Вступ

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 серп. 2012 р., 00:13 ]

З-поміж багатьох визначних діячів національно-визвольної боротьби першої половини ХХ століття одне з чільних місць посідає Володимир Тимчій-“Лопатинський”, який займав пости Провідника першого звена Юнацтва ОУН у Стрийській ґімназії, організаційного референта повітового і окружного проводу Стрийщини, організаційного референта Крайової Екзекутиви (КЕ) Західних Українських Земель (ЗУЗ) і, нарешті, Крайового Провідника та члена Революційного Проводу ОУН. Ставши керівником організації у Західній Україні перед початком Другої світової війни, він підготував і очолив повстання націоналістів за створення незалежної Української Держави. Збройні відділи ОУН відіграли важливу роль в самообороні населення від грабунку польськими жовнірами, здобули значну кількість зброї і боєприпасів. Позиція В. Тимчія-“Лопатинського” багато важила для переходу ОУН на революційний шлях боротьби і створення нового Проводу на чолі із Степаном Бандерою. Заслуги В. Тимчія перед українським народом увічнені у пісні-баладі “Як Лопатинський з-за кордону” про його геройську смерть у 1940 р. Ця пісня стала справді народною – її повсюдно співали в Західній Україні. Хоча ім’я Володимира Тимчія-“Лопатинського” знане в історичній науці, проте його життєвий шлях досі залишається практично невідомим загалові.

Щоб заповнити цю прогалину, автори на підставі опрацювання значної кількості документів, спогадів, наукових та популярних публікацій пропонують увазі читача дослідження про життя і діяльність Крайового Провідника ОУН Володимира Тимчія-“Лопатинського” та керованої ним Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель.

До написання цієї книги спонукало прагнення віддати належну шану поколінню, яке присвятило усе своє життя благородній справі – боротьбі за волю України. Хоча серед найактивніших учасників змагань за національне визволення України переважно були молоді хлопці й дівчата, небагатьом з них пощастило дожити до здійснення мети всього свого життя – проголошення незалежності України. Чимало з них загинуло в жорстокій боротьбі, інші перейшли через тюрми і концтабори, втратили там своє здоров’я, але не втратили сили духу.

На превеликий жаль, влада в Україні сьогодні демонструє байдужість як до живих учасників цих героїчних подій, так і до історичного визнання та вшанування боротьби ОУН і УПА проти поневолювачів України – Польщі, Німеччини, Угорщини і Росії-СССР. Натомість з екранів телевізорів, зі сторінок газет та журналів активно пропаґується бездуховність, культ “золотого теляти” та космополітизм. Майбутнє Української Держави в руках молодих людей, тому надзвичайно важливо, щоб вони знали історію України, пам’ятали й шанували людей, що боролися за незалежність рідної землі, брали з них приклад. Допомогти їм в цьому покликана наша книга.

Для повнішого розуміння явища українського націоналізму зроблено екскурс в минуле і показано деякі моменти громадсько-політичного життя Стрийщини. До зростання національної свідомості населення максимум праці доклали визначні діячі Олекса Бобикевич, Михайло Кравців, Остап Нижанківський, Євген Олесницький і багато інших. Не зупиняючись на докладному аналізі процесів кінця ХІХ – початку ХХ ст., що вже зроблено в українській історичній науці, пропонуємо увазі читача уривки із спогадів Євгена Олесницького “Сторінки мого життя”, які містять ряд цінних та актуальних міркувань і спостережень.

Основна ж частина книги стосується безпосередньо Володимира Тимчія – його родини, рідного села, а насамперед – діяльності в Організації Українських Націоналістів на Стрийщині і всій Західній Україні. Окремий розділ присвячено Петрові Дмитришину – близькому другові і сподвижнику В. Тимчія, чоловікові його сестри Розини.

В процесі написання цієї книги авторам довелося ознайомитись з великим обсягом джерел та літератури, що дало змогу зібрати і систематизувати значний фактичний матеріал, практично недоступний за часів СССР. При його опрацюванні відразу впало у вічі, як неправдиво радянська історія показувала діяльність ОУН і у властивій більшовикам брехливій манері навішувала на Організацію різноманітні неґативні тавра. Суспільство зомбували на ненависть до “українських буржуазних націоналістів”, проти яких боролись “благородні” чекісти. Що ж було насправді?

Почнемо з тавра “буржуазний націоналізм”. Епітет “буржуазний” більшовицькі вчені-історики та ідеологи додали, мабуть, для того, щоб викликати ще більшу класову, вже на рівні підсвідомості, лють до цієї організації у люмпену. Це навіть не завуальована, а просто безсоромна брехня, бо практично всі члени ОУН походили з селянських, робітничих та священичих родин. Щодо економічної програми ОУН, то вона також далека від “буржуазно-ліберальної” – державна власність на великі підприємства, надра, ліси, ріки та певну категорію земель; приватна власність у сільському гоподарстві; реґульована державою ринкова економіка. А також безоплатні освіта та медицина, забезпечена старість. Не зайвим буде нагадати, що в СССР, який вже у своїй назві передбачав соціальний захист громадян, пенсію селянам почали виплачувати лише через 50 літ будівництва того соціалізму. Розмір пенсії становив аж … 12 рублів – вартість одних штанів.

Якщо вважати націоналізмом любов до свого народу, до рідної мови, культури, обрядів – саме те, що пропаґувала ОУН, – то хіба не є націоналістами всі народи світу, від албанців та американців до якутів та японців? Очевидно, що не є націоналізмом дії великодержавних більшовиків, які спільно з лакеями-інородцями зросійщували все, що існувало під “серпом і молотом”. Це – класичний шовінізм. Зовсім недавно радянські демагоги стверджували, що людина, яка знає лише одну мову (російську) є інтернаціоналістом, а хто знає дві й більше мов, але воліє спілкуватися рідною (не російською) – є націоналістом.

Ще одна велика неправда про ОУН, поширювана більшовицькою пропаґандою, – це те, що українські націоналісти перебували на службі у фашистів. Виникає бажання відповісти словами апостола Матвія: “Лицеміре, спочатку вийми колоду з власного ока, а тоді будеш добре бачити, як вийняти сучок з ока брата твого”. Тепер всі знають, що саме змова Москви і Берліна дала старт Другій світовій війні і дозволила СССР збільшити свої території за рахунок Галичини та країн Прибалтики. Зрештою, з нацистською Німеччиною домовлялися або й співпрацювали в різні періоди часу Великобританія, Італія, СССР, Франція та Японія. То ж і не дивно, що ОУН теж робила спроби використати німецьку потугу для створення Самостійної України. Але в жодних документах не зафіксовано (на відміну від пакту Молотова-Ріббентропа) ніяких домовленостей між ОУН та німецькою владою.

Навпаки, після Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року ґестапо заарештувало і відправило в концтабори до кінця війни Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Михайла Кравціва, Семена Левицького, Петра Мірчука, Петра Башука та інших відомих діячів ОУН. Багатьох членів ОУН знищили фізично. Серед згаданих в цій книзі жертв нацистів: Петро Тимчій – двоюрідний брат Володимира; брати Степана Бандери – Олександр і Василь; Іванка Левицька – сестра Зені Левицької; Іван Климів-“Леґенда” – член Проводу ОУН; Ольга Базильків-“Шуминка”; Василь Загакайло-“Білий”; Дмитро Мирон-“Андрій”; Ярослав Горбовий-“Буй”.

Можна продовжувати спростовувати міфи про ОУН, які створила і плекала більшовицька пропаґанда, але тепер й так усі знають, якими були сталінська правда, честь та милосердя.

Очевидно, що ОУН була єдиною реальною українською політичною силою, яка організовано і цілеспрямовано, спираючись лише на власні сили, боролась за незалежність України проти її поневолювачів – Польщі, Угорщини, СССР та Німеччини. Боротьба, в тому числі й збройна, велася на етнічних українських землях. Українські націоналісти не прагнули загарбати ані клаптика чужої землі, лише намагалися звільнити рідну землю від різних окупантів. Придушуючи це святе, гідне людини бажання свободи, зайди жорстоко розправлялися з членами ОУН. Це добре видно на прикладі родини Тимчіїв: Стефана Тимчія полонили мадяри, замучили поляки; Петра Тимчія вбили німці. Вкоротили віку більшовики після “золотого вересня 1939 року” Володимирові Тимчію, Микиті Опришку, Петрові Дмитришину, Теодору Тимчію, Івану Денькевичу.

Вони, як і більшість членів ОУН, були молодими патріотами, безкорисливими та хоробрими, освіченими та шляхетними. Сенс життя для них складала перша заповідь українця-націоналіста: “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї”.

Джерельну базу пропонованого дослідження про Володимира Тимчія складають матеріали з Архіву Служби Безпеки України у Львівській області (далі – Архів СБ України у Львівській обл.)[1] судових справ Осипа Грицака, Марії Левицької, Петра Дмитришина, Володимира Гасина і товаришів, документи польських карально-репресивних органів стосовно Володимира Тимчія, Петра Дмитришина, Степана Тимчія та ін., що зберігаються у Державному архіві Львівської області. Джерела, котрі мають відношення до розколу ОУН, надруковані у виданні “Чому була потрібна чистка в ОУН”[2] та збірнику Володимира Косика “Розкол ОУН”[3]. Значну цінність мають раніше опубліковані мемуари Петра Башука[4], Володимира Бемка[5], Антона Бурого[6], Ярослава Гайваса[7], Адольфа Гладиловича[8], Миколи Климишина[9], Петра Копчака-Тими[10], Семена Левицького[11], Олени Матли[12], Ярослава Пришляка[13], Осипа Тюшки[14]. Спогади осіб, що особисто знали Володимира Тимчія, його родичів та сподвижників, записані Василем Шпіцером.

Безпосередньо Володимиру Тимчієві присвячено ряд невеликих нарисів і біографічних довідок, зокрема Миколи Маґаса[15], Петра Мірчука[16], не вказаного автора журналу “Мандрівець”[17], а також Володимира Мороза[18].

Основною працею, що стосується діяльності ОУН у 1929-1939 рр., є монографія Петра Мірчука “Нариси історії ОУН” (1968 р.). Вона доповнюється працями сучасних дослідників Романа Василька (постать Степана Ніклевича)[19], Романа Висоцького (боротьба польської влади з ОУН у 1938-1939 рр.)[20], Адольфа Гладиловича (доля Зеновії і Марії Левицьких)[21], Тараса Гривула (діяльність ОУН в Західній Україні у 1939-1941 рр.)[22], Григорія Дем’яна (діяльність Олекси Гасина)[23], Володимира Косика (розкол ОУН, Україна у Другій світовій війні)[24], Василя Кука (діяльність Степана Бандери у 1939-1941 рр.)[25], Олександра Кучерука (збройне повстання у вересні 1939 р. в Західній Україні)[26], Андрія Руккаса (українці у польській армії, збройне повстання у вересні 1939 р. в Західній Україні)[27], Михайла Швагуляка (Західна Україна напередодні і на початку Другої світової війни)[28]. Питання українсько-польських відносин на початку Другої світової війни з’ясоване частково у працях польських дослідників Вальдемара Резмера[29] і Анджея Пурата[30], проте ці дослідження не позбавлені ряду необ’єктивних стереотипів польського суспільства стосовно українського національно-визвольного руху. Надзвичайну наукову і джерельну вартість мають статті Провідника ОУН Степана Бандери[31].

Належне дослідження життєвого шляху Володимира Тимчія-“Лопатинського” було б неможливим без щирого бажання багатьох людей допомогти авторам. Натхненником виходу книги, який чи не найбільше посприяв у її підготовці, є провідний дослідник боротьби ОУН і УПА, старший науковий співробітник Інституту народознавства Національної Академії Наук України, кандидат історичних наук Григорій Дем’ян. Також авторам надали значну допомогу у пошуку джерел і літератури та висловили цінні зауваження молоді історики: аспірант кафедри новітньої історії України Львівського Національного університету імені І. Франка Тарас Гривул, пошукувач цієї ж кафедри Олександр Дарованець, працівник Центрального державного історичного архіву у Львові Володимир Муравський і науковий співробітник Львівського історичного музею Микола Посівнич.

За допомогу у пошуку архівних матеріалів висловлюємо щиру вдячність директорові Державного архіву Львівської області Вячеславу Куцинді та працівникові цієї установи Олегові Бондару, начальникові архівного управління Служби безпеки України у Львівській області Олегові Грачову.

Багато цікавої інформації про Володимира Тимчія та його соратників отримано від мешканців його рідного села Грабівця на Стрийщині: Марії Ярошевич, Петра Опришка, Марії Шоми-Романів, Ганни Тимчій, Івана Турянського та Катерини Денькевич. З’ясувати обставини загибелі членів групи Володимира Тимчія при переході в 1940 р. німецько-радянського кордону допомогли мешканці Старосамбірщини Ярослав Панько (м. Хирів), Микола Стецик (с. Городовичі), Катерина Новацька (с. Скелівка), а також Ганна Кавчак – мешканка с. Устиянова (тепер територія Польщі).

Великий внесок у написання і підготовку цієї книги до друку зробив Володимир Яневич. Обкладинку оформив львівський художник Іван Крислач. Висловлюємо сердечну вдячність також співробітникові Львівської обласної історико-просвітницької правозахисної організації “Меморіал” ім. Василя Стуса Романові Васильку, асистентові кафедри краєзнавства Львівського Національного університету ім. І. Франка Романові Генезі, директорові бібліотеки ім. О. Ольжича у Києві Олександрові Кучеруку, заступникові голови КПС Пласту НСОУ, курінь “Орден Залізної Остроги” Юркові Юзичу, директорові Наукової бібліотеки Львівського Національного університету ім. І. Франка Богданові Якимовичу та всім іншим людям, що посприяли у дослідженні геройського шляху Крайового Провідника ОУН Володимира Тимчія.


[1] Архів Управління Служби Безпеки України у Львівській обл., спр. П-33843, тт. 1-4 та ін.

[2] Чому була потрібна чистка в ОУН. – Краків, 1940-1941. Част. І: З ким ми ідемо, з ким не підемо ніколи. – 32 с.; Част.ІІ: В ім’я правди.– 66 с.; Част.ІІІ: Другий архів Сеника. – 34 с.

[3] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940): Збірник документів. – 2-е вид., випр. і доп. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Львівський національний університет ім. І. Франка, 1999. – 136 с.

[4] Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво // Надбужанщина: Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя. Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1994. – Т. 3. – С. 51-63.

[5] Бемко В. Бережани – Бережанщина. Історично-географічний нарис // Бережанщина у спогадах еміґрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 3-247.

[6] Месник А. Загинули, але не здалися // Нескорені. Часопис Львівської обласної спілки політичних в’язнів України. – 1992. – Ч. 3 (6). – С. 3.

[7] Гайвас Я. Воля ціни не має. – Торонто, 1971. – 303 с.

[8] Гладилович А. Володимир Тимчій-Лопатинський (У тридцятиліття Його загину) // Визвольний шлях. – 1979. – Кн. 5. – С. 556-565. Передрук: Дзвін. – 2003. – Ч. 7. – С. 85-89.

[9] Климишин М. В поході до волі. Спомини. Видання друге.– Т. І. – Детройт: Українська книгарня, 1987. – 413 с.; Т. ІІ. – Кліфтон, 1996.

[10] Заграва. Видання Стрийського надрайонного проводу Конґресу Українських націоналістів.– 1999. – Ч. 2 (30). – С.1.

[11] Левицький С. Бойові дії ОУН у Бережанщині і на Поліссі // Макар В. Спомини та роздуми. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 3: Бойові друзі. Книга друга. – С. 347-355; Левицький С. Моя діяльність в ОУН // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. / Наукове товариство ім. Шевченка. Український архів. Т. ХІХ. – Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Сидней-Бережани-Козова, 1998. – С. 227-231.

[12] Матла-Казанівська О. Із спогадів зв’язкової // Макар В. Спомини та роздуми. Зібрання творів: У 4 т. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 3: Бойові друзі. Книга друга. – С. 248-272.

[13] Пришляк Я. За Україну! Записки члена ЗП УГВР. – Миколаїв-Монтреаль-Львів, 1999. – 208 с.

[14] Обух. Дещо про організаційну діяльність Л. Ребета в 1936-39 рр. // Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2003. – С. 337-348. Цей спогад теж друкувався в одній з праць Степана Мудрика-Мечника.

[15] Магас М. Дорога до волі // Заграва. Видання Стрийського надрайонного проводу Конґресу Українських націоналістів. – 1995. – жовтень. – С. 1.

[16] Мірчук П. Володимир Тимчій // Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк-Торонто-Париж-Сидней, 1990. – Т. 1.– С. 225-226.

[17] Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша доба) // Мандрівець (освітянський журнал). – 1996. – Ч. 2-3. – С. 69-70.

[18] Мороз В. Володимир Тимчій-“Лопатинський” // Визвольний шлях. – 1998. – Кн. 9. – С. 1130-1136; Його ж. Бандерівець [Володимир Тимчій] // Нація і держава. – Львів, 1998. – Ч. 8. – С. 5.

[19] Василько Р. Степан Ніклевич-“Вірко” // Шлях перемоги. – 1997. – 26 листопада. – С. 5.

[20] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН польськими владами напередодні Другої світової війни на території Галичини і Волині // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 82-90.

[21] Гладилович А. “Марійка нічого не знає!” // Брідщина. – 2000. – № 15. – С. 41-45.

[22] Гривул Т. Підготовка Організації Українських Націоналістів до створення національних збройних сил (1939-1941 рр.) // Народознавчі зошити. – 2002. – Зош. 5-6. – С. 487-492; Його ж. Підготовка Організацією Українських Націоналістів військового повстання проти радянської влади у західних областях УРСР (1939-1941 рр.) // Міжнародний Науковий Конґрес “Українська історична наука на порозі XXI століття”. Чернівці, 16-18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відп. редактори Л. Винар, Ю. Макар. – Чернівці: Рута, 2001. – Т. 1. – С. 275-281; Його ж. Протипольське повстання на Західній Україні у вересні 1939 р. // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2003. – Вип. 3. – C. 230-237.

[23] Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2003. – 648 с.

[24] Косик В. Розкол ОУН у світлі документів // Визвольний шлях. – 2001. – Кн. 7. – С. 23-35; Його ж. Розкол ОУН у світлі документів. – Київ: Українська Видавнича Спілка, 2002. – 32 с.; Його ж. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1993. – 660 с.

[25] Кук В. Степан Бандера (1909 – 1999 рр.). – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. – 48 с.

[26] Кучерук О. Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні // Пам’ять століть. – 2000. – № 5. – С. 143-151; Його ж. Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні // Українське слово. – 2000. – Ч. 37 (14-20 вересня). – С. 13.

[27] Руккас А. Бойові дії загонів ОУН у вересні 1939 р. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. – Дрогобич, 2002. – С. 385-395; Його ж. Участь українців – вояків польської армії у вересневій кампанії 1939 року // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 142-146 та ін. праці цього автора.

[28] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р. // Україна-Польща: важкі питання. Т. 4. Матеріали IV міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 8-10 жовтня 1998 року / Відп. ред. М. Кучерепа. – Варшава: ТУRSА, 1999.  – С. 35-58; Його ж. Українське питання в міжнародних політичних кризах передодня Другої світової війни (1938-1939) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 35-36 / Відп. ред. М. Мудрий. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – С. 296-320 та ін. праці цього автора.

[29] Резмер В. Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 р. // Україна-Польща: важкі питання. Т. 4. Матеріали IV міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 8-10 жовтня 1998 року / Відп. ред. М.Кучерепа. – Варшава: ТУRSА, 1999.  – С. 13-33.

[30] Пурат А. Українці у вересневій кампанії // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С.137-141.

[31] Бандера С. Перспективи української революції [репринтне видання]. – Дрогобич, 1998. – 640 с.