Важкі випробування

опубліковано 27 серп. 2012 р., 22:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 00:17 ]

СССР розпочав війну проти ОУН і національно-свідомих галичан ще до “золотого вересня”. Вже згадувалося про потужну, щедро оплачувану більшовиками аґентуру на Галичині, яку представляли комуністи. Безжально було знищено тих наївних мрійників-галичан, що повірили більшовицькій пропаґанді і поїхали в Радянську Україну побачити комуністичний рай. У 1938 р. вбито вождя ОУН Євгена Коновальця, а згодом, за неповних два роки, вивезено з Західної України або вбито сотні тисяч українців, котрі ще не встигли “завинити” перед московським режимом. Катували, страчували та вивозили до Сибіру насамперед освічених, національно і політично свідомих галичан. Часто жертвами ставали цілі сім’ї (наприклад, Левицьких – див. статті Адольфа Гладиловича у Додатках).

У зв’язку з приходом большевиків ОУН видала наказ про перехід за кордон або в підпілля усіх членів ОУН, що були зафіксовані в документах польської поліції, щоб не втратити внаслідок енкаведистських арештів значної кількості революційного активу.

І не даремно, бо у директиві наркома внутрішніх справ СССР Л. Берії № 720 від 15 вересня 1939 р. було, зокрема, наказано:
- негайно зайняти всі архіви, насамперед жандармерії і відділень 2-го відділу генштабу (розвідки);

- заарештувати керівників і активістів контрреволюційних організацій, зокрема ОУН;

- зайняти в’язниці, де розгорнути слідство за справами ув’язнених учасників “контрреволюційних” організацій з метою розкриття підпільних організацій, груп і осіб, які ставлять собі за мету проведення диверсій, терору, повстанського руху і саботажу. Усіх причетних негайно заарештовувати;

- розпочати створення аґентурної сітки;

- організувати вилучення у населення вогнепальної зброї, вибухових речовин і радіопередавачів;

- налагодити необхідну аґентурно-оперативну роботу з викриття і репресування контрреволюційних організацій, груп і осіб;

- при організації робочої гвардії і селянських комітетів звернути увагу на запобігання проникненню до них ворожих елементів[i].

Ще перед початком окупації Західної України у списках НКВД УРСР було понад 2000 осіб, які підлягали арешту[ii]. До 1 жовтня було заарештовано (крім військовополонених) 3914 осіб, зокрема 2539 колишніх жандармів, поліцаїв, аґентів поліції і безпеки, 293 поміщиків і представників великої буржуазії, 382 офіцерів польської армії і осадників, 144 керівників УНДО, ОУН та ін. партій та організацій, 74 петлюрівців та 483 інших осіб[iii]. Протягом 17-27 вересня у дільницях Городенка, Коломия, Косів, Печеніжин, Снятин, Станиславів і Чортків оперативно-чекістська група №1 завербувала 194 таємних співробітників (сексотів)[iv].

На початок березня 1940 р. в тюрмах Західної України було ув’язнено 18632 осіб, з них 10685 поляків. Рішенням Політбюро ЦК КПСС від 5.05.1940 р. 11 тис. справ були передані на розгляд в особливому порядку без суду із застосуванням вищої міри покарання – розстрілу[v]. За оцінками Олега Романіва та Інни Федущак, за період першої російсько-більшовицької окупації Західної України у 1939-1941 рр. було фізично знищено понад 15 тис. українців, а ще близько 22 тис. (переважно українців) розстріляно і замордовано в тюрмах у червні – липні 1941 р.[vi].

Карально-репресивна система СССР розпочала масово вивозити політично та класово ворожих чи ненадійних мешканців Західної України. На середину лютого 1940 р. було депортовано понад 89 тис. осіб, а загалом за 1939-1941 рр. – майже 400 тис.[vii].

Після опрацювання польських архівів та проведених оперативних заходів наприкінці 1939 – поч. 1940 рр. НКВД вдалося закинути в мережу ОУН у Кракові кількох аґентів (“Відважний” та ін.)[viii]. Інформація аґентів про зв’язки між Краковом та підпіллям ОУН у Західній Україні вивела на ряд відповідальних осіб. Зв’язкового між Львовом і Краковом Василя Ґлуха було затримано при переході кордону у грудні 1939 р.[ix]. Невідомо, як і коли чекісти отримали від нього інформацію про конспіративну квартиру на вул. Лісній 5/6, де мешкав організаційний референт КЕ ОУН Б. Івашків, проте за актом оскарження т. зв. Процесу першої Крайової Екзекутиви[x] саме це стало причиною його арешту. Є підстави також припускати, що НКВД дізналося про Б. Івашківа за інформаціями зрадника Івана Майчука зі с. Дібща Бережанського повіту[xi]. Можливо, спостерігаючи за квартирою Б. Івашківа, НКВД відслідкувало В. Гасина та І. Собашека. За ними стежили аж до кордону і при спробі переходу на німецький бік затримали 12 лютого 1940 р. разом з Іваном Винничуком-“Сичем”, колишнім районним провідником ОУН на Снятинщині[xii].

Івашків Богдан, син Миколи (псевд. “Боз”, “Довбуш”, “Топір”; 1916, с. Бишки Козівського р-ну Тернопільської обл. – 10. 02. 1941, м. Львів). Закінчив Бережанську ґімназію, де керував мережею ОУН. Член повітового проводу ОУН Бережанщини (1937 - 02. 1939), референт пропаґанди окружного проводу Бережанщини (02. 1939 - 09. 1939), референт пропаґанди повстанчого штабу на Бережанщині (09. 1939). Восени 1939 його викликали у Львів утримувати крайовий зв’язковий пункт, а невдовзі В. Тимчій-“Лопатинський” призначив Івашківа організаційним референтом КЕ ОУН (10. 1939-02. 1940). Заарештований НКВД 16. 02. 1940 у Львові, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, страчений у тюрмі № 1 (вул. Лонцького).

При арешті Б. Івашківа на конспіративній квартирі вилучено ряд документів організації, відомості з яких, а також свідчення ослабленого хворобою Б. Івашківа дозволили співробітникам НКВД 21-25 лютого встановили причетність до ОУН ряду мешканців Львова, зокрема студентів політехнічного інституту Володимира Білинського, Осипа Дуди, Аполлінарія Осадци та ін[xiii]. Розпочалася оперативна розробка організації у Львівській політехніці.

На початку березня 1940 р. НКВД отримало відомості про конспіративну квартиру на вул. Канівській, 11/1. Там мешкав провідник ОУН у Львові П. Ґаба, а також певний час Іван Винничук-“Сич”, заарештований із В. Гасиним та І. Собашеком 12 лютого 1940 р. при переході кордону[xiv]. Під час проведення операції НКВД у цій квартирі перебували референт розвідки КЕ ОУН В. Гошко, обласний провідник Львівщини, студент політехніки Степан Олійник-“Орест” та Василь Ільків. Підпільники вчинили збройний опір. У перестрілці В. Гошко та Олійник загинули, а пораненому В. Ільківу вдалося втекти[xv]. Декілька днів він переховувався у конспіративній квартирі на вул. Пельникарській 10/14, а потім відбув до окружного провідника Коломийщини Богдана Тичинського-“Джота”[xvi].

Гошко Володимир, син Миколи (псевд. “Вовк”; ? – 3.03.1940, м. Львів). Член Пласту – 10 курінь УУСП “Чорноморці”. Студент механічного факультету Львівської політехніки. Повітовий провідник ОУН Брідщини (1939), працівник референтури розвідки КЕ ОУН ЗУЗ. Загинув у Львові в перестрілці з НКВД на вул. Каневських, 11. Його батько Микола, сотник УГА та колишній комендант м. Стрия, засуджений до смертної кари 15-18. 01. 1941 на відомому “Процесі 59-х”, розстріляний 14. 04. 1941 (за іншими відомостями – в кінці червня 1941) у замарстинівській в’язниці м. Львова.

Ґаба Павло, син Михайла (“Граб”, “Крук”, “Невідомий”, “Юрко”, “Андрій Плеховський”; “Ігор Ярецький”; 1913, с. Йосипівка Золочівського р-ну Львівської обл. – 10. 02. 1941). Член ОУН з 1934, політичний в’язень польських тюрем (осінь 1933 – поч. 1934, 05. 1937-01. 1938). Від квітня 1938 – у підпіллі. Провідник у м. Львові (кінець1939 - березень 1940), утримувач конспіративної квартири на вул. Канівській, 11/1. Заарештований 29. 03. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу; страчений.

Ільків Василь, син Івана та Катерини (псевд. “Горинь”; 1921, с. Хватів Буського р-ну Львівської обл. – 14. 03. 1946, біля с. Підгороддя Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Член ОУН з часів польської окупації, у час першої більшовицької окупації 1939-1941 – співробітник члена КЕ ОУН Р. Кравчука-“Степового” та провідника ОУН у м. Львові Павла Ґаби-“Юрка”. Закінчив старшинську школу УПА на Волині (1943), командир підстаршинської школи “Лісові чорти” ВО “Буг” на Бібреччині і Золочівщині (травень 1944 – весна 1945), член Команди Золочівського тактичного відтинка 11 “Пліснисько”. Ад’ютант Крайового Провідника ОУН Романа Кравчука-“Степового” (від літа 1945). Хорунжий (1. 10. 1944), поручник (30. 06. 1945), сотник (22. 01. 1946) УПА. Нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги 1 кл. та Бронзовим Хрестом бойової заслуги – за хоробрість і вміле командування відділами. Брат Степан та сестра Олена загинули у боротьбі ОУН і УПА (1946), брат Іван – у таборах Воркути (1955), сестра Ольга знищена у Золочівській тюрмі (1940) [xvii].

За аґентурними відомостями про членство в ОУН, які отримали львівські енкаведисти на початку березня, було заарештовано студента 4 курсу Богдана-Мирослава Стефанюка – керівника організації у Політехнічному інституті. Під час допитів 11 березня 1940 р. він виявив (напевно, під тиском оперативних і аґентурних інформацій, які мало НКВД) причетність до ОУН Юрія Левицького-“Кзимса”[xviii]. Вже 23 березня 1940 р. Юрія, разом із сестрами Галиною (вона керувала крайовим відділом зв’язку) і Марійкою, заарештовано у квартирі на вул. Потоцького, 99/2, де вони мешкали і яка була головним зв’язковим пунктом КЕ ОУН. Відразу після арешту Галина Левицька в тюрмі прийняла отруту.

11 березня на тому ж допиті Б. Стефанюк згадує про організаційний контакт з В. Гошком[xix]. Це дає підстави припускати, що його арешт пов’язаний з виявленням конспіративної квартири на вул. Каневського 11/1, де загинув В. Гошко.

Через відсутність достатнього досвіду нелегальної боротьби проти більшовицького режиму підпільники не здогадалися негайно змінити усі конспіративні квартири, відомі затриманому Б. Івашківу. Степан Мудрик-Мечник та Олена Матла-Казанівська припускають, що НКВД вийшло на підпілля у Львові, упізнавши полеглу разом з “Лопатинським” Зеновію Левицьку і встановивши стеження за її родиною та помешканням[xx]. Про смерть “Зени” члени КЕ ОУН знали точно, і це знову ж таки мало їх спонукати до відмови від старих зв’язкових квартир. Мали б врахувати підпільники і можливі причини викриття помешкання на Каневського 11/1. Ще одним грубим порушенням правил конспірації було те, що О. Грицак, Ю. Левицький та ряд інших підпільників, яких у час польської окупації арештовувала поліція, не пішли за кордон і навіть мешкали під власними прізвищами.

Треба врахувати, що НКВД не арештовувало відразу тих осіб, про яких мало інформацію, а спостерігало за їхніми зв’язками. Виявлення на допитах контактів з певними особами чи пунктами насправді могло бути лише підтвердженням наявної оперативної інформації. Наприклад, про причетність до ОУН учня Бережанської ґімназії Осипа Дяківа (в майбутньому – члена УГВР і Проводу ОУН, підполковника-політвиховника УПА) у зізнаннях Б. Івашківа згадується 28 березня, натомість заарештовано його лише 20 вересня 1940 р., коли він вже був студентом української філології Львівського університету. Між 11 і 23 березня на вул. Потоцького, 99/2 (за якою точно стежили 18 і 19 березня) побували В. Гринів, О. Грицак, О. Мацілинський та Д. Мирон[xxi], які, самі про це не відаючи, могли вивести НКВД на конспіративні квартири на вул. Бема, 20, Пельникарській, 10/14, Львівських дітей, 57б та ін., що дозволило енкаведистам відстежити зв’язки практично усіх членів КЕ ОУН та їх найближчих співробітників.

Б. Івашків під тиском доказів і тортур (сам не міг навіть підписати протокол допиту) підтвердив 26 березня існування конспіративних квартир за адресами: Потоцького, 99/2, Львівських дітей, 57б та Пельникарська, 10/14.

Після кількаденного спостереження за помешканням на вул. Пельникарській, 10/14 НКВД відслідкувало підпільні зв’язки з іншими пунктами у Львові. Потім 28 березня було заарештовано М. Шавалюк, її матір та В. Зеленого, а у квартирі влаштовано засідку. Упродовж кількох днів до рук енкаведистів потрапили П. Ґаба, С. Ніклевич (29 березня), В. Войтюк, В. Зелений, Т. Федечко (30 березня) та Л. Харкевич (31 березня)[xxii]. В. Гринів бачив, як затриманих виводили з квартири на Пельникарській 10/14, тому не пішов туди. Йому вдалося втекти при спробі арешту на вул. Львів­ських дітей 57б, проте в ніч з 2 на 3 квітня В. Гринів таки потрапив до рук НКВД[xxiii]. Упродовж кількох тижнів у Львові були затримані Я. Горбовий та О. Гринів, референт робітництва міської Екзекутиви Михайло Владичко-“Дубовий”[xxiv]. Остап Мацілинський-“Мацько” (бл. 1914 р. н.) вчинив збройний опір і загинув[xxv].

На початку квітня 1940 р. О. Грицак зробив спробу відновити понищену арештами Крайову Екзекутиву, призначивши організаційним референтом Д. Мирона, а керівником розвідки – Р. Лавріва-“Камінського”[xxvi]. Проте 17 квітня сам О. Грицак потрапив до рук НКВД[xxvii]. Крайовим Провідником став Д. Мирон, який призначив організаційним референтом Лева Зацного, а референтом пропаґанди – Костя-Арпада Березовського.

Зацний Лев, син Іллі та Ганни (псевд. “Вік”, “Ар”, “Троян”; 3. 05. 1911, м. Козова Тернопільської обл. – 1. 09. 1940, біля с. Вара близько Динова, тепер Польща). Член Пласту у Бережанській ґімназії, яку закінчив (1931). Студент права Краківського університету на поч. 1930-х, закінчив Вищу торгову школу. Активіст громадського і політичного життя. Член УВО, в ОУН від 1929. Член повітового, відтак окружного проводу ОУН Бережанщини (1929-1936), заступник організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель Я. Гайваса (1938), член КЕ ОУН (1939). Учасник нарад 9-10. 02. 1940 у Кракові, на яких створено революційний провід ОУН. Організаційний референт Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ (04. 1940-08. 1940). Загинув при переході кордону через р. Сян – поранений, потонув разом із пластуном Володимиром Біласом. Похований у с. Вара[xxviii].

Упродовж 1940 р. було заарештовано ще кілька членів Крайової Екзекутиви, багато провідників середньої ланки і рядових членів ОУН. Проте все це не знищило організацію, яка набула значного досвіду роботи у підбільшовицькій дійсності і продовжувала діяти за напрямками, визначеними В. Тимчієм та його сподвижниками. Питання подальшої роботи ОУН на західноукраїнських землях у 1940-1941 рр. виходить за межі цієї праці.

Масові арешти відбулися у березні-квітні 1940 р. в усіх областях Західної України. У Волинській, Рівненській та Тернопільській областях було заарештовано 658 активних членів ОУН[xxix]. Зокрема, на Тернопільщині 22 березня – 25 квітня затримано 540 осіб, з них 22-23 березня – 242 учасників “контрреволюційних повстанських організацій”, насамперед членів ОУН, а також польського підпілля[xxx]. Це було результатом підготовчої роботи оперативно-чекістських груп НКВД ще від вересня 1939 р.: вивчення архівів польських каральних органів, допити їх працівників та аґентури, проведення власних оперативних та аґентурних дій. Подібні хвилі масових арештів учасників українського визвольного підпілля прокотилися також у вересні і грудні 1940 р.: протягом літа – осені НКВД затримало 1108 членів ОУН, а 21-22 грудня – 996[xxxi]. Загалом у 1940 р. за реальний чи позірний звязок з ОУН було заарештовано 35 тис. осіб[xxxii].

Арешти послабили ОУН, але, як вже говорилося, не припинили її діяльності. У липні 1941 р. Крайовий Провідник Іван Климів-“Леґенда” звітував, що на той час організація нараховувала 20 тис. членів. У 1939-1941 рр. до рук більшовиків потрапило близько 5 тис., з яких зламалися і видавали товаришів не більше 100 осіб, а призналися до вини не більше 500. Із 700 підпільників, яких оточили чекісти, живими здалися тільки 20, решта загинула[xxxiii]. Слід зазначити, що із затриманих провідних діячів Організації Українських Націоналістів, на відміну від учасників польського підпілля, ніхто не пішов на службу НКВД – тут відіграли свою роль вишкіл та, насамперед, сила націоналістичного духу, яка гартувалася протягом тривалих років протистояння з окупаційним режимом тих же поляків. Так, Ярослав Горбовий-“Буй”, який зумів переконати слідчих у своїй згоді працювати на НКВД, був скерований до Кракова, де розповів керівництву ОУН – Степанові Бандері, Олексі Гасину та Івану Равлику про своє вербування та арешти членів Крайової Екзекутиви[xxxiv]. Доля Я. Горбового склалася трагічно – в час ескалації внутрішньоорганізаційного протистояння у серпні 1940 р. інформація про вербування потрапила до рук мельниківців, які видали його німцям. Я. Горбовий був замордований поляками-наглядачами того ж року в Освєнцімі і став однією із перших жертв цього сумнозвісного концентраційного табору[xxxv]. Більшість затриманих членів і симпатиків ОУН радянські каральні органи по звірячому закатували при панічному відступі більшовиків на початку німецько-радянської війни у червні – липні 1941 р.[xxxvi]. Зовнішнім виявом арештів були масові судові процеси над ув’язненими, серед яких найвідомішими стали “Процес 11-х” (Процес першої Крайової Екзекутиви, Львів, 29 жовтня 1940 р.), “Процес 59-х” (Процес другої Крайової Екзекутиви, Львів, 15-18 січня 1941 р.), “Процес 39-х” (Львів, 12-13 травня 1941 р.), “Процес 64-х” (Дрогобич, 17-22 лютого 1941, а також 9-15 травня 1941 р.)[xxxvii]. За твердженням деяких дослідників впродовж першого року російсько-більшовицької окупації (до осені 1940 р.) було репресовано майже 10% населення Західної України[xxxviii]. Загалом за 1939-1941 рр. з цих земель депортовано в Сибір, Казахстан, Далекий Схід та Крайню Північ 318 тисяч сімей, всього 1173170 осіб[xxxix].

Інша причина репресій, часто безпідставних, і масового вивезення галичан була дуже прозаїчною – звільнити і посісти гарні помешкання та посади. Щоб переконатись у цьому, досить лише переглянути телефонний довідник Львова за 1947 рік. Подаємо для прикладу список прізвищ абонентів з його першої сторінки мовою ориґіналу: “Абашкин, Аберман, Абрамова, Абрамович, Абросимов, Абросимова, Абрамов, Абрамян, Авдеева, Авраменко, Агизим, Адамович, Адашик, Адриашенко, Адамко, Азаренко, Азаров, Азарова, Акимов, Акользин, Аксельрод, Аксельруд, Аксенов, Аксютин, Алашевский, Александров, Александрович, Александровский, Алексеев, Аленичев…” Як бачимо, серед абонентів довідника практично немає галицьких прізвищ.

До речі, незважаючи на післявоєнну розруху, більшовики виділили значні кошти на перейменування вулиць, видання російськомовних довідників і русифікацію Галичини. 9-12 квітня 1940 р. під час чергового розподілу помешкань у Львові працівникам обкому КП(б)У було надано 15 квартир, міськкому – 15, обкому комсомолу – 10, робітникам – 75, а працівникам НКВД – аж 450[xl].

Такою була більшовицька “рука братської допомоги”.

[i] Ільюшин І. Оперативно-чекістські групи НКВС в західних областях України у вересні-жовтні 1939 року // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. Кондратюк К.К. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 179-180; Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: сборник документов. – М., 1995. – Т. І: Накануне. – Кн. 1: ноябрь 1938 г. – декабрь 1940 г. – С. 79-81.

[ii] Ільюшин І. Оперативно-чекістські групи НКВС… – С. 179.

[iii] Ільюшин І., Пшенніков О. Діяльність оперативно-чекістських груп НКВД у західних областях України (вересень-жовтень 1939 р.) // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2000. – № 2/4. – С. 425.

[iv] Ільюшин І. Оперативно-чекістські групи НКВС… – С. 181.

[v] Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941… – С. 336-337.

[vi] Там само. – С. 47, 63.

[vii] Білас І. Репресивно-каральна система в Україні, 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. – Київ: Військо України – Либідь, 1994.

[viii] Ткачук А. Перед судом истории… – С. 66-68.

[ix] Дем’ян Г. Засуд 39-ох українських націоналістів… – С.47.

[x] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3,

[xi] Гірняк І. Історія підпільних організацій на території Бережанської землі // Бережанщина у спогадах еміґрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 382.

[xii] Дем’ян Г. Засуд 39-ох українських націоналістів… – С. 43-51.

[xiii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1.

[xiv] Дем’ян Г. Засуд 39-ох українських націоналістів… – С. 43-51.

[xv] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 208; т. 3, арк. 218, 224.

[xvi] Там само, арк. 222 зв.

[xvii] Там само, спр. П-32066; Содоль П. Українська Повстанча Армія. Довідник ІІ. – Нью-Йорк, 1995. – С. 49.

[xviii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3, арк. 219.

[xix] Там само.

[xx] Мудрик-Мечник С. Шляхами підпілля революційної ОУН… - С. 38-39; Матла О. Із спогадів зв’язкової… – С. 254.

[xxi] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 98-100; т. 3, арк. 216.

[xxii] Василько Р. Степан Ніклевич-“Вірко”…

[xxiii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 229-230.

[xxiv] Там само, т. 1, арк. 287.

[xxv] Там само, т. 3, арк. 218, 243.

[xxvi] Там само, т. 2, арк. 104.

[xxvii] Там само, арк. 89.

[xxviii] Шкільний В. Лев Зацний. – Тернопіль: Лілея, 1996.

[xxix] Ткачук А. Перед судом истории… – С. 68.

[xxx] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: сборник документов. – М., 1995. – Т. І: Накануне. – Кн. 1: ноябрь 1938 г. – декабрь 1940 г. – С. 184-186.

[xxxi] Там само. – С. 69-73.

[xxxii] Веденеев Д., Шевченко С. “Процесс 59”: плаха для непримиримых // Газета 2000. – 2001. – 31 січня.

[xxxiii] ЦДАВО, ф. 3833, оп. 1, спр. 45, арк. 1, 4.

[xxxiv] Мудрик-Мечник С. Шляхами підпілля революційної ОУН… - С. 37.

[xxxv] Климишин М. В поході до волі. – Кліфтон, 1996. – Т. ІІ. – С. 149; Марунчак М. Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах. – Вінніпеґ, 1996. – С. 58.

[xxxvi] Давид І. Більшовицька інквізиція в Галичині // Львівський історичний музей. Наукові записки. – Львів, 1994. – Вип. ІІ-ІІІ. – С. 218-241; Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. – Львів-Нью-Йорк, 2002.

[xxxvii] Василько Р. Степан Ніклевич-“Вірко” // Шлях перемоги. – 1997. – Ч. 48 (26 листопада). – С. 5; Веденеев Д., Шевченко С. “Процесс 59”: плаха для непримиримых // Газета 2000. – 2001. – 31 січня; Гривул Т. Процес 59-ти // Матеріали наукової конференції студентів історичного факультету. 17 квітня 1997 р. – Львів, 1998. – С. 29-30; Губка І. Василь Зелений – взірець українського націоналіста! // Шлях перемоги. – 1999. – Ч. 47 (1 грудня). – С. 6; Дацюк Є. Тризна по убієнних // Шлях перемоги. – 1997. – Ч. 51-52 (17 грудня). – С. 6; Його ж. Тризна по убієнних // Воля і Батьківщина. – 1998. – Ч. 1 (10/26). – С. 42-47; Дем’ян Г. Засуд 39-ох українських націоналістів // Воля і Батьківщина. – 1998. – Ч. 3 (12/28). – С. 43-51; Комар Л. Процес 59-ти. – Львів., 1997; Мороз В. Кость-Арпад Березовський-“Карпо”, “Кречет”, “Карий” // Шлях перемоги. – 1997. – Ч. 15 (10 квітня). – С. 6; Його ж. Микола Вовк-“Андрій” // Шлях перемоги. – 1997. – Ч. 48 (26 листопада). – С. 5; Пастух Р. Процес 64-х // Вісник Дрогобиччини. – 1996. – № 30 (27 липня). – С. 3. Активно працює над дослідженням судових процесів у 1939-1941 рр. співробітник львівського “Меморіалу” Роман Василько, частину наданих ним матеріалів використано у цій роботі.

[xxxviii] Кучерепа М., Вісин В. Радянський режим на Волині (1939-1941 рр.) // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 168.

[xxxix] Вступ // Літопис Нескореної України. Документи, матеріали, спогади / Я. Лялька та ін. –  Львів: Інститут українознавства НАН України, 1993. – Кн. 1. – С. 9.

[xl] Гордієнко В. Народні збори Західної України: воля народу чи політичний фарс радянського уряду // Воля і Батьківщина. – 1997. – Ч.2 (7/23). – С. 76.