменоломні (6378 чоловік) і деревообробні підприємства (3664 чоловіки). Відсталість промисловості в краї виявилася також у значному збереженні ремесла. В умовах іноземного панування гальмувався також і розвиток сільського господарства, економічним підґрунтям якого була приватна земельна власність.

Найбільшу кількість складали дрібні і карликові господарства. За переписом 1931 року у Волинському воєводстві разом нараховувалось 319 286 землеробських господарств – 14,2% мали земельні наділи до 2 га, 42,21% – 2-5 га; 27,5% – 5-10 га; господарства з площами 10-15 га – 5,57% і з площами 15-20 га – 2,38%. Великих господарств з площею 50 і більше гектарів у Волинському воєводстві нараховувалось 537 (0,18%). Селянство прагнуло землі. Однак аграрна реформа, здійснена в Польщі, не ліквідувала безземелля, мала яскраво виражений шовіністичний характер. ЇЇ головною метою було економічне підкорення українського селянства та колонізація краю вихідцями із корінних польських земель, так зване осадництво. Один із популярних польських політиків В.Вітос вважав, що осадництво «відповідає найбільшим життєвим інтересам теперішніх і прийдешніх поколінь поляків». Польська влада видала таємний наказ, яким забороняла продавати українцям більше ніж 5% поміщицьких земель, що за умовами аграрної реформи підлягала викупу. На Волині станом на 1 січня 1932 року загальна кількість осадників досягала 8336. Поряд з цивільними осадниками протягом всього міжвоєнного періоду польський уряд здійснював поселення військових осадників, які були найбільш привілейованими і надійними кадрами польської колонізації. З 1919 по 1935 роки у Волинському воєводстві було організовано 3659 господарств військових осадників. Земля і надалі залишалась для українських селян «фата морганою». Осадник, який був живим доказом кривди, заподіяної польським урядом українському населенню, вніс роздратування, загострив відносини між поляками і українцями, він став тою сіллю, яка завсіди ятрила рани і ніколи їх не гоїла на українському тілі.

Соціальне і національне гноблення польських властей викликало опір українського населення. Польські урядові і політичні чинники намагались задушити або бодай применшити масштаби народного незадоволення. Варшава панічно боялась впливу більш свідомих в національному плані Галичини на Волинь. Саме тому, було введено так званий «сокальський кордон», себто колишню границю між Галичиною і Волинню перед Першою світовою війною, коли вони належали до інших державних об’єднань, відповідно до цісарської Австро-Угорщини  і царської Росії. На Волині була заборонена галицька преса, переслідувалась діяльність галицьких політичних організацій. Волинська організація найбільш могутньої галицької партії Українського Національно-Демократичного об’єднання (УНДО) нараховувало всього 312 членів. Інша впливова галицька партія Українська Соціал-Радикальна партія (УСРП) мала на Волині тільки 448 членів.

Свого головного союзника польська влада вбачала в петлюрівській еміграції. Петлюрівці намагались дотримуватись духу і традицій Варшавського (квітень 1920 року) договору між Й. Пілсудським і С. Петлюрою, були лояльними до Польської держави. Так, наприклад певна кількість старшини і бійців колишньої армії УНР взяли участь у третьому сілезькому повстанні, у травні 1921 року коли Польща вела боротьбу з Німеччиною за Верхню Сілезію. Емігрантське середовище активно пропагувало так звану «реальну політику».

Перша ознака тієї «реальної політики» – вибори до польського сейму у 1922 році. Коли у Галичині вибори бойкотували, то волиняни взяли участь у них. Ще одну свиню підклали уенерівці галицьким політикам у 1930 році. Під час відомої «пацифікації» міністр закордонних справ еміграційного уряду УНР О. Шульгин спільно з своїм польським колегою Залевським виступили у Женеві, у Лізі Націй як представники обох дружніх народів, чим паралізували проти польський демарш представників Західної України у справі пацифікації. Польський уряд підтримував своїх симпатиків.

Варшава стала осідком уряду УНР в екзилі. У ній постійно мешкав президент УНР Андрій Лівицький. Польська політична поліція (дефензива) не чинила йому перепон у тому, що він був одним із керівників «прометеївського руху» – міжнародного руху за визволення поневолених радянським режимом народів. При сприянні офіційної влади петлюрівці заснували у польській столиці Науково-Видавничий Інститут. Військовий міністр УНР В. Сальський домігся, що українці на контрактній основі могли служити у польській армії, навчатись у польських військових закладах. Так, перебували у польських збройних силах колишні старшини війська УНР як П. Шандрук (генерал польської армії, закінчив Академію Генштабу), П. Дяченко (також навчався в Академії Генштабу), М. Палієнко та інші. Безумовно А. Лівицький та його уряд шукали інших впливових союзників на міжнародній арені. Про активність таких пошуків свідчить те, що В. Сальський на початку 30-х років встановив у Варшаві контакт з японським військовим аташе полковником Янагітою. Згодом Янагіта перебуваючи у Сінкінгу – столиці пр японської маріонеткової держави Маньчжоу-Го, сприяв місцевій українській діаспорі. Можливо навіть і тут, петлюрівські лідери наслідували варшавських достойників. Адже ще в 1905 році Й. Пілсудський отримав від Японії на боротьбу з Росією 20 тисяч англійських фунтів. Але потрібно собі чітко усвідомити, що зовнішньо-політичний курс уряду УНР залежав від людей, які сиділи у будинку міністерства іноземних справ Польської держави.

Конкретним провідником польського політичного курсі на Волині був воєвода Г. Юзефовський – колишній міністр національних меншин УНР часів спільного походу Й. Пілсудського і С. Петлюри на Київ, хитрий і досвідчений політик. Під його егідою, в 1931 році, на Волині виникло Волинське Українське Об’єднання (ВУО). Його очолив петлюрівський емігрант П. Певний, який в двадцятих роках співробітничав із запеклим ворогом Радянської влади і ярим «единонеделимщиком» Б. Савінковим в його газеті «За свободу».

П. Певний і його близький соратник, племінник С. Петлюри С. Скрипник відкрито назвали ВУО «українським табором маршала Пілсудського». Національні вимоги ВУО обмежувались побажанням, щоб Український науковий інститут у Варшаві прискорив видання церковних книг українською мовою, був відкритий православний ліцей в Кременці, здійснювалася українізація православної церкви на Волині. Але побажання розходились із реальною політичною практикою. На думку Г. Юзефовського ВУО повинно виховувати українське населення Волині в дусі лояльності до Польської держави. Для цього Польща зображувалась єдиним рятівником українського народу. У лютому 1934 році в польському сеймі П. Певний говорив: «Річ Посполита врятувала життя мільйонів українців, їх культуру і віру, дала можливість розвиватись українським організаціям». ВУО всіляко підносило політичні якості керівників Польщі. Особливо пропагувалась постать Й. Пілсудського. 18 квітня 1935 року у Луцьку один із провідних діячів ВУО С. Тимошенко заявив: «Ми заздримо Вам полякам, що Ви маєте славного вождя, але наша заздрість обіймається з радістю, бо частково маршал Пілсудський належить і нам, тому що він є другом українського народу». Для увіковічення пам’яті померлого диктатора Польщі Головна Управа ВУО вирішила збудувати в Луцьку Український Народний Дім імені Пілсудського. Так само ВУО підтримало рекламну компанію в честь нового лідера пілсудчиків – маршала Е. Ридз-Сміглого. Взимку 1938році він приїхав в Луцьк. ВУО виступила ініціатором присвоєння Е. Ридз-Сміглому звання почесного громадянина міста Луцька.

Активно використовувалась проповідь мнимої традиційності та історичної закономірності українсько-польського співробітництва. На світ божий викликались тіні давно покійних політиків. В 1935 році П. Певний здійснив паломництво в село Низкиничі, на могилу політичного діяча XVII ст. А. Кисіля, який був оголошений духовним предтечею ВУО. Весною 1935 року ВУО рішуче підтримало Варшаву під час чергових виборів у сейм і сенат. Ці вибори бойкотували майже всі політичні партії країни. Вони відбувалися в атмосфері нечуваної фальсифікації. Наприклад, в Поліссі, де виборче право мали 356 374 чоловік до виборчих урн прийшло за офіційними урядовими даними 422 288 чоловік. У вищі владні органи Польщі від ВУО пройшли П. Певний, С. Скрипник, М. Бура, С. Тимошенко, М. Волков. У більшості випадках їх парламентарна діяльність звелась до слухняного механічного голосування за урядові проекти. ВУО об’єктивно сприяло полонізації української школи. У лютому 1936 року С. Скрипник запевнив сейм: «Українська громадськість бажає бачити школу такою, в якій би українська молодь виховувалась на свідомих і чесних громадян Речі Посполитої. Це є причиною того, чому українська громадськість підтримала покладені в державну систему шкільної освіти принципи утрактивізму». ВУО не протестувала навіть проти навчання в школах на польській мові православної релігії. Наступник П. Певного на посаді глави ВУО С. Тимошенко договорився до того, що він «ще у 1905 році мріяв про самостійність Польщі», котра тільки одна зможе звільнити Україну. При сприянні воєводи Г. Юзефовського ВУО утворює свої дочірні просвітянські структури-читальні «Рідна хата», інші культурницькі організації типу «Світло» в місті Дубно, «Літературно-мистецьке товариство» в місті Рівному. Однак внаслідок відвертої угодовської позиції ВУО із середини 30-х років терпить ідейну і політичну кризу. Різко зменшується чисельність організації.

Своєрідний показник – стан справ в жіночій секції ВУО. Жіноча філія ВУО «Союзу жіночої громадської праці» в 1937 році нараховувала всього-навсього 98 членів. Найбільш далекоглядні представники ВУО вирішили врятувати своє лице. Зразок продемонстрував С. Скрипник. Восени 1938 року він у сеймі підписав вимогу парламентарної репрезентації УНДО про територіальну автономію Західної України і оголосив про свій вихід із депутатської фракції ВУО. Цей крок С. Скрипника був підтриманий іншим депутатом від Волині М. Бурою. Відхід С. Скрипника, М. Бури та їх прихильників привів ВУО до повного політичного фіаско. Якщо давати загальну оцінку діяльності ВУО, то безумовно є антиісторичним зображувати його діячів у ролі польських політичних лакеїв. Провід ВУО, вважав, що політика лояльності принесе більше користі українцям, ніж опозиція. Його політичне кредо «Краще синиця в руках, ніж журавель в небі».

На фоні стратегічної і тактичної імпотенції ВУО швидко набирала політичні очки нелегальна Організація Українських Націоналістів (ОУН). Поразка національно-демократичної революції 1917-1921 роках, розчарування у демократичних і соціалістичних цінностях, ідейний крах старих національних кумирів – С. Петлюри, В. Винниченка, М. Грушевського, перетворили Західну Україну на глек, у якому незабаром забродило молоде вино українського націоналізму. ОУН була озброєна новою теорією національно-визвольної боротьби – інтегральним націоналізмом Д. Донцова, базувалась на принципах суворої дисципліни. Її члени, як і представники всіх інших тоталітарних споріднених організацій, були «одягнуті в солдатську форму». Молоді енергійні фанати ради досягнення своїх цілей були готові піти і в тюрму, і на ешафот. Рішуча, безкомпромісна постава ОУН імпонувала значному прошарку українського населення, особливо молоді. Наприклад майже все членство Союзу Українських Студентських Організацій Польщі (СУСОП) палко підтримувало Євгена Коновальця і його справу.

Активно діяла оунівська пропаганда на Волині. Вона вміла плювати у відкриту рану. Показ злиденного становища волинського селянства як наслідку польської колонізації поєднувався із закликом знищити язву осадництва «вогнем і залізом». «Земля українцям!!!», «Зайди за Віслу!!!». Ці лозунги церковним сполохом били у голову українського селянина. У краї прокотилась хвиля масових виступів проти польських колоністів, що супроводжувались нищенням сільськогосподарського реманенту, підпалами господарств, терористичними актами. Доказ активності оунівців на Волині – ряд відомих судових політичних процесів: Рівненський процес проти 13 костопільців (січень 1937 року); Луцький процес проти 42 студентів (серпень 1937 року); другий Рівненський процес проти 55 костопільців (грудень 1937 року). В 1936-1937 роках на Волині з ініціативи військової референтури ОУН під керівництвом Василя Сидора виникають повстанські бойові відділи під назвою «Вовки», які розпочинають партизанські дії проти польських окупантів. Політичний грунт Волині був щедро засіяний націоналістичним насінням. Помітну політичну силу на Волині становила КПЗУ, яка як і ОУН діяла в підпіллі. Вплив комуністів у суспільстві віддзеркалював ставлення західно-українського населення до процесів, які відбувались на терені Радянської України. Неп та українізація викликали симпатії як до ідеї возз’єднання з УРСР, так і до комуністів України. Автор не погоджується з терміном, який мав раніше широке вживання в побуті «націоналістична Галичина і червона Волинь». Але «Платон мій друг, а істина дорожча». Навіть після колективізації на Радянській Україні, голодомору 1932-1933 років , розпуску Комінтерном у 1938 році КПЗУ певна частина волинського населення, на відміну від галичан, ще продовжувала симпатизувати комуністам.

Початок політичної діяльності Боровця

У 1930 році Максим Боровець відбув військову службу в польській армії, точніше – у третьому полку гірської піхоти в Бєльську (Верхня Сілезія). Армійське життя йому подобалось. Але він не отримав навіть ступеня капрала, бо не мав формально закінченої початкової освіти. Після звільнення у запасу 1931 році Боровець одружується з донькою чеського колоніста в Луцьку Анною Йосипівною Опоченською. Матеріальне становище молодят було непоганим. Боровець на той час оволодів фахом каменярського майстра, без офіційної технічної освіти частенько виконував функції інженера. Але честолюбному поліщуку прагнулось більшого. Сите і спокійне життя його не задовольняло. До кого ж примкнути? Як часто буває свою роль зіграв випадок. У 1932 році життєвий шлях Боровця перетнувся із колишнім петлюрівським сотником Василем Раєвським. Останній познайомив його із полковником армії УНР Іваном Литвиненком, який мешкав у Рівному. З наказу уряду УНР Литвиненко керував українською розвідкою на польсько-радянському кордоні.

Цілком зрозуміло, що діяльність Литвиненка була погоджена із польськими спецслужбами. Але запальному, гарячковитому, наївному поліщуку Боровцю вважав Литвиненко всього цього знати не потрібно. Нехай вважає, що тільки працює на петлюрівську розвідку. При Литвиненку М. Боровець виконував функції кур’єра. Він передавав на радянський бік інструкції і директиви, літературу, а звідти отримував різноманітні розвідувальні матеріали. Кілька разів Боровець сам нелегально переходив кордон і побував на радянській території: у Житомирі, Києві, Харкові. Це був великий ризик. Одразу на майбутнє зробимо застереження: Боровця можна звинуватити у багатьох гріхах, крім одного – боягузом він не був.

Кур’єрська служба швидко перестала задовольняти Боровця. Все ж таки головний ворог для нього тепер – це поляки. Він вирішив зайнятись самостійною політичною діяльністю. Взимку 1932-1933 років Боровець засновує у рідних краях невелику підпільну організацію – Українське Національне Відродження (УНВ). Із своїх власних коштів Боровець забезпечив фінансову спроможність організації. Програма УНВ складалася із суперечливого поєднання національно-демократичних і республіканських поглядів, націоналістичних постулатів і соціалістичних ідей. Це була своєрідна «соціальна алхімія», що відображала ідейну кашу, що виникла у голові провідника УНВ. Оскільки про УНВ знав І. Литвиненко, то його діяльність була під ковпаком польської поліції. До пори – до часу поляки не чіпали членів УНВ, вважаючи, що їхній позитив (кур’єрська служба, антикомуністичні переконання) переважає негатив (антипольську позицію). Але Боровець виходить з під контролю. Відображаючи стихійні антипольські настрої місцевого населення, УНВ діє все активніше і активніше. Польська поліція стала вважати, що Боровець або член ОУН або КПЗУ. Після кількох марних попереджень було застосовано радикальні засоби.

Влітку 1934 року Боровець був арештований і опинився у в’язниці міста Рівного. Тут він отримав бойове хрещення. Під час слідства поліція не церемонилась. Тортури – типове явище польського правосуддя. Найбільш характерні прийоми:

1. «Пе ПЕ Ге, Польський Пшемисл Гумови». Процедура полягала в тому, що в’язням стягували взуття, шкарпетки, вязано уста рушником, сковано ланцюжком ноги, ставлено стрімголов, накладено на стопи мокру плахту, а поліціянти чи офіцери контррозвідки гумовими палицями били стопи допитуваного і так довго поки він не втрачав притомності. Повернувши притомність облиттям зимною водою, в’язня дальше катували. Ця тортура, яка справляла невимовні болі не залишала по собі жодних слідів.

2. Інший метод – розмова по-китайському. В’язня розбирали до гола. Тонкою гумовою палицею або лінійкою били по статевих органах, по ядрах. Після такої «китайської розмови» в’язні все тратили притомність.

3. Манікюр на скору руку полягав на тому, що в’язням впихано гострі шпильки під нігті.

4. Удосконалений «парагвай». Допитуваному зв’язано ланцюжком руки й ноги. Руки виладувано під коліна, завязано рот рушником чи іншою шматою, поверх рук, натягнених під колінами встромлювало дерев’яний дрючок. Зісовано по два столи і на тому дрючку вішано в’язня. Голова його звисала вниз. Він міг дихати лише носом. Але недовго. Поліція приносила в чайнику холодну воду й уливала в’язневі до носа. Бракувало віддиху, бо в носі постійно була вода. В’язень насправді тонув. Коли не помагала звичайна вода, то її розпускали милом або додавали нафти. В’язневі було сказано, що коли він хоче говорити, тобто дати поліції нові інформації, він може рухати пальцями. Жах тої тортури полягав особливо на тому, що вода, яку вливано до носа, попадала до легенів і спричиняла жахливі болі.

Боровець витерпів всі муки з мужністю гідною подиву. Тоді непокірного бунтаря польські власті відправили на дальше перевиховання у концентраційний табір Береза Картузька.

Концтабори – давній винахід зіпсутого людського генія. Давайте, мій шановний читач, зробимо повчальну мандрівку в минуле цих інтересних закладів. Перший своєрідний концтабір заснувала Англія. На острові Тасманія біля Австралії у 1830-1877 роках англійські власті утримували особливо небезпечних злочинців.

Наприкінці ХІХ ст. під час кубинських повстань проти Іспанського колоніального панування губернатор Куби з метою залякування учасників повстання наказав кинути у створені з цією метою концтабори близько 400 тисяч чоловіків, зокрема жінок і дітей.

Пізніше такі ж методи залякування застосовували британці проти бурських партизан у Південні Африці. Вони створили близько 20 концтаборів, в яких утримували майже 120 тисяч родичів партизан.

Під час Першої світової війни австрійці організували концентраційний табір у Талєргофі, де було інтерновано близько 7 тисяч українців.

У Росії концтабори виникають одразу ж після більшовицького перевороту в Петрограді – у 1918 році.

4 лютого 1933 року в Німеччині було опубліковано закон, в якому зазначалось, що нацисти з метою «захисту німецького народу» почали в Німеччині боротьбу з «внутрішніми ворогами». Реалізації такої політики повинні були служити концентраційні табори. На початку березня 1933 року за вказівкою Г. Герінга створюється перший концтабір в Оранієнбурзі.

Польща не могла залишитись осторонь стовбової дороги людського прогресу. Влітку 1934 року на білоруському Поліссі було відкрито концтабір Береза Картузька. Безпосередньо табором відав воєвода Л. Бернацький-Костек і коменданти Б. Грефнер і Й. Ксемаля. Останнього згодом у німецькому таборі вбили за жорстокість власні земляки.

У супроводжувальних паперах Боровцю призначався тримісячний побут в Березі. Але адміністрація табору мала право на власний розсуд продовжити перебування на невизначений термін. У таборі сиділи українські націоналісти, республіканці, комуністи та польські «ендеки». Серед членів ОУН Боровець зустрів Ростислава Волшина, Богдана Кравціва, Ярослава Стахура, Романа Шухевича, Володимира Тимчія, Івана Мітрингу, комуністів – Олександра Гаврилюка, ендеків – В. Росмана, А. Грембаша, В. П’ясецького. Тюрма для політв’язня – своєрідний університет. У Березі Боровець найбільше заприятелював із відомим оунівським публіцистом Іваном Мітрингою.

Концтабір підірвав здоров’я Боровця. Він захворів на епілепсію. Влітку 1935 року Максим Боровець вийшов на волю. На певний час, забувши про політику, знову працює інженером у клесівській каменоломні. Через рік відкрив власний кар’єр по видобутку чорного граніту в селі Карпилівка Сарненського повіту. Підприємство процвітало, на ньому працювало від 300 до 500 робітників. Узимку 1937 року Боровця спіткав новий удар польської влади. Як політично неблагонадійному йому було заборонено мешкати у прикордонній смузі. Боровець виїжджає у Варшаву.

Тут його застала німецько-польська війна. Через кілька тижнів Польська держава перестала існувати. Внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа Західна Україна стала радянською територією, а польські етнічні землі окупувала Німеччина. На східних землях колишньої польської держави німці створили Генеральну Губернію, до складу якої входили Лемківщина, Надсяння, Холмщина й Підляшшя з 1 200 000 українського населення. Також сюди прибуло до 20 тисяч втікачів від більшовиків з Галичини і Волині, а в 1940 році з Буковини. Центром українського життя став Краків. Німці дозволили легальну діяльність однієї української організації – Українського Центрального Комітету (УЦК) під проводом професора В. Кубійовича. Він займався добродійністю, громадською опікою, шкільництвом і т.і. Ця діяльність звичайно була корисною і допомагала багатьом українцям. Але разом з тим, німці використовували структуру УЦК та авторитет його провідників для своїх окупаційних цілей. Великий вплив на українське життя мав розкол ОУН на бандерівців і мельниківців, що стався у лютому 1940 року. Зимою 1939-1940 років Боровець працював у варшавському Українському Допомоговому Комітеті по опіці над біженцями. УДК очолював Юрій Липа і Яків Винник. У нього не склалися особисті відносини із Ю. Липою і тому він залишив працю в УДК. Весною 1940 року Боровець переїжджає в Холм, де засновує видавничу спілку церковних репродукцій і відкриває антикварний магазин. Тут, по рекомендації уже знайомого нам І. Литвиненка, відбулася зустріч Боровця із однією людиною, яка знову різко змінила життєвий шлях Боровця. Цією людиною був Микола Чеботарів.

Спробуємо про нього розповісти детальніше. Микола Чеботарів народився у 1844 році у Полтаві. Він, ровесник Петлюри і Винниченка, належав до того покоління українських революціонерів, які носили в одній кишені «Кобзар» Тараса Шевченка, а в другій – «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, себто намагались поєднати ідеї національного відродження і соціалізм. Тому не дивно, що до 1917 року Чеботарів один із активних діячів Революційної Української Партії (РУП) і Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП). Після революції він в епіцентрі бурхливих політичних подій. З 1917 року Чеботарів – член Центральної Ради і Українського Військового Генерального Комітету. За Директорії УНР отримує звання полковника і очолює контррозвідку при штабі Дійової Армії. Згодом директор політичного департаменту міністерства внутрішніх справ. З 1920 року начальник особистої охорони С. Петлюри. За М. Чеботарівим закріпилась репутація жорсткої і швидкої на розправу людини. Після його активної участі у ліквідації в 1919 році головного політичного опонента С. Петлюри – П. Болбачана, Чеботаріва в петлюрівському оточені прозвали Малюта Скуратов на честь сумнозвісного опричника московського царя Івана Грозного. Деякі злі язики навіть звинувачують М. Чеботаріва у причетності до вбивства Є. Коновальця. Буцім М. Чеботарів належав до тих петлюрівців, які вважали, що саме Є. Коновалець руками єврея С. Шварцбарта знищив Петлюру за його Варшавський договір з Пілсудським і за це помстились провіднику ОУН у 1938 році у Роттердамі. М. Чеботаріва не любили в еміграції, від нього сахались як від «гримучої змії». Що ж, все закономірно. Подібно ставились оточуючі до Лавріна Капусти – шефа розвідки Б. Хмельницького, до боярина Ф. Ромодановського – начальника поліції Петра І, до керівників спецслужб всіх часів і народів. Розвідка і контррозвідка – це не інститут благородних дівиць. В еміграції М. Чеботарів співпрацював з польською розвідкою, а після розвалу Польщі перейшов до німецької розвідувальної служби.

Після детального знайомства М. Чеботарів переконався, що Боровець саме, та людина, яка йому потрібна. Відважна, спритна, схильна до авантюризму. Його можна використати у різноманітному напрямку. М. Чеботарів вводить М. Боровця в середовище німецьких розвідників.

Автор думає, що всі згідні з тим, що розвідка – надзвичайно давнє людське заняття. Про неї багато теплих слів сказали і китайський філософ, автор трактату про воєнне мистецтво Сунь-цзи, і біблійний Мойсей, і Талейран і Бісмарк, так і багато інших полководців, політиків, вчених. Значення розвідки в процесі вироблення і прийняття політичних рішень, безумовно визнавалось і визнається всіма політичними керівниками. Після приходу до влади Гітлер одразу значну увагу приділяв розвідці. У німецьких спецслужбах існували самі різноманітні відгалуження. «Іноземний відділ міністерства пропаганди» і «третій відділ МЗС», «бюро Ріббентропа», були по суті зовнішньополітичним органом НСДАП. «Зовнішньополітичне бюро Розенберга», «Закордонні організації НСДАП» гауляйтера Боле і «Колоніяльний відділ» також входили в партійний апарат. Своє особливе місце займало і «Фольксдойче Міттельштем» (ФОМІ) –Центральне бюро закордонних німців, що знаходилось під патронажем Р. Гесса. Однак найбільш могутньою була військова розвідка – абвер. 1січня 1935 року новий шеф абверу адмірал В. Канаріс створив в ньому нове шпигунське управління «абверзакордон», яке користувалося необмеженими кредитами. Зрозуміло, що всі зусилля німецької розвідки були спрямовані на вивчення військового потенціалу свого майбутнього противника. Але крім того німці були зацікавлені у дестабілізації політичного становища своїх суперників. Таку місію могла виконати лише «п’ята колона».

А тепер постає класичне питання: а чи був хлопчик? Був Боровець агентом абверу чи ні? Безумовно був. Він погодився співпрацювати із-за страху чи шантажу? Англійське прислів’я у таких випадках говорить: «Коня можна підвести до води, але його не можна заставити пити». Боровець був примітивний шпигун, який працював тільки заради грошей чи можливо ні?

Максим Боровець, погодився на співробітництво з німецькою розвідкою, в першу чергу, з ідейних мотивів. Давайте, ми з вами, спробуємо зрозуміти логіку українських патріотів того часу. Найбільшими ворогами української державності вважались у 30-х роках російський і польський імперіалізми. У цьому плані провідники українського національно-визвольного руху шукали на міжнародній арені прихильників, які були б готові надати матеріальну і моральну підтримку українському народові і його визвольній боротьбі. У тодішній Європі тільки гітлерівська Німеччина відкрито готувалася до війни з Польщею і СРСР. Сподіваючись війни, українські політичні чинники, (спочатку ОУН, а після 1 вересня 1939 року і петлюрівці прагнули використати її виключно для того, щоб відбудувати самостійну державу. Принцип був такий – ворог мого ворога – мій друг. Ці ілюзії дещо зменшились, але остаточно не розвіялись навіть після загибелі Карпатської України і пакту Молотова-Ріббентропа. Подібну позицію займали прихильники хорватської незалежності – усташі, які теж шукали підтримки в А. Гітлера і Б. Муссоліні. Вождь хорватських самостійників А. Павеліч ще в 1927 році приїздив в Італію і мав таємні розмови в італійському МЗС. Йому надавали грошові кредити, а недалеко від Парми заснували школу для військової підготовки усташів. За вбивство відомого французького політика Л. Барту А Павеліч був засуджений до смерті, але Муссоліні відмовився видати його паризькій Феміді. Деякі хорватські політики, як і українські були готові ради самостійності піти на угоду хоч із самим Люцифером.

Німецька розвідка запропонувала Боровцю перейти радянську сторону для агентурної роботи. Петлюрівці покладали на нього більш серйозні завдання. Президент А. Лівицький 20 червня 1940 року уповноважує Боровця створити на Поліссі збройні сили УНР, які б вели активні дії проти більшовиків. Від дня початку німецько-радянської війни виступити у ролі командуючого українських повстанських сил.

Боровець став гарячково готуватись до переходу через кордон.

Небезпека його не лякала. Хід думк був такий. Історичний досвід людства свідчить, що будь-яка війна вагітна новими політичними структурами. Німецько-радянська війна обов’язково принесе свободу Україні. Він буде не останній серед тих, хто відбудує українську державність. Боровець вірив у свою щасливу зірку і своє велике призначення.

Що ж діялось в той час на радянській території і яку діяльність розгорнув там Максим Боровець? Про це наступний розділ.

Для написання цього розділу Юрій Киричук використав 61 джерело.


Передмова

опубліковано 8 груд. 2011 р., 03:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 груд. 2011 р., 04:07 ]


Я народився на Волині. Пригадую як довгими, особливо зимовими вечорами, моя бабця розповідала мені, маленькому хлопчику, про минувшину волинського краю. Тема була одна – тільки, що відшуміла буря бандерівщини. Мирно потріскував торф у пічці, за вікнами шуміла віхола, я тихо засинав під плавну розповідь. Бандерівці, ці «лісові хлопці», приходили у мої дитячі сни казковими, неземними, легендарними істотами. Від бабусі Ксені я вперше почув про отамана Тараса Бульбу. Своїм наївним дитячим розумом второпав, що Бульба теж боровся за Україну, але на моє здивування не був бандерівцем. Підрісши, я почав розпитувати про нього батька і матір, сусідів, знайомих. Говорили різне – і багато доброго і багато злого. Проте висновок був один – в народі Бульбу пам’ятали.

Потім у мене були роки навчання на історичному факультеті Львівського університету і в аспірантурі, захист кандидатської дисертації. Зрозуміло, що перечитав і навіть законспектував всю радянську історичну літературу присвячену «критиці українського буржуазного націоналізму». Комуністична історична наука нагадувала епітологію: Винниченко, Петлюра, Мельник, Бандера, Бульба розглядались як одне єдине ціле, всіх їх називали «кривавими собаками міжнародного імперіалізму», «найманцями фашизму», «лакеями Вашингтону», «запроданцями» і т.д.

Але потрібно за одне подякувати К. Дмитруку, В. Беляєву, В. Трощинському та іже з ними – їхні «дослідження» досягали зворотного ефекту. В умовах інформаційного голоду, радянської залізної завіси моє покоління дізнавалось, що був такий собі «український буржуазний націоналізм», який багато залив сала за шкіру комуністам. Я ще більше зацікавився Бульбою.

Далі прийшла «перебудова» невдахи-реформатора Горбачова, швидко згасла, розвалився СРСР і постала Українська незалежна держава. До нас хлинули потоки раніше незнаної літератури. Ми з жадібністю накинулися на неї. Я сподівався, що отримаю всю правду про отамана Тараса Бульбу.

Поте, на жаль, діаспорні штампи, виявились такими же самим міцним горішком, як і радянські, тільки навиворіт. Бандерівські історики також всіляко ганили діяльність Бульби. Для них ОУН і УПА є «священним коровами української історії», будь-який відхід від їх офіційної версії розвитку історичного процесу одразу кваліфікується як більшовицька диверсія, виконання під зловісний шелест російських рублів, спецзамовлення російської розвідки.

Реальні факти для бандерівських істориків – це щось подібне на черевики: якщо вони не підходять, ними не користуються. Писання головного бандерівського «корифея» П. Мірчука яскраво нагадують оруеллівський опис допиту в Міністерстві кохання, коли людині показують чотири пальці, а вимагають, щоб вона бачила п’ять.

Політичні противники ОУН С. Бандери – мельниківці надягли на Бульбу свою партійну шапку. Вони стверджують, що отаман у роки Другої світової війни дотримувався їхньої політичної лінії. Залишається з гіркотою констатувати, що швидше негра приймуть в ку-клукс-клан, ніж бандерівець помириться з мельниківцем. Ця ворожнеча із ниви політики перекочувала на скрижалі історичної науки. Тому занадто великою є копиця сіна перекручень, укладена обома ворогуючими фракціями ОУН, щоб в ній розшукати голку правди про Бульбу. Після ознайомлення із діаспорною літературою у мене визріло остаточне рішення про доцільність написання об’єктивного дослідження життя і діяльності отамана.

Одразу постала проблема джерел. Без них жодне історичне дослідження не є повноцінним, не має серйозної наукової вартості.

Однак, історик, повинен завжди мати на увазі, що будь-яке історичне джерело, особливо письмове, несе на собі накип суб’єктивності. Літописи, мемуари, інші письмові джерела частенько виконувалися на певне соціальне замовлення, відображали особисту точку зору, політичні погляди і переконання конкретного автора. Тому, інколи вони були дуже далекі від історичних реалій, не рахувались із історичною правдою. Найбільш характерним у цьому плані є «Повість минулих літ» руського середньовічного літописця Нестора, якого можна по праву назвати першим українським письменником-фантастом. Цей монах-літописець може серйозно посперечатись за лаври першості серед конкурсу фантастів всіх періодів і часів із самим французом Жюлем Верном.

У нашому конкретному випадку я розпочав із мемуарів самого Т. Бульби, «Армія без держави», виданих на Заході (1). Після ознайомлення склалось чітке враження – вони написані із метою своєї реабілітації. У 1993 році спогади отамана перевидало Львівське історико-просвітницьке товариство «Меморіал» (2). Але це видання виявилось вихолощеним, у ньому відсутній розділ, який описує конфлікт бульбівців із ОУН С. Бандери. У післямові, голова «Меморіалу», тодішній народний депутат України Є. Гринів пояснює: «Нам відомо, що праця Т. Боровця мала ще один розділ під заголовком «Партійна боротьба за УПА (розкол УПА на дві групи). На жаль, цього розділу в редакції немає, а можливо і не на жаль, бо як стало мені відомо з усної інтерпретації, автор присвятив його проблемі «прання брудної білизни» перед широким колом читачів (3)».

Наївне пояснення. З чого ж тоді передруковував Є. Гринів львівський варіант мемуарів? Невже зі стелі? Просто йому невигідно було показати історичну правду у всій повноті. Воістину, інколи складається враження, що історик друга по давності професія після повії.

Сьогодні опубліковано 28 томів «Літопису УПА», який має велике наукове, політичне і пізнавальне значення. Його видавці вже заслужили вдячну пам'ять теперішнього і майбутнього покоління українців. Але більшість творчого колективу редакції «Літопису» поділяють точку зору такої політичної течії серед ОУН, як «двійкарів». Цілком зрозуміло, що вони є «зацікавленими особами» і намагаються у привабливому світлі показати своїх політичних колег зразка 40-50 –хх років. До другого розколу в ОУН більшість майбутніх двійкарів належала до бандерівського угрупування.

Завдяки цьому досить тенденційно підібрані документи, що стосуються діяльності мельниківського крила ОУН. Бульба згадується лише кілька разів (3). Залишається жалкувати, що на практиці не існує найбільш надійного історичного джерела – фантастичної машини часу класика англійської літератури Герберта Уеллса.

Я підійшов до мемуарів Бульби і «Літопису УПА» надзвичайно критично, постійно порівнював їх з іншими документальними матеріалами. Лише таким чином більш-менш вдалося відтворити об’єктивну сутність подій, пов’язаних з Бульбою. Значна частина нових фактів була розшукана в сучасних українських архівосховищах.

Велику допомогу у цьому мені надали директор Інституту Гуманітарної Освіти Державного Університету «Львівська політехніка», професор, доктор історичних наук Л. Дещинський, співробітник Львівського відділення Інституту Археографії К. Бондаренко, вчитель історії із Рівненщини І. Марчук. Без їхнього сприяння ця книга б не відбулась.

Під час праці над монографією про Бульбу моїм девізом була «правда, правда і тільки правда». І я уподібнився біологу, який препарує жаб – тобто вивчив життя свого героя, не забувши і про «брудну білизну». Правда історії до зарізу потрібна сучасному українству, бо біль від роз’ятрених ран збадьорює сонну душу.

Отож,розпочнемо.

Джерела і література:

Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави. Вінніпег, 1981, 193с.

Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави. Львів, 1993, 165с.

Цитую по Гриніву Є. Післямова – В кн. Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави. Львів, 1993, с 164.

Дивись детальніше. Киричук Юрій. Героїчний літопис. – В газеті «За вільну Україну», 1996р. 11 липня, с. 2.

В подальшому джерела і література використані автором не будуть вказуватись. Ознайомитись з бібліографією можна в книзі.


1-9 of 9